Техніка мовлення педагога: вимоги до дикції, володіння фонетичним диханням, удосконалення професійних характеристик голосу

До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення — це навички, вміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне (інтелектуальне), емоційно-естетичне, спонукальне враження.

Дихання — один із головних життєдіяльних актів людського організму. Його виконує людина постійно, у певному ритмі, незалежно від розумової діяльності (остання, до речі, фізіологічно теж пов’язана з диханням). Але дихання є й основою виголошуваного мовлення: звучання, «голос» мовлення починається з вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу. Диханням теж можна керувати: навмисне дихання (ненавмисне — акт суто фізіологічний) здійснюється з метою видозмін у процесі говоріння, який потребує текст за ідейно-естетичними та іншими настановами.

У процесі дихання активну участь беруть: носоглотка, бронхи, легені, грудна клітка, діафрагма. Щоб їх робота була правильною, вони повинні бути фізично здоровими, розвиненими. Звичайно, дихання формується з часом, зростанням людини, адже якість його (глибина, тривалість, довжина паузи тощо) залежить і від віку мовця. Дихання має два основні акти: вдих і видих, якість яких теж відповідно забарвлює звукове мовлення, а пауза між ними є показником характеру дихання — ненавмисне: вдих — видих — пауза; навмисне: вдих — пауза — видих.

Кращим — найповнішим і правильним — уважається змішаний тип дихання: реберно-діафрагмовий, тобто, коли в процесі дихання рухаються і ребра, і діафрагма. Переконатися в цьому можна так: покладемо праву руку на діафрагму, а ліву — на лівий бік грудної клітки; набравши повітря через ніс, злегка затримавши його, промовимо фразу (видихуючи повітря під час промовляння її через рот) — ми повинні відчути рух ребер і діафрагми. Умови правильного дихання такі:

• 1. Вдихати повітря через ніс слід вільно, безшумно.
• 2. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від «позачергового» вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричиняє уривчастість, поверховість дихання.
• 3. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (тобто не допускати повного звільнення легенів від повітря) — це призведе до аритмії, фальцетів та ін. Витрачати повітря слід економно і рівномірно.
• 4. Пам’ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже — сила звучання голосу.
• 5. Вдихати і видихати слід безшумно, непомітно для слухачів, адже якісний звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).

Таким чином, умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть бути реалізовані систематичним тренуванням. Окрім тренування, необхідно дотримуватися і деяких гігієнічних правил:

не слід читати вголос чи промовляти у душному, із надто сухим повітрям приміщенні;

дихання залежить і від розміру приміщення, його акустики: сила звуку залежить від якості дихання, яка зумовлена активною роботою реберних, діафрагмових і голосових м’язів;

оскільки надлишок повітря утруднює утворення звука, не слід набирати в легені надто багато повітря;

поза повинна бути вільна (рівно сидіти, краще — стояти), грудна клітка не стиснута, голова піднята;

не можна надмірно підсилювати голос — напружувати голосові зв’язки, бо це вимагатиме напруження і від дихального апарату, що призведе до розладу всього апарату мовлення;

6) не слід без належної паузи переходити від афективного до врівні.

Голос як дієвий компонент звукового мовлення.

Голос, пояснює тлумачний словник української мови, — це «сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата » (Словник української мови, т.1, с. 115). Вдихаючи і видихаючи повітря в процесі говоріння, людина змушує голосові зв’язки змикатися і розмикатися. Унаслідок цього з’являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Це — результат складної фізіологічної та психічної діяльності людського організму. Сам голос — слабкий. Щоб він зазвучав, необхідне посилення звуків голосу. Воно здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, піднебінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними пазухами, тобто є верхній резонатор (ротова порожнина і ніс) і нижній, грудний резонатор (дихальне горло, бронхи, легені). Отже, звучання голосу, його сила залежить від побудови резонаторів, від того, в якому вони стані і чи правильно спрямовуються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежить і тембр голосу, тобто його якість, що відрізняє цього мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровідних тонів — обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової і носової порожнини мовця. Основні властивості голосу такі:

• 1) повнозвучність — тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучності;
• 2) милозвучність — тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків;
• 3) мелодійність — здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватися і падати тощо;
• 4) злетність — здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків;
• 5) гнучкість — здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром, тобто здатність легко переходити від високих звуків до середніх чи низьких і навпаки;
• 6) висота (звуковисотність) — це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей;
• 7) обсяг або діапазон — тобто кількість доступних для відтворення нот, залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів;
• 8) сила — це повноцінність, компактність (не гнучкість!) звуків, визначається тим простором, який звук повинен заповнити;
• 9) тривалість (темп) — збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини довго, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.

Голос — це надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі - голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тому досконале володіння власним голосом — головна умова виразності мовлення: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням, голосовими зв’язками тощо, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, самих лише природних даних для цього замало — голос необхідно тренувати, зокрема людям, які користуються голосом упродовж тривалого часу.

Головні гігієнічні вимоги до голосу такі:

Пам’ятаючи, що голосові зв’язки зношуються, виснажуються, не слід їх напружувати чи змушувати працювати без відпочинку понад критичну для голосу часову межу.

• 2. Оскільки краса і сила голосу залежить від органів дихання, гортані та резонаторних порожнин, слід подбати про скоординованість роботи, що можливо насамперед за умови їх доброго фізичного стану (здоров'я).
• 3. Ураховуючи вікові особливості голосу, зокрема можливі зміни звучання у школярів 11−14 років, не слід домагатися видозмін від звучання голосу, який перебуває у стані фізіологічної перебудови.
• 4. Кожну зміну голосових властивостей, зокрема зміни регістрів, темпу, сили звучання треба здійснювати невимушено, без напруження (цим збережемо працездатність органів голосотворення) і непомітно для слухачів, чим можна домогтися переконливості, органічності нашого сприйняття і сприйняття слухача.
• 5. Оскільки поліпшення тембру залежить і від нашої волі, то вона підпорядковує собі наш настрій, психологічні особливості, фізичний стан тощо.

Щоб мовлене слово досягло мети, воно повинно бути почуте. Отже, говоріння і слухання — акти взаємозалежні, і підготовка до них має бути всебічною.

Дикційна й орфоепічна чистота мовлення

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення? його визначальна якісна ознака. Дикція ? це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія ? це норми вимови, які діють у певний час, літературні норми. «Словник української мови» тлумачить слово дикція як «манеру вимовляти слова, вимову «(т.2, с. 216), а слово орфоепія? як «систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови; вимова слів відповідно до таких правил» (т.5, с.751). А звідси дикція має особистісну характеристику, а орфоепія? загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні правила з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать якісну чистоту вимови: допоможуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи сповільнене вимовляння, загикування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін. Знання ж сучасних орфоепічних норм буде еталоном дикції. Звичайно, і на дикцію, і на орфоепію впливають різні фактори:

• а) особливості діалектного мовлення;
• б) інтерферентні явища білінгвістичної практики;
• в) варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання цих варіантів);
• г) індивідуальні особливості (фізичні вади) органів мовлення;

ґ) психічний стан мовця, ситуація.

У зв’язку з цим необхідно:

• 1) контролювати мовлення щодо темпу, пам’ятаючи, що при нормальному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70−75 слів, що становить 8−10 речень («скоромовлення» недопустиме, воно спотворює вимову, чіткозвучність);
• 2) уникати монотонного мовлення, яке з’являється при «розтягуванні» мовлення;
• 3) не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у реченнях;
• 4) пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність дихання і володіння голосом, що, безсумнівно, з’являються лише внаслідок серйозних тренувань;
• 5) не допускати манірничання, «фальшивої інтелігентності» у вимові окремих звуків; залишатись у мовленні самим собою, а не копіювати якусь знаменитість чи власного кумира;
• 6) дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою спрямованістю звука, етикою. А ще добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час. До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки характер вимови звука впливає його наголошена чи ненаголошена позиція.