Психологічні ознаки малих груп та організацій

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ Кафедра філософії

РЕФЕРАТ з дисципліни: «Соціальна психологія»

на тему: «Психологічні ознаки малих груп та організацій»

Дніпропетровськ 2007

Зміст

Вступ

1. Основні підходи у вивченні малої групи

2. Суть та зміст поняття «мала група»

3. Класифікація малих груп

4. Структура малої соціальної групи

5. Динамічні процеси в малій групі

5.1 Поняття і механізм групової динаміки

5.2 Утворення та розвиток малої групи

5.3 Феномен конформізму

5.5 Групова згуртованість

5.6 Групові конфлікти

6. Лідерство та керівництво в малих групах: загальні поняття й підходи Висновок Література

Вступ

Вже на самих ранніх етапах розвитку людського суспільства люди збиралися в групи, щоб забезпечити своє виживання та розвиток. В первісних племенах спільними ритуальними діями та танцями відмічались важливі події і супроводжувались культові обряди; багато давньогрецьких мислителів, в тому числі великий Сократ, зверталися до групової форми філософствування, для того щоб перевірити свої ідеї про природу Всесвіту та людського роду; середньовічні монахи об'єднувались в релігійні ордени, аби очистити душу і осягнути Божественну сутність. Ці ранні форми об'єднання уже мали в собі зачатки тенденції до роботи в групі які спостерігаються в сучасній соціальній психології. Однак, при тому що, тяжіння до різного роду груп було притаманно людям на протязі всієї історії людства, зв’язок давніх походів з сучасними методами навмисного використання груп, що мають задачу цілеспрямованого впливу на особистість, лише недавно стала предметом науково — психологічного дослідження.

В структурі проблем соціальної психології проблеми малої групи, безперечно займають особливе місце, це не тільки найстаріша але без перебільшення можна сказати, найбільш інтенсивна область соціальної психології, що розробляється.

Стрімкий ріст дослідження проблем малої групи пояснюється слідуючи ми причинами:

1 Логіка розвитку соціально — психологічної науки підвела науковців до необхідності визнання того безперечного факту, що неможливо адекватно вивчати особистість, пояснювати своєрідність її складних життєвих проявів поза того соціального та психологічного оточення, в якому вона живе і розвивається. А таким оточенням, або середовищем є саме мала група.

2. Виявлення закономірностей функціонування малих груп сприяє кращому розумінню процесів, які значно менше доступні безпосередньому емпіричному вивченню. Адже соціальні групи — це не просто мікросистеми. В значній мірі вони є суттю мікросхеми великих організацій.

3. Дослідження малих груп орієнтовано на різноманітні сфери соціальної практики і проблеми ефективності організації та управління людьми.

4. вивчення малих груп дозволяє розкрити механізми соціальної регуляції поведінки людини і на цій основі розробити адекватні цілям і задачам суспільного розвитку соціальні технології управління.

1. Основні підходи у вивченні малої групи

Аналіз і систематизація соціально — психологічних знань стосовно малої групи дає змогу відокремити низку підходів і напрямків у вивченні феноменів соціальної групи. так Р. Кричевський та О. Дубовська називають чотири дослідницьких підходи, параметричну концепцію, соціометричний напрям, які склалися в російській груповій психології. Г. Андреєва наголошує на трьох напрямках розвитку соціально — психологічної думки в Західній Європі і США: соціометричному, соціологічному та школі «групової динаміки». Є й інші класифікації підходів, відповідно до яких, окрім названих, виокремлюють психоаналітичний та інтеракціонистський напрям.

Стисла характеристика напрямів у вивченні малої групи.

1. Діяльнісний підхід — заснований на принципі діяльності: стратометрична концепція групової активності А. Петровського; програмно — рольовий підхід у дослідженні наукового колективу М. Ярошевського, модель соціально-перцептивних процесів у спільній діяльності Г. Андрєєвої.

2. Організаційно-управлінський підхід — ґрунтується на уявленні про соціальну організацію та управлінську діяльність. Численні дослідження груп і колективів, мають яскраво виражений прикладний характер і зорієнтовані на вирішення задач психологічного забезпечення у сфері промислового виробництва.

3. Параметричний підхід — основна ідея полягає у передбаченні, що поетапний розвиток малої (контактної групи за Л. Уманським) здійснюється завдяки розвитку її важливих соціально психологічних параметрів.

4. Соціометричний напрям — асоціюється із Дж. Морено, котрий виходив з того, що в суспільстві можна відокремити дві структури відносин: мікроструктуру та макроструктуру.

5. Соціологічний напрям — базується на експериментальній діяльності Е. Мейо, — виокремлення двох систем стосунків, що існують в групі, — формальних і неформальних, а також уявленнями про роль неформальної групи в задоволенні важливих соціальних потреб індивіда (у прийнятті, належності до групи).

6. Школа «групової динаміки» — створена К. Левіном. В основу цього підходу покладено «теорію поля», згідно з якою поведінка людини визначається взаємодією соціальних і групових детермінантів. У працях представників цього напряму було представлено весь спектр проблем малої групи: внутрішньо групові конфлікти, способи ухвалення групових рішень, групова згуртованість, керівництво й лідерство, стилі керівництва, групова комунікація, кооперація та ін.

7. Психоаналітичний напрям — теоретичним джерелом є психоаналіз З. Фрейда де дослідження групових процесів базується на теоретичному узагальненні даних психотерапевтичних або тренінгових груп: уявлення про групу як інваріант індивіда з його проблемами, мотивами цілями, котрі він не усвідомлює.

8. Інтеракціоністський напрям виходить з того, що групова поведінка зумовлюється взаємодією, активністю членів групи та взаєминами між ними. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, як у психоаналізі, а соціальний процес, який розглядається як інтеракція (взаємодія) індивідів у групі або в суспільстві.

2. Суть та зміст поняття «мала група»

У вітчизняній і закордонній соціальній психології даються всілякі визначення малої групи. Так, Д. Картрайт, А. Зінгер, Т. Ньюком вказують наступні критерії визначення й виділення малої групи: частота й тривалість взаємодії між індивідами в групі; число складових її членів.

Ш. Бюлер відносить до типових особливостей групи:

1. взаємини, взаємовпливи її членів, без чого група не існує;

2. визначеність ролей, які виконують окремі індивіди;

3. відокремлення лідерів, що впливають на інших;

4. спільність цілей, діяльності й організації;

5. наявність у членів групи почуття «ми», єдності групи;

6. згуртованість (ступінь якої залежить, з одного боку, від сили взаємного притягання між її членами, а з іншого боку — від інтересу, викликаного діяльністю в групі).

Г. Дікарс розуміє під групою ''психологічно єдиний соціальний осередок, члени якої цілеспрямовано зв’язані один з одним і залежать один від одного" .

Група, відзначають відомі американські психологи М. і К. Шериф, являє собою соціальний союз, наділений такими властивостями, які можуть бути обмірювані й котрі мають значення для поведінки її членів.

До цих властивостей М. і К. Шериф відносять:

по-перше, структуру й організацію («силове» вимір ефективності групи);

по-друге, систему норм, що регулюють поведінку членів групи, їхнє відношення друг до друга й до інших груп й їхніх членів (оцінний вимір того, що підтримується, захищається, заохочується й затверджується в групі й що трактується як відхилення).

Згідно X. Томе й X. Фегеру, основна ознака групи — взаємодія її членів. При цьому вирішальними критеріями для виділення «малої групи» вони пропонують вважати число комунікативних актів;

частоту й тривалість взаємодії індивідів у групі.

Г. Хоманс також підкреслює, що частота взаємодії, його тривалість і порядок — головні характеристики поняття «мала група» .

Є й інші тлумачення поняття «мала група», коли воно визначається як:

а) збори людей, включених у послідовно координовану діяльність, свідомо або несвідомо підлеглу загальної мети, досягнення якої приносить учасникам задоволення;

б) мініатюрна соціальна система, за допомогою дослідження якої можна прийти до розуміння соціальної будови в цілому;

в) життєвий простір особистості

3. Класифікація малих груп

Переважна більшість закордонних соціопсихологів основних ознак «малої групи» вважають безпосередність контакту, особистий («віч-на-віч») характер спілкування між її членами.

Відповідно до цієї ознаки, як зауважує Л.П. Буєва, і прийнята класифікація груп на:

— первинні (у них відбуваються безпосередні контакти);

— вторинні (члени групи не зв’язані інтимністю відносин);

— офіційні (породженою офіційною структурою громадської організації);

— неофіційні (групи спілкування).

При подальшій класифікації груп ураховуються наступні фактори:

— число членів у групі (що дозволяє виділяти великі і малі групи);

— ступінь підпорядкованості особистості;

— тип контролю за груповою діяльністю;

— характер розподілу соціальних ролей у групі;

— характер комунікацій у групі і т д.

Американський соціальний психолог Е. Росс виявляє в суспільстві наступні групи:

— випадкові (маси, громадськість);

— природні (родина);

— групи, що ґрунтуються на психологічній подобі (класи, партії, секти й т.п.);

— групи, що ґрунтуються на спільності інтересів (держави, торговельні союзи).

У роботах Ш. Бюлера групи підрозділяються на:

— природні й штучні (створені із природних потреб і по «розрахунку»);

— формальні і неформальні (головне розходження яких — в організації влади й типі керівництва);

— організовані й неорганізовані.

Свою класифікацію груп — по їхній ролі й місцю в структурі суспільства пропонує В. А. Гаврилов. Він виділяє:

1. малі соціально-економічні групи людей, особисто взаємодіючих у сфері праці, малі трудові колективи;

2. малі соціально-політичні групи людей, які представляють в даній організації інтереси певних соціополітичних інститутів, які функціонують у рамках усього суспільства;

3. аматорські (самодіяльні) малі групи, що існують переважно в сфері дозвілля;

4. малі вікові групи, створені на основі відомого збігу умов життя, потреб, звичок, інтересів і т.п.;

5. групи, засновані на приналежності до певного полу (жіночі, чоловічі);

6. територіально-побутові групи людей, об'єднаних за місцем проживання й спільному використанню навколишнього їхнього матеріально-технічного середовища.

Г. М. Андрєєва згадує ще первинні (родина) і вторинні (професійні, трудові, політичні, релігійні) групи, а Я. Л. Коломинський — реальні й умовні (виділені на підставі безпосереднього спілкування в певний час, підтримки зв’язку між членами переважно за допомогою технічних засобів).

Відповідно до критерію «відносини особистості до групових норм» особливо виділяються референтні, або еталонні, групи.

Поняття «референтна група» у соціальній психології означає групу, до якої даний індивід ставиться свідомо.

Поняття «референтна група» має чотири основних значення:

1. група, на яку даний індивід орієнтується у своїх діях;

2. група, що служить зразком, еталоном або критерієм для оцінки особистого поводження;

3. група, у яку індивід прагне вступити, стати її членом;

4. група, чиї погляди й цінності служать своєрідними еталонами для індивіда, що не є безпосереднім її членом.

4. Структура малої соціальної групи

У малій соціальній діють численні зв’язки. Вона являє собою складну систему соціальної групи спілкування та взаємин як усередині між учасниками групи, так і ззовні. Постає запитання: «Якими властивостями повинна володіти деяка сукупність людей, щоб її можна було охарактеризувати як структуровану цілісну спільноту?» В дослідженнях показано, що мала соціальна група складається з людей, котрі часто взаємодіють одне з одним, визнають себе як членів однієї групи, поділяють загальні норми групи, беруть участь у досягненні спільної мети, сприймають групу як джерело задоволення, перебувають у кооперативній взаємозалежності, відчувають себе як певну єдність, координують дії стосовно середовища.

Стаючи членами групи, впливаючи на групу, індивіди наділяють її конкретними характеристиками: активним спільним досягненням щодо постійної загальної мети, котра оцінюється саме як мета групи й відповідає різноманітним персональним інтересам; емоційними взаєминами між членами групи; сильною взаємозалежністю осіб, що утворюють групу; диференціацією ролей між членами групи; виробленням загальних групових норм і специфічної групової культури; впливом на особистість. Стосовно особистості група виконує низку функцій:

· по-перше, долучає її до соціальних, моральних, естетичних та інших цінностей (названа функція виконується групою тому, що вона є відкритою соціальною системою і свої цілі, завдання, систему зв’язків черпає із суспільства);

· по-друге, вплив групи на особистість позначається у виховній і коригувальній функції (хоча сама людина творить і формує себе та своє оточення, однак при всьому цьому група є тією могутньою силою, яка у своєму арсеналі містить такі засоби впливу, котрих немає в особистості: групова думка, переконання, роз’яснення, критика, змагання та ін.).

Перелік необхідних для визначення структури малої групи характеристик можна було б продовжити. Головним залишається факт наявності в групі системи зв’язків. Отож, структуру малої групи можна визначити як сукупність зв’язків, що складаються в ній між членами групи. Виходячи з того, що основними сферами активності індивідів у малій групі є спільна діяльність і спілкування, то найчастіше виокремлюють структуру зв’язків і стосунків, що породжуються спільною діяльністю (функціональних, організаційних, управлінських, економічних) і структуру зв’язків, які виникають у процесі спілкування і психологічних відносин (комунікативну, емоційних стосунків, рольову й неформально-статусну).

Відомо, що переважна частина малих соціальних груп виникає у зв’язку з необхідністю вирішувати певні суспільні завдання, у ході реалізації яких члени групи виконують відповідну спільну діяльність, обмінюються інформацією, узгоджують свої дії з логікою трудового процесу, дотримуються певних вимог тощо. Така сукупність взаємин будується за адміністративним, технологічним чи правовим принципами й зумовлена об'єктивними соціальними відносинами, до яких члени групи залучаються незалежно від уподобань, бажань, симпатій або антипатій. У соціальній психології такі офіційні відносини, які фіксуються й охороняються соціальними інституціями, законодавством, інструкціями, наказами тощо переважно мають назву формальних

Формальна (ділова) структура групи — основними особливостями якої є: поділ праці, спеціалізація функцій, ієрархія посад, наявність системи координації дій, встановлення постійних ліній комунікації та схематичних способів передавання інформації (Я. Щепанський).

Формальна структура — це взаємини і зв’язки між членами групи, за допомогою яких здійснюються ділові контакти, офіційні стосунки, спрямовані на виконання того чи іншого групового завдання. Отже, відносини у неформальній структурі відбуваються за діловим принципом, а місце особистості в системі офіційних зв’язків визначається тим, наскільки ефективно індивід реалізує в групі специфічну для неї

соціальну функцію.

Неформальна (емоційна) структура, яка відтворює неофіційні взаємини між членами групи. Стосовно формальних стосунків ці міжособистісні зв’язки є вторинними, однак за певних умов вони можуть бути консолідаційним чинником у підвищенні продуктивності праці, в ефективному виконанні наміченої мети чи засобом об'єднання людей у різні неформальні угруповання. Через неформальні зв’язки можна також успішно впливати на групову свідомість працівників, зменшуючи вагу соціальних конфліктів. Спеціалісти з проблем управління М.X. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі називають потреби, які зумовлюють вступ індивіда до неформальної системи зв’язків:

· потреба в допомозі;

· потреба в захисті;

· потреба в інформації;

· потреба в тісному спілкуванні та симпатії.

Комунікативну структуру малої соціальної групи можна визначити як сукупність комунікативних властивостей і можливостей членів спільноти, які спрямовані на створення комунікативного потенціалу групи й реалізовані в системі інформаційних зв’язків. Комунікативний потенціал групи, своєю чергою, — це своєрідний зв’язок членів групи між собою й зовнішнім середовищем, концентрація певного обсягу групової інформації з метою її подальшого чіткого розподілу між усіма учасниками комунікативного процесу, використання для прогнозування відносин та контролю за ними, взаємного розуміння, розвитку критичного мислення. Комунікативна структура групи може бути представлена як мережа офіційних і неофіційних каналів чи шляхів, якими у групі відбувається обмін діловою інформацією та думками

Під структурою соціальної влади і впливу в малій групі зазвичай розуміють сукупність зв’язків між членами групи, яка характеризується спрямованістю та інтенсивністю їхнього взаємного впливу. Тобто в групі складається особливий тип міжособистісних стосунків, побудованих на впливі, владі й підлеглості. В малій групі соціальна влада представлена двома основними формами: лідерство й керівництво. При цьому одні лідери чи керівники є більш впливовими, а інші — менш авторитетними.

У рольовій структурі малої групи особливе значення має розподіл групових ролей, тобто типових способів поведінки, які пропонуються, очікуються й реалізуються учасниками групового процесу. Приміром, під час виконання групового завдання виокремлюють ролі «генератора ідей», «критика», «мотиватора» та ін.; підсумовуючи діяльність психокорекційної групи, вирізняють ролі «об'єднувача», «цапа-відбувайла» тощо. Аналізуючи процес взаємодії в групі, виокремлюють ролі, пов’язані з виконанням завдань («ініціатор» — пропонує нові підходи, ідеї до проблеми, способи подолання труднощів; «координатор» — спрямовує групу до її цілей, підбиває підсумок того, що в ній вже відбулося; «оцінювач» — критично оцінює роботу групи і пропозиції інших), і ролі, пов’язані з наданням підтримки решті членів групи («натхненник» — підтримує чужі ідеї, розуміє думки інших; «диспетчер» — створює можливості для спілкування, спонукує до нього всіх членів групи, регулює процеси спілкування; «примиритель» — поступається в чомусь своїми думками для того, щоб привести у відповідність думки інших).

5. Динамічні процеси в малій групі

Основними завданнями соціальної психології в контексті аналізу групи є вивчення процесів які відбуваються в ній.

5.1 Поняття і механізм групової динаміки

1 Групову динаміку, під якою розуміють сукупність процесів, що відбуваються в малій групі й характеризують її з погляду руху, розвитку. Передусім маються на увазі ті групові процеси, які відтворюють увесь цикл життєдіяльності групи: її утворення, становлення, розвиток, функціонування, розпад. Традиційним є також розгляд групових процесів, як нормативний вплив, феномен групового тиску, групова згуртованість, лідерство і прийняття групових рішень.

5.2 Утворення та розвиток малої групи

Під розвитком малої групи розуміють процес зміни етапів чи стадій, які різняться за характером домінантних тенденцій у внутрішньогрупових стосунках. Відомі кілька підходів до виокремлення етапів розвитку малої групи. Розглянемо деякі з них.

В основі підходу, запропонованого американським психологом Б. Такменом, лежить двовимірна модель розвитку групи, яка передбачає виокремлення двох основних сфер (вимірів) групової життєдіяльності: інструментальної (ділової), пов’язаної з виконанням групового завдання, і експресивної (емоційної), котра виходить на міжособистісний контекст розвитку групової структури. Дві лінії (сфери) групового розвитку хоча і впливають одна на одну, однак мають свої внутрішні особливості й закономірності. Передбачається, що кожна з них має чотири власні стадії, які послідовно змінюють одна одну. Так, сфера міжособистісної активності складається з таких стадій:

· «перевірка й залежність», тобто орієнтація членів групи щодо

характеру дій кожного й пошуку взаємоприйнятної міжособистісної поведінки;

· «внутрішній конфлікт», пов’язаний з порушенням взаємодії та відсутністю єдності в групі;

· «розвиток групової згуртованості», яка досягається шляхом подолання непорозумінь і розв’язання конфліктів;

· «функціонально-рольова погодженість», тобто утворення рольової структури групи, яка відповідає змістові групового завдання.

Щодо сфери ділової активності, то автор виокремлює такі стадії:

· орієнтування в завданні й пошук оптимального способу його виконання;

· факт емоційної реакції на вимоги завдання, протидія членів групи вимогам, що пред’являються до них у зв’язку з виконанням завдання;

· відкритий обмін думками та інформацією з метою досягнення глибшого розуміння намірів один одного й пошуку альтернатив;

· прийняття рішення й активні спільні дії щодо його реалізації.

5.3 Феномен конформізму

Під конформізмом зазвичай розуміють пасивне пристосовницьке прийняття групових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання узвичаєних порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Таке визначену конформізму може означати три різні, хоч зовні подібні між собою явища:

· відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосування;

· однаковість у поведінці, згода особистості з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості людей, які її оточують;

· результат тиску групових норм на індивіда, котрий внаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати так само, як й інші члени групи.

При цьому конформна поведінка — це відповідна дія чи певне поводження індивіда за умов конкретної ситуації і групового (реального чи лабораторного) тиску (впливу). Йдеться про проблему відповідності вербальної реакції дійсній поведінці, яка в дослідженнях учених формулюється таким чином: чи змінюється думка внаслідок того, що індивід переконався в чомусь, тобто чи відбулися зміни його когнітивної структури, чи він лише ззовні демонструє зміни, а насправді залишається при власній думці. Причиною такого зовнішнього поводження може бути небажання конфліктувати, прагнення зберегти хороші стосунки з членами групи й т. п. Стосовно таких варіантів поведінки, то перший одержав назву раціоналістичного, а другий — мотивованого.

Щодо конформності, то під нею розуміють таку особливість чи властивість індивіда як члена групи, яка виявляється в його схильності обирати і підтримувати думку групової більшості, піддаватися реальному чи уявному тискові групи. Іншими словами, конформність — це певна властивість поведінки людини.

Чинники, що викликають конформну поведінку, впливають на хід її протікання та визначають рівень конформності:

· наявність конфлікту (реального чи уявного) між індивідом і групою (конформна поведінка виникає в разі конфлікту; можливість появи конфліктної ситуації пов’язана із розбіжністю думок чи позицій індивіда і групи; побоювання індивіда залишитися наодинці, в ізоляції призводить до прийняття ним точки зору групи);

· ситуація тиску (впливу) групи (тиск здійснюється не як пряма погроза, а саме як психологічна: через оцінки, спільну думку, образливий жарт тощо);

· розмір групи, її кількісний склад (було виявлено, що в групах чисельністю від трьох до п’яти осіб рівень конформізму вищий, аніж в об'єднанні із двох індивідів; збільшення чисельності групи веде до зниження конформізму та ін.);

· одностайність більшості (у ситуації абсолютної одностайності піддослідні передусім демонструють конформну поведінку; у ситуації, коли в групі два «наївних» піддослідних, ступінь незалежності підвищується, тобто легше протистояти чомусь або комусь, якщо хтось ще є поруч і протистоїть разом з вами та ін.);

· згуртованість групи (думка меншості, яка не належить до тієї

групи, з якою людина себе ідентифікує, не так сильно впливає на індивіда, аніж думка, висловлена членом «своєї» групи; члени групи, для яких значущою є належність до неї, підвладніші цій спільності та її впливу й т. п.);

· особливості ситуації (вплив більшості посилюється, коли зростає невизначеність ситуації; чим вищою є суб'єктивна авторитетність групи для «наївного» піддослідного, тим частіше він підпадає під вплив більшості);

· специфічність взаємозв'язку індивіда і групи (люди з високим

статусом наділені найбільшим впливом; люди з низьким статусом охочіше виконували вказівки експериментатора, аніж піддослідні з високим статусом тощо);

· особливості групи (йдеться про залежність інтенсивності конформної поведінки від особливостей діяльності групи; майбутні педагоги частіше демонструють залежність від групового впливу, аніж майбутні інженери; підлітки, котрі грають в оркестрі, залежніші у своїх твердженнях від однолітків, аніж підлітки, що стали переможцями фізико-математичних олімпіад й т.п.);

· своєрідність відповіді (найвищий рівень конформізму проявляється в тому випадку, коли відповіді даються публічно; коли ж піддослідні могли написати відповідь, то менше піддавалися тискові групи; висловивши думку публічно, люди, як правило, продовжують її дотримуватися; попередня заява може зменшити ступінь конформізму не тільки тому, що люди беруть на себе певні зобов’язання, але й тому, що не бажають мати нерішучий вигляд);

· гендерні й вікові особливості (жінки загалом конформніші, ніж чоловіки, а діти — аніж дорослі; водночас жіноча конформність не набагато перевищує чоловічу, саме тому ряд дослідників вважає за доцільне вести мову про більшу зорієнтованість жінок на інших, про їхню більшу відкритість, гнучкість, турботу щодо міжособистісних стосунків; підлітки схильні демонструвати конформізм у спілкуванні з групою однолітків і негативізм — у спілкуванні з дорослими);

· індивідуальні особливості піддослідного (Р. Кричевський та О. Дубовська наводять дані про те, що між схильністю людини до конформної поведінки й такими її психологічними особливостями, як високий інтелект, здатність до лідерства, толерантність до стресу, соціальна активність і відповідальність, виявлена негативна залежність);

· соціокультурні особливості (є результати досліджень, які вказують на те, що соціалізація особистості в різних культурах передбачає різний ступінь соціальної зумовленості поведінки);

· значущість ситуації для піддослідного (чим більш значущою є для індивіда ситуація, тим нижчою є вірогідність прийняття ним залежних рішень).

5.4 Групова згуртованість

Розгляд проблеми групової згуртованості є, одним з найважливіших в контексті вивчення особливостей формування малої соціальної групи. Під груповою згуртованістю розуміють утворення, розвиток і формування особливого типу зв’язків у групі, котрі дають змогу зовнішньо задану структуру перетворити на психологічну спільність людей, злагоджений психологічний організм, який живе за своїми нормами й законами відповідно до цілей і цінностей групи.

Основні детермінанти згуртованості за Д. Кортрайлом:

· якою мірою індивіди розглядають дану групу як можливість задовольнити свої потреби й цілі;

· спонукальні властивості групи, тобто як сама група (зокрема її цілі, перспективи, престижність членства в ній, спосіб дії та ін.) може слугувати мотиваційною основою для участі людей в її діяльності;

· яким чином окремий член групи оцінює наслідки свого членства в даній групі (позитивні чи негативні очікування індивіда);

· як л. ди оцінюють своє членство в цій групі порівняно з тим досвідом участі, який вони мали в інших групах.

Чинники, які сприяють досягненню групової згуртованості.

· Рівень емоційної привабливості, взаємної симпатії в міжособистісних стосунках. Доведено, що чим більше членів групи подобаються одне одному, тим вища її згуртованість. Водночас варто підкреслити, що емоційна привабливість членів групи як така (сама по собі) не забезпечує продуктивності спільної діяльності, високої згуртованості групи. Однак без неї дуже важко створити стабільну, згуртовану групу.

· Ступінь привабливості групи для її членів, особливості групових цілей. Вважається, що чим більша кількість людей, які задоволені своїм перебуванням у групі, тим вища згуртованість. Дослідники вказують на той факт, що саме цілі групи, пов’язані з діяльністю та її психологічними особливостями, визначають її властивості, динаміку розвитку, індивідуальну поведінку членів групи.

· Спосіб взаємодії в групі і провідний соціальний мотив, тобто мотиваційна сфера згуртованості членів групи. Передусім мається на увазі той спосіб взаємодії, якому в групі надається перевага. Вважається, що найпривабливіша для індивідів і має більше переваг стати згуртованою та група, в якій діяльність заснована на кооперації і превалює мотив співробітництва.

· Особливості та характеристики, які вказують на подібність членів групи між собою. Найголовнішим аспектом у даному контексті є ціннісний, тобто близькість поглядів, ціннісних орієнтацій членів групи. Доведено, що та людина більш за все тягнеться до групи, погляди й цінності якої вона поділяє і де знаходять підтримку її власні думки.

· Спосіб прийняття рішення, характер керівництва в групі. Вважається, що колегіальний стиль керівництва, який надає можливість кожному членові групи брати участь у розв’язанні тієї чи іншої проблеми або у виробленні групового рішення, є найбільш ефективним. Водночас відома думка, згідно з якою згуртованості групи сприяє прийнятний у конкретній ситуації стиль керівництва.

· Статевовікова структура групи. Практика показує, що згуртованість, здоровий соціально-психологічний клімат, як правило, спостерігаються там, де склад групи неоднорідний, де в наявності різновікові особливості членів групи, адже це сприяє різноманітнішому спектрові взаємин, спілкування, емоцій, прояву творчості молодих, зменшенню консерватизму ветеранів праці та ін.

· Автономність, певний ступінь ізольованості групи. Оскільки повна ізольованість має негативний вплив на згуртованість групи, а зауваження кола спілкування знижує, вичерпує його цінність, то для поліпшення психологічного клімату доцільно виходити за власне групові стосунки, налагоджувати часті контакти з іншими спільнотами.

Групову згуртованість можна розглянути за нижче поданою схемою:

5.5 Групові конфлікти

Психологічна структура конфлікту може бути описана за допомогою двох найважливіших понять: конфліктної ситуації і інциденту.

Конфліктна ситуація — це об'єктивна основа конфлікту, що фіксує виникнення реальної суперечності в інтересах і потребах сторін. По суті справи, це ще не сам конфлікт, оскільки існуюча об'єктивна суперечність може певний час не усвідомлюватися учасниками взаємодії.

Конфлікт стає психологічною реальністю для учасників з моменту виникнення інциденту. Інцидент — це ситуація взаємодії, що дозволяє усвідомити його учасникам наявність об'єктивної суперечності в їх інтересах і цілях. Тобто інцидент — це усвідомлення конфліктної ситуації. Він може протікати в різних формах. Перш за все, розрізняють прихований і відкритий інцидент. В своїй першій формі інцидент розвертається на рівні усвідомлення учасниками конфліктності відбувається, але може ніяк не виявлятися в їх реальних відносинах і реакціях. Відкритий інцидент розвертається як серія конфліктних дій учасників по відношенню один до одного.

Динаміка конфлікту, тобто закономірності його розвитку знаходяться в повній відповідності з його структурою. Можна виділити 4 основної стадії розвитку конфлікту:

Таким чином, конфлікт виникає з появою об'єктивної суперечності в цілях і інтересах учасників, стає для них психологічною реальністю після усвідомлення суперечності в реальному інциденті, проходить стадію конфліктних дій і приходить до певного дозволу.

Дві проміжні стадії не є обов’язковими. Так, конфлікт може об'єктивно виникнути, але залишитися неусвідомленим аж до зникнення самої конфліктної ситуації. Конфлікт може знайти дозвіл на стадії усвідомлення, не переходячи до дій. Проте в реальності більшість соціально-психологічних конфліктів в тій або іншій формі проходить всі основні стадії. Звернемося до аналізу стадії конфліктних дій.

На стадії конфліктних дій відбувається подальший розвиток всіх структур конфлікту. Об'єкт конфлікту, як правило, розширяється за рахунок «втягування» в конфлікт довколишніх зон взаємостосунків (так, конфлікт з ділової сфери перехід в особову, область неспівпадань думок здається його учасникам набагато ширше, ніж на початку). Змінюються і сторони конфлікту. Зокрема, вони міняють свій статус по відношенню до опонента (спроби тиснути по службовій лінії, через юристів, суд, громадськість) і привертають на свій бік співчуваючих, за рахунок чого міжособовий конфлікт дуже часто перетворюється в міжгруповій.

У всіх конфліктів є декілька причин. Основними причинами конфлікту є обмеженість ресурсів, які потрібно ділити, взаємозалежність завдань, відмінності в цілях, відмінності в уявленнях і цінностях, відмінності в манері поведінки, в рівні освіти, а також погані.

Розподіл ресурсів. Керівництво повинне вирішити, як розподілити матеріали, людські ресурси і фінанси між різними групами, щоб найефективнішим чином досягти цілей організації. Не має значення, чого торкається це рішення — люди завжди хочуть одержувати не менше, а більше. Таким чином, необхідність ділити ресурси майже неминуче веде до різних видів конфлікту.

Взаємозалежність задач. Можливість конфлікту існує скрізь, де одна людина або група залежать у виконанні задачі від іншої людини або групи. Оскільки всі організації є системами, що складаються з взаємозалежних елементів, при неадекватній роботі одного підрозділу або людини взаємозалежність задач може стати причиною конфлікту.

Відмінності в цілях. Можливість конфлікту збільшується у міру того, як організації стають більш спеціалізованими і розбиваються на підрозділи. Оскільки спеціалізовані підрозділи самі формулюють свої цілі і можуть надавати більшу увагу їх досягненню, ніж цілям всієї організації.

Відмінності в уявленнях і цінностях — вельми поширена причина конфлікту. Уявлення про якусь ситуацію залежить від бажання досягти певної мети. Замість того щоб оцінити ситуацію, люди можуть розглядати тільки ті погляди, альтернативи і аспекти ситуації, які, на їх думку, сприятливі для їх групи і особистих потреб.

Відмінності в манері поведінки і життєвому досвіді можуть збільшити можливість виникнення конфлікту. Дослідження показують, що люди з рисами вдачі, які роблять їх надзвичайно авторитарними, догматичними, байдужими до такого поняття як самоповага, швидше вступають в конфлікт. Інші дослідження показали, що відмінності в життєвому досвіді, цінностях, освіті, стажі, віці і соціальних характеристиках зменшують ступінь взаєморозуміння і співпраці між представниками різних підрозділів.

незадовільні комунікації є як причиною, так і слідством конфлікту. Погана передача інформації може діяти як каталізатор конфлікту, заважаючи окремим працівникам або групі зрозуміти ситуацію або точки зору інших. Інші поширені проблеми передачі інформації, що викликають конфлікт, — неоднозначні критерії якості, нездатність точно визначити посадові обов’язки і функції всіх співробітників і підрозділів, а також пред’явлення вимог, що взаємовиключають, до роботи. Ці проблеми можуть виникати або усугубляти через нездатність керівників розробити і довести до зведення підлеглих точний опис посадових обов’язків.

Функції конфліктів

• Рішення конфлікту є усуненням повністю або часткове причин, що породили конфлікт, або зміну цілей учасників конфлікту.
• Управління конфліктами — ця цілеспрямована дія по усуненню (мінімізація) причин, що породили конфлікт, або на корекцію поведінки учасників конфлікту.
• 6. Лідерство та керівництво в малих групах: загальні поняття й підходи

Основою лідерства є специфічний тип управління, який виник в старовині на основі відносин «господар — раб» і «лідер — послідовник». При цьому лідер займає в групі центральну позицію і концентрує авторитарну владу, яка домінує над послідовниками. Об'єднання послідовників коло лідера дозволяє в короткі терміни і в несприятливих умовах вирішувати важкі задачі. Відносини «лідер — послідовник» відомі нам з дитинства і сприймаються цілком природно, хоча іноді і хворобливо. Вихователь в дитячому саду, батьки в сім'ї, вчитель в школі, «отаман» у дворі, староста в студентській групі - всі вони якийсь час займають місце лідера в нашому житті.

Право на владу отримується лідером в ході формування групи послідовників і полягає в ухваленні рішень і розпорядженні ресурсами групи для досягнення поставлених цілей. Реально цим правом лідер користується тільки до того моменту, поки це признається його послідовниками в неформальній організації.

Винагорода і примушення як методи дії на групу — головний інструментарій в роботі з послідовниками. Вони характеризують справедливість, авторитетність і мотивацію лідера відносно членів його групи і приводять до зростання її чисельності або розпаду у разі особистої користі або тиранічного примушення.

Лідерські відносини відрізняють те, що група послідовників визнає особові і фізіологічні якості лідера, передає йому владні повноваження, наділює його відповідальністю, а так само надає йому необхідну підтримку в досягненні поставлених цілей.

Типи відносин лідерства.

Неефективне лідерство побудовано на відносинах типу «раб-господар», коли влада лідера практично абсолютна.

Авторитарне управління побудовано на традиційних відносинах «начальник-підлеглий», коли влада лідера підтримується всіма нормативними документами адміністративної системи.

Ефективне лідерство побудовано на новому типі відносин «лідер-послідовник», коли лідер одержує владу від послідовників, що визнають його цінність і важливість для їх спільної роботи в групі.

Лідер і менеджер.

Чим відрізняється лідерство і управління, лідер і менеджер?

Лідерство — це здатність впливати на групи людей, що б спонукати їх працювати для досягнення поставлених цілей. Управління — це процес дії на колективи людей з метою ефективної координації їх дій у виробництві. Таким чином, управління носить загальний характер, воно існує завжди і скрізь, а лідерство — це вершина управління, коли необхідно забезпечити найефективніше досягнення цілей.

Лідерство не замінює управління і не існує зовні нього, а доповнює управління в тих випадках, коли традиційні методи управління не дають високих результатів і не дозволяють ефективно досягати поставленої мети.

Лідерство — це частина управління, заснована на виняткових здібностях лідера впливати на групи людей в цілях ефективного досягнення поставлених цілей. Ефективне лідерство є найбажанішим типом відносин управління з самими високими можливостями участі працівників в управлінні і досягненні кінцевої мети.

Відміна лідера від менеджера

• Слід зупинитися на відмінностях між лідером і менеджером. Ефективний менеджер не обов’язково є ефективним лідером і навпаки. Їх основні характеристики як би знаходяться в різних вимірюваннях.
• Менеджер — це людина, яка направляє роботу інших і несе персональну відповідальність за її результати. Хороший менеджер вносить порядок і послідовність у виконувану роботу. Свою взаємодію з підлеглими він будує на фактичній інформації, нормативних документах, традиціях організації і в рамках встановлених цілей. Лідер надихає людей і вселяє ентузіазм в працівників, передаючи їм своє бачення майбутнього, допомагаючи їм адаптуватися до нового і пройти етап змін.
• Менеджери мають тенденцію займати пасивну позицію по відношенню до цілей. Частіше за все вони з потреби орієнтуються на кимось встановлені цілі і практично не використовують їх для проведення змін. Лідери самі встановлюють цілі і використовують їх для зміни відношення людей до справи.
• Очевидно, що на практиці не спостерігається ідеального дотримання цих двох типів відносин управління. Дослідження показують, що значна група менеджерів багато в чому володіють лідерськими якостями. Проте зворотний варіант зустрічається в житті рідше.
• Висновок
• Людина потребує спілкування з собі подібними і, мабуть, одержує радість від такого спілкування. Більшість з нас активно шукає взаємодії з іншими людьми. У багатьох випадках наші контакти з іншими людьми короткочасні і незначні. Проте, якщо двоє або більше людей проводять достатньо багато часу в безпосередній близькості один до одного, вони поступово починають психологічно усвідомлювати і існування один одного. Час, потрібний для такого усвідомлення, і ступінь усвідомлення дуже сильно залежать від ситуації і від характеру взаємозв'язку людей. Проте, результат такого усвідомлення практично завжди один і той же. Усвідомлення того, що про них думають і чогось чекають від них інші, примушує людей деяким чином міняти свою поведінку, підтверджуючи тим самим існування соціальних взаємостосунків. Коли такий процес відбувається, випадкове скупчення людей стає групою.
• Кожний з нас належить одночасно до багатьох груп. Ми — члени декількох сімейних груп: своєї безпосередньої сім'ї, сімей бабусь і дідусів, двоюрідних сестер і братів, родичів дружини або чоловіка і т.д. Більшість людей належить також до декількох груп друзів — громадянству, які досить регулярно бачаться один з одним. Деякі групи виявляються недовговічними, і їх місія проста. Коли місія виконана, або коли члени групи втрачають до неї інтерес, група розпадається. Прикладом такої групи можуть бути декілька студентів, які збираються разом для підготовки до майбутнього іспиту. Інші групи можуть існувати протягом декількох років і робити істотний вплив на своїх членів або навіть на зовнішнє оточення.
• За визначенням Марвіна Шоу, «група — це двох осіб або більш, які взаємодіють один з одним таким чином, що кожна особа робить вплив на інших і одночасно знаходиться під впливом інших осіб».
• Література
• 1. Єгідес А.П. Лабіринти спілкування, або як навчитися ладити з людьми. — М.: АСТПРЕС КНИГА, 2002. — 368 с
• 2. Літвак М. Е. Командувати чи підчинятися? (Серія «Психологічні етюди») — Ростов н/Д.: видавництво «Фенікс», 2002 — 384 с.
• 3. Нельсон — Джоунс Р. Теорія і практика консультування — СПб: видавництва «Пітер», 2000 — 464 с.
• 4. Пайне Е., Маслач К. Практикум по соціальній психології. СПб: видавництва «Пітер», 2000 — 528 с.
• 5. Рудестам К. Групова психотерапія — СПб.: ЗАО видавництва «Пітер», 1999. — 384 с.
• 6. Управлінські аспекти соціальної роботи: Курс лекцій. К.: МАУП, 2002. — 376 с.