Основні етапи та причини еволюції ролі держави у ринковій економіці

Міністерство транспорту та зв’язку України Українська державна академія залізничного транспорту Кафедра: «Економічної теорії та права»

Контрольна робота

з дисципліни: «Державне регулювання економіки»

на тему: «Основні етапи та причини еволюції ролі держави у ринковій економіці»

Виконала:

студентка групи 12 — IV (3) — Ф Агаркова Дар’я Шифр — 149

Перевірила:

доцент Харитонова Л.В.

Харків 2009

ЗМІСТ

Вступ

1 Інститут політичної влади

2 Держава як «нічний сторож»

3 Інститут макроекономічного регулювання

4 «Соціальна держава»

5 Від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави»

6 Глобалізація та формування «балансу інтересів»

Висновок Список літератури

ВСТУП

В останні два десятиріччя йде активне переосмислення ролі держави в економічному розвитку та виявленні тих тенденцій, які будуть визначати її місце у суспільстві XXI ст. Які ці тенденції? Що лежить в їх основі? Та яким чином вони можуть вплинути на процеси, що відбуваються сьогодні в Україні? Щоб відповісти на ці питання, важливо не тільки мати уявлення про те, які етапи розвитку пройшла сучасна держава, але й зрозуміти, що є істиною причиною такої еволюції.

З перших днів існування держави її роль не зводилася до виконання виключно політичних функцій. Держава завжди займалося економічною діяльністю, втручаючись у дії суб'єктів економічного життя та забезпечуючи тим самим стійкість політичної влади. Що правда, таке втручання у різні періоди та в різних країнах істотно відрізнялося, що дозволяє говорити про етапи еволюції економічних функцій держави. У роботі розглянемо ці етапи з позиції більш широкої проблеми — діалектики економіки і політики та тієї ролі, яку грає держава в якості органа, що забезпечує баланс інтересів, представлених у суспільстві, тобто класової природи держави.

1 ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Вперше термін stato ввів Н. Макіавеллі для визначення держави як інституту політичної влади. Такий інститут став закономірним результатом суспільного поділу праці, виникнення приватної власності та класів.

В першу чергу окремі особи, а потім й групи людей поступалися деякому органу частиною своїх функцій. Такий орган поступово перетворився на систему інститутів, що володіли засобами законного примусу у відношенні до населення, що проживало на визначеній території. Так виникла держава, яка засобами законодавчої, виконавчої та судової влади здійснювала нормотворчу, координуючу та контролюючу функції.

Держава як інститут політичної влади з’явилася в період виникнення приватної власності та класів. В умовах розкладу первинно-общинного строю розшарування суспільства приводило до того, що з загальної маси членів роду поступово виділилася знать — відокремлена група вождів, воєначальників, які використовуючи своє положення, привласнювали собі більшу частку військової здобичі, придбавали кращі ділянки землі. Свою владу, яка поступово ставала спадковою, вони використовували переважно для захисту власних інтересів. Так, поступово родоплемінна організація стала витіснятися державними організаціями.

Однією з головних ознак формування державної організації було виділення з суспільства особливого прошарку людей, що виконували управлінські функції та були наділені особливими правами та владними повноваженнями. Так, поступово складалася система державного примусу, а регулятором взаємовідносин людей були вже не обряди та звичаї, а право. Перш за все правові норми являли собою сукупність правил поведінки, до додержання яких зобов’язували державні структури, що зароджувалися. Пізніше правові норми встановлювалися актами князів, королів та наділеними такими повноваженнями чиновниками. Але у всіх випадках такі правові норми встановлювались виходячи з інтересів правлячого прошарку чи тієї соціальної групи, яку вони представляли.

Так, рабовласницька держава не лише використовувала засоби, що знаходилися в її розпорядженні, для забезпечення стійкості та захисту інтересів класу рабовласників над рабами, але й сама виступала як експлуататор. Головною метою феодальної держави було закріплення та охорона феодальної власності на землю, створення умов класу феодалів для здійснення господства та експлуатації кріпаків, ремісників та інших шарів населення.

Буржуазна держава за своєю суттю також мало чим відрізнялася від попередніх типів держави — рабовласницької та феодальної. Після перемоги буржуазних революцій, що завершилися корінною ломкою феодальних виробних відносин, буржуазія стала не лише економічно, але й політично господарюючим класом. Володіння політичною владаю, в свою чергу, давало їй можливість остаточно затвердитися економічно.

Таким чином, в класових суспільствах держава — це не просто орган політичного керівництва, орган політичної влади. Це політичне знаряддя у руках економічно господарюючого класу. Саме держава силою політичної влади забезпечує владу у суспільстві того класу, який є господарюючим в економічному відношенні. Найбільш чітко це проявляється в той період, коли господарюючий клас чи тільки стає на ноги, чи слабкий в силу якихось причин. Це прекрасно ілюструє історія становлення буржуазної держави.

Ця ж історія підтверджує той факт, що перехід держави на так звані нейтральні позиції може бути викликаний двома обставинами: чи тим, що господарюючий в економічному відношенні клас настільки сильний, що не потребує підтримки держави, чи тим, що в суспільстві встановилася відносна рівновага сил різних соціальних груп, з яких одна частина відноситься до класу власників, а інша ні. В останньому випадку держава просто не може відкрито когось підтримувати і тому вимушена зайняти нейтральну позицію.

Щоб підтвердити сказане, звернімося знов до історії. Так, ранніх етапах розвитку ринково-капіталістичного господарства, в період розкладу феодалізму та формування капіталістичної системи відносин саме держава виступала тією активною силою, яка допомагала капіталу, що зароджувався. Наприклад, широко відомо, яку роль в становленні системи ринково-капіталістичних відносин зіграли закони про обгородження общинної землі в Англії у XVIII ст., як протягом тривалого часу державі вдавалося підтримувати достатньо високий рівень експлуатації найманих робітників при відносній слабкості капіталу. Починаючи з кінця XV ст. та протягом всього XVI ст. у всіх країнах Західної Європи існували суворі закони проти бродяжництва. Велику роль в становленні ринково-капіталістичного господарства зіграли починаючи з XIV й до середини XVIII ст. так звані статути про робочих.

Усі ці історичні факти переконливо доводять, що держава, висловлюючи інтереси господарюючого в економічному відношенні класу, в ситуації, коли цей клас слабкий чи лише формується, повністю знаходиться на його боці та відкрито його підтримує. Про це свідчить не лише досвід більшості країн, що пройшли тривалий шлях формування ринкового господарства, але й досвід реформування економіки Росії у 90-х роках XX ст., де економічна політика, що проводилася в цей період державою, була направлена виключно на підтримку знов створюваного класу крупних приватних власників.

Коли ж господарюючий в економічному відношенні клас твердо стає на ноги, тоді державі вже немає необхідності відкрито заявляти про свою підтримку. В цих умовах можна перейти на нейтральну позицію, що й знайшло своє вираження у так званій ролі держави у якості «нічного сторожа».

2 ДЕРЖАВА ЯК «НІЧНИЙ СТОРОЖ»

З середини XVII по середину XIX ст. роль держави обмежувалася виконанням функцій, пов’язаних з забезпеченням безпеки громадян, збереження їх майна (захист прав власності), створенням необхідної правової бази для взаємовідносин господарюючих суб'єктів, контролем за виконанням контрактів. Найбільш місткою характеристикою держави в цей період було ототожнювання її з «нічним сторожем», який повинен був спостерігати за тим, щоб ніхто й ніщо не порушувало прядку речей, що склався.

Уявлення про державу як про «нічного сторожа» були багато в чому зобов’язані ідеям А. Сміта, що отримали широке розповсюдження наприкінці XVIII ст. Сміт опублікував роботу «Дослідження про природу та причини багатства народів», де намагався довести, що ринок є найкращим інструментом, що забезпечує як економічний ріст, так й суспільне багатство. Він відстоював ідею «природної гармонії» (рівноваги), яка встановлюється в економіці стихійно, за відсутності зовнішнього (державного) втручання та є оптимальним режимом функціонування економічної системи. Тому держава ні в якому разі не повинна втручатися в регулювання економічних процесів. За державою повинні бути закріплені деякі базові функції (оборона, правопорядок та ін.), необхідні для процвітання ринку.

У XIX ст. була створена система буржуазного права (система норм та правил поведінки), що виражає перш за все волю та інтереси господарюючого класу. За допомогою права господарюючий в економічному відношенні клас захищав свою владу від зазіхань з боку інших класів, забезпечуючи тим самим економічне та соціально-політичне господство.

Ототожнювання держави з «нічним сторожем» у XIX ст. означало й те, що держава свою історичну місію по формуванню системи капіталістичних відносин виконала. Ринково-капіталістичне господарство могло відтворюватися вже не лише й не стільки засобами сили та відкритого втручання держави, скільки за рахунок господарюючої системи економічних відносин. Завершивши роботу в якості архітектора капіталістичної системи господарства, держава стала пильно слідкувати за тим, щоб ніхто й ніщо не зруйнувало її великого творіння.

Крім того, слід враховувати ще одну обставину, що істотно вплинула на зміну економічних функцій держави. Справа в тому, що протягом усього XIX ст. в найбільш розвинених країнах формувалося громадянське суспільство, становлення якого відзначило початок нового періоду в розвитку держави. З розвитком громадянського суспільства в структурі державних органів з’являються постійні загальнонаціональні (а не лише окремих верств) представницькі заклади парламентського типу, що володіли правом прийняття найбільш важливих законів, формується представницька демократія.

Саме завдяки розвитку форм громадянського суспільства в кінці XIX ст. все більш виразно почали висловлювати ідеї про необхідність створення держави, що не лише здійснює охорону правопорядку, але й проводить політику в інтересах усіх членів суспільства (законодавче регулювання тривалості робочого дня, мінімального розміру заробітної плати, обмеження та заборона дитячої праці, соціальне забезпечення непрацездатних та безробітних та ін.).

Реалізація цієї ідеї у XX ст. багато в чому стала можливою завдяки профспілковому та робочому рухам, що набирали потужність з кінця XIX ст., поступовому формуванню у розвинутих країнах середнього класу, розвитку представницьких інститутів влади.

3 ІНСТИТУТ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Починаючи з кінця XIX ст. під впливом змін, які відбулися в матеріальному виробництві, відбувається розширення економічних функцій держави. Мова йде про посилення концентрації та централізації виробництва, ускладнення економічних зв’язків та загострення соціальних проблем. Однак цей процес, на наш погляд, набуває наявних рис та форм, якщо одночасно розглядати й ті зміни, які відбуваються в соціальній структурі суспільства. Але це не говорило про те, що держава перестала виражати інтереси господарюючого в економічному відношенні класу. Саме в інтересах цього класу у XX ст. під впливом таких факторів, як Велика Жовтнева революція в Росії 1917 р., Велика депресія 1929 — 1933 рр., розпад після другої світової війни імперій, створених європейськими державами, та інших подій держава починає активно втручатися в регулювання економіки.

Поступове розширення економічних функцій держави з кінця XIX ст. проходить три етапи. Початок першого етапу пов’язано з першою світовою війною. Він тривав до Великої депресії 1929 — 1933 рр. У цей період держава починає активно втручатися в регулювання економічних процесів, намагаючись обмежити монополістичні тенденції, створюючи державний сектор в економіці. Однак це втручання обмежується в основному галузями військового виробництва. В інших галузях господарювали приватнокапіталістичні методи господарювання.

Світова економічна криза 1929 — 1933 рр. відкриває другий етап, який триває до другої світової війни. В цей період в історії суспільства виникає система постійної та активної участі держави в керуванні ринковим господарством. Розвиваються державні форми антициклічного регулювання економіки, а також елементи планування. Така політика отримала вираження у збільшенні державної власності, рості об'єму державного бюджету, який став використовуватися не лише на утримання держапарату, але й для фінансування державної та приватної діяльності. Наряду з бюджетно-податковою для регулювання макроекономічних пропорцій держава активно використовує грошово-кредитну політику, направлену на стимулювання капіталовкладень, рішення соціальних проблем.

Третій етап починається після другої світової війни та триває до середини 50-х років. На відміну від попереднього етапу цей етап характеризується тим, що антициклічна політика доповнюється системою мір по стимулюванню темпів економічного росту. В цей період держава приймає найактивнішу участь в розвитку ключових галузей промисловості, створенні економічної й соціальної інфраструктури. Цей етап підготував необхідний матеріальний ґрунт для наступного етапу, який отримав назву «золотого сторіччя капіталізму».

4 «СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА»

Державна політика в середині 50-х — середині 70-х років XX ст. виходила з наступних посилань:

1.Економіка повинна бути змішаною, а не лише приватнокапіталістичною. Необхідність державного втручання в економіку обумовлена так званими вадами ринку, за яких ринкова економіка не може впоратися з ефективним розподілом ресурсів. До числа таких вад відносяться наявність суспільних благ та природних монополій, зовнішніх впливів та неповнота інформації (неповнота ринків).

2.Необхідна скоординована макроекономічна політика в зв’язку з тим, що ринок сам по собі нездатний приводити до стабільних макроекономічних результатів.

3.Ринок сам по собі не може привести до рівномірного розподілу доходів. Тому держава, з одного боку, повинна регулювати розподіл доходів, а з іншої - захищати тих, хто з якихось причин залишився без джерела доходу чи переживає інші лиха. Одночасно держава повинна піклуватися про розвиток інфраструктури освіти та охорони здоров’я.

Головними цілями держави в цей період були повна зайнятість, стабільність цін та рівновага платіжного балансу. В цей період держава все сильніше втручалася в регулювання не лише економічних, але й соціальних відносин, а в багатьох країнах Західної Європи сформувалася ідеологія держави загального благополуччя (Welfare State — держава благополуччя).

Державна політика соціального благополуччя у 50 — 60-і рр. включала програми досягнення високого рівня життя населення шляхом створення державної системи освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва, а також програми соціального забезпечення, регулювання мінімального розміру заробітної плати. Пізніше вони були доповнені демографічними та екологічними програмами, програмами захисту національної культури та ін.

Після другої світової війни у програмних документах багатьох політичних партій, а також конституціях трьох держав Західної Європи (в Основному Законі ФРН 1949 р., Конституції Франції 1958 р. та Конституції Іспанії 1978 р.) з’явився термін «соціальна держава».

«Соціальна держава» у 50 — 60-і рр. у більшості розвинутих країн стала можливою не лише завдяки тим змінам, які відбулися в системі матеріального виробництва в епоху переходу від індустріального до постіндустріального суспільства та які були пов’язані в першу чергу зі змінами ролі особистого (людського) фактору у сучасному виробництві. «Соціальна держава» стала можливою також завдяки встановленій в середині XX ст. своєрідній рівновазі сил різних соціальних груп, представлених в суспільстві, які засобами форм представницької демократії отримали можливість висувати та відстоювати свої інтереси.

Формування інститутів громадянського суспільства та розвиток парламентських форм буржуазної демократії створили основу для просування в органи законодавчої влади представників різних соціальних груп, які могли представляти та відстоювати перш за все свої економічні інтереси. В цих умовах діяльність держави все більше підкорювалась суспільному контролю, розширювався та посилювався контроль представницьких та судових закладів за діяльністю центральної та місцевої виконавчої влади, зростало коло осіб, які користувалися виборчими та іншими політичними правами. Це заклало основу для перетворення держави зі знаряддя господства одного класу на засіб досягнення суспільного компромісу, пом’якшення та зняття соціальних протиріч, що знайшло свій прояв й в економічних функціях держави.

Згідно з ідеологією держави загального благополуччя та «соціальної держави» вважалося, що в індустріально розвинутих країнах вже досягнуто загальне благополуччя, соціальна політика дозволила стабілізувати суспільство, залагодити конфлікти. Наслідуючи приклад розвинутих країн, інші країни рано чи пізно також повинні стати на цей шлях.

Однак цей етап закінчився у середині 70-х рр., коли грянула наступна світова економічна криза 1974 — 1975 рр. та почався поступовий процес переосмислення ролі держави, що, на наш погляд, відзначило початок наступного етапу, який продовжується й досі.

5 ВІД ПОЛІТИКИ «СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ» ДО ПОЛІТИКИ «ЕФЕКТИВНОЇ ДЕРЖАВИ»

Головна особливість останнього етапу — поступовий перехід від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави». Сутність політики «ефективної держави» знайшла своє вираження у двох основних положеннях.

По-перше, держава в силу неймовірно роздутих витрат, що потягли за собою збільшення дефіциту державного бюджету, повинна істотно скоротити коло своїх обов’язків, переклавши вирішення ряду задач, які вона ще недавно виконувала, на інші господарюючі суб'єкти.

По-друге, витрати по пенсійному забезпеченню, медичному страхуванню, страхуванню від безробіття та інші соціальні виплати не повинні забезпечуватися лише за рахунок коштів державного бюджету. Ці витрати повинні бути рівномірно розподілені між всіма суб'єктами.

В кінцевому рахунку держава повинна виступати не як джерело економічного росту, а як партнер, каталізатор та помічник — такий був головний зміст політики, яка проводилася державами більшості розвинутих країн у 80 — 90-і рр. XX ст.

Серед причин такого повороту розглядаються такі, як крах адміністративно-командної економіки в СРСР та в країнах Східної Європи, фінансова криза політики держави загального благополуччя, дефіцит державного бюджету, що збільшувався з кожним роком, а також події, що відбувалися останнім часом в країнах Південно-Східної Азії, що показали світу приклади «економічного дива».

Більшість західних вчених вважають, що крах адміністративно-командної системи в СРСР та країнах Східної Європи — це приклад того, як надмірні видатки держави на вирішення соціальних проблем неминуче обертаються низькою економічною ефективністю, призводять до розвитку застійних явищ в економіці. У розвинутих же країнах надмірні соціальні виплати призвели до роздування штату соціальних робітників, збільшенню невиробничих видатків, що потягнуло за собою збільшення дефіциту державного бюджету.

В західній науці своєрідно тлумачився й так званий феномен «економічного дива» країн Південно-Східної Азії. Як відомо, в цих країнах у 70 — 80-і рр. держава не проводила активної соціальної політики. І тим не менш цим країнам вдалося за гранично короткі терміни досягти вражаючих економічних результатів. Таким чином, ставилося під сумнів теоретичне посилання, яке протягом багатьох років лежало в основі політики держави загального благополуччя і яке виходило з особливої ролі особистого (людського) фактору в розвитку сучасного виробництва.

Ще в 60-і рр. в зв’язку з переходом розвинутих країн від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку в економічній науці заговорили про те, що вирішальним джерелом на індустріальній та тим більше на інформаційній стадії розвитку є не речовий, а особистий фактор. Саме від знань, освіченості, вміння швидко орієнтуватися в стані, що постійно змінюється, особистої відповідальності та свідомості людини залежить не лише безпека сучасного виробництва, а й можливість його подальшого удосконалення. Тому робився висновок: держава повинна постійно піклуватися про розвиток своїх громадян, виділяючи значні кошти на освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення, тому що ці на перший погляд невиробничі витрати насправді - головне джерело економічного росту.

Зараз же, посилаючись на досвід країн Південно-Східної Азії, пропонується інша схема. Держава не повинна нести тягар матеріальної відповідальності за розвиток соціальної сфери. Вона повинна скоротити соціальні витрати та використовувати вивільнені таким чином кошти на стимулювання економічної активності, тобто головна мета політики держави — економічний ріст, по досягненні якого можна подумати й про вирішення соціальних проблем.

Основними причинами еволюції економічної ролі держави стали зміни, що відбувалися перш за все у матеріальному виробництві, серед яких не лише збільшення об'ємів виробництва та ускладнення економічних зв’язків, але й посилення ролі особистого фактора в розвитку сучасного виробництва. Ці зміни потребували втручання держави в регулювання макроекономічних пропорцій та вирішення соціальних задач, її допомоги в боротьбі з монополістичними тенденціями.

Зміни в матеріальному виробництві, ускладнення економічних зв’язків, посилення державного втручання в економіку — такий причинно-наслідковий зв’язок дійсно достатньо виразно проявляється протягом усіх описаних вище етапів еволюції економічних функцій держави. Складніше прослідкувати такий взаємозв'язок при переході до політики «ефективної держави».

Неможна сказати, що у 80 — 90-і рр. XX ст. економічні зв’язки значно спростилися. Навпаки, економічні взаємозв'язки стали сьогодні ще більш складними, ніж були 20 — 30 років тому. Суспільне виробництво навряд чи може залишатися сьогодні стабільним і тим більше розвиватися поза активної грошово-кредитної, бюджетно-податкової та інвестиційної політики держави. Сучасному виробництву потрібен висококваліфікований та освічений робітник, що володіє не лише вузькопрофесійними знаннями, але й широким кругоглядом, який дозволяв би йому вільно орієнтуватися в обстановці, що постійно змінюється, приймати самостійні рішення. Але при цьому чутно заклики до зменшення втручання держави в економічний розвиток, що виглядає неочікуваним у світлі тієї еволюції економічних функцій держави, про яку говорилося вище, та тих причин, якими вона була викликана.

Зменшення державного втручання в економічний розвиток, поривання перекласти частину функцій, які ще нещодавно виконувала держава, на плечі інших економічних суб'єктів дуже важко пояснити з позиції змін, що відбулися в системі матеріального виробництва. Навпаки, ці зміни свідчать про необхідність посилення державного регулювання економіки. Однак висновки робляться прямо протилежні, що й примушує казати про наявність інших, ніж зміни в матеріальному виробництві, причин еволюції економічних функцій держави. Що це за причини?

Ті зміни, про які йшлося вище та які пов’язані переходом у 80 — 90-і рр. XX ст. від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави», багато в чому пов’язані з руйнуванням інститутів громадянського суспільства. І причина цього — процес глобалізації.

6 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ФОРМУВАННЯ «БАЛАНСУ ІНТЕРЕСІВ»

Процес глобалізації як нова форма чи новий етап в розвитку сучасного світового господарства в кінці XX ст. має свої особливості. По-перше, основа глобалізації - інтернаціоналізація виробництва, інституціональною формою якого виступають транснаціональні корпорації (ТНК). Хоча вихід капіталу за національні рамки почався ще на початку XX ст., однак сьогодні він значно посилився. Сьогодні міжнародне виробництво та відповідна йому міжнародна торгівля за своїм змістом переважно не між-, а внутрішньогалузева торгівля, заснована на внутрішньогалузевій спеціалізації окремих країн.

По-друге, глобалізація супроводжується стрімким ростом фінансових ринків (валютних, фондових, кредитних), які сильно впливають на сферу торгівлі та виробництва. Причому якщо ще недавно фінансові ринки обслуговували реальний сектор економіки, то сьогодні ця сфера набула самостійне значення, що призвело до різкого зростання числа фінансових спекуляцій.

По-третє, глобалізація супроводжується регіоналізацією економічної діяльності (наприклад, Західна Європа, США і Латинська Америка та ін.). На базі цього виникають широкі замкнені економічні простори, у межах яких знімаються будь-які перепони для торгівлі, вільного пересування капіталу та людей.

По-четверте, глобалізація не обмежується лише економічною сферою. Вона впливає на культуру, мораль, життєві цінності, мистецтво. В системі глобальної економіки знаходяться телебачення, відеовиробництво, видавницька діяльність.

Усі перелічені тенденції істотно впливають на функціонування інститутів громадянського суспільства, частково руйнуючи їх. Вихід капіталу за національні рамки та функціонування його в світовому масштабі, гордування національними межами ведуть до того, що держава як засіб досягнення суспільного компромісу всередині поступово руйнується. Відповідно змінюються й її економічні функції.

З одного боку, міжнародний капітал не може підпорядковуватися якомусь одному національному уряду. За своєю природою він є інтернаціональним і його розвиток неминуче супроводжується формуванням відповідного світового уряду у вигляді міжнародних економічних та фінансових інститутів. З іншого боку, у світовому масштабі ще не склалися такі механізми, які б протистояли вузькоегоїстичним інтересам світового капіталу та дозволили б врахувати при виробці економічних рішень і стратегій міжнародних фінансових інститутів інтереси усіх соціальних груп, представлених у тих чи інших країнах. Тобто «баланс інтересів», якого у кінцевому рахунку вдалося досягти завдяки створенню інститутів громадянського суспільства всередині окремих країн та завдяки чому держави більшості країн перетворилися на «соціальні держави», сьогодні внаслідок глобалізації істотно підірвано. Це й є однією з головних причин переходу наприкінці XX ст. в більшості країн від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави».

Перехід до політики «ефективної держави» — це приклад порушення «балансу інтересів» під дією глобалізації. Глобалізація економічного життя в тому вигляді, як це було представлено вище, істотно посилила позиції капіталу не лише в масштабі світового господарства, але й всередині країн. І такому посиленню нездатна протистояти навіть найсильніша держава.

Сучасний крупний капітал під дією глобалізації став більш мобільним, та йому значно легше відстоювати свої інтереси на шкоду інтересам інших соціальних груп. Так, наприклад, сьогодні одним з головних аргументів роботодавця у випадку, якщо не вдається домовитися з робітником про розмір заробітної платні, є його заява про можливість закриття та переміщення підприємства в іншу країну, з більш дешевою та більш змовливою робочою силою. Протистояти такого роду аргументам в умовах недостатньої розвиненості міжнародної солідарності трудящих, на тлі загальної кризи профспілкового руху, розбіжностей у рівні економічного розвитку різних країн та рівні життя робочих дуже складно. Тому під тиском страху втратити роботу робочі часто погоджуються на більш низьку заробітну платню та погіршення умов праці.

Держава, в свою чергу, не завжди готова і не завжди зацікавлена в тому, щоб протистояти цій тенденції. Вона у кращому випадку може заявити про нейтральну позицію й не протидіяти вільному переміщенню капіталу, а у гіршому — погоджується на скорочення державних інвестицій та соціальних видатків начебто через їх неефективність чи збільшення дефіциту державного бюджету. У цьому розумінні зміна економічних функцій держави представляється величиною, що залежить від більшої кількості змінних, що включають не лише зміни в системі матеріального виробництва.

ВИСНОВОК

Таким чином, з вище викладеного бачимо, що держава з перших днів існування виконувала не лише виключно політичні функції, а й завжди займалася економічною діяльністю. Основними причинами еволюції економічної ролі держави стали зміни, що відбувалися перш за все у матеріальному виробництві, серед яких не лише збільшення об'ємів виробництва та ускладнення економічних зв’язків, але й посилення ролі особистого фактора в розвитку сучасного виробництва. Ці зміни потребували втручання держави в регулювання макроекономічних пропорцій та вирішення соціальних задач, її допомоги в боротьбі з монополістичними тенденціями.

Еволюцію економічних функцій держави недостатньо розглядати лише з позиції тих змін, які відбуваються в матеріальному виробництві по мірі розвитку суспільства. Не менш значущим як у теоретичному, так і в практичному плані є аналіз еволюції економічних функцій держави з позиції її ролі в якості в якості інституту політичної влади та того впливу, який цей інститут чинить на економічний розвиток, тобто з позиції діалектики економіки та політики.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.Государственное регулирование рыночной экономики: Учеб. пособие. / под ред. И. И. Столярова. — М.: Дело, 2001. — 280 с.

2.Гриньова В. М., Новікова М. М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. — Х.: Видавничий Дім «ІНЖЕК», 2004. — 756 с.

3.Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. І.Р.Михасюка. — Львівський національний університет ім. І.Франка. Підручник. Друге вид. — К.: Атіка, Ельга-Н, 2000. — 592 с.