Співвідношення ринкових і державних методів регулювання економіки

Міждісциплінарна курсова робота на тему Співвідношення ринкових і державних методів регулювання економіки.

ВСТУП державний регулювання німецький економіка Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що самостійна Україна з 1991 року поступово змінює суспільно-економічну формацію з «розвитого соціалізму» з загальнонародною власністю на засоби виробництва та прибуток (капітал) і централізовано плановою економікою на «українську ринкову економіку» — сучасний різновид «державного капіталізму зверху» з примусовим переходом до приватної власності на засоби виробництва та капі-тал засобами легального «справедливого роздержавлення загальнонародної соціалістичної власності» та нелегального її захоплення окремими прошарками українського суспільства та іноземними інвесторами.

З врахуванням цього в суспільстві та наукових колах знов відродився інтерес до всебічного вивчення історії становлення капіталімзму — суспільного ладу, в якому економічна система виробництва та розподілу заснована на принципах приватної власності, особистої ініціативності, раціональності та ефективності використання наявних ресурсів, максимізації прибутку (капіталу).

Політична економія капіталізму, як суспільно-господарського устрою, що замінив феодалізм, пройшла у XVIII — ХІХ сторіччях наступні етапи науково-практичного розвитку:

1. Класична політична економія, яка виникла в Британії наприкінці XVIII століття в працях Адама Сміта, Давіда Рікардо, Джона Стюарта Мілля, Жан-Батіста Сея, та обгрунтовувала ідею «невидимої руки ринку», що змушує «економічну людину» суспільства мимоволі створювати загальне добро, переслідуючи особисті інтереси, при цьому державне втручання в процеси «економічної свободи діяльності» є непотрібним і повинне бути скорочене.

2. Марксистська політекономія ХІХ сторіччя — яка вважає капіталізм найвищою стадією розвитку суспільства із антагоністичним способом виробництва. Головне протиріччя капіталізму марксизм убачає в несуміс-ності суспільного характеру виробництва при капіталізмі й приватної власності, яка лежить в основі капіталістичної системи розподілу. Розв’я-зання цього протиріччя марксизм бачить у соціалістичній революції, ре-зультатом якої буде встановлена суспільна власність на засоби виробниц-твва і комуністичний принцип розподілу — від кожного за його здібностя-ми, кожному — за потребами.

3. Альтернативні «німецька історична» та «австрійська» школи ХІХ сторіччя — які вважали капіталізм багатостороннім наслідком еволюційного культурологічно-історичного розвитку окремих націй світового суспільства під керівництвом державних механізмів, які повинні створити соціологічні умови для співпраці робітників та роботодавців за рахунок справедливого (встановлю-ного державними законами) розподілу результатів труда між власниками засо-бів виробництва (капіталістами) та найманими працівниками (трудовою си-лою). Скореговані сучасними умовами ідеї «німецької історичної школи» є дуже привабливими для сучасних економістів — розробників «державно-ринкової економічної теорії» розвитку суспільного ладу в постсоціалістичній Україні.

Оскільки марксистська та «німецька історична» і австрійська політеконо-мії є теоретичним підгрунтямм двох основних гілок розвитку світового господарства у ХХ сторіччі (соціалістична та капіталістична моделі), то метою курсової роботи є аналіз основних положень та ідей економістів «німецької істо-ричної школи», а також їх життєздатності в сучасних умовах світового економічного укладу ХХІ сторіччя.

Предметом курсової роботи є співвідношення ринкових і державних методів регулювання у працях представників «німецької історичної школи» .

Методом досліджень курсової роботи є історичний аналіз ідей ХІХ сто-річчя та його критичний аналіз з врахуванням досвіду економічного розвитку світового суспільства у ХІХ — ХХІ віках.

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ЕКОНОМІСТАМИ НІМЕЦЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ.

1.1 Історичне місце «німецької історичної школи» в розвитку теорій економічного розвитку та регулювання господарських систем в світі.

державний німецький економіка Пануючі в першій половині ХІХ сторіччя традиції історико-філософської думки в Німеччині: потужний вплив знаменитого філософа Г. Гегеля (1770 — 1831), не менш відомих вченого-правознавця Ф.К. фон Савіньї (1779 — 1861) та філософа В. Дільтея (1833 — 1911) — вплинули на склад мислення німецьких економістів. Їм важко було сприйняти індивідуалістську філософію англійсь-кого утилітаризму (намагання мати з усього користь). Вони спиралися на ідею Гегеля, що розвиток людського суспільства, по суті, є проявом духу народу і тому держава з етичної точки зору, завжди займає пануюче становище в порів-нянні з індивідуумом і сім'єю. Такою була філософська концепція, котра лягла в основу методології історичної школи.

На момент появи у XIX сторіччі «німецької історичної школи» в теорії економічного розвитку та регулювання господарських систем в світі, світова економічна думка мала наступні історичні економічні теорії [23, том 2]:

1. Меркантилізм — як перша теоретична розробка капіталістичного способу виробництва, виник на основі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу. Прибічника цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівля, а саме багатство ототожнювали з накопиченням грошей. У розвитку меркантилізму виділяють 2 основні етапи: перший — ранній меркантилізм або монетаризм, до представників якого відносять В. Стаффорда (Англія), Б. Даванцаті (Італія); другий — розгорнута система меркантилізму, ідеї якого втілили Т. Мен, С. Фортрей (Англія), А. Монкретьєн (Франція). Основним критерієм поділу є обґрунтування засобів досягнення торговельного балансу. Меркантилісти сприяли розвитку експортно-орієнтованої промисловості, міжнародному поділу праці, визначали свободу багатьох форм економічної діяльності, але одночасно спиралися на митний протекціоналізм, монопольні компанії, колоніальну систему, фіскальне пограбування. Специфіки капіталізму меркантилісти не розуміли, не було і аналізу виробництва, соціальні проблеми ігнорувалися.

2. Фізіократія (з фр. physis — природа, kratos — влада) французька школа, що критикувала ідеї меркантилістів. На відміну від меркантилістів, вони перенесли акцент дослідження безпосередньо на природу і виробництво. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і неприбуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене (1694−1774рр.), А. Тюрго (1727−1781рр.), В. Мірабо (1715−1789рр.), Д. Норе.

3. Класична політична економія — ії засновники У. Петті. А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, механізму конкуренції. Саме вони започаткували трудову теорію власності, а ринок розглядають як саморегулюючу систему.

Згідно з найбільш поширеним підходом до хронологічного поділу класичної школи її поділяють на такі етапи:

a) Перший період охоплює кінець XVII — перша половина XVIII. Відбувається утвердження основних положень класичної школи у творчості В. Петті (Англія) та П. Буагільбера (Франція). В. Петті у праці «Трактат про податки та збори» (1662 р.), починає розробку трудової теорії власності. Відома формула В. Петті: «Праця — батько і активний принцип багатства, а земля — його мати» є варіантом вчення про джерела власності. Він є одним із засновників економіко-статистичних методів дослідження, виділив категорію національного доходу.

б) Другий етап (др. пол. XVIII ст.) пов’язаний з дослідженнями англійського економіста А. Сміта (1723−1790 рр.). Найгеніальнішою працею вченого є «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.). Саме в ній Сміт започаткував систематизований виклад політекономії і дослідив значення особистого інтересу, як рушійної сили економічного прогресу. Він досліджує суть та закономірності капіталістичного господарства, аналізує розподіл праці та грошовий обіг. На відміну від меркантилістів, вчений визначив першоджерелом багатства працю. Одночасно для Сміта була характерна подвійність поглядів стосовно теорії вартості, він обґрунтовує і трудовий і витратний підходи.

в)Третій (перша половина XIXст.) представлений у працях Д. Рікардо, Т. Мальтуса (Англія), Г. Кері (США), був пов’язаний з утвердженням ринкової економіки, завершенням формування національних ринків у Європі та початком економічних кризових потрясінь. Д. Рікардо так сформулював мету політичної економії: визначення законів, які керують розподілом доходів. Вчений більш послідовно, ніж А. Сміт, розробляє теорію про працю як єдине джерело вартості.

г) Завершальний четвертий етап класичного напрямку (друга половина XIXст.) було ознаменовано працями Дж.С. Мілля та К. Маркса. Дж.С. Мілль (1806−1873 рр.) у праці «Основи політичної економії» (1848р.), систематизував економічні ідеї класичної школи та обґрунтував вимоги англійської ліберальної буржуазії до соціального реформізму.

Марксизм, або політична економія праці, — це напрямок, розвинутий К. Марксом і Ф. Енгельсом при досліджені системи законів капіталістичного суспільства з позиції робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії власності, вони зробили аналіз розвитку форм власності, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці. Однак положення марксизму про заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму не малі належної обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження на протязі історичного експерименту в створених революційним шляхом в ХХ сторіччі странах діалектичного матеріалізму, соціалізму та гегемонії пролетаріату.

Одночасно, в четвертому періоді розвитку класичної школи політичної економії та розвитку економічної теорії розвитку господарських систем в світі (середина ХІХ сторіччя) виникає альтернативна школа політичної економії - «німецька національна політична економія», яка характеризується іншим, ніж в класичній школі А. Сміта та Д. Рікардо, трактуванням закономірностей суспільного розвитку.

Економічна теорія і економічна наука взагалі зазвичай має національне обличчя, що є природним явищем, оскільки вона більше, ніж будь-яка інша сус-пільна наука, безпосередньо пов’язана з господарською практикою і практик-ною політикою певної країни. Тому не дивно, що трудова теорія вартості, яка в особі А. Сміта і Д. Рікардо тривалий час вважалася нездоланною, скоріше, ніж очікувалося, була піддана критиці. Це не був кінець політичній економії, а ли-ше пошуки її дальшого розвитку згідно з економічною еволюцією національних господарських систем.

Якщо для Англії принцип вільно-економічних дій, «економічна людина» та інші поняття були зрозумілі, то в інших країнах Європи, зокрема в Німеччи-ні, не можна було ігнорувати позаекономічні чинники у розвитку економіки. Тому космополітичні за своїм змістом категорії економічного вчення Сміта-Рікардо у Німеччині критикували, наповнювали національним змістом. Німець-кі економісти апелювали до національних господарських і культурних тради-цій, докладно їх описували і залучали до моделювання національної економіч-ної системи.

Аналізуючи появу «альтернативної німецької школа політичної економії», необхідно врахувати соціально-економічні особливості розвитку Німеччини XIX ст. та стан історико-філософських досліджень, які було покладено в основу побудови принципів альтернативної економічної теорії.

Автором нової теоретичної системи був Ф. Ліст (1789—1846) — прихильник ліберальних ідей (у тій їхній частині, що стосувалась розвитку капіталістичної промисловості) і реформ, перешкодою для яких, на його думку, була внутрішня митна політика Німеччини (в країні існували митні кордони між окремими державами конфедерації).

Головним твором Ф. Ліста є «Національна система політичної економії» (1841 р.), в якому він проголосив себе противником промислового планування Англії і захисником національної єдності Німеччини. Ф. Ліст прагнув бачи-ти Німеччину потужною індустріальною державою, здатною до економічної й політичної експансії в світі. Через те він протиставив економічній теорії Сміта і Рікардо вчення про національну економіку, відкидаючи загальні закони розвит-ку виробництва в різних країнах. Він твердив, що економіка окремих країн розвивається за особливими законами, і тому для кожної країни властива своя національна економіка, завдання якої полягає у створенні найкращих умов для розвитку продуктивних сил нації.

Центральне місце в системі Ф. Ліста посідала його теорія продуктивних сил та вчення про стадії господарського розвитку нації в поєднанні з ідеєю «ви-ховного протекціонізму». Згодом ці ідеї взяли на озброєння прихильники історич-ної школи та інституціоналізму.

Ф. Ліст визнавав політичну економію наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, що суперечило класичній економічній науці, яка вивчала проблеми загальноцивілізаційного розвитку, його стимули та закономірності.

Основний об'єктивний закон розвитку суспільства, на його думку, полягає в тім, «що численні покоління, що настають одне за одним, поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, котрих потребує досягнення цієї мети». У цьому визначенні відбивається методологія Ліста, історична та національна водночас. Вона інша, ніж у класиків, які всі покоління розподіляли за формаціями, прив’язуючи їх за допомогою їхніх приватних інтересів до форми власності і в такий спосіб визначаючи основний економічний закон суспільного розвитку (за Смітом і Рікардо — отримання максимального прибутку [26]).

Вивчаючи економічні погляди Ф. Ліста, слід зосередитись на таких напрямках його вчення [24]:

— заперечення космополітизму (науки про те, як людство в цілому може досягти високого рівня добробуту) і необхідність переходу до «істинної політекономії» (науки про те, якого типу політики має дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою);

— доведення похідного характеру економіки від державної політики засобом абстракції, запозиченим у класичної політекономії (як наслідок похідного характеру приватних інтересів від суспільних);

— розуміння категорії «продуктивні сили», їхнього змісту, напрямків і можливостей їхнього реформування;

— розуміння конкуренції як протиборства національних інтересів (він називає їх «приватними інтересами націй»).

Аналіз цих основоположних складових учення Ф. Ліста дає змогу зрозуміти:

чому, формулюючи економічну програму розвитку німецької економіки, він наголошує на необхідності застосування мобілізаційної моделі, яка передбачає на першому етапі її закритість (автарктичність, самодостатність);

чому такими важливими пунктами економічної політики він вважає високий рівень освіти та «індустріальне виховання нації»;

чому в його ученні так мало уваги приділяється проблемі вартості (він розглядає лише мінові вартості, тобто товари, як основу для накопичення внутрішнього потенціалу);

чому його інвестиційну доктрину не орієнтовано на економічні стимули, а розглянуто як складову загальнонаціональної політики.

Німецька історична школа, як розвиток ідей Ф. Ліста, — це головний «єретичний» напрямок у економічної науці ХІХ століття. Підхід представників «німецької історичної школи» вирізнявся такими особливостями [18 — 19]:

а) Негативне ставлення до спроб створення універсальної економічної теорії та, зокрема, до класичної політичної економії. На думку адептів німецької історичної школи, економічна наука має займатися дослідженням специфіки конкретних національних господарств; річ у тому, що кожне національне господарство має специфічні властивості, які найчастіше не мають аналогів. Саме тому універсальна економічна теорія є нонсенс.

б) Звідси випливає інша особливість вчення німецької історичної школиантикосмополітизм. Представники німецької історичної школи в тій чи іншій мірі схильні підкреслювати роль національних чинників у господарському розвитку. До речі, зі їх легкої руки навіть тепер економічну науку у Німеччині й інших німецькомовних країнах часто називають «Національною економією» [Nationalokonomie] чи «Народногосподарським вченням» [Volkswirtschaftslehre].

в) Негативне ставлення до абстрактно-дедуктивних методів аналізу. Головний акцент у економічній науці потрібно робити на конкретні історико-економічні дослідження (чим, зазвичай, і займалися більшість епігонів цієї школи).

г) Трактування народного господарства як утворення єдиного цілого, частини якого знаходяться у постійній взаємодії між собою, ніж як простої суми окремих індивідів. Звідси випливає, що «життя» такого «цілого» управляється особливими законами, відмінними від законів, яким підпорядковується життя окремо взятих суб'єктів.

д) Негативне ставлення до концепції економічної людини. «Німці» відкидають уявлення взагалі про індивід людини, що вільний від впливу суспільних факторів і автономно прагне до досягнення максимальної особистої вигоди. Як зазначив Б. Гильдебранд: «людина, як істота громадська, є передусім продукт цивілізації й історії, його освіта й його відношення до речовинних цінностей, як і до людей, будь-коли залишаються одні й самі, перебуває географічно і історично у безперервній зміні і розвиваються разом із усією освіченістю людства». Інакше кажучи, людина — це культурна істота, орієнтована на громадські цінності.

е) Трактування господарства як одній з частин соціального життя як наслідок, облік різноманітних позаекономічних чинників — етичних, психологічних і правових.

ж) Звідси випливає ще одне особливість вчення німецької історичної школи — розуміння господарства як еволюційної системи, яка проходить свій розвиток через різні стадії. До речі, даний аспект є також аргументом проти універсальності економічної теорії, оскільки різні стадії розвитку господарства відрізняються специфічними і унікально корисними властивостями.

з) Прихильне ставлення до державного втручання. Таке ставлення викликано передусім скептицизмом у тому, що вільна конкуренція, характерна ринковій економіці, може забезпечити гармонію інтересів різних суб'єктів господарювання. Без планомірного впливу держави на господарство «найсильніші» будуть завжди опинятися у виграші за рахунок «слабких».

Державне втручання має здійснюватися у вигляді «виховного протекціонізму», спрямованого на захист фабрично-заводської промисловості. Її слід захищати від конкуренції з продуктивними силами більш розвинених іноземних держав. При цьому Ф. Ліст негативно ставився до протекціоністського захисту сільського господарства. Такий захист, на його думку, призводить до подорожчання сировини й продовольства та, тому, несприятливо впливає на стан промисловості.

Вчення Ф. Ліста про країну (та й у цілому весь його підхід до вивчення господарства), безсумнівно, відбиває сучасні йому історичні реалії економіки Німеччини. Саме тоді (перша половина ХІХ століття) її промисловість розвивалася при збереженні сильних феодальних пережитків у сільському господарстві і не могла витримати конкуренцію з промисловістю більш розвинених розвинених країн — передусім, з Англиєю і Францією. Звідси й виникала потреба у державній регуляторній політиці «виховного протекціонізму».

1.2 Основні економічні теорії розвитку та регулювання господарських систем економістів «старої німецької історичної школи».

Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б. Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях цих авторів історична школа заявила про себе як про неортодоксальний напрям економічної думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник «стара» почали вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась «нова» (молода) історична школа.

Ця школа, теорії якої є найяскравішим прикладом альтернативності економічного мислення, постала в першій половині ХІХ ст. Її ідеї було поширено в Англії, Франції, Сполучених Штатах, але найвизначніші праці, побудовані на засадах альтернативності та історичного методу, написали саме німецькі економісти-теоретики. Тому альтернативна (історична) школа політичної економії ототожнюється з німецькою історичною школою.

Своє завдання представники цієї школи вбачали у формуванні на базі історичного методу окремого напряму національної політичної економії — учення про народне господарство Німеччини. Так само, як і Ф. Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки. Усі ці автори поділяли погляди Ф. Ліста, але всі вони зверталися до категорій, розроблених школою класичної політекономії, і стверджували, що ці категорії не заперечують слушності історичного методу, узгоджуються з ним і роблять картину суспільного життя повнішою. Фактично вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і принцип економічної свободи.

Основними методологічними засадами історичної школи, як альтернатива методології класичної школи (А. Сміта та Д. Рікардо) та її послідовників (Дж. Міля та К. Маркса) були наступні [3]:

1. По-перше, на відміну від індивідуалізму та гедонізму класиків, теорії історичної школи мали комунітарний характер, тобто історична школа виходила з іншого, ніж класики, розуміння «економічної людини». Щоправда, вона для них так само була і виробником, і споживачем, але належала до певного визначеного суспільства, до певної нації, і повинна була свої індивідуальні інтереси узгоджувати з інтересами всієї нації за сприяння держави. Натомість класики розглядали індивіда як частину глобального економічного світу, де відносини впорядковуються економічними законами, без втручання держави.

2. По-друге, історична школа предмет політичної економії вбачала в дослідженні народного господарства певної країни.

Відрізнялась історична школа від класичної і методом дослідження. Вона використовувала історичний метод, сутність якого трактувалась у такий спосіб: коли йдеться про національне суспільство як певну історичну спільність людей, то необхідно враховувати, який саме потенціал, які надбання має в своєму розпорядженні нація і якими способами вони формувались. Отже, необхідно дослідити всі економічні та позаекономічні чинники національного суспільного прогресу. Аналіз суспільного розвитку необхідно використовувати не лише для розвитку теорії, а й для того, щоб впливати на цей розвиток.

Керуючись історичним методом, представники історичної школи в основу аналізу покладали позаекономічні чинники як визначальні. Слід також звернути увагу на те, що представники історичної школи, критикуючи теоретичні засади класиків, водночас користувалися деякими з них.

Цей напрямок розвитку економічної науки отримав назву історичної шко-ли політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудува-ти якусь завершену політекономічну доктрину, яка могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Основними засновниками та представниками «старої історичної школи» були: Бруно Гільдебранд (1812 — 1878), Вільгельм Рошер (1817 — 1894), Карл Кніс (1821 — 1898).

У межах десятиріччя, тобто з 1843 по 1853 pp., вони видали кілька подіб-них між собою за змістом книг з політичної економії. Так, у 1843 р. В. Рошер, який окреслив загальні контури історичного методу в політичній економії, опублікував «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». У 1848 р. вийшла книга Б. Гільдебранда «Політична економія сучас-ного і майбутнього». У 1853 p. K. Кніс видав працю «Політична економія з точ-ки зору історичного методу». Як видно навіть із назв видань, політична еконо-мія розглядалася представниками історичної школи з історичних позицій.

Стара історична школа дотримувалася поглядів на політичну економію, які відстоював Ф. Ліст. її представники вважали, що політична економія покли-кана вивчати національну економіку, розвиток якої визначається особливос-тями природи, характером народу і його установ. Принцип історизму замість загальних економічних законів пронизує економічні погляди старої історичної школи.

1. Вільгельм Рошер (1817—1894).

Засновником та лідером «старої німецької історичної школи» був Вільгельм Георг Фрідріх Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць «Програма лекцій з історичного методу» (1854), «Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть» (1851), «Система політичної економії» (1854—1894), «Історія національної політичної економії» (1874) та ін.

Рошер ставить своїм завданням доповнити й розвинути теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. Досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, він намагається встановити причини їхніх національних особливостей.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства і супротивника революційних перетворень. Він бачив історичну перспективу, критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними і вічними. Натомість Рошер не заперечував доцільності втілення в життя соціалістичних ідей, але тільки реформістським шляхом.

У «Системі політичної економії» він пише: «Наша мета просто описати економічну природу людини і її економічні бажання, дослідити закони і харак-тер рішень, що їх прийнято для задоволення цих бажань… Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями із націо-нального життя, наприклад з історії права, політичної історії та історії цивілі-зації».

В.Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної по-літики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлен-ня й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити при-чини національних особливостей розвитку економічних процесів.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, які вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння ма-шинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господар-ства. Його практичні рекомендації фактично є порадником щодо використання можливостей суспільства з метою його самовдосконалення.

Теза: «Таку користь можуть отримати німецькі промисловці від критич-ного переосмислення історії для вирішення сучасних проблем за конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках» — набуває особливого значення, коли з позицій історичного аналізу він дає рекомендації з розвитку фіскальної полі-тики, регулювання торгівлі, відносин між найманими робітниками та власника-ми, організації професійного навчання і навчання наук та мистецтва, зв’язуючи всі ці напрямки ідеєю взаємозалежності та загального розвитку нації.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації В. Рошер обов’язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв’язує класичну теорію із життям.

Історична школа в особі В. Рошера мала рішучого поборника еволюцій-ного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетво-рення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'єм-ний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а на-ція може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розвитку суспільства В. Рошер протиставляв соці-алістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як ре-зультат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й віч—ними, не бачила історичної перспективи.

В. Рошер, як і Б. Гільдебрандт, також вважав, що однотипні господарські системи у різних народів одночасно неспроможні існувати. Економіку слід розглядати, як частину культури — як господарську культуру.

Але В. Рошер до того ж час був єдиним представником «старій, історичній школи», уделявшим хоча б невеличке увагу власне економічної теорії. Він найбільше приклався до «теорію цінності й розподілу доходу». У. Рошер взяв в основі теорію факторів виробництва у редакції Ж. Б. Сея і поєднав його з концепцією прибутку М. Сеніора, маловідомого представника класичної політичної экономии. Відповідно до концепції М. Сеніора, джерелом прибутку є нібито утримання капіталіста від того плинного споживання.

Поєднавши ці концепції, У. Рошер лишився вірним історизму «німців». Він висловив ідею, відповідно до якої у процесі господарського розвитку змінюється значимість (і, частка у національному продукті) окремих факторів виробництва. На початкових етапах розвитку головну роль грає земля (природа), потім працю й, нарешті, капітал. Отже, величина частки доходів власників капіталу у національному доході відбиває ступінь розвиненості національного господарства.

2. Бруно Гільдебранд (1812—1878)[9].

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878), який вивчав історію й економіку в Бреслау і посів там викладацьку посаду. За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Б. Гільдебранд був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після повернення 1861 р. до Німеччини викладав у Ієнському університеті, з 1863 р. став заснов-ником і редактором «Щорічника економіки та статистики», активно цікавився соціальними реформами і навіть був одним із керівників організації «Verein flir Socialpolitik» (з 1872).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціології, біз-несу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів"'.

Він значно рішучіше, ніж В. Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує В. Рошера за те, що той намагається при-мирити свою теорію з класичною.

Історія у Б. Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він ро-зуміє закони еволюції, які можна простежити, вивчаючи історію та узагальню-ючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза нату-рального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економі-ки. За основу періодизації Гільдебрант бере способи організації обміну продук-тами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політ-економії, особливо щодо питань виробництва та обміну.

Б. Гильдебранд, як і Ф. Ліст, надавав велике значення періодизації стадій господарського розвитку. Однак у нього критерієм розмежування стадій є розвиненість сфери обертання. Згідно цьому критерію їм виділяються три стадії:

а) Натуральне господарство. Обміну або взагалі немає, або він набуває форми бартеру.

б) Грошове господарство. І на цій стадії розвитку гроші стають необхідним посередником під час проведення обмінних операцій.

в) Кредитне господарство. А тут припиняється використання грошей під час обміну, та його його місце займає кредит. Ця стадія господарського розвитку є особливим вищої, оскільки там відкриваються максимальні можливості підприємництва для «активних» людей: не маючи свого капіталу, він може стати підприємцем, узявши потрібні кошти в кредит.

Отже, Б. Гильдебранд підтвердив (хоч і інакше) тезу Ф. Ліста у тому, що неможливо створення універсальної економічної теорії, оскільки різні країни перебувають у різних етапах свого розвитку.

Схема, яка, на думку Б. Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основ-ні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вартості. Її Б. Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволен-ня конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.

Якщо зважити на те, що теорії історичної школи завойовували своє місце в боротьбі з теоріями соціалізму, то ідея кредитного господарства, яке вирішує всі соціальні проблеми, забезпечує рівність та справедливість, є надто приваб-ливою, бо вона, по-перше, передбачає досягнення мети засобами еволюційного розвитку, а, по-друге, вважає власність недоторканою, оскільки вона є основою еволюції.

3. Карл Кніс (1821—1898).

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 p. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 p. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в В. Рошера, ні в Б. Гільдебранта.

К. Кніс був найрадикальнішим «єретиком» стосовно магістральному напрямку економічної науки на II стадії її розвитку (тобто, стосовно класичної політичної економії). Він загалом заперечував можливість створення економічної науки як такої. Адже наука може існувати там, де є якась повторюваність досліджуваних явищ. Але кожна нація має власний неповторний, унікальний шлях розвитку господарства, тому повторюваність неможлива. Економічні явища за своєю сутністю недоступні до пізнання. Економісти можуть лише спостерігати їх і давати їм моральну оцінку.

К. Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є пе-рехідною фазою до його наступного прогресу. К. Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільнозначущою.

1.3 Основні економічні теорії розвитку та регулювання господарських систем економістів «нової німецької історичної школи».

Наступний етап еволюції історичної традиції в Німеччині також був пов’язаний із особливим періодом розвитку німецького суспільства — монополізацією економіки, що спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обґрунтування способів розв’язання соціальних проблем. У 70—80-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова або молода історична школа.

Для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку, а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними).

На противагу старій історичній школі «нові історики» не обмежувались обґрунтуванням необхідності застосування історичного методу в економічних дослідженнях, а широко використовували його на практиці. Заперечуючи класичний (неокласичний) підхід до аналізу економічних процесів та явищ, вони стверджували, що закони економіки не можуть бути відкриті шляхом дедуктивних, логічних обґрунтувань, а потребують емпіричних спостережень, індукції та дослідження народного господарства у конкретних реаліях його історичного розвитку.

Ядро «першої хвилі» теоретичних надбань нової історичної школи становили твори Г. Шмоллера (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), К. Бюхера (1847—1930), А. Вагнера (1835—1917) та інших вчених, які поставили перед собою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на його основі господарські явища і процеси з метою вирішення практичних проблем формування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвитку нації.

Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х рр. ХІХ ст., Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер (1847—1930), орієнтуючись на проблеми сучасності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь — основи соціальної політики. Вони виходили з того, що [14]:

політична економія є наукою про соціальне господарство;

детермінантою економічного розвитку є соціальне середовище, його стан;

формування сприятливого соціального середовища — функція держави;

сприятливе соціальне середовище — це таке, що базується на соціальній справедливості;

розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно залежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише економічною справедливістю, що встановлюється в результаті конкурентної боротьби, як це було в класиків;

можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, пом’якшувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу;

основою реформування є цілеспрямована політика держави, відображена в правових актах.

Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених до соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвитку суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальної рівноваги. Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, «молоді історики» надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливу на економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищах вони вбачали відображення та матеріалізацію соціальної психології народу як головної рушійної сили розвитку суспільства.

На відміну від старої історичної школи, молода історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії [14]:

— консервативну, яку очолив Г. Шмоллер — прихильник традиційних підвалин німецького суспільства, монархії та націоналізму;

— буржуазно ліберальну, яку очолив Л. Брентано — прихильник поступового реформування буржуазного суспільства на шляху розвитку профспілкового руху та досягнення «класового миру» .

Г. Шмоллер (1838—1917).

Засновником нової історичної школи та лідером її консервативного напряму був видатний німецький економіст, професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів іноземний почесний член Петербурзької Академії наук (1901) Густав Шмоллер, автор праць «Основи загального учення про народне господарство» (1872), «Народне господарство, наука про народне господарство та її методи» (1897) та ін.

Г. Шмоллер, який очолив консервативне крило «нової історичної школи», був запеклим монархістом. Прусську державу він розглядав як основну рушійну силу суспільного розвитку, а економічне життя — лише як частину загальної культурної моделі.

З цього випливав логічний висновок: ретельне вивчення минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який нині набрав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами.

Важливого значення надавав Шмоллер ролі морального фактора в розв’язанні робітничого питання. Він писав, що найліпший засіб для цього — виховання моральності робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, запобігти поширенню революційного руху серед робітничого класу. Шмоллер пропагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами. Він наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику майнову нерівність, що породжує небезпеку соціальних конфліктів. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Прагнучи перетворити економічну теорію із «голого учення про ринок та обмін» у історико-етичну науку, Г. Шмоллер:

1. Заперечував плідність теоретичних узагальнень та абстрактно-дедуктивного аналізу класичної (а згодом — неокласичної) теорії, трактуючи останню «не більш, ніж попереднім начерком загальних причин економічного життя». Відстоюючи історичний метод аналізу, вчений вимагав від дослідників скрупульозного опису фактичної господарської поведінки, історико-статистичних розробок, спостережень, «витонченого дослідження фактів», класифікації та аналізу, які уможливлюють пізнання економічних закономірностей та пояснення причинно-наслідкових зв’язків. «Особливо важливо з’ясувати передовсім виникнення окремих господарських інститутів, — писав Г. Шмоллер, — а не всього народного господарства або універсального світового господарства. Немає потреби ставити широкі історичні проблеми, необхідно з допомогою строгого історичного методу вивчати одиничне» .

Г. Шмоллер визначав політичну економію як науку, покликану вивчати людську діяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб. Стверджуючи, що економічна теорія не може ігнорувати людські вчинки, німецький дослідник звертав увагу на різноманітність спонукальних мотивів людської діяльності. Відтак він обґрунтував необхідність міждисциплінарного підходу, встановлення наукових зв’язків політичної економії з економічною історією, соціологією, політикою з метою скрупульозного аналізу мінливих дій соціальних груп, які мають культурні, економічні, географічні та етичні відмінності.

2. Водночас німецький вчений виступав проти залучення математики до економічних досліджень, мотивуючи це тим, що людська психіка є надто складним завданням для диференціального обчислення. Одним з перших в історії економічних учень впровадив «етичний принцип» у економічні дослідження, стверджуючи, що господарське життя нації визначається не лише природними та технічними, але у першу чергу — моральними факторами, «духовними силами людей». У центрі власної концепції господарського життя німецький учений поставив «спільність мови, історії, звичаїв та ідей», яка, на його думку, глибше за економічні чинники пов’язує між собою суб'єктів господарювання. Він стверджував, що кристалізована у звичаях і праві морально-духовна суспільна свідомість здійснює вплив на всі вчинки людей, а значить і на господарську діяльність також.

3. Наголошуючи на тому, що економічний устрій народу визначається нормами поведінки (етикою) та юридичними нормами (правом), Г. Шмоллер стверджував, що економічного успіху в житті здатні досягти лише люди, вчинки, доброчесність та порядність яких відповідають високим моральним засадам.

Л. Брентано (1844—1931).

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Л. Брентано. Найвідоміші його праці — це «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення», порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення.

Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.

На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом’якшення соціального протистояння в суспільстві.

Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об'єднань, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки.

К. Бюхер (1847—1930).

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи, зокрема К. Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи.

З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

замкнуте домашнє господарство (без обміну);

міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача);

народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача).

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, у нього є обмін.

В. Зомбарт (1863—1941)[12] і М. Вебер (1864—1920)[7].

Послідовниками і представниками нової історичної школи вважають В. Зомбарта (1863—1941) і М. Вебера (1864—1920). Вони продовжують пошук засобів удосконалення суспільства, намагаючись теоретично розв’язати нагальні соціальні проблеми.

Усі автори, які дотримувались історичних традицій у дослідженнях, обов’язковою умовою поступального розвитку вважали створення державою сприятливого середовища для такого розвитку. Як складові соціального середовища розглядалися право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія.

Так, Зомбарт присвячував свої праці проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб'єктів народного господарства. Він намагався показати на історичних прикладах, що капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економічної діяльності, духу підприємництва і новаторства, що забезпечують її збагачення. У свою чергу, збагачення веде до змін у суспільній психології (інколи негативних, запобігати яким — завдання держави).

Тут необхідно наголосити на суттєвому моменті: в економічній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму. Це зумовлено тим, що він, звертаючись до ідей Ф. Ліста, намагається обґрунтувати тезу про визначальну роль суспільної, національної за сутністю, психології, яка, на його думку, є основою істинної конкуренції — протистояння держав і націй. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі «життєвий простір».

Варто замислитись над цією тезою Зомбарта, проаналізувати її та дати їй оцінку, спираючись на приклади розвитку сучасного глобального світу.

Дещо іншим є об'єкт дослідження у Вебера. Він також присвячує свої праці (найвідоміша з яких «Протестантська етика і дух капіталізму») дослідженню морально-етичної природи суспільно-історичних процесів. Він звертає увагу на основоположні ідеї вчень Лютера і Кальвіна, згідно з якими своїм поступальним розвитком суспільство завдячує економічній діяльності, котра є лише однією з багатьох форм виконання людиною своїх обов’язків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховувати в нації працьовитість, бережливість і прагнення збагачення.

Слід визнати, що праці Вебера були важливим внеском у розвиток історичної традиції. Вони давали якнайповніше уявлення про особливості національної політичної економії, згідно з якою менталітет нації, суспільна мораль визначають форми економічних відносин. Вебера часто називають батьком сучасного інституціоналізму.

Р. Штаммлер (1856—1938) та Р. Штольцман (1852—1930).

До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намагалися узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історичного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками, не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспільство. Цей напрям отримав назву соціального.

Р. Штольцман у працях «Соціальні категорії» (1896), «Мета в народному господарстві» (1907) обґрунтував тезу, згідно з якою виробництво є виключно технологічним явищем, яке знаходить свій вияв у суспільному поділі праці і є нейтральним у соціальному відношенні.

Стверджуючи, що економіка підпорядковується моральним ідеалам, вчений трактував капіталістичне виробництво як засіб реалізації моральних цілей та досягнення життєвого достатку усіх членів суспільства. Заробітну плату та прибуток він визначав як рівноправні засоби досягнення вищого морального принципу, а сутність закону вартості зводив до регулювання доходів та забезпечення нормального існування населення. Заперечуючи соціальні антагонізми та експлуатацію найманої праці, учений уважав підприємців організаторами виробництва та вождями нації, а робітників — виконавцями, які перебувають під їх захистом.