Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Соціальна робота з дітьми-інвалідами у реабілітаційному Центрі «Відродження»

ДипломнаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Основними причинами збільшення числа дітей-інвалідів є внутрішні (генетичні аномалії, спадкові хвороби, вроджені вади, причинами яких можуть бути погіршення умов життя, які негативно починають діяти вже в період розвитку плоду; погіршення умов праці жінок, погіршення екологічної обстановки, несприятливі умови життєдіяльності, важкі пологи). Але, незважаючи на причини інвалідності, для дітей… Читати ще >

Соціальна робота з дітьми-інвалідами у реабілітаційному Центрі «Відродження» (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля Кафедра соціальної роботи Курсова робота:

Соціальна робота з дітьми-інвалідами у реабілітаційному Центрі «Відродження»

Спеціальність: 6.130 102 «Соціальна робота»

Луганськ _ 2012

Зміст

Вступ Розділ 1. Теоретичні основи організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

1.1 Діти-інваліди як об'єкт соціальної роботи

1.2 Система соціальної реабілітації дітей-інвалідів в Україні

1.3 Концептуальні підходи до вирішення проблем соціальної реабілітації дітей-інвалідів Розділ 2. Шляхи удосконалення системи роботи Луганському Центрі ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження»

2.1 Основні напрямки діяльності Луганського Центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження»

2.2 Програма дослідної роботи з соціальної реабілітації дітей-інвалідів та їх батьків у Луганському Центрі ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження»

2.3 Результати дослідної роботи в Луганському Центрі ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження»

Висновки Список використаних джерел Додатки

Вступ

За даними ООН, у світі нараховується приблизно 450 мільйонів людей з обмеженими фізичними можливостями і близько 200 мільйонів з них — діти. Останнім часом у нашій країні відзначається значне збільшення числа дітей-інвалідів. В Україні за останні 20 років рівень інвалідності з дитинства збільшився приблизно в 3,6 рази.

Основними причинами збільшення числа дітей-інвалідів є внутрішні (генетичні аномалії, спадкові хвороби, вроджені вади, причинами яких можуть бути погіршення умов життя, які негативно починають діяти вже в період розвитку плоду; погіршення умов праці жінок, погіршення екологічної обстановки, несприятливі умови життєдіяльності, важкі пологи). Але, незважаючи на причини інвалідності, для дітей це означає обмеження життєдіяльності. Вона сприяє розвитку соціальної дезадаптації, що зумовлена порушенням розвитку, утрудненнями в самозабезпеченні, спілкуванні, навчанні, оволодінням у майбутньому професійними навичками. Отримання дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин потребує від суспільства додаткових засобів та зусиль, що сьогодні має бути реалізовано в рамках соціальної роботи. Проблема організації соціальної роботи з дітьми з особливими потребами розроблялась і розробляється дослідниками різних галузей: медиками, педагогами, психологами, фізіологами, фахівцями з соціальної роботи, соціологами. Так, проблеми медико — психолого — педагогічної діагностики і корекції опорно — рухового апарату займаються О. Мостюкова, І. Іваницька, Є. Ільїн; вивчають симптоми та синдроми ДЦП Г. Безова, Т. Шамарен; особливості психічного розвитку — М. Іпполітова, І. Левченко, Л. Шипіцина; проблеми соціальної і педагогічної інтеграції дітей з обмеженими можливостями здоров’я цікавлять О. Чепурних, М. Малофеєва, Л. Шепіцину, А. Панову; внутрішньосімейні відносини — К. Акош, М. Акош, Р. Абрамович — Лестман, І. Мамайчук, Г. Данилову; соціалізація цих дітей турбує Л. Акатова, О. Безпалько, Л. Тюптю та ін.

Сьогодні перед дітьми-інвалідами та їх батьками постає безліч проблем фізіологічного, психологічного, економічного, соціального характеру, які полягають у соціальній, територіальній та матеріальній залежності дітей-інвалідів від батьків та опікунів, а також у тому, що при народженні дитини з обмеженими можливостями родина або розпадається, або надмірно опікає дитину, не даючи їй можливості розвиватися; проводиться слабка професійна підготовка дітей даної категорії; діти-інваліди та їх батьки відчувають труднощі при пересуванні по місту, що призводить до ізоляції; відсутнє повноцінне правове забезпечення дітей з обмеженими можливостями; сформована негативна суспільна думка по відношенню до дітей-інвалідів. З огляду на всі ці проблеми, перед дітьми-інвалідами, їх батьками та суспільством постає проблема організації в рамках соціальної роботи комплексних центрів соціально-психолого-фізичної реабілітації дітей з обмеженими можливостями.

На сучасному етапі організація реабілітації дітей-інвалідів займає одне з пріоритетних місць в Україні та розглядається як проблема національного значення. У Луганській області створена система реабілітаційної допомоги дітям — інвалідам з ураженням нервової системи та порушенням психіки, яка базується на основних принципах діяльності, своєчасності, неперервності, послідовності та доступності у наданні комплексної реабілітаційної допомоги дітям з фізичними та розумовими вадами, але цих заходів не достатньо для повноцінної організації життя дитини-інваліда. Тому основні засади організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами мають формуватися на основі організації центрів та програм реабілітації з використанням не тільки медичної моделі, але й соціальної, політико-правової, психолого-педагогічної моделей, а також моделі культурного плюралізму, на яких базується теоретична та практична діяльність соціального працівника. Виходячи з аналізу даної проблеми, враховуючи її актуальність, ми обрали тему дослідної роботи: «Система роботи з дітьми-інвалідами в реабілітаційних центрах» (на прикладі діяльності Луганського Центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження»).

Об'єкт дослідження — соціальна робота з дітьми-інвалідами в реабілітаційному центрі.

Предмет дослідження — зміст, форми та методи організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами.

Мета дослідження — теоретично обґрунтувати та практично перевірити ефективність системи роботи з дітьми-інвалідами в реабілітаційних центрах.

Для досягнення мети необхідно виділити наступні завдання: визначити стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами; розкрити базові поняття дослідження: «соціальна реабілітація», «діти-інваліди», «система соціальної роботи»; дослідити сутність та специфіку організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами; вивчити провідні напрями організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами; проаналізувати ефективність організації соціальної реабілітації дітей-інвалідів у реабілітаційних центрах.

Гіпотеза дослідження: реабілітація дітей-інвалідів буде ефективною за умов, якщо:

· організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами буде проводитися в центрах ранньої реабілітації дітей-інвалідів;

· буде ґрунтуватися на основі комплексної програми реабілітації, у яку входять соціальні та психолого — педагогічні форми та методи роботи, засновані на арт-терапії.

Для розв’язання визначених мети та завдань використовувалися методи дослідження:

теоретичні: аналіз філософської, педагогічної, медичної, соціологічної, психологічної літератури, що дало змогу уточнити зміст двох понять — «соціальна реабілітація дітей-інвалідів» і «система роботи з дітьми-інвалідами»; порівняння, класифікація, систематизація й узагальнення теоретичних і емпіричних даних;

емпіричні: діагностичні (анкетування, інтерв'ювання, опитування, бесіда, тести, рольові та ділові ігри, мозкові штурми, аналіз проблемних ситуацій, метод спостереження).

Теоретична значущість дослідження полягає в тому, що здійснено теоретико — методологічний аналіз літератури та міжнародного досвіду щодо визначення системи роботи з дітьми-інвалідами; розроблено програму удосконалення системи соціальної роботи з реабілітації дітей-інвалідів та їх батьків у Луганському центрі «Відродження»;. визначено ефективність запропонованих методів соціальної роботи після їх впровадження в систему роботи даного закладу.

Практична значущість дослідження полягає в можливості використання отриманих результатів при підготовці волонтерів до роботи з дітьми-інвалідами та впровадженні методів соціальної реабілітації дітей-інвалідів у соціальну роботу закладів різного рівня та призначення.

Структура магістрської роботи. Магістрська робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Розділ 1. Теоретичні основи організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

1.1 Діти-інваліди як об'єкт соціальної роботи

Процес соціальної роботи є предметом дослідження фахівців багатьох галузей наукового знання. Психологи, філософи, соціологи, педагоги, соціальні психологи розкривають різні аспекти цього процесу, досліджують механізми, етапи та стадії, фактори соціалізації. Однак проблеми соціальної роботи з інвалідами, особливо з дітьми-інвалідами, у вітчизняній літературі ще не є предметом спеціального дослідження, хоча проблема соціалізації дітей, підлітків та дорослих з порушеннями психічного та фізичного розвитку дуже актуальна і в теоретичному, і в практичному відношенні.

Розуміння терміну «інвалід» майже не змінюється протягом багатьох років. У Декларації о правах інвалідів від 9 грудня 1971 р. таке визначення інвалідності: «особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального та/чи соціального життя в силу вади, будь то вродженої чи ні, його чи її фізичних чи розумових здібностей», у Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»: «Інвалід — це особа, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням внаслідок травм чи дефектів, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність його соціального захисту» [5, с. 252].

Інваліди є в усіх країнах та в усіх ланках суспільства. У різних країнах як причини, так і наслідки інвалідності неоднакові. Це обумовлено різними соціально — економічними умовами і залежить від тих кроків, які здійснює держава для підвищення благополуччя своїх громадян. За даними ООН, у світі числиться приблизно 450 мільйонів людей з порушеннями психічного та фізичного розвитку. Це становить 1/10 частину населення нашої планети. Дані всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) свідчать, що кількість таких людей у світі досягає 13% (3% дітей народжуються з вадами інтелекту та 10% дітей з іншими психічними та фізичними вадами). Усього в світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями.

В основі соціальної роботи з дітьми-інвалідами, її сутність і призначення є соціальна реабілітація даної категорії громадян. Дослідження історичного аспекту соціальної реабілітації дає змогу правильно оцінити значення кожного етапу для подальшого розвитку теорії соціальної реабілітації, узагальнити сучасну практику і виявити причини сучасного стану цієї галузі науки. Таке дослідження сприяє попередженню спроб поспішного, науково необгрунтованого розв’язання складних соціально — педагогічних та соціально — психологічних проблем в умовах будівництва демократичного суспільства.

Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування, а пізніше й навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров’я культури, освіти.

У історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально — педагогічний та етап інтеграції у суспільство. Історія опікунства дітей з вадами психічного чи фізичного розвитку в Україні сягає давніх часів.

Перші офіційні документи про опіку датуються X ст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов’язав церкву дбати про таких осіб. Є докази, що в Києво-Печерській лаврі вже в першій половині XI ст. відкрився притулок для дітей, у якому окрім інвалідів, хворих та убогих, перебували й так звані калічні діти (глухі, сліпі, недоумкуваті). На утримання закладів громадської опіки передбачалася частина коштів від княжих прибутків, яка передавалася монастирам. В історії дефектології (О. Д’ячков, М. Ярмаченко, Х. Замський) наводяться факти про те, що в X — XII ст. у Київській Русі організовувалися заклади, де не лише опікали неповноцінних дітей, але й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу та різних ремесел.

З прийняттям християнства в Київській Русі було запроваджено закони з Візантії, які увійшли до складу громадських Кормчих книг. Стосувалися вони становища «сліпих, глухонімих, божевільних та нестямних» у сім'ї, охорони їхнього майна та інших громадських прав, відповідальності перед кримінальним законом. Таким чином, уже за часів Київської Русі виявлялися милосердя й гуманізм щодо убогих та калічних і мали певне відображення в офіційних законах. На основі нормативних актів і системи суспільного піклування, здійснюваного головним чином монастирями, формувалося суспільне ставлення до осіб з вадами психофізичного розвитку.

У епоху XV — XVII ст. в Україні значного поширення набували «богадільні - шпиталі», які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та інвалідам. Призначення богаділен не було чітко вираженим. До них приймалися каліки, безумні дорослі й діти, непрацездатні та інші особи, котрі внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми. Їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо.

У XVIII ст. відбулися окремі позитивні зміни в економічному та культурному перетворенні Росії, розвитку науки і освіти. Швидкими темпами розвивалися педагогіка, медицина, зокрема психіатрія. Активізувалася й діяльність держави в питаннях виховання обездолених та калічних дітей. У цей період розроблялися заходи приватного порядку щодо влаштування богаділень, відкриття спеціальних виховних будинків для безумних. Вироблялися форми їх опіки, вживалися заходи загального характеру. Це можна вважати першими серйозними кроками у створенні системи громадської опіки.

Медичний етап (ХІХ ст.) характеризувався активізацією діяльності земських лікарів — психіатрів; організацією для розумово відсталих осіб при психіатричних лікарнях спеціальних дитячих відділень. На цьому етапі було зроблено перші кроки до вивчення потреби у спеціальному навчанні й вихованні осіб з вадами у розумовому розвитку. Допомога недоумкуватим стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою, засобом полегшення долі батьків.

Лікувально — педагогічному етапу (XX ст.) було властиве прагнення до вивчення причин природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально — виховної роботи з такими дітьми. Під впливом енергійної діяльності педагогів — ентузіастів, лікарів і громадських діячів П. О. Бутковського, І.О. Сікорського, М. Д. Аленич, Ф.І. Ширяєва та ін. формується думка про можливість і необхідність спеціального виховання та навчання розумово відсталих дітей.

На початку XX ст. для таких дітей почали відкривати лікувально — виховні школи і допоміжні класи. Проте через пасивність і байдужість чиновників із Міністерства освіти ця форма педагогічної допомоги дітям з вадами інтелекту не набула свого подальшого розвитку.

У радянський період в Україні, як і в Росії, здійснюється диференціація системи фахової освіти, її структурне удосконалення, перехід від трьох до восьми типів спецшкіл. Вважалося, що в галузі освіти і виховання дітям — інвалідам у СРСР надані всі можливості. Дотепер вони в основному одержують середню освіту лише в інтернатах. Практично ж система шкільної освіти не вважає потрібним враховувати той факт, що перебування у спецінтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує його психічний розвиток. Програма освіти у спецінтернатах недостатньо готує вихованця до самостійного життя в суспільстві. Інтеграція інвалідів у суспільство в Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправністі. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80 — 90 — ті роки організаційних основ соціальної роботи, спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти.

Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого періоду, у той час як Західна Європа вже більше двох десятиліть переживає цей період і розташовується на його просунутій стадії. Змістом цього періоду є соціальна реабілітація дітей-інвалідів, яка здійснюється завдяки організації нових державних реабілітаційних закладів, реорганізації взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтації останньої на підготовку дітей із відхиленнями в розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать.

Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993р. «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». У цих правилах викладено таке тлумачення терміну «реабілітація»: «…процес, маючий на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного та/чи соціального рівня діяльності та підтримувати його, надавши їм тим самим засоби для зміни їх життя та розширення рамок їх незалежності». Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності, біженці - інваліди.

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку. Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України: «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про освіту», «Про реабілітацію інвалідів в Україні». В українському законодавстві основні положення соціальної політики держави щодо інвалідів визначені у Законі України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», який прийнято у 2005 році [5−8]. Цей закон повністю відповідає міжнародним документам, передбачає медичну, соціально — трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачено створення належного архітектурно — інженерного середовища, пільги у наданні житла. Але на практиці більшість положень цього закону не виконується, що з одного боку можливо пояснити рівнем економічного розвитку нашої держави, а з іншого боку байдужістю чиновників різного рівня до проблем інвалідів та їх сімей.

Особливість соціальної роботи з інвалідами полягає у створенні таких соціально — психолого — педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний працівник не може вирішувати за інваліда його проблеми, він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформувати незалежність від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Інвалід, що адекватно оцінює своє становище і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і психічного здоров’я, стає соціально повноцінною особистістю.

У практиці соціальної роботи соціально-педагогічна і психологічна допомога ще й досі ототожнюється із соціальним захистом. Почасти це пояснюється відсутністю загальноприйнятої теорії співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночас накреслився деякий стійкий інваріант розуміння цих понять, а саме: «соціальна допомога» — поняття значно ширше, ніж «соціальний захист».

Термін «соціальна допомога» є цілком правомірним та автономним, коли йдеться про індивідуальну допомогу окремій дитині, групі дітей чи їх родичам. Кінцевою метою такої індивідуальної допомоги є формування позитивної Я — концепції, соціальне самоствердження, повнокровна участь у життєдіяльності суспільства. Коли мова йде про соціальний захист, мається на увазі створення певної законодавчої бази, яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення прав на лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо. У цьому випадку соціальний працівник виступає в ролі «перекладача» мови законів. Однак при такому розумінні понять залишається широке поле для їх взаємопроникнення. Так, відстоюючи права окремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовах життя.

У теоретичному плані ми виходимо з визнання універсальності кожної особистості, яка є творцем власної долі, що є цілісністю, а не сукупністю окремих якостей та вчинків. Методологічно такий підхід побудований на здобутках вітчизняної педагогічної науки (дефектологія і соціальна педагогіка) і походить з теорії гуманістичної психології, в якій акцент робиться на самоактуалізацію особистості, логотерапії - терапії, орієнтованої на знаходження сенсу життя, гуманітарної психології, що наголошує на своєрідності систем ціннісних орієнтацій, культурно — психологічних властивостях дитини і психолога [13; 50; 52; 53]. Особистість дитини-інваліда розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку дитини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми (за Л. Виготським), що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює насамперед порушення в біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально — психологічного розвитку. Це стосується інвалідів з дитинства з порушеннями слуху, зору, опорно — рухового апарату, комплексними порушеннями психофізичного розвитку. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення від стадії вікового розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками. Ось чому таке велике значення має соціально — педагогічна і психологічно допомога інвалідам віком від 15 до 18 років і старше — до 28 років. У 15 років закінчується сенситивний етап дитинства, для якого є характерною нестійкість психічних функцій, що може спричинити явища регресу, тобто повернення функцій на більш ранній віковий рівень.

Спостереження свідчать, що ті проблеми, з якими починають стикатися юнаки та дівчата у віці 15 — 18 років, спричинені не самою хворобою, дефектом чи станом, а гострою емоційною реакцією на психотравмуючу ситуацію, зумовлену певним ставленням до інвалідності, оцінкою, яку дає інвалід характеру цього ставлення, життєвою позицією відносно до ситуації в цілому. Перебуваючи здебільшого у замкненому просторі, вони переживають великий дефіцит соціальних контактів або, опинившись у змішаному колективі, стикаються із труднощами міжособистісних відносин. У їхній мові домінують слова: самотність, нездатність, неспроможність, марність життя. Багато інвалідів, стикаючись з життям, втрачають впевненість у собі, в можливостях самореалізації, зокрема в особистісній сфері, створенні власної сім'ї і вихованні дітей.

Основна закономірність, характерна для всіх категорій інвалідів — це обмеження комунікативних можливостей внаслідок сенсорної, моторної і соматичної депривації. Інвалідність — це проблема не лише інваліда, його сім'ї, але і найближчого оточення. Батьки, які доглядають за дитиною з функціональними обмеженнями, не можуть позбавитися почуття провини. У благополучних сім'ях дитину часто занадто опікують, не готують до самостійного життя, а в неповних або конфліктних сім'ях, навпаки, вихованню та навчанню таких дітей та догляду за ними не приділяють належної уваги. Батьки стикаються з проблемами, пов’язаними з установленням та підтримкою контакту, розв’язанням конфліктних ситуацій, особливо тих, що загрожують цілісності сім'ї. Наявність у сім'ї однієї дитини з явними ознаками інвалідності часто негативно позначається на житті інших дітей, на їх майбутньому шлюбі. Саме цим і пояснюються особливості соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

Завдання соціального працівника в тому, щоб створити такі соціально — педагогічні та соціально-психологічні умови, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягнення ним своїх цілей, реалізації різнобічних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за таких умов людина може виявити себе нестандартно, по — новому, тобто творчо. Завдяки творчій адаптивній поведінці вона діє продумано, прагне до самостійності, гармонійності, а коли спрямовує свої зусилля на досягнення власних цілей, то діє розумно [40; 41; 43].

Підготовка до майбутнього дорослого життя інваліда повинна відбуватися в дитячому віці, бо саме це створює його матеріальну і соціальну захищеність. Порядком надання дітям — інвалідам реабілітаційних послуг, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.07 № 80, передбачено, що органи праці та соціального захисту населення можуть направляти дітей-інвалідів для проходження професійного навчання до центрів професійної реабілітації інвалідів. Важливим напрямом соціальної роботи є сприяння професійній підготовці дітей-інвалідів.

У Конституції України та Законах України «Про освіту», «Про професійно — технічну освіту», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», інших документах державою забезпечується доступність і безоплатність освіти дітям — інвалідам у державних та комунальних навчальних закладах на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям, їхнім бажанням та інтересам, удосконалення наукової та професійної підготовки з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності [1; 2].

Відповідно до міжнародних вимог до навчання і професійної підготовки інвалідів, які ґрунтуються на всезагальності освіти і принципі створення рівних можливостей, в Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» в статтях 21—24 держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям. Дошкільне виховання, навчання дітей-інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів проводиться з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико — соціальної експертизи. При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безкоштовне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах. За інших рівних умов діти-інваліди мають переважне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.

Під час навчання пенсія і стипендія інвалідам виплачуються в повному обсязі. Для практичної реалізації інвалідами права на освіту в Україні функціонують загальноосвітні заклади різного рівня, забезпечені спеціальними програмами, допоміжними технічними засобами, які дають змогу здійснювати спільне навчання здорових та інвалідів.

Для дітей-інвалідів, стан здоров’я яких виключає можливість навчання і виховання в навчально — виховних закладах системи освіти на загальних підставах, створюються спеціальні дошкільні заклади освіти, школи — інтернати, навчально — виховні комплекси, навчально — реабілітаційні центри, спеціальні класи при загальноосвітніх школах. У 183 спеціальних дитячих садках та 391 спеціальній загальноосвітній школі - інтернаті восьми типів навчається й виховується понад 60 тис. дітей з проблемами фізичного чи розумового розвитку, серед яких більшість діти-інваліди. Навчання в них здійснюється за окремими навчальними планами і програмами, розробленими і затвердженими Міністерством освіти і науки.

Відповідно до національної доктрини розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347 здобуття освіти дітьми з особливостями психічного і фізичного розвитку забезпечується шляхом: створення для всіх дітей зазначеної категорії умов для здобуття безоплатної освіти в державних і комунальних навчальних закладах; своєчасного виявлення та проведення діагностики дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку, врахування цих даних під час формування мережі закладів корекційної та реабілітаційної допомоги; створення варіативності здобуття якісної базової або середньої освіти відповідно до здібностей та індивідуальних можливостей дітей, зорієнтованої на їхню інтеграцію у соціально — економічне становище; створення системи допомоги батькам у навчанні та вихованні дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку; розгортання регіональної мережі спеціальних навчальних закладів усіх рівнів освіти для громадян з особливостями психічного і фізичного розвитку, забезпечення їхньої інтеграції у загальний простір [16, с. 4].

Інтеграція дітей-інвалідів в систему освіти є предметом уваги Міжгалузевої комплексної програми «Здоров'я нації» на 2002—2011 pp., яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 14. У розд. VII «Кращі можливості для інвалідів» з метою забезпечення можливості жити повноцінним життям у соціальному, економічному та психічному аспектах передбачено: створити можливості для отримання дітьми-інвалідами повноцінної загальної середньої освіти, посилили контроль за повнотою та якістю виконання шкільної програми в умовах їхнього домашнього навчання і в загальноосвітніх школах з метою забезпечення їхньої соціальної адаптації; розширити можливості творчого і фізичного розвитку, сприяти позашкільному навчанню дітей-інвалідів, а також отриманню середньої і вищої освіти в загальних навчальних закладах за державним замовленням.

В Україні розроблено Комплексну програму освіти та фахової підготовки інвалідів, спрямовану на створення сприятливих педагогічних, психологічних, соціально — економічних, медичних, організаційних та правових умов і гарантій для реалізації прав інвалідів на отримання освіти відповідно до інтелектуальних, психологічних та фізичних можливостей особистості. Основні завдання програми: забезпечення конституційних прав інвалідів на профорієнтацію, освіту, професійне навчання; широке сприяння інтеграції інвалідів у суспільство; створення сприятливих умов для фізичного, психічного і духовного розвитку дітей-інвалідів, забезпечення їх правового і соціального захисту; психологічна адаптація дітей-інвалідів у суспільстві та формування у населення позитивного ставлення до інвалідів; забезпечення освіти і фахової підготовки дітей-інвалідів з метою їхньої підготовки до трудової діяльності, самообслуговування, самозабезпечення і сімейного життя; розроблення і вдосконалення системи функціонування освітніх закладів різних форм власності з метою інтеграції дітей-інвалідів у навчальний процес; розроблення системи фінансової підтримки і кредитування освіти дітей-інвалідів та членів їхніх сімей; здійснення заходів щодо профілактики девіантних форм поведінки серед дітей-інвалідів; здійснення інформаційної профілактичної роботи серед населення з метою запобігання інвалідності та процесам депопуляції; підтримка і реалізація наукових розробок, спрямованих на розв’язання актуальних проблем освіти інвалідів; забезпечення дітей-інвалідів підручниками, навчальними посібниками та іншими засобами навчання.

Система спеціалізованих шкіл-інтернатів доступна всім дітям-інвалідам, забезпечує охоплення всіх дітей-інвалідів системою неповної середньої освіти. Школи — інтернати пристосовані для інвалідів певного виду захворювання та мають спеціальні методики, навчальні матеріали та посібники. У школах працюють кваліфіковані педагоги та спеціальний персонал, які мають навички роботи з такими учнями. В Україні налічується 128 дошкільних закладів для дітей з вадами опорно — рухового апарату, в яких навчається більше 6 тис. дітей, функціонує 101 група для дітей-інвалідів з дитячим церебральним паралічем (603 дитини). Понад 6 тис. учнів з вадами психічного розвитку навчаються в спеціальних класах загальноосвітніх шкіл. У всіх областях, містах Києві та Севастополі в професійно — технічних училищах відкрито групи для розумово відсталих випускників допоміжних шкіл. Третина спеціальних шкіл — інтернатів для дітей з вадами слуху, зору, опорно — рухового апарату перекваліфікована у заклади І—III ступеня, які надаватимуть випускникам середню освіту і професійну підготовку. У разі неможливості здійснення навчання і виховання дітей з обмеженими можливостями розвитку в дошкільних закладах, загальноосвітніх школах та спеціальних закладах системи освіти органи управління освітою за ініціативи батьків (осіб, які їх замінюють) або учнів організовують їхнє навчання відповідно до Положення про індивідуальне навчання учнів у системі загальної освіти.

Професійне навчання для інвалідів — це підвищення їхнього соціального статусу та можливість підвищення рівня доходів, розвиток навичок та вміння працювати. Для суспільства професійне навчання інвалідів — це зниження напруженості на ринку праці, підвищення суспільної продуктивності, розв’язання соціальних проблем інвалідів.

Основна мета професійного навчання інвалідів — інтеграція їх у суспільство. В Україні фахову підготовку інвалідів здійснюють навчальні заклади, підпорядковані міністерствам праці та соціальної політики, освіти і науки, центри професійної реабілітації інвалідів, підприємства громадських організацій інвалідів, державна служба зайнятості (для тих інвалідів, які звернулись до неї за допомогою у працевлаштуванні).

Для підготовки фахівців з числа інвалідів у вищих навчальних закладах передбачено гарантії і пільги для інвалідів різних категорій і груп інвалідності. Під час навчання інвалідів у вищих навчальних закладах їм виплачується пенсія і стипендія у повному розмірі. Після закінчення навчального закладу їм надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або вільного працевлаштування (за бажанням).

У 26 вищих навчальних закладах різних типів акредитації функціонують спеціальні групи для здобуття вищої освіти особами з вадами слуху і зору. З метою максимального задоволення потреб інвалідів в освітніх послугах функціонує 5 спеціалізованих навчально — виховних закладів інтернатного типу, призначених для професійної, фізичної та соціальної реабілітації, а також здобуття робітничих професій і спеціальностей найбільш незахищеною молоддю віком від 15 років, яка має I, II, III групу інвалідності. Серед них Луганське професійно — технічне училище — інтернат, куди щороку вступає понад 500 інвалідів та Навчально-науковий інститут праці та соціальних технологій СНУ ім. В. Даля, який надає вищу освіту як після цього училища так і після закінчення шкіл-інтернатів. Невід'ємним правом інвалідів є право на працю, незважаючи на обмежену працездатність.

Право інвалідів на працю встановлено законами України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про зайнятість населення», які спрямовані на створення інвалідам реальних можливостей продуктивно працювати і передбачають конкретні механізми їх реалізації. У Законі України «Про зайнятість» і Кодексі про працю визначаються загальні засади зайнятості та працевлаштування населення. У Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів» в розд. IV висвітлюється порядок працевлаштування, освіти і професійної підготовки інвалідів.

Таким чином, дитина — інвалід є об'єктом соціальної роботи з народження або отримання інвалідності і до того часу, поки не отримає певну професію. Завдання соціального працівника — створити для цієї дитини відповідну атмосферу підтримки і довіри, надати їй можливість соціальної реабілітації, допомогти їй розкрити свої здібності, талант, отримати соціальну допомогу, орієнтацію на майбутню професію та достойну освіту.

1.2 Система соціальної реабілітації дітей-інвалідів в Україні

Система соціальної роботи з реабілітації дітей-інвалідів має свою структуру, рівні, зміст, заходи, форми, засоби та відповідну законодавчу базу.

Організаційну структуру інститутів соціального захисту інвалідів можна охарактеризувати як усталений, впорядкований зв’язок і взаємодію органів соціальної роботи та її суб'єктів, що забезпечують загальні умови нормального здійснення і раціональної організації системи допомоги та підтримки дітей-інвалідів, які опинилися в стані соціального ризику відповідно до їх інтересів, потреб, можливостей. Об'єктивною необхідністю створення цієї структури є те, що вона випливає із самої потенції соціальної дії інвалідів і виступає способом розв’язання соціальних суперечностей у суспільних відносинах. Спонтанність у цьому плані здатна спричинити хаос, соціально — політичну нестабільність. Тому головним призначенням структурних органів соціального захисту дітей-інвалідів як по вертикалі, так і по горизонталі є підтримка повноцінного існування інваліда через систему функціонування органів управління, яка передбачає професійну компетентність її працівників. Ця система має бути ефективною, динамічною, гнучкою, тобто оперативно перебудувати свої структурні підрозділи для найкращого забезпечення дітей-інвалідів, звичайно, у контексті економічного, соціально — політичного і духовного розвитку суспільства [19−22].

Система соціального захисту в Україні перебуває в стадії зміни, оновлення, реорганізації, що зумовлено соціально — політичними й економічними процесами трансформації суспільства. Одна з проблем полягає в тому, щоб розмежувати й узгодити діяльність законодавчої та виконавчої влади, кожна з яких активно впливає на політику соціального захисту дітей-інвалідів. Інститути державної влади структурно діляться на три гілки: законодавчу владу (Верховна рада, органи регіонального і місцевого самоврядування); виконавчу (Президент, Уряд України з відповідними інститутами управління, владними установами); судову, яка теж має свої структури.

На політику держави, настрої і поведінку людей активно впливають засоби масової інформації. Характерно, що у розв’язанні гострих соціальних проблем дітей-інвалідів, які стоять перед українським суспільством, дедалі більшого значення, поряд з удосконаленням державної системи захисту цієї категорії населення, набуває відродження розвиток благодійної діяльності різних організацій та установ, спеціалізованих громадських об'єднань і приватних осіб.

Суб'єктами соціальної і соціально — педагогічної діяльності в Україні на початку нового тисячоліття є спеціалісти і волонтери всіх трьох секторів суспільства: державного, комерційного і громадського, у функціонуванні та розвитку яких є немало проблем, однією із яких є проблема їх гармонійної взаємодії у соціальній допомозі дітям — інвалідам [40; 51; 52].

Орієнтація соціальної допомоги на здійснення, посилення та відродження соціальних функцій дитини-інваліда виступає сутнісною характеристикою соціальної роботи практично в більшості її визначень у літературі: в такому контексті соціальна робота перебирає на себе функцію допомоги у здійсненні процесу соціалізації, який саме і націлений на підготовку дитини-інваліда до реалізації нею соціальних функцій у широкому діапазоні різноманітних сфер соціального життя, ефективність цієї допомоги, яка надається не розрізненими одинаками, а могутніми професійними об'єднаннями різних типів, що підтримуються державою і громадськістю.

Державна політика України у сфері реабілітації інвалідів забезпечує координованість системи реабілітації, що реалізується через своєчасність, безперервність та комплексність відновлювальних заходів і методик, а також доступність технічних та інших засобів реабілітації і виробів медичного призначення, реабілітаційних послуг, відповідність їх змісту, рівня та обсягу фізичним, розумовим, психічним можливостям і стану здоров’я інваліда, дитини-інваліда; регламентує правові, економічні, соціальні умови надання інвалідам, дітям — інвалідам реабілітаційних послуг з урахуванням їх функціональних можливостей, потреби у виробах медичного призначення, технічних та інших засобах реабілітації; гарантує матеріально — технічне, фінансове, кадрове і наукове забезпечення системи реабілітації; визначає умови для відновлення або здобуття трудових навичок, отримання освіти, професійної перепідготовки і працевлаштування з урахуванням функціональних можливостей осіб з інвалідністю, сприяння виробничій діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів; забезпечує реабілітаційним установам незалежно від їх відомчого підпорядкування, типу і форми власності рівні умови для здійснення реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів; формулює вимоги до об'єктів соціальної інфраструктури та інформації для створення безперешкодного доступу до них інвалідів шляхом усунення природних, комунікаційних і архітектурних перешкод; сприяє участі громадських організацій, у тому числі громадських організацій інвалідів, у формуванні і реалізації державної політики у цій сфері [38; 41].

Реалізація державної політики у сфері реабілітації інвалідів покладається на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які у співпраці та партнерстві з громадськими організаціями інвалідів забезпечують розробку і виконання програм для запобігання виникненню інвалідності, компенсації вад і розладів функцій організму особи, створення умов для їх усунення шляхом медичної, психолого — педагогічної, психологічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно — спортивної, соціальної реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів.

Державне управління системою реабілітації інвалідів покладається на центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень здійснюють керівництво підприємствами, установами, закладами системи реабілітації інвалідів, аналітично — прогнозну діяльність, визначають тенденції розвитку і вплив демографічної, соціально — економічної, екологічної ситуації, інфраструктури виробничої та невиробничої сфер, ринку праці на стан інвалідності населення, формують напрями взаємодії різних ланок системи реабілітації інвалідів, стратегічні напрями її розвитку, узагальнюють світовий і вітчизняний досвід у цій сфері.

До органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління системою реабілітації інвалідів, належать центральні органи виконавчої влади у сферах праці та соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, культури, фізичної культури і спорту, будівництва та архітектури, інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні органи, які в межах своїх повноважень займаються формуванням і реалізацією державної соціальної політики та/або здійснюють заходи з реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів. Центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень координують діяльність місцевих органів виконавчої влади у здійсненні реабілітаційних заходів, організовують розробку та виконання цільових державних програм, запроваджують правові, економічні та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність реабілітаційних установ і забезпечують розвиток їх мережі, сприяють міжнародному співробітництву. Система реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів забезпечує своєчасність, комплексність і неперервність медичної, психолого — педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно — спортивної, соціальної реабілітації, досягнення інвалідами, дітьми-інвалідами оптимального фізичного, інтелектуального, психічного і соціального рівня життєдіяльності [40, с.28−32].

Систему соціальної роботи з реабілітації дітей-інвалідів складають: органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які здійснюють державне управління системою реабілітації інвалідів; реабілітаційні установи для дітей-інвалідів незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності; будинки дитини — дошкільні навчальні заклади для дітей з вадами фізичного та/або розумового розвитку віком до чотирьох років незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності; спеціальні та санаторні дошкільні навчальні заклади (ясла — садки) компенсуючого типу для дітей віком від двох до семи (восьми) років, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації, незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності; дошкільні навчальні заклади (ясла — садки) комбінованого типу для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років, у складі яких можуть бути групи загального розвитку, компенсуючого типу, сімейні, прогулянкові, в яких забезпечується дошкільна освіта з урахуванням стану здоров’я дітей, їх розумового, психологічного, фізичного розвитку, незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності; дошкільні навчальні заклади (центри розвитку дитини) системи освіти, в яких забезпечуються фізичний, розумовий і психологічний розвиток, корекція психологічного і фізичного розвитку, оздоровлення дітей, які відвідують інші навчальні заклади чи виховуються вдома; спеціальні загальноосвітні школи (школи — інтернати) — загальноосвітні навчальні заклади системи освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку; загальноосвітні санаторні школи (школи — інтернати) — загальноосвітні навчальні заклади I — III ступенів з відповідним профілем системи освіти для дітей, які потребують тривалого лікування; навчальні заклади системи органів праці та соціального захисту населення; установи соціального обслуговування інвалідів, дітей-інвалідів незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності; санаторно — курортні установи системи органів праці та соціального захисту населення; протезно — ортопедичні підприємства незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності; установи культури, санаторно — курортні та оздоровчі заклади громадських організацій інвалідів; академічні та галузеві науково — дослідні, науково — методичні установи, які беруть участь у здійсненні державної політики у сфері реабілітації інвалідів [40, с. 29].

Реабілітаційні установи залежно від змісту реабілітаційних заходів, які вони здійснюють, відносяться до таких типів: медичної реабілітації; медико — соціальної реабілітації; соціальної реабілітації; психолого — педагогічної реабілітації; фізичної реабілітації; професійної реабілітації; трудової реабілітації; фізкультурно — спортивної реабілітації. Реабілітаційні установи можуть мати змішаний тип. Державна типова програма реабілітації інвалідів встановлює гарантований державою перелік послуг з медичної, психолого — педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно — спортивної, побутової і соціальної реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, які надаються інваліду, дитині - інваліду з урахуванням фактичних потреб залежно від віку, статі, виду захворювання безоплатно або на пільгових умовах.

Державна типова програма реабілітації інвалідів розробляється центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики за участю інших центральних органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління системою реабілітації інвалідів, з урахуванням пропозицій всеукраїнських громадських організацій інвалідів.

Державна типова програма реабілітації інвалідів (1686 — 2006 — п) і порядок її реалізації погоджуються Радою у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України та затверджуються Кабінетом Міністрів України в реабілітаційний процес включає такі складові: відновлювальні медичні заходи, реконструктивна хірургія, ендопротезування, протезування, ортезування, санаторно — курортне лікування; медична, медико — соціальна, соціальна, психологічна, психолого — педагогічна, фізична, професійна, трудова, фізкультурно — спортивна реабілітація, соціальна адаптація; забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення; освіта, професійна орієнтація, сприяння в працевлаштуванні, виробнича адаптація; фізкультурно — спортивні заходи, оздоровлення.

Реабілітаційні установи здійснюють комплексну реабілітацію дітей-інвалідів шляхом реалізації соціально — економічних, медичних, фізичних, психологічних, педагогічних, професійних та інших заходів відновлювального характеру, спрямованих на попередження прогресування патологічного процесу, усунення чи максимально можливу компенсацію обмежень життєдіяльності, відновлення здоров’я та трудових навичок інвалідів, дітей-інвалідів, корекцію психічних процесів, здобуття ними освіти, їх трудову зайнятість незалежно від категорії і причин інвалідності. Реабілітаційні установи можуть створювати реабілітаційні комісії, до складу яких входять провідні фахівці реабілітаційної установи та представники місцевих органів виконавчої влади відповідно до типу реабілітаційної установи.

Реабілітаційні комісії здійснюють: планування навчально — виховної та корекційно — відновлювальної роботи, контроль за її ефективністю; визначення реабілітаційних технологій, строків і тривалості проходження реабілітації інвалідом, дитиною — інвалідом відповідно до їх індивідуальної програми реабілітації з урахуванням реабілітаційного потенціалу інваліда та реабілітаційного прогнозу; контроль за виконанням індивідуальної програми реабілітації інваліда, дитини-інваліда; забезпечення послідовності, комплексності і безперервності виконання реабілітаційних заходів, оцінку їх результатів та ефективності; внесення змін до індивідуальної програми реабілітації інваліда, дитини-інваліда у разі необхідності її оперативного коригування; затвердження висновку про виконання індивідуальної програми реабілітації інваліда, дитини-інваліда.

Для організації психологічної підтримки і супроводу інвалідів, дітей-інвалідів, їх сімей у реабілітаційних установах може створюватися психологічна служба. На психологічну службу покладаються функції щодо: забезпечення єдності психолого — педагогічних і медико — соціальних рекомендацій, професійного відбору та професійного навчання; діагностики та розвитку задатків і здібностей до професії; формування свідомого підходу до вибору (зміни) професії, спеціальності, виду та місця трудової діяльності відповідно до стану здоров’я, індивідуальних особливостей і потреб галузей економіки; створення сприятливих психологічних умов для розвитку задатків, здібностей, професійно важливих якостей особистості; психологічного супроводу та систематичної психологічної підтримки в процесі професійної адаптації після працевлаштування; забезпечення психологічної підтримки та супроводу сім'ї інваліда, дитини-інваліда; участі у підготовці та перепідготовці спеціалістів для реабілітаційних установ. Інвалідам, дітям — інвалідам, які проходять реабілітацію в реабілітаційних установах державної і комунальної форм власності, послуги психологічних служб надаються безоплатно. Індивідуальна програма реабілітації інваліда розробляється відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів для повнолітніх інвалідів — медико — соціальною експертною комісією, для дітей-інвалідів — лікарсько — консультативними комісіями лікувально — профілактичних закладів.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою