Театри України

Театри України

Вступ

Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами.

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Нам, глядачам початку ХХІ століття, навіть і на думку не спадає задуматися над тим, який важкий, нарідко тернистий шлях пройшов український професійний театр.

Театр — це не відображаюче дзеркало, азбільшуване скло.

Володимир Володимирович Маяковський

Вінницький державний академічний музично-драматичний театр ім. Миколи Садовського

Театр ім. Миколи Садовського 1905 рік

Театр ім. Миколи Садовського, сучасний вигляд Будівля за проектом вінницького архітектора Г. Артинова була зведена і оснащена за 11 місяців.

Декорації виготовило одеське ательє М. Басовського, що оформлювало Олександрійський

Імператорський театр.

До 1917 р. на сцені вінницького театру виступали тільки заїжджі актори. Місцева трупа була створена в 1920 р. Г. Юрою.

Власне приміщення театру розташоване в центрі міста за адресою вул. Театральна 13 і має зал на 700 місць.

З 1986 року театр очолює Народний артист Ураїни В. Є Селезньов.

У 1940 році ухвалою Раднаркому України Вінницький театр опери і балету реорганізований в український обласний музично-драматичний театр.

28 жовтня 2004 року театр отримав статус академічного.

В квітні 1912 року орендарем театру була Леонтовська, яка зобов’язувалася платити міській управі за оренду 600 рублів і 25- за кожен спектакль. Вартість одного увитка складала від 17 копійок до 7 рублів.

До 1917 року на сцені театру виступали виключно заїжджі актори.

Стаціонарний театр був створений лише в 1920 році Гнатом Юрієм. Разом з ним тут починали свій творчий шлях такі видатні майстри, як Амвросій Бучма, Олексій Ватля, Володимир Сокирко, Феодосія Барвінська .

Працював тут і молодий Юрій Смолич, який пізніше описав цей період становлення театрального колективу в повісті «Театр невідомого актора » .

Вінницька Сцена пам’ятає виступи театру «Березіль «, Московського театру драми під керівництвом Мейєрхольда.

Також приїжджали служителі Мельпомени: Наталія Ужвій, Ігор Ільїнський, Михайло Царьов, Вагран Папазян, Зоя Гайдай, Леонід Собінов, Володимир Маяковсткий.

Репертуар: «Аїда «(17 жовтня 1933), «Фауст «, «Євгеній Онегін «, «Пікова дама «, «Тихиго Дону «, «Піднятої цілини», «Запорожець за Дунаєм», «Енеїда», «Наталка Полтавка», «В степах України», «Маруся Чурай», «Сватання на Гончарівці», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Фонтан Бахчисараю», «Катерина», «Циганка Аза», «Маруся Богуславка», «Хмара», «Назар Стодоля», «Дон Кіхот», «Кармен», «Ріголетто», «Дай серцю волю».

Національний академічний український драматичний театр ім. Івана Франка

Національний академічний український драматичний театр ім. івана франка 1830 рік Національний академічний український драматичний театр імені Івана Франка заснований 1920 року в Києві.

Будинок театру, який споруджено у 1898 року за проектом архітекторів

Є. Брадтмана та Г. Шлейфера .

Від Національної музичної академії України імені П. Чайковського, що на Хрещатику, попростуйте вгору старовинною вулицею Городецького, і за якісь хвилини у вашому серці спалахне радість — вразить казкова чарівність біло-блакитної будівлі Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Сучасний вигляд У 1998 році приміщенню виповнилося 100 років. Воно овіяне легендами: побудоване на місці природного ставка, ось вже вік вабить і чаклує людей мистецькою магією…

Тут із своїми колективами виходили до глядачів видатні митці - Микола Соловцов, Коте Марджанішвілі, Лесь Курбас, а з 1926 року знаменита сцена належить франківцям.

Театр імені Івана Франка засновано у Вінниці 1920 року. Очолив його видатний український митець Гнат Петрович Юра. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою «Гріх» В.Винниченка. За віком виконавців це була трупа молодіжна. До неї входили актори, котрі згодом увійшли в історію української сцени як видатні митці - Г. Юра, А. Бучма, Й. Гірняк, О. Добровольська, М. Крушельницький, Ф. Барвінська, О. Горська, М. Братерський, П. Нятко, К. Блакитний, О. Рубчаківна, М. Пилипенко, С. Семдор, О. Юра-Юрський, Т. Юра та ін. Театр працював напружено: лише за перший сезон показав 23 прем`єри. Вистави користувалися надзвичайним успіхом у Вінниці, Черкасах, Кременчуку, Олександрії, Проскурові, Кам`янці-Подільському та інших містах. Преса гаряче вітала талановитий «театр нової доби» .

Праця перших 3 років, що проходила у скрутних пересувних умовах, дала блискучий результат: колектив досяг одностайного визнання своєї творчої потужності з боку глядачів, громадськості. Як наслідок цього, франківці одержали запрошення стаціонарно працювати як державний театр в Харкові, котрий був тоді столицею України.

Перший харківський сезон розпочався з осені 1923 року. «Провінційний» театр перетворюється на великий столичний, стаціонарний колектив.

Крім Г. Юри режисуру здійснюють Є.Коханенко, К. Кошевський, Б. Глаголін. Здібним сценографом утверджує себе М.Драк. Кращі вистави харківського періоду позначені духом експериментальних пошуків: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» М. Гоголя, «Полум`ярі» А. Луначарського, «Свята Йоанна» Б. Шоу, «97» М. Куліша та ін.

Україна в цей час мала кілька талановитих театрів, між якими встановлювалися стосунки творчого змагання. Франківці відстоювали свою художню програму, власний мистецький стиль найчастіше у «поєдинках» з театром «Березіль», яким керував Лесь Курбас. Врешті подібний творчий неспокій всім йшов на користь, до того часу, як влада не почала використовувати це мистецьке протистояння з політико-ідеологічною метою.

Влітку 1926 року театр ім. І.Франка рішенням уряду переводиться із столичного Харкова до Києва, а з Києва до Харкова їде театр «Березіль». Франківці не сумували з цього приводу, а відразу по приїзді до Києва почали активно вивчати запити нового глядача, розгорнули роботу над свіжим репертуаром.

Від 30 вересня 1926 року, коли в прекрасному приміщенні колишнього театру «Соловцов» було показано «Вій» Остапа Вишні (за М. Гоголем), франківці прийняли «київське похрещення» і працюють в цьому місті ось вже понад 80 років.

Незмінність художнього керівництва театру (Г.Юра очолював колектив з 1920 до 1966 року) стабілізувала його художню програму, яку можна визначити як будівництво театру народного, реалістичного, що цінує традиції театру корифеїв, проте схильний і до новаторських пошуків сьогодення.

Особливо творчо зміцнився театр ім. І.Франка в 30-і роки, коли його акторське ядро склали такі видатні майстри, як А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Борисоглібська, Ю. Мілютенко, В. Добровольський, П. Нятко, К. Осмяловська, Є.Пономаренко, М. Яковченко, М. Братерський та ін. Колектив славляє себе талановитими постановками вітчизняної та світової класики — «Весілля Фігаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата «Швейка» за Я. Гашеком, «Суєта» І.Карпенка-Карого, «Дон Карлос» Ф. Шіллера, «Борис Годунов» О. Пушкіна. Особливо яскравою вийшла постановка Г. Юри драми І.Франка «Украдене щастя». Популярністю користуються вистави на сучасну тему за п'єсами О. Корнійчука «Платон Кречет», «В степах України» .

У 1940 році театр одержав звання академічного.

У період Великої Вітчизняної війни колектив працює в евакуації - в Семипалатинську і Ташкенті. Дві фронтові бригади обслуговують бійців на передових лініях боротьби з фашистами.

Франківські артисти активно знімалися в кіно. Зокрема роль партизанки Олени Костюк, зіграна Наталією Ужвій у кінострічці «Райдуга» за повістю В. Василевської, як і сам фільм (режисер М. Донськой), що одержав нагороду американської кіноакадемії - «Оскара», стала класикою світового кіномистецтва.

Від 40-років розширюється коло франківської режисури. Тут працюють Б. Норд, Б. Тягно, Б. Балабан, М. Крушельницький, В.Івченко, В. Гаккебуш, від 50-х років — В. Оглоблін, В. Крайниченко, В. Харченко, від 60-х — Д. Алексідзе, В. Скляренко, Д. Лизогуб, Б. Мешкіс, О. Барсегян, Д. Чайковський, від 70-х — С. Сміян та інші.

Кращі франківські сценографи надають виставам образно-художнього виміру. Поруч з М. Драком — новатор В. Меллер, самобутній митець-філософ Д. Лідер, його учень А. Александрович-Дочевський.

На цій сцені виявився талант композиторів Н. Прусліна, Ю.Мейтуса. С. Жданова, К. Данькевича, Л. Ревуцького, П. Козицького, В. Рождественського, А. Філіпенка, О. Білаша, М. Скорика, та інших.

Від 1987 до 2001 року біля режисерського керма Першої української сцени стояв визначний режисер Сергій Данченко (1937;2001), а в акторському складі славу переймають Богдан Ступка і Степан Олексенко, Юлія Ткаченко і Станіслав Станкевич, Марина Герасименко, Лариса Хоролець, Наталя Лотоцька, Віталій Розстальний і Володимир Нечепоренко, Анатолій Хостікоєв і Наталя Сумська, Богдан Бенюк і Лариса Кадирова, а також Ірина Дорошенко, Поліна Лазова, Людмила Смородіна, Лесь Задніпровський, Михайло Крамар, Олег Шаварський, Олексій Богданович, Володимир Коляда, Любов Кубюк та багато інших.

" Данченкове" покоління франківців сміливе у тематичному і жанровому доборі вистав, пошуках свіжих виражальних засобів. Шануючи кращі національні традиції, театр прагне ближче стояти до надбань сучасного європейського мистецтва («Енеїда» І.Котляревського та «Тев`є-Тевель» Шолом Алейхема, «Біла ворона» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка та «Бал злодіїв» Ж. Ануйя, «Крихітка Цахес» за Т. Гофманом і «За двома зайцями» М. Старицького, «З коханням не жартують» П. Кальдерона та «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Приборкання норовливої» та «Король Лір» В. Шекспіра, «Швейк» за Я. Гашеком і «Три сестри» за А. Чеховим, «Пігмаліон» Б. Шоу та інші).

Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року театру надано статус Національного. Відтоді він іменується Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.

Від кінця 2001 року обов`язки художнього керівника франківців прийняв, видатний актор і сподвижник С. Данченка народний артист України Богдан Ступка.

Франківці піклуються про духовність суспільства, відродження національної свідомості, культури, традицій народу.

Від початку 90-х років франківці активно вписують свою творчість в європейський культурний контекст. Театр гастролював у Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії, Польщі, де його робота знайшла одностайно гідну оцінку.

Художній ефект дали вистави «Отелло» В. Шекспіра (режисер В. Малахов), «Кармен» за П. Меріме (режисер А. Жолдак-Тобілевич), «Мама, або несмачний витвір на дві дії» С. Віткевича (режисер З. Наймола), «Буквар миру» Г. Сковороди (режисер О. Ануров), «Божественна самотність» В. Денисенка (режисер О. Білозуб), «Ревізор» М. Гоголя (режисер І.Афанасьєв), і особливо, постановка видатним грузинським режисером Р. Стуруа «Царя Едіпа» Софокла і режисером Г. Гладієм (Канада) п'єси сучасного англійського драматурга Террі Джонсона «Істерія» — про останній трагічний період життя Зігмунда Фрейда, «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського (режисер Ю. Одинокий), «Наталка Полтавка» І.Котляревського (режисер О. Ануров), «Едіт Піаф» Ю. Рибчинського (режисер І.Афанасьєв), та інші.

Від 2002 року успішно працює Театр у фойє. В останній його прем`єрі «Всі ми — киці і коти» Мари Заліте (Латвія), дебютував на франківській сцені відомий актор театру і кіно — Лесь Сердюк.

До режисерської групи театру входять Д. Чирипюк, П.Ільченко, А. Приходько, О. Білозуб, Ю.Одинокий.

Творчий шлях на франківській сцені починає плеяда молодих акторів: Т. Шляхова, О. Зубков, Ю. Ребрик, О. Яблучна, К. Баша-Довженко, А. Добриніна, Н. Ненужна, Д. Чернов, Я. Гуревич, Т. Міхіна, П. Піскун, А. Савченко, О. Печериця, О. Форманчук, О. Мєдвєдєва, І.Мельник, Д. Рибалевський, О. Терновий, О. Фесуненко, В.Мазур.

Від початку 90-х театр активно вписує свою творчість в європейський культурний контекст, гастролюючи в Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії, Польщі, США, де його робота знаходить гідну оцінку.

Сьогоднішній репертуар позначений жанровою різноманітністю. На сцені йдуть як психологічні твори, так і п'єси комедійного плану, ряд музичних вистав, посилилась увага до модерної драматургії - мов перегук із уподобаннями франківців 20-х років.

Репертуар :

" Лісова пісня", «Вій», «Ревізор», «Полум'ярі», «Свята Йоанна», «Весілля Фігаро», «Суєта», «Дон Карлос», «Борис Годунов», «Украдене щастя», «Платон Кречет», «В степах України».

Київський академічний театр ляльок

Київський театр ляльок 2005 рік Сучасний вигляд Київський академічний театр ляльок — один з двох театрів маріонеток, які працюють у Києві. У жовтні 1927 долі при Київському дитячому театрі ім. І. Франка (театр юного глядача в Липках) розпочав свою діяльність найперший ляльковий театр на Україні. Ініціаторами створення лялькового театру були І.С. Дєєва та народний артист України О.І. Соломарский. В 1937 році на 1-му Всесоюзному фестивалі лялькових театрів, єврейська філія київського театру ляльок зайняла 1 місце.

Перший післявоєнний виступ Київського театру ляльок відбувся в 1946 році. У той час театр працював за адресою Ярославів вал, будинок 7. На чолі театру стояла М.І. Тобилевич, дочка І.К. Карпенка-Карого — видатного українського письменника й драматурга. Поступово в репертуар театру ляльок увійшли й п'єси для дорослих: «Божествена комедія» І. Штока по твору Данте, «Чортовий млин» Я. Дорді й І. Штока.

Починаючи з 1991 року з ініціативи київського лялькового театру в столиці України стали проводитися міжнародні фестивалі лялькових театрів, у яких брали участь театри маріонеток з Бельгії, Австрії, Канади, Словаччини, Фінляндії, Японії, Китаю, Швеції, Швейцарії, Німеччини, Росії, Болгарії, Молдови, Бурятії, Туреччини й інших країн. За оцінками професіоналів — фестиваль у Києві є самим престижним у Європі. В 1995 році за вагомий внесок в естетичне виховання підростаючого покоління, а також за суспільну діяльність, спрямовану на зміцнення міжнародних творчих зв’язків. Київський державний театр ляльок був нагороджений Міжнародною премією «Дружба». Київський ляльковий театр входить у Міжнародну асоціацію діячів театрів ляльок «УНІМА». Статус академічного був привласнений театру 30 жовтня 2002 року й з тих пвр він зветься Київський академічний державний театр ляльок.

При київському ляльковому театрі працює студія підготовки акторівкукольників, а при Київському коледжі естрадно-циркового мистецтва — спецкурси «Актор з лялькою на естраді» і «Актор театру ляльок», на яких готовлять акторів для лялькових театрів країни.

За час свого існування театр перемінив кілька приміщень, переїжджаючи з однієї адреси на іншу. І от, в 2005 році в Хрещатому парку виріс казковий замок — новий і тепер уже постійний будинок Київського академічного державного театру ляльок. Автором проекту є архітектор Віталій Юдин. У новому театрі два зали для глядачів (на 300 і 110 місць), дитяче кафе й музей антикварних ляльок, у якому зібрана колекція маріонеток з різних країн.

Особливо хочеться відзначити той факт, що більшість ляльок-акторів, які задіяні в спектаклях театру, «працюють» у ньому з найперших днів його створення, так що теж уже можуть уважатися антикварними. Звичайно ж, іноді деякі з них доводиться реставрувати, уводяться й нові персонажі, але більшість ляльок служать глядачам уже більш 80 років.

На пагорку, відкритий до огляду, височіє казковий замок з башточками й шпилями. На площі перед театром працює фонтан: у центрі фонтана величезна квітка розкинула свої пелюстки, а усередині квітки сидить крихітна дівчинка — це Дюймовочка.

11 листопада 2006 року навколо лялькового театру з’явилися нові казкові персонажі. У маленької Дюймовочки, яка сидить на квітці посередині фонтана, з’явилися друзі. На терасі 2 поверху з’явився Буратіно, що радісно розмахує золотим ключиком. У нішах виросли фігури сумного Пеьеро й Мальвіни з пуделем Артемоном. Трохи нижче коштує шарманщик татусь Карло зі своєю старою шарманкою. Фотографуватися в його капелюсі люблять не тільки діти, але й дорослі, на одній з майданчиків перед Київським академічним державним театром, закінчує сутичку зі Змієм герой народної української казки Котигорошко.

Сьогодні в репертуарі театру є такі спектаклі як: Декамерон, Лісова пісня, Биндюжник і король, Божественна комедія, Маша й ведмідь, Таємниця королеви доріг, Пан Коцький, Кіт у чоботах, Попелюшка, Дюймовочка, Бридке каченя, та інші.

Одеський національний академічний театр опери та балету

Одеський національний академічний театр, вид 2008 року Сучасний вигляд Одеський національний академічний театр опери та балету — один із найдавніших оперних театрів України.

Відкриття першої споруди театру відбулося 1810 року. Сучасна будівля зведена 1887 року архітекторами Ф. Фельнером і Г. Гельмером («Бюро Фельнер & Гельмер») у стилі віденського бароко. Повну реставрацію будівлі театру завершили 2007року.

У театрі диригували композитори П.І. Чайковський, М.А.Р имський-Корсаков, С.В.Рахманінов, співали великі Енріко Карузо, Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька, Антоніна Нєжданова, Леонід Собінов, танцювали Ганна Павлова й Ісадора Дункан. Серед видатних солістів театру — А. Азрікан.

До числа найвдаліших постановок трупи театру увійшли: «Кармен», «Травіата», «Трубадур»,"Ріголетто", «Запорожець за Дунаєм», «Чіо-Чіо-Сан», «Наталка-Полтавка», «Жизель»,"Лускунчик", «Спляча красуня».

Олександр Пушкін згадав Одеський театр у романі «Євгеній Онєгін».

До 120-річчя театру Національний банк випустив ювілейні монети.

Історія театру Театр опери і балету можна назвати старійшиною серед культурних установ міста. Одесі дали право будувати театр 1804 року, а 1809-го він уже був побудований. Автор цього проекту — відомий французький архітектор Тома де Томон, який на той час спорудив ряд будівель у Петербурзі.

10 лютого 1810 р. відбулося урочисте відкриття. Першою виставою були одноактна опера Фреліха «Нове сімейство» і водевіль «Утішена вдова» російської трупи П. В. Фортунатова.

1873 — старий театр цілком згорів. На щастя, ніхто з людей не постраждав.

Створити проект нового міського театру запропонували віденським архітекторам Ф. Фельнеру і Г. Гельмеру, за проектами яких побудовано театри в багатьох містах Європи (Відні, Будапешті, Дрездені, Загребі тощо). З моменту пожежі до закладення першого каменю в фундамент нового театру минуло майже 11 років. Відкриття театру відбулося 1 жовтня 1887 року.

У березні 1925 р. внаслідок нової пожежі повністю згоріла сцена та постраждав зал. У стислі терміни театр відбудували, і вже через рік відновивилися спектаклі. Сцена отримала нове технічне устаткування; було встановлено дві залізобетонні завіси, що відсікають при потребі сцену від залу глядачів і службових приміщень.

Як свідчить напис на меморіальній таблиці, на балконі театру 10 квітня 1944 р. підняли прапор визволення міста від гітлерівських загарбників (до речі, німці планували при відступі підірвати театр).

Перший театр

Театральна Одеса веде свою історію практично з моменту заснування міста. Театр опери та балету по праву можна назвати старійшиною серед цілого ряду його культурних установ. Одеса отримала право будувати театр у 1804 році (ставши третім містом з театром в Російській імперії), а в 1809 році він був уже зведений. Автором цього проекту був відомий французький архітектор Тома де Томон, автор ряду будівель в Петербурзі. Саме цю будівлю відвідував О. С. Пушкін під час свого перебування в Одесі в1823−24 роках.

10 лютого 1810 року відбулося урочисте відкриття. Першою виставою були одноактна опера Фреліха «Нове Сімейство» і водевіль «Утішена вдова» російської трупи П. Фортунатова.

Будівля розташовувалося трохи вище сучасного театру, ближче до скверу Пале-Рояль, і сприймалася як пам’ятник молодому місту. Архітектура будівлі була витримана в класичному стилі, з портиком коринфського ордера та фронтоном, зверненим до будівлі тодішнього англійського клубу (нині Музей Морського флоту України). Театр вміщував 800 глядачів, за прикладом старих італійських театрів 17 лож розташовувалися на трьох ярусах, в партері було всього 44 крісла. Ще 700 глядачів спостерігали за постановками, стоячи в партері.

Для виправлення недоліків будівлі театру проводилися неодноразові перебудови: у 1820−1822, 1831−1833, 1836, 1857 і 1872 роках. В результаті цих перебудов по осі колон з’явилася кам’яна стіна, що дозволило збільшити простір фойє. З боку Рішельєвській вулиці був прибудований одноповерховий кам’яний вестибюль. Роботи по останній переробці будівлі закінчилися 31 грудня 1872 року, а в ніч на 2 січня 1873 театр повністю згорів через загоряння газового ріжка, що висвітлює годинник в нічний час. У театрі ночували люди, але ніхто з них не постраждав Архітектура театру Одеський оперний театр знаменитий, перш за все, своєю архітектурою, а за своїм плануванням і технічними даними не поступається найкращим у Європі

У плані будівля складається з підковоподібної зали глядачів, охопленої галереями, фойє та прямокутною сценою з підсобними приміщеннями. За повздовжною віссю будівлі — двохярусний з високим аттиком порталголовного входу, за поперечною — трьохаркадні галереї бокових входів. Планування радіальне — з центру порадіусах у різних напрямах прокладено проходи до виходу. Сходи, що безпосередньо ведуть до театрального виходу, також мають яруси. Перекрита будівля системою металевих ферм, покриття цинкове. Покриття зали глядачів нагадує поверхню частиниеліпсоїда, відсіченого площинами по горизонтальних і вертикальних вісях симетрії, воно увінчане круглим ліхтарем з куполом, завершеним невисоким шпилем.

Екстер'єр

Будівля театру виконана в стилі віденського бароко. Зовні структурно складається з 3 поверхів. 1-й (цокольний) і 2-й, прикрашені лише колонами тосканського ордеру в лоджіях, утворюють одне ціле, виглядають громіздко й фундаментально, надаючи будівлі статичності. 3-й поверх — легший, ажурний, із витонченою обробкою деталей зарочними лоджіями, колоннами та пілястрами іонійського ордеру — приховує тяжкість нижніх поверхів і створює ілюзію легкості. Додаткові ефекти вносять витончений портик і куполоподібний дах. Будівля ніби «парить» над землею. Над фасадом підноситься скульптурна група, що зображує музутеатральної трагедії Мельпомену в колісниці, запряженій 4 підкореними нею пантерами. Нижче розташовані дві також міфологічні скульптурні групи: ліворуч Орфей грає на кіфарі для кентавра, праворуч муза танцю Терпсіхора танцює з дівчинкою. На фронтоні портика римськими цифрами вказані декілька дат:

· перший рядок — дати початку та закінчення спорудження театру (1884—1887);

· другий рядок — фраза «театр горів» і рік 1925; потім рік 1967 і слово «реконструкція».

Обабіч центрального входу — скульптурні групи, що втілюють Комедію та Трагедію: ліворуч — фрагмент трагедії Евріпіда «Іполіт», праворуч — епізод із комедії Арістофана «Птахи».

Вздовж фронтону в круглих нішах верхнього поверху встановлені бюсти російських письменників ікомпозиторів: О. Пушкіна, М. Глінки, О. Грибоєдова, М. Гоголя (скульптори — Ф. Неталі і Ф. Фрідль, ліпнина — Л. Стрікциуса під керівництвом Ф. Етеля).

Репертуар:

«Messa da Requiem», «Іоланта», «Бал на честь Короля», «Бал-маскарад», «Баядерка», «Богема «, «Дон Жуан», «Дюймовочка», «Жірофле-Жірофля», «Крмен-сюїта», «Лускунчик», «Князь ігор», «Кармен», «Травіата», «Трубадур», «Чіо-Чіо-Сан», «Запорожець за Дунаєм», «Ріголетто», «Наталка-Полтавка», «Жизель», «Спляча красуня».

Дніпропетровський академічний український музикально-драматичний театр ім. Тараса Григоровича Шевченка

Дніпропетровський академічний український музикально-драматичний театр ім. Тараса Григоровича Шевченка, сучасний вид.

Дніпропетровський академічний український музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка. Перший державний театр України. Засновано у 1918 році у Києві як перший професійний театр України, який мав назву Державний драматичний театр.

У 1919 році Державний драматичний театр було перейменовано у Перший державний драматичний театр УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У перші десятиріччя існування театру на чолі з О. Загаровим працювали: Лесь Курбас, І. Мар’яненко, Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, М. Тінський, М. Домашенко, І. Мар’яненко, О. Сердюк, А. Хорошун, О. Смирнов, Г. Маринич, Є. Сидоренко, Н. Ужвій, І. Замичковський, К. Бережний, В. Василько, П. Тичина (зав. літ. частиною) та інші особистості.

З 1921 по 1926 роки трупа успішно гастролює Україною. У 1927 році театр влаштовується у місті Дніпропетровськ. Репертуар в ті роки відзначався наявністю великої кількості різноманітних п'єс. Тут були твори української, російської та західноєвропейської класики, модерного напряму, п'єси тогочасних авторів. Афіші театру сповіщали про вистави українських класиків: «Гайдамаки» Т. Шевченка у постановці відомого театрального режисера і реформатора Леся Курбаса, «Лісова пісня», «На полі крові», «Камінний господар» Лесі Українки, п'єси І. К. Карпенка-Карого, І. Г. Котляревського, вистави за творами Г. Ібсена, К. Гольдоні, Ж.-Б. Мольєра, В. Шекспіра та інших зарубіжних драматургів.

У воєнні роки Перший державний драматичний театр УРСР ім. Т. Г. Шевченка було евакуйовано до Казахстану. Головний режисер театру І.Кобринський і народна артистка України З. Хрукалова створювали концертні бригади, що працювали на фронті.

У повоєнні роки успіхом у глядачів користувалися переважно оперети та комедії: «Запорожець за Дунаєм» Г. Артемовського, «Майська ніч» М. Старицького та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка, «Трембіта» Ю. Мілютіна, «Вільний вітер» І.Дунаєвського. Багато з них не сходили з афіш протягом багатьох десятиліть. Перший державний драматичний театр УРСР ім. Т. Г. Шевченка завжди активно гастролював. Виїжджала трупа і за межі України, а саме до Ленінграда (1946 та 1956 рр.).

Розквітнули нові самобутні особистості: режисери К. Карпатський, Д. Лазуренко, О. Сумароков, актори Л. Задніпровський, М. Садовський, М. Ільченко, О. Аведіков, А. Верменич, І. Білгородський, художники Л. Скрипка та М. Корольов.

У 50−60-ті роки з’явилась плеяда талановитих митців, таких як В. Овчаренко, В. Курилов, А. Білгородський, К. Карпенко, С. Станкевич, Г. Березанська, П. Лисенко, М. Садовський, А. Вірменич, Л. Бондаренко, Л. Кушкова, О. Петренко, Л. Стілик, В. Шевченко, М. Стороженко, В. Грекова, В. Зюзін та багато інших блискучих талантів.

У репертуарі 70-х років, окрім української класики XIX сторіччя, велика кількість п'єс на тему Великої Вітчизняної війни: «Тил» М. Зарудного, «Солдатська вдова» В. Анкілова, «Голубі олені» О. Коломійця та інші. Постановки тоді здійснювали такі метри як В. Божко, О. Горбенко, А. Літко та інші.

У 1979 році відбулась реконструкція Дніпропетровського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка за проектом архітекторів Є. Яшунського і В. Халявського. На фасаді Дніпропетровського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка скульптором Ю. Павловим створені барельєфи на теми етапних постановок.

У 80-х роках морально-естетичні проблеми, проблеми духовних пошуків сучасника виходять у виставах на перший план: «Кафедра» В. Врублевської, «Енергійні люди» В. Шукшина, «Моя люба Памела» Дж. Патрика (реж. О. Михайлов), «Тев'є-молочник» Шолом-Алейхема (реж. В. Сміян), «Молода хазяйка Ніскавуорі» Х. Вуолійокі (реж. Гр. Богомаз-Бабій) та ін. У трупі працювали артисти: О. Гончаров, В. Варламов, О. Копитіна, М. Корольков, В. Головченко, В. Кривошапов, С. Кузнєцова, Л. Чайка та інші яскраві таланти, диригенти А. Мірзоян, Н. Нусбаум.

Після проголошення незалежності України у репертуарі з’являються п’си за творами письменників, які за радянських часів були «persona non grata», наприклад драма «Маруся Чурай» за однойменним твором Ліни Костенко. Глядач знайомиться також з виставою про життя історика Дмитра Яворницького «Народжений під знаком Скорпіона» В. Савченка. Спектакль «Мазепа — гетьман України» за Б. Лепким розповідає про історичне минуле України.

Нині у трупі Дніпропетровського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка служать народні артистисти України: режисер Лідія Кушкова, Валерій Ковтуненко, Григорій Маслюк, Михайло Чернявський, Василь Крачковський; заслужені артисти України: Віктор Гунькін, Ірина Медяник, Наталя Тафі, Неля Ніколаєва, Людмила Бєлінська, Жанна Дмитренко, Микола Постолака, Валентина Сушко, Валерій Мойсеєнко, Петро Кулик, провідні майстри сцени: Станіслав Дрожаков, Володимир Бережницький, Лариса Булдигіна, Любов Тимошенко, Нінель Мальцева, Олена Вербова, а також талановиті молоді артисти драми та балету.

Дніпропетровський український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка постійно збагачує репертуар творами української і світової драматургії, працює над створенням вистав за п'єсами сучасників. Репертуар шевченківців сьогодні складає українська класика, зокрема вистави: «Лісова пісня» Л. Українки, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Земля» за О. Кобилянською, «Закон» В. Винниченка, «Украдене щастя» І. Франка, «Хазяїн» І. К. Карпенка-Карого, «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Вистави за п'єсами сучасних та зарубіжних драматургів: «Страсті по Торчалову» М. Воронова, «9 ночей» М. Вішнєка, «Новорічний єралаш» В. Шарика, «Наполеон і корсиканка» І. Губача, «Аршин мал алан» У. Гаджибекова, «Джокер» Г. Запольської, та ін. Для юних глядачів, у репертуарі казки: «Нові пригоди кота Леопольда» Б. Дмитрієва, «В країні сонячних зайчиків» В. Нестайка, «Коза-Дереза» Л. Кушкової.

У 2004 році Дніпропетровський український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка отримує статус «академічний».

Дніпропетровський академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка відзначається нагородами на різноманітних театральних фестивалях і конкурсах, таких як: «Мельпомена Таврії» (м. Херсон), «Січеславна» (м. Дніпропетровськ), «Данапріс» (м. Запоріжжя) та ін.

Сьогодні Дніпропетровський академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка очолюють: директор-художній керівник — народний артист України, кандидат мистецтвознавства Валерій Ковтуненко, головний режисер — Анатолій Канцедайло, заслужений діяч мистецтв України, завідуючий літературною частиною — Віктор Шевченко, постановочною частиною керує заступник директора з художньо-постановочної роботи заслужений працівник культури України Володимир Бобров, балетмейстр — В’ячеслав Івлюшкін. У театрі працює високопрофесійний оркестр під керівництвом Юрія Бєдника.

У 2009 році відбулася реставрація приміщення і фасаду Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Пройшли урочистості з нагоди 90-річчя від дня народження першого державного театру України.

Діючий репертуар 2011 року Українська класична драматургія:Т. Шевченко «Назар Стодоля», І. Франко «Украдене щастя», М. Гоголь «Майська ніч», І. Котляревський «Наталка полтавка», Леся Українка «Лісова пісня», «На полі крові», «В катакомбах», І. Карпенко-Карий «Хазяїн», Г. Квітка-Основ'яненко «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» та ін.

Зарубіжна драматургія:М. Себастіан (переклад Віктора Шевченка) «Безіменна зірка», І. Кальман «Сільва», А. Фредро (переклад С. Давиденко) «Дами і гусари», І. Губач (переклад В. Неволова) «Наполеон і корсиканка», В. Шекспір (переклад Леся Танюка) «Все добре, що кінчається гаразд», У. Гаджибеков (переклад В. Ковтуненка) «Аршин мал Алан» та ін.

Сучасна драматургія: О. Арбузов «Старомодна комедія», Р. Галушко «Заради любові», В. Мережко «Двоє і ніч», В. Константинов, Б. Рацер «Діоген», Л. Кушкова «Бал», вистава-концерт за творами Т. Шевченка, О. Гаврош «Ромео і Жасмин», Л. Іцелєв «Історія Отелло» та ін.

Казки: Е. Т. А. Гофман «Лускунчик», Б. Дмитрієв (переклад В. Шевченка) «Нові пригоди кота Леопольда», Я. Стельмах «Стережися лева», В. Нестайко «Таємниця країни сонячних зайчиків», Л. Кушкова «Коза-дереза».

У різні роки театру служили: Режисери: Л. Курбас, М. Тінський, О. Загаров, М. Буторін, Л. Южанський, В. Галицький, І. Кобринський, К. Капатський, О. Сумароков, Д. Лазуренко, В. Овчаренко, І. Казнадій, В. Божко, О. Горбенко, А. Литко, О. Михайлов, В. Сміян, М. Мальцев, А. Москаленко, Гр. Богомаз-Бабій, М. Волошин та ін.

Майстри української сцени: А. Хорошун, С. Станкевич, Ф. В. Левицький, І. О. Мар’яненко, Г. І. Борисоглібська,І. Е. Замичковський, Н. М. Ужвій, Г. Маринич, Л. Задніпровський, А. Верменич, У. Калініченко, З. Хрукалова, І. Михлик, Г. Козловська, М. Ільченко, М. Домашенко, Н. Горна, М. Садовський, Л. Бондаренко, К. Карпенко, А. Пуліна, Л. Стилик, П. Лисенко, О. Петренко, О. Аведіков, Г. Березанська, В. Баєнко, В. Шевченко, М. Стороженко, В. Курилов, Е. Верещагіна, Г. Босенко та ін.

Диригенти: А. Батюк, І. Шмат, Л. Кауфман, А. Мірзоян, Н. Нусбаум, Ю. Алексєєв, В. Коритько, Ю. Кутєпов та ін.

Художники: М. Санніков, І. Шлеп’янов, І. Назаров, М. Корольов, Л. Скрипка, В. Зюзін, А. Пеньковський та ін.

Херсонський театр ляльок

Херсонький театр ляльок, сучасний вигляд Фото з вистави Херсонський обласний театр ляльок розпочав свою роботу у 1971 році. Очолив його, директор театру А.Шкарупа. Перша вистава, яку подивилися малюки мала назву «Гулівер в країні ліліпутів» Дж.Свифта. Цю виставу створили актори яких запросили з московських театрів ляльок: М. Суворов, В. Вязовик, А. Берзін, Р. Башарова, що надало виставі професійного рівня.

Своя трупа почала формуватися з приходом до театру режисера Степана Івахіна. Першими акторами були: Г. Краменнікова, В. Максименко, В. Каменщик, Т. Максименко, Т. Юрковець (Шумаріна).

Першим, як відомо, працювати найважче. Самого приміщення театру не було, була лише кімната у будинку адміністрації парку ім. В.І.Леніна. Але працівники театру, що починали його історію були справжніми ентузіастами. З часом, трупу випускників культосвітнього училища та обдарованої молоді з вулиці, доповнюють фахівці: випускники театральних училищ та інститутів. Зростав потенціал театру та творчі вимоги. З великою вдячністю згадують в театрі Наталю Бучму та Тадеуша Варжало — талановитих режисерів, які працювали в різний час. Саме вони привнесли до театру дух творчості, мистецький смак та вимоги до рівня майстерності.

Маленький глядач із захопленням сприймав вистави режисера Н. Бучми «Два майстри», «Стійкий олов’яний солдатик», «Веселі ведмежата» .

Кореспондент газети «Ленінський прапор» Алла Матросова у своїй статті за 18 лютого 1975 року писала: «Першокласники школи № 20, мабуть, навіть не підозрювали, що беруть участь у дуже серйозній справі - здачі нової вистави Херсонського обласного театру ляльок. На знайомство з «Веселими ведмежатами» М. Поліванової вони реагували по-дитячому безпосередньо. А для режисера Валерія Колосьонка, художника Володимира Добеля, композитора Олександра Рожка і акторів, зайнятих у новій роботі театру, ця безпосередня реакція була основним критерієм життєздатності спектаклю.

В театрі стало традицією запрошувати на здачу вистави дітей нарівні з головним режисером Херсонського музично-драматичного театру Олександром Петровичем Горбенко, художником Віктором Григоровичем Балашом, завідуючим літературною частиною театру Віталієм Рубаном. Традиція підказана життям, бо, як каже директор лялькового театру Анатолій Семенович Шкарупа, «нема страшнішої критики більш за байдужість нашого юного глядача».

І от перше знайомство з акторами — вступ. Тут є і весела пісня, і цікавий діалог акторів з дітьми, завдяки цьому, власне, вистава розпочинається при цілковитій зосередженості глядача на видовищі.

Цю ж лінію спілкування з залом продовжують і герої казки Дід і Ведмідь-дідусь (грає Юрій Нога), Бабуся і Ведмедиця-бабуся (грає Олександра Тарновська). На першу ж появу ведмедика Топа (артистка Тамара Юрковець) і його сестрички Топки (артистка Меланія Заржицька) — настільки ж безпосередніх, як і юні глядачі, — діти реагують радісним сміхом, що потім супроводжує всю виставу.

Колектив театру добре знає уподобання тих, для кого готував свою нову роботу. Ведмідь-дід, наприклад, цілком по-сучасному займається вранці зарядкою — вижимає штангу, привчає до зарядки онуків. Ведмедиця — знайома лагідна бабуся, котрій жаль будити вранці онуків, котра завжди має щось смачненьке, щоб почастувати своїх улюбленців. Цілком зрозумілі й близькі малюкам веселі витівники Топ і Топка, котрі дуже часто потрапляють у смішні ситуації через свою надмірну цікавість і недосвідченість. Тут треба відзначити дотепність і винахідливість режисера Валерія Колосьонка і тонкий смак художника Володимира Добеля.

Стихають останні аплодисменти. Ведмідь хоч і строгий, але дуже добрий, от як мій дідусь — говорить першокласник Олег Дяченко. — А мені найбільше Топка сподобалась, вона весела і слухняна. — ділиться враженням його однокласниця Марина Понеділко.

Малята залишають зал. А у дорослих продовжується робота. Друзі вітають двадцятилітню Олександру Тарновську з незаперечним успіхом. І Бабусю, і Ведмедицю вона зіграла переконливо, темпераментно, вчасно перевтілюючись і знаходячи для обох образів яскраві барви, вірні інтонації.

З великою увагою вислухали автори вистави зауваження і поради своїх старших товаришів О. П. Горбенко, В. Г. Балаша, В. Рубана.

Отже, вистава зустрілася із своїми першими критиками. І головний критик — юний глядач — оцінив її позитивно" .

Гарний смак, знання складного мистецтва театру ляльок, високий професійний рівень Наталії Бучми надав змогу зібрати у Херсонському обласному театрі гармонійний гурт акторів: Г. Бондаренко, Ю. Ногу, Лідію та Валерія Маценко, О. Тарнавську, С.Гармаша.

У 1973 році відбулася постановка «Маленької феї» О. Рободана, як згадують херсонські газети «це була ціла школа добрих почуттів, краси людського братерства та творчості» .

У квітні 1977 року театр розпочинає гастролі поза межами України. В місті Грізному, дітлахи чудово зустрічають «Стійкого олов’яного солдатика» за п'єсою В. Данилевича та Ю.Бабошко.

Головний адміністратор театру того часу О. Сєдов розповідав, про підготовку до гастролей — …" Херсонська область і Чечено-Інгушетія — дружать і змагаються. Часто їх представники бувають в гостях один у одного.

У квітні 1977 року Херсонський обласний театр ляльок виїжджає на гастролі в Чечено-Інгушську АРСР. До нас, на Україну, в наше місто Херсон, приїжджає республіканський театр ляльок з Грізного. Ці обмінні гастролі допоможуть нам краще пізнати один одного, налагодити творчі контакти.

Ми зможемо показати свою роботу, побачити те нове, цікаве, чим відмічене мистецтво лялькового театру Грізного.

Більше місяця триватимуть гастролі Херсонського обласного театру ляльок в Чечено-Інгушській АРСР. Ми привеземо в подарунок маленьким глядачам Чечено-Інгушетії чудову історію «Стійкий олов’яний .солдатик» по казці Р. X. Андерсена.

Наш театр молодий. Йому нещодавно виповнилося п’ять років. Молодий і його колектив. Середній вік працюючих 25 років. Проте це не заважає нам братися за складні постановки. Театр показав своїм глядачам вже понад двадцять нових вистав. Серед них: «Я — курча, ти — курча» Е. Чеповецького, «Блакитне щеня» Д. Урбана, «Два майстри» Ю. Елісєєва, «Вкрали сміх» Л. Письмової, Л. Яковенко.

У колективі театру багато талановитої молоді. У спектаклі «Стійкий олов’яний солдатик» зайняті наші молоді актори Тамара Юрковець (Шумаріна), Олександра Тарновська, Віктор Бородавко, Олександр Селябін, Віктор Демідко. Ми дуже хочемо, щоб на наших спектаклях панувала атмосфера невимушеності і живої співучасті зі всім тим, що відбувається на сцені.

Ми хочемо виховати в дітях доброту, людяність, чесність, справедливість. Адже від того, як, на яких ідеях, етичних принципах вони будуть виховані, залежить їх майбутнє. «

Молоді актори Т. Юрковець (Шумаріна), О. Тарнавська, В. Бородавко, О. Селябін, В. Демідко донесли до маленького глядача думку великого казкаря про неспалиме кохання, добро та відданість душі. В цьому ж році відбуваються гастролі до Білорусії, Чечено-Інгушетії, Казахстану.

Така плідна праця не змогла не привернути увагу громадськості Херсонщини і в 1986 році, за ініціативою обласного управління культури, було прийняте рішення про створення на базі клубу ім. Шумського стаціонарного приміщення театру ляльок.

6 листопада 1986 року для маленьких глядачів були відкриті двері нового театру ляльок, який очолив директор Романів І.І.

Гордістю театру стають: заслужена артистка України Т. Шумаріна, заслужений артист Росії Т. Варжало, артисти: О. Яковлев, У. Дрижак,

О. Шаламова, О. Салміна, В. Драпіковський, К. Драпіковська,

Г. Герасименко, М. Коваль.

У 1988 році до театру приходить молодий та енергійний режисер Борис Чуприна, який згодом стає головним режисером. Він привніс нове бачення театру, створив театр ляльок, колектив якого опанував різнопланову драматургію з використанням усіх компонентів сценічного мистецтва. І через рік у 1989 році Херсонський театр здійснює обмінні гастролі з театром ляльок м. Шумен (Болгарія), а у 1990 році - спільний проект з театрами міст Шумен та Тирново (Болгарія). У цьому ж році, театр приймає участь у Міжнародному фестивалі театрів ляльок «Золотий дельфін» м. Варна, де отримує почесний диплом та бронзову медаль за виставу «Останній страус» режисер Б. Чуприна, художник-постановник Г. Табаков (Болгарія). З цієї пори розпочинається новий етап творчості Херсонського театру ляльок.

У 1992 році, спільно з театрами поріднених міст Шумен (Болгарія) та Залаегерсег (Угорщина), започатковується перший фестиваль театрів ляльок поріднених міст «Кришталеві вітрила». Фестиваль відбувся у м. Херсоні, в ньому взяли участь 10 театрів, ініціатором започаткування фестивалю був директор театру Сердюк О.І. Театр демонструє на фестивалі виставу «Русалонька» режисер Б. Чуприна, художникГ. Рябінчук, і посідає перше місце. Наступного 1993 року театр їде на другий фестиваль «Кришталеві вітрила», з виставами «Цирк Шардам» та «Русалонька» режисер Б. Чуприна, який відбувся у м. Залаегерсег (Угорщина). Взагалі на фестивалі зустрічалися театри ляльок Угорщини, Санкт-Петербургу, Києва, Болгарії та інші. Для професіоналів це була справжня школа, жива творча лабораторія, а для малечі - велике, яскраве, несподіване свято, що не припинялося.

Враженнями від фестивалю, в статті «Кришталеві вітрила — 92» журналу «Український театр» № 2 від 1993 року, поділився голова журі - Сергій Васильєв:

" Лялькарі завжди були трохи «езотеричним» кланом, своєрідним королівством. Їх об'єднувало, з одного боку, певне спільне соціальне фрондерство — за допомогою ляльки можна було метафорично, алегорично критикувати владу, а з другого — усвідомлення своєї, як говорили в ті часи, другосортності, адже ляльковий театр був здебільшого дитячим, ставки там були меншими, забезпечення гіршим, приміщень не було. Відчуття сирітства об'єднувало людей. І тепер під час сумбуру, хаосу, відчуженості та пікіровок вони, завдяки монолітності в попередні роки, здружилися між собою ще більше.

Незважаючи на те, що на попередніх фестивалях була і певна конкуренція, і заздрість, ревнощі одне до одного, навіть доходило до образ, проте все це мало характер непорозумінь всередині дружного королівства. І тепер, на мою думку, якоюсь мірою ці люди вже по інерції тримаються за колишню дружбу. Вважаю, що Херсонський фестиваль зафіксував це дуже виразно. При тому, що була там певна прагматичність, «буржуазна мускульність» нового типу, ніби уособлена директором Херсонського театру — людиною енергійною та діловою, оперативною й конкретною. Він завжди знає чого хоче, розуміє наскільки престижно організовувати фестиваль, а також, що певні міждержавні зв’язки треба зміцнювати, бо все це працюватиме на користь його театру, який завжди був на периферії лялькового королівства, у скромному будиночку-конурці. Сьогодні у нього вже є якийсь цікавий фасад — не тільки в архітектурному відношенні, є певна авантажність і фасаду художнього, що свідчить про деяку респектабельність театру. Це мета досить прагматична (не в найгіршому розумінні слова), в ній присутня і любов до мистецтва, і бажання свята для друзів, і доброта по відношенню до колег. Вважаю, що організація, атмосфера фестивалю були пристойні. У цьому відношенні фестиваль припав мені до душі.

Організатори фестивалю задали такий тон і взяли такий розмах, що, думаю, з ними багато хто захоче співробітничати. Мене Херсонський театр вразив тим, що, незважаючи на всі ознаки часу, в ньому є відчуття театру-сім'ї, який прагнуть збудувати всі. І це залежить від людей, які очолюють театр — від делікатного головного режисера Бориса Чуприни, директора Олександра Сердюка, які «наелектризовують» людей. Мені здалося, що люди тут об'єднані. Є відчуття згуртованості - це позначається на виставах. І це мені сподобалось. Думаю, що їм удасться залучити до своєї роботи людей, які, сподіваюсь, стануть друзями фестивалю…"

У 1994 році театр бере участь у державному огляді «Прем'єри сезону» у м. Києві. У цьому ж році театр запрошують взяти участь у міжнародному фестивалі театрів ляльок «Інтерлялька 94» у м. Ужгороді. Фантастична реалізація незвичайної теми та оригінальність постановки вистави «Гонець у пекло» режисер В. Скакун, не залишають байдужими ні глядача, ні фахівців. За сценографію вистави головний художник театру О. Гоноболіна отримала почесний диплом фестивалю.

Свій 25-річний ювілей театр зустрічав у 1995 році, в якому відбувається знайомство з «Трестл-театр компані». З цієї миті розпочинається плідна праця між двома театрами, яка проходить в три етапи.

Перший етап — 1996 рік, турне по Об'єднаному королівству з виставою «Русалонька», яка отримала чисельні позитивні і, взагалі, дивовижні відгуки, вистава йшла англійською мовою.

Другий етап — 1997 рік, візит-відповідь «Трестл-театру» до Херсона з виставою «Шкільні розваги» — режисер Тобі Вішер. З цього часу театр став очолювати новий директор Віктор Олексійович Морозов, який продовжив започатковані проекти.

Третій етап — 1998 рік, спільна вистава двох театрів «Віра жебраків» та велике творче турне по містах України та Об'єднаного королівства. У цьому ж 1998 році театр вирушає на гастролі до Туреччини з виставою «Русалонька» .

Після реалізації спільного проекту — театр їде на Міжнародний фестиваль до Львова. На фестивалі «Золотий Телесик — 99» Херсонський театр показує виставу «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Журі одностайно висловило задоволення цією спробою «відродити класику на сцені театру ляльок» і нагородило колектив грамотою і пам’ятним дарунком, а преса оцінила виставу як високохудожню.

Виставі «Маленький Принц», дала оцінку відомий театральний критик — С. Веселка:

" …Зверненням до високої літератури наші лялькарі не радують. Аби щось «валізкове» на дві-три особи, для садочків, для малечі, щоби мінімум усього — вижити!, вижити!, вижити!

Херсонський театр, який напевно, потерпає не менш за інших, звернувся до «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері. На фестивалі переможців не визначали, це добре, але…

Режисер Борис Чуприна і художник Геннадій Рябінчук поставили виставу, гідну цього твору, в якому на маленькому просторі казки — глобальні ідеї кінця тисячоліття, невгаваюча тривога людства у передчутті катастроф і ясний, мудрий світ дитинства.

Г.Рябінчук сотворив світ, як сам Господь Бог. Тьмяне безмежжя, вгадуваний хід «у просторі кинутих світил» (М.Лермонтов) — і, в чорному кабінеті, маленький мандруючий Всесвітом хлопчик (К.Драпіковська), у мандрах своїх зустрічається він з людьми, які займаються нікчемною марнотою, до якої ми всі звикли і не замислюємось над абсурдністю, скажімо, зосереджено-заглибленого рахування мільйонів… Усе те звичне видається дитині безглуздими страхітливими фантомами, і художник вифантазував ці примарні чудиська, логіка життя яких так легко розбивається простими запитаннями дитини.

Єдина вада цієї вистави — нерозумно заповнений зовсім малими дітьми зал.

А ще один плюс перед початком вистави хлопчик, одягнений маленьким Принцом, (Д.Драпиковський) дарував гостям програмки…"

У 2001 р. театр, у складі кращих колективів та виконавців України, вирушає до м. Вітебськ на десятий ювілейний Міжнародний фестиваль «Слов'янський базар» з виставою «Героїчні пригоди Котигорошка» — автор та режисер, Б. Чуприна, художникГ. Рябінчук.

Міжнародний фестиваль «Інтерлялька» у м. Ужгороді став для театру одним з найулюбленіших, тому у 2002 році було надано почесне право театру відкривати фестиваль виставою «Героїчні пригоди Котигорошка». Взагалі 2002 рік для театру був плідним на творчу реалізацію проектів та задумок. «Залаегерсегська осінь» — 2002 у м. Залаегерсег — таку назву мав Міжнародний фестиваль, куди Херсонський театр привіз «Героїчні пригоди Котигорошка». На при кінці року «Котигорошок» прямує на гастролі у Францію, де має великий успіх.

У 2003 році театр бере участь у міжнародному фестивалі театральної творчості Д.М.Ц. «Артек», як почесний гість фестивалю.

Співпраця з дитячим міжнародним центром продовжується у 2005 році, коли театр запрошують до участі у першому фестивалі української народної казки «Чарівні обрії» .

Фестивальний літопис театру поповнюється у 2005 та 2006 роках участю у міжнародному фестивалі «Лялькове рандеву» м. Чернігів.

В театрі плідно працюють талановиті актори, серед них: Т. Шумаріна, Т. Чуприна, О. Салмана, Г. Герасименко, О. Яковлєв О. Шаламова, А. Нестерьонок, П. Коновалов, С. Кравцова, А. Попкова, О. Довгань, М. Животов, М. Москвич, В. Хомякова та інші.

Сьогодні Херсонський обласний театр ляльок очолює директор — Заслужений працівник культури України Віктор Олексійович Морозов.

Віктор Олексійович — людина творчого складу, і велика частина його життя присвячена вихованню молоді. У різний час він був художнім керівником відомих колективів, таких як молодіжний танцювальний ансамбль «Суцвіття», ансамбль «Ложкарі». Саме під час його керування цим колективам було присвоєно звання народних. З ними він побував на БАМі, у Польщі, Болгарії.