Історія художнього перекладу в україні

Українська перекладацька традиція — багатовікова. Наша історія склалася таким чином, що українська мова й література — дійові важелі формування нації в умовах бездержавності - ніколи не функціонували в умовах, які б сприяли їхньому розвитку. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як зберігач духовних цінностей, і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови [7, c. 15]. Якщо у вкрай несприятливих умовах позалітературного характеру наша література все ж розвивалася в річищі загальноєвропейського літературного процесу, то в цьому величезна заслуга художнього перекладу. Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і національної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби — поряд з оригінальною творчістю — переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність [7, с. 54].

Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов’янською мовою. У IX столітті слов’янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов’янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов’янських народів, які прийняли кириличну абетку [21]. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов’янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи [8].

Перша школа слов’янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме:

• · переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов’янську — у Східній);
• · перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу;
• · імена тодішніх перекладачів залишилися здебільша невідомі [13, c. 105].

У XV — XVIII ст. з’явилися українські версії поезій Овідія (Іван Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький) [13, c. 108].

Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з’явилося друком 1798 р [7, c. 109].

Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження [6, c. 117]. Прикладами можуть бути переспіви балад Й.В.Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Євген Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов’янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалмів Давидових) і «Слова о полку Ігоревім"(Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш) [7, c. 37].

Талановитий, оригінальний український поет Степан Руданський переклав «Іліаду» з грецької мови на початку шістдесятих років минулого сторіччя. Повністю поема була надрукована у Львові в 1903 р. Про цей переклад «Іліади» І. Франко сказав: «…се не популяризований, але справді націоналізований наш український Гомер, і то націоналізований так щасливо, що я не знаю нації, яка могла б похвалитися подібною працею» [11].

Після другої світової війни завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолив спершу М. Рильський, а після його передчасної смерті (1964 р.) Г. Кочур, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повною силою й систематично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували «домашнім ужитком», а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож нашим перекладачам і в Україні, і поза Україною — талантам з роду Протея — ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови [2, ст. 32 ].

У другій половині XX ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. «І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по „відлизі“ (йдеться про хрущовську відлигу), якби її не підживлював — невидимо, та все ж незмінне — художній переклад такого рівня і такого самозречення?» — ставить риторичне запитання український перекладознавець М. Новикова [21].

Явища універсалізму творчої особистості перекладача — симптоматичні для української літератури. Одначе лише в 60-х роках XX століття в художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі, класики українського перекладу — Г. Кочур, М. Лукаш, Борис Тен, А. Содомора, Ю. Лісняк, В. Митрофанов, Д. Паламарчук та ін [3, ст. 69−70].

Особливо-визначне місце в історії українського перекладу посідає Леся Українка. Тонко знаючи мови — найперше свою, українську, і так само російську, а також кілька європейських, вона перекладала з російської і на російську, з німецької і при потребі на німецьку, з французької і на французьку, з англійської, з італійської, з старогрецької, з індійської і навіть з староєгипетської. Розсуваючи своєю оригінальною творчістю географічні межі української тематики, Леся Українка своїми перекладами виводила народ у широкий світ, ніби показуючи йому простори інших країн і епох [15, c. 76].

У сучасних дослідженнях сформувалося бачення двох течій в історії українського перекладу.

Перша, «класична», походить від Старицького і Франка і, сягнувши вершин у неокласиків, виявляється сьогодні у практиці більшості провідних майстрів — від Г. Кочура до М. Москаленка. Її представникам притаманне тяжіння до вироблених літературних норм, орієнтація на новітню європейську й національну традицію, обережне ставлення до експерименту в галузі форми й лексики, прагнення відтворювати стильові риси оригіналу переважно засобами нормативної мови.

Другу, «фольклорну», течію, що спирається на усну творчість і традиції бароко, репрезентують П. Куліш, І. Костецький, Василь Барка, М. Лукаш. Представникам цієї течії властива схильність до експериментів, використання фольклорного й діалектного матеріалу для відтворення стильових особливостей першотвору [7, c. 277].