Розвиток пізнавальних інтересів молодших школярів у роботі над фразеологізмами

Магістерська робота

Розвиток пізнавальних інтересів молодших школярів у роботі над фразеологізмами

Зміст роботи

Вступ Розділ 1. Психолінгвістичні основи розвитку пізнавального інтересу молодших школярів на матеріалі фразеологізмів

1.1 Проблема пізнавального інтересу у психолого-педагогічній літературі

1.2 Теоретичний аспект вивчення фразеології

Розділ 2. Лінгводидактичні принципи організації фразеологічної роботи в початковій школі

2.1 Особливості роботи з фразеологізмами на уроках української мови в початковій школі

2.2 Формування пізнавального інтересу у контексті змісту програм і підручників з рідної мови та читання

2.3 Науково-методичне обґрунтування експериментального дослідження

2.4 Система вправ із фразеологізмами як дієвий засіб розвитку пізнавального інтересу до вивчення рідної мови

2.5 Результати експериментального дослідження Висновки та рекомендації

Список використаної літератури

Вступ

Одним із вирішальних завдань освіти є формування національно свідомої особистості, гідної почесного звання громадянина України. Вчителю-словеснику належить сформувати в учнів ціннісні орієнтації, поглибити їхні знання про національну культуру, історію, звичаї, традиції. Сучасний етап суспільного життя, позначений відродженням національної самосвідомості українського народу, його національної культури й мови, спонукає до пошуків ефективних засобів, методів і прийомів навчання, шляхів ефективного педагогічного впливу на школяра.

Реформування загальної середньої освіти, Національна доктрина освіти України передбачають методологічну переорієнтацію процесу навчання, індивідуально-диференційований та особистісно орієнтований підхід до навчання та оцінювання навчальних досягнень учнів.

Процес удосконалення системи освіти визначається багатьма аспектами, насамперед покращенням методичної підготовки вчителів, застосуванням ефективних методів навчання відповідно до вимог життя, забезпеченням школи сучасною навчальною літературою, технічними засобами навчання, методичною літературою, комп’ютерними класами.

Якість, ефективність навчання і виховання підростаючого покоління зумовлені всією вчительською діяльністю, у процесі якої має бути забезпечений високий рівень викладання будь-якого предмета.

У державних документах, які визначають зміст, характер і спрямованість реформи загальноосвітньої школи, чітко накреслено мету і завдання навчання та виховання в початковій ланці освіти:

— закласти основи всебічного розвитку дітей;

забезпечити формування стійких навичок якісного читання, рахунку, грамотного письма, розвитку мовлення;

виховувати любов до землі, батьків, до традицій українського народу, до українського слова, до самостійного здобуття знань і суспільно корисної праці.

Серед багатьох проблем початкової школи нової структури однією з найбільш складних і актуальних є формування і удосконалення навчально-пізнавального інтересу школярів до уроків мови та читання, до слова як мовної одиниці, до художніх творів та поезії, до навчальної творчості, яка є фундаментом розвитку особистості молодшого школяра в цілому.

Одним із найголовніших завдань початкового навчання рідної мови є збагачення словника учнів. Успішне його виконання має велике значення для розвитку мовлення і мислення дітей молодшого шкільного віку. Розширення лексичного запасу учнів є необхідною умовою засвоєння не лише мови, а й інших предметів.

По-справжньому прищеплювати любов до рідної мови, викликати захоплення багатством і різноманітністю її виражальних засобів, розвивати чуття любові і виховувати високу культуру мовлення неможливо, якщо не брати до уваги мовних перлин — фразеологізмів.

Вивчення фразеології української мови у школі — невід'ємна частина роботи над розвитком мовлення учнів, над формуванням та удосконаленням їх пізнавального інтересу.

Фразеологія — важлива підсистема мовного складу, самобутня частина його історико-культурного потенціалу.

Дослідження мови на всіх етапах розвитку суспільства не могло залишити поза увагою стійкі сполуки слів, у яких не лише найповніше розкривається уявлення народу про світ і специфічні національні особливості, а й уся складність і багатогранність мови та її феноменів. Саме ця складність є причиною невирішеності низки питань, які, незважаючи на інтенсивність досліджень у фразеології, викликають постійний інтерес мовознавців.

У кожній мові є величезний запас фразеологічних висловів, у яких відображено образне мислення народу, мудрий досвід, набутий сотнями поколінь.

Виникаючи у певній ситуації, в конкретних життєвих обставинах, фразеологічний зворот завдяки своїй стислості, влучності, образності набуває потім здатності продовжувати функціонування і в інших контекстах, стає доречним у зовсім інших життєвих ситуаціях і лексичних зв’язках. Фразеологізми надають мові виразності, динамічності, емоційності. Людина, яка не користується ними, позбавляє себе одного з найяскравіших засобів образного висловлення думок і почуттів.

Виконуючи настанови навчальної програми, вчителі мають якнайбільше уваги приділяти розвиткові мовлення учнів, розширенню їхнього загального і мовного світогляду. Істотну роль тут відіграє робота з фразеологізмами, ознайомлення з фразеологічним багатством української мови, вироблення навичок користування цими виражальними засобами. Проте не можна, на жаль, сказати, що роботі над фразеологією приділяється достатня увага на уроках у початковій школі.

З фразеологічними зворотами — стійкими словосполученнями, зміст яких часто прирівнюється до значення слова, детально учні знайомляться лише у 5 класі. У молодших класах ця робота програмою конкретно не передбачена, і тому багато вчителів навіть не намагається роз’яснювати дітям суть таких словосполучень, хоч учні постійно зустрічаються з ними, читаючи художні тексти як за програмою, так і рекомендовані для позакласного опрацювання. Очевидно, деякі учителі вважають, що значення фразеологічних висловів школярі зрозуміють на основі власного мовного досвіду або контексту.

Практика показує, що такі сподівання на стихійне засвоєння дітьми мовних засобів не завжди обґрунтовані. Нерідко молодші школярі, не розуміючи значення фразеологізму, все ж схоплюють у цілому зміст тексту, і нерозуміння залишається непоміченим ні вчителем, ні самими учнями. Таке читання аж ніяк не сприяє виробленню в учнів уваги до слова, більше того, в них може вкорінитися шкідлива думка, ніби для розуміння цілого тексту зовсім не обов’язково вникати у суть кожної деталі. Це мусять враховувати класоводи, які мають справу саме з читачами — початківцями, що вдаються до фразеологізмів надзвичайно рідко. Мабуть, у процесі навчання діти зазнають надто великого впливу наукового і ділового мовлення, тому на уроках вислови, характерні для повсякденного мовлення, сприймаються ними як недоречні. Навряд чи треба доводити, що це негативно позначається на мовному розвитку школярів. Відомо, що володіння фразеологією допомагає школярам висловлюватись експресивно й образно, точно й лаконічно. Ознайомлення дітей зі стійкими висловами української мови: з прислів'ями, приказками, — збуджує пізнавальний інтерес до цих зворотів, до використання їх в усному і писемному мовленні. Це, у свою чергу, сприяє активізації творчої й самостійної роботи школярів на уроках.

В останнє десятиріччя зросла увага методистів до питань лінгводидактичного забезпечення змісту і форм роботи з учнями при вивченні фразеологічного матеріалу. Аналіз лінгвістичної та методичної літератури показує, що проблема вивчення фразеології знаходиться у полі зору таких лінгвістів і методистів: С. Гаврина, О. Бистрова, В. Барабаша, Т. Грибницького, М. Коломійця, В. Мельничайка, О. Смовської та інших.

Оволодіння фразеологією — невід'ємна складова частина мовленнєвої культури людини. Фразеологізми, поруч з іншими одиницями, є будівельним матеріалом мови, до якого завжди викликає інтерес, він спонукає до роздумів. Знання фразеології мови — важливий фактор у формуванні та удосконаленні навчально-пізнавального інтересу до вивчення рідної мови, до пізнання її глибин мудрості, багатства. Але цей фактор ефективно може спрацювати лише за умови, коли учителі початкової ланки освіти озброять учнів фразеологічними вміннями і навичками, забезпечуючи при цьому розвиток навчально-пізнавального інтересу молодших школярів.

Результати аналізу констатувального зрізу дозволяють стверджувати, що значна частина школярів не володіють необхідними фразеологічними вміннями та навичками, не можуть розкрити змістового значення фразеологічних одиниць, допускають перекручування їх структури.

Однак програма з української мови не передбачає цілеспрямованої систематичної роботи над фразеологічним матеріалом, хоча дана проблема є складною і багатоаспектною.

Не дивлячись на існуючий методичний досвід, проблема вивчення фразеології та забезпечення мовлення учнів фразеологізмами на різних рівнях лінгвістичної освіти у школі не була предметом спеціального дослідження. Відсутність спеціальних досліджень з методики фразеологічної роботи у початковій школі негативно відображається на рівні розвитку усного та писемного образного мовлення учнів. Виникає необхідність поглибленого вивчення цієї проблеми, планування та створення спеціального комплексу навчально-тренувальних завдань, які запроваджуються у практику викладання протягом усього навчального року, що дозволить сформувати в учнів фразеологічне поняття та комунікативно необхідні фразеологічні вміння та навички, збагатити їх мову фразеологізмами, актуалізувати та закріпити отримані знання.

Актуальність проблеми формування та розвитку навчально-пізнавального інтересу молодших школярів до рідної мови на матеріалі крилатих висловів зумовили вибір теми магістерської роботи:

«Розвиток пізнавальних інтересів молодших школярів у роботі над фразеологізмами».

Об'єктом дослідження є процес вивчення фразеології на уроках української мови в початкових класах.

Предмет дослідження — система вправ для формування знань, умінь і навичок з фразеології, як засобу розвитку пізнавального інтересу молодших школярів.

Мета дослідження — визначити роль фразеологізмів у розвитку пізнавального інтересу молодших школярів.

Робоча гіпотеза полягала в припущенні: використання спеціально розробленої системи вправ, спрямованої на формування фразеологічних вмінь і навичок у молодших школярів, ефективно сприятиме розвитку їх пізнавального інтересу до уроків рідної мови та читання

Завданнями нашого дослідження є:

— вивчити сутність поняття «пізнавальний інтерес»;

— ознайомитись з лінгво-дидактичними принципами організації фразеологічної роботи в початковій школі;

— ознайомитись із методичним досвідом науковців щодо вивчення фразеологічного матеріалу учнями початкових класів;

— проаналізувати програми та підручники для початкової школи на предмет вивчення фразеологізмів;

— розробити зразки вправ для активного введення фразеологізмів в усне і писемне мовлення молодших школярів, яка б забезпечувала розвиток стійкого інтересу до слова;

— експериментально перевірити ефективність пропонованої системи вправ.

Основні етапи дослідження. На першому (констатувальному) етапі визначалися основні поняття проблеми, був проведений аналіз наукових джерел щодо теоретичної та методичної розробки обраної теми. На основі цього була сформульована гіпотеза дослідження, визначено подальшу програму роботи.

На наступному (формувальному) етапі проводилася розробка, корекція та апробація укладеної нами системи вправ. На основі результатів поточних замірів експериментальної роботи в практику школи були впроваджені запропоновані методичні розробки.

На третьому (підсумковому) етапі ми провели аналіз та узагальнили остаточні результати проведеного експерименту.

У процесі роботи використано такі методи дослідження: вивчення лінгвістичної, психолого-педагогічної та методичної літератури; теоретичне осмислення передового досвіду роботи вчителів; аналіз шкільних програм і підручників; аналіз письмових робіт учнів; констатувальний зріз і дослідне навчання; цілеспрямоване методичне спостереження за формуванням умінь і навичок учнів за запропонованою нами системою вправ; статистична обробка експериментальних даних.

Наукова новизна магістерського дослідження полягає у застосуванні цілісного підходу до вивчення фразеології як засобу розвитку пізнавального інтересу молодших школярів.

Теоретичне значення роботи визначається тим, що її основні положення та висновки сприяють глибшому розумінню суті фразеології та її значення у розвитку пізнавального інтересу учнів початкової школи.

Практична цінність дослідження полягає у можливості використання його результатів у навчанні української мови молодших школярів, зокрема в процесі оволодіння фразеологічним матеріалом.

Апробація магістерського дослідження. Результати дослідження повідомлені на засіданні кафедри рідної мови та методики її викладання та на науково — практичній студентській конференції ТНПУ ім. В. Гнатюка. Основні положення викладені у статті «Особливості роботи з фразеологізмами на уроках української мови в початковій школі», яка опублікована у періодичному виданні «Магістр».

Структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. Обсяг роботи становить 120 сторінок.

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначається об'єкт, предмет, мета, гіпотеза, завдання і методика роботи, з’ясовується теоретична і практична значущість одержаних результатів, їх вірогідність.

У першому розділі - «Психолінгвістичні основи розвитку пізнавального інтересу молодших школярів на матеріалі фразеологізмів «- розглядається сутність пізнавального інтересу з психолого-педагогічної точки зору, стадії розвитку та варіативність його модифікацій; умови розвитку пізнавальних інтересів у молодших школярів; розглядаються основні аспекти вивчення фразеології, визначається її місце в системі науки про мову; з’ясовується семантична структура фразеологізмів; описуються принципи класифікації та основні диференційні ознаки фразеологічних одиниць.

У другому розділі - «Лінгводидактичні принципи організації фразеологічної роботи у початковій школі» — розглядається стан досліджуваної проблеми в педагогічній практиці на основі аналізу програм, підручників з української мови і повсякденної мовної ситуації; розкрито зміст пропонованої системи вправ; проаналізовано її ефективність.

У висновках описані результати експериментального дослідження, а також подані рекомендації для роботи над фразеологічним матеріалом у початковій школі.

Розділ 1. Психолінгвістичні основи розвитку пізнавального інтересу молодших школярів на матеріалі фразеологізмів

1.1 Проблема пізнавального інтересу у психолого-педагогічній літературі

Розвиток особистості - це процес прогресивних послідовних змін, які характеризуються переходом від нижчих до вищих форм і рівнів всієї життєдіяльності людини. Цей процес позитивний, протилежний регресу і розпаду.

Він включає в себе боротьбу старого з новим, відмирання старого і народження нового.

Процес розвитку дитини багатосторонній, оскільки людина є, перш за все, представником соціальної спільноти і водночас — це живий організм з властивими йому якостями. Тому процес розвитку людини — це процес прогресивних якісних змін, процес утворення нових структур у морфологічному, біохімічному, фізіологічному, психічному і соціальному його станах.

В умовах демократизації та національного відродження система освіти повинна забезпечити якісно новий рівень загальноосвітньої, професійної, наукової підготовки, всебічний розвиток кожної людини як особистості і найвищої цінності суспільства [84, 4].

Виховання у школяра активного ставлення до життєдіяльності людей, до життя суспільства, збагачення його пізнавальної і трудової діяльності, розвиток інтересу до засвоєння різних знань набувають особливого значення для суспільства.

Однією з форм суспільної спрямованості особистості є інтерес, який є реальною причиною соціальних дій, що лежать в основі мотивів, ідей особистості.

У загальній психології інтерес характеризується як «прагнення», «переживання», «ставлення», «увага», «спрямованість», «вторинна потреба» та ін. — усього понад п’ятдесят визначень. Смислові відтінки, які вносяться кожним дослідником, дають можливість краще висвітлити інтерес, глибше зрозуміти цю особистісну якість[10, 9].

Сучасні філософські і соціологічні праці з проблеми інтересу як суспільного явища розглядаються в тісному зв’язку з потребами і проблемою цінностей, які впливають на всі сфери життєдіяльності суспільства і людини, проявляються в її внутрішніх можливостях. Потреби-інтереси-цінності, за твердженням соціологів, утворюють послідовний ряд відносин спонукального характеру.

Як форма вияву матеріальних і духовних потреб людини інтерес відіграє істотну роль у будь — якій її діяльності. Пізнавальні потреби, що виявляються в інтересі, спонукають особистість активно відшукувати способи їх задоволення, стимулюють пізнавальну активність у здобуванні знань, сприяють поглибленню світогляду, викликають прагнення трудитися. Отже, вони є важливою умовою творчого ставлення до праці [31, 10].

Розглядаючи інтерес як педагогічну проблему, ми можемо стверджувати, що будь-який інтерес є великою цінністю для людини. Завдяки інтересу об'єктивний світ якимось чином стає ближчим людині, стає їй не байдужим, а необхідним, цінним для її існування і розвитку.

Як складне утворення, інтерес має багато трактувань з психологічної точки зору. Він розглядається як:

· Цілеспрямованість уваги людини (Н. Добринін, Т. Рибо).

Маючи завжди вибірковий характер, інтерес зумовлює загальну тенденцію: звертати увагу на певні об'єкти і явища навколишнього світу з метою їх пізнання або на виконання певного виду діяльності. Він впливає на всі, без винятку, психічні процеси, спрямовує їх у потрібному напрямі. Йдеться насамперед про увагу до об'єкта інтересу, яка з фізіологічного погляду пояснюється виникненням у корі великих півкуль головного мозку вогнища оптимальної збудливості, або домінантного вогнища збудження. Саме завдяки йому в стані зацікавленості людина все засвоює швидко й ґрунтовно. Розумова діяльність під впливом інтересу стає дедалі зосередженішою, з’являються роздуми щодо проблем, важливих для учнів.

Ставлення людини до певного об'єкта, як відомо, виявляється насамперед в увазі до нього. Розглядаючи властивості уваги, неважко переконатися, що вони в своїй основі характеризують і інтерес. Ми уважні до того, що нам не байдуже, що має важливе, життєве значення. Увагу викликає те, у чому є потреба, що відповідає нашим інтересам, активізує сліди минулих вражень, збуджує і підтримує нашу діяльність. Цікавість здатна викликати тривалу увагу, тоді як усі інші засоби можуть збудити її лише на короткий час. Отже, інтерес є засобом посилення уваги, а увага є постійною супутницею інтересу. Проте ототожнювати їх не можна, оскільки далеко не всі об'єкти, на які ми звертаємо увагу, цікавлять нас, викликають інтерес. Проте інтерес є причиною виникнення уважності людини до тих чи інших об'єктів [31, 11].

· Активізатор різноманітних почуттів (Д. Фрейер).

· Особливе поєднання емоційно-вольових і інтелектуальних процесів, які підвищують активність свідомості і діяльності людини (Л. Гордон).

У 40 — х роках вивченням ролі інтересу в навчально-виховному процесі займався Л. Гордон. Розглядаючи особливості цієї проблеми, він вважав, що інтерес належить до мотивів людської діяльності і є глибоко усвідомленим виявом особистості. Інтерес позитивно стимулює, активізує всі без винятку психічні процеси і тим самим робить діяльність людини енергійнішою, повнокровнішою. Не може бути, пише автор, щоб людина мала якийсь інтерес і водночас залишалася байдужою до життя, бездіяльною. Коли виникає інтерес, у неї з’являється піднесений настрій, вона усвідомлює всю ситуацію, пов’язану з об'єктом її зацікавлення, відчуває глибокий внутрішній зв’язок цього об'єкта зі своєю особистістю. Усе це викликає в людини сильне, непереборне прагнення до об'єкта інтересу, готовність напружити всі свої сили, наполегливо працювати, переборювати будь-які труднощі, перешкоди, які можуть виникнути в ході реалізації інтересу.

Зацікавлена особистість діє відповідно до поставленої мети. Характер вольового акту людини у відповідь на внутрішні й зовнішні впливи, її здатність протистояти тиску залежить від спонукань, джерелом яких є потреби й інтереси людини. Чим більш значуща і привабливіша для людини мета, тим, за інших однакових умов, сильнішою буде її воля. Зацікавленість навчанням, що виявляється у його взаємозв'язку з навчальними зусиллями дитини, з одного боку, сприяє розвитку волі, а з другого — під впливом волі стає стійкою.

Завдяки поєднанню з вольовими зусиллями наші інтереси стають діяльними, причому діяльність спрямовується в певному напрямі. Без такого поєднання інтерес залишається пасивним [26, 32].

· Активне пізнавальне, емоційно-пізнавальне ставлення людини до світу (В.Мясищев, В. Іванов, Н. Морозова).

Розглядаючи джерело інтересів людини, більшість педагогів і психологів вважає, що таким є навколишній світ (явища, середовище). Тому інтерес може виявлятися тільки через наше ставлення до певних предметів і явищ навколишнього світу, з якими особистість перебуває у взаємозв'язку і взаємодії. Всякий реальний взаємозв'язок і залежність між людиною та життєвими явищами характеризуються оцінним моментом. У світі немає нічого, з чим би ми взаємодіяли безпосередньо чи опосередковано і що не являло б для нас певної цінності, а отже — і певного інтересу. Тому інтерес ще можна розглядати як оцінне ставлення людини до явищ навколишнього світу (з предметами, речами, процесами, подіями та ін.), що мають певне значення для її існування і життєдіяльності.

· Структура, яка складається з потреб (Ш. Бюлер).

Далеко не все однаковою мірою захоплює людину. Тому ставлення її до предметів і явищ навколишнього світу має вибіркове спрямування. Інтерес людини насамперед пов’язаний з тим, у чому вона відчуває потребу, що для самої особистості має особливе значення, становить істотний життєвий зміст. Лише тоді, коли той чи інший предмет, явище, подія, вид діяльності уявляються людині важливими, значними, вона з особливим захопленням пізнає його або займається ним [31, 16].

· Специфічне ставлення людини до об'єкта, яке зумовлюється свідомістю її життєвого значення і емоційною привабливістю (А. Ковальов).

Т. Єгоров, Е. Натанзом, П. Рудін, О. Ковальов, даючи визначення інтересу, стверджують, що його головною ознакою може бути тільки стійке позитивне емоційне ставлення особистості до об'єкта. Вони вважають емоції рушійного силою, що може активізувати і гальмувати процес пізнання, впливати на працездатність людини. Звичайно, кожний акт психічної діяльності людини тією чи іншою мірою насичений почуттями, емоціями. Проте особливо вагоме місце займають емоційні моменти в інтересах, які виражають найінтимніше, найцінніше для людської особистості, бо, як підкреслює С. Рубінштейн, у разі відсутності більш чи менш безпосереднього емоційного чинника буде усвідомлення значущості, обов’язку, але не буде інтересу[88, 13].

«Інтерес можна назвати, — пише М. Демін, — провідним мотивом діяльності людини… через інтерес ми проникаємо в процеси взаємодії суб'єкта і об'єкта в механізми діяльності і розглядаємо його ніби з внутрішнього боку». Саме це дозволило Н. Мечинській вважати наявність інтересів школярів показником їх загального розвитку [27, 93].

Іншими словами, уміння щось побачити, здивуватися, захопитися, захотіти негайно зрозуміти, що, чому і як відбувається, знайти в собі сили, щоб відшукати відповіді на ці запитання, не відступити перед труднощами, а, діставши відповідь, знову прагнути вперед, у незвідане — все це, разом узяте, і є інтерес. Інтерес емоційний, він дарує радість творчості, радість пізнання, він міцно пов’язаний з гостротою сприймання навколишнього світу, увагою, пам’яттю, мисленням і волею [29, 5].

У шкільному віці особливе значення має пізнавальний інтерес. Пізнавальний інтерес — важлива ділянка загального феномена інтересу [88, 14].

Відрізняючи пізнавальний інтерес від інших мотивів навчання, дослідники вказують на такі його особливості:

раніше і швидше за інші усвідомлюється дитиною;

активізує інші мотиві;

створює внутрішнє середовище розвитку;

суттєво змінює пізнавальну діяльність, впливаючи на її характер, перебіг і результат.

Розглядаючи інтерес як спрямовану активність, психологи виділяють у ньому співвідношення динамічного і змістового.

Змістовий бік пізнавального мотиву вчені вбачають у системі спонук, різноманітних потреб, складній ієрархії мотивації. Наприклад, змістовою основою пізнавального інтересу Л. Божович визначає потребу в нових враженнях, Д. Узнадзе — потребу в активності. Динамічний бік інтересу зумовлюють особливості нервової системи: сила, урівноваженість, рухливість, динамічність нервових процесів. Усе це визначає його динамічні характеристики: силу, стійкість, дієвість.

Педагогічні аспекти вивчення сутності пізнавального інтересу найповніше постають у теоретико-експериментальних роботах Г. Щукіної. Відокремлюючи пізнавальний інтерес від загального, вона вказує, що пізнавальний інтерес пов’язаний з ядром пізнавальної діяльності, із значущою властивістю людини — пізнавати навколишній світ не тільки з метою біологічної та соціальної орієнтації, а й з прагненням проникати в різноманітність світу, відбивати в свідомості суттєві сторони, причинно-наслідкові зв’язки, закономірності, суперечності. На цьому і ґрунтується визначення інтересу як вибіркової спрямованості особистості, яка звернена до пізнання, його предметної сторони і самого процесу оволодіння знаннями.

Принципово важливою ознакою пізнавального інтересу вважається не накопичення інформації в процесі вибіркової діяльності особистості, а активні дії суб'єкта в її переробці. Тому ініціативність пошуку, самостійність у здобутті знань є найхарактернішими проявами пізнавального інтересу. Він не тільки впливає на всі психічні процеси, зумовлюючи результативність навчання, а й визначає вплив навчання на особистість учня. Ця обставина дозволяє розглядати пізнавальний інтерес як «центральний мотив» навчання, значущу частину загальної спрямованості особистості [10, 10].

Пізнавальний інтерес — це не будь-який інтерес до об'єкта пізнання; це інтерес, пов’язаний з ядром пізнавальної діяльності. Динамічність, поступальний рух, перехід від явища до сутності, встановлення глибоких зв’язків, оволодіння закономірностями є характерними ознаками пізнавального інтересу [29, 6].

Відтак, предметом його є найважливіша властивість людини: пізнавати навколишній світ не тільки з метою біологічного і соціального орієнтування в дійсності, але і з бажанням проникати в його сутність, відображаючи це у свідомості, в причинно-наслідкових зв’язках, закономірностях, протиріччях [88, 16].

Сьогодні пізнавальний інтерес розглядається як рушійна сила активізації навчання, розвитку пізнавальної самостійності учнів, важливий напрям підвищення ефективності навчальної діяльності. Пізнавальний інтерес стимулює пізнавальну активність учнів і тим самим спрямовує розвиток розумової, психічної та соціальної сфери особистості, створює умови для формування творчості учня. Тому даній проблемі приділяється увага як психологів, так і педагогів: Н. Бібік, В. Білий, М. Бєляєв, Л. Божович, Д. Водзинський, Л. Гордон, О. Ковальов, В. Котирло, В. Крутецький, В. Лозова, В. Онищук, В. Паламарчук, О. Савченко, С. Рубінштейн, Н. Тализіна, Т. Шалева, Г. Шамова, Г. Щукіна та ін.

Реформа школи спрямована на демократизацію, гуманітаризацію, реалізацію особистісно орієнтованого навчання, впровадження розвивальних і адаптивних до сучасних вимог систем навчання. В цих умовах активізація пізнавальної діяльності молодших школярів набуває актуальності і реалізується в таких організаційно змістових моделях навчання, коли успішність в початковий період визначається їх пізнавальною спрямованістю, що формується у дітей ще в дошкільному віці на основі властивої їм допитливості [34, 63].

У той же час пізнавальний інтерес, будучи включений у пізнавальну діяльність, тісно пов’язаний з формуванням різноманітних відносин: особливого ставлення до тієї чи іншої галузі науки, пізнавальної діяльності, участі в ній, спілкуванні із співучасниками пізнання. Саме на цій основі - пізнання предметного світу і ставлення до нього, наукових істин — формується світорозуміння, світосприйняття, активному, пристрасному характеру яких сприяє пізнавальний інтерес.

Особливістю пізнавального інтересу є також його здатність активізувати процес не тільки пізнавальної, але і будь-якої діяльності людини, оскільки пізнавальне начало присутнє у кожній із них. Будь-який вид людської діяльності містить у собі пізнавальне начало, пошукові творчі процеси, які зумовлюють перетворення дійсності.

Пізнавальний інтерес — важливе утворення особистості, яке складається в процесі життєдіяльності людини, формується в соціальних умовах його існування і жодним чином не є властивий людині від народження.

Особливе значення пізнавальний інтерес має в шкільному віці, коли навчання стає фундаментальною основою життя, коли до цілеспрямованого пізнання дитини залучені спеціальні заклади і педагогічно підготовлені кадри [88, 11].

Вигуки, здивування, захоплення, усмішка, викликані пізнанням нового або хорошою оцінкою, глибоке співпереживання в колективі, схвильованість, захоплення силою художнього образу, що приносить естетичну насолоду, — усе це різні за своєю значущістю і глибиною почуття, пробуджені інтересом [31, 18].

Пізнавальний інтересцінна інтегративна якість особистості. Його не можна розщепити на «складові», як це намагався здійснити російський психолог С. Ананьїн, який розглядав ізольовано інтелектуальні, емоційні, вольові процеси, які входять до психологічної структури інтересу. Інтерес формується і розвивається в діяльності і впливають на нього не окремі компоненти діяльності, а вся її об'єктивно — суб'єктивна сутність (характер, процес, результат). Психічні процеси, які входять в інтерес, — це не сума складових, а особливі зв’язки, певні взаємовідносини: думка-участь, думка-дія, думка-переживання. Інтерес — це «сплав» багатьох психічних процесів, які створюють особливий тонус діяльності, особливі стани особистості (радість від процесу навчання, бажання глибше пізнати предмет інтересу, переживання невдач і бажання їх подолати).

Пізнавальний інтерес виражений у своєму розвитку різними станами. Умовно виділяють такі стадії його розвитку: зацікавленість, допитливість, пізнавальний інтерес, теоретичний інтерес, які в більшій чи меншій мірі допомагають визначити ставлення учня до предмета і ступінь впливу його на особистість.

Зацікавленість вважається найелементарнішим інтересом, що за певних ситуацій оволодіває учнями, але при зміні ситуації швидко зникає. Цей етап розвитку інтересу пов’язаний з новизною предмета, яка може й не мати особливого значення для людини. В учнів ще не помічається прагнення до пізнання суті виучуваних предметів, явищ, процесів.

Зацікавленість є елективним засобом успішного навчання, необхідною умовою досягнення позитивних наслідків. Видатний педагог В. Сухомлинський вважав, що навчальний процес у сучасній школі повинен розвивати всемогутню радість пізнання.

Лише тоді, коли дитина зацікавиться матеріалом, у неї виникне бажання дізнатися про нього більше. Ефективне навчання неможливе без пошуків шляхів активізації пізнавальної діяльності учнів, адже діти повинні не тільки засвоїти певну суму знань, а й навчитися спостерігати, порівнювати, виявляти взаємозв'язок між поняттями, міркувати.

Допитливість характеризується прагненням проникнути за межі побаченого, розширити свої знання, дістати відповіді на запитання, що виникають під час навчання. На цьому етапі для учнів характерні емоції здивування, почуття радості відкриття. Вони самі прагнуть відповісти на запитання: чому?, прагнуть розширити свої знання.

Пізнавальний інтерес — це вищий етап розвитку учнів. Такий інтерес пов’язаний з намаганням учня самостійно розв’язати проблемне питання. В центрі уваги—проблема, а не готові знання. При цьому учні шукають причину, намагаються проникнути в суть предмета, самостійно встановити закономірність, розкрити причинно-наслідкові зв’язки. Учень напружує думку, вольові зусилля, виявляє емоції.

Теоретичний інтерес характеризується спрямованістю учнів не лише на глибоке і міцне засвоєння знань, пізнання закономірностей і опанування теоретичних основ, а й на застосування їх на практиці. Теоретичний інтерес виникає в старшокласників тоді, коли в них формуються наукові погляди, переконання, стійкий світогляд.

Усі ці етапи розвитку інтересу змінюються, взаємопроникають, пов’язуються між собою, часом співіснують в єдиному акті засвоєння знань, пізнанні нового.

Етапи прояву в учнів інтересу нерозривно пов’язані з етапами збудження в них цього інтересу вчителем. До етапів збудження інтересу вчителем відносяться цікавість, емоційна привабливість і проблемність ситуації у викладанні. До етапу прояву інтересу учнів — зацікавленість, допитливість і творче застосування знань [29, 8].

У працях радянських психологів і педагогів доведено, що розвиток інтересу учнів до будь-якого шкільного предмета відбувається одночасно й у взаємодії, на основі формування в них таких якостей: уміння виділяти (вичленовувати) суть питання (висловлення), відмежовуватися від неістотних деталей, тобто абстрагуватися; переходити від конкретної ситуації до схематичної, не опускаючи нічого істотного, створювати простішу модель; виділяти із загального твердження часткове; робити логічні висновки з посилань і застосовувати ці висновки; оцінювати ефективність способів різних обчислень, перетворень тощо [11, 14].

Маючи відношення до навчання і учіння, пізнавальний інтерес виступає в навчальному процесі в різноманітних проявах (модифікаціях).

«Навчання є основою формування пізнавального інтересу, бо в процесі навчання, з одного боку, відбувається збагачення учня новими знаннями, під впливом яких ширшим і глибшим стає його світогляд. З іншого боку, в процесі активної пізнавальної діяльності розвиваються можливості школяра, завдяки чому він може самостійно і творчо не лише застосовувати і використовувати наявні знання, а й відшукувати нові, задовольняючи свою потребу в пізнанні, розвиваючи і збагачуючи цим пізнавальний інтерес» [90, 41].

У педагогічній практиці пізнавальний інтерес часто розглядають як внутрішній стимул цих процесів, як засіб активізації пізнавальної діяльності учнів, ефективний інструмент вчителя, який дозволяє йому зробити процес навчання захоплюючим, виділяти в навчанні саме ті аспекти, які можуть привернути увагу учнів, активізувати їх мислення.

Розглядаючи пізнавальний інтерес як засіб, стимул навчання, ми не завжди можемо розраховувати на те, що під час навчання стимул матиме той ефект, який є важливим для пізнавального інтересу як якості особистості учня тому, що зовнішні впливи не переходять у внутрішні процеси (С. Рубінштейн, А. Леонтьєв, Г. Котюк) [65, 141].

Розгляд пізнавального інтересу як засобу навчання пов’язаний з проблемою цікавості, якій присвячені багато праць з психології і методики (Ю. Бабанський, К. Лигалова, Д. Трайтак, І. Синельникове, Н. Гамбург та ін.). Це питання не знайшло єдиного вирішення. І в літературі, і в практиці навчання з приводу цікавості існують діаметрально протилежні точи зору.

Так, наприклад, В.Г. Іванов у цікавості бачить елементарний рівень інтересу, який виникає під впливом яскравих вражень. Такий інтерес, на думку Г. Щукіної, не стійкий і легко витісняється новими яскравими враженнями. Окреслюючи відмінності між цікавістю і «інтересністю» уроків, Б. Ананьєв підкреслює, що цікавість миттєва і не має суттєвого зрушення в розумовій діяльності дітей, а інтерес активізує розумову діяльність не тільки в даний момент, а й сприяє організації наступної діяльності. Емоційне захоплення й інтелектуальна готовність до роботи надають навчальному інтересу значення тривалого діючого фактора.

Я. Перельман не протиставляє цікавість і інтерес, а вважає її приналежністю цікавого навчання. Цікавість — сильний засіб, який збагачує всі процеси, які властиві інтересу.

Виходячи з різних точок зору, бачимо, що призначення цікавості в процесі навчання є багатостороннім:

· як перший поштовх до пізнавального інтересу, своєрідний трамплін до глибокої пізнавальної діяльності;

· як опора для емоційної пам’яті, засіб запам’ятовування особливо складних розділів і тем навчальних курсів;

· як своєрідна розрядка напруженої атмосфери в класі, як засіб переключення уваги, думок.

Вчитель включає цікавість у процес формування пізнавального інтересу у виклад того матеріалу, який сприяє загальному розвитку учнів [10,23].

У кожному віковому періоді розвитку особистості пізнавальний інтерес проявляється специфічно. Вчені відзначають, що його розвиток не зводиться до логіки вікових змін, а значною мірою визначається індивідуально-типологічним особливостями дитини, впливом соціального мікросередовища, характером навчання.

У процесі цілеспрямованого дослідження умов формування пізнавальних інтересів у шестирічних учнів вдалося визначити закономірності їх вдосконалення: від «голоду фактів» до виділення зв’язків і залежностей у природі, встановлення причин й наслідків. Якісні зміни емоційних реакцій дітей на пізнавальні процеси проходять шлях у напрямку переростання в прагнення досягти результату в діяльності, а при сприятливих педагогічних умовах — у зацікавленість пізнавальними діями.

Молодший шкільний вік вважається початком становлення мотивації навчання, коли у дітей формується «внутрішня позиція школяра», яка виражається в бажанні відвідувати школу, включатися в новий вид діяльності - навчання, брати на себе нову соціальну роль серед ровесників. Важливою передумовою появи загального позитивного ставлення до школи, вважають дослідники, є широта інтересів молодших школярів, їх цікавість, допитливість. Однак на перших етапах навчання ці якості не можуть виступити в ролі дійових мотивів навчальної діяльності, оскільки у структурі навчальних мотивів пізнавальний інтерес посідає незначне місце /Ш.Амонашвілі, Л. Божович, О. Скрипченко та ін./.

Позитивні мотиви навчання, які породжені новою соціальною позицією дитини в сім'ї і в шкільному колективі, порівняно швидко втрачають свою актуальність, тому виникає своєрідний ''мотиваційний вакуум", який лежить в основі відомої кризи в навчанні молодших школярів в кінці третього класу [31, 71].

Попередити його появу, сформувати стійкий інтерес до одержання знань, як показали спеціальні дослідження, можливо за певних педагогічних умов організації навчального процесу. Тривалий час вважали, що чим молодший школяр, тим важливішим для підтримки інтересу є використання різноманітних ігрових прийомів, ситуацій сюрпризності, новизни. Однак Н. Морозова довела, що уже в 7−8 років учня приваблює серйозний, обов’язковий характер навчання, виконання важливих завдань, які утверджують їх нову позицію, дозволяють зайняти належне місце серед ровесників [47, 23].

А дослідниця В. Юркевич виявила, що «чим вища реакція на новизну» у молодшого школяра, тим, відповідно, нижча допитливість [91, 16].

На основі численних фактів дослідниця робить висновок про те, що прямий відгук на враження заважає власне розумовій роботі, не дає можливості перетворитись у більш складну інтелектуальну діяльність. Ці висновки були підтверджені в дослідженнях О. Савченко, І. Коваль,

Н. Каневської, Т. Байбари, в яких переконливо показана ефективність організації пошукової діяльності для розвитку пізнавального інтересу 7−10-річних учнів, оскільки в процесі пошуку учні мають можливість виявити активність мислення, ініціативу, утвердити себе.

Для розвитку пізнавальних інтересів молодших школярів у навчальному процесі необхідно забезпечити правильне співвідношення репродуктивної і продуктивної діяльності, уміле включення емоціогенного матеріалу, постійне стимулювання в учнів усіх рівнів пізнавальної активності, поєднання різних форм сприйняття інформації і різних форм організації навчальної діяльності [67, 32].

За даними дослідників, пізнавальні інтереси в молодшому шкільному віці не завжди локалізовані, оскільки обсяг систематизованих знань і досвід їх одержання є невеликими. Лише поступово, з одержанням досвіду пізнавальної діяльності, приходить оволодіння узагальненими способами дій, інтерес до яких характеризує високий рівень його сформованості [9, 31].

Пізнавальний інтерес виступає як мотив навчальної діяльності школярів; це найбільш суттєве його виявлення. Вивчення мотивів діяльності і поведінки учнів проводилося відомими вченими — А. Леонтєвим, Л. Божовичем, Л. Славіною та ін.

На відміну від нечітких захоплень, пізнавальний інтерес завжди має свій предмет, у ньому виразно окреслена спрямованість на певну галузь, до більш глибокого пізнання якої прагне школяр.

Пізнавальний інтерес стає мотивом пізнавальної діяльності, якщо школяр проявляє готовність, бажання вдосконалювати свою пізнавальну діяльність, своє навчання. Як мотив навчання пізнавальний інтерес має ряд переваг над іншими мотивами, які можуть існувати поряд з ним.

1. Пізнавальний інтерес швидше ніж інші мотиви усвідомлюються школярем. «Цікаво» і «нецікаво» — основні критерії оцінки уроку.

2. Пізнавальний інтерес доступніший для споглядання. Його легше виявити, розпізнати, викликати, а відповідно легше керувати його розвитком.

3. Пізнавальний інтерес як мотив особистості має меншу ситуативну причетність, ніж інтерес як засіб навчання.

4. Пізнавальний інтерес є ланкою в системі мотивації і не відокремлений від мотивів, якими одночасно керується учень. Він пов’язаний з мотивами обов’язку, відповідальності, необхідності самореалізації, з соціальними і колективними мотивами та ін. Це необхідно враховувати при формуванні пізнавального інтересу тому, що зв’язок мотивів збагачує особистість, а інтерес до пізнання, маючи психологічну основу, позитивно впливає на інші мотиви [88, 28].

Відомо, що на будь — якому рівні розвитку науки всі знання людини виступають як поєднання чуттєвого й раціонального, логічного й емоційного. Розв’язання суперечностей між емоційним, суб'єктивним і раціональним, стає ґрунтом, на якому виникає і формується пізнавальний інтерес. Дослідження Г. Костюка, О. Скрипченка, Г. Щукіної та інших виявили такі основні етапи процесу формування пізнавального інтересу:

· підготовка ґрунту для появи пізнавального інтересу — створення умов, які сприяють виникненню потреби в даних знаннях і відповідному виді діяльності;

· створення позитивного ставлення до навчального предмета і до діяльності;

· організація діяльності, за якої формується справжній пізнавальний інтерес.

Формування позитивного ставлення до навчальної діяльності залежить від багатьох умов, насамперед від знання вчителем готовності дитини до навчання, формування в дитини ставлення до навчання як до серйозної, відповідальної і наполегливої праці, від знання вчителем ставлення учнів до школи, до знань, до навчальних предметів та зміни цього ставлення протягом тривалого періоду, від організації навчально-виховного процесу, зокрема використання дитячих можливостей до засвоєння знань.

Однією з умов формування пізнавального інтересу є розуміння дитиною змісту і значення виучуваного.

Друга важлива умова збудження інтересу — це наявність нового як у змісті виучуваного, так і в самому підході до його розгляду. Не можна повторювати відомі істини на одному і тому самому пізнавальному рівні; треба розширювати горизонти пізнання учнів для глибшого розуміння матеріалу.

Робота без мети — нецікава. А та діяльність, яка пов’язана з перспективою, «завтрашньою радістю», — завжди цікава. Школярі старанно вчаться тоді, коли добре розуміють завдання освіти, коли бачать у перспективі роботу, яку потрібно виконати, і ступінь розвитку, якого вони досягнуть після закінчення навчання [31, 27].

Третя умова виховання інтересу — це емоційна привабливість навчання. Треба прагнути, щоб здобуті на уроках знання викликали в учнів емоційний відгук, активізували їх моральні, інтелектуальні та естетичні почуття.

Четверта умова виховання інтересу — це наявність оптимальної системи тренувальних творчих вправ і пізнавальних завдань до відповідної «порції» програмового матеріалу [60, 504].

Як відомо, важливе значення для збудження інтересу до навчальної діяльності мають форми її організації - як індивідуальні, так і колективні. Одна річ, коли дитина окремо, незалежно від товаришів, працює над навчальними завданнями, інша — коли учні в процесі виконання завдань включаються в багатопланову і безпосередню взаємодію, встановивши багатогранні стосунки: відповідальної залежності, контролю, взаємодопомоги [31, 26].

Під системою тренувальних вправ і пізнавальних завдань будемо розуміти найдоцільніше їх чергування і використання в кількості, необхідній для засвоєння учнями певного матеріалу, набуття відповідних умінь і навичок [29, 16−18].

Серед цих чинників — умов важливе значення має система оцінювання навчальної діяльності учнів. Оцінка може відігравати протилежну роль у процесі формування інтересу до навчання. В одних ситуаціях інтерес учня до знань практично може змінюватися інтересом до оцінки; в інших може стати фактором, що сприяє підвищенню інтересу до знань [31, 27].

Цікавість, допитливість, готовність до пізнавальної діяльності, жага знань — це все різноманітні прояви пізнавальної спрямованості особистості, в основі яких лежить пізнавальний інтерес [88, 29].

Людина, яку ніколи не задовольняють її знання, має стійкий пізнавальний інтерес, він допомагає їй глибоко і всебічно пізнати предмет. Наполегливість людини в певній галузі, у подоланні труднощів під впливом інтересу є виявом сили і дієвості інтересу.

Розрізняють також інтереси до самого процесу діяльності — оволодіння знаннями, до творчості і до результатів діяльності — до набуття професії, до матеріальних результатів праці. В активних особистостей ці інтереси поєднуються.

Постійно функціонуючий в діяльності учня пізнавальний інтерес, взаємодіючи з мотивами, все більше і більше закріплюється і стає стійкою рисою характеру людини. Будучи стійкою рисою особистості школяра, пізнавальний інтерес визначає його активність у навчанні, ініціативу в постановці пізнавальних цілей, окрім тих, які ставить вчитель. Пізнавальний інтерес визначає пошуковий, творчий характер будь — якого виду, форми пізнавальної діяльності (на уроці, вдома, у вільному читанні, конструюванні та ін.).

Пізнавальний інтерес сприяє формуванню активної, творчої, допитливої особистості і розвивається, ускладнюється в процесі становлення особистості школяра.

Сучасність висуває серйозні проблеми розвитку і удосконалення освіти. Від якості, глибини та обсягу знань, якими оволодіває підростаюче покоління, значною мірою залежить прогрес нашого суспільства.

Підвищення наукового рівня загальноосвітньої підготовки випускників середньої школи тісно пов’язано зі станом початкової освіти. У молодших класах в учнів формуються основні інтелектуальні уміння, необхідні для успішного оволодіння навчальним матеріалом, розвиваються пізнавальні сили і здібності, зміцнюються їх уміння й навички самостійно засвоювати та осмислювати навчальний матеріал. Найважливішою умовою виховання цих цінних якостей є підвищення пізнавальної активності дітей, розвиток у них пізнавальних інтересів [29, 120].

Підсумовуючи, можемо сказати, що у навчальному процесі пізнавальний інтерес виступає, з одного боку, як мотив навчання, а з другого, — як умова успішного навчання. Інтерес — це особливість людини, що виявляється в її спрямованості на певні об'єкти, в прагненні пізнати їх, оволодіти ними.

Інтерес становить певну форму зв’язку між потребами особистості та об'єктами, спрямованими на задоволення цих потреб. У цій складній залежності взаємодіють емоційні, інтелектуальні та вольові процеси в їх органічній єдності. Емоції людини як відображення об'єктивної дійсності є основою інтересу.

Виховання стійкого інтересу—процес тривалий і складний. Тут потрібна система ретельно продуманих прийомів, які ведуть від розвитку допитливості до інтересу, від інтересу аморфного, нестійкого до більш стійкого глибокого пізнавального інтересу, що характеризується напруженням думки, зусиллям волі, проявом почуттів, активним пошуком розв’язання пізнавальних завдань.

1.2 Теоретичний аспект вивчення фразеології

Протягом усієї історії людства мова об'єктивно відображала і відображає його виробничу діяльність, є свідком і чудодійним дзеркалом, що відбиває його багатогранне життя. Вона — могутнє знаряддя розвитку і боротьби суспільства. Мова своїм словниковим складом та фразеологією засвідчила протягом історії різні форми виробництва, визначні, політичні події в житті народу, появу суспільних класів, їх інтереси, світогляд, побут минулих поколінь народу, його звичаї, повір'я тощо.

«У скарбницю рідної мови, — підкреслював К. Ушинський, — складає одно покоління за другим здобутки глибоких сердечних рухів, здобутки історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, — словом, весь набуток свого духовного життя народ бережно зберігає в народному слові. Мова є найважливіший, найбагатший і найцінніший засіб зв’язку, що єднає минуле, сучасне і майбутнє покоління народу в одну велику історичну цілість». Отже, мова, втілюючи в собі досвід численних поколінь, допомагає нам краще і глибше розкрити процес становлення та історичного розвитку суспільства. Вона є не тільки багатющим скарбом культури народу, а й невичерпним джерелом його мудрості. Ми вже не кажемо в даному разі про соціальну функцію мови у щоденному житті суспільства, як найважливішого засобу людських стосунків. Відомо бо, що саме за допомогою слова передаються найскладніші думки і найглибші почуття людини.

Для вираження якогось поняття часто доводиться користуватися не тільки одним словом, а й цілою стійкою сполукою слів, що своїм значенням дорівнює тому чи іншому слову. Відомо, що одні слова у мові вживаються вільно, а другі — у своєму вжитку певним способом обмежені і зв’язані між собою [42, 13].

У нашій мові вживається багато своєрідних усталених зворотів, які, подібно до слів, становлять собою семантично цілісні, неподільні одиниці, але за будовою вони є складними утвореннями, подібними до синтаксичних одиниць — словосполучень або речень.