Ікони Поділля

РЕФЕРАТ на тему:

" Ікони Поділля"

Ікона серед християнських культових речей займає головне місце.

Ікона — це більше, ніж мистецтво, стверджують православні богослови, бо живописець повинен намалювати позамежний світ, використовуючи окремі символічні знаки, і цей твір ніяк не може бути копією нашої дійсності. [1].

Традиційна для іконопису зворотня перспектива сходиться не в віддаленій точці уявного простору, а в людині. [2].

Рис. 1. Спас, XVII-XVIII ст., дерево, олія.

Джерело українського іконопису бере початок з часів Київської Русі (Х-ХШ ст.), епохи, коли християнство стало панівною релігією могутньої держави. Вже тоді в свідомість віруючого увійшло уявлення, незнайоме язичницькому періоду, про досконале зображення — ікону (ейкон — гр. образ), в якій втілено образ божества.

Від ікон чекали чуда, їм поклонялися, на них молилися. І чим вищою була майстерність художника, чим талановитішим і натхненнішим був його пензель, тим глибший естетичний вплив мали ікони.

Цю незвичайну особливість іконопис проніс крізь віки.

У свідомості віруючого сюжети «Страстей Христових» були" не тільки оповіддю про драматичні епізоди життя Христа, але й вчили довготерпінню, закликали до жертовності, примирення зі стражданнями.

За уявою віруючих, такі ікони: «Св. Микола», «Св. Варвара», «Св. Параскева П’ятниця» допомагали людині жити, святі раділи, тужили, страждали разом з господарями хати. Цю свідомість віруючих яскраво описав у творі «Швець» відомий сучасний український письменник Валерій Шевчук. [3].

На Поділлі в ХІХ-ХХ ст. в церквах, соборах, хатах зберігалися ікони різних історичних епох та різних шкіл. Невелика частка цих ікон знаходиться у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею. Це ікони художніх майстерень Афонського і Ново-Афонського монастирів, Києво-Печерської та Почаївської Лавр. Ікони Києво-Печерської Лаври «Св. Кирило», «Св. Ме-фодій» та «Різдво» близькі за стилістикою та технікою письма.

Українські ікони кінця XVII — початку XX ст. — настільки оригінальне, самобутнє явище, що їх важко сплутати з іконами інших народів візантійської сфери впливу. Це виявляється насамперед у підвищеній декоративності всієї структури твору завдяки розвинутим орнаментальним формам. Тло цих ікон прикрашене гетерогенним орнаментом, який складається з геометричних та фітоморфних елементів.

Одна з найкращих ікон в колекції музею-" Спас", XVII-XVIII ст.(рис. 1). Площинно-орнаментальне вирішення цієї ікони характерне для іконопису цього часу. Ікона приваблює декоративною пишністю, орнаментальною ритмікою, лінеарним окресленням форм.

Рис. 2. Пророк, XVII ст. дерево, олія, басма.

Щодо ікон російських, які знаходяться у фондах нашого музею, то вони діляться на кілька груп: ікони, що писані до реформи Никона (XVII ст.), мають ковчег, виконані темпероюікони ХVIІІXIX ст. майстерень Росії, Афонського і Ново-Афонського монастирів прикрашені басмою, (ікона XVIII ст. «Пророк» з іконостасу) (рис. 2) або мають шати з металу, срібла («Успіння Богородиці», «Іоанн Предтеча», «Ісус Христос»).

Ще одна група російських ікон — ікони старообрядницьких громад, писані в XIX на початку XX ст. іконописцями-старообрядцями, які з кінця XVIII ст. жили на Поділлі окремими громадами. Особливістю їх є те, що вони виконані з дотриманням канонів іконографії давньоруських часів.

В старообрядницькій іконі минуле, сучасне, майбутнє зливається в одне, наче застигає у вічності. Клейма, обрамляючи ікону, включають все життя святого від народження до канонізації після смерті, і ми бачимо в один і той же час все разом: муки, радість, народження, смерть, перемогу над смертю, що дає змогу почати огляд не з моменту народження, а з будь-якої миті тимчасового життя, закритого у вічному колі.

Ці ікони багатофігурні, багатопланові, багаточасові, насичені різними біблейськими сюжетами, страстями, житіями святих.

Ікони: «Усекновение главы Иоанна Крестителя» (XIX ст.) — «Образ Всевидение святого Божества» (XIX ст.) (рис. 3) — «Воскресение с праздниками» (XIX ст.) за своєю складною композицією, стилістикою віртуозного письма перегукуються з мініатюрами Євангелія вірмено-григоріанської церкви та мініатюрами династії Бабурів (Індія XVI-XVII ст.). [4].

Значні розміри композиції цих ікон вражають масштабністю охоплення тем. Велика кількість сцен, персонажів, мізансцен, поданих в динаміці, насичений мажорний колорит надають іконам феєричного звучання.

Ці ікони виконані з дотриманням не тільки канонів давньоруського іконопису, але й техніки виконання (липова дошка, паволока, левкас, позолота, темпера). В них поєднуються аскетизм з живими фарбами, найвища радість і скорбота.

Аскетичний момент має другорядне значення, а головне в іконі - радість вирішальної перемоги боголюдини.

Крім соборних та церковних ікон, у колекції музею зберігаються хатні ікони народних майстрів, писані як на полотні, так і на дереві. На Україні є дуже давня традиція — мати «святий образ» у домівці. Звідси походить і традиція народного ікономалювання, покликаного обслуговувати не церковне мистецтво, не іконостас, а домашні вівтарі.

" Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники, розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взорцями. Під самісінькою стелею висіли, суспіль один коло другого, великі образи, а під ними висів другий рядок трохи менших". [5].

Рис. 3. Всевидение святого Божества, XIX ст., дерево, олія, позолота по левкасу.

Ікони в українській хаті були різні, мали свою систему розміщення. Найважливішою була ікона Спасителя, потім Богоматері і далі різних святих, серед яких св. Микола займає окреме місце. Микола в слов’янській міфології - назва злого духа, який пізніше перетворився в образ святого Миколи, котрий в народі - покровитель бідняків, рибалок, землеробів, мандрівників [6]. Свято Св. Миколи на Поділлі святкують кілька разів на рік (22 травня, 6, 19 грудня).

Рис. 4. Різдво Богородиці і Введення до храму, кінець XVII — початок XVIII ст., дерево, олія.

Традиційний іконографічний образ Св. Миколи, Параскеви П’ятниці, Юрія, Варвари в народних іконах набуває фольклорного звучання. Святих зображали з селянським типом обличчя, в квітах. Силуети та пропорції фігур, риси обличчя, драпіровка, пластика образу помітно відрізняються від академічного живопису, постаті присадкуваті, з великими головами, широкими плечима.

Мотиви та стилістика квіткових оздоб на іконах більше відзначаються не видовим, а регіональним характером. На Поділлі були поширені розлогі квіти — ружі, розписи відрізнялися своєрідністю колориту (темно-червоний, зелений, білий, жовтий), технікою широкого живописного мазка.

Своїм колоритом народні ікони гармоніювали з барвистими килимами, веретами, керамікою, писанками, розписом стін. Ікони вносили в інтер'єр народного житла дзвінкий колірний акцент, збагачували декоративне оздоблення.

В колекції народних ікон виділяються своєю композицією, колоритом та технікою виконання ікони «Різдво Богородиці» і «Введення до храму» (кінець XVII — поч. XVIII ст.) (рис. 4) — «Зцілення сліпонародженого» (XVIIIXIX ст.) — «Деісус» (XVIII ст.) — трьохчасна: «Св. Микола», «Покрова Пр. Богородиці», «Марія Магдалина» (XIX ст.) — «Недріманне око» (XVIII ст.). Оригінальна за композицією ікона «Різдво Богородиці» (кінець XVII-поч. XVIII ст.), на якій частково збереглися дві композиції: «Різдво» та «Введення до храму». В ній поєднуються риси західної мистецької культури з неповторною своєрідністю і могутнім джерелом народної культури.

Сюжет «Різдво Богородиці» виник у візантійському мистецтві ще в IX ст. Його літературною основою є апокрифічні джерела — Протоєвангеліє Якова і Євангеліє від Матвія. Характерні риси цієї ікони, як і інших на цю тему, — інформативність та до певної міри побутова жанровість. Головний персонаж сюжету — Св. Анна (мати Марії) зображена в ліжку, навколо неї служниці, які за візантійським звичаєм приносять дари і миють народжену дитину. Це вже не замкнуті в собі, ізольовані від реальності, підпорядковані релігійній догмі зображення, а майже світська картина. Подібно до західних митців епохи Ренесансу, художник інтерпретує канонічний сюжет як картину, зображаючи важливу сімейну подію. Картина за своїм настроєм далека від інтимності, від сімейної ідилії. Крізь захоплюючі своєю реалістичністю образи картини тут виразно проступає обрядова церемоніальна поважність.

Прийом зображення кількох образів по горизонталі на одному полотні притаманний стилю народних майстрів центральної України, зокрема Поділля.

Як приклад — трьохчасна ікона: «Св. Микола», «Покрова Пр. Богородиці», «Марія Магдалина» (рис. 5). Подібна ікона «Св. Микола», «Покрова Пр. Богородиці», «Св. Параскева П’ятниця» зберігається в фондах Вінницького обасного художнього музею.

Рис. 5. Св. Микола, Покрова Пр. Богородиці, Марія Магдалина, ікона трьохчасна, початок XIX ст., полотно, олія.

В XVII-XVIII ст. св. Параскева, як св. Микола та св. Юрій, входить до пантеону народних святих. її образ втрачає строгу трагічність, набуває фольклорного звучання. У народній уяві св. Параскева виступала в ролі доброї мудрої господині, яка приносить в хату достаток і щасливу долю. [7].

Композиція ікони-картини на полотні «Недріманне око» утвердилась в пізньовізантійські часи XIV ст. Ця традиція на Поділлі зберігалась до початку XIX ст. Основне місце в іконі з музейної збірки (рис. 6) займає постать дитини — Христа, що спить на хресті. Довкола розкидані знаряддя його майбутніх страждань: цвяхи, молоток, різки, терновий вінок. Під зображенням зворушливий, ліричний вірш:

" Страстное ложе и смутна перина.

На ней же спитъ богъ предвечна дъитина.

Чудо не мало ако можетъ, спати.

Которое з дітинства учится страдати" .

Рис. 6. Недріманне око, кінець XVIII ст., полотно, олія.

Ця символічна композиція втратила свій теологічно-церковний зміст містичної викупної жертви, а стала образом доброї сили, готової на страждання за людське благо. Поширення тем «Недріманне око», «Пелікан», «Христос-виноградар», які розкривають християнський догмат євхаристії, зумовлене розвитком на Україні схоластичного богослов’я, полемікою з католицизмом, захопленням алегоричним й символічним засобами літературного і мистецького висловлення. [8].

Пам’ятки іконопису Поділля переважно анонімні. Поодинокі імена відомі з письмових джерел. Так на сторінках збірника «Музей Подольского церковного историко-археологического общества» вказані прізвища священика Струцинського та псаломщика Вільчинського з с. Немиринці, які на початку XIX ст. намалювали кілька ікон. [9].

Подільський народний іконопис — національне багатство. Вивчення ікон допомагає глибше збагнути те духовне підґрунтя, на яке ми спираємося у своєму прагненні до духовного відродження.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Трубецкой Е. Н. Умозрение в красках. Вопрос о смысле жизни в древнерусской религиозной жизни.- М., 1916.-С. 15,25.

2. Зримый рай Павла Флоренского // Наука и религия.-1993. № 7. С. 4.

3. Шевчук В. Вибрані твори.- К., 1989. С. 317.

4. Миниатюрык Бабур-Наме.- Самарканд, 1986. С. 18.

5. Нечуй-Левицький І. С. Твори: В 2 т.- К., 1977. Т. 2.-С. 15.

6. Персонажи славянской мифологии.- К., 1993. С. 132.

7. Откович В. П. Народна течія в українському живопису XVII-XVIII ст. — К., 1990. С. 25.

8. Жолтовський П. Художнє життя на Україні в XVI-XVIII ст.- К., 1983. С. 36.

9. Откович В. П. Народний живопис // Поділля: Іст.-етногр. дослідження.- К., 1994. С. 463.