Фізіологічні основи занять вільною боротьбою

ВСТУП Актуальним завданням є розвиток молодіжної вільної боротьби, розроблення і впровадження програми відновлення системи дитячої, молодіжної вільної боротьби в межах Сумщини.

Стратегічним завданням є залучення самої молоді до пропаганди вільної боротьби та здорового способу життя.

На питання про місце та час зародження боротьби, як сутички двох неозброєних суперників, не відповість ніхто і ніколи, тому що боролися всюди та у всі часи. Боротьба була натуральним видом фізичних вправ у всіх, без виключення, народів земної кулі.

Відстоюючи своє право на здобич, на своє «місце під сонцем» і на життя, людина отримувала досвід борця, арсенал котрого постійно поповнювався новими прийомами захисту та нападу. А з часом єдиноборства ставали елементами педагогіки, що виховувала захисників для свого племені.

Археологічні та етнографічні дослідження свідчать про широке розповсюдження боротьби в стародавніх Ассирії, Єгипті, Вавілоні та інших країнах античного світу. Уже тоді боротьба використовувалась не тільки в бойових ситуаціях, а й в релігійних обрядах, народних святах.

Про популярність боротьби в стародавньому Єгипті свідчать фрагменти настінного розпису храмів, які будувалися у 3−2 тисячолітті до нашої ери, та розпису гробниць (найсвятіші місця для тодішніх єгиптян).

Зображені на стінах пірамід атлети діють в стійці та партері, виконують кидки, підсічки, накати… Судячи по зображенням в Стародавньому Єгипті розвивалась все ж таки вільна боротьба. Боротьба як мистецтво розвивалася і в інших країнах Стародавнього світу, особливо в Греції, де з 776 р. до н.е. стали проводити Олімпійські ігри і з 648 р. до н.е. стали проводитися змагання з панкратіону (боротьба і бокс), а пізніше боротьба стала самостійним олімпійським видом.

Одночасно з олімпійськими в Стародавній Греції регулярно проводились також істмійські, панафінейські, немейські та піфійські ігри. Той кому вдавалось перемогти у всіх названих змаганнях отримував титул перидоніка, найвідомішим античним борцем вважають Мілона із Кротона, удостоєного звання перидоніка 6 разів в 632, 624, 620, 616, 612 та 608 р.р. до н.е.

Рівно 17 віків (до 394 р. нашого часу) жила чудова олімпійська традиція, та римський імператор Феодосій заборонив проведення олімпіад. В умовах розвитку християнства він побачив в олімпіадах відголоски язичництва.

Незважаючи на заборону олімпіад боротьба продовжувала свій розвиток як прикладний вид. Воїни, лицарі вивчали не тільки стрільбу, фехтування, верхову їзду, а й боротьбу. Довгий час сутички між борцями проводились в палацах правителів, а в І половині 19 сторіччя боротьба стала набувати обриси спортивної дисципліни. Провідну роль в цьому грала Франція, де в 1848 р. в Парижі пройшов І чемпіонат, а в 1866 р. відкрита борцівська арена на 3 тис. глядачів. Боротьбу називали французькою (нині греко-римською). Саме цей вид включений в 1896 р. до І сучасних олімпійських ігор. Вільна боротьба увійшла в олімпійську програму в 1904 р. зусиллями американців, що приймали олімпіаду в Сент-Луісі. Довгий час вона мала назву «вільна американська», і ця дисципліна зразу отримала поштовх для розвитку. В 1921 р. створена міжнародна федерація боротьби FILA. В 1928 р. пройшов І чемпіонат Європи.

Якщо досліджувати боротьбу як частину національної культури, педагогіки, засобу підготовки лицарів та цікавого видовища, то відповідь про місце і час зародження неможлива. Якщо мова йде про вільну боротьбу як спортивну дисципліну то місцем народження її вважають жовтень 1904 р. місто Сент-Луіс, де були вперше сформовані правила (умови та час сутички, вагові категорії, оцінки технічних дій).

За 100 років тільки одному Олександру Медвідю вдалося тричі піднятись на олімпійську вершину, 7 разів він ставав чемпіоном світу. Також 7 разів чемпіоном світу був Валентин Йорданов (Болгарія, 52 кг).

В 1972 р. Іван Яригін в олімпійському Мюнхені встановив рекорд перемігши 7 суперників за 8 хв. 20 сек. загального часу.

Сучасна боротьба продовжує завойовувати все більше популярності на всіх континентах. І цей доступний вид спортивних єдиноборств вводиться в учбові програми багатьох країн.

1. Адаптація дихальної системи до занять вільною боротьбою Одним з основних завдань в заняттях вільною боротьбою є навчання правильного дихання, формування навичок довільного керування диханням. Порушення функції дихання, особливо при фізичних навантаженнях, утруднює діяльність системи кровообігу, знижує насиченість крові киснем і призводить до порушення обміну речовин. Дихальні вправи полегшують роботу серця, сприяють нормалізації нервової регуляції дихання і усуненню порушень в діяльності дихальної системи, збільшують життєву місткість легенів, сприяють дифузії газів у легенях і насиченню крові та тканин киснем, поліпшенню постави, позитивно впливають на загальний стан здоров’я спортсменів.

Зміни дихання відбуваються під час навчання нових фізичних вправ, дихання затримується ще до початку виконання вправи, що негативно позначається на якості руху. Мимовільне гальмування дихання спостерігається на змаганнях та в інших складних для спортсмена ситуаціях. Довільна регуляція дихання знімає втому, нормалізує ритм і глибину дихання та підвищує працездатність організму.

Необхідність використання довільної регуляції дихання в період росту і формування організму зумовлене також тим, що механізми саморегуляції у дітей і підлітків не завжди надійно й економно забезпечують пристосування організму до умов тренувань. Сучасні досягнення фізіології дихання відкривають перспективи подальшого розвитку теорії і практики довільного керування диханням, що з успіхом можуть застосовуватись для адаптації і оптимізації розумової та фізичної працездатності борців і їхньої кращої професійної підготовки до змагальної діяльності.

Структура довільного керування диханням людини передбачає:

1) затримку дихання та імперативний стимул (точка зриву);

2) довільне регулювання дихання (зміна ритму, глибина і об'єм легеневої вентиляції):

· дихання при заданому постійному рівні вентиляції;

· довільна гіповентиляція;

· довільна гіпервентиляція;

· керування диханням у стані спокою;

· керування диханням під час виконання фізичних вправ на місці та в русі;

· керування диханням під час виконання силових вправ і статичних зусиль;

3) довільне регулювання газового стану альвеолярного повітря, оксигенація крові;

4) довільне регулювання через дихальну систему емоційного стану і розслаблення м’язів.

1.1 Особливості адаптації опорно-рухового апарату до навантажень Скелетна мускулатура — головний апарат, за допомогою якого виконуються фізичні вправи. Добре розвинена мускулатура є надійною опорою для скелета. Наприклад, при патологічних викривленнях хребта, деформаціях грудної клітки (а причиною тому буває

слабкість м’язів спини і плечового поясу) важко роботі легенів і серця, погіршується кровопостачання мозку і т.д. Треновані м’язи спини укріплюють хребетний стовп, розвантажують його, беручи частину навантаження на себе, запобігають «випаданню»

міжхребетних дисків, зісковзуванню хребців. Фізичні вправи діють на організм всесторонньо. Так, під впливом фізичних вправ відбуваються значні зміни в м’язах. Якщо м’язи приречені на тривалий спокій, вони починають слабіти, стають в’ялими, зменшуються в об'ємі. Систематичні ж заняття фізичними вправами сприяють їх зміцненню. При цьому зростання м’язів відбувається не за рахунок збільшення їх довжини, а за рахунок потовщення м’язових волокон. Сила м’язів залежить не тільки від їх об'єму, але і від сили нервових імпульсів, що поступають в м’язи з центральної нервової системи. У тренованої, людини, ці імпульси примушують скорочуватися м’язи з більшою силою, ніж у нетренованої. Під впливом фізичного навантаження м’язи не тільки краще розтягуються, але і стають твердішими. Твердість м’язів пояснюється, з одного боку, розростанням протоплазми м’язових кліток і міжклітинної сполучної тканини, а з другого боку — станом тонусу м’язів.

Заняття фізичними вправами сприяють кращому живленню і кровопостачанню м’язів. Відомо, що при фізичній напрузі не тільки розширяється просвіт незліченних найдрібніших судин (капілярів), пронизливих м’язи, але і збільшується їх кількість. Так, в м’язах людей, що займаються фізичною культурою і спортом, кількість капілярів значно більше, ніж у нетренованих, а отже, у них кровообіг в тканинах і головному мозку кращий. Як мовилося вище, під впливом фізичних навантажень розвиваються такі якості як сила, швидкість, витривалість. Краще і швидше за інші якості росте сила. При цьому м’язові волокна збільшуються в поперечнику, в них у великій кількості накопичуються енергетичні речовини і білки, м’язова маса росте. Регулярні фізичні вправи з тим, що обтяжить (заняття з гантелями, штангою, фізична праця, пов’язана з підйомом тяжкості) достатньо швидко збільшує динамічну силу. Причому сила добре розвивається не тільки у молодому віці, і літні люди мають велику здібність до її розвитку.

Фізичні тренування також сприяють розвитку і зміцненню кісток, сухожиль і зв’язок. Кістки стають міцнішими і масивнішими, сухожилля і зв’язки міцними і еластичними.

У кістках накопичується більше солей кальцію, фосфору, живильних речовин. Адже ніж більш міцність скелета, тим надійніше захищені внутрішні органи від зовнішніх пошкоджень.

Здібність м’язів, що збільшується, до розтягування і збільшена еластичність зв’язок удосконалюють рухи, збільшують їх амплітуду, розширюють можливості адаптації людини до різної фізичної роботи.

1.2 Адаптація серцево-судинної системи і крові до навантажень У процесі регулярних фізичних навантажень тренується захисна функція організму, підвищується опірність до несприятливих впливів навколишнього середовища.

При систематичній руховій активності підвищується імунітет. Регулярні фізичні навантаження протидіють перерозподілу солей кальцію в організмі, які властиві старінню, тобто мають проти-склеротичний ефект. Фізичні вправи з перемінами положення тіла і різно-направленими прискореннями, що потребують швидких змін тонусу судин у зв`язку із переміщенням маси крові, позитивно впливають на стінки судин, збільшуючи їх еластичність. Таким чином, при систематичних тренуваннях в організмі поступово відбуваються зміни, які приводять до своєрідної перебудови органів і систем, розширення їх функціональних можливостей.

Найбільш динамічно на зміни фізичної активності в організмі реагує серцево-судинна система. До її функцій входить забезпечення зростаючих потреб у кисні та поживних речовинах тканин організму, насамперед опорно-рухового апарату. При виробленні енергії, яка йде на скорочення м`язів, в кров виділяється велика кількість молекул вуглекислого газу, молочної кислоти та інших продуктів обміну. Ці речовини стимулюють серцево-судинний та дихальний центри, що супроводжується збільшенням частоти серцевих скорочень, об`єму циркулюючої крові, підвищенням артеріального тиску, розширенням артеріальних і звуженням венозних судин, збільшенням частоти і глибини дихальних рухів. Таким чином, покращується кровопостачання серцевого м`яза, посилюється його скоротлива здатність, дістає стимул для розвитку сітка дрібних судин в серцевому м`язі. Скорочення периферійних м`язів, рухи діафрагми та присмоктувальна здатність грудної клітки під час вдиху сприяють поверненню венозної крові від тканин до серця. При підвищеній потребі організму в енергії відбувається розщеплення складних жирів, зокрема і тих, що мають властивість пошкоджувати судинну стінку і приводять до розвитку атеросклерозу. Під час фізичної активності відбувається фізіологічне розрідження крові, яка легше проходить через дрібні капіляри, краще кровопостачаються всі органи і тканини.

Причина атеросклерозу — це гіподинамія або нестача фізичної активності. Сидіти дуже багато — шкідливо для здоров’я. Навряд чи можна вважати випадковістю, що частота атеросклерозу судин серця і таких його грізних проявів як інфаркт міокарду зустрічається набагато частіше у людей, які ведуть малорухливий спосіб життя. У людей фізичної праці частота атеросклерозу в 4 рази менша, ніж у людей того ж віку, але які ведуть сидячий спосіб життя. Фізична активність не тільки допомагає зберегти нормальну масу, але також стимулює здоровий кровообіг, підвищує тонус м’язів, допомагає покращити функціонування всіх органів тіла. Але потрібно мати на увазі необхідність систематичних, а не спорадичних занять фізичною роботою, або навіть просто ходьбою в досить швидкому темпі, причому не тільки в молодому і середньому, але і в похилому віці.

Безпосередньо в процесі виконання фізичного навантаження спостерігається збільшення серцевих скорочень, систолічного і середнього артеріального тиску, потужності роботи серця за рахунок інтенсивнішого функціонування структур міокарда і споживання кисню з крові, що циркулює в судинах. Діастолічний тиск під час фізичного навантаження знижується, що забезпечує найкращі умови для кровопостачання працюючих м’язів.

Під впливом фізичних навантажень у крові спостерігаються значні зміни, які залежать від характеру та інтенсивності виконування вправ.

В умовах фізичного навантаження спостерігаються зміни рівня глюкози, вільних жирних кислот, сечовини в крові.

Таким чином, можна зробити висновок, що фізичні рухи впливають на організм і викликають зміни з боку всіх органів і систем, підвищуючи їхні функціональні можливості. У людей, що займаються фізкультурою, помітно зміцнюється серцево-судинна система. Серце працює ощадливо, скорочення йогo стають могутніми і рідкими.

Перенапруга серцево-судинної системи, внаслідок великих навантажень. Об'єктивними показниками перенапруги серцево-судинної системи є зміни в електрокардіограмі спортсмена. При наявності ознак перенапруги серцево-судинної системи варто негайно обмежити обсяг фізичних навантажень, а також проводити відповідні бальнеологічні, фізіотерапевтичні і фармакологічні заходи. Фармакотерапія синдрому перенапруги міокарду при наявності виражених порушень функції серця включає прийом рібоксина, а також препаратів амінокислот і вітамінів. Доцільно також комплексне застосування препаратів фосфору, АТФ, карнітіна (15 — 30 днів).

На пізніх стадіях перенапруги серцево-судинної системи, особливо з вираженими ознаками дистрофії міокарду, показана терапія альдактоном.

Перед курсовим лікуванням необхідно установити індивідуальну чутливість до препарату й ефективну його дозу.

1.3 Фізичні навантаження, адаптація й тренувальний ефект Спрямованість і величина змін, що відбуваються у відповідь на застосовувані фізичні навантаження, визначають тренувальний ефект. Ступінь впливу фізичного навантаження на організм залежить від обраних її характеристик: інтенсивності й тривалості виконуваної вправи, числа повторень пауз відпочинку між ними і його характером, а також типу використовуваних вправ. Зміна кожної з наведених характеристик фізичного навантаження викликає певні зрушення в організмі, а сукупний вплив приводить до істотних перебудов обміну речовин — адаптації, що виражається в поліпшенні функціональної підготовленості (тренованості) і підвищенні рівня спортивних досягнень.

Чільним фактором адаптації є високоефективна робота регуляторних систем метаболізму й фізіологічних систем.

Адаптація організму до впливу фізичних навантажень, як і до будь-якого іншого подразника, носить фазний характер. Залежно від характеру й часу реалізації пристосувальних змін в організмі виділяються два етапи адаптації - етап термінової й етап довгострокової адаптації. Етап термінової адаптації - це безпосередня відповідь організму на однократний вплив фізичного навантаження. Реалізується він на основі готових, що раніше сформувалися біохімічних механізмів і зводиться переважно до змін енергетичного обміну й функцій вегетативного його обслуговування. Етап довгострокової адаптації охоплює великий проміжок часу, розвивається поступово (на основі багаторазової реалізації термінової адаптації) як результат підсумовування слідів повторюваних навантажень, пов’язаний з виникненням в організмі структурних і функціональних змін, які формуються завдяки активації під впливом навантаження генетичного аппарата функціонуючих клітин і посиленню в них синтезу специфічних білків.

Посилення скорочувальної активності м’язів під час фізичних навантажень приводить до помітних зрушень у системах енергозабезпечення, зокрема змінюється баланс макроергійних фосфатів у клітині, що супроводжується, посиленням процесів синтезу АТФ і відновленням порушеного балансу макроергів. Ці процеси становлять початкову ланку термінової адаптації. Разом з тим порушений баланс макроергійних з'єднань у момент дії фізичного навантаження активує інший, більш складний рівень регуляції. Фактор-регулятор, контролює активність генетичного апарата й визначає швидкість синтезу нуклеїнових кислот і специфічних білків у клітині. У ролі фактору-регулятора в кістякових м’язах можуть виступати вільний креатин, а також деякі пептиди або стероїдні гормони. Таким шляхом у процесі довгострокової адаптації під впливом фізичних навантажень активується синтез нуклеїнових кислот і білків, що веде до росту скорочувальних структур у м’язі, підвищенню ефективності її функціонування й більше зробленому енергозабезпеченню.

У відповідності з фазовим характером протікання процесів адаптації до фізичних навантажень у теорії й практиці спорту прийнято виділяти три різновиди тренувального ефекту: терміновий, відставлений і кумулятивний (накопичувальний). Терміновий тренувальний ефект визначається величиною й характером змін в організмі, що відбуваються безпосередньо під час дії фізичного навантаження й у період термінового відновлення (найближчі 0,5−1 год. після навантаження), коли відбувається ліквідація кисневого боргу, що утворився під час роботи. Відставлений тренувальний ефект спостерігається на пізніх фазах відновлення після фізичного навантаження. Його сутність становлять стимульовані роботою пластичні процеси, спрямовані на заповнення енергетичних ресурсів організму й прискорене відтворення зруйнованих при роботі й знову синтезованих клітинних структур. Кумулятивний тренувальний ефект виникає як результат послідовного підсумовування слідів багатьох навантажень або великого числа термінових і відставлених ефектів. У кумулятивному тренувальному ефекті втілюються біохімічні зміни, пов’язані з посиленням синтезу нуклеїнових кислот і білків, спостережувані протягом тривалого періоду тренування.

Кумулятивний тренувальний ефект виражається в прирості показників працездатності й поліпшенні спортивних результатів.

тренування вільний боротьба адаптація

2. Медико-біологічні питання, які стосуються тренувань вільною боротьбою Особливе місце серед засобів відновлення, які підвищують життєдіяльність людини, посідають раціональне харчування. Фармакологічні препарати, лікарські рослини, оксигенотерапія, фізіотерапія, гідротерапія. Масаж. Використання спеціальних мазей і кремів, загартування.

Раціональне харчування. Серед численних факторів навколишнього середовища.

Які постійно впливають на організм людини. харчування є одним з найважливіших, оскільки воно забезпечує найвищу людську цінність — здоров’я. Організм людини підпорядковується законам термодинаміки. Відповідно до цього сформульовано принцип раціонального харчування: енергетична цінність раціонального харчування складу їжі відповідає фізіологічним потребам організму в харчових. Різноманітність споживаних продуктів складає другий принцип раціонального харчування.

Насамперед необхідно дотримуватись таких принципів раціонального харчування:

а) чіткої відповідальності між енергоспоживачами і енергозатратами;

б) оптимального співвідношення і достатнього споживання усіх життєво необхідних продуктів;

в) максимального урізноманітнення харчування;

г) дотримання правильного режиму харчування.

Таким чином, можна з упевненістю вважати, що повноцінне збалансоване харчування є одним з найважливіших компонентів медико-біологічного забезпечення тренувального процесу і змагальної діяльності. Досить важливим для раціонального фармакологічного забезпечення є питання про взаємодію лікарських препаратів з компонентами їжі, а також вибір оптимального часу прийому препаратів. Досить важливими факторами розчинення й усмоктування лік є склад і температура їжі, наявність у кишечнику здорової мікрофлори.

Часто лікарські препарати змішують із фруктовими або овочевими соками в спробі замаскувати їхній неприємний смак або ж для полегшення їхнього прийому усередину. Однак соки містять ряд органічних кислот, у присутності яких відбувається руйнування деяких з'єднань, зокрема, антибіотиків.

Загальною рекомендацією може бути призначення лік (якщо це не обмовляється особливо) натще, що дозволяє виключити взаємодію лікарських засобів з компонентами їжі і значно обмежує негативний вплив травних соків, виключає затримуючий вплив їжі на усмоктування препаратів. Цим забезпечується максимальна приступність фармакологічних препаратів для організму. Жовчогінні засоби доцільно призначати за 5 -10 хвилин до їжі, з тим розрахунком, щоб вони стимулювали жовчовиділення до моменту надходження їжі в дванадцятипалу кишку. Після їжі, як правило, призначають препарати, нерозчинні у воді і розчинні в жирах (наприклад, жиророзчинні вітаміни — А, Д, Е), а також препарати, що містять солі калію, брому, натрію, відновлене залізо. При надходженні лік в організм до їжі іноді можливе роздратування слизуватої оболонки шлунку, що може бути усунуто і запиванням ліки водою, або молоком.

Фармакологічні засоби. Орієнтованість на широке використання лік для полегшення перенесення фізичних навантажень і підвищення, тим самим, працездатності і спортивного результату — характеризує в даний час всі рівні спортивної діяльності.

Починаючи з дитячого і юнацького спорту і закінчуючи висококваліфікованими професіоналами в спорті - величезний інтерес до фармакології, нерідко прийнятої за панацею. Іноді відбувається пошук «чудодійних» лік, що дозволяють, нібито, у самі короткі терміни вивести спортсмена на рівень рекордних досягнень. Відзначаються спроби відтіснити на другий план або навіть цілком підмінити цілеспрямований і завзятий тренувальний процес таблетками або шприцом з ліками. Часом спортсмени йдуть на прийом мало того, що неефективних, але і свідомо шкідливих і небезпечних для здоров’я препаратів (найчастіше прямо протилежної дії). Такий підхід до спортивної фармакології з морально-етичних позицій повинний бути, безумовно рішуче засуджений.

Разом з тим, обґрунтоване з медико-біологічних позицій раціональне застосування ряду лікарських засобів (не стосовних до групи допінгів і які не наносять збитку здоров’ю спортсмена) розширює функціональні можливості організму здорової людини, відкриває нові рубежі спортивних досягнень у різних видах спорту і дозволяє удосконалювати методику тренувального процесу. Таке, виправдане з етичних і медичних позицій, фармакологічне забезпечення спортивної діяльності може поряд з педагогічними, психологічними, соціальними підходами стати одним з важливих елементів загальної системи впливів на адаптацію організму до максимальних фізичних навантажень. Варто тільки підкреслити повну підпорядкованість фармакологічного забезпечення спортсменів — рішенню педагогічних задач, тобто забезпечення повноцінної тренувальної програми і змагальної діяльності.

Загальні принципи і досягнення спортивної фармакології, розробляються, звичайно, у першу чергу для висококваліфікованих спортсменів, застосуванні, проте, для усіх випадків адаптації здорової людини до інтенсивних і високооб'ємних фізичних навантажень.

Використання лікарських рослин. Незважаючи на тенденцію найширше застосувати фітотерапію в практичній медицині, обмежена обізнаність лікарів з лікувальними властивостями рослин є однією з основних перешкод, через яку пропоновані лікарські рослини все ще не можуть посісти належне місце у профілактиці захворювань і зціленні. Водночас фітотерапія має певні переваги над застосуванням сильнодіючих і швидкодіючих ліків, оскільки таїть у собі значно менше небезпеки та небажаних ефектів.

З метою підвищення життєдіяльності організму, застосовуються так звані адаптогени (женьшень, елеутерокок, ехінація), які стимулюють діяльність організму взагалі і підвищують його здатність переносити стреси, втому.

Оксигенотерапія — лікування киснем. Проблема гіпоксії є найбільш актуальною в біології і медицині. При м’язовій роботі активізується діяльність систем, відповідальних за транспортування кисню до тканин, передусім до систем дихання. Кровообігу і кровотворення. Надмірна інтенсивна м’язова діяльність потребує такого збільшення потреби кисню в м’язах, яке не забезпечується під час роботи. Тому спостерігається невідповіднсть між кисневим запитом і можливістю його задоволення. Що в кінцевому підсумку призводить до кисневої заборгованості. Одним із важливих проявів її є висока потреба кисню після припинення м’язевої роботи у відповідний період.

Гідротерапія — в основі лежить температурний, хімічний, механічний фактор дії води. Організм як єдина система відповідає на них складовою реакцією самої шкіри. Серцево-судинної, нервової, ендокринної, м’язевої систем, теплообміну, окисно-відновних процесів.

Гідротерапія — це дощовий душ, циркулярний (коловий) душ, каскадний душ, підводний душ-масаж, різноманітні ванни тощо.

Масаж як засіб реабілітації після значних фізичних навантажень є простим, доступним і водночас ефективним засобом зняття втоми, підвищення працездатності. Масаж буває 4 видів:

· відновний;

· точковий;

· заспокійливий;

· тонізуючий.

Психологічні засоби відновлення працездатності. До психологічних засобів відновлення працездатності належать психотерапія, психопрофілактика та психогігієна.

Різноманітні впливи на організм через психічну сферу шляхом терапії, профілактики, гігієни мають інформативний характер. Сигнали — носії інформації продуктують психікою безпосередньо або опосередковано. Цим і відрізняються дані впливи від інших засобів, наприклад, фармакологічних. Психотерапія включає м’язеву релаксацію, спеціальні дихальні вправи, про що вже згадувалось вище, а також гіпнотерапію.

Психопрофілактика — аутогенно психом’язеве тренування. Серед методів, які дають можливість захистити психіку людини від шкідливих дій і настроїти її на подолання труднощів, стресових станів, на першому місці стоїть психічна саморегуляція. Психічна саморегуляція — це дія людини на саму себе за допомогою слів і відповідних їм уявних образів. Отже, слова, мова, уявні образи умовно-рефлекторним шляхом впливають на функціональний стан різних органів і систем позитивно чи негативно.

Аутогенне тренування, складається з двох ступенів: нижчого і вищого. На нижчому ступені засвоюють формули, за допомогою яких можна навчитися керувати своїми внутрішніми органами, судинами, окремими функціям печінки, серця тощо. Після цього переходять до другого ступеня, в результаті чого можна навчитися керувати своїми почуттями, думками, викликаючи в собі ті чи інші відчуття.

Аутогенне психом’язеве тренування має на меті навчити людину свідомо коректувати деякі автоматичні процеси в організмі. Його можна застосувати з метою відновлення сил після тренувань та змагальної діяльності. Для зняття почуття тривоги, страху є певні формули, тести. Для більш швидкого відновлення сил після втоми рекомендується використовувати самонавіюваний сон, тобто навчитися вводити себе на певний час в сон і самостійно виходити з нього бадьорим. Тривалість навіюваного сну від 20 до 40 хв.

Психогігієна включає мистецтво взаємовідносин між людьми, духовну гармонію людини і природи, комфортні умови побуту, різні види відпочинку.

2.1 Фізіологічні основи занять з дітьми У віці з 7 років найкраще починати займатися вільною боротьбою. В цей період помірно збільшуються розміри тіла. Зріст у хлопчиків збільшується переважно за рахунок довжини ніг, а у дівчаток — за рахунок довжини тулуба. Хребет до 9−10 років зберігає велику гнучкість. У 9−10 років закінчується окостеніння фалангів пальців, у 10−12 — кісток зап’ястка, в 9−10 років — ліктьового відростку променевої кістки, в 11−12 років формується грудино — ключичний суглоб. Ці дані необхідні для визначення оптимального навантаження на руки при виконанні акробатичних або гімнастичних вправ.

Процес окостеніння завершується на початку середнього віку школярів, тому необхідна особлива ретельність у підборі вправ в деяких видах спорту. З 8−10 років починається підвищений розвиток мускулатури. М’язова тканина у дітей більш ніжна, ніж у дорослих, вона містить більше води, але менше білкових речовин та жирів. Зріст м’язових волокон у цей час відбувається нерівномірно: швидше розвиваються м’язи нижніх кінцівок, тулуба, верхніх кінцівок. М’язи кисті, ступні, інші дрібні м’язи розвиваються повільніше, в зв’язку з чим дітям цього віку необхідно виконувати рухи, які вимагають великої точності. Те, що м’язи ступні розвинені слабко, треба враховувати в стрибкових видах спорту, бо при великих навантаженнях на ступні може з’явитися плоскостопість.

У віці 7−11 років спостерігається прискорення розвитку рухового аналізатору. Лабільність нервово-м'язової системи, яка тісно пов’язана із максимальним проявленням частоти руху, досягає норми дорослої людини у 9−11 років.

Розвиток рухових і вегетативних функцій відбувається нерівномірно. Механізми, які регулюють діяльність вегетативних органів, відстають у своєму розвитку від швидко прогресуючих з віком здібностей довільного керування рухами.

Серцево-судинна та дихальна системи: в 7−8 років іннерваційний апарат серця морфологічно повністю сформований, але розвиток м’язів серця продовжується й сила його скорочення порівняно невелика. При відносно невеликому систолічному об'ємі серця хвилинний об'єм у дітей майже дорівнює хвилинному об'єму дорослої людини. Це досягається за рахунок великої кількості серцевих скорочень за одиницю часу (80−90 уд/хв.). Систолічний артеріальний тиск у дітей 7−8 років — приблизно 100 мл рт. ст., діастолічний — 65 мм рт. ст.

У зв’язку з великою швидкістю кровообігу та значною частотою серцевих скорочень у дітей краще забезпечення кров’ю тканин, ніж у дорослих.

Серце дитини легко пристосовується до різних режимів роботи і відносно швидко відновлює свою працездатність. Але діяльність серця нестійка через недосконалість регулюючих механізмів. Різні чинники, в тому числі й надмірні фізичні вправи, легко можуть стати причиною порушень ритму серцевих скорочень, різких коливань пульсу та артеріального тиску.

Надмірні фізичні та психічні напруження можуть призвести до функціональних порушень серцевої діяльності, до пошкодження серцевого м’яза та клапанного апарату серця.

Органи дихання в молодшому шкільному віці продовжують розвиватися. Дихальна мускулатура ще розвинута слабко, ніжні та функціонально незрілі тканини легень перешкоджують глибокому диханню. Дихання поверхове та часте — 20−25 дихальних рухів за хвилину.

При фізичних навантаженнях підвищена необхідність організму в кисні задовільняється у дітей, головним чином, за рахунок збільшення частоти дихання, глибина дихання — незначна. Кращим засобом розвитку дихального апарату є фізичні вправи. При правильному дозуванні, чергуванні роботи та відпочинку вправи формують гармонійний розвиток соматичних і вегетативних функцій організму.

При вступі до школи дитина має достатньо розвинену нервову систему, тому може виконувати різнобічні, інколи навіть помірно складні вправи.

У цьому віці сила нервових процесів ще невелика, особливо процесу гальмування. У дітей порівняно швидко утворюються нові умовні рефлекси, але вони значно повільніше диференціюються. Високі збудження та реактивність ЦНС часто сприяють кращому й більш швидкому засвоєнню рухових навичок. Але в умовах змагань сильні збудження та реактивність часто негативно впливають на координацію рухів.

ВИСНОВОК Фізичні рухи впливають на організм і викликають зміни з боку всіх органів і систем, підвищуючи їхні функціональні можливості. У людей, що займаються спортом, помітно зміцнюється серцево-судинна система. Серце працює ощадливо, скорочення йогo стають могутніми і рідкими.

Заняття фізичними вправами сприяють кращому живленню і кровопостачанню м’язів, тренується захисна функція організму, підвищується опірність до несприятливих впливів навколишнього середовища, підвищується імунітет.

Відбуваються зміни, які приводять до перебудови органів і систем, розширення функціональних можливостей людини.

Спортсмени які займаються боротьбою, з часом набувають дисциплінованість, витримку, вміння долати перешкоди, добросовісність, адаптуються до різного навантаження.

У борців при тренуваннях задіяні майже всі групи м`язів, тому цей спорт можна вважати універсальним, м`язи набувають гармонійного розвитку, тіло стає красивим та пропорційним. На основі цих факторів боротьбу можна вважати ідеальною, в плані виховання справжнього, мужнього, розвиненого громадянина України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Єжова О.О. «Фізіологічні основи фізичної культури», Суми — 1997

2. Галковский Н. М., Катулин А. З. Спортивная борьба. Учебник для ИФК М. ФиС 1988 г.

3. Матущак П. Ф. Сто уроков вольной борьбы. Алма-Ата 1990 г.

4. Миндиашвили Д. Г. Контратакующие действия в вольной борьбе. Красноярск 1985 г.

5. Туманян Г. С. Спортивная борьба. 4 тома. М.1998 г.

6. Шахмурадов Ю. А. Вольная борьба. М. 1997 г.

7. Вольная борьба. Программа для детско — юношеских спортивных школ, специализированных детско — юношеских школ олимпийского резерва и школ высшего спортивного мастерства. М. 1985 г.

8. Борьба (из серии «Спорт в СССР») — М, изд-во «ФиС», 1979г

9. В. Игуменов «Схватка» , — М, изд-во «Молодая Гвардия»

10. М. Р. Абдулхаков, А. А. Трапезников — «Бороться, чтобы побеждать!» (книга для учащихся средних и старших классов о классической борьбе), М, 1990, Просвещение

11. Д. Иванов — «Это и есть борьба», М, изд-во «ФиС», 1975 г,

12. В. С. Дахновский, С. С. Лещенко «Подготовка борцов высокого класса» (для тренеров и спортсменов), Киев, изд-во «Здоровье», 1989г

13.Ю.М.Віленський, М. С. Дубовис «Ігри в спортивній боротьбі», Київ, «Здоров'я», 1977

14. А. А. Карпинский «Классическая борьба», Киев, «Здоровье», 1975

15. А. М. Дякин «Юношам о борьбе», М, изд-во «ФиС», 1966г

16. И. Б. Беккер, С. В. Семенеев — «О борьбе и борцах», Кишинев, 1983

17. И. Ярыгин «Ты выходишь на ковер», Москва, «Советская Россия», 1989

18. С. А. Преображенский «Борьба — занятие мужское», Москва, Фис, 1978