Фольклор як засіб виховання школярів

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Професійна культура — культура, що твориться професіоналами, носіями професійних знань та умінь: вчителями, лікарями, інженерами, вченими, художниками, письменниками. Щоб опанувати цим видом національної культури, треба докладати спеціальних зусиль: виділяти час, читати відповідну літературу, відвідувати лекції тощо. Саме тому професійна культура елітарна, доступна меншому числу людей, ніж… Читати ще >

Фольклор як засіб виховання школярів (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Реферат
з педагогіки
на тему:
«Фольклор як засіб виховання школярів»
ПЛАН
1. Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри.
2. Місце фолькльору у вихованні дитини.
ЛІТЕРАТУРА
1. Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри.
Розглядаючи питання народних методів розвитку дитини, М. Г. Стельмахович відзначає, що «окрасою» народної педагогіки є ігри у вигляді різноманітних загадок і дає їх тлумачення: «Загадка — це короткий алегоричний опис подій, предметів, явищ, які треба впізнати, відгадати» .
Загадки не є суто педагогічним явищем. Вони виявляються як помітна складова української фольклорної традиції - уміння відгадувати загадки з давніх часів було мірилом розуму й мудрості. Загадки існують як окремий, самостійний фольклорний жанр, цікавий не тільки дітям, але й дорослим.
Фольклорні загадки на підсвідомому рівні вміщують в собі анімістичний світогляд їх творців.
Міфологізація навколишнього світу, олюднення природи в загадках проявляється в тому, що в них часто природним явищам, тваринам, рослинам, надаються людські риси, вони діють як живі істоти, про них розповідається як про живих:
Вийшла відкісь гарна дівка,
На ній стрічка-семицвітка;
А де з річки воду брала,
Там коромисло зламала.
(Веселка)
Що то за гість,
Що тепло їсть?
(Мороз)
Я старий дідусь,
До мосту берусь;
Хоча й сокири не маю,
Про тоє не дбаю
(Мороз)
В змістовому компоненті фольклорних загадок відбито світогляд стародавніх українців, і перш за все найбільш узагальнене уявлення людини про навколишній світ, своє місце в ньому, своє ставлення до цього світу.
Однією з суттєвих характеристик світогляду є світорозуміння, тобто сприймання, осмислення, пояснення та тлумачення світу людиною. Степан Килимник писав: «Диву дивуєшся … тому людському бажанню пізнати світ, як він виник, як створився; і який початок світу; і ті щирі намагання пізнати космічні закони вічності, — велетенське значення життєдайного Сонця, зірок, місяця, вітру, дощу, вогню …» .
Уявлення стародавніх українців про картину світу були міфологічними з відповідним поясненням таких його ознак, як походження та побудова, сенс різноманітних природних явищ, що відбуваються в природі, їх вплив на людину. Результати пізнання світу прадавньою людиною певною мірою зберігаються в фольклорі, зокрема в загадках.
У передхристиянський період люди уявляли, що першим проявом Світу було світло, яке виникло з вселенського Хаосу, з темряви. «Як вірили наші предки, Бог, що є творцем, випромінює свій життєвий дух на всі явища. Від нього походить світло, якому … поклонялись предки» .
Наймогутнішою силою природи є сонце, воно пов’язується з міфологічними уявленнями про Світло, саме йому призначено безліч фольклорних загадок.
Пояснення про світоглядне ставлення дрвніх українців до сонця дає Степан Килимник, аналізуючи світоглядовомітологічні (за термінологією С. Килимника) колядки. Він зазначає, що сонце шанують, запрошують, звертаються до нього я" до найдорожчого гостя: пращури вірять, що воно «звеселить усю землю» і «маленьких діток» … Під маленькими дітьми треба розуміти і маленьких дітей, і все те в природі, що починає народжуватися, що з’являється на світ.
В загадках ці світоглядні уявлення про сонце мають такий вигляд:
За лісом, за пралісом,
Золота паляничка печеться.
Морем, морем,
Золота тарілка плаває.
Високо стоїть_:
Одне око має,
Всюди заглядає.
Без дров, без огня,
А світить і гріє щодня.
Всі його люблять,
Всі його чекають,
А хто подивиться —
Кожен скривиться.
Добре, гарне,
На всіх дивиться,
А на себе
Дивиться не дозволяє.
З уявленням про Світло також пов’язані поняття вогню, місяця, зірок, блискавки. В фольклорних загадках як пам’яті поколінь певною мірою зберігаються результати пізнання цих явищ прадавньою людиною.
Вогонь, за давніми уявленнями, — це чоловіче начало життя. Поклоняючись Сонцю та вогню, предки українців бачили в них матеріалізоване, живе втілення Бога-світла.
Вогонь представлено в загадках як батька, як шанованого гостя:
Доки батько народився,
Син по світу находився.
(Вогонь та дим)
Червоний гість
Дерево їсть.
(Вогонь)
Іншою могутньою силою природи є світел Місяць. Сонце та Місяць відрізняються одне від одного зовнішніми ознаками, часом своєї дії:
Золотий пішов,
А срібний прийшов.
Що то за очі:
Одне світить удень,
А друге опівночі?
Золоте сховалося,
А срібне показалося.
Разом з сонцем відходить день, настає ніч:
Чорна корова
Весь світ поборола.
Або:
Махнула птиця крилом —
Закрила півсвіту чорним рядном.
Настає ніч, з’являється на небі місяць:
Чорна корова,
Золоте теля.
(Ніч і місяць)
Спостерігаючи за зміною дня і ночі, прадавні українці бачили, що сонце і місяць мають різне значення для всієї природи, для людей. На думку С. Килимника «наші пращури знали іще тоді, що місяць не дорівнює сонцеві, і що це другорядна сила, але вона людині потрібна, бо дає світло вночі, обнадіює людину серед темряви» .
Первісні люди боялися ночі_; і це цілком природно — уночі на людину, її майно, головне худобу, на її життя чикає всяка небезпека: і злі люди, і звір, і всяка інша «лиха сила». Але при місячному світлі все-таки спокійніше, бо навколо видно, і людина в разі небезпеки може боронити себе і своє майно. Таким чином, місяць був опікуном «подорожніх» на зразок старогрецького бога доріг Гермеса.
На подорожуючих «гостей» (так звали вдавнину купців) серед темної ночі нападала всяка «лиха сила», вбивала й грабувала. Тож природно, що справді «врадується гість у дорозі», побачивши у небі ясен місяць" .
Місяць вшановано в різноманітних загадках:
Вдень блідніє,
Вночі світить та не гріє.
Без рук, без ніг,
А тільки з рогами,
Та ходить під небесами.
У загадках відбито уявлення українців не тільки про сонце та місяць, але й про їхні промені:
Зайде в дім — не виженеш,
Прийде час — сам вийде.
Іде лісом — не шелестить,
Іде водою — не плюскотить.
Іде лісом — не тріщить,
Іде водою — не хлющить,
Іде до хати — на нього пси не гавкають.
Місяць не буває самотнім на небі:
Поле не міряне,
Вівці не лічені,
Пастух рогатий.
(Небо, зорі, місяць)
Зорям у фольклорних загадках також приділяється багато уваги — з прадавнього часу люди їх бачили, тому поняття «зорі» та «небо» в загадках часто з'єднані:
Розстелений кожушок,
На нім посіяний горошок.
(Небо і зорі)
Якого поля не можна зорати,
На якому полі не можна
Каміння полічити?
(Зоряне небо)
Торох, торох,
Розсипався горох,
Почало світати —
Нема що збирати.
(Зорі, небо)
Міфологічному образу Зорі притаманні деякі людські якості (невідоме давня людина пояснювала через близьке й зрозуміле), та певні магічні риси та дії - вважалося, що Зоря зумовлює випадання роси, рух світил на нічному небі. Ці риси міфологічного образу Зорі зберігаються в українських загадках:
Ішла пані вночі,
Погубила ключі,
місяць бачив — не сказав,
Сонце встало — позбирало.
(Зоря, роса)
Їхала пані до вінця —
Загубила гребінця.
(Зоря)
У фольклорі значне поширення мають загадки про воду в різних її фізичних станахпро дощ, росу, сніг тощо:
Коли нема — чекають,
Коли прийду — тікають.
(Дощ)
Живе — лежить,
Помре-біжить.
(Сніг)
Срібний кинджал
В хаті полежав
І зовсім розтав.
(Бурулька)
Взимку горою,
А літом водою.
(Сніг)
Сидить дід за подушками
І стріляє галушками.
(Град)
Старий дід мости мостив,
Прийшла молода —
Мости рознесла.
(Мороз, весна)
Стукотить, гуркотить,
Мов сто коней біжить,
Треба стати розгадати,
Що тим коням їсти дати.
(Грім)
Текло, текло,
Та й лягло під скло.
(Вода і лід)
Скатертина біла
Весь світ укрила,
(Сніг)
Сивий віл
Випив води
Повен діл.
(Туман)
Два брати рідні:
Одного всі бачать,
Але не чують,
Другого всякий чує,
Але не бачить.
(Блискавка і грім)
Реве віл на сто гір,
На сто кроків.
На сто боків.
(Грім)
Руками махнув,
Дерева нагнув.
(Вітер)
Прийшов хтось, узяв щось,
Пішов би за ним —
Та не знаю за ким.
(Вітер)
Фольклорні загадки, зберігаючи традиційні світоглядні компоненти як результат багатовікового досвіду українського народу, є цінним надбанням нації, їх застосування в родинному вихованні дітей та в шкільному навчання сприяє відродженню національної самобутності українського народу.
Григорій Ващенко писав: «Ролю традицій в розвитку людства можна порівняти з ролею пам’яти в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яти полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, ця функція консервативна.
А проте, коли б людина не володіла пам’яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки не рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосовуватись до умов життя і боротися за своє існування. Таке ж саме значення традицій в розвитку людства і окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати й удосконалювати те, що здобули предки. Особливо ж велику ролю відіграють традиції в збереженні нації. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують, передусім, традиції. Завдяки їм зберігається і розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, зберігається релігія, звичаї, здобутки мистецької творчости, світогляд, народні ідеали, — все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від Інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національности.
2. Місце фолькльору у вихованні дитини.
Народні обряди, звичаї, свята, народні пісні та розваги — традиційні прояви національного життя громад у чужоземному середовищі. Це типово й для українців, що мешкають поза межами України. Щоб прилучити дитину до культури предків найперше її знайомлять з віршиками, примовлянками, загадками, лічилками, іграми, казкамиодним словом, з дитячим фольклором. У цьому реалізується одна з основних підвалин народної педагогіки, якою, на жаль, дуже часто нехтують родини, що живуть на рідній землі - Україні, особливо в східних та південних регіонах.
Що дає фольклор сучасній українській дитині, яка нарівні з усіма дітьми цивілізованого, як прийнято казати, світу бавиться з Барбі, тамагоче, грає на комп’ютері, дивиться а’ля діснеївські мультфільми, відеокасети, читає комікси?.. Чи справді потрібно такій дитині знати про хрещатий барвінок, білу хату, козака з шаблею, волів, піч, рушники… Можливо, все це просто застаріла інформація про нікому не потрібну, архаїчну до того ж, сільську давнину? Справді, якщо духовне життя дитини міряти розвагами, пропонованими масовою культурою, то такій дитині не потрібні ні фольклор, ні будь-які інші прояви національної культури. Але ж виховний ідеал у більшості наших батьків все-таки інший. Вони хочуть бачити свою дитину особистістю. Хочуть, але не завжди розуміють: кожна людина є особистістю настільки, наскільки вона дотична до культури, тобто наскільки вона пізнала різні прояви духовного життя свого народу — його історію, мистецтво, фольклор, науку, звичаї, традиції, обряди, мораль, вірування. Чому це так важливо? Та тому, що саме культура в тому сенсі, про який щойно йшлося, принципово відрізняє людину від тварини. Тільки людина здатна прагнути до того, що не має практичної вартості, а лише вивищує її дух. Коли ж вона забуває про це і турбується лише про матеріальні блага, а свої духовні потреби задовольняє маскультурною продукцією, то навряд чи є підстави говорити про особистість. По суті, людина тоді залишається нереалізованою.
Отже, прилучаючи дитину до фольклору (складника національної культури), батьки мають усвідомлювати: тим самим вони духовно пробуджують людину.
І все ж, у чому духовний первень (начало) фольклору? Він — у слові!.. Саме завдяки колисковій, примовлянці ще несвідоме немовля вже навчається сприймати мову (спочатку лише її звукову матерію) як джерело радості, утіхи, насолоди. Можна сказати, це найбільше духовне досягнення малюка, адже слово в пісні, віршику ніякої практичної цінності для нього не має (не те що в побутовому мовленні: На! Дай! Хочу! Моє!), до того ж, слово не побачиш, не відчуєш на смак, не помацаєш, як, скажімо, брязкальце. Тому дитину, здатну втішатися словом, можна сміливо поставити духовно (та й інтелектуально) вище за дитину, здатну втішатися лише матеріалізованими речами (напр., іграшкою, жуйкою).
Чому саме фольклор має стати першою і головною кладочкою до культури свого народу? Та тому, що в ньому за багато віків відібрана лексика, художні образи, відпрацьовані жанри, доступні дитині наймолодшого віку. Але при всій важливості фольклору в житті дитини треба розуміти, що він — не єдина форма національного буття народу. Справа в тому, що фольклор часто некомпетентно ототожнюють з національною культурою, протиставляючи класичній. Тому не зайвим буде нагадати структуру кожної національної культури, у тому числі української. Схематично її можна представити так:
Народна культура — культура, яка твориться самим народом, органічно постає з його природи. Вона засвоюється і передається від покоління до покоління природно — через наслідування, імітацію, практику щоденного спілкування. Саме тому народна культура — вседоступна. Фольклор є частиною цього виду національної культури.
Професійна культура — культура, що твориться професіоналами, носіями професійних знань та умінь: вчителями, лікарями, інженерами, вченими, художниками, письменниками. Щоб опанувати цим видом національної культури, треба докладати спеціальних зусиль: виділяти час, читати відповідну літературу, відвідувати лекції тощо. Саме тому професійна культура елітарна, доступна меншому числу людей, ніж народна. Хоча в сучасному суспільстві всі його члени змалку мають можливість прилучитися до професійної культури через школу (головним чином), та мережу будинків школяра, театри, бібліотеки та ін. Авторська література, яка приходить до дитини пізніше, ніж фольклор (десь Із кінця другогопочатку третього року життя, є складовою професійної культури. Найвищі досягнення цієї літератури та інших видів мистецтва називають ще класичною спадщиною. Таким чином, класичне мистецтво є в кожній національній культурі, зокрема і в українській. Інша справа_; що для його розвитку в колоніальне залежній Україні не було сприятливих умов, а те що й створювалося, всіляко паплюжилося, дискредитувалося, замовчувалось, ізолювалося від народу, а нерідко й привласнювалося культурою політичне пануючої нації (в Росіїросійською, в Австро-Угорщині - німецькою, в Польщі - польською). Звужений погляд на українську культуру лише як на народну, навіть після шести років державності, досі дуже поширений серед самих українців та краян інших національностей. Такий підхідодна з причин стійкого комплексу меншовартості і щодо себе — українців, і щодо української культури загалом як відсталої, архаїчної. Він дається взнаки на кожному кроці: в русифікованих іменах дітей типу Альона (так навіть записували у свідоцтва і паспорти!), розмовного Лена, Діма (замість лагідного Оленка, Дмитрик і т.д.), у назвах магазинів, кав’ярень на зразок «Янтра», «Серго», у свідомому перекрученні українських слів, у неприйнятті самої думки читати російську літературу в українських перекладах (десять років тому такий само спротив був до перекладів Гете, Лорки, Ремарка, Хеменгуея). Стереотип малороса, чітко відпрацьований у радянські часи, продовжує жити у мистецтві та псевдомистецтві (прикладом останнього може служити телешоу Вєрки Сердючки).
Національне виховання кожної людини (дитини) чи то на рідній землі, чи на чужій, має починатися з фольклору (усної народної творчості), народних звичаїв, обрядів, свят і тому подібне, проте аж ніяк не може цим обмежуватися.
ЛІТЕРАТУРА
5. Кудикіна Н. Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри. «Рідні джерела» № 4, 1998р
6. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: у 3-х кн., 6 т. — Факс вид — Київ АТ «Обереги», 1994. — Кн .1 ТІ Зимовий цикл. — С. 159.
7. Українське народознавство. Навчальний посібник /За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва, — Львів: Фенікс, 1994 -С. 100.
8. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Ред. Газ. «Полтавський вісник», 1994;с. 102

Показати весь текст

Заповнити форму поточною роботою