Роман «Диво» — перший історичний твір Павла Загребельного

Міністерство освіти і науки України Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Інститут філології та суспільствознавства Факультет української філології

Кафедра української літератури Курсова робота з літератури На тему:

" Роман «Диво» — перший історичний твір Павла Загребельного"

Виконала:

Студентка ІІІ курсу 3 групи Лимар О.В.

Керівник:

доц. Козинський Л.В.

Умань 2013

Зміст Вступ Розділ І. Роман «Диво» — перший історичний твір Павла Загребельного

1.1 Феномен історичності в романі П. Загребельного «Диво»

1.2 Своєрідність композиції роману П. Загребельного «Диво»

Розділ ІІ. Проблема мистецтва і позиція автора у романі П. Загребельного «Диво»

2.1 Образ Сивоока в романі П. Загребельного «Диво»

2.2 Активність авторської позиції у романі П. Загребельного «Диво»

Висновки Список використаної літератури Вступ У контексті прози останніх десятиліть вирізняється творчість Павла Загребельного. Масштабність епічної оповіді, поліфонія політичних і моральних оцінок, цілісний погляд на історію, величезна авторська ерудиція письменника засвідчують його еволюцію не тільки в плані розширення, урізноманітнення сюжетів, але й у піднесенні до певного рівня узагальнень образів-символів. Безпосередньо присвячених Павлу Загребельному літературознавчих досліджень небагато: праці С. М. Шаховського, В. Фащенка, В. Чумака, Віталія Дончика. Автори прагнуть через ідейно-тематичне, проблемно-конфліктне, жанрово-стильове багатство прози П. Загребельного розкрити художній метод романіста, простежити еволюцію героїв, показати концепцію людини.

Особливості історичної прози П. Загребельного аналізують у статтях і монографіях В. Фащенка, В. Дончика, І. Захарчук та ін., звертаючи увагу на незвичність сюжету й композиції роману «Диво», але на сьогодні сюжетно-композиційні особливості твору докладно так і не вивчені. Для більшдокладного вивчення я з’ясовувала значення необхідних категорій, робила характеристику героїв, прослідковувала історичну добу про яку написано у романі П. Загребельного.

Мета цього дослідження — виявити та дослідити сюжетно-композиційні особливості роману, проаналізувати особливості побудови, виділити значення роману П. Загребельного «Диво» .

Об'єкт — роман П. Загребельного «Диво» .

Предмет — сюжетно-композиційні особливості, образи та символи у творі, проблематика.

Мета роботи визначила наступні завдання:

1)простежити розвиток теоретичної думки щодо понять композиція, сюжет, фабула;

2) вивчити зв’язок згаданих понять між собою й іншими компонентами художнього твору;

3) проаналізувати ідейно-художнє значення роману «Диво» П. Загребельного;

Методомдослідження є структурний аналіз тексту, особливості композиції, метод художнього аналізу твору, виокремлення основного змісту.Методологічну основу цього дослідження склали праці Ю. Бондаренка і Л. Цилевича «Феномен історичності в творчості П. Загребельного», П. Білоуса «Основи літературознавства», а також «Загадка Павла Загребельного» М. Слабошпицького, зокрема йогопогляд на композиційні прийоми.

Актуальність дослідження. Період другої половини 80-х — початку 90-х років в історико-політичному плані складний і драматичний. Історики, журналісти, письменники першими сміливо порушують питання, які довгий час перебували під ідеологічним табу. Упродовж цього періоду широко використовується в літературі така символіка, яка допомагає висвітлити проблеми людського буття. Введення різних видів умовно-образного відображення дійсності (символу, алегорії, фантастики, гротеску) пожвавлює композиційні пошуки авторів і надає особливого розмаїття їхнім творам.

Увагу дослідників привертає індивідуальний стиль Павла Загребельного. Письменник увійшов в історію сучасної української літератури кінця ХХ — початку ХХІ століття як експериментатор, чия художня творчість відзначається постійним прагненням до новацій у галузі художнього слова. Однак вивчення роману «Диво» Павла Загребельного на сьогодні взагалі не було предметом спеціального вивчення, хоч його праця була основою для багатьох праць В. А. Чабаненка, присвячених дослідженню написання історичних творів; В. М. Білоноженко, І.С.Гнатюк, присвячених до вивчення історії; Л. П. .Дідківської, Л. О. Родніної - при здійсненні порівняльного аналізу композиції твору. Дослідники висвітлюють природу історії написання твору, його оригінальність, значення та проблематику.

Актуальність теми роботи визначається сучасною тенденцією української літературної мови до її «орозмовлювання», потребою теоретичного осмислення явищ активізації розуміння історії у мові сучасної художньої прози. Дослідники творчості Павла Загребельного звертали увагу на якісну різноманітність численних новотворів письменника, особливості написання та використання часових епох. У зв’язку з цим актуальною є потреба введення в науковий обіг нового матеріалу, проблематики твору та її взаємозв'язку із історичною епохою та її представниками.

Наукова новизна дослідження зумовлена застосуванням комплексного (різнорівневого) підходу до аналізу твору Павла Загребельного; визначенням структурно-семантичних типів та стилістичних особливостей твору; запропоновано критерії виділення основних характеристик твору.

Розділ І. Роман «Диво» — перший історичний твір П. Загребельного

1.1 Феномен історичності в романі П. Загребельного «Диво»

Літературна і творчість оригінальний спосіб історизації, тобто ціннісного виділеним сучасного і минулого. Історична романістика, до якої належить «Диво» Павла Загребельного, — один із найкращих зразків висвітлення досліджуваного явища.

Головне завдання історії - знайти в загальному ході подій доступну розумові закономірність. Виняткове значення надається при цьому певній ключовій події. Історична оповідь концентрується навколо даної події, а всі попередні й усі наступні факти розглядаються як такі, що або ж ведуть до неї і готують її, або ж розвивають її наслідки. Ключова подія ділить історію на дві частини, кожна з яких своєрідна.

За таких умов будівництво Софії Київської - центральна історична подія твору.

Існує також думка, що центр художньо-історичної оповіді - творець собору. [1,c.2]

У романі є чимало описів собору — дива з див, але за цим дивом, у тісному зв’язку, з ним, поступово виростає інше диво — диво людського духу. Дивовижна людина, яка зуміла створити цей храм, дивовижно, сильні духом і ті, хто зберіг красу. Ось ця естафета людського духу і є тим композиційним центром, що забезпечує якість роману, на перший погляд, так хаотично скомпонованого.

Неісторичне заховане в тлінності, коли «безслідно зникають витвори людського генія, що їм судилося безсмертя». Водночас воно й у анонімності, невідомості. Парадоксальність доби середньовіччя в тому, що мистецькі шедеври цієї епохи пережили століття, а імена їхніх авторів для історії втрачені. Автор «Дива» по-своєму протестує проти цього. Давши незнаному будівничому Софії Київської ім'я, він художнім способом долає неісторичність, яка, на його думку, є фактом несправедливості стосовно людини, котра створила геніальну пам’ятку архітектури. Образ Сивоока — це спроба ввести ймовірного видатного митця в історію, принаймні в її художній варіант. 9, c.175]

Посилаючись на згадку Нестора Літописця про видатну історичну подію — збудування Софійського собору великим Київським князем Ярославом, автор створює свою версію маленького героя, витягуючи із забуття віків безіменний подвиг майстра — русича Сивоока, що прославив князя й Київську Русь у славнозвісному архітектурному шедеврі" .

За великим рахунком, незаслужене потрапляння в реєстри історії залишає в інших відчуття несправедливості. Тому люди прискіпливі до тих, хто безпідставно намагається туди ввійти. 9, c.176]

Прагнення бути історичними живе в багатьох. Виражається воно по-різному, але водночас і схоже. Це тяжіння до величного в усіх його формах і виявах. Хтось творить це величне, хтось охороняє і досліджує. Історичність у мистецтві - видатні художні творіння, в науці - великі відкриття, в суспільному житті - кардинальні перетворення, які змінюють хід розвитку світу. Неперевершеність Софії Київської - перше втілення в її архітектурних формах рис бароко, доти не знаного в Європі, геніальні фрески на стінах — найпривабливіший дослідницький матеріал для вчених.

По-справжньому історичне нікого не залишає байдужим. Семантика слова диво має психологічне підґрунтявнутрішнє потрясіння людини, яка бачить щось незбагненне, грандіозне. Сивоок і сам умів відчути історичне («а Київ наступав на них, спадав зі своїх пагорбів, приголомшував, знетямлював»), і міг подарувати це відчуття іншим, збудувавши Софію — «рожеве кам’яне диво: небаченої величі й краси храм». Герой постійно схвильований величним, коли відвідує християнські або язичницькі святині. Зустріч з історичним може стати поворотним моментом у житті, спричинити пробудження творчих сил людини. Прикладом цього в романі Загребельного є знову ж таки Сивоок. Історичне володіє силою магнетизму, притягуючи до себе і зодчих, і князів-володарів, і науковців-дослідників, і руйнаторів, і просто людей, які поклоняються.

Слід сказати, що історичність буває досить жорстока до людини, яка її творить. Вона потребує жертви. Жертви самопосвяти і самозречення, як у того ж Сивоока, котрий «жив… тільки великим», щоб працювати, «мов Бог у час творіння світу». Або як батько та син Отави — вони досягали максимальної внутрішньої концентрації, самодисципліни, відгороджувалися від клопотів і радощів життя, зосереджувалися на обраній справі. 1, c.6]

" …Я завжди був самотнім… Хто хоче йти на риск відкриттів і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності." [7, c.231]

Так каже Гордій Отава. Схожі психологічні стани переживає і Ярослав Мудрий. Він незатишно почувається в колі підлабузників, прислужників та заздрісників. «Роби задумане» — девіз князя, котрий намагається сконцентруватися на грандіозних справах і не помічати дрібниць, нав’язуваних примітивним оточенням. Душа Ярослава розчахнута між суєтним і прагненням нічного. Бажання вирватися з буденщини спонукає його до будівництва храму на місці, як йому уявляється, вселюдського торжища.

Історичне постає і як культурний світ, у якому живе і який творить людина. Це могутня за своїм впливом сила, що священнонароджується з-під рук діда Родима чи Сивоока і подібних до них. В одному випадку вона уособлена в язичництві (у скульптурних ліпленнях давніх слов’янських богів), в іншому — в християнстві (у величних храмах та іконах). І немає того, хто б її не визнав і їй не поклонявся. Загребельний визнає право не тільки християнства, а й язичництва на історичність, чого не скажеш про його героя — Ярослава Мудрого. Автор дотримується думки, що в кожної культури своя мова, власний світогляд і «народ, що живе в стилі культури, історичний народ». Змальовані в романі давні русичі з їхнім неповторним внутрішнім світом, утіленим в унікальних пам’ятках, які спостеріг юний Сивоок у загубленій серед лісів Радо гості та в хаті діда Родима, цілком відповідають названому критерію. «Кожна земля повинна славити Бога своїм голосом, і чим могутнішим буде той голос, тим більша хвала Божа». 5, с.146]

Видно, то були не гірші століття, коли Київська Русь уже в десятому й на початку одинадцятого століття, тобто ще фактично не ввійшовши цілком у русло тодішнього християнства, дивувала світ своєю культурою, своєю силою, своєю талановитістю.

Історичність, зафіксована в пам’ятках та постатях видатних людей, часто є вразливою, легко піддається руйнуванню, забуттю Вона потребує постійної турботи, охорони. Не кожен здатний осягнути її цінність. На прикладі історії з фресками Софії і храмом загалом Загребельний показує, як по-різному люди ставляться до святинь. І знищують їх з двох причин — ідеологічних поглядів або ж духовного невігластва.

Розмах історичних крадіжок різний: від права на авторство до права на Батьківщину. В окупованому Києві Гордія Отаву постійно сповнює відчуття втрати рідної землі. З’являється екзистенційний вимір історії: буття окремої людини набуває історичності лише завдяки причетності до потужних феноменів історії, створених і утверджених протягом віків багатьма поколіннями. Тож «існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною». Шнурре задоволено підкреслює, що Отава цим уже не володіє, бо фашизм, який він представляє, забрав усе це в цілого народу, а отже, й відняв у нього історію.

В одних випадках історичність крадуть, в інших пропонують як хабар. Особливо тоді, коли треба підштовхнути до злочину. Слава першовідкривача чогось великого — розмінна монета. 1, c. 7]

У ситуації, коли цілі слов’янські народи фашизм прагне викинути в історичне небуття, зробити деградованою масою, Шнурре пробує схилити Отаву до співпраці, обіцяючи, що в музеї німецького міста Лінці, де нацисти розмістять видерті із Софії-фрески, буде напис «Відкрито професором Отавою в Софійському соборі, в Києві», який увічнить дослідника київської старовини. «Ви прославитесь на весь світ. Зрозумійте!» — каже професор-есесівець. Ще одна геростратова слава. Йому, напевне, й невтямки, як принизливо це звучить для українського вченого.

Отже, національна та світова історія посідає одне з центральних місць у романі Павла Загребельного «Диво» .

1.2 Своєрідність композиції роману П. Загребельного «Диво»

фабула роман загребельний диво Основний жанр П. Загребельного — це роман, хоча в його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце, безперечно, займає історична белетристика. [2, c.72]

Роман «Диво» був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те, що реально було розділене майже тисячоліттям. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської — дивовижної пам’ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком, — незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», яке однаково належить як XI століттю, так і XX «Серед поганських пісень, християнських молитов грецьких, кадіння попівського… почали вкопуватись в землю Перевісища, щоб закладати підвалини під церкву святої Софії.» Великою мірою собор є символічним образом. Софія як художній символ і як реальна історична пам’ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев’яних язичницьких святинях, що їх у той час палили й нищили по всій Русі. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його» , — пише П. Загребельний. [14, c.5−6]

У романі П. Загребельного переплітаються історична основа та художня вигадка; часові площини — далеке минуле, період Другої світової війни та сучасність. [20, c.157]

Собор святої Софії у Києві, наче жива істота, є одним з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться». Читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівником Софії КиївськоїСивооком. Цей талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, потрапивши до Візантії, працював у константинопольського майстра як будівельник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, він повернувся до Києва, на рідну землю. Повернувся не лише тому, що кликала його рідна земля, але щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, який він здобував по всіх світах.

Образ Софії Київської виступає у творі і як реальна історична пам’ятка, і як художній символ сили, краси мистецтва, втілення людських рук та розуму, мистецького таланту. Образ Сивоока вигаданий автором, це втілення проблеми творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності. Образ князя Ярослава Мудрого цілком реальний, характер його поданий у складному переплетенні добрих та злих вчинків, лагідності та жорстокості, необхідності вибору в боротьбі за владу. «Князь дивився на церкву згори вниз; так мав би дивитися на вже збудований свій храм Бог з високого неба…» [5, с. 205]. Роман утверджує ідею, що людина, особливо творча, є найбільшим дивом на землі, найбільшою цінністю.

Складним, суперечливим постає образ князя Ярослава, який зображується реальною людиною: твердим і цілеспрямованим, але водночас жорстоким, закоханим у книги, мудрим, і в той же час незахищеним, слабким, як звичайний смертний[11, c.63].

Протягом усього тексту переплітаються події тисячолітньої давності із недавнім минулим та сьогоднішнім днем. Автор майстерно змальовує життя людей Русі, життя українців під час страшної чуми — фашистської навали. Розквіт України у мирний післявоєнний час. [13, c.52]

Загребельний показує Ярослава-Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був впертим, а в дорослому житті цілеспрямованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб'язку» .

Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду все це мало ячусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив втіху у тому, що робив він для розквіту своєї держави примножував її багатства, виводив Русь н рівень європейський.

Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має свої слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний.

І, звичайно, вагома частина композиційних елементів займає образ Батьківщини. Всі описані події пов’язані з Київською Руссю, потім с Україною. Це велич ревної епохи, велич краси талановитого народу.

У романі автор не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачення, робить це досить непомітно, ненав’язливо, часто через самих героїв. Завдяки такому глибокому проникненню в психологію персонажів, авторові вдалось порушити досить багато важливих проблем не тільки того часу, але й сучасності: влада та мистецтво, влада і людина, талант і держава, тлінне й нетлінне, проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності, добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав’язливо підводить читача до думки, що «справжня історія — це історія творення, а не руйнування» .

Багатий ідейно-психологічний зміст роману, розгалуження основної його проблематики зосереджуються не лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим, молодий стрілець Лучук, підступний медовар Ситник — суцільне втілення зла, щирий грузин Гюргій, майстер, позбавлений мужності, яку дає справжній талант, пристосуванець з одинадцятого століття Міщило (це про нього Сивоок вигукує: «Бійся посередності, о княже!»). Серед помітних героїв роману — і представники іншого покоління, що належать уже двадцятому століттю: вчені Гордій Отава та його син Борис. Історик Гордій Отава бере гору не тільки в науковій полеміці з німецьким професором Шнурре, відстоюючи ідею самостійності й первинності культури слов’янства, а й ціною власного життя рятує фрески Софії Київської від вивезення до Німеччини під час Великої Вітчизняної війни. Отже, герої твору дуже різні, але всі вони творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його нікому не зруйнувати, як і Софію Київську.

Коментуючи свій роман «Диво», П. Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря» зазначав: «Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його». 6, c. 143]

Золотом переливаються бані церков, соборів, сягаючи далеко в чисте блакитне небо, закликаючи людей до відродження доброти1, людяності, справедливості. Бо саме ці цінності полинуть у Вічність,' залишаться в пам’яті прийдешніх поколінь, як і краса витвору рук людських — архітектурних пам’ятників. Саме на цьому хотів наголосити, працюючи над романом «Диво», відомий український письменник П. Загребельний, який мав на меті «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо». 6, c.328]

Отже, в центрі роману — Софія Київська. Цей архітектурний пам’ятник змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», як символ духовного надбання українського народу. Багато невирішених питань постає перед Сивооком, хлопчиком, якому довелося пізніше стати зодчим, вимріяти й подарувати людям диво дивнеє - Софію Київську. Понад тридцять років герой йшов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сиво-ока нерозривні, й незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись в мені» .

Безумовно, собор — це виквіт душі народної. І які б чужинці не намагалися знищити його, «зітерти його з земної поверхні», їм цього не вдавалося, бо це був людський дух, дух громадянства і мудрості, «…собор стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрої Київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

П. Загребельний у романі зумів показати історію України, об'єднавши три її шари: давнину, Велику Вітчизняну війну й сьогоднішній день. А головний об'єднуючий центр — це образ Софії Київської. Есесівець Шнурре під час другої світової війни за наказом хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений Гордій Отава ціною власного життя зберіг творіння прадавнього генія, «…вбитий був у самому соборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем. … діяв відверто, сміливо, може наївно, та інакше не міг…» [10, c.46]

Представником нового покоління вчених у романі виступає син Гордія Отави Борис, який продовжував справу батька, бо його кличе до цього обов’язок перед пам’яттю батька, містом та наукою. Софія Київська для нього така ж святиня, символ надбання українського народу, як і для попередніх поколінь. Архітектурний пам’ятник зв’язував покоління, і одночасно із «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликав сучасників «берегти собори людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь товщу століть і втілює невмирущість духовності народу. 11, c.65]

Об'єднавши три шари історії України: давнину, другу світову війну й день сьогоднішній, П. Загребельний концентрує увагу на образі Софії Київської - вузлової ланки різних часових вимірів. У розділі роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв у шістдесяті роки, всі персонажі пов’язані з собором.

Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, закликає сучасників не забувати історію, бо пам’ять — це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, запорука щасливої долі. 9, c. 178]

Розділ II. Проблеми мистецтва у романі П. Загребельного «Диво»

2.1 Образ Сивоока в романі П. Загребельного «Диво»

З творів Павла Загребельного ми дізнаємося про те, що було у сивій давнині, і те, що трапляється сьогодні. У романі «Диво» письменник зв’язує три періоди: Київську Русь, другу світову війну і сучасність.

У своєму романі Загребельний зображує, як споруджувався найдавніший архітектурний витвір мистецтва Київської Русі — Софійський собор. Автор прагнув не тільки відтворити складний процес будівництва Софії Київської, а й хотів показати епоху Ярослава Мудрого й той великий культурний спадок, залишений предками, що формує в нас сьогодні відчуття краси у гармонії. За задумом князя Ярослава Мудрого Сивоок — митець з народу — споруджує архітектурне диво — Софійський собор, рівного якому не було в усій північній півкулі. Сивоок — творець Софії Київської, людина, яка дуже близька до народу, бо з’явився він у Києві з глибин пущі. І хто тільки не хотів робити його своїм рабом — від ненажерливого медовара Ситника до візантійського художника Агапіта. Але він був вільна людина і нікому не підкорився. 11, c.66]

Складним був процес формування таланту цього геніального зодчого, багато горя, страждань довелось йому перенести. Ще маленьким осиротілий хлопчик отримав у діда Родима — доброго і великого язичницького майстра — науку на все життя: не коритися можновладцям і дивуватися барвам світу. Так і жив Сивоок — ніколи й нікому не корився, але при цьому відчував дивний світ кольорів.

У дитинстві він любив спостерігати, як мовчазний щедрий добрий дід Родим чаклував над полум’ям, і барви народжувалися, вигравали, жили буйним, веселим життям. За ті декілька щасливих років Сивоок навчився добра, «знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, лукавства, заздрощів», поселилася в його душі здатність захоплюватися всім прекрасним.

Після трагічної смерті діда Родима, який не прийняв хреста, Сивоок потрапив у Києв і вперше побачив церкву Богородиці, красою якої захопився. Саме тоді, споглядаючи цей храм, відчув той новий дивний світ барв, що носив у собі.Враження від побаченого він зберіг на все життя. В Радого від ЗвениславиСивоок дізнався про душу барв, які, мов люди, бувають веселі, чисті, м’які, солодкі… Саме Звенислава відкрила в ньому талант, який зміг би «вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків». І вона не помилилась. 16, c. 132]

Через багато років задумав Ярослав Мудрий спорудити на слов’янській землі храм, кращий ніж у Константинополі, а Сивоокові вдалося з воску виліпити собор таким, яким він собі його уявляв. І зодчий Сивоок, і князь Ярослав мріяли про такий храм, який би відтворив дух народу, прославив слов’янську землю. Саме для цього й повернувся Сивоок із Константинополя у рідний край, щоб возвеличити, прославити його. Для митця Сивоока Софія мала свій образ: «то була зелена просвітленість, мов ранкова морська прозорість». 5, с. 124] І розумів геніальний майстер, що ставитимуть в тяжкій праці, серед бідності, нестач, горя, прокльонів і сліз церкву, щоб «увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом» .

Сивоок як митець з народу вимріював свою Софію не для прославляння християнського бога, в барви вкладав свою душу, своє життя, серце неспокійне, зболене, змучене поневіряннями в мандрах. Ярослав Мудрий як князь Київської Русі усвідомлював, що для великої держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Церква стоятиме на цій землі віки, бо велика держава, така, як Київська Русь, вимагала величної споруди. Саме таким став Софійський собор у Києві. 16, c. 133]

Будувався цей храм тяжко: у сльозах, прокляттях і крові, але піднявся він на слов’янській землі, що не знала досі кам’яних споруд, як рожеве диво «небаченої величі й краси, храм, який за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі» .

У всіх випробуваннях він не втратив людської гідності і честі правдивого мистецтва. Жити незнищенними первобутними барвами природи і безкорясною відвагою — це і є та сутність, що становить ядро характеру Сивоока. Понад тридцять років Сивоок ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності.

Успадковуючи кращі народні традиції мистецтва, архітектури, Сивоокові вдалося створити шедевр, у якому гармонійно поєдналися дві культури: язичницька та християнська. Тому й стояв Софійський собор — виквіт душі народної — рожевим кам’яним дивом серед білих снігів, бо споруджувався він руками народу і для народу. Цей храм вже з першого дня його існування мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Ця велична монументальна споруда стала предметом заздрощів, і коли вороги нападали на Київ, то «найперше плюндрували собор Софії». Вороги намагалися стерти його з земної поверхні, але він завжди стояв уперто, несхитно, вічно «так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її словом, мелодією, барвою». Цей собор був справжнім кам’яним дивом, барвистий, як душа й уява народу, що створив його. 12, c.53−54]

Пізнання істини й майстерність у Сивоока нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені». Сивоок ніколи й нікому не корився. 18, c.89]

У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, а людям, які своєю працею прикрашають землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілій в своїй зневазі до всього живого християнській догмі: «Ми є! Ми живі!» Довгі мандри й поневіряння у візантійському полоні завершилися для Сивоока усвідомленням непримиренності протиріч між бідними та багатими. І він стійко протестував проти несправедливості.

Виражався цей протест не лише в порушенні художніх канонів, а і в заступництві за знедолених. Тому до нього йшли на будівництво собору «босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді і клопотах, розповідали вони йому про нужду ще більшу, про те, як було голодно колись, а ще голодніше стало нині, бо все поглинає церква, люди кинули поля й пішли на будування, а тим часом їхні хижі десь валяться, заростають бур’яном поля — і що то буде, що ж то буде?»

На ці питання Сивоок не міг дати відповіді. Та добре знав, що щастя — не в покорі. Його гідність і незалежність, мужність і людинолюбство приваблювали не лише покривджених душею, а й тих, хто був рівним йому у прагненні до волі, — грузина Гюргія, дочку Ярослава Мудрого.

Коли доля поставила перед ним вибір: собор чи кохана? — він став на захист жінки, яку переслідували за велінням князя, і загинув під мечем своїх ворогів. Так підказали йому любов і честь — інакше він не міг би бути гідний того дива, яке творив своїми руками. Пізнання варто мук, коли воно увінчується вчинками. Подвиг в ім'я мистецтва — це, кажучи словами Сивоока, ті вчинки, які залишають слід на землі, без яких неможливим би був поступ людства. 16, c.134]

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Цю церкву, як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава, заганяє всього себе в собор. В Оранті передає таке зітхання матері і сполохані очі Ісси, її бо-лісно-нерозмірену постать, що летить у загибель.

Сивоок своїм творінням хотів прикрасити землю, хотів, щоб. вона стала писанкою на весь світ, увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах, — це і є та формула тайни художника, яку відкрив Павло Загребельний у своєму Сивоокові. Спостерігаючи за тим, як творець вичаровує гармонійність, Ярослав Мудрий робить для себе відкриття?

Сивоок схожий на свою землю. За цим несподіваним і широким порівнянням — безмежжя глибинних зв’язків, хлопчик із пущі став митцем для народу, митцем рідної землі. 19, c.24−25]

Багато будувало й захищало собор, ще більше рук замахувалось на нього. Знищити його хотіли й «свої», й «чужі», але в усі віки були оборонці цього храму. Це і Петро Могила, котрий відновив фрески й мозаїки, це і герой роману Гордій Отава, котрий ціною власного життя врятував собор від знищення фашистами, це і Борис Отава — сучасний талановитий учений, що продовжив справу батька, вивчаючи історію Софійського собору. 19, c.27]

У романі вдало поєднані три часові періоди: сива давнина, фашистська навала, сучасність. Об'єднуючим центром цих часових періодів став Софійський собор — символ незламності духу народного, незнищенності його історії, великої слов’янської культури. Геніальні люди споруджували цю архітектуру пам’ятку. В мозаїках, фресках втілене духовне багатство прадідів. Свій талант, горіння своєї душі вони передавали нащадкам, тому пам’ять про цих людей ніколи не зітреться, а житиме вічно в їх творіннях, «і диво це не скінчиться ніколи, не переведеться». 17, c. 157]

2.2 Активність авторської позиції у романі П. Загребельного «Диво»

Проблема авторської позиції надзвичайно важлива у структурі художнього твору Вона включає питання естетичної активності, міри творчої ініціативи митця, його ставлення до реального, питання співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у творі. Без урахування цієї проблеми неможливо визначити основні риси поетики твору. Історичні романи П. Загребельного є плідним матеріалом для розв’язання цих питань. Історичну прозу митця досліджували Л. Новиченко, С. Шаховський, В. Дончик, М. Слабошпицький, В. Фащенко та ін. Однак, зазначена проблема в історичних романах П. Загребельного не знайшла достатнього висвітлення в літературознавстві і потребує докладного вивчення.

Дослідник М. Гуменний у структурі романного жанру О. Гончара визначає авторську позицію як «художнє вираження ставлення автора як особистості до дійсності». Міру активності чи пасивності авторської позиції гончарознавець вбачає у залежності від ідейно-художніх завдань автора, що зумовлює вибір засобів художньої виразності. Цілком слушними ці зауваження є і щодо історичних романів П.Загребельного. Як і в романах О. Гончара, тут можна виділити два аспекти авторської позиції у творі: 1) позиція письменника в реальній дійсності, яка відображена в романі (задум, проблематика, аналіз життєвих явищ, типи характерів); 2) авторська позиція у самому романі (ставлення до героїв і подій, принципи твістування і структура образності). На думку М. Гуменнош, ці аспекти тісно взаємопов'язані: «Один спрямований до навколишнього світу, зв’язує твір із суспільним оточенням, другий у середину, до самої структури повістування» .

Для визначення активності митця у романі «Диво» важливу роль відіграють вибір життєвого матеріалу, принципи повістування, способи йога художнього освоєння і відтворення.

Спираючись на праці науковців, істориків (не випадково династію істориків родину Отави, автор зробив у романі центральними образами у розділах про сучасність), студіюючи не одне історичне джерело, автор написав роман за законами художності. Слідуючи за літописами, фольклором, художньою літературою, письменник вигадав образ безіменного творця Софії Київської, «вгадував психологію представника народних низів перехідної доби» [21, с. 106]. З цього приводу Загребельний зазначав: «Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології». Майстерність письменника-психолога дала можливість провести діалог між століттями, своєрідну дискусію з історією. При цьому голос автора став спрямовуючим у цій дискусії.

Оперуючи конкретними історичними відомостями та фактами, документами епохи, автор залишив за собою право певного відбору, художньої типізації, подекуди незгоди та гострої полеміки. Авторська позиція чітко відстежується у ставленні до такого джерела, як літописи. Автор обрав важкий шлях засвоєння цих історичних документів, «полеміку з літописом, шлях переосмислення фактів і подій, часом канонізованих у працях істориків і письменників» [8, с.220]. У полемічній формі створено і повість про побудову «дива», представлено долю держави та її культури. Автор відверто полемізує проти перебільшення значення культури Візантії і християнства як єдиного джерела мистецтва Київської Русі. І наголошує на тому, що такі витвори під силу лише народним митцям, і лише рідна земля спроможна народити такий потужний талант, яким володів Сивоок.

Авторську позицію у романі відстежуємо і в його побудові. Архітектоніка твору і досі вражає дослідників «зухвалим схрещенням часів». Дія у романі відбувається з 992 по 1037 роки в історичній площині; у 1941 42 роках та 1965 66 роках XX ст. у сучасному для письменника вимірі. Композиційної єдності твору надає центральна історична подія будівництво Софії Київської, що є ніби віссю, яка перебуває водночас на різних кінцях історії. «Картини XI і XX ст., зображені в романі, це або передмова, або продовження», стверджує Ю.Бондаренко. І уточнює, що «центр художньої історичної оповіді творець собору» [1, с. З].

Таким чином, поряд співіснують три часові площини: період Київської Русі, Другої світової війни і 60х років XX ст. У такій химерній структурі авторові вдалося відтворити світовий прогрес людства у вигляді часової спіралі, знаходячи точки дотику однієї епохи з іншою, зв’язуючи минуле із сучасністю і спрямовуючи його у майбутнє. Цілком слушно зауважує В. Фащенко, що така «композиція нагадує архітектуру собору, образно відтворену в романі: незвичайність планів, переходів, добудов, але в свавільній асиметричності криється доцільність і гармонія» .

Авторську концепцію відстежуємо і у виборі назви твору, і в доборі матеріалу для оповіді, у послідовному структуруванні розділів, смисловому навантаженні епіграфів тощо. Як зазначає М. Гуменний, «вибір назви твору пов’язаний з авторською позицією і безпосередньо, і через йога зміст». Семантика слова «диво» багатогранна і «має психологічне підґрунтя внутрішнє потрясіння людини, яка бачить щось незбагненне, грандіозне». Лексема «диво» стає лейтмотивною впродовж розгортання подій у творі. Для автора дивом стає не лише храм Софії Київської, а й неперейденне мистецтво як засіб вираження геніальності, незгасаючого таланту, безсмертної душі рідної землі. Символіку слова «диво» автор не випадково виніс в останні рядки твору: «І син його серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться» .

П.Загребельний влучно визначив свою художню мету, мистецьке «над завдання», взявши до твору епіграф із вірша Б. Брехта: «Хто звів семибрамніФіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?» .

Глибоко продуманими є назви розділів та логічно вивершеними епіграфи до них. Вони глибоко занурені в зміст, «промовляють» щось важливе, додаючи світла до розуміння задуму і теми твору. Назви розділів нагадують нам літописну хроніку: «Рік 992. Великий сонцестій. Пуща», «1941 рік. Осінь. Київ», «1965 рік. Провесінь. Надмор’я». Але вибір епіграфів до кожного з них є важливим елементом структури твору, адже вони містять глибокий зміст, філософську глибину розуміння тих історичних подій, про які мовиться у романі. Є певна логіка і, на перший погляд, не зрозумілих епіграфах до розділів із сучасності з творчості П. Пікассо. Це репліки з п'єси «Пожадання, впіймане за хвіст». Але й тут автор зумів поєднати ім'я видатного художника з ім'ям митця народного, доводячи думку, що «незнане непомітно стало в один ряд із відомим: зиждигельСивоок і історик Гордій Отава гідні такого ж визнання і поваги, як і художник П. Пікассо, самобутній творець і борець проти варварства у всіх його проявах» [21, с. 100].

У сюжетно-композиційній структурі роману важливу роль відіграють авторські відступи, які безпосередньо виражають авторську концепцію у творі. Вони посилюють емоційний вплив на читача, сприяють глибшому розкриттю ідеї твору. Авторські відступи буквально пронизують весь твір залежно від тону оповіді: чи то пристрасно-схвильованого, епічно-розважливого, чи то суб'єктивно-іронічного або ж публіцистично-насиченого, часом сатиричного. Звідси різноманіття авторських відступів: ліричних, публіцистичних, суб'єктно-іронічних, філософських. Автор часто передовіряє свої думки персонажам. Так, наприклад, вкладаючи їх в уста Сивоока, автор відверто іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх. І ті племена Малої Азії, що будували кораблі, визначили хід небесних світил, відкрили заблуканиці, були дикі, а прийшли ассірійці, і їх просвітили. І ті, хто населяв Єгипет, були дикі, а фараони їх просвітили й примусили будувати для себе камінні гробниці… Чи то не велика брехня історії?». Долаючи такі лабіринти сумнівів, автор допомагає героєві прозріти, вивищитися у своїй духовності.

До художньо-філософських здобутків автора слід віднести численні роздуми, які Загребельний розгортає насамперед навколо образів Сивоока та князя Ярослава. Вони виходять за межі конкретно-історичного і набувають узагальнено-філософського змісту. Це роздуми про мистецтво і державу, талант і владу, про вічне і тлінне, про єдиного творця історії народ. Вдається автор активно й до афористичних міркувань, які стали вже неодмінними в творчому стилі митця. Як, наприклад: «Чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз»; «Лиш од своєї матері візьмеш всю глибінь і сутність, а чужою самі вершки»; «Часто мова буває страшнішою за найгострішу зброю». Такі афоризми пронизують думки героїв і створюють своєрідний авторський почерк. Вгадуємо Загребельного і по його пристрасті «просвіщати» читача, відводячи для цього цілі розділи. Так, автор подає розлогі екскурси в історію Візантії, давнього Болгарського царства, царських династій тощо.

Активність авторської позиції надзвичайно важлива в ідейно-художній структурі твору. Добір автором життєвих фактів, їх розташування і трактування витворює специфічну образну систему роману. Автор постає й організатором сюжету, й оповідачем, і носієм оцінки в усій системі суб'єктних і позасуб'єктних форм. Різноманітність прийомів прямого авторського втручання в повістування в романі «Диво» зумовлено манерою оповіді і функціями оповідача. Виходячи із загальної концепції твору, оповідач, не тотожний авторові, ніби «розчиняється» в героях твору. Тоді авторська позиція постає із зіткненням думок, дій персонажів роману. Інколи оповідач, наближаючись максимально у своїй оцінці до авторської позиції, порушує стрункість оповіді, перериваючи її своїми роздумами чи констатацією фактів: «Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати на Дніпрі коло Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться лиш про те, що переміг Ярослав, а Свято полк утік до тестя свого в Польщу; воїнів же погинуло там безліч, та й знов не про них мова, бо хто там згадує в своєму величанні перемогами полеглих…» .

Авторові під силу надзвичайно місткі малюнки інтер'єра, портрета, пейзажів, подекуди цілої історичної епохи. Майстерність письменника виявляється у точності психологічних характеристик, опуклості та предметності зображення, глибокому проникненні у внутрішній світ героїв. Отже, вагомою рисою поетики роману стає поглиблений психологізм. Психологічної наповненості і достеменності насамперед надав автор образам Сивоока і князя Ярослава. Обидва вони трактуються поепічному широко, із заглибленням в соціальний грунт епохи, у їх характери. 12, c. 51−52]

Прийом контрасту покладено в основу характеротворення, охоплюючи психологічні подробиці. Такий прийом зустрічаємо у відображенні видимої мови душі, портрета. У портретуванні Сивоока автор виокремлює портретну деталь очі (семантика деталі в імені персонажа), а також вживає: «вигострене око», «сиві очі», «дивносиві», «загадкові очі». Схожу портретну деталь автор використовує і в характеристиці образу Ситника: «Очі в того були безбарвні, мов у хижого птаха». В образах князів автор підкреслює «холодні і тверді очі» князя Володимира і «сердиті, злі, але й розумні очі» Ярослава.

В одному контексті ця художня деталь слугує засобом розрізнення і розуміння двох неоднакових характерів: «Сивоокові вже знайомі були ті очі: вони нагадували йому холодні й тверді очі князя Володимира в Радогості, тільки в Ярослава, окрім холодності й твердості в погляді, світився глибокий розум, і від цього очі були мовби теплішими, не такими темними, як у його батька, мали барву солов'їного крила». На думку В. Фащенка, «у сукупності з іншими засобами домінантні епітети та завершальні узагальнюючі деталі оживляють і посилюють створювану автором концепцію особистості» [21, с. 127]. Навколо центральних персонажів вільно розташовано безліч натур, особистостей, постатей, не менш виразних. Це майстерно зображені характери Шуйці, Агапіта, Коснятина, Ситника, Какори та ін., сутність яких виписано так рельєфно, що за ними постає ціле національно-історичне явище. На жаль, в межах статті неможливо розкрити усі аспекти поетики твору, що неодмінно стане предметом наших подальших досліджень. Отже, зупинившись лише на деяких способах виявлення авторської активності у романі «Диво», через суб'єктні та позасуб'єктні форми, ми відстежили, як розкривається авторська позиція, реалізується задум у художньому творі через елементи змісту і форми, єдність яких і досягається завдяки ідейно-естетичній визначеності, цільності авторського погляду на зображуване. Зазначена проблема благодатний матеріал для подальшого дослідження.

Висновки Отже, твір Павла Загребельного — це повсякчасний творчий бунт, заперечення себе, вчорашнього, в творчому звершенні себе сьогоднішнього, експресивно спрямованoго в майбутнє. Дивом для поколінь є не тільки храм Софії Київської, дивом є справжнє мистецтво, як витвip людської уяви і, як засіб самовираження геніальності, диво — немеркнучі таланти, яких народжує багата й щедра земля, дивом спалахнув з мороку віків невідомий київський зодчий, щоб увічнити свою осяяну мрію, передати далеким нащадкам мистецький геній i безсмертну душу рідного краю. Слід зазначити, що суспільство нерідко не сприймає духовність у її найвищих проявах, а то й засуджує її.

Морально-етичні проблеми, порушені в творі, вічні, як вічні питания життя i смерті, любові й ненависті, людської вартості та тлінності, короткочасності життя, проблеми влади, честі, гідності. Як зазначає В. Дончик, «П.Загребельний розгортає роздуми, що вихлюпуються за конкретно-історичні межі i набувають широкого звучання». Це роздуми про владу й мистецтво, талант i державу, про тлінне й нетлінне, про єдиного творця історії - народ i талановитих виразників його духу, про мистецтво як віддзеркалення величі влади i мистецтво як протест, як силу, що рухає розвиток суспільства. На питання: «Чи правильний вибір зробив князь, віддавши перевагу будівництву собору замість того, щоб відкрити житниці чи прокласти шляхи до Києва?» , — не можна відповісти однозначно. Адже головне для будь-якої держави — це турбота про людей. Однак yci десять століть, крізь які дійшло до нас кам’яне диво, підтверджують усю велич i значення здійсненого.

Цінності, над якими змушує нас замислитись П. Загребельний, є вічними, загальнолюдськими. Любов до батьківщини, почуття патріотизму є основою людської духовності. В yci часи i в yci епохи побутувало негативне ставлення до такого явища, як космополітизм. Це завжди розуміли духовно багаті особи. Так, В. Винниченко писав: «Все скороминуще, все мінливе: i слава, і багатство, i самі покоління. Єдине, що людина має незмінного, святого, — це родина i рідна земля, рідне місто». Важко не погодитися з тим, що в цих моральних ідеях закладені досвід та мудрість багатьох поколінь, що вони мають безумовну цінність. У статті «З книги століть, з голосу icтopii» М. Слабошпицький пише: «П. Загребельний прагнув осмислити в „Диві“, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть i так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника?». Дійсно, у вирі eпox і віків у війнах i переселеннях народів утрачено багато духовних та матеріальних цінностей. Проте i в літописних пам’ятках, і в фольклорних переказах та легендах, i в пам’ятниках древньої apxiтектури, що збереглися до наших днів, простежується спільна основа, єдність, що складає фундамент нашого буття. Це прагнення до краси, вipa в незнищенність людського духу, в перемогу правди і добра.

Тому в центрі «Дива», як i інших історичних романів ПавлаЗагребельного, — історія людської душі. У час, коли в Укpаїні йде процес деpжавотвоpення, пpобудження національної свідомості наpоду, повеpнення його до духовних цінностей пpедків, Софія Київська знову і знову набуває рис. незапеpечного символу нації. Її покликання сьогодні - об'єднати наpодукpаїнський навколо ідеї деpжавності, незалежності, соборності Укpаїни, пpинести поpозуміння в pяди представників pізних конфесій пpавослав’я.

Пишалися Софією наші пpедки. То чи ж можемо ми не гоpдитися цією вічною кpасою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків, які йдуть до нас з неpозгаданих секpетів її мозаїк та фpесок, її витонченої оздоби?

Ми повинні цим гоpдитися. Ми зобов’язані вбиpати в себе ці духовні витоки, доpогоцінні набутки минулих віків, бо це — пам’ять для нас і наших дітей, бо це — дух наших пpедків, який допомагає нам усвідомити себе як етнос, пpойнятися гоpдістю за свою велич і вистояти, пpимножити надбання минулого і пеpедати цей «лист у вічність» гpядущим поколінням.

Список використаної літератури

1. Бойко Н. І. Словесний символ як знак буття у творчості Павла Загребельного // Філологічні студії. — Луцьк. — 1999. — № 4. — С. 88−93.

2. Бондаренко Ю. Феномен історичності в романі Павла Загребельного // Дивослово. — 2006. — № 2. — С. 28 — 34.

3. Вінтер Е. Г. Система символів інобуття в творчості Павла Загребельного // Вісник Львівського ун-ту. — Серія філологія. — 2000. — Випуск 28. — С. 350−352.

4. Галич О., Нестерчук С. Символіка прози П. Загребельного 90-х років // Вітчизна. — 1999.— № 5−6. — С. 130−134.

5. Г. В. Самойленко. Вмерти, щоб воскреснути // Філологічні студії: Зб. наукових праць. — 1998. — Вип. 4., — Луцьк., Весна — С. 72−78.

6. Гуменний М. Поетика романного жанру: проблеми типологій: [монографія] К.: Акцент, —2005.—240 с.

7. Григораш Н. Д. Проблема символу в літературознавстві XIX-XX століть // Матеріали міжнародної славістичної конференції пам’яті проф. Костянтина Трофимовича. — Львів: Літопис, 1998. — Т.2. — С. 21−25.