Формування інтерактивних технологій навчання

Аналіз історичних джерел показав, що застосування того чи іншого прийому інтерактивного навчання відбувалося ще за античних часів. На проблему розвиваючого навчання у взаємодії вказували такі філософи, як Конфуцій, Сократ, Платон та інші.

Зокрема, при Конфуції навчання проводилось методом вільних бесід і взаємних роздумів. Дискусії проходили в основному між учнями. Конфуцій, слухаючи їх, лише вставляв репліки, виказував окремі зауваження і судження, надавав питання для роздумів. Основною його метою було не озброєння учнів конкретними знаннями, а їх ґрунтовний загальний розвиток, моральний і духовний ріст.

Ці ідеї продовжили деякі учні і послідовники Конфуція. В невеликому трактаті невідомого автора «Записки про навчання» (ІІІ ст. до н. е.) читаємо: «Благородний чоловік навчає, виховує, але не тягне за собою, стимулює, але не заставляє, вказує шлях, але дозволяє учневі йти самому. Оскільки він веде, а не тягне, він перебуває у згоді з учнем. Оскільки він лише вказує шлях, він надає учневі можливість роздумувати. Згода між вчителем і учнем, легкість вчення і можливість думати самому і складають те, що називається успішним навчанням».

Погляди Сократа є багато в чому спільними з поглядами Конфуція, зокрема орієнтація на загальний розвиток дитини та використання бесіди як методу навчання та виховання. В бесідах Сократа оригінально вирішувалась проблема розвиваючого навчання. Шлях приведення до пізнання істини через запитання і відповіді стали називати «сократівським методом». Пізніше, і аж до наших днів, загальна ідея «сократівського методу» в тій чи іншій мірі використовується в методі «навідних запитань», в проблемному навчанні та інших підходах з установкою на активізацію пізнавальної діяльності тих, хто навчається.

В середні віки ідеї розвиваючого навчання були заборонені і почали нове життя лише в епоху Відродження.

Ідея розвитку в процесі навчання найбільш повно була розгорнута М. Монтенем в його «Дослідженнях». Він іронічно описує схоластичний метод навчання, коли без відпочинку «бдженять у вуха», заставляючи лише вислуховувати та запам’ятовувати інформацію в готовому вигляді. Натомість він наголошував на тому, щоб розвивати розум; щоб вихователь «не вдовбував» знання в голову учня, а навчав їх пошуку, і щоб учні самі робили висновки про істинність пізнаного і вдосконалювали таким чином розумові сили.

Ж.Ж. Руссо бачив головним в процесі навчання не заповнення голови учня через заучування, зубріння, а устремління й готовність його самостійно знаходити істину. Навчання, на його думку, потрібно будувати через вправи спільного пошуку, вільно і без насилля, шляхом пробудження і вдоволення цікавості. Значну увагу розвиваючому навчанню у співпраці приділяли російські та українські педагоги.

Пізніше певні елементи інтерактивного навчання використовували у своїй практиці майже усі педагоги (В.Ф. Одоєвський, Н. А. Добролюбов, Н. Г. Чернишевський, К. Д. Ушинський, В.П. Вахтьоров).

Д.І. Писарєв, говорячи про розвиток тих, хто навчається, зосереджував увагу на «дослідному методі» спроб і помилок, що допомагає шукати і знаходити правильне рішення.

К.Д. Ушинськийв своїх роботах приділив велику увагу спостереженню, мові, мисленню, вважав свободу необхідною умовою розвитку тих, хто навчається.

Значна увага наших педагогів у ХІХ-ХХ ст. почала приділятись ігровій діяльності як активному та важливому методу навчальної діяльності. Спочатку вона розглядалась основним елементом на початковому етапі навчання, та пізніше почала застосовуватись в старших класах та студентських колективах.

Видатний педагог А. Макаренко відводив значне місце колективним іграм у життєдіяльності дітей та підлітків. Гра, на його думку, — багатофункціональний засіб виховної роботи. Вона дає змогу виховувати колективізм, творчу спрямованість особистості, свідому дисципліну, організованість, розвиває інтелектуальні здібності та естетичні почуття. Учений поставив питання про специфіку педагогічного керівництва грою, де вчитель повинен уміти так само гратися, як діти, — тільки тоді педагогічне керівництво грою буде ефективним.

Частково інтерактивне навчання з його особливостями використовувалось в перші десятиліття минулого століття й було поширене в педагогіці та практиці української школи у 1920;ті роки — за часів масштабного реформування шкільної освіти.

Лабораторно-бригадний метод передбачав спеціально сформованими учнівськими групами (бригадами, ланками) виконання практичних та лабораторних робіт. Робота в парах змінного складу полягала у тому, що об'єднані в пари учні навчали один одного в процесі так званого організованого діалогу. Склад пар постійно змінювався. Учень, вивчивши тему, пояснював її іншим членам групи, і, в свою чергу, слухав інших. Застосування цих методів і форм навчання в окремих школах давало дивовижні результати.

Так, у школі, організованій А. Рівіним у 1918 році, учні різного віку, навчаючись у парах змінного складу, за один рік засвоювали програму 3−4 років навчання. Попри те, що ці нові методи навчання знайшли підтримку в учителів, вони запроваджувалися в школах без належного методичного забезпечення, теоретичного осмислення й експериментальної перевірки. Вже перший досвід застосування цих методів виявив певні проблеми й ускладнення: зниження ролі вчителя в навчальному процесі, неекономне витрачання навчального часу, відсутність в учнів достатньої мотивації для такого типу навчання.

За умов поступового переходу суспільства до тоталітаризму за сталінських часів такі методи виявилися непотрібними і постановою ЦК ВКП (б) були піддані нищівній критиці. Вже на початку 1930;х років українська школа перетворилася на авторитарну, репродуктивно-орієнтовану, з панівною стандартизацією й уніфікацією засобів, форм і методик навчання.

Подальшу розробку елементів інтерактивного навчання можна знайти у творчості вчителів-новаторів 1970 — 1980;х рр. (Ш. Амонашвілі, В. Шаталова, Є. Ільїна, С. Лисенкова та ін.), у теорії розвивального навчання.

Зокрема їхні ідеї знайшли відображення в основних положеннях «Концепції загальної середньої освіти ВНПК-88». Одним із плідних положень цієї концепції є твердження співробітництва як однієї із визначальних основ сучасного навчання. «Співробітництво — це гуманістична ідея спільної розвиваючої діяльності дітей і дорослих, скріплена взаєморозумінням, проникненням у духовний світ один одного, колективним аналізом ходу і результатів цієї діяльності».

Проблема навчального спіробітництва активно і всебічно розробляється в останні десятиліття в нашій країні і за рубежем (Т.Е. Коннікова, А. В. Мудрик, В. А. Отрут, Д. И. Фельдштейн, Б. Л. Кричевський та ін).