Порівняльна педагогіка як наука

Реферат на тему:

Порівняльна педагогіка як наука План.

1. Мета та завдання порівняльної педагогіки. ЇЇ місце в структурі педагогічної науки.

2. Виникнення порівняльної педагогіки.

3. Порівняльна педагогіка в СРСР та Україні.

1. Мета та завдання порівняльної педагогіки. Її місце в структурі педагогічної науки.

В умовах розбудови національної системи освіти в Україні та її інтеграції у європейський та світовий простір актуальним є аналіз стану та тенденцій розвитку освіти як в Україні, так і у світі. Лише зіставляючи результати цього аналізу, можна запропонувати напрямки адекватного розв’язання проблем, які виникають, і прогнозувати найбільш вірогідні шляхи розвитку освіти.

Окреслені питання є покликана розв’язувати порівняльна педагогіка.

Порівняльна педагогіка — це дисципліна з теорії освіти, яка займається аналізом, порівнянням та оцінюванням освітньої політики, освітніх систем у різних країнах у зв’язку з їх політичним, суспільним, економічним життям. Пошук загального й специфічного в освітніх системах різних народів дозволяє знаходити і науково тлумачити освітні традиції, системи, збагачувати національну педагогічну культуру за рахунок міжнародного досвіду.

З часів виділення педагогіки з філософії та її становлення як самостійної науки вона поступово диференціювалася. В минулому система педагогічних наук охоплювала самостійні галузі загальної педагогіки, дошкільної та шкільної педагогіки, спеціальної педагогіки, історії педагогіки та інші. Останнім часом розвиваються нові: андрагогіка (освіта доросли), соціальна педагогіка, педевтологія (наука про учителя та педагогічну освіту) та ін.

До цього переліку ми відносимо й порівняльну педагогіку. Аналогічну до нашої назву вона має у меншості європейських країн (Італії, Нідерландах, Польщі, Швеції). Більш поширеним у світі є інший варіант назви, що відповідає англомовному терміну «Соmparative Еducation» — освітня компаративістика (США, Канада, Франція, Великобританія, Іспанія, Німеччина, та ін.).

Порівняльна педагогіка тісно пов’язана з філософією, психологією, економікою, правом, соціологією та ін. дисциплінами. Цей зв’язок прослідковується в різних напрямках. По-перше — спільність об'єктів (понять, закономірностей, критеріїв, методів) (психологія, соціологія анатомія та ін.). По-друге — взаємодія, взаємовплив, інтеграція педагогіки та ін. наук (економіка, право, та ін.). По-третє - порівняльна педагогіка опирається на ідеї інших науквикористовує їх методи та результати дослідження тощо (філософія, історія, соціологія та ін.).

Курс «Порівняльна педагогіка» є складовою у системі підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» спеціальності «Початкове педагогіка». Мета даного курсу — засвоєння майбутніми фахівцями ключових положень і проблематики порівняльної педагогіки, актуальних напрямків змін у змісті, формах, методах виховання і навчання, шляхів підвищення ефективності освіти у розвинених країнах світу та в Україніформування власної педагогічної позиції щодо виховного процесуформування досвіду самостійного і творчого аналізу та оцінки соціально-педагогічних явищ і ситуаційформування педагогічного мислення, професійної самосвідомості.

Основними завданнями курсу є:

• ормування професійно-педагогічних знань про порівняльну педагогіку як самостійну педагогічну дисципліну і її місце у системі педагогічних наук;

• озкриття об'єкта і предмета порівняльної педагогіки, специфіки її понятійно-категоріального апарату;

• ормування орієнтації в теоретико-методологічних концепціях зарубіжної і вітчизняної педагогічної освіти, з’ясування механізмів пізнання педагогічної дійсності;

• озуміння інформаційно-суспільних змін і основних тенденцій розвитку ланок системи освіти в Україні та світі, різних підходів до організації педагогічного процесу, сучасних поглядів на технології діяльності суб'єктів цього процесу;

• ормування уміння аналізувати проблеми підготовки педагога з точки зору порівняльної педагогіки;

• ормування навичок роботи з соціально-педагогічним інструментарієм і його застосування для вивчення освітніх проблем на зламі тисячоліть;

• озвиток творчого потенціалу магістрів, їх професійного мислення, комунікативних здібностей.

2. Виникнення порівняльної педагогіки Засновником порівняльної педагогіки вважають Марка-Антонія Жюльєна (Паризького) (1775−1848). Він першим поставив питання про вивчення міжнародного досвіду розвитку освіти як особливого напряму наукових досліджень.

Його невеличка брошура «Нарис та попередні нотатки до дослідження з порівняльної педагогіки» була визнана першою в історії програмою порівняльних досліджень освітніх систем, в якій були визначені цілі, функції та методи порівняльно-педагогічних досліджень.

Концепція Жюльєна мала на меті піднесення рівня національного шкільництва через використання найкращих зразків з інших країн у сфері педагогічної теорії та практики. На його думку, виховання можна було б пізнавати на підставі фактів та спостережень. При їх накопиченні, упорядковуванні та порівнянні можна відкривати певні закономірності, принципи та правила. Це слугувало б підвалинами для побудови майбутньої науки. У цій праці вперше з’явилися такі поняття, як «порівняльна педагогіка» та «порівняльне виховання». На думку Жюльєна, завдання порівняльної педагогіки повинно визначатися як зіставне вивчення педагогічного досвіду в різних країнах задля створення найбільш раціональної системи освіти і виховання в масштабах Європи, а потім — і всього світу.

Згідно з проектом Жюльєна, для зібрання даних у різних країнах доцільно використовувати анкети. Він вважав, що за допомогою анкетних даних можна визначити, які країни у розвитку освіти переважають, а які відстаютьу чому полягають проблеми, та яким чином їх подолати тощо. Для реалізації цих ідей він запропонував створити інститут педагогіки як центр вивчення найкращих методів навчання в Європі, інформацію якого могли б використовувати педагогічні навчальні заклади.

Після формулювання Жюльєном мети і методології порівняльної педагогіки вона не одразу стала виокремленою науковою дисципліною. 1 у Франції, і в інших країнах продовжився період використання описів, самоідентифікації й пропедевтичних пошуків у вигляді відвідин і дослідження інших країн.

До цієї когорти з повним правом можна віднести багатьох педагогів минулого — від часів Античності, до пізнього Середньовіччя. Наприклад, Я.-А. Коменський відвідав більшість розвинених країн Європи, пропагував дидактику загального навчання, класно-урочну систему й важливість міжнародної взаємодопомоги в освіті.

У Франції XIX ст. найбільш відомим «педагогічним мандрівником» став професор філософії Сорбонни В. Кузен (1792−1867). За дорученням уряду він неодноразово виїздив у Прусію для вивчення її системи освіти.

" Конкурентом" В. Кузена за славою і впливом доробку був німецький професор Ф. Тірш, що полишив детальні описи систем освіти кількох західноєвропейських країн і чи не першим став пропагувати необхідність «європейського виховання» як засобу зближення країн і народів. Та по-справжньому сприятлива атмосфера для пропозицій Тірша настала лише у наші часи, коли поняття «європейський вимір в освіті» є не простим закликом, а конкретним завданням для урядових структур Європейського Союзу.

Чи не найбільше «педагогічних мандрівників» мали США, де у XIX ст. прискорений розвиток капіталізму стимулював побудову системи обов’язкової освіти всіх дітей та значне удосконалення вищої освіти. Не випадково саме у США був прочитаний перший університетський курс з порівняльної педагогіки (Дж. Рассел, 1898 р., Колумбійський ун-т).

Японці провели весь кінець XIX ст. у надолужуванні свого відставання в багатьох сферах. Самі вони у той час мало подорожували по світу, віддаючи перевагу запрошенню великої кількості зарубіжних фахівців — вчителів, професорів, інженерів і техніків. Так Японія вперше продемонструвала видатні здібності до навчання. Як відомо, після II світової війни вона засвідчила їх вдруге, за короткий час відбудувавши економіку й мало не наздогнавши США за обсягом щорічного валового національного продукту (ВНП).

Серед наших земляків здавна було чимало «педагогічних мандрівників», але жоден з них не може зрівнятися з К. Д. Ушинським, який у 1860-х роках провів багато часу в Західній Європі й надалі не лише широко використовував набуту інформацію в своїх працях, але й не поривав зв’язків з зарубіжними колегами Значний прогрес у теорії й методології порівняльної педагогіки пов’язаний з появою в числі її в спеціалістів з управління та університетських професорів різних країн, які організували дослідження на науковому рівні. Ми не зможемо назвати всі імена, тому обмежимося лише найвідомішими дослідниками.

У Великобританії поет і критик М. Арнольд не лише довго працював на високій посаді інспектора, а й написав кілька книг з порівняльної педагогіки, де обстоював необхідність врахування під час аналізу проблем освіти історичних традицій і національного характеру.

Ще більшим є доробок педагога Мікаела Е. Седлера (1861−1943). Цей англійський науковець вважав анкетно-статистичний підхід Жюльєна надмірно спрощеним і обмеженим, а тому відшукував фактори, що впливають на розвиток освіти у різних країнах. Седлер був переконаний, що в порівняльних дослідженнях задля кращого розуміння підґрунтя освітньої діяльності потрібно пройнятися «духовною силою» конкретного народу. Він сформулював дві цікаві позиції, які, на наш погляд, лишаться актуальними назавжди.

Перше: «для розуміння системи виховання те, що діється поза межами школи, означає значно більше, аніж те — що в школі.» Седлер мав на увазі державну систему, економіку, сім'ю, церкву. Саме ці чинники визначають напрями розвитку освіти у тій чи іншій країні. Саме в такому контексті він характеризував подібність та відмінність між англійськими граматичними школами, німецькими гімназіями та французькими ліцеями.

Друге: «практична користь з порівняльних досліджень закордонних систем освіти полягає в тім, що ми починаємо краще розуміти нашу власну виховну систему» .

Вчений був ініціатором створення спеціального закладу (1894), завданням якого було зібрання та систематизація матеріалів про розвиток англійської та зарубіжної школи, складання каталогів новітніх книг, педагогічної документації та підготовка відповідних аналітичних доповідей. Ці матеріали значно вплинули на зміст законодавчого акту 1902 року, який визначив структуру середньої освіти в Англії на декілька десятиліть.

Продовжувачем ідей Седлера був Ісаак Кендл (1881−1965) -професор-компаративіст, письменник, видавець, мандрівник, одна з найяскравіших постатей в порівняльній педагогіці США. Парадигму й методологію власної науки він повно виклав у книзі «Порівняльна педагогіка» .

На його думку, «порівнювання освітніх систем у кількох країнах може бути здійснене за допомогою різних методів у залежності від певного ступеня, від цілей». Одним із методів може бути статистичний аналіз, коли порівнюються видатки на освіту, прийом у школи тощо. Використовувати можна й такі методи, які дозволяють порівнювати якість освіти.

Також він вважав, що для більшості країн цілі освіти схожі, відтак, їм притаманні подібні проблеми. Однак в кожній країні вони вирішуються по-своєму, що зумовлено різницею у традиціях та культурі.

Кендл був переконаний, що існує декілька причин гальмування і недостатнього розвитку порівняльної педагогіки. У той час (частково — і нині) дослідження закордонних освітніх систем переважно мали вигляд «простих описів», які (хоча і були цікавими самі по собі) неможливо було узагальнити, бо вони не враховували культурного контексту, в якому виступали досліджувані явища Ще далі пішов у своїх працях середини XX ст. англійський компаративіст Ніколас Хенс (1888−1969), який пропонував орієнтувати порівняльну педагогіку на: 1) аналіз подібностей і розбіжностей стану та діяльності систем освіти (на основі історичних досліджень) — 2) виділення загальних засад, що зумовлюють важливі реформаційні рішення. У рамках першого завдання Хенс пропонував спочатку виконати спільно з істориками-філософами дослідження всього шляху розвитку систем освіти й охопити багато країн світу. Надалі слід збирати повні дані про існуючі освітні системи. Лише після цього можна приступати до порівнянь.

Хенс вважав, що на розвиток народів та появу особливостей їх характеру впливають три головні групи чинників: 1) природні (раса, національна мова, природне середовище) — 2) релігійні (християнство, іслам, іудаїзм, буддизм та ін.) і 3) світські (гуманізм, соціалізм і націоналізм).

Хенс ретельно аналізував кожен з цих чинників, і якщо виявлялося, що якийсь із них має сильний вплив на розвиток народного характеру, концентрувався на з’ясуванні різниць серед освітніх систем (які стають більш виразними з урахуванням співзалежності чинників). На практиці він не зміг належним чином виконати свій план дій і щоразу під тиском надміру інформації й змінних, змушений був обмежитися однією країною і одним-двома чинниками. Проекти і результати у нього виявилися віддаленими між собою на рекордну відстань.

Більш послідовними і результативними були німці, наприклад, видатні представники німецьких традицій в галузі порівняльної педагогіки XX століття Фрідріх Шнейдер (1881−1965) і Франс Хілкер (1881−1969). Перший акцентував значення генези педагогічних явищ і пропонував аналізувати «рушійні сили», що створюють унікальні виховні ситуації у різних країнах. Чинниками впливу на системи освіти, на його думку, є: географічні умови, господарство, культура, релігія, наука, суспільна структура, політика та імпульси, що виходять із самої освіти, а також закордонних контактів.

Улюбленим методом Шнейдера був історичний аналіз. Він покладав на порівняльну педагогіку великі надії щодо розпізнавання специфічних проблем для міжнародної перспективи й формування підвалин для досліджень із загальної педагогіки через висвітлення сучасних педагогічних понять. Подальший розвиток підтвердив правильність уявлень Шнейдера щодо нових понять (таких як соціалізація) — через розгляд їх різноманітного культурного сенсу.

Франс Хілкер був насамперед методологом і вважав можливим будувати аналіз лише на широкій емпіричній базі. Хілкер підкреслював, що порівняльна педагогіка не відкриває правил, а лише окреслює сенс педагогічних явищ.

Педагогічне порівняння є науковим методом, котрий виходить із явищ навчання і виховання, щоб через співставлення різних поглядів з’ясувати основні закономірності, підпорядкувати їх, керуючись правилом домінантності, й нарешті - в таких спосіб дійти до автентичного (справжнього) пізнання.

3. Порівняльна педагогіка в в СРСР та Україні.

Початок і середина 1920;х років були короткочасним, але виключно сприятливим періодом для досліджень і зарубіжних контактів науковців-компаративістів СРСР та Радянської України. Це зумовили і потреба негайної розбудови освіти й ліквідації неписьменності, і діяльність тих керівників і професорів, які оволоділи іноземними мовами, ще у часи існування Російської імперії.

Якщо російськомовні автори найбільше аналізували праці й пропозиції видатного американського педагога-інноватора Д. Дьюї, то на теренах України зоною цікавості й контактів були Німеччина, Австрія і Чехословаччина. Про небачений для історії СРСР розквіт у 20-х роках порівняльної педагогіки свідчить той факт, що один лише україномовний часопис «Шлях освіти» помістив майже 500 статей про системи освіти і школи інших країн, маючи багато зарубіжних дописувачів (як осіб, так і асоціацій). Очевидно, серед них було багато глибоких робіт, де критично аналізувався зарубіжний та національний досвід, вносилися пропозиції щодо розвитку та удосконалення радянської середньої і вищої школи.

Не слід ідеалізувати зміст більшості праць — з кожним роком наростали і загострювалися формулювання ідеологічних штампів і завуальованих послань владі у своїй лояльності. Та все це не врятувало сотні й тисячі українських науковців, учителів і викладачів від розстрілу чи концтаборів у 30-ті роки, коли молода генерація більшовиків розпочала виконувати традиційну для всіх революцій світу програму знищення своїх попередників і згуртування народу на основі СТРАХУ. За кілька років виникла славетна «залізна завіса», відтак, майже до кінця існування СРСР зникла можливість вести нормальні порівняльно-педагогічні дослідження. У подальшому вони виконували лише політичні замовлення. Сформовані у радянські часи науковці отримали змогу більш об'єктивно досліджувати системи освіти зарубіжних країн лише після розпаду СРСР. Наприклад, варті уваги праці російських фахівців з порівняльної педагогіки 90-х років, хоч не всі вони відійшли від стереотипів минулого.