Дiвчина з легенди (за iсторичним романом Лiни Костенко «Маруся Чурай»)

Дiвчина з легенди (за iсторичним романом Лiни Костенко «Маруся Чурай»).

Ця дiвчина не просто так,.

Маруся.

Це — голос наш. Це — пiсня.

Це — душа.

/ Л. Костенко /.

Скiльки їх, талановитих, вiдданих українському народовi, дiвчат народила Україна! Вдячний їм наш, щедрий на мудре слово народ, оспi-вав у пiснях, думах, легендах. А найталановитiшi поети, письменники опоетизували їхню неповторну долю у своїх творах.

Тож захоплює у свої обiйми мiцно, щиро i щедро поезiя неповторної Лiни Костенко. А особливо її роман «Маруся Чурай» захоплює один раз i назавжди, бо Лiна Костенко, тiльки-но розпочавши розповiдь у романi, запрошує нас у вир пристрастей, де Iван любив Марусю, а Маруся — Гриця, де на iсторичному тлi розгортаються, дiйсно, безсмертнi, вiчнi подiї i проблеми життєвi, якi з особливою мудрiстю i майстернiстю вирi-шує талановитий митець.

Маруся. Дiвчина з легенди чи iсторична постать? До цього часу достовiрних доказiв так i немає. Але в народi розповiдають, переспiвують долю цiєї дiвчини, що мала незвичайний голос i здiбностi створювати i спiвати пiснi, але ж i життя її незвичайне! Чуйна душа Лiни Костенко не могла бути байдужою до цього, а тому ми пiзнаємо через долю героїнi роману неповторну долю поетеси, її доби. «Маруся Чурай» — це справжнiй iсторичний роман з легендарною героїнею, з трагiчним i водночас пiднесено-величним вiдчуттям iсторичної доби, iм’я якiй Хмельниччина, доби змагань, духовної звитяги всього народу. На нас дивиться iсторiя змалку чувана, у юностi романтизована, у зрiлостi вiдлита в бронзу усвiдомленням необхiдностi пiзнати її у всiх подробицях. Завдячуючи високiй майстерностi авторки, ми протягом усього роману бачимо, як вправно вплiтає вона долю Марусi Чурай у долю iсторичну нашого народу. Думи, якi виринають у пам’ятi Марусi, нею ж сприймаються, як власна бiографiя. Адже кобзар спiвав про страту «орлика Чурая», про батька, який «…пiшов у смерть — i повернувся в думi, i вже тепер нiхто його не вб'є». Лiнi Костенко вдалося створити пряму проекцiю долi батька на долю страдницi Марусi. Пiснярка шукає i знаходить у собi сили вистояти. А переспiв оскарження, викладений в гетьманському унiверсалi, привезений Iваном Iскрою у трагiчнi хвилини вироку — страти Марусi Чурай, свiдчить, що:

Лише в пiснях вогонь отой.

пашить.

Таку спiвачку покарать.

на горло, ;

то це ж не що, а пiсню.

задушить!

Виявляється, що захищати свою людську гiднiсть Марусi було надзвичайно, неймовiрно важко, та все одно легше, нiж беззахисне жiноче серце. Бо кожний, хто любив, знає, що найчорнiший антипод кохання — не смерть, а зрада. В чому «хвороба» Гриця? Лiна Костенко — тонкий психолог, а тому намагається розкривати, пояснювати трагедiю Марусi через подробицi психологiчних характеристик усiх персонажiв, намагається розплутати генетичний код двох родiв — Чураїв i Бобренкiв. Розв’язує проблему, як же сталося так, що одна Бобренчиха заворожила i звела на нiщо двох таких могутнiх козакiв — батька i сина. Соцiальнi корiння, робить авторка висновок, належать до вiчних, як любов i смерть. I сьогоднi, коли настав час великих зрушень, мiграцiя населення призвела до набуття нових гнiзд на нових мiсцях, коли деяких молодих людей блакить кахлю у ваннiй хвилює бiльше вiд блакитi неба, пафос Лiни Костенко звучить однозначно: не топiть свою безсмертну душу в багнi споживацтва. А головна героїня Маруся з болем душевним промовляє:

Моя любов чолом торкалась неба,.

А Гриць ходив ногами по землi.

Як i авторка, ми на боцi Марусi, вона визнана невинною у смертi Гриця, вона перетлiла душею, але у хвилини вiдчаю, всупереч усьому, твердила: «…невiрного, брехливого, чужого, огидного, — а я ж його люблю!» I як голос самого серця:

Хоч би менi хто жменьку землi з могили його принiс.

Натертися проти серця… може б трохи полегшало…

Мудрiсть жiночого серця пiдказала Л. Костенко кiнцiвку роману, драматичну i до болю реалiстичну, що хоч криком кричи, та усвiдомлюєш — правда! Прощання з Iваном, виступ Полтавського полку, i знову звучать невмирущi пiснi Марусi, що линуть над корогвами, вершниками — висока хвиля звучання, i раптом — емоцiйно-лiричний зойк, жалiсливе благання:

Дiвчата вчора берегом iшли, ;

та й заспiвали «Ой не ходи, Грицю» .

А я стояла… Що ж менi кричати?..

Якi менi сказати їм слова?..

Дiвчаточка, дiвчатонька, дiвчата!

Цю не спiвайте, я iще жива.

Ось така, високопатетична, а часом надто розумна, чарує нас своєю красою дiвчина з легенди Маруся Чурай, якiй судилося жити вiчно.