Особливості мотивації спілкування

Особливості мотивації спілкування

Зміст

Вступ Розділ 1. Особливості мотивації спілкування

1.1 Поняття «спілкування», його цілі та види

1.2 Поняття «потреба і мотивація спілкування»

1.3 Види мотивів спілкування Розділ 2. Вікові особливості мотивації спілкування Висновки Список використаних джерел

Вступ

Спілкування є важливою умовою людського існування. Задоволення людиною своїх потреб відбувалося, як правило, з використанням спілкування. Тому спілкування має відношення до проблеми мотивації, будучи планованим засобом, що обирається прийомом задоволення потреб, потягів, бажань. Спілкування — найкращий шлях для того, щоб пізнати себе. А правильне уявлення про себе, звичайно, у свою чергу, впливає на спілкування, допомагаючи його поглибленню й зміцненню. У ділових контактах, в дружніх зв’язках однаково важливо усвідомлювати свої дії, суворо судити себе й вірно оцінювати.

Це значить, що в процесі спілкування відбувається не просте одержання інформації або обмін нею, але й виклик емоцій, обмін емоціями — співпереживання або прояв негативного відношення до партнера спілкування.

Допомогти розв’язку проблеми спілкування, перше місце приділяється психології. Саме психолог може розібратися в духовному житті людини, з’ясувати самі таємні його потреби.

Мета роботи є вивчення проблеми особливості мотивації спілкування

Завдання роботи:

1) Розглянути поняття спілкування і мотивації спілкування;

2) Проаналізувати вікові особливості мотивації спілкування.

Розділ 1. Особливості мотивації спілкування

1.1 Поняття «спілкування» , його цілі та види

Спілкування — це зв’язок між людьми, що приводить до виникнення взаємного психічного контакту, що проявляється в передачі партнерові по спілкуванню інформації, що й має мету встановлення взаєморозуміння й взаємопереживання [2, с. 205].

Суб'єктами спілкування є живі істоти, люди. Спілкування характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування стає усвідомленим, зв’язаним вербальними й невербальними актами.

Різні дослідники вкладають у поняття спілкування далеко не однаковий зміст. Так, М. М. Щелованов і Н. М. Аксарина називають спілкуванням, ласкаву мову дорослого, звернену до дитини; М. С. Каган вважає правомірним говорити про спілкування людини із природою й із самим собою. Відомо, що й за кордоном запропоновано безліч визначень спілкування. Так, посилаючись на дані Д. Денса, О. О. Леонтьєв повідомляє, що тільки в англомовній літературі вже до 1969 р. було запропоновано 96 визначень поняття спілкування.

О. О. Леонтьєв припускав, що спілкування — це особливий вид діяльності, що виступає як компонент, складова частина іншої, некомунікативної діяльності. У той же час він обмовляв, що це не означає, що спілкування виступає як самостійна діяльність.

Г. М.Андрєєва виділяє в спілкуванні три взаємозалежні сторони: комунікативну, перцептивну й інтерактивну.

Комунікативна сторона спілкування (комунікація) полягає в обміні інформації між, суб'єктами які спілкуються.

Перцептивна сторона спілкування полягає в сприйнятті один одного партнерами по спілкуванню й встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Інтерактивна сторона — це організація взаємодії між, суб'єктами що спілкуються, обмін діями.

Отже, спілкування — складний процес взаємодії між людьми, що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті й розумінні партнерами один одного.

Цілі спілкування можуть бути функціональними й об'єктивними. Функціональними цілями спілкування можуть бути:

· Надання допомоги іншій людині;

· Одержання допомоги;

· Пошук партнера для бесіди, спільної гри, діяльності;

· Пошук людини, від якої можна отримати розуміння, співчуття, емоційний відгук, похвалу;

· Самовираження;

· Прилучення іншого до своїх або загальнолюдським цінностям;

· Зміни думки, наміру, поведінки іншої людини.

У зв’язку із цими цілями, центральним моментом у мотивації спілкування стає вибір постійного або ситуативного партнера спілкування, а для дослідника — психолога — вивчення причин і факторів, що обумовлюють такий вибір або відмову від нього.

Розповсюдженою причиною вибору постійного партнера спілкування, за даними багатьох авторів є привабливість іншої людини, як особистості по моральних, діловим або фізичним якостям.

Ділові якості (інтелект, вчитися, трудитися) теж можуть з’явиться причиною вибору постійного або тимчасового партнера спілкування (В. Н. Лозоцева, В. Хартан, Я. Л. Коломинский).

Важливу роль у виборі партнера спілкування відіграє наявність спільних інтересів, цінностей, світогляду, а також необхідність співробітництва, взаємодії в процесі одержання або надання допомоги.

Стійкість пар спілкування студентів, за даними І. К. Широковой, не залежить від близькості партнерів по соціометричному статусу й екстраверсії, але пов’язана із близькістю по нейротизму й емоційної експансивності; крім того, стійкими виявилися пари із протилежними значеннями невербального інтелекту й силою нервової системи.

Небажання спілкуватися з тим або іншим учнем більшою мірою пов’язане з його негативною поведінкою — у молодших класах і з негативними моральними якостями — у підлітків.

М. С. Каган виділяє чотири форми спілкування:

1) спілкування з реальним партнером (справжнім суб'єктом) міжособистісне спілкування, представницьке спілкування, групове спілкування й спілкування культур;

2) спілкування з ілюзорним партнером — спілкування із тваринами, спілкування з річчю;

3) спілкування з уявлюваним партнером — спілкування зі своїм другим Я;

4) спілкування уявлюваних партнерів (художніх персонажів).

Спілкування поділяють на такі види: пряме спілкування (припускає особисті контакти й безпосереднє сприйняття один одного людьми, що спілкуються) і непряме спілкування (здійснюється через посередників).

Виділяють також цільове й інструментальне спілкування. Цільове спілкування пов’язане із задоволенням потреби в спілкуванні, а інструментальне спілкування не є самоціллю, воно викликане виробничою необхідністю в організації індивідуальної або спільної діяльності. У цьому випадку мотив спілкування формується на базі інших потреб: прагнення до досягнення, потреби у владі, потребі в афіліації.

Залежно від використовуваних засобів говорять про вербальне й невербальне спілкування.

Вербальне спілкування — це спілкування за допомогою мови. По своїх комунікативних можливостях воно набагато багатше всіх інших видів спілкування, хоча й не в змозі їх замінити. Невербальне спілкування — це спілкування з використанням немовних засобів — міміки, жестів, через сенсорні й тілесні контакти.

Залежно від числа людей, що спілкуються, розрізняють три види спілкування: міжособистісне — спілкування між двома — трьома суб'єктами, особистісно — групове — спілкування між однією людиною й групою й міжгрупове.

По змісту й цілям виділяють ділове й неділове спілкування. Ділове спілкування включене в продуктивну діяльність і спрямоване на те, щоб підвищити якість цієї діяльності. Воно не торкається внутрішнього світу учасників спілкування, і змістом такого спілкування є виробничі питання.

Неділове (особистісне) спілкування, навпаки, пов’язане з вирішенням внутрішніх психологічних проблем: дозволом внутрішнього конфлікту, обговоренням, що відбувається навколо, вираженням свого відношення до цього, пошуком сенсу життя.

Залежно від мети виділяють також ритуальне, маніпулятивне й гуманістичне спілкування.

Ритуальне спілкування має на меті підтримку зв’язка із соціумом, підкріплення вистави про себе як про член суспільства. Його характерними рисами є не спрямованість, не інформативність, беззмістовність, незалучення або мале залучення партнерів у спілкування. За допомогою ритуального спілкування «здійснюються багато контактів, розмови, які здаються безглуздими, беззмістовними, тому що вони на перший погляд зовсім неінформативні, нецілеспрямовані, не мають і не можуть мати ніякого результату.

Маніпулятивне спілкування — це вид спілкування, що має мету використовувати партнера по спілкуванню у своїх цілях.

Гуманістичне — характеризується довірою, взаємністю, відкритістю, відмовою від вирішення власних проблем за рахунок партнера. Це спілкування орієнтоване на цінності волі й гідності, це творче спілкування, основою якого є спільний діалог, заснований на визнанні недоторканності гідності партнера. До гуманістичного спілкування відноситься довірче спілкування.

О. О. Леонтьєв виділяє три види спілкування: соціально — орієнтоване, предметно — орієнтоване й особистісно — орієнтоване. Перший вид спілкування спрямований на зміну психологічних характеристик групи людей убік або їх уніфікації, або неузгодженості. Предметно — орієнтоване спілкування спрямоване на регулювання спільної діяльності людей, а особистісно — орієнтоване — на зміну окремої особистості.

Г. А. Ковальов дає свою класифікацію типів спілкування, згідно якої спілкування може бути короткочасним і тривалим. При короткочасному спілкуванні створюється перше враження один про одного. Перше враження про людину може бути неадекватним, тому що засноване на зовнішніх або випадкових ознаках. Однак у багатьох людей воно буває дуже сильним, і тому надовго зберігається. Внаслідок цього воно може, як полегшити, так і затруднити на початковому етапі спілкування виховання учнів, та й саме спілкування, якщо в однієї або відразу двох сторін, що спілкуються, це враження буде негативним. Тривале спілкування дає можливість глибше зрозуміти один одного.

Таким чином, саме в процесі спілкування накопичуються знання, формуються практичні вміння й навички, виробляються погляди й переконання. Спілкування має величезне значення в розвитку не тільки окремої особистості, але й суспільства в цілому. У процесі спілкування складаються й реалізуються, як особисті, так і суспільні відносини.

1.2 Поняття " потреба і мотивація спілкування"

Вивчення потреб — одна із важких проблем психології, тому що побачити їх безпосередньо не можна й судити про їхню наявність у людини, про рівень їх розвитку й особливостях змісту припадає на підставі непрямих даних. Більшість психологів вітчизняних і за кордоном (А. М. Ковальов, М. Айнсворт, Н. Ф. Добринін, А. В. Петровський, Е. Маккобі, Дж. Мастерс, К. Обухівський) вважають, що потреба в спілкуванні є самостійною людською потребою, відмінної від інших потреб. Але, природу цієї потреби, вони або не визначають, або формулюють тавтологічно, як «прагнення до спілкування», «бажання бути разом» (B. C. Мухіна). При цьому залишається нез’ясованим, чому люди прагнуть один до одного й навіщо їм потрібно бути разом.

На проблему походження потреби в спілкуванні - є дві точки зору. Учені (А. В. Веденов, Д. Т. Кемпбелл) вважають, що у людини є вроджена потреба в самому процесі спілкування.

Однак уродженість потреби в спілкуванні зізнається не всіма вченими (С. Л. Рубінштейн, Ф. Т. Михайлов, А. В. Запорожець, О. М. Леонтьєв) [8; 4].

М. І. Лисіна також вважає, що ця потреба формується життєво, як результат контакту дитини з дорослими.

М. І. Лисіна визначає потребу в спілкуванні, як прагнення до пізнання й оцінці інших людей, а через них з їхньою допомогою до самопізнання. Вона вважає, що потреба в спілкуванні будується в онтогенезі на основі інших потреб, які починають функціонувати раніше. Основою комунікативної потреби вона допускає органічні потреби дитини. Життєва практика допомагає дитині відкрити існування дорослого, як єдиного джерела вступу до нього всіх благ. Другою базовою потребою, що приводить до виникнення комунікативної потреби, є потреба нових враженнях. Проте прагнення дитини до задоволення органічних потреб і одержання інформації - це ще не спілкування, пише М. І. Лисіна.

При цьому М. І. Лисіна вважає, що основною функцією спілкування є організація спільної з іншими людьми діяльності для активного пристосування до навколишнього світу, у тому числі для його перетворення.

Народження потреби в спілкуванні не зводиться, на думку М. І. Лисіной, до надбудови нових сигналів над минулою потребою, коли вид дорослого, звук його голосу й дотик нагадує дитині майбутнє насичення.

Якщо розуміти потребу в спілкуванні як потребу в психічному контакті, то дорослі, до яких дитина звикає, стають просто засобом задоволення потреби в контакті. А це значить, що потреба в спілкуванні з дорослими — не базова, а вторинна.

Потрібно підкреслити, що потреба в спілкуванні, все — таки існує, це тільки одна причина спілкування як виду активності людини. Через процес спілкування людей задовольняє потреба у враженнях, у визнанні й підтримці, пізнавальну потребу й інші духовні потреби.

Потреба в спілкуванні виражена в різних людей по різному, у зв’язку говорять про екстраі інтровертах. Однак, за даними Л. С. Сапожниковой однозначний зв’язок між прагненням до спілкування екстраі інтроверністю не виявляється.

У потребі людини в емоційно — довірливому спілкуванні (афіліації), І. В. Кузнєцова виділяє дві тенденції - надію на афіліацію (очікування відносин симпатії, взаєморозуміння при спілкуванні) і побоювання відкидання (страх того, що спілкування буде формальним).

Під афіліацією автори на увазі певний клас соціальних взаємодій, що мають повсякденний і в той же час фундаментальний характер. Зміст їх полягає в спілкуванні з іншими людьми і така його підтримка, яка приносить задоволення, захоплює й збагачує обидві сторони. Насамперед людина повинна дати зрозуміти про своє бажання вступити в контакт, повідомивши цьому контакту привабливість в очах передбачуваного партнера. Він повинен зробити очевидним для партнера, що розглядає його як рівного собі й пропонує йому повністю взаємні відносини, він не тільки «прагне до афіліації», але й одночасно виступає партнером по афіліації для відповідної потреби людини, з якою він вступає в контакт. Ціль афіліації можна було б визначити, як пошук, якщо й не любові з боку партнера по афіліації, то, принаймні, прийняття себе, дружньої підтримки й симпатії. Однак подібне визначення підкреслює у відносинах афіліації лише одну її сторону, а саме одержання, і зневажає інший, віддачею. От чому набагато точніше визначити ціль мотиву афіліації, як взаємний і довірливий зв’язок, де кожний з партнерів якщо й не любить іншого, то ставиться до нього приязно, ухвалює його, підтримує й симпатизує йому. Для досягнення й збереження такого роду відносин існує багато як вербальних, так і невербальних способів поведінки.

Мехрабян і Ксензкий є авторами найбільш розробленої спроби створення теорій мотивацій афіліації. Ці автори виділяють дві тенденції мотиву афіліації: а) очікування з надією на афіліацію; б) очікування зі страхом відкидання.

Тісний зв’язок між очікуванням і поведінкою, не тільки виділяє мотив афіліації серед інших мотивів, подібних мотиву досягнення. Вона виявляє також своєрідну зворотну дію, що приводить до тісної коваріації очікування й привабливості афіліації у випадках, коли партнером виступає незнайома людина: чим сильніше очікування успіху, тим вища позитивна привабливість, і навпаки, чим сильніше очікування неуспіху, тим вища негативна привабливість незалежно один від одного. Так, релевантна мотиву афіліації привабливість контакту з якою-небудь добре знайомою людиною може бути досить невеликий, але супроводжуватися при цьому високим очікуванням легкого й швидкого встановлення контакту, або навпаки. Подібна ситуація складається й у тих випадках, коли людина хоча й не знайома особисто з передбачуваним партнером по афіліації, але наявні в нього відомості дозволяють прогнозувати труднощі або легкість вступу в контакт.

Існує чотири типи мотивації спілкування:

· Висока надія на афіліацію, низька чутливість до відкидання; у цьому випадку людина товариський, аж до настирливості;

· Низька потреба в афіліації, висока чутливість до відкидання; у цьому випадку потреба в підтримці;

· Низькі надія на афіліацію й чутливість до відкидання; у цьому випадку людина віддає перевагу самітності;

· Високі надія на афіліацію й чутливість до відкидання, у людини виникає сильний внутрішній конфлікт: він прагне до спілкування й у той же час уникає його.

Можна підбити підсумок всього вищезазначеного, потреба в спілкуванні виникає в ході життя, формується в життєвій практиці взаємодії індивіда з оточуючими людьми. Потреба в спілкуванні полягає в прагненні людини до пізнання й оцінці інших людей, а через них і з їхньою допомогою — до самопізнання й самооцінці. Люди довідуються про себе й про оточуючих завдяки різноманітним видам діяльності, тому що люди виявляються в кожній з них. Але спілкування відіграє особливу роль, тому що спрямоване на іншу людину як на свій предмет і, будучи двостороннім процесом, приводить до того, що пізнає й сам стає об'єктом пізнання й відносини іншого або інших учасників спілкування.

1.3 Види мотивів спілкування

Мотив спілкування — це бажання спілкуватися з певною, але не завжди ясно усвідомлюваної метою.

Існує багато класифікацій мотивів спілкування. За впливом на спілкування мотиви можуть бути співпадаючими й протидіючими. Співпадаючі мотиви — полегшують спілкування. Протидіючі мотиви — впливають, вони перешкоджають установленню гарного спілкування.

За часом мотиви спілкування можуть бути стійкими й тимчасовими. Стійкі мотиви є в тому випадку, коли одній людині цікаво (або нецікаво) спілкуватися з іншим протягом тривалого часу. Тимчасові мотиви, виникають під впливом тих або інших обставин.

Також, мотиви спілкування можуть бути різними:

· Мотив — борг характеризує спілкування, конкретно мотивоване міркуваннями й почуттями боргу, честі, совісті, світогляду, моральних і політичних переконань, високих цивільних ідеалів. Люди спілкуються тому, що це потрібно, насамперед, для суспільства, для інших людей. Такі мотиви спілкування внутрішньо зобов’язують відкрито виступати проти далеких суспільству явищ, займати активну цивільну позицію в зіткненнях з ідейними супротивниками. У цих випадках почуття боргу й совісті є провідним мотивом слів і вчинків.

· Мотив-Потреба проявляється в спілкуванні, мотиви якого ускладнені або психологічно обумовлені біологічними, матеріальними або духовними потребами особистості. Прикладом тому, можуть служити енергійні контакти студентів, коли треба дістати до іспиту потрібну книгу або конспект.

· Мотив-Інтерес переважає в спілкуванні, мотиви якого ускладнені або психічно обумовлені інтересами, цікавістю, допитливістю, страстями людей. Сила й спрямованість може бути різної. У практиці спілкування нерідко виділяють цікавих співрозмовників, цікаві бесіди, лекції, інформації, повідомлення, книги, факти. Розуміється, що людям, що мають подібні інтереси, легше спілкуватися один з одним. Спілкування по інтересах майже завжди має особливе емоційне фарбування й полегшує досягнення бажаного зближення. Досвідчені комунікатори вміло використовують такі мотиви як психологічний момент зближення зі співрозмовником і подальшого перекладу розмови на заздалегідь заплановану тему. У цьому зв’язку на практиці необхідно розрізняти реальні й показові мотиви-інтереси.

· Мотив-Звичка характерний для спілкування на основі звичок і вподобань людей. Останнє впливає й на вибір теми, цілей і партнерів спілкування. Відмінність корисних і шкідливих звичок, що мотивують спілкування, приводить до різних соціальних оцінок конкретних актів спілкування. Наприклад, зрівняти спілкування людей, які давно знають один одного, і спілкування двох малознайомих співрозмовників.

· Мотив-Каприз представлений у спілкуванні, примхами, афективними спалахами. Мотиви цієї групи належать до життєвих, егоїстичних і звичайно характерні для людей невихованих, нестриманих і морально розпущених. Розмовляти з людиною, спілкування якого мотивовано капризом, примхою, надзвичайно важко. Тому спочатку слід розібратися в причинах виникнення мотивів-капризів, і тільки після цього визначати оптимальні способи впливу на партнера спілкування.

Таким чином, залежно від мети спілкування, певної, але не завжди ясно усвідомлюваної, мотиви підрозділяються на такі категорії: Мотив — борг, Мотив-Потреба, Мотив-Інтерес, Мотив-Звичка, Мотив-Каприз, що свідчить про складні закономірності спілкування, Мотиви не завжди статичні, тобто вони можуть мінятися в ході спілкування. Причинами змін може послужити вплив співрозмовника, ситуації й умов спілкування.

Підводячи підсумок всього вищесказаного, можна сказати, що спілкування — це складний процес взаємодії між людьми, що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті й розумінні партнерами один одного. Саме в процесі спілкування накопичується знання, формуються практичні вміння й навички. Центральним моментом у мотивації спілкування стає вибір постійного або ситуативного партнера спілкування. Потреба в спілкуванні виникає в ході життя, формується в життєвій практиці взаємодії індивіда з оточуючими людьми. Сама потреба полягає в прагненні людини до пізнання й оцінці інших людей, а через них і з їхньою допомогою — до самопізнання й самооцінці. Залежно від мети спілкування мотиви можуть мінятися в ході спілкування, цьому може послужити вплив співрозмовника, ситуації й умов спілкування.

Розділ 2. Вікові особливості мотивації спілкування

Як було визначено у попередньому розділі, потреба у спілкуванні і мотивація спілкування має велике значення для розвитку особистості. Потреба у спілкуванні і мотивація спілкування відрізняється на різних вікових стадіях розвитку.

У дитячому віці яскраво виражена потреба спілкування з батьками, особливо з матір'ю. Тому, дефіцит такого спілкування протягом 5−6 місяців приводить до негативних зрушень у психіці дитини, порушує емоційний, розумовий і фізичний розвиток, приводить до неврозів.

До кінця першого року життя у дітей з’являється досить стійке прагнення до спілкування з однолітками: вони люблять бувати серед інших дітей, хоча, ще не грають з ними. Із другого року спілкування з однолітками розширюється, а в 4-літніх воно стає однієї із провідних потреб. При цьому в них зростають самостійність і ініціатива, тобто поведінка стає усе більш внутрішньо детермінованою.

Як відзначає М.І. Лисіна [6], зміст потреби в спілкуванні на різних етапах онтогенезу може бути різним. У перші 7 років життя дитини, зміст цієї потреби полягає: у дітей 2−6 місяців від народження — у доброзичливій увазі, у дітей від 6 місяців до 3 років — у співробітництві, у дітей 3−5 років — у поважнім відношенні дорослого, у дітей 5−7 років — у взаєморозумінні й переживанні. Таким чином, з віком зміст потреби в спілкуванні (а точніше було б сказати — зміст мотиву спілкування) стає різноманітніше. При цьому змінюється й значення дорослого, як об'єкта спілкування. Для дітей до 6 місяців дорослий є джерелом уваги, а саме спілкування має для дитини особистісний зміст. Для дітей від 6 місяців до 3 років дорослий — це партнер по грі, зразок для наслідування, оцінювач знань і вмінь дитини; спілкування з ним має діловий сенс. Для дитини від 3 до 5 років дорослий — це джерело пізнання, ерудит, і спілкування з ним має пізнавальний сенс. Для дітей 5−7 років дорослий — це старший друг, і спілкування знову ухвалює особистісний зміст.

У молодших класах провідною знову стає мотивація спілкування з однолітками й формується стійке коло найближчого спілкування. Потреба в емоційній підтримці однолітків буває настільки велика, що діти не завжди замислюються про принципові основи цих відносин. Звідси випадки «неправильного товариства», «кругової поруки» .

Вважається, що максимуму розвитку мотив спілкування з однолітками досягає в 11−13 років. Як показано Д.І. Фельдштейном [6], про прагнення до стихійно-групового спілкування заявляли тільки 15% підлітків, хоча реальна наявність такої форми спілкування зафіксовано в 56% дітей 11−15 років. Відбувається це тому, що часто не задовольняється потреба в соціально-орієнтованій формі спілкування, якої віддають перевагу більшість підлітків. Тому, вони змушені задовольняти потребу в спілкуванні в групах, що стихійно формуються.

Н.І. Вишневська вивчила фактори, що залучають школярів у неформальні вуличні групи спілкування. Це, насамперед, недоліки в організації дозвілля й погані взаємини з батьками. У той же час у вуличних групах; залучають: відсутність дорослих, свобода дій, емоційні контакти з однолітками однієї статі, перебування у відокремлених місцях, гучні прогулянки по вулицях, спільні витівки, можливість покурити й випити" .

У деяких підлітків не зникає й прагнення до спілкування з дорослими. Але, в 8-му класі, цей мотив здобуває нову якість: у чверті школярів з’являється потреба в довірливому спілкуванні з дорослими (А.В. Мудрик)[2].

У юнацькому віці відбувається істотне відновлення мотивів спілкування. Розширюється коло спілкування, а також його цілі. Руйнується групове спілкування з однолітками, підсилюються контакти з особами протилежної статі, а також з дорослими при виникненні складних життєвих ситуацій (І.С. Кін). Помітно підсилюється потреба у взаєморозумінні з іншими людьми: у юнаків — з 16% у сьомому класі до 40% у дев’ятому, у дівчат — відповідно з 25 до 50%, що пов’язане з формуванням самосвідомості. За час навчання в школі, в учнів з’являється мотив спілкування із учителями. Н.Г. Полєхіна [1], що вивчала це питання, відзначає, що виразність цього мотиву залежить від типу школи (звичайна або інтернат — у ньому прагнення до спілкування вище) і від статусу вчителя (чим вище статус — тим більше прагнення, хоча є й виключення, що пов’язане з характером учителя, його стилем керівництва).

Значимість особистісних факторів обраних для спілкування партнера в різні вікові періоди не однакова. О .Ф. Рибалко показала, що в дошкільний період здійснюється перехід від безпосередніх форм спілкування до мотивованого спілкування різного рівня. По її термінології, безпосередні форми виборчого спілкування означають вибір партнера без яких-небудь пояснень із боку дитини, що характерно для дітей молодшого дошкільного віку, що вступають у короткочасні контакти з однолітками товаришів, і часто міняють їх, в спільних іграх. Більшість старших дошкільників обґрунтовують свою вибірковість у спілкуванні з однолітком, але по-різному. Найчастіше мотивування носить емоційний характер: «Тому що, подобається з ним грати». Рідко називалися функціональні причини: допомога, турбота про іншого.

У молодших школярів підстава спілкування нерідко базується на зовнішніх факторах: «живемо по сусідству», «моя мама, знає її маму», «у спальні ліжка поруч». У підлітків такі мотивування не зустрічаються, але зате з’являються обґрунтування, що враховують якості партнера спілкування: «вольовий», «чесний», «сміливий» .; вказуються також його ділові якості: добре грає в футбол, добре грає на гітарі.

У шестикласників з’являються мотиви вибору, пов’язані з потребою внутрішнього (духовного) спілкування: «разом мріяти», «разом будувати різні плани в житті» .

За даними С. П. Тищенко [1], п’ятикласники в абсолютній більшості випадків прагли дружити з популярними учнями; в 8-му класі цей фактор вибору постійного партнера спілкування виявився тільки в 20% школярів.

Ще недавно, учні наших шкіл при виборі партнера спілкування не замислювалися, з дітьми якої національності вони прагли б вчитися, грати, дружити.

В останні роки, за даними Д.І. Фельдштейна [6], картина змінилася: уже 69% 7-літніх школярів, вибираючи товариша, на перше місце по значимості ставлять його національну приналежність. У підлітків цей відсоток ще вище — 84.

Про стійкість вибору партнера для спілкування в маленьких дітей говорити не доводиться. Наприклад, Л.М. Галігузова встановила, що діти раннього віку не можуть впізнати серед трьох однолітків того, з ким перед цим 15 раз зустрічалися наодинці й подовгу грали.

З віком, як показав А. В. Мудрик, стійкість у виборі партнера спілкування підвищується, зокрема, у школярів — до 7-го класу.

Задоволення потреби спілкування може перешкоджати така особистісна якість суб'єкта, як сором’язливість. За даними В. М. Куніциной, 33% дорослого населення нашої країни попадають у категорію сором’язливих (30% жінок і 23% чоловіків). У школярів поширеність сором’язливості коливається від 25 до 35%.

У групі людей сором’язлива людина звичайно тримається відокремлено, рідко вступає в загальну розмову, ще рідше починає розмова сам. При бесіді поводиться ніяково, намагається піти із центру уваги, менше й тихіше говорить. Така людина завжди більше слухає, чим говорить сам, не зважується задавати зайві питання сперечатися, своя думка звичайна висловлює несміливо й нерішуче. Його важко викликати на розмову, часто він не може видавити із себе ні слова, відповіді звичайно односкладові. Сором’язлива людина часто не може підібрати для розмови потрібні слова, нерідко заїкається, а то й зовсім замовкає; для нього характерний острах почати, що-небудь на людях. При загальній увазі до нього губиться, не знає, що відповісти, як реагувати на репліку й жарт; сором’язливому, спілкування нерідке буває в тягар. Характерним для таких людей є труднощі ухвалення рішення.

Труднощі в спілкуванні, випробовувані сором’язливою людиною, часто приводять до того, що він замикається в собі, а це, у свою чергу, нерідко веде до самітності, неможливості створити родину. Напруга, випробовувана сором’язливим при спілкуванні з людьми, може привести до розвитку неврозів.

Сором’язливість і пов’язані з нею труднощі спілкування особливо різко проявляються змолоду. При цьому дорослі ухвалюють її за скромність або скритність, а самі підлітки намагаються сховати за зовнішньою розв’язністю й навіть брутальністю (особливо це характерно для чоловічої статі).

І.С. Кін вважає, що сором’язливість обумовлена інтроверсією, зниженою самоповагою й невдалим досвідом міжособистісних контактів. Подоланню сором’язливості, як уважають багато психологів, що займаються проблемою спілкування, сприяє оволодіння навичками спілкування, особливо в дитячому й підлітковому віці.

У юнацькому віці відбувається істотне відновлення мотивів спілкування. Розширюється коло спілкування, а також його цілі. Руйнується внутрігрупове спілкування з однолітками, підсилюються контакти з особами протилежної статі, а також з дорослими при виникненні складних життєвих ситуацій (І.С. Кін). Помітно підсилюється потреба у взаєморозумінні c іншими людьми: у юнаків — з 16% у сьомому класі до 40% у дев’ятому, у дівчат — відповідно з 25 до 50%, що пов’язане з формуванням самосвідомості.

У літньому віці сфери спілкування часто звужуються. У зв’язку з виходом на пенсію зникає ділове спілкування. Дорослі діти часто залишають батьків, і тому зменшується інтенсивність сімейного спілкування, яке найчастіше здійснюється за допомогою телефонних розмов і з ініціативи батьків, а не дітей. Багато літніх людей стають удівцями або, найчастіше, вдовами, внаслідок чого втрачають постійне сімейне спілкування, переживаючи самітність. У цьому випадку більшу роль здобуває спілкування із приятелями або подругами, із сусідами по під'їзду або (у сільській місцевості) по вулиці.

Таким чином, зміст потреби в спілкуванні на різних етапах онтогенезу різний. З віком зміст мотиву спілкування стає різноманітнішим, при цьому змінюється й значення дорослого, як об'єкта спілкування. У молодшому шкільному віці мотивація спілкування з однолітками є провідною й формується стійке коло найближчого спілкування. Вважається, що максимуму розвитку мотив спілкування з однолітками досягає в 11−13 років. У підлітковому віці часто ускладнюється спілкування дорослих і дітей. У юнацькому віці відбувається істотне відновлення мотивів спілкування — розширюється коло спілкування, а також його цілі, руйнується групове спілкування з однолітками, підсилюються контакти з особами протилежної статі. У літньому віці сфери спілкування часто звужуються. Також, значимість особистісних факторів обраних для спілкування партнера в різні вікові періоди не однакова.

спілкування афіліація потреба мотив

Висновки

Вивчивши проблему особливостей мотивації спілкування, ми прийшли до наступних висновків:

1) Спілкування — це складний процес взаємодії між людьми, що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті й розумінні партнерами один одного. Саме в процесі спілкування накопичується знання, формуються практичні вміння й навички. Центральним моментом у мотивації спілкування стає вибір постійного або ситуативного партнера спілкування. Потреба в спілкуванні виникає в ході життя, формується в життєвій практиці взаємодії індивіда з оточуючими людьми. Сама потреба полягає в прагненні людини до пізнання й оцінці інших людей, а через них і з їхньою допомогою — до самопізнання й самооцінці. Залежно від мети спілкування мотиви можуть мінятися в ході спілкування, цьому може послужити вплив співрозмовника, ситуації й умов спілкування.

2) Зміст потреби в спілкуванні на різних етапах онтогенезу різний. З віком зміст мотиву спілкування стає різноманітнішим, при цьому змінюється й значення дорослого, як об'єкта спілкування. У молодшому шкільному віці мотивація спілкування з однолітками є провідною й формується стійке коло найближчого спілкування. Вважається, що максимуму розвитку мотив спілкування з однолітками досягає в 11−13 років. У підлітковому віці часто ускладнюється спілкування дорослих і дітей. У юнацькому віці відбувається істотне відновлення мотивів спілкування — розширюється коло спілкування, а також його цілі, руйнується групове спілкування з однолітками, підсилюються контакти з особами протилежної статі. У літньому віці сфери спілкування часто звужуються. Також, значимість особистісних факторів обраних для спілкування партнера в різні вікові періоди не однакова.

Ми плануємо продовжити вивчення особливостей мотивації спілкування на різних вікових групах.

Список використаних джерел

1. Ильин Е. П. «Психология общения и межличностных отношений.» — СПб.: Питер, 2009. — 576 с.

2. Ильин Е. П. «Мотивация и мотивы.» — СПб.: Питер, 2008. — 512 с.

3. Леонтьев А. А. «Психология общения» М: Смысл; Издательский центр «Академия», 2005 г. — 368с.

4. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения: В 2-х томах. — М., 1983.

5. Лисина М. И. «Формирование личности ребенка в общении.»: Питер; СПб.; 2009.

6. Лисина М. И. «Проблема онтогенеза общения.» — М., 1986.

7. Кузнецова И. В. «Потребность человека в эмоционально-доверительном общении.» — СПб., 1999 .

8. Рубинштейн С. Л. «Основы общей психологии.» — СПб: Издательство «Питер», 2000.