Топонімічні джерела. 
Топонімічні джерела

Важливими лінгвістичними джерелами є топоніми або географічні назви. Вони поділяються на водні й земні. До перших належать пелагоніми (назви морів), гідроніми (назви водних об'єктів на суші), що, своєю чергою, поділяються на назви рік — потамоніми, озер — лімноніми, боліт — гелоніними.

До других належать назви різних елементів рельєфу суші: каньйонів, плато (ороніми), печер, гротів (спелеоніми), рік, що течуть під землею (спелеогідроніми).

Свої терміни у топонімії є і для населених пунктів. Самі населені пункти називаються ойконіми (від гр. «оікос» — житло). Назви сіл — хороніми (від гр. «хора» — поселення). Крім того, є назви для міських об'єктів: вулиць — годоніми (від гр. «годос» — вулиця); площ — агороніми (від гр. «агора» — площа); шляхів — дромоніми (від гр. «дромос» — біг, рух, шлях).

Існують спеціальні терміни для назв підприємств (ергоніми), профспілок (соціоніми); об'єктом досліджень можуть бути назви лісів (дрімоніми) й окремих груп дерев (фітоніми).

У цілому топоніми поділяються на макротопоніми — назви великих об'єктів, і мікротономіми — назви малих об'єктів (струмки, ставки, луки тощо).

Українська земля має своєрідну й унікальну топонімічну систему назв, що увібрала в себе мовні елементи величезної кількості народів, що мешкали тут у різні історичні часи. Надзвичайно характерною у цьому сенсі є історія назв українських міст. Так, назва нинішнього Білгород-Дністровського має давню історію. Спочатку це місто було відоме як давньогрецька Тіра. Назва ця походить від давньогрецької назви Дністра — Тірас (швидкий). У VI ст. н. е. сюди прийшли слов’яни (праукраїнські племена) і назвали його Білгород (білий град). У XIV ст. місто увійшло до складу Молдавського князівства. Молдавани звали його Четатя-Албе (біла фортеця). У XV ст. місто захопили турки і перейменували на Аккерман (біла фортеця). 1944 р. місто дістало сучасну назву, а в 1998 р. відзначило своє 2500-річчя. Всі ці назви необхідно знати історику, який вивчає документи різних часів і повинен не лише зрозуміти, про яке місто йдеться у документі, а й визначити дату події, час створення документа тощо.

На півдні України до нашого часу збереглося чимало міст, заснованих давніми греками. Давньогрецька Кіркенетіт («кіркенес» — краб) у І ст. до н. е. була перейменована на честь понтійського царя Мітрідата VI Евпатора у Євпаторію. За часів Кримського ханства (XV—XVIII ст.) місто звалося Гезлев (від тюркського «гез» — око). Давній Пантікапей згодом дістав назву Керч. Існує гіпотеза, що свою назву він отримав у X ст., в період існування Тмутараканського князівства, від давньоруського слова «корчі», що, за однією із гіпотез, означало ковалі.

Перші відомості про давньослов’янські міста на території України містяться у «Повісті временних літ». Найдавнішим серед них, безперечно, є Київ. Відомий український історик М. Брайчевський у своєму дослідженні «Коли і як виник Київ» стверджує, що йому не менше 2300 років. Звідки походить сама назва «Київ»? Вчені й досі не дійшли згоди у цьому питанні. Вважається, що назва походить від антропоніма Кий (булава, палиця). Інший варіант — слов’янське «куява» — вершина гори. Поширеною також є гіпотеза про те, що назва міста походить від легендарних засновників Києва — князів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либеді, які вважаються слов’янськими божествами (Перун, Велес, Хоре і біла лебідка — символ Дніпра). Можливо, на київських горах у сиву давнину було велике язичницьке капище. Проте більшість дослідників вважає князя Кия реальною історичною постаттю, і якщо не засновником Києва, то, принаймні, тією історичною особою, ім'я якої носить місто. Тобто вік самого міста набагато старший, аніж вік його нинішньої назви. Це підтверджується Й відомостями олександрійського географа і картографа Клавдія Птолемея (II ст. н. е.), який на карті Європейської Сарматії (тобто України) позначив на місці сучасного Києва місто Cap.

Чимало назв міст Київської Русі походить від імен їх засновників — князів, бояр, невідомих історичних осіб. Такими назвами є Житомир, Ніжин (від імені Ніжата), Збараж (ім'я типу Збарад), Васильків (християнське ім'я князя Володимира Святославича), Володимир-Волинський тощо.

Деякі міста названо за зовнішніми ознаками або географічним розташуванням. Це, насамперед, Чернівці, назва яких походить від дубових, «чорних» стін міста. Назви міст Луцьк (Лучевськ) та Прилуки пов’язані із місцем розташування — біля «луки», тобто вигину русла ріки.

Поширені в Україні й не слов’янські назви міст періоду Київської Русі. Тюркомовні племена чорних клобуків, що мешкали на берегах Росі та Сули, дали назви містам Канів (ханів), Бердичів (від назви племені берендеїв), Кременчук (від «кермен» — фортеця), Бахмач (половецький кінь).

У XIV—XVII ст. на назвах українських міст значною мірою позначилося польське панування: Станіслав (на честь сина Андрія Потоцького), Батурин (на честь короля Стефана Баторія), Жовква (від Станіслава Жолкевського) тощо.

Значний слід в українській топоніміці залишила по собі козацька доба. Це славетне Запоріжжя, Кривий Ріг, що виник у XVIII ст. на місці козацької слободи в урочищі Кривий Ріг, де річки Саксагань й Інгулець, зливаючись, утворюють кривий мис, або ріг. Запорізька слобода Домаха (від слова дім) — сучасний Маріуполь, а козацька слобода Микитин Перевіз (від поромної переправи через Дніпро) — сучасний Нікополь. Вивчення ойконімів, що виникли за козацької доби, дає змогу уточнити кордони тогочасної України, етнічні межі українських земель, вирішити низку інших спірних питань історії України.

У XVIII ст. старовинні українські міста починають діставати назви на честь російських царів та цариць. Яскравий приклад — перейменування українського міста-фортеці Кодак на Катеринослав (за радянських часів був перейменований у Дніпропетровськ). Перейменування міст на честь радянських партійних та військових діячів було характерною ознакою цього періоду історії України. Сьогодні деяким із них повернуто старі назви (Жданов — Маріуполь, Ворошиловград — Луганськ).

Таким чином, ойконіми різних регіонів України зберігають інформацію про часи їхнього перебування у складі Польщі, Росії, Радянського Союзу, інших держав.

Цікава історична інформація міститься у назвах-гідрон/мах. Українські річки, що течуть на південь, часто мають ліві притоки, які названі правими — Дніпро — Десна, Десенка (деснь — правий), Південний Буг — Соб (соб, цоб — праворуч). Це свідчить про те, що заселення цих територій відбувалося у напрямі від гирла річки до її верхів'я, тобто з півдня на північ. У назвах багатьох слов’янських річок відчувається єдність походження: Дніпро, Дністер, Дунай, Дон мають схожий корінь. Багато дослідників української міфології пов’язують ці назви з іменем слов’янського божества Дани, Д і ванни, що вважалася покровителькою води. Однокореневими є й такі слова, як Рось, роса, русалка. Це не випадково, адже в давньоскандинавській мові «рос» — вода.

Важливими джерелами є етноніми. Серед них розрізняють самоназви народів та імена, що їм дають сусіди. Перші дістали назву автоетнонши, другі — аллоетноніми.

Вивчення походження власних назв держав і народів пов’язано з великими труднощами. Це видно на прикладі назви Україна-Русь. Найдавніші етнічні назви наших пращурів — слов’яни, склавини, венеди, анти. Самоназва слов’яни походить від «слово» — люди, які говорять зрозумілою мовою. Венеди — імовірно походить від слов’янського «вено» — сім'я, але, можливо, це запозичений у кельтів етнонім (назви, які вважаються кельтськими — місто Венеція, область Венето в Італії, Відень — столиця Австрії). Анти, Антська держава, яку візантійські джерела помішують в Україні в VI—VII ст. і яка була попередницею Київської держави, — ця назва слов’янами, мабуть, не вживалася. Деякі вчені виводять її з арійського (санскритського) слова «анта», що означає кінець, край. Можливо, це прообраз сучасної назви «Україна» .

Літописні назви племен, з яких згодом утворився український народ, досить прозорі за змістом. Так, «поляни» походить від слова «поле», «деревляни» — «лісові люди», «сіверяни» — «північні люди», «уличі» — від місцевості (лука Дніпра), «тіверці» — від ріки Тівер — Дністер, «волиняни» — від місцевості Волинь (праслов'янський корінь «вол» — вологий), «білі хорвати» — або від «сармати» (іноземна назва), або від «хроб» — хребет, гора.

Назва Русь первісно означала територію Середнього Подніпров'я між Києвом, Черніговом і Переяславом. Етнічна назва Русь, Руська земля, самоназви русич, і син — це назви саме українського народу. Згодом ця назва поширилася на все населення величезної імперії Київської Русі — на інші слов’янські (етнічно не руські) і навіть не слов’янські народи і племена.

Походження назви «Русь» можливо й не слов’янське. Дослідники — норман істи виводять її зі скандинавського «роте» — дружина вікінгів князя Рюрика IX ст. Проте назву Русь згадують у відношенні до Північного Надчорномор’я історик Іордан (народ «росомани»), сірійський автор Псевдо-Захарія (народ «рос») ще у VI ст. н. е. Тому, ймовірно, назва Русь може походити від річки Рось (росичі), або від сарматського народу роксоланів (білих аланів), назва яких на початку І тис. н. е. могла перейти на слов’ян. Не випадково у середні віки саме українців звали роксолани (ім'я знаменитої султанші Османської імперії XVI ст. українки Роксолани).

Сучасна назва «Україна» — пізнього походження. Вона має два значення. Одне — «країна», друге — «прикордоння, порубіжжя». У писемних джерелах назва «україна» вперше згадується у літописах Переяславського (1187) і Галицько-Волинського (1211) князівств.