Мале підприємництво і його роль у реформуванні економіки та зміцненні місцевих бюджетів

Міністерство освіти і науки України Чернігівський державний технологічний університет Кафедра менеджменту КУРСОВА РОБОТА з дисципліни: «Економіка — II»

на тему:

«Мале підприємництво і його роль у реформуванні економіки та зміцненні місцевих бюджетів»

Виконав:

студент групи ЗДСВ-082

Перевірив: Бутко М.П.

Чернігів ЧДТУ 2009

ЗМІСТ

• ВСТУП 3
• 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА, ЙОГО РОЛЬ У РЕФОРМУВАННІ ЕКОНОМІКИ ТА ЗМІЦНЕННІ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ 5
• 1.1. Роль та місце малого підприємництва в економіці держави 5
• 1.2. Мале підприємництво: суть, система організації та принципи діяльності 9
• 1.3. Створення і формування нового підприємства 16
• 2. АНАЛІТИЧНИЙ РОЗДІЛ 31
• 2.1. Становлення та розвиток малого підприємництва в Україні 31
• 2.2. Актуальні проблеми розвитку малого підприємництва на сучасному етапі трансформації економіки України 44
• 3. ЗАХОДИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО РОЗВИТКУ МАЛИХ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ 54
• 3.1. Механізм стратегічного розвитку малих підприємств в Україні 54
• 3.2. Основні напрямки державної підтримки малого підприємництва на сучасному етапі розвитку економіки України 63
• 3.3. Досвід розвитку малого підприємництва в економіці зарубіжних країнах 69
• ВИСНОВОК 76
• СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 79

ВСТУП

Важливим напрямком економічних реформ в Україні є створення сприятливого середовища для формування та функціонування суб'єктів малого підприємництва, які є одним з дійових засобів розв’язання таких першочергових соціально-економічних проблем, як: прискорення структурної перебудови економіки, забезпечення насиченості ринку товарами та послугами, створення конкурентного середовища, поповнення доходів місцевих бюджетів, створення додаткових робочих місць, вирішення питання зайнятості в кризових регіонах, які є потенціальними осередками високого рівня структурного безробіття, поліпшення загальних параметрів інвестиційного клімату, забезпечення ефективного використання місцевих сировинних ресурсів.

У сучасних умовах кризових явищ в економіці та обмеженості фінансових ресурсів найшвидше і найефективніше вирішуватимуть ці проблеми саме суб'єкти господарювання малого бізнесу — малі підприємства, які не потребують великого стартового капіталу і мають високу оборотність ресурсів.

Перехід від централізовано керованої системи господарства до ринкової зробив проблему підприємництва, у тому числі малого, предметом інтенсивних наукових досліджень і дискусій. З розвитком цього сектора економіки пов’язують перспективи виходу вітчизняної економіки з кризи, забезпечення стійких темпів економічного росту, формування цивілізованих ринкових відносин.

Мале підприємництво — це особливий сектор економіки, утворений сукупністю малих підприємств і виступає у якості специфічної соціально-економічної форми дрібного виробництва в умовах ринку. Мале підприємство існує об'єктивно і розвивається як деяка цілісність, як сектор економіки національного, місцевого масштабів. Мале підприємництво являє собою особливий тип діяльності, заснований на ініціативній, інноваційній, ризиковій основі з метою одержання підприємницького доходу.

Метою даної курсової роботи — є виявлення актуальних проблем розвитку малого підприємництва, механізмів стратегічного розвитку підприємств в Україні, основних напрямків державної підтримки малого бізнесу на сучасному етапі розвитку економіки України.

В курсовій роботі використано — 9 таблиць, 25 джерел літератури.

Головні терміни: мале підприємництво, стратегічний розвиток, економічний розвиток, податковий тиск, бізнес, оподаткування, якість управління, кредитування, фінансова інфраструктура, фінансові ресурси.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА, ЙОГО РОЛЬ У РЕФОРМУВАННІ ЕКОНОМІКИ ТА ЗМІЦНЕННІ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

1.1. Роль та місце малого підприємництва в економіці держави

Мале підприємництво (МП) є органічним структурним елементом ринкової економіки, її ведучим фактором, одним з найважливіших діючих факторів економічного розвитку суспільства, що спирається на ринкові методи господарювання.

Малі підприємства — досить поширена й ефективна форма господарювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути притаманні великим підприємствам. Саме мале підприємство здатне найоперативніше реагувати на кон’юнктуру ринку і таким чином надавати ринковій економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого бізнесу набуває особливого значення в сучасних умовах, коли відбувається швидка індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів та послуг.

Крім того, мале підприємництво мобілізує значні фінансові й виробничі ресурси населення, які за його відсутності не були б використані. На малий бізнес припадає до 90−95% усіх підприємств і до 20−60% валового національного продукту. Особливу роль відіграє мале підприємництво в сфері послуг і торгівлі. Розвиток малого бізнесу також виступає дійовим чинником, що пом’якшує соціальну напругу і сприяє демократизації ринкових відносин, тому що саме він є фундаментальною основою формування «середнього класу», а отже, й послаблення властивої ринковій економіці тенденції до соціальної диференціації.

Істотний внесок вносить мале підприємництво у формування конкурентного середовища, що для нашої високо монополізованої економіки має першорядне значення. Малі підприємства також менше впливають і на екологічне становище.

Отже, значення малого підприємництва в ринковій економіці дуже велике. Без малого бізнесу ринкова економіка ні функціонувати, ні розвиватися не в змозі. Становлення та розвиток його є однією з основних проблем економічної політики в умовах переходу від адміністративно-командної економіки до нормальної ринкової економіки. Мале підприємництво у ринковій економіці - головний сектор, що визначає темпи економічного росту, структуру і якість валового національного продукту.

Найважливішим компонентом ринкової економіки є існування і взаємодія великих, середніх і малих підприємств, їхнє оптимальне співвідношення. Ефективність виробництва товарів і послуг, їхнє доведення до споживачів багато в чому залежать від взаємозв'язків малого і великого бізнесу. Така кооперація в країнах з ринковою економікою визначається децентралізовано на основі пошуку підприємствами партнерів, здатних брати участь у спільній роботі з найменшими витратами і чітко виконувати договірні зобов’язання. При цьому успіх залежить від кількості потенційних партнерів, а отже, від ефективності антимонопольної політики і рівня розвитку малого бізнесу.

Малі підприємства найчастіше створюються при великих фірмах чи співпрайюють з ними. Таким чином, формується принципово нова структура економіки. Для великого бізнесу необхідні ринок зі стабільним і тривалим попитом, продукція масового виробництва, акумулювання значних фінансових засобів, дешева робоча сила. Малі підприємства мають ряд переваг в управлінні: відсутність твердої ієрархії, простота комунікації, можливість швидкого коректування цілей. Тому собівартість виробництва продукції в малому бізнесі нижча, ніж у великому при високій якості виробленої продукції і послуг.

Розвиток інтеграції і партнерських відносин пов’язаний конкретною вигодою, що вимагає стійкої й ефективної системи кооперативних зв’язків. Великі підприємства створюють основу для стабільності і керованості ринкової економіки країни, відкривають шлях до широкомасштабної реалізації науково-технічних новацій, а малий бізнес забезпечує виробництву гнучкість й індивідуалізацію.

В умовах дестабілізації економіки саме малі господарські структури не вимагають великих стартових інвестицій, володіють швидкою окупністю витрат, більш активні в інноваційній діяльності, здатні при певній підтримці стимулювати структурну перебудову економіки, розвиток економічної конкуренції, сприяти ослабленню монополізму, створювати додаткові робочі місця, насичувати ринок товарами і послугами.

Мале підприємство оперативно реагує на зміни кон’юнктури. Ця гнучкість має особливе значення внаслідок швидкої індивідуалізації і диференціації споживчого попиту, розширення номенклатури промислових товарів і послуг. Сприяючи прискореній реалізації новітніх технічних і комерційних ідей, випуску наукомісткої продукції, мале підприємництво виступає провідником НТП.

Важливу роль у ринковій економіці мале підприємництво відіграє в сфері інновацій. Завдяки своїм потенційним можливостям малі підприємства швидко міняють асортимент продукції, що випускається, і перелік послуг, що надаються, прагнуть отримати швидко прибуток, розширити експортні постачання, орієнтуються на нововведення. Це підтверджується історією створення багатьох високотехнологічних виробництв, великих фірм (наприклад Місrosoft), що починали як малі підприємства.

У вирішенні проблем зайнятості населення малий бізнес відіграє особливо важливу роль. Рівень зайнятості населення — синтетичний показник стану економіки будь-якої країни. З одного боку, він характеризує ефективність використання трудового потенціалу, а з іншого боку — ступінь соціальної напруженості. Навіть у високорозвинених країнах, здатних забезпечити нормальний прожитковий мінімум для незайнятих громадян виникають серйозні проблеми. Це втрата кваліфікаційного потенціалу, ослаблення в незайнятого населення мотивації до праці і навчання.

На малих підприємствах наявні великі можливості для організації роботи за індивідуальним графіком, для неповного робочого дня. Отже, створюються робочі місця для жінок, учнів, пенсіонерів, інвалідів. Оплата їхньої праці сприяє скороченню частки населення, що має доходи нижчі прожиткового рівня.

Таким чином, з погляду впливу малого підприємництва на ресурсні і збутові ринки можна говорити про його роль як:

великого роботодавця, що використовує робочу силу вразливих шарів (жінок, депортованих народів, іммігрантів, інвалідів й ін) і виконує важливу соціальну функцію;

впливового споживача, що здійснює значні закупівлі для власних виробничих потреб;

гнучкого виробника, що оперативно реагує на зміни кон’юнктури ринку і надає ринковій економіці необхідну еластичність.

Таким чином, дослідження впливу малого підприємництва на різноманітні суспільні процеси дозволяють зробити висновок про об'єктивно високу соціально-економічну значимість його функцій.

Соціально-економічна суть підприємництва — це особливий тип господарювання, де головним суб'єктом є підприємець, що раціонально поєднує фактори виробництва на інноваційній основі і на власний ризик організовує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу.

Виділено два аспекти малого підприємництва. По-перше — це особливий сектор економіки національного, регіонального і місцевого масштабів, утворений сукупністю малих підприємств і виступає в якості специфічної соціально-економічної форми дрібного виробництва в умовах ринку. Підхід до малого підприємництва як сектору економіки заснований на єдності двох сторін суспільного виробництва: організаційно-технічній і соціально-економічній.

По-друге, мале підприємництво являє собою особливий тип діяльності, заснований на ініціативній, інноваційній, ризиковій основі з метою одержання підприємницького доходу. Цей тип діяльності найбільш повно розкривається через характеристику її суб'єкта, тобто підприємця.

1.2. Мале підприємництво: суть, система організації та принципи діяльності

У статті І Закону України «Про підприємництво» дається таке визначення: «Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством». При визначенні поняття «мале підприємництво» слід враховувати не стільки кількісні показники, скільки якісну характеристику. Малі підприємства — це організаційно-економічний вид підприємств, які згідно ст. 2 Закону «Про підприємства в Україні» кваліфікуються за показником чисельності зайнятих працівників з градацією за сферами діяльності.

Мале підприємництво здійснюється шляхом створення розгалуженої системи малих підприємств. Згідно ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні» до малих відносяться такі підприємства:

у промисловості та будівництві - з чисельністю працюючих до 200 чоловік;

в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працюючих до 50 чоловік;

у науці і науковому обслуговуванні - з чисельністю працюючих до 100 чоловік;

у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працюючих до 25 чоловік;

у роздрібній торгівлі - з чисельністю працюючих до 15 чоловік.

Законодавство України надає широкі права щодо створення малих та середніх підприємств. Так, засновниками їх можуть бути орендні, колективні, спільні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші підприємства й організації, а також громадяни, члени сімей, інші особи, що спільно ведуть трудове господарство.

Малі підприємства — досить поширена й ефективна форма господарювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути притаманні великим підприємствам. Саме мале підприємництво здатне найоперативніше реагувати на кон’юнктуру ринку і таким чином надавати ринковий економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого та середнього бізнесу набуває особливого значення в сучасних умовах, коли відбувається швидка індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів і послуг.

За характером діяльності у малому та середньому бізнесу можна виділити декілька видів підприємств. До першого виду належать індивідуальні (засновані на особистій власності окремої особи та виключно на її праці) або сімейні (засновані на власній праці членів однієї сім'ї, які проживають разом) підприємства. Майно такого підприємства формується з майна громадянина (сім'ї), одержаних доходів та інших законних джерел.

Інший вид — кооперативи або колективні підприємства, чисельність працюючих у яких не перевищує установлених обмежень. Майно кооперативу формується за рахунок вкладів учасників, одержаних доходів та інших законних джерел і належить його учасникам на правах пайової часткової власності.

Крім названих вище, можуть створюватися й інші малі підприємства. Законодавством передбачається можливість утворення на території України іноземних, а також спільних підприємств.

Серед характерних особливостей діяльності малих та середніх підприємств слід виділити найважливіші моменти:

підприємець сам вибирає, що, як і для кого виробляти;

підприємець має можливість застосувати найману працю.

Перспективи розвитку малого та середнього підприємництва дуже великі. Зарубіжний досвід переконливо свідчить, що в усіх розвинутих країнах такі підприємства давно оформилися в самосійні структурні підрозділи малого бізнесу, вони зайняті виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, виробляють компоненти для великих підприємств. Особливо відчутна роль малого та середнього бізнесу в галузі НТП. Невеликі науково-пошукові фірми перетворилися в важливий фактор НТП.

В умовах ринку основними формами інтеграції малого підприємництва є:

у виробництві - субпідряд;

у виробництві і збуті - франчайзинг;

в інновації - венчурне фінансування;

у фінансуванні - лізинг.

Перераховані форми інтеграції здатні підстрахувати мале підприємництво від ринкових катаклізмів, крім того, забезпечити взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, кадрових і фінансових ресурсів в інтересах національного господарства.

Субпідряд у промислово розвинутих країнах практикується досить широко, суть якого полягає в збільшенні обсягу робіт, переданих великими компаніями на контрактній основі малій і середній спеціалізованій фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих. Робота із субпідряду дозволяє малим фірмам одержати доступ до технологічних і комерційних інновацій великих підприємств. Діючи як постачальник, мале підприємство в той же час може налагодити виробництво власного кінцевого продукту і досягти більшої самостійності.

Безумовно, малі промислові підприємства володіють різним технічним потенціалом. Дрібні фірми, що працюють у передових підгалузях, прагнуть забезпечити виробництво самою новітньою технікою, сучасними комп’ютерами, багатофункціональним устаткуванням. Дрібні підприємці, що виступають у ролі партнерів великих корпорацій, одержують зведення про плани на найближчі п’ять-шість років, що допомагає підрядчикам і постачальникам активно брати участь у розробці зазначених їм вузлів, деталей, комплектуючих виробів. Отже, у великого бізнесу також формується певна залежність від малого.

Франчайзинг — система договірних відносин великих і дрібних фірм в галузі збуту продукції. Переваги подібної господарської кооперації значно зміцнюють життєздатність малих фірм.

Досвідчений підприємець може виступити, використовуючи цю систему, у ролі «франчайзера», тобто продавця свого досвіду. Зрозуміло, він повинен одержувати від цього продажу дохід, але не менш важливо, що через франчайзинг він одержує можливість без значних витрат багаторазово розширити масштаби свого бізнесу, зміцнити свої позиції на ринку.

Особливості і переваги франчайзингу в порівнянні з бізнесом, пов’язаним зі створенням власних нових виробничих, торгових, сервісних та інших підприємств наступні:

капітал підприємця (франчайзи) використовується в обмін на знання і досвід франчайзера;

можливість оперативного використання специфіки й особливостей місцевого ринку для широкого проникнення на нього франчайзи;

активізація діяльності підприємців, що свідомо йдуть разом із франчайзером на ризик замість того, щоб тривалий час займатися пошуками яких-небудь нових шляхів і напрямків бізнесу;

можливість більш швидкого розширення своєї підприємницької діяльності.

В Україні франчайзинговий бізнес тільки починає розвиватися. З’явилася мережа спеціалізованих магазинів із продажу та сервісного обслуговування комп’ютерної та побутової техніки відомих фірм, сервісного обслуговування автомобілів іноземних марок, ряд стоматологічних кабінетів «Саbot», тощо. До типових підприємств, що працюють на основі франчайзингу, відносяться підприємства з виготовлення і реалізації безалкогольних напоїв «Соса-соla» і «Pepsi». До масштабних проектів франчайзингового бізнесу в Україні відносять створення мережі ресторанів «Мак Дональдс».

Ефективною формою інтеграції великих і малих фірм є венчурне фінансування. Англійське слово «венчур» означає ризик. Отже, венчурний капітал — це «ризиковий капітал». Часто засновники малого підприємства, маючи цікаву ідею, не мають у своєму розпорядженні засобів для її реалізації. У цьому випадку засновники повинні знайти юридичну чи фізичну особу, що володіє необхідними засобами, які можна вкласти в цей проект. У такій ситуації дуже важливо зацікавити венчурного капіталіста, переконати його, що має справу з надійним партнером, і що віддача від його інвестицій буде досить високою.

У широкому значенні під венчурним фінансуванням розуміють усі вкладення в ризиковані з погляду фінансових результатів проекти, насамперед в галузі високих технологій, у вузькому — довгострокові і середньострокові інвестиції у вигляді кредитів чи придбання акцій, здійснювані венчурним фондом з метою створення малих, стрімко зростаючих компаній.

Подібними операціями займаються як спеціалізовані незалежні компанії, так і дочірні фірми великих корпорацій, дрібні інвестиційні підприємства і навіть партнерства з обмеженою відповідальністю. Венчурні фірми проектують і створюють нові види продукції і технології, розробляють пропозиції з удосконалення організації виробництва, праці, фінансів, збуту продукції.

Венчурне підприємство є ефективною формою застосування венчурного (ризикового) капіталу для організації роботи невеликого творчого колективу. Робота таких колективів характеризується гнучкістю, мобільністю й адаптивністю до мінливих умов ринку.

Поява венчурних структур стала реакцією ринкової економіки на необхідність прискорення темпів науково-технічного прогресу, формування конкурентного середовища в науково-технічній сфері, ефективного застосування накопиченого інтелектуального потенціалу. Прискорення темпів НТП досягається повною віддачею працівників підприємства, усвідомленим вибором теми дослідження, апробацією отриманих результатів, використанням іноземного досвіду вирішення науково-технічних проблем.

Формування конкурентного середовища в науково-технічній сфері зумовлене переходом на ринкові відносини, коли підприємець самостійно вибирає напрямок свого бізнесу. Під впливом конкуренції скорочуються витрати і терміни виконання робіт. Одночасно підвищується зацікавленість у досягненні кращих кількісних і якісних результатів, підсилюється дія мотиваційних стимулів до високопродуктивної праці.

Інвесторами венчурних підприємств є комерційні фірми, фінансово-банківські структури, приватні вкладники, державні організації. Комерційні, фінансово-банківські структури і приватні вкладники фінансують венчурний бізнес, оскільки це є вигідним вкладенням капіталу. Висока ефективність венчурних фірм базується на досягненнях науково-технічного прогресу.

Особливою формою взаємодії великого і дрібного виробництва є лізинг. У результаті структурних зрушень і різкого скорочення попиту багато великих підприємств не використовують значну частину виробничих фондів. З іншого боку, переважна кількість дрібних виробників не володіє належною матеріальною базою і не має засобів для закупівлі техніки. Оптимальним способом розв’язку цього протиріччя є лізинг. Ріст інтересу до лізингу і кількість укладених лізингових угод в Україні розуміються рядом його переваг у порівнянні з простим володінням майна. Зокрема, підприємець одержує можливість використання дорогої новітньої техніки без великих початкових капітальних вкладень. Відокремлення права власності від права користування засобами виробництва дозволяє підприємцю здійснювати розширення і модернізацію виробництва, не затрачаючи коштів на придбання у власність техніки, а обмежуючись тільки оплатою на вигідних умовах її оренди.

Орендарям немає необхідності попередньо накопичувати значні власні засоби і звертатись до одержання банківських кредитів. Для лізингу залучається не позиковий капітал, а устаткування, що не є власністю підприємства, не обкладається податком на основні засоби. Лізинг особливо привабливий для малих і середніх фірм, тому що дає їм можливість не тільки оперативно провести реконструкцію виробництва, але й направити зекономлені фінансові засоби на інші цілі.

Лізинг полегшує доступ підприємців до високих технологій, дозволяє оперативно замінити застаріле обладнання на сучасне. Лізингом можуть займатися будь-які юридичні чи фізичні особи, що мають засоби для інвестування. Звичайно такі операції здійснюють спеціалізовані компанії (фінансові інститути) — лізингові фірми чи великі банки. Нерідко лізингові фірми є дочірніми товариствами великих комерційних банків, що полегшує їм доступ до кредиту і забезпечує ефективну діяльність. Для комерційних банків лізинг привабливий тим, що дає їм можливість одержувати додатковий дохід. Це вигідна можливість вкладення вільних засобів під орендний відсоток. Таким чином, використання наведених вище форм господарської інтеграції великих і малих підприємств дозволить підсилити стабільність, передбачуваність зовнішнього середовища малих підприємств. Взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових й інших ресурсів дає підставу розглядати сукупність вищезгаданих процесів як інтеграційну підтримку малого підприємництва.

1.3. Створення і формування нового підприємства

Незважаючи на наявні труднощі і проблеми вітчизняної економіки у сфері малого підприємництва в Україні зайняті вже сотні тисяч людей. Однак бізнес — це особлива манера життя, що допускає готовність приймати самостійні рішення і ризикувати. Вирішивши зайнятися бізнесом, підприємець повинен ретельно спланувати його організацію.

Перша з проблем, яка постає перед початковим підприємцем — це знайти себе в господарському просторі, знайти свою господарську нішу. З цією метою необхідно вивчити стан ринку, попит, можливі перешкоди, наслідки й обмеження, умови інвестування, можливі пільги тощо. Цю інформацію можна знайти у відкритих публікаціях, статистичній інформації, законодавчих актах чи за допомогою інформації приватних осіб, що носять хоч і суб'єктивну інформацію, але на яку слід звернути увагу.

Подальшими кроками підприємця повинні бути: вибір спеціалізації, організаційної форми підприємства і підприємництва, формування бази і структури підприємства, його початкового капіталу і т.д.

Вирішивши зайнятися бізнесом, підприємець повинен ретельно спланувати його організацію. Для цього потрібно оцінити можливості майбутніх споживачів, одержати всю можливу інформацію про конкурентів, вирішити питання про обладнання і технологію, за допомогою яких буде вироблятися продукція.

Важливе значення має вибір форми підприємництва, у першу чергу вибір між підприємництвом індивідуальним і колективним. Обравши індивідуальну форму, підприємець діє на свій страх і ризик. У випадку невдачі власник несе повну відповідальність з зобов’язань підприємства і розплачується своїми засобами і майном.

Зробивши вибір на користь колективної форми, підприємець поділяє відповідальність з партнерами по підприємству. Така форма дозволяє зменшити ризик, залучити додаткові ресурси.

Наступний крок — формування виробничої бази. Підприємцю потрібно придбати чи взяти в оренду виробничі і складські приміщення, обладнання, придбати сировину та матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, залучити робочу силу.

Формування даних механізмів привело до створення різноманітних видів підприємств, що розрізняються за розмірами і сферами діяльності, формами власності та організаційно-правовими формами. Особливе місце серед них займають малі підприємства, для яких характерні висока динамічність і адаптивність до ринкових умов, що змінюються.

На початкових етапах новостворене підприємство має невеликі розміри, сфера діяльності охоплює, як правило, лише окремі стадії виробництва й вузький сегмент ринки збуту. Потім малі підприємства можуть розвиватися в більш великі чи вливатися в господарські об'єднання. Статус і сегменти ринку змінюються і стають більш міцними.

Створення нових підприємств — позитивне явище в будь-якій економіці, особливо ринковій, тому що будь-яке створене підприємство може існувати і розвиватися тільки при наявності незадоволеного попиту.

Розробка стратегії і тактики виробничо-господарської діяльності підприємства є найважливішим завданням для будь-якого бізнесу. Успішне формування нового бізнесу також не може обійтися без чіткого й об'єктивного бізнес плану.

Процес планування дозволяє побачити весь комплекс майбутніх операцій підприємницької діяльності і передбачити те, що повинно трапитися. Особливо важливе планування в комерційній діяльності, де потрібне передбачення в довгостроковій перспективі і попередній розробці, що передує першим крокам підприємства.

Робота без плану — це підвищений і непередбачений ризик зі змушеною реакцією на несподівані події, що, як правило, ведуть до втрат та збитків, тоді як робота за планом і реакція на передбачені і можливі явища не повинні перешкодити досягненню поставленої мети.

Важливим етапом є залучення фінансових засобів. Власних засобів у підприємця для початку і розвитку справи, як правило, недостатньо. Дефіцит коштів можна перебороти шляхом випуску акцій (тобто частковою передачею прав на участь у капіталі і прибутку підприємства), випуску власних боргових зобов’язань і, нарешті, одержанням позик у комерційних банках.

Основна проблема нового підприємства — створення життєздатного налагодженого організму, у рамках якого працівники чітко усвідомлять мету своєї діяльності і способи її досягнення. Якщо новостворене підприємство не перетворюється в налагоджене і кероване виробництво, то воно приречене на провал, незважаючи ні на яку блискучу підприємницьку ідею, залучений великий капітал, належну якість продукції, що випускається, і навіть існування високого попиту на неї.

Створення успішно функціонуючого МП вимагає системного пророблення безлічі взаємозалежних питань. Загальний порядок створення нового підприємства включає звичайно три основні стадії: підготовчу, установчу, організаційну.

Підготовча стадія. Оцінка ринкової ситуації є головним чинником, що визначає обсяг і структуру виробничої програми підприємства і масштаби його діяльності. Вибір організаційно-правової форми МП має велике значення для побудови системи управління, порядку прийняття стратегічних рішень, способу розподілу прибутку, характеру матеріальної відповідальності засновників, мотиваційних важелів і багатьох інших факторів діяльності підприємства (ТОВ, ВАТ, ЗАТ, і т.д.). При їхньому порівнянні і виборі організаційно-правової форми варто мати на увазі наступні критерії:

обмеження в управлінні (процес прийняття рішень повинен бути якісним і швидким), контроль за кінцевими результатами;

розподіл прибутку (в міру можливості під власну відповідальність підприємця відповідно до цілей МП);

податкова політика (максимально проста і сприятлива для підприємницьких цілей);

маркетингова відповідальність (в міру можливості лише майном МП);

інвестиційні можливості (можливо більш широкі).

Оцінку кожного з перерахованих критеріїв при виборі організаційно-правової форми підприємства засновник-ініціатор робить, виходячи із запланованих масштабів діяльності, потреби в інвестиціях і складності здійснюваних виробничих процесів.

Підготовча стадія створення підприємства повинна завершуватися розробкою підприємницької концепції нового підприємства, що є обов’язковим елементом процесу створення МП, необхідним як для внутрішніх, так і для зовнішніх цілей. Як внутрішній документ, вона використовується у формі зведеного обґрунтування підприємницького проекту на стадії створення МП і як інструмент контролю при оцінці розвитку підприємства. Як зовнішній — підприємницька концепція використовується для цілей одержання зовнішнього кредиту, одержання інвестицій, створення господарських різних об'єднань і союзів, для одержання державного чи регіонального замовлення, міжнародного контракту.

Установча стадія. Ця стадія створення підприємства регламентується законами України. Саме після державної реєстрації нова організаційна структура стає господарською первинною ланкою і здобуває статус юридичної особи. У процесі становлення підприємства виникає необхідність у прийнятті ряду важливих управлінських рішень:

встановлення складу засновників підприємства;

визначення статутного фонду;

визначення характеру участі засновників і розміру часткового внеску в статутний фонд;

складання установчого договору;

визначення назви підприємства;

підготовка статуту підприємства;

підбір і призначення ключових фігур підприємства;

підготовка погоджених і дозвільних документів;

вибір банку і відкриття розрахункового рахунку;

підготовка фірмових бланків, виготовлення і реєстрація печатки підприємства.

Найбільш відповідальним рішенням даної стадії є визначення складу засновників. Як засновники можуть виступати окремі фізичні особи, групи фізичних чи юридичних осіб.

Організаційна стадія створення підприємства полягає у формуванні організаційної структури нового підприємства: управління підприємством, управління персоналом і виробничою інфраструктурою фірми.

На початковій фазі розвитку МП, як правило, має нескладну структуру, її характер визначається послідовним поділом загального процесу на складові його частини і завдання, при цьому використовуються наступні прийоми поділу:

за окремими об'єктами діяльності, видами проектів, типами продуктів (предметна спеціалізація);

за окремими видами технологічних процесів, функціями управління (функціональна спеціалізація);

за окремими ієрархічними рівнями, рівнями обмеження функцій і завдань (ієрархічна організація).

На базі основної виробничої структури МП формується склад управлінських посад і підрозділів і визначається структура управління підприємством. При цьому в процесі диференціації управління виділяються окремі сфери діяльності підприємства (постачання, збут, маркетинг, виробництво, фінанси, персонал і т.д.) і самостійні функції управління (планування, організація, контроль, регулювання й ін).

Виробнича інфраструктура МП складається з зовнішніх стосовно нього організацій, від діяльності яких залежать результати його існування. Як обов’язкові елементи інфраструктури необхідно передбачати:

мережу організацій, що забезпечують постачання матеріалами, сировиною, напівфабрикатами, інструментом і всіма видами енергетичних ресурсів;

мережу організацій, що забезпечують реалізацію продуктів, доведення їх до споживача, забезпечення гарантійного і післягарантійного обслуговування клієнтів.

Мале підприємство, особливо в період становлення, володіє незначною власною виробничою інфраструктурою, а всі види забезпечення найчастіше здійснюються на основі широкої кооперації зі спеціалізованими підприємствами.

Більшість МП створюються з метою одержання прибутку за рахунок виробництва і реалізації власного товару. Економічні результати його діяльності залежать значною мірою від тієї фази життєвого циклу, на якій підприємство знаходиться в конкретний момент часу.

Перша фаза (фаза виникнення) являє собою концептуальну стадію розвитку МП, на якій майбутній засновник оцінює підприємницьку ідею, знаходить для неї потенційну нішу на ринку і вивчає можливості її комерційного використання. Ідею потрібно не тільки запропонувати, але й обґрунтувати, конкретизувати, довести ефективність її розробки і реалізації на практиці. Ідея повинна зацікавити керівництво, інвесторів, персонал фірми, постачальників-суміжників, споживачів.

Підприємець визначає можливі масштаби діяльності відповідно до очікуваного попиту, вибирає організаційно-правову форму підприємства, готує засновницьку документацію й оформляє державну реєстрацію МП.

Фінансування на цій стадії здійснюється за рахунок власних коштів підприємця чи засновника МП. Одержати банківські кредити чи засоби сторонніх інвесторів на цій фазі вкрай важко. Проте в умовах України капітал можна знайти приблизно наступним чином:

під заставу цінностей, майна, нерухомості;

одержання кредиту в банку;

знайти інвестора під ефективну ідею;

при створенні спільного підприємства;

при наявності засновника-кредитора (наприклад банку);

власні засоби.

Перша фаза повинна переконливо довести життєздатність підприємницької ідеї і визначити фактори її комерційного успіху.

Фаза розвитку допускає первісну діяльність формальної організації, пов’язану, із проведенням додаткових досліджень, розробкою технологічної документації, організацією підприємницького проекту, закупівлею, монтажем і налагодженням виробничого устаткування і початком виробничої діяльності.

Це найбільш капіталомістка фаза, що вимагає сторонніх інвестицій. Крім того, уже на цій фазі МП може претендувати на деякі пільги відповідно до законів України про мале підприємництво:

пільгові умови кредитування;

компенсація частини витрат із зовнішньоекономічної діяльності;

звільнення підприємства від частини податків.

Для фази росту характерне розширення масштабів підприємницької діяльності, нарощування виробництва й об'ємів продажу підприємницького продукту, пошук і освоєння нових ринків, пошук нових рішень в організації виробництва і менеджменту.

Фаза зрілості МП досягається в умовах, коли його основні ринки втрачають перспективи подальшого розширення. Для зниження витрат і максимізації прибутку МП прагнуть до удосконалювання організації і технології виробництва, підвищення ефективності.

Головним завданням і турботою підприємства на цій фазі стає пошук нових підприємницьких й інноваційних ідей, модернізація продукту, його модифікація для специфічних умов чи вимог нових ринків. На стадії зрілості знову збільшується потреба в інвестиціях, пов’язаних з випробуваннями нових продуктів. В галузі фінансування на цій стадії найбільш прийнятною формою виступають кредитні засоби банків. Можуть використовуватися засоби регіональних бюджетів чи пільгові засоби спеціальних фондів підтримки малого підприємництва.

Фаза згасання не є органічним наслідком зрілості МП. Вона може наставати для підприємства в будь-який момент часу після його виникнення, минаючи проміжні стадії. Це може відбуватися під впливом несприятливих зовнішніх чи внутрішніх факторів і виникаючої кризової ситуації. Головним симптомом згасання підприємства є зниження його платоспроможності й обмеження можливості реалізації продукту, що випускається.

Кардинальним способом виходу з кризової ситуації є формування підприємства на основі планомірно здійснюваної санації його діяльності. При наявності значних активів МП, що знаходиться в стані згасання, може розраховувати на одержання заставного кредиту банків. Іншими джерелами фінансування санаційних заходів на цій фазі можуть стати засоби від реалізації активів МП, включаючи і його нематеріальні активи.

Досягнення цілей створення і розвитку підприємства можливе тільки шляхом строгого упорядкування процесів у трансформації вихідних ресурсів у кінцеві результати на базі ефективного управління персоналом фірми. Не дивлячись на наявність істотних специфічних умов діяльності МП і їхньої значної розмаїтості, природа управлінського процесу, склад основних завдань і функцій менеджменту залишаються класичними.

На жаль, сучасне становище України не дозволяє більшості підприємств виконувати всі ці вимоги з багатьох причин.

1.4. Нормативно-правова база

Формування державної політики підтримки малого підприємництва в Україні починається з 1991 року з прийняття Закону України «Про підприємництво» та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву. Закон України «Про підприємництво» визначив загальні правові, економічні та соціальні засади, умови здійснення підприємницької діяльності, а також визначає правові основи державного регулювання та підтримки підприємництва, відносин суб'єктів підприємницької діяльності та держави.

Закон України «Про підприємства в Україні», прийнятий у 1991 році, визначає критерії віднесення підприємства до категорії малих, чисельність працюючих залежить від галузі, у якій функціонує дане підприємство. Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності для суб'єктів малого підприємництва», який набрав чинності з 1 січня 1999 року, критерії було змінено. До суб'єктів малого підприємництва відносяться юридичні особи, чисельність найманих працівників на яких не перевищує 50 осіб, також було обмежено річний оборот коштів. Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва», прийнятий у 2004 році, визнає суб'єктами малого підприємництва фізичних осіб-підприємців, річний оборот яких не перевищує 500 тисяч гривень на рік, та юридичних осіб, на яких працює не більше 50 осіб та обсяг річного валового доходу яких не перевищує 1 000 000 грн.

З метою реалізації державної політики сприяння розвитку підприємництва, у тому числі малого бізнесу, у березні 1993 року Кабінетом Міністрів України була схвалена перша Програма державної підтримки підприємництва в Україні.

Початок новому етапу розвитку державної політики підтримки малого бізнесу поклало схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996 р), закріплення свободи підприємництва в Конституції України. Одним з механізмів підтримки малого підприємництва стала державна Програма розвитку малого підприємництва в Україні на 1997;1998 рр., розроблена Міністерством економіки відповідно до положень Концепції державної політики розвитку малого підприємництва, і затверджена постановою Кабінету Міністрів 29 січня 1997 року. Метою Програми було визначено забезпечення сталого розвитку малого підприємництва як невід'ємної складової ринкової економіки та головного чинника створення нових робочих місць.

У 1998 році зі створенням Державного комітету з питань підприємництва (Держпідприємництва, нині Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва) почався наступний етап політики державної підтримки малих підприємств. Важливим кроком у цьому напрямі стало підписання Президентом України Указу «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності». Згаданий Указ поклав основи єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва. На рівні державної політики було визнано необхідність зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, відмови від патерналізму з боку держави по відношенню до малого бізнесу, формування середовища, сприятливого для розвитку підприємництва, шляхом усунення адміністративних бюрократичних бар'єрів. Створення Держпідприємництва забезпечило інституціалізацію зазначених політичних орієнтирів.

У 1999;2004 рр. було прийнято майже 20 указів Президента України з питань розвитку підприємництва, Верховною Радою України прийнято закони України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про державну підтримку малого підприємництва», «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні», а також «Про захист економічної конкуренції», окремі норми якого передбачають виняток для малих та середніх підприємців у частині положень, що жорстко регулюють дії суб'єктів господарювання у сфері економічної конкуренції.

З метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність особлива увага Держпідприємництвом та його територіальними органами приділялась обґрунтуванню доцільності втручання держави у відповідні сфери підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв’язання порушених у проектах питань, характеристикам очікуваних соціально-економічних наслідків запроваджених заходів. Протягом 2004 року Держпідприємництвом з метою залучення широких кіл підприємців, громадських організацій до всебічного опрацювання найважливіших регуляторних актів було винесено на публічне обговорення 19 проектів регуляторних актів, які зачіпають інтереси підприємців. У двох випадках після публічного обговорення розробниками проектів було прийнято рішення про відкликання проектів регуляторних актів через недоцільність їхнього прийняття.

Завдяки реалізації відповідної державної політики та активізації громадського впливу представників малого бізнесу, останнім часом спостерігаються певні позитивні зрушення в сфері удосконалення нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності, усунення правових та адміністративних перешкод на шляху розвитку малого підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання на місцевому рівні.

На виконання пункту 21 Положення про порядок підготовки проектів регуляторних актів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.07. 2003 р. створено обласні Апеляційні комісії з питань розгляду скарг щодо відмови представництва Держпідприємництва у погодженні проектів регуляторних актів. Значні кроки зроблено державою у напрямі подолання правових та адміністративних бар'єрів у сфері ліцензування підприємницької діяльності. Прийнятий у 2003 році Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» дозволив кодифікувати державне регулювання в сфері ліцензування, на законодавчому рівні встановити прозорі процедури та правила ліцензування, спростити умови входу на ринок, встановити відповідальність усіх суб'єктів правовідносин у цій сфері.

Після прийняття Указу Президента України від 22 січня 2003 року «Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері виробництва» органами виконавчої влади було виявлено 385 власних нормативно-правових актів, які не відповідають вимогам ринкових відносин. З них 65 актів відносяться до сфери ліцензування та дозвільної системи, 19 — до сфери оподаткування, 82 — соціальної політики та трудових відносин.220 актів (58%) було змінено чи скасовано, проте 165 залишаються без впорядкування. Запровадження порядку погодження нормативно-правових актів, що приймаються у сфері регуляторної політики, з Держпідприємництва дало змогу «відсіювати» ті з них, які суперечать інтересам розвитку підприємницької діяльності в Україні. Зокрема, за 11 місяців 2004 року органами виконавчої влади було подано на погодження до Держпідприємництва 539 проектів регуляторних актів, з них погоджено 354, або 65,7%.

Значно посилилась роль громадськості в процесах розвитку сфери малого бізнесу на місцях. Зараз, за підрахунками Держпідприємництва, в Україні нараховується близько 750 регіональних громадських об'єднань підприємців. В усіх регіонах країни при місцевих державних адміністраціях створені і діють дорадчі органи — координаційні ради.

З метою встановлення законодавчих засад правового регулювання організації та проведення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання контролюючими органами, усунення можливості для зловживань представників контролюючих органів, зростання рівня захищеності прав суб'єктів господарської діяльності Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва на виконання протокольного доручення Кабінету Міністрів України розроблено проект Закону України «Про основні засади здійснення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання в Україні». Проектом визначається єдиний для всіх органів, які здійснюють контроль за діяльністю суб'єктів господарювання в Україні, порядок організації та проведення перевірок фінансово-господарської, виконавчо-розпорядчої та іншої діяльності суб'єктів господарювання, проведення ними обстежень та надання обов’язкових приписів з метою допомоги суб'єктам господарювання уникнути порушень чинного законодавства шляхом налагодження паритетних стосунків між органами контролю та суб'єктами господарювання. На думку фахівців Держпідприємництва, прийняття цього документа сприятиме створенню належних правових умов для налагодження паритетних стосунків між контролюючими органами та суб'єктами господарювання, зменшить можливості для зловживань представників контролюючих органів, а також забезпечить підвищення рівня захищеності прав суб'єктів господарської діяльності.

Сьогодні в Україні повноваження контролю фінансової або господарської діяльності підприємств мають близько 30 органів державної влади. Труднощі, які виникають внаслідок внутрішньої неузгодженості цієї системи, частої зміни концептуальних орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики та бар'єри на шляху здійснення підприємницької діяльності. Нестабільність законодавства, бюрократизм у прийнятті рішень місцевими та центральними органами влади, невизначеність прав і обов’язків держави та суб'єктів підприємницької діяльності, неврегульованість та суперечливість нормативних актів, які видаються різними відомствами, все ще обумовлюють неефективність та обтяжливість регуляторного середовища для суб'єктів господарювання.

Згідно Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» метою державної підтримки малого підприємництва є:

створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

підтримка вітчизняних виробників;

формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Виходячи з цього, Закон встановлює такі напрями державної підтримки малого підприємництва в Україні:

формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;

запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

Фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підтримки малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції на загальнодержавному рівні - Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні - регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні - місцеві фонди підтримки підприємництва.

Кошти Українського фонду, регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів, одержаних від приватизації державного та відчуження комунального майна, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних, та інших коштів.

Розроблена на підставі зазначеного закону Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні встановлює більш конкретні завдання.

Основними завданнями Програми є:

створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення належних умов розвитку малого підприємництва в регіонах;

сприяння створенню нових робочих місць суб'єктами малого підприємництва;

підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів та послуг;

залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення;

активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;

формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення умов для розвитку малого підприємництва у виробничій сфері, в тому числі на базі реструктуризованих підприємств.

Очікуваними результатами реалізації Програми є прискорення розвитку МП, використання його потенційних можливостей, перетворення його на дієвий механізм розв’язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція збільшення кількості малих підприємств, зменшення рівня «тіньового» обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами та послугами.