Влада і насилля. 
Феномен тоталітаризму в соціальній практиці XX століття

Міністерство аграрної політики і продовольства України Вінницький національний аграрний університет Реферат з філософії

на тему: «Влада і насилля. Феномен тоталітаризму в соціальній практиці XX століття»

Виконала:

аспірантка першого року навчання зі спеціальності 13.00.04 — теорія і методика професійної освіти Гордійчук М.А.

Перевірив: к.ф.н., доц.

Колос О.В.

Вінниця 2013

Зміст

Вступ Розділ 1. Влада як багатостороннє явище

1.1 Визначення поняття «влада» в соціальних науках. Види влади

1.2 Співвідношення влади і насилля Розділ 2. Феномен тоталітаризму в соціальній практиці XX століття

2.1 Сутність та особливості тоталітарного режиму

2.2 Формування тоталітарних режимів у Європі

2.3 Характерні риси тоталітаризму та його типологія

2.4 Тоталітаризм як прояв політичного насилля та його наслідки для суспільства Висновки Список використаної літератури

Вступ

Влада є явищем, що пронизує людське суспільство і зачіпає усі сторони людського життя. В ході розвитку людства влада стала невід'ємною частиною людських відносин. На тлі історичного процесу, влада, як соціальний інститут, шляхом безлічі видозмін та розгалужень, перетворилась із родового укладу та обряду шанування старших на до метод підтримки порядку на величезних територіях цілих держав. Незмінним залишилося лише те, що майже завжди отримання та утримання влади супроводжувалось застосуванням насильства.

Одним з відомих механізмів використання насильства державою є військова сила. Нажаль суспільству відомий приклад реалізації насилля з використанням військової сили при тоталітарних політичних режимах. В даному випадку насильство має не тільки фізичний, але також інтелектуальний і духовний характер. Здавалося людство мало б зробити висновки, відчувши жахливі наслідки тоталітаризму, проте насилля стало невід'ємною складовою і сучасного життя. Хоча насильницькі акти здійснюються з найдавніших часів, проте наша епоха відзначається зростанням їх кількості, а також «якості». Це засвідчують низка збройних конфліктів: збройний конфлікт на Балканах, міждержавний конфлікт на Близькому Сході, терор сепаратистів в Іспанії та Північній Ірландії, війна в Чечні, події 11 вересня 2001 року в США, конфлікт у Північному Малі (2012—2013 рр.), конфлікт у Єгипті між армією та ісламістами (2013р.), збройні сутички урядової армії та сепаратистів на Філіпінах (2013), застосування хімічної зброї у Сирії (2013 р.), напад ісламістів у Тунісі (2013р.).

Найголовнішою рисою сучасного насилля є його глобальний характер. Саме це обумовлює актуальність поглиблення теоретичних досліджень феномену тоталітаризму в соціальній практиці XX століття та пошуку оптимальної моделі співвідношення влади і насилля.

Розділ 1. Влада як багатостороннє явище

1.1 Визначення поняття «влада» в соціальних науках. Види влади

Науці відомо багато різних підходів до визначення влади. Така різноманітність пояснюється як складністю та багатоплановістю самого поняття так і неоднозначністю, суб'єктивністю його розуміння. Пояснити однозначно, що таке влада важко, так як влада проявляється в нашому житті в різних аспектах. У зв’язку з цим говорять про владу природи, влади людини над людиною, владою емоцій, почуттів і т.д.

Дотримуючись в рефераті все ж політичної сторони поняття влади, звернемося до політичного енциклопедичного словника, де ми зустрінемо таке визначення: " Влада — центральне, організаційне і регулятивно-контрольне начало політики; одна з найважливіших і найбільш древніх проблем політичного знання, літературного та образотворчого творчості; проблема культури суспільства і конкретного життя людини"[7]

Існує кілька трактувань влади. В одній з них під владою розуміють відносини між соціальними суб'єктами. Вона з’являється саме там, де існують відносини. Ні відносин — немає влади. Тобто влада означає відносини залежності між людьми. Таке розуміння влади належить до біхевіорістскім її трактуванням. Один з прихильників такого визначення Г. Лассуелл вважав, що первісні імпульси для виникнення влади дає властиве людям прагнення до влади і володіння «політичною енергією» .

Людина бачить у владі засіб «покращення життя»: придбання багатства, престижу, свободи і т. д. У той же час, за словами Лассуелла, влада — це і самоціль, що дозволяє насолоджуватися її володінням. У телеологічних трактуваннях влада визначається більш широко. Під нею розуміють не тільки відносини між людьми, а й взаємодії людини з навколишнім світом. У цьому сенсі говорять, наприклад, про владу людини над природою. Про владу як про реалізацію намічених цілей говорив Б. Рассел. Прихильник системних трактувань Т. Парсонс визначав владу як «здатність системи забезпечувати виконання її елементами прийнятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей системи» .

Таблиця 1, [13]

Таке різноманіття визначень влади пояснюється складністю і розходженням точок зору на це явище. Як видно односторонньої спрямованості на політичний бік життя у влади немає. Значить влада спочатку не була явищем політичним, як часто стали вважати в наш час. Звернувшись до історії, бачимо, що в первісно-общинному ладі влада мала суспільну спрямованість. Вона здійснювалася всіма членами роду або племені, грунтувалася на авторитеті старійшин. При подальшому розшарування суспільства і виникнення держави авторитет старійшин був зміщений авторитетом публічної влади. Почали виникати апарат влади, особливі примусові установи, які встали над суспільством і відділилися від нього.

Можна припустити, що влада прийняла політичний характер саме тоді, коли стало розшаровуватися суспільство і виникати держава. Тепер без влади і владних відносин стало неможливим функціонування держави. Але і в наш час влада має не тільки політичну спрямованість. Під владою можна розуміти також «соціальні відносини, які проявляються в можливості і право однієї людини або групи людей приймати рішення, які набувають обов’язковий характер для іншої людини або групи». Якщо розглядати підстави на яких тримається влада в людських суспільствах, то можна виділити три типи влади.

Таблиця 2, [13]

Влада — це і певна форма керівництва, управління суспільством, будь-яким колективом, об'єднанням людей. Вона забезпечує узгоджену діяльність людей. Дії її повинні мати підтримку народу. Однак ті, в чиїх руках зосереджена влада, можуть застосовувати і примус, тобто підкоряти собі волю інших, розпоряджатися ким-небудь або чому-небудь.

Отже, влада є одним з фундаментальних почав людського суспільства. Воно існує скрізь, де є стійкі об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, організаціях та установах, в усій державі. В останньому випадку ми маємо справу з верховною, політичною владою. Можна припустити, що влада покликана регулювати взаємовідносини між людьми, між ними, суспільством і державно-політичними інститутами.

1.2 Співвідношення влади і насилля

Відомо, що держава покликана вирішувати «протиріччя між необхідністю порядку і різноманітністю інтересів у суспільстві, пов’язаних з конфліктами» 4. Тому при кожному політичному режимі існують заходи і механізми запобігання та покарання кримінальних правопорушень, виправні установи. Природно, що держава і влада тісно пов’язані з насильством. Ще Гоббс говорив, що «головна ознака держави полягає в монополії на примус і насильство»

Цікаво, що право на насильство належить виключно державі. Звичайно, насильство в нашому житті застосовується не тільки державою, а й, наприклад, батьками по відношенню до своїх дітей, керівниками організацій та установ по відношенню до своїх підлеглих. Але їх дії протизаконні. Більше того, закон забороняє ці дії під страхом застосування до них самих насильства. Треба сказати, що насильство, погрози, примус не є єдиним засобом встановлення порядку державою, і вони дуже суворо регламентуються законом. Тому говорять про легітимний (узаконене) право держави на застосування насильства.

Взагалі насильство застосовується завжди при будь-якому захопленні влади. Державна влада також будується або на використанні насильства, або з урахуванням її можливого застосування. При побудові «державного соціалізму» різні насильницькі заходи зазвичай призводили до негативних результатів. Наприклад, здійснення колективізації селян в СРСР насильницькими методами призвело до масових репресій, мільйонних жертв, розрухи в сільському господарстві.

Можна зробити висновок, що коли суспільство не є вільним, насильство, що застосовується державою фактично стає необмеженим. Це можна пояснити значним нерівністю у розподілі влади між населенням і державним апаратом влади. Насильство що йде знизу, і пригнічують тим, що збільшують державне. Тому то в країнах, де влада розподіляється за принципом плюралізму, де населення має і реалізує свої громадянські права, насильство зустрічається дуже рідко. Треба відзначити, що будь-яка влада передбачає насильство. Це одна з її «природних» функцій. Однак, коли мова йде про диктатуру, насильство виходить на перший план. Згадаймо, що ще в травні 1905 р. Третій з'їзд РСДРП визнав завдання організувати пролетаріат для безпосередньої боротьби з самодержавством шляхом збройного повстання. Вже дещо пізніше, виступаючи на одному із зібрань В.І. Ленін заявив: «Диктатура означає - прийміть це раз назавжди до відома, панове кадети, — владу необмежену, що спирається на силу, а не на закон. Під час громадянської війни всяка перемогла влада може бути тільки диктатурою». Далі він більш широко пояснює: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту безпосередньо на насильство спирається влада».

Дійсно, у всіх випадках застосування диктатури відбувається концентрація влади в руках одного — диктатора, або декількох осіб. На перший план у політиці виходять насильство і террор, що є прямими ознаками тоталітарного режиму. Саме тоталітарному режиму притаманні необмежена і безконтрольна диктаторська влада, зневажаються права не тільки людини, а й державних органів влади, які перестають діяти в інтересах держави, а змушені підкорятися вимогам диктатора. Влада при цьому спирається безпосередньо на насильство.

Носіями диктатури звичайно виступають великі соціальні групи (класи, стани), але представлена?? буває однією особою або групою осіб (наприклад, диктатура військових вождів, абсолютна монархія, хунта). Відзначимо, що прихід до влади диктаторів історично пов’язаний, як правило, з періодами різкого загострення класової боротьби (диктатура Франко, фашистська диктатура в Німеччині).

Інший приклад застосування насильства — це деспотизм в країнах Сходу. Йому також властиве абсолютне переважання держави над суспільством. Держава тут формує суспільні ідеали, смаки, регулює людські відносини і в сім'ї, і в суспільстві, і в самій державі. У цих країнах не було і не могло бути незалежного суду, так як релігія, право і управління знаходилися в одних руках. Жодна людина, ні багатий, ні бідний не мали гарантій від втручання влади в їх особисте життя, не було прав і можливостей відстоювати свою особисту або майнову недоторканність. Це і становило суть всієї системи свавілля влади в її всемогутності, в неможливості бути поза нею, хоча ступінь підпорядкованості могла бути різною.

Історичний досвід різних країн показав, що концепція диктатури будь-якого класу може використовуватися для легітимізації влади тільки протягом короткочасного періоду. Вона не може служити довготривалим цілям соціальної справедливості, так як за своєю суттю суперечить цьому, навіть якщо мова йде про диктатуру більшості населення.

Розділ 2. Феномен тоталітаризму в соціальній практиці XX століття

2.1 Сутність та особливості тоталітарного режиму

Тоталітаризм — система політичного панування, за якої Державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов’язковою ідеологією.Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г. В.Ф. Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.

Поняття «тоталітарний» почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави. Концепція тоталітаризму з’явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам’ять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління. На політологічному симпозіумі, що відбувся в 1952 р. у США, тоталітаризм був визнаний як «закрита і нерухлива соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія — від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів — спрямовується й контролюється з єдиного центру». Якраз тоді американські політологи, здебільшого емігранти з Європи, почали розробляти цю концепцію. У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю «Походження тоталітаризму». У 1956 р. виходить тепер уже класична праця К. Фрідріха і 3. Бжезінського «Тоталітарна диктатура й автократія», в якій давалися соціологічна й політична характеристики тоталітаризму.

Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов’язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму[13].

Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму:

— сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

— монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;

— влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства;

— політизація, регламентація й санкціонування всієї життєдіяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;

— вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму;

— громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їхня діяльність докладно регламентується;

— монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим й обґрунтовує його історичну місію.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв’язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв’язками. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.

У тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення, режим вимагає від людини тільки активних проявів лояльності й відданості йому (активна несвобода особи). Ось чому в історії не було такого безсилля окремої людини перед владою, як за тоталітарного режиму. Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов’язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень і залучення населення для виконання їх) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрішньопсихологічного ентузіазму, а також екстенсивно — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього.

Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917 — 1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921;1929 pp. (авторитарний режим); 1929;1956 pp. (тоталітарний режим); 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР почався з часів так званої горбачовської перебудови, коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму й закритості суспільства [9]

2.2 Формування тоталітарних режимів у Європі

влада насилля тоталітаризм політичний Тоталітаризм не виникає випадково, навіть будучи своєрідною аномалією, він має свої соціальні передумови і причини. До найважливіших з них відносяться:

* індустріальне суспільство, ускладнення суспільних зв’язків і взаємозалежності;

* наростання раціоналізму і організованості в житті суспільства з появою нових можливостей для маніпулювання суспільною свідомістю; (радіо, телебачення, засоби зв’язку, засоби масової інформації і т.п.);

* поява монополій, зрощених з державою;

* посилення в суспільній свідомості культу держави, розповсюдження колективістських поглядів;

* масова емоційна упевненість в можливості швидкого поліпшення життя за допомогою планування і раціональних перетворень;

* масова психологічна незадоволеність відчуженням особи при капіталізмі, її незахищеністю і самотністю;

* тоталітарні рухи породжують ілюзію залучення до «вічних цінностей»: класу, нації, держави, величної сакральної влади;

* гострі соціально-економічні кризи ведуть до маргіналізації суспільства, появи численних прошарків люмпенів, особливо сприйнятливих до тоталітарної ідеології і схильних до політичного радикалізму. Основними властивостями люмпена є: нігілізм по відношенню до минулого і теперішньому часу, агресивність, честолюбство, обмеженість, егоцентризм. На цьому роблять ставку вожді тоталітарних рухів. Слід тут зважувати на відмінність в програмних установках між елітою руху і основною масою: у першихобачливе, раціонально-індустріальне бачення мети, у других — прагнення злитися з організацією. Адресати у різних рухів та прошарки, на які опирається тоталітарна машина, теж відрізняються: в Росії, у більшовиків це були пролетаріат і найбідніше селянство; у нацистів Німеччини — службовці і дрібна буржуазія, що потерпіла від економічної кризи. У будь-якому випадку, інтереси і потреби цих прошарків дуже мало пов’язані із завданнями таких рухів і потрібні їм лише як привід для приходу до влади.

До політичних передумов тоталітарних режимів відносяться: вже згадувана етатізація суспільної свідомості, а головне, поява масових, гранично ідеологізованих, партій нового, тоталітарного типу з жорсткою, напіввійськовою структурою і повним підкоренням рядових членів партії ідеології і її виразникам — вождям, керівництву в цілому.

У носіїв тоталітарної свідомості виділяються наступні відмінні риси: нестерпність до будь-якого інакомислення, прагнення політично або навіть фізично знищити незгідних, решта ж ідей, їх плюралізм розглядаються ними як помилка або свідома брехня. Ним властиве прагнення до «математично безпомилкового загального щастя» .

Справжнім феноменом тоталітаризм став в середині XX століття, коли людство, здавалося б, звільнилося від темної спадщини минулого, його антигуманістичних зрівняльних ідей. Тоталітарні ідеї і їх втілення стали навряд чи не головною причиною всіх бід і трагедій цього століття, вони як би поставили під питання однозначність поступального історичного прогресу. Концепція тоталітаризму з’явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам’ять про фашизм, в СРСР існував сталінський режим, а сателіти СРСР наслідували радянську модель правління.Теорія тоталітаризму в цей час була представлена такими фундаментальними працями, як роботи Х. Арендта «Витоки тоталітаризму» (1951 р.), К. Фрідріха і З. Бжезінського «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956 р.) та іншими.

За минулі десятиріччя накопичений великий матеріал по цій проблематиці. Що ж до радянської і російської науки, то до недавнього часу сам цей термін в них заперечувався, або трактувався не вірно. Із зрозумілих причин можливості для аналізу були різко обмежені. На нашу думку, цей термін доцільно розглядати як своєрідний спосіб виробництва і організації всього суспільного життя, для якого характерні всеосяжний контроль з боку влади над суспільством і особою, підкорення всієї суспільної системи колективним цілям і офіційній ідеології.

Найпоширенішими і непривабливими рисами будь-якого тоталітаризму є: тотальний контроль над ЗМІ, нетерпимість до опозиції, заміна громадської думки офіційними оцінками, заперечення загальнолюдської моралі і її деградація, культивування стадних інстинктів: зрівняльність, класова або національна ненависть, підозрілість, заздрість і т.д. Всіляко підтримується атмосфера надзвичайного положення, підозрілості, що служить виправданням командних методів і репресій. В ідеалі тоталітаризм прагне повного знищення автономного цивільного суспільства, непідконтрольного власті, відбувається його тотальна політизація. Більшість дослідників вважає, що поняття тоталітаризму стосується не лише характеристики держави чи політичної влади, а й суспільно-політичного ладу загалом. Адже тоталітарна влада не обмежується політичною сферою, а проникає в усі сфери суспільного життя, змінюючи стан усієї соціальної системи. Вона активно втручається у відносини власності, виробництва і розподілу, громадянського суспільства і навіть в особисте життя громадян, намагаючись перебудувати їх відповідно до своєї доктрини.

В XX столітті в Європі тоталітаризм існував в трьох основних формах, їх відображають реальний соціалізм радянського зразка, італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм. Сьогодні в науковій літературі більшість авторів підтримує тезу, згідно з якою в політичній системі тоталітарного типу виділяють фашистський і націонал-соціалістичний режими в Італії і Німеччині, на правому фланзі ідейно-політичного спектру більшовицький режим в СРСР, на його лівому фланзі.Для всіх форм тоталітаризму було характерним панування традиції, звичаю, тому що сама влада ґрунтувалась на традиції. Люди, займаючи рабське становище по відношенню до влади, все ж знаходили опору в родині, родинних зв’язках. Тому однією з цілей тоталітаризму була анігіляція традиції. В СРСР це проявлялося в перейменуванні стародавніх назв міст, вулиць, музеїв; обмеженні доступу до означених видів історичної та критичної літератури; відмові від деяких традицій в галузі архітектури, живопису, скульптури, театру, від традицій народного життя, свят. З цієї точки зору тоталітаризм відрізняє своєрідна амнезія історичної пам’яті.

Особливість тоталітарного режиму полягає в тому, що тут терор і страх використовуються не тільки як інструмент знищення й залякування дійсних або уявних ворогів і противників, але й як нормальний інструмент управління масами. З цією метою постійно культивується й відтворюється атмосфера громадянської війни. Терор використовується без будь-якої причини чи провокації. Так було у нацистській Німеччині, де терор було розв’язано проти євреїв, тобто людей, об'єднаних спільними расово-етнічними характеристиками, незалежно від їх поведінки. В Радянському Союзі, на відміну від нацистської Німеччини, керівництво ніколи не визнавало, що воно може використовувати терор проти невинних людей. Але й тут терор був інструментом знищення так званих класових ворогів, або ворогів народу. Тоталітарність тоталітарного режиму є не тільки в тому, що партія або вождь встановлюють всеохоплюючий контроль над усіма сферами суспільного життя, нібито повністю поглинаючи їх, але й у тому, що більшість населення свято вірить в основні цілі, встановлені партійним керівництвом або фюрером-вождем: обидві сторони по суті злиті в тотальній єдності задля досягнення універсальної мети.

2.3 Характерні риси тоталітаризму та його типологія

Тоталітаризм необхідно розглядати як соціальну систему, як суспільно-політичний і соціально-економічний лад, ідеологію, модель «нової людини». Деякі з учених вважали, що тоталітаризм — результат розвитку усієї історії людства, починаючи з появи деспотичних режимів. Однак реальні умови для формування тоталітарних режимів, на думку більшості, з’явились лише на початку ХХ ст. з переростанням домонополістичного капіталізму в імперіалізм, з розвитком виробничих сил і НТР, виникненням та розвитком загальної кризи капіталізму.

Вирізняють два типи тоталітаризму:

1) праворадикальний (фашизм і націонал-соціалізм);

2) лівоекстремістський (комунізм).

Перший характеризується відкритою терористичною диктатурою, що спирається на мілітаризацію усіх сфер життя, придушення демократичних свобод. В основі - войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм і спекуляція на потребах мас.

В історіографії проблеми вивчення фашизму є три класичні його інтерпретації:

1) теорія «моральної хвороби Європи» Б. Кроче. Він вважав, що фашизм — це реакція на ідеали доби Просвітництва;

2) друга інтерпретація фашизму Ї радикальна. Її прихильники відповідальність за появу фашизму і нацизму покладають на італійську та німецьку буржуазію;

3) третя інтерпретація належить марксистам, які говорять, що фашизм — породження імперіалістичної стадії капіталізму, форма антипролетарської реакції.

Тоталітарні режими — це і наслідок Першої світової війни, яка посилила націоналістичні тенденції. З одного боку, в умовах війни складалася державно-монополістична економіка, характерними рисами якої стали мілітаризація праці, загальна трудова повинність і централізація постачання. З іншого — Перша світова війна викликала глибоку кризу норм і цінностей в європейському суспільстві. Зокрема, були відкинуті моральні обмеження, стала низькою «вартість» людського життя. У цій ситуації непотрібність та ізольованість «маленької людини» в мирному суспільстві протиставлялись військовому братству і схожим на нього групам фаші. Націоналістична пропаганда переконувала маси: ми нічого не отримали замість наших зусиль і жертв. Так, в Італії «вкрали перемогу» при переділі світу, а Німеччина на мирній конференції була оголошена єдиним винуватцем у розв’язанні війни. Матеріальні та психологічні труднощі стимулювали відчуття «національного приниження» і незадоволення демократією, що нездатна встановити порядок в країні.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979;1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.

2.4 Тоталітаризм як прояв політичного насилля та його наслідки для суспільства

Політичне насилля — це зневажання, примушення одним (одними) іншого (інших): особистості, правителя, політика, держави, групи, еліти, класу, панівної нації і національної групи тощо. Його сутність полягає у впливі, що нав’язується, примусі, тискові на об'єкти і суб'єкти з метою виконання ними волі, дій, політики, поведінки, всього способу життєдіяльності, що нав’язується, диктується. Політичне насилля обмежує (або знищує) свободу людей, їх дій і вчинків, призводить до маніпулювання ними, робить їх залежними, в певній мірі рабами провідників насилля. Сенс насилля полягає в тому, щоби блокувати волю індивідів і змусити їх (або утримати) від дій, які диктуються тими, хто здійснює насилля. Насилля взагалі можна коротко визначити як узурпацію свободи волі. Це є панування одних індивідів над іншими, засноване на зовнішньому примусі.

Отже, політичне насилля можна визначити як особливий тип дії, спрямований на нав’язування волі однієї людини або групи решті, для чого використовується фізична сила. Політичне насилля відрізняється від інших форм насилля не лише фізичним примусом і можливістю швидко позбавити людину свободи, життя або завдати їй непоправних тілесних ушкоджень, але також організованістю, широтою, систематичністю та ефективністю застосування.

Насилля — конкретно-історичний феномен. Це означає, що його зміст і характер конкретизуються і змінюються в різні часи та за різних обставин. Сутністю його є певна політика. При цьому виокремлюються внутрішній та зовнішній аспекти політичного насилля. Внутрішній аспект передбачає політику влади, орієнтовану, передусім, на конкретний політичний напрям розвитку суспільства, країни. Зовнішній орієнтований на певну політику насилля держави на міжнародній арені. Прояви і масштаби насилля в політиці можуть бути різними. Вони визначаються багатьма причинами: економічним і соціальним устроєм, гостротою суспільних конфліктів і традицією їх вирішення, політичною і моральною культурою населення тощо. Одним з найсуттєвіших чинників, який впливає на прояви та масштаби застосування насилля у політиці, є система владних відносин у суспільстві, форма реалізації політичної влади.

Зазвичай розрізняють дві основні форми реалізації політичної влади (форми владних відносин): панування (автократична форма — авторитарні і тоталітарні системи) і керівництво (демократична форма). Кожна з них характеризується певними параметрами, які мають суттєве значення для масштабів і характеру застосування насилля у політиці. Цими параметрами є: а) ступінь політизації життя суспільства і обсяг політико-державного контролю та регулювання його соціально-економічної і культурної сфер; б) тип політичного панування, який виражається ступенем монополізації державної влади; в) форми політичної участі; г) міра інституалізації політичних відносин; д) міцність суверенітету державної влади.

Для автократичних форм політичних відносин характерний гіпертрофований розвиток державної влади, її прагнення поглинути всі сфери суспільства. Але ступінь політизації соціального життя залежить від конкретного різновиду автократії.

Для тоталітаризму характерне стирання відмінностей між політичним і соціальним, між державою і суспільством — тобто повна політизація суспільного життя. В таких умовах витісняються будь-які прояви неконтрольованої політичної активності, вона стає об'єктом суворої регламентації з боку держави. При цьому насилля неминуче виступає як засіб, за допомогою якого держава свідомо спрямовує соціальну поведінку індивідів і груп. Брак інших регуляторів соціальних відносин спричиняє вихід на перший план примусу.

Гіпертрофування державного втручання в умовах тоталітаризму пояснюється також тим, що суб'єкти влади керуються у своїх діях революційними завданнями, ідеями тотальної перебудови суспільства. Оскільки будь-які соціальні злами мають хворобливий характер, викликають опір, то влада вдається до застосування широкого примусу, включаючи фізичний. Тому не дивно, що тоталітарні системи за масштабами державного насилля перевершують усі інші.

Висновки

Наприкінці XX ст. хід європейського і загальносвітового розвитку ознаменувався подією величезного історичного значення — розпалася остання тоталітарна система, що обіймала 1/6 частину земної кулі. Вищезгаданий факт означав початок нової історичної епохи, початок формування нових соціально-політичних обрисів світу.

Тоталітаризм — це система насильницького політичного панування, що характеризується повним підкоренням суспільства, його економічного, соціального, ідеологічного і, навіть, повсякденного життя владою пануючої еліти, організованої у військово-бюрократичний апарат. До встановлення тоталітаризму може призвести фрагментарна політична культура, коли населення орієнтується на різні ідеології і моделі розвитку при одночасній відсутності єдиних загальнонаціональних цінностей, нерозвиненість політичних інститутів, які дозволяють виразити інтереси різних верств населення.

Поряд з внутрішньою напругою, тоталітаризм може утвердитися як відповідь на зовнішню (реальну або уявну) загрозу: можливість воєнних конфліктів, втрати незалежності. Одночасно тоталітаризм може виростати з політичної пасивності народу, архаїчної політичної культури, зі звички підкорення владі, невирішеність таких соціальних проблем, як голод, абсолютна бідність населення. Наприклад, у деяких країнах Південно-Східної Азії і Африки відсутні елементарні соціальні програми (в тому числі і пенсійні). Також поглиблення соціального розшарування між багатими і бідними, яке в деяких країнах виступає зворотною стороною швидкого економічного росту може стати причиною повернення тоталітарного режиму. А саме такому режиму притаманна узурпація влади та її утримання шляхом насилля.

Влада має різні прояви: насильство і примус, покарання і заохочення, контроль і управління, суперництво і співробітництво. Вона може носити як негативний, так і позитивний характер. Тому владу не можна звести лише до функції насильства. Проте насильство впливає на силу влади: сила влади є пропорційною обсягу застосовуваного насильства.

Звичайно, певна частка насильства необхідна, наприклад, для правопорушників, для захисту від нехтування національних, релігійних та інших інтересів. Проте межа між насильством та тоталітаризмом є надто тонкою.

При сучасній демократії велике значення має не тільки влада більшості, але й захист прав меншості. Іноді в літературі можна зустріти заяву, що будь-яке насильство — це абсолютне зло, і воно може породжувати тільки насильство. Проте насильство, що спирається на закони, міжнародні пакти, може бути неминучим і обов’язковою умовою захисту прав громадян та світу в тому числі. Застосування насильства в рамках закону дозволяє боротися зі злочинністю, припиняти збройні конфлікти. І тоді мова тут йде не про насильство проти тих чи інших соціальних груп як за тоталітаризму і східному деспотизмі, а про покарання окремих особистостей, їх угруповань, що порушують закон. Також мова може йти і про припинення міжнародних злочинів, наприклад, агресії Іраку проти Кувейту в 1990;1991 рр. До того ж насильство, підкріплене законом, якісно змінює свій зміст і вже ніби не є насильством. Верховна державна влада має якісь межі, які вона не в праві переступати. Це — невідчужувані права особистості на життя і свободу думки від зовнішнього втручання. Тому насильство, що виходить з боку держави, суворо регламентуються. І хоча насильство при певних умовах і формах неминуче, воно завдає шкоди моралі суспільства, веде до потрясінь, руйнувань, а в крайніх формах — до масової загибелі людей.

Список використаної літератури:

1. Бабієва А. Теоретичний аспект насилля // Політичний менеджмент. — 2005. — № 5. — С. 161−168.

2. Бахтєєв Б. Про тероризм і тоталітаризм/ Б. Бахтєєв //Сучасність. — 2003. — № 10. — C. 61−69

3. Боброва А. Основні форми сучасного політичного насилля. — К.: Світ успіху; Юрінком інтер, 2003. — 142 с.

4. Дем’яненко Б. Порівняльний аналіз фашистської та сталінської моделей тоталітаризму //Нова політика. — 1999. — № 1. — C. 36−47.

5. Європейська свідомість та тоталітаризм //Права людини. — 2009. — № 9. — C. 2−3

6. Ільїн В. В. Свобода і тоталітаризм/ В.В.Ільїн //Нова політика. — 2000. — № 2. — C. 54−57

7. Лавренко О. Тоталітарні групи та їх соціально-психологічний феномен/ О. Лавренко //Соціальна психологія. — 2003. — № 1. — C. 73−86

8. Ленін В.І. До історії питання про диктатуру / Повне зібрання творів. Т.41. — М: Держав. вид-во політичної літератури, 1963. — 696 с.

9. Політологія: Енциклопедичний словник / Авер’янов Ю.І. та ін — М., 1993. ;

10. Романюк О. Праві та ліві тоталітарні режими: спільне і специфічне/ О. Романюк //Нова політика. — 2002. — № 1. — C. 55−59

11. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) //Предпринимательство, хозяй-ство и право. — 2000. — № 2. — C. 2−6

12. Ткачук П., Луньков А. Тоталітарні режими в країнах Європи і їх згубний вплив на згортання демократії// Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. — 2009. — № 12. — 180−185

13. http://ru.wikipedia.org/wiki/