Охарактеризуйте основні етапи розвитку вищої економічної освіти в Україні

Історія вищої освіти в Україні починається у 1576 р., коли відомий діяч і меценат кн. Костянтин Острозький заснував у своєму володінні, місті Острог на Волині, Греко-слов'янську Академію. Подібно до середньовічних західноєвропейських університетів, у даному навчальному закладі викладався курс «семи вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика (тривіум), арифметика, геометрія, астрономія, музика (квадривіум). Першим ректором Академії став заний на той час письменник Герасим Смотрицький. Академія відіграла велику роль у поширенні знань, підготовці кадрів, захисті православної віри. Однак, на жаль, зазначений навчальний заклад проіснував недовго. Після смерті К. Острозького його послідовники прийняли католицизм і не виявили зацікавленості у продовженні діяльності навчального закладу, що вів боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли ченці-ієзуїти, які відкрили там свій колегіум. Острозька академія припинила існування.

Наступний етап становлення вищої освіти в Україні пов’язаний заснуванням Києво-Могилянської колегії, яка утворилася в 1632 р. унаслідок об'єднання Київської та Лаврської братських шкіл. У другій половині ХVІІ ст. колегія неофіційно називалася академією. Офіційно вона стала називатися так з 1701 р. відповідно до наказу Петра І.

Засновником колегії (академії) був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: «Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була». Іншими словами, на думку засновника колегії, навчальний процес у колегії слід поєднати з виховним.

У навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них автор Інокентій Гізель, автор «Синопсису» — першого підручника з історії України, відомий письменник-полеміст.

Мелетій Смотрицький, видатний церковний і державний діяч, письменник, публіцист Феофан Прокопович та ін., Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою особливістю навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви. Так, у 1737 р. у 10академії здобувало освіту: діти: козацької старшини — 22, офіцерів російської армії - 1, ратушних чиновників — 2, купців — 6, простих козаків — 84, міщан — 66, ремісників — 7, селян — 39 тощо. Всього навчалося в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн «православного світу», де академія вважалася осередком освіти, наукових знань, віри, духовності.

Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Так, вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію, згодом з 21 ректорів зазначеного навчального закладу 18 були вихованцями Київської академії Феофан Прокопович, колишній ректор, викладач піїтики й риторики в Київській академії, став помічником Петра І у його реформаторській діяльності, Данило Туптало став Ростовським митрополитом. Взагалі практично всі вищі церковні посади в Російській імперії у ХVІІІ ст. обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони вважалися кращими педагогами. Тож до того, як наприкінці на початку ХІХ ст. Академія припинила своє існування, вона майже двісті років задовольняла потреби України й Росії в підготовці наукових, педагогічних і церковних фахівців.

Наступний етап розвитку вищої освіти в Україні - виникнення університетів на українській території, що перебувала у складі двох імперій — Російській та Австрійській (з 1848 р. — Австро-Угорській). На відміну від тих вітчизняних закладів, про які йшлося вище, університети були суто світськими вищими навчальними закладами, мали у своєму складі факультети й забезпечували фахову освіту, мали затверджену навчальну програму.

Першими університетами у Підросійській Україні були Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Одеський (1865 р.). Організація навчального процесу в них була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, в російських і українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти. В університетах виникли наукові школи, серед них всесвітньо відомі: в Києві - з молекулярної фізики та хімії, у Харкові - з філології та фізичної хімії, в Одесі - з бактеріології тощо. Випускник Харківського університету І.І.Мечников, маючи європейську славу, працював у Одесі, в Санкт-Петербурзі, Парижі, на втрачаючи зв’язки з Україною Часто приїздив до Києва, допомагав налагодити санітарно-епідеміологічні лабораторії на зразок тих, що створив у Франції. Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших 11спеціалізованих вищих навчальних закладів. У 1850−1880-ті рр. відкриваються інститути: Київський політехнічний, Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-філологічний, Глухівський учительський та ін. У 1899 р. у Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало вищу освіту в Придніпров'ї й відіграло величезну роль у розвитку гірничої й металургійної промисловості регіону. Всього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло у період революційно-визвольних змагань 1918 — 1920 рр., недовгого існування Української Народної Республіки та Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, були відкриті університет у Січеславі (Катеринославі), консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі, учительський інститут у Житомирі.

У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет (1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Ветеринарна академія в Дублянах (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів у цих навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в основному здійснювалося польською або німецькою мовами, тож зазначені навчальні заклади мало впливали на рівень освіти українців. Широкі можливості для розвитку вищої освіти в Україні відкрилися за часів радянської влади. Певна річ, необхідно критично ставитися до неї й до тоталітарного режиму, що був запроваджений більшовиками, але, задля об'єктивності слід відзначити визнані в усьому світі досягнення цієї влади й режиму в соціально-культурній сфері, в ліквідації неписьменності, розвитку освіти й науки. Освіта середня і вища стала масовою й доступною, передусім для дітей робітників і селян. Кількість вищих навчальних закладів в Україні, порівняно з 1917 р. зросла з 29 до 129, а чисельність студентів у них — відповідно, з 35 тис. до 124. Уперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. Серед багатьох вищих навчальних закладів, що були створені протягом 1920 — 1930 рр. і відіграли величезну роль у підготовці кадрів для народного господарства, був і Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, який був відкритий у 1930 р., нині називається Придніпровською державною академією будівництва та архітектури й продовжує славні традиції студентів і викладачів минулих років. У 1930;ті рр. відновилася університетська освіта, що деякий час не здійснювалася, оскільки вважалася «буржуазною», а тому шкідливою. В 1933 р. відновив діяльність Дніпропетровський університет (нині ДНУ). З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського 12 режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, при тридцяти вищих навчальних закладів у 1925 р. Були створені так звані робітфаки — підготовчі факультети для вихідців з робітничих і селянських сімей. Завдяки цілеспрямованій державній політиці у галузі освіти вже в 1930;ті рр. Радянська Україна випередила за кількістю студентів розвинуті країни Європи: Велику Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.) та ін. Поступово підвищувалася якість підготовки студентів і кваліфікація професорсько-викладацького складу ВЗН. У 1934 р. було відновлено присудження наукових ступенів кандидатів і докторів наук, а також наукові звання професорів і доцентів. Відмовлялися від тих форм навчально-виховного процесу, що виникли в атмосфері революційної романтики і не витримали випробування часом. Основними формами навчання й контролю знань стали лекції, семінарські, практичні й лабораторні заняття, виконання курсових і дипломних проектів, іспити, заліки.

Велика Вітчизняна війна, німецька окупація на декілька років зупинили розвиток освіти, зокрема, вищої освіти в Україні. Однак відразу після визволення українських міст від окупантів у надзвичайно стислі терміни, ще до закінчення війни, була в основному відновлена мережа вищих навчальних закладів, частина з яких з початком війни була евакуйована в східні області СРСР. Унаслідок реорганізації вищих навчальних закладів їх кількість у післявоєнний період трохи зменшилася, тоді як кількість студентів постійно зростала — з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 р. Щоправда, майже половина з них здобувала вищу освіту на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом дещо знизило рівень фахової підготовки випускників. Завдання, що були викликані бурхливим соціально-економічним розвитком республіки та науково-технічною революцією, вимагали все більше й більше фахівців з вищою освітою, тому мережа вищої освіти з початку 1960;х рр. знов почала розширюватися. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 р. — Симферопольський, у 1985 р. — Запорізький тощо. Була відкрита низка інститутів технічного, сільськогосподарського й педагогічного профілю. Всього в 1980;ті рр. в.

Україні діяло 145 вищих навчальних закладів, де навчалося близько 900 тис. студентів. Велика кількість українців здобували вищу освіту в навчальних закладах Москви і Ленінграда, у тому числі у всесвітньо визнаних Московському державному університеті ім. Леніна та Вищому технічному училищі ім. Баумана.

Після проголошення державної незалежності України розпочався новий етап розвитку вищої освіти в державі. Його основними прикметами стали: розширення міжнародних зв’язків українських вищих навчальних закладів, запровадження в навчальний процес обчислювальної техніки, деяка демократизація управління в системі освіти, запровадження 13студентського самоврядування, розширення мережі вищих навчальних закладів, відкриття приватних ВНЗ. Статус вищих навчальних закладів І - ІІ рівнів акредитації отримали технікуми та коледжі. Більша частина колишніх інститутів отримала ІІІ - ІV рівень акредитації й відповідно статус університету або академії. Нині в країні налічується 1003 вищих навчальних закладів, з яких понад триста університетів і академій, майже 40 відсотків з них стали національними. Щороку збільшувалося число студентів у них. Нині до вищої школи України на навчання вступають понад чотириста тисяч юнаків та дівчат. За кошти держави навчається 50 відсотків українських студентів, інші - за рахунок власних коштів, кредитів тощо. Український професорсько-викладацький загал — це 78 тисяч викладачів, з яких 12 відсотків — професори. Подібно до американської та європейської системи вищої освіти у вітчизняних ВНЗ запроваджені кваіфікаційні рівні «бакалавр» і «магістр». Разом з тим протягом тривалого часу кардинальних змін в організації навчального процесу не відбувалося. Домінуючою залишалася лекційно-семінарська форма занять. Попри офіційні дані, основною мовою викладання в більшості українських ВНЗ залишається російська мова. Вищі навчальні заклади не отримали автономії, яку мають університети в США та більшості європейських країн. У нас зберіглася надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584, тоді як кращі світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше. Вищі навчальні заклади України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна.

Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі. За кордоном прийнята двоступенева система вищої освіти. Навчальні заклади готують бакалаврів (3−4 роки навчання) і магістрів (ще 1,5 — 2 роки). Диплом бакалавра свідчить про повну вищу освіту. Хто бажає продовжити навчання, стає спершу магістром, а потім може отримати науковий ступінь доктора. Наші вищі навчальні заклади сьогодні забезпечують чотири рівні підготовки фахівців з вищою освітою: заклади 1−2 рівнів акредитації готують молодших спеціалістів і бакалаврів, у закладах 3−4 рівнів акредитації готують бакалаврів, спеціалістів і магістрів. За кордоном цього не розуміють. Отже, треба уніфікувати освітньо-кваліфікаційні рівні, перейти на двоступеневу систему освіти відповідно до європейських стандартів.

Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих. 14. Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип «освіта через усе життя» поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований. Отже, в українських вищих навчальних закладах збереглися основні риси колишньої російської та радянської системи вищої освіти. Одночасно додалися й деякі нові негативи, сере них корупція, відсутність у студентів мотивації до здобуття знань, легковажне ставлення до навчання тощо. Рівень викладання у деяких начальних закладах аж ніяк не віжповідає вимогам вищої школи. У першу чергу це стосується приватних ВНЗ та низки філій. Запровадивши нову кваліфікаційну систему, ми занадто довго вагалися зі скасуванням кваліфікації «спкціаліст». Як один з наслідківнедостатнє визнання у суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Виникла плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра.