Деліктні зобов'язання в цивільному праві Франції

ДЕЛІКТНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ ФРАНЦІЇ

О. Отраднова Деліктні зобов’язання або зобов’язання із заподіяння шкоди є одним з найважливіших інститутів цивільного права зарубіжних країн. Грошове або інше матеріальне відшкодування заподіяної особі або майну шкоди в свій час замінило особисту помсту та виявилося прийнятним як на ранніх етапах розвитку цивільного права, так і у сучасних економічних умовах. Деліктні зобов’язання спрямовані на відшкодування шкоди, заподіяної особі або майну в результаті протиправного діяння, не пов’язаного із порушенням договору, отже їх відносять до групи так званих недоговірних зобов’язань.

Деліктне право України, знаючи поняття генерального делікту, у своїх загальних витоках має норми цивільного права Франції. Положення французького деліктного права, які самі по собі базуються на рецепції римського права, враховувалися при розробці Цивільного уложення Російської імперії, цивільних кодексів УРСР та сучасного українського Цивільного кодексу. Отже аналіз положень деліктного права Франції є важливим для розуміння витоків та тенденцій розвитку сучасного вітчизняного деліктного права.

Положення французького цивільного права в цілому та деліктного права зокрема аналізувалися як зарубіжними, так і вітчизняними дослідниками: Є. Годеме, О. О. Терновою, В. В. Залеським, К Цвайгердтом, Х. Кетцем, Д. О. Грачовим, С. Д. Гринько та ін.

На перших стадіях розвитку деліктне право являло собою конгломерат зібраних разом окремих та розрізнених судових рішень, які захищали абсолютно визначені матеріальні інтереси від абсолютно визначених проявів їх порушень шляхом фізичного насильства. Так, наприклад, право Риму визнавало деліктами тільки ті правопорушення, які були визначені в законі або були передбачені преторським правом. Звідси до деліктів відносилися Iniuria — особиста образа, Furtum — крадіжка, Rapina — грабіж, Damnum iniuria datum — неправомірне пошкодження або знищення чужого майна [1]. Однак в римському праві так і не було розроблено загального підходу, відповідно до якого особа, яка завдала шкоду, повинна була її відшкодувати.

І в подальшому принцип генерального делікту ще тривалий час не був відомий правовим системам. Вперше на загальнодержавному законодавчому рівні у країнах континентального права цей принцип був закріплений у Цивільному кодексі Франції (Кодексі Наполеона) 1804 р.

У Франції норми, що регулюють зобов’язання із заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання) містяться у Главі II («Про делікти та квазіделікти») Титулу IV («Про зобов’язання, що виникають за відсутності угоди») Книги III Цивільного кодексу Франції. Первісно французьке деліктне право ґрунтувалося на 5 статтях ЦК (13 821 386). Законом № 98−389 від 19 травня 1998 р. ЦК Франції був доповнений Титулом IV bis «Про відповідальність за шкоду, заподіяною недоброякісною продукцією» (статті 1386−1 — 1386−18). Крім того, джерелами правового регулювання деліктних відносин у Франції є також ряд спеціальних законів, основними з яких є Закон № 85−677 від 5 липня 1985 р. «Про нещасні випадки у сфері дорожнього руху» та Закон № 98−389 від 19 травня 1998 р. «Про відповідальність за недоброякісний продукт», Закон № 68−943 від 30 жовтня 1968 р. «Про цивільну відповідальність в області ядерної енергії», Закон № 99−245 від 30 березня 1999 р. «Про відповідальність за заподіяння шкоди при використанні руднику» .

Значення французького Цивільного кодексу для регулювання деліктних зобов’язань важко переоцінити. Саме в цьому кодексі вперше було сформульований та закріплений принцип генерального делікту та визначено правило відповідальності за вину. На сьогодні систему, яка передбачає наявність загального поняття протиправного діяння, яке застосовується до будь-яких фактичних складів цивільних правопорушень називають «Системою генерального делікту» або «Французькою системою» .

Основою деліктного права Франції є стаття 1382 ФЦК, відповідно до якої «Будь-яка дія особи, яка завдала шкоди іншій особі, зобов’язує того, хто винен у її заподіянні, цю шкоду відшкодувати» .

Далі йде стаття 1383 «Будь-яка особа несе відповідальність за шкоду, заподіяну нею не тільки в результаті її навмисних дій, але і в результаті її недбалості або необережності» [2]. Основоположна ідея цих норм — зведення всього деліктного права до єдиного принципу — відшкодуй шкоду, заподіяну з твоєї вини. Ідея ця належить видатним теоретикам природного права XVII сторіччя Гуго Гроцію (Hugo Grotius) та Жану Дома (Jean Domat). Вони вірили в загальний правопорядок, єдиним джерелом якого є розум. І це надало їм мужності узагальнити окремі правопорушення минулого, вивести та сформулювати принцип генерального делікту, який охоплює всі види порушень суб'єктивних прав особи — від вбивства до образи.

Саме цей принцип в подальшому був покладений в основу деліктного права Франції.

Класична французька доктрина покладає в основу деліктної відповідальності вину заподіювача шкоди. Позивач, вимагаючи відшкодування шкоди, має довести її наявність, наявність вини у діях порушника, причинно-наслідковий зв’язок між шкодою та винними діями правопорушника. Цій традиційні теорії протистоїть теорія об'єктивної відповідальності, заснована на ідеї ризику. Відповідно до даної теорії кожний несе відповідальність за ризик, який він створює своєю діяльністю, навіть якщо в його діях немає вини. Позивач має довести тільки наявність шкоди та причинно-наслідковий зв’язок між діями заподіювача та шкодою.

Французький законодавець сприйняв теорію ризику у тому, що стосується нещасних випадків на виробництві, дорожньо-транспортних пригод. В тому ж, що стосується цивільних деліктів, судова практика продовжує виходити із ідеї вини. За загальним правилом, тягар доказування вини лежить на потерпілому. В разі відповідальності за дії третіх осіб, вина відповідальної особи презюмується та вона має довести, що є невинною [3].

Цивільний кодекс Франції розрізняє делікти та квазіделікти. Під деліктами розуміються дії, вчинені внаслідок обману або злого умислу. А квазіделікти — це дії, внаслідок яких шкода завдається без злого умислу, але в результаті непробачної необережності. Разом з тим, загальний обов’язок відшкодування шкоди виникає у заподіювача і за наявності умислу, і при необережності, тобто і делікти, і квазіделікти тягнуть за собою однакові наслідки. Розмежування деліктів та квазіделіктів має значення більше у страховій практиці, оскільки за французьким законодавством не допускається страхування відповідальності за навмисно заподіяну шкоду.

Французька доктрина не проводить чіткої межі між протиправністю та виною, дані категорії охоплюються єдиним поняттям вини («faute»). Найбільш поширеною у Франції доктринальною концепцією вини є теорія вини Мазо да Тунка, за якою умисне прагнення порушника завдати шкоду є деліктною виною, а помилка у поведінці, яку розумна людина не вчинила б, якщо знаходилася б за тих зовнішніх обставин, як заподіював шкоди неделіктною виною. Вищенаведені підходи до поняття вини мали наслідком її розуміння у судовій практиці як недотримання порушником загальновизнаних норм поведінки [4]. Традиційним елементом вини вважається також деліктоздатність заподіювача шкоди. Однак її значення для настання відповідальності зменшилося у зв’язку із включенням у ФЦК у 1968 р. статті 489−2, яка встановила, що душевнохворі самі несуть відповідальність за заподіяну ними шкоду.

Не завжди необережні дії мають бути вчинені делінквентом особисто. Допустимим є варіант, коли одна особа буде відповідати перед іншою за дії третьої особи, якщо делінквент скористався послугами цієї третьої особи для виконання певної діяльності, в результаті якої потерпілому була заподіяна шкода навмисними або необережними діями згадуваної третьої особи. Саме цим у французькому цивільному праві пояснюється відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну його працівниками під час виконання ними своїх трудових обов’язків. В таких випадках до уваги береться власна вина роботодавця, яка проявилася у наймі недосвіченого або неуважного працівника або у недостатньому контролю за якістю професійної підготовки працівника або в тому, що він не зумів примусити працівника дотримуватися правил, що діють в його сфері діяльності (правил дорожнього руху, правил безпеки на виробництві тощо) [5].

Обов’язковою умовою настання деліктної відповідальності є наявність матеріальної (майнової) або моральної (немайнової) шкоди. Мова йде про шкоду безпосередню, достовірну та таку, що відноситься до конкретної особи [6]. Тобто шкода має бути очевидною (certain) та зачапати законні інтереси, що знаходяться під захистом права. Шкода має бути дійсною та визначеною. Майбутня шкода може бути відшкодована, якщо абсолютно очевидно, що вона буде мати місце та її можна оцінити.

Майнова шкода виражається у знищенні або пошкодженні майна потерпілого, у витратах на лікування та відновлення, втраченому заробітку в разі заподіяння шкоди здоров’ю тощо. Моральна шкода виникає в разі посягання на честь та гідність потерпілого (зокрема в разі образи, наклепу), внаслідок душевних страждань, викликаних тілесними ушкодженнями, загибеллю близької людини тощо. Оскільки людські страждання вельми важко оцінити в грошовій формі, велику роль у встановленні розміру та умов виплати компенсації за моральну шкоду грають судові органи.

Ще однією умовою, яка обов’язково аналізується судом при прийнятті рішення про відшкодування заподіяної шкоди є причинний зв’язок між протиправною дією та шкодою. Іншими словами відшкодуванню підлягає лише та шкода, яка є причино обумовленою протиправним діянням, яке її викликало.

Французьке право знає цивільну відповідальність за дії інших осіб, за яких відповідає делінквент. Батько та мати, що здійснюють свої батьківські права, несуть солідарну відповідальність за шкоду, заподіяну їхніми неповнолітніми дітьми, що проживають разом з ними. Господарі та роботодавці відповідають за шкоду, заподіяну їхніми слугами та працівниками при виконанні останніми обов’язків, для виконання яких вони були найняті. Наставники та ремісники відповідають за шкоду, заподіяну їхніми вихованцями та підмайстрами у час, коли останні знаходилися під їхнім контролем. Вищезазначена відповідальність виникає тільки якщо батько та мати та ремісники не доведуть, що вони не могли припинити дії, які є підставою для цієї відповідальності [7].

Крім того, ст. 1384 ЦК Франції передбачає відповідальність за шкоду, заподіяну речами, що перебувають у зберіганні делінквента. Ця загальна норма доповнена двома спеціальними: відповідальність власника та користувача тварини за шкоду, заподіяну останньою (ст. 1385) та відповідальність власника будівлі за шкоду, заподіяну руйнуванням останньої, коли руйнування було викликано недостатнім доглядом за будівлею або вадами її конструкції (ст. 1386). Така відповідальність носить об'єктивний характер, тобто настає незалежно від вини делінквента.

Окремо у ЦК Франції регулюється відповідальність за шкоду, заподіяну недоброякісною продукцією. Відповідно до статті 1386−1 виробник несе відповідальність за шкоду, заподіяну в результаті недоліків його продукції незалежно від наявності між ним та потерпілим договірних відносин. Продукцією в силу статті 1386−3 визнається будь-яке рухоме майно, навіть якщо воно включено у склад нерухомого майна, в тому числі продукція землеробства, тваринництва, полювання та риболовства, а також електрична енергія. Продукція вважається недоброякісною, якщо вона не забезпечує тієї безпеки, на яку можна було правомірно розраховувати.

Поряд з виробником продукції відповідальність за її недоліки несуть і продавець та наймодавець, але лише в тому випадку, коли виробник продукції не встановлений (ст. 1386−7).

Тягар доказування наявності шкоди, наявності недоліків продукції та причинного зв’язку між недоліками продукції та заподіяною шкодою покладається на позивача (ст. 1386−9). Договірні умови, які усувають або обмежують відповідальність виробника за шкоду, заподіяну недоброякісною продукцією, не допускаються та вважаються неіснуючими.

Французька правова доктрина ґрунтується на принципі «некумулятивності деліктної і договірної відповідальності», тому суди не задовольняють деліктні позови про відшкодування шкоди, якщо сторони знаходяться в договірних відносинах [8]. Отже якщо шкода заподіяна покупцеві-споживачеві внаслідок недоліків придбаного товару, він вправі пред’явити позов до роздрібного торговця. Роздрібний торговець може притягнути до справи оптового торговця. Останній — свого продавця і так далі аж до виробника товару. Це дозволяє споживачу врешті решт «дістатися» до виробника та отримати компенсацію. Більш того, суди дозволяють споживачу «перестрибнути» через декілька сходинок у вигляді проміжних продавців (якщо він не знає їх, або вони виявилися неплатоспроможними тощо) та звернутися безпосередньо до первісного продавця або виробника. І тільки так звані «випадкові потерпілі», які не є покупцями недоброякісного товару, але яким заподіяно шкоду внаслідок його недоліків, вправі пред’явити деліктні позови.

Немайнова шкода у французькому законодавстві не виділяється в якості окремого різновиду шкоди. Розділення шкоди на майнову та немайнову здійснюється здебільшого у правовій доктрині та судовій практиці, де для визначення моральних страждань та пов’язаних з цим вимог застосовується термін dommage moral. Право на компенсацію моральної шкоди передається у спадщину.

Слід зазначити, що французька доктрина та судова практика не обмежують особисті немайнові блага, що захищаються законом, якимось вичерпним переліком. Будь-яка шкода, заподіяна особі, підлягає відшкодуванню. Разом з тим в доктрині виділяють певні види немайнової шкоди, яка підлягає компенсації шляхом подання відповідного позову до суду. Така шкода може виражатися у посяганні на честь, гідність, релігійні переконання людини, а також у болі, душевних стражданнях, пов’язаних із скоєним деліктом, які включають неврози, емоційні неспокої, боязнь, острах, побоювання тощо. Компенсації підлягає також втрата задоволення від життя (prejudice d’agrement), яке є результатом погіршення якості життя у зв’язку із, наприклад, втратою слуху або нюху, неможливістю вести статеве життя або скоювати тривалі прогулянки.

При визначенні розміру компенсації моральної шкоди суди часто звертаються до медичних експертів, які, однак, лише встановлюють факт душевних страждань, але не здійснюють грошову оцінку заподіяної шкоди та не визначають грошовий розмір компенсації.

Правила ЦК Франції, що стосуються деліктних зобов’язань в подальшому були втілені у законодавстві інших європейських країн (Швейцарський закон про зобов’язальне право 1911 р. (ст. 41), ЦК Греції (1940 р. ст. 914), ЦК Португалії (1966 р. ст. 483) тощо).

французький цивільний право деліктний.

Література

• 1. Безклубый И. А. Обязательства из деликтов в Древнем Риме // Альманах цивилистики: Сборник статей. Вып. 1 / под ред. Р. А. Майданика. — К.: Всеукраинская ассоциация издателей «Правова еднисть» , — с. 303.
• 2. Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона) / пер. с франц. В. Захватаев/ отв. Ред. А. Довгерт. — К.: Истина, 2006. — 1008 с.
• 3. Основные институты гражданского права зарубежных стран / отв. ред. В. В. Залесский. — М.: Норма, 2009. — с. 907.
• 4. Гринько С. Д. Загальні засади деліктного права Франції, Німеччини та України: порівняльно-правовий аналіз // Приватне право і підприємництво. Збірник наукових праць, вип. 8, 2009. — К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України. — 2009. — с. 171.
• 5. Гражданское и торговое право зарубежных государств. Т. 2 под ред. Е. А. Васильева, А. С. Комарова. — М.: «Международные отношения», 2008. — с. 332.
• 6. Гражданское и торговое право зарубежныхстран. Учебное пособие / под общ. ред. В. В. Безбаха, В. К. Пучинского.
• 7. М.: МЦФЭР, 2004. — с. 412.
• 8. Стаття 1384 ЦК Франції // Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона) / пер. с франц. В. Захватаев/ отв. Ред. А. Довгерт. — К.: Истина, 2006. — с. 430. 8. Цвайгерт К., Кётц Х.
• 9.

  Введение

  в сравнительное правоведение в сфере частного права. В 2-х тт. — Том 2. — пер с. нем. — М.: «Международные отношения», 1998. с. 390.