Джордж Гордон Байрон. 
Манфред

Джордж Гордон Байрон. Манфред

Ставшая дебютом Байрона-драматурга філософська трагедія «Манфред», мабуть, найбільш глибоке та значиме (поруч із містерією «Каїн», 1821) з художніх творів поета в диалогическом жанрі, не безпідставно вважається апофеозом байроновского песимізму. Болісно пережитий письменником розлад з британським суспільством, в кінцевому підсумку побудивший його до добровільної вигнання, неминуче углублявшийся криза у особистих відносинах, коли він сам часом схильний був вбачати щось фатально визначене, — усе це наклав незгладимий відбиток «світової скорботи» на драматичну поему (скептично ставився до досягненням сучасного йому англійського театру, Байрон неодноразово підкреслював, що писав її для читання), у якій найбільш зіркі з сучасників — у тому числі і самої великого німця — побачили романтичний аналог гетевського «Фауста».

Никогда ще непередбачуваний автор «Чайльд Гарольда», «Гяура» і «Єврейських мелодій» не була такою мрачно-величествен, так «кос-мичен» у своїй зневазі до обивательському долі більшості, й те водночас так нещадний до декого обраним, чия неприборканість духу, і вічне шукання прирікали їх у довічне самотність; ніколи ще його образи так і не скидалися своєї відчуженої масштабністю на надхмар’я і недоступні хребти Бернских Альп, і натомість яких створювався «Манфред» на тлі яких розгортається його. Точніше, фінал надзвичайно широко набросанного конфлікту, бо у драматичної поемі, що охоплює, сутнісно, останню добу існування головний герой (хронологічно воно «зависає» десь між XV і XVIII століттями), важливіше, як ніде ще в Байрона, роль передісторії і підтексту. Автор — отже, і його аудиторії — монументальна постать Манфреда, його млість духу, і непохитне богоборство, його відчайдушна гординя і саме незцілена душевна біль стали логічним результатом цілої галереї доль романтичних бунтарів, викликаних до життя палкої фантазією поэта.

Поэма відкривається, як і гетевский «Фауст», підбиттям попередніх — і невтішних — підсумків тривалої і бурхливо прожитим життям, тільки перед що насувається смерті, а перед безпросвітно похмурого, не освяченого вищою метою і самотнього існування. «Науки, філософію, все таємниці / Чудесного й усю земну мудрість — /Я я усе пізнав, і всі збагнув мій розум: / Що користі у цьому?» — розмірковує изверившийся в цінностях інтелекту анахорет-чернокнижник, лякаючий слуг і посполитих своїм відлюдним чином життя. Єдине, що ще жадає утомлений шукати і розчаровуватися гордий феодал і наділений таємничим знанням позамежного самітник, — це кінця, забуття. Втративши надію розраховувати на його, він викликає духів різних стихій: ефіру, гір, морів, земних глибин, вітрів і бур, пітьми й ночі — і подарувати йому забуття. «Забуття невідомо безсмертним», — відповідає одне із духів; вони безсилі. Тоді Манфред просить однієї з них, безтілесних, прийняти той зримий образ, «який йому пристойніші». І сьомий дух — дух Долі — з’являється то образі Прекрасної Жінки. Котрий Дізнався дорогі риси навік втраченої коханої, Манфред падає без чувств.

Одиноко скитающегося з гірських стрімчакам навколо найвищої гори Юнгфрау, з якою пов’язано безліч лиховісних повір'їв, його зустрічає мисливець за сернами — зустрічає миттєво, коли Манфред, засуджений до цього вічного животінню, марно намагається покінчити самогубством, кинувшись зі скелі. Вони входять у розмову; мисливець наводить його до своєї хатину. Але гість похмурий і неразговорчив, та її співрозмовник скоро розуміє, що недуга Манфреда, його жага смерті — зовсім на фізичного властивості. Той не заперечує: «Ти що, що життя залежить / Від часу? Швидше — ми самих, / Життя мені — безмірна пустеля, / Марна і дике прибережжі, / Ось де хвилі стонут…».

Уходя, він забирає з собою джерело терзаючої його неутолимой борошна. Тільки феї Альп — одній з сонму «володарів незримих», чий сліпучий образ вміє викликати закляттям, стоячи над водоспадом в альпійської долині, може вона повірити свою сумну исповедь…

С юності чуждавшийся людей, він шукав втамування у природі, «боротьби з хвилями гучних гірських річок / Іль з шаленим прибоєм океану»; покликаний духом відкриття, він проникнув у заповітні таємниці, «що знали лише у давнини». У всеозброєнні езотеричних знань взагалі він зумів поринути у секрети невидимих світів отримав владу духами. Але ці духовні скарби — ніщо без єдиною соратниці, хто поділяв його праці та неспання безсонні, — Астарти, подруги, улюбленої для нього і це ж погубленої. Мріючи хоч і мить знову свидеться з коханої, він просить фею Альп про помощи.

«Фея. Над мертвими безсила я, якщо / Ти присягнеш мені повиновеньи…» На це Манфред, ніколи нікому не склонявший голови, неспроможний. Фея зникає. Його — покликаний сміливим задумом, продовжує свої блукання по гірським височіням і позахмарним чертогам, де живуть володарі незримого.

Ненадолго ми гаємо Манфреда не врахували, зате бачимо зустрічі на вершині гори Юнгфрау трьох парень, готуються постати перед царем всіх духів Ариманом. Три древні божества, управляючі життям смертних, під пером Байрона разюче нагадують трьох відьом в шекспірівському «Макбеті»; у тому, що вони розповідають одна одній про власну промислі, чуються дуже типові для філософських творів Байрона ноти ущипливої сатири. Та ж сама їх «…женила дурнів, / Восстановляла падші престоли / І зміцнювала близькі до паденью <…> / <…> перетворювала / У безумців мудрих, дурних — в мудреців, / У оракулів, щоб люди схилялися / Перед владою їх і щоб з смертних / Не смів вирішувати долю своїх владик / І тлумачити пихато про свободу…» Разом з що з’явилася Немезидою, богинею відплати, вони направляють у чертог Арімана, де верховний правитель духів сидить на троні — вогненному шаре.

Хвалы володарю незримих перериває непередбачений Манфред. Духи закликають його простягтися у поросі перед верховним владикою, та марно: Манфред непокорен.

Диссонанс в загальний обурення вносить перша з парень, котра заявляє, що це зухвалий смертний не схожий ні з ким із свого жалюгідного племені: «Його страданья / Безсмертні, як і наші; знанья, воля / І влада його, оскільки сумісно / Усі це з тлінне прахом, такі, / Що прах йому дивується; він намагався / Душею проти у світі і постигнул / Те, що лише ми, безсмертні, опанували: / Що у знанні немає щастя, що галузеву науку — / Обмін одних незнаний інші». Манфред просить Немезиду викликати з небуття «у землі непогребенную — Астарту».

Призрак з’являється, і навіть всесильному Ариману просто немає змусити бачення заговорити. І лише у у відповідь жагучий, напівбожевільний монолог-призыв Манфреда відгукується, вимовляючи його ім'я. Ну, а потім додає: «Заранку ти залишиш землю». І розчиняється в эфире.

В предзакатный година за старовинному замку, де живе відлюдний граф-чернокнижник, з’являється абат святого Моріса. Стурбований повзучими довкола чутками про дивних і нечестивих заняттях, яким віддається господар замку, вважає за свій обов’язок закликати його «очиститися від скверни покаяньем / І погодитися з Церквою і небом». «Занадто пізно», — чує він лаконічний відповідь. Йому, Манфреду, нема місця в церковному прихід, як серед будь-який натовпу: «Я приборкати не міг; хто не хоче / Повелівати, та має бути рабом; / Хто хоче, щоб нікчема визнало / Його своїм володарем, та має / Вміти перед нікчемою миритися, / Всюди проникати і встигати / І ходячою брехнею. Я зі стадом / Мішатись як хотів, хоча міг би / Бути ватажком. Лев самотній — я теж». Обірвавши розмова, поспішає усамітнитися, щоб спробувати вкотре насолодитися величним видовищем заходу сонця — справи до його жизни.

А тим часом слуги, робеющие перед дивним паном, згадують інші дні: коли із безстрашним шукачем істин була Астарта — «єдиний у такий істота, / Яке любив він, що, звісно, / Спорідненням пояснювалося б…» Їх розмова перериває абат, вимагає, що його терміново провели до Манфреду.

Между тим Манфред самотужки спокійно чекає фатального миті. Який Увірвався у кімнату абат відчуває присутність могутньої нечистої сили. Він намагається заклять духів, та марно. «Дух. <…> Настав час, смертний, / Упокорся. Манфред. Я знав і знаю, що прийшов. / Не тобі, рабові, віддам я душу. / Геть мене! Помру, як жив, — один». Гордий дух Манфреда, не склоняющегося поставила для влади будь-якого авторитету, залишається незломленим. І якщо краще фінал п'єси Байрона сюжетно справді нагадує фінал гетевського «Фауста», не можна не помітити й суттєвої різниці між двома великими творами: за душу Фауста борються ангели і Мефістофель, душу ж байроновского богоборця обороняє від сонму незримих сам Манфред («Безсмертний дух сам суд собі творить / За добротні та потрібні злі помышленья»).

«Старик! Повір, смерть зовсім не від страшна!» — кидає він у прощання аббату.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.