Макроекономіка

Навчальний посібник з курсу «Макроекономіка»

Зміст

• Вступ
• Тема 1. Макроекономіка як наука
• Тема 2. Макроекономічні показники в системі національних рахунків
• Тема 3. Ринок праці
• Тема 4. Товарний ринок
• Тема 5. Грошовий ринок
• Тема 6. Інфляційний механізм
• Тема 7. Споживання домогосподарств
• Тема 8. Приватні інвестиції
• Тема 9. Сукупні витрати і ВВП
• Тема 10. Економічна динаміка
• Тема 11. Держава в системі макроекономічного регулювання
• Тема 12. Зовнішньоекономічна діяльність
• Теми і плани семінарських занять
• Завдання для самостійної роботи
• Індивідуальні-науково-дослідні завдання
• Методи навчання
• Методи оцінювання
• Загальна процедура оцінювання
• Розподіл балів, що присвоюються студентам
• Питання до екзамену з предмету «Макроекономіка»
• Глосарій
• Рекомендована література, посібники, довідники

Вступ

Предметом вивчення «Макроекономіки» є механізм функціонування та розвитку національної економіки, закономірності розвитку економічних систем, економічні закони та принципи їх функціонування, дії людей, спрямовані на ефективне господарювання за умов обмежених економічних і природних ресурсів, особливості ринкових перетворень економіки України, специфіка економічних відносин на рівні національної економіки, сучасні процеси глобалізації економічного життя суспільства.

Завданнями даного навчального курсу є вивчення ключових положень базових макроекономічних теорій, ринкових механізмів макроекономічної політики щодо регулювання економіки, набуття вмінь аналізувати результати функціонування національної економіки та оцінювати ефективність економічної політики держави.

Метою курсу можна визначити формування системи знань з теоретичної макроекономіки, які відображають сукупні результати економічної діяльності країни та теоретичні інструменти ринкового і державного регулювання національної економіки. В рамках даною мети виділимо основні напрями макроекономічної науки: пізнання макроекономіки як науки, її предмету, методів та функцій; розкриття основного змісту сучасних шкіл теорії макроекономіки; аналіз закономірностей розвитку ринкової економіки як основи функціонування різних сучасних господарських систем; розкриття закономірностей суспільного відтворення, економічного зростання та циклічних коливань в економіці; розкриття економічних закономірностей розвитку національної економіки; висвітлення ролі державного регулювання економічних процесів; сучасні процеси глобалізації світогосподарських зв’язків та шляхи вирішення загально цивілізаційних проблем людства.

Макроекономіка вивчає економічну систему як єдине ціле разом з усіма їхніми взаємозв'язками.

Тема 1. Макроекономіка як наука

Макроекономічна теорія — порівняно молода наука. Перша спроба опису макроекономічних процесів належить засновнику французької школи фізіократів (в пер. з грец. — «влада природи») Ф. Кене (1694−1774), який розглянув рух суспільного продукту в «економічній таблиці» (1758 р.). У ХІХ ст.к. Маркс розглянув схеми простого та розширеного відтворення, а Л. Вальрас (Франція) запропонував загальну теорію рівноваги.

Кейнсіанський напрямок, а саме макроекономіка, як наука сформувалась в середині ХХ століття. Засновником напрямку є лорд Джон Мейнард Кейнс (1883−1946) виходець із наукового середовища, його батько був англійським вченим економістом. Після А. Сміта і К. Маркса вплив Кейнса на суспільну думку вважається найдужчим. Його робота «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936) — це програма державного регулювання економіки. Велика криза (1929;1933) поставила під сумнів існування капіталістичної системи, що побудило багатьох економістів, а в першу чергу Кейнса досліджувати кількісні функціональні аспекти закономірностей відтворення в умовах кризи і гігантського рівня усуспільнення виробництва, щоб за допомогою державного регулювання забезпечити міри ефективного функціонування економіки як єдиної системи. Він сформулював макроекономічний аналіз (на відміну від мікроекономічного підходу) взаємозумовленості сукупних показників — національного доходу, інвестицій, споживання, заощаджень та ін. Дж. Кейнса оголосили «рятівником капіталізму», а його теорію — «кейнсіанськой революцією в політичній економії». Водночас ряд теоретичних положень Кейнс запозичив з арсеналу класичної політичної економії А. Смита і Д. Рикардо, а також з економічної теорії марксизму (зокрема, із марксистської теорії відтворення), що дало привід для ствердження про можливість «перекинути міст» між кейнсіанством і марксизмом. Головною ключовою проблемою, по Кейнсу, є ємність ринку, принцип ефективного попиту, складовою частиною якого виступає концепція мультиплікатора, загальна теорія зайнятості, гранична ефективність капіталу і норми відсотка" .

" Кейнсіанська політика ставила своєю ціллю контроль і регулювання загального попиту з тим, щоб він відповідав загальній пропозиції при забезпеченні повної або високої зайнятості населення. Модель Кейнса передбачала стимулювання сукупного «ефективного» попиту шляхом «спонукання» до інвестування приватного капіталу, а також через державне фінансування суспільних робіт і деякий перерозподіл через бюджет національного доходу на користь незаможних. Основними інструментами регулювання в моделі Кейнса були державний бюджет, дефіцитне фінансування економіки, а також маніпулювання дисконтною ставкою відсотка.

Доктрина Кейнса знайшла найбільш повне застосування в США в політиці президента Ф. Д. Рузвельта, показавши там гарні результати.

Говорячи про кейнсіанство, треба підкреслити, що воно означає не тільки захист держсектора і державного втручання взагалі, але являє собою особливу концепцію регулювання економіки. Насамперед це концепція непрямого макроекономічного регулювання. Її цільові пріоритети — зайнятість і стабільність економічного росту, а інструменти: державний бюджет і кредитно-грошова політика. Кейнс і його послідовники виходять із принципової посилки про те, що чисто ринковий механізм не в змозі забезпечити стабільний економічний ріст і повну зайнятість, і саме тому потрібно втручання держави" .

З основних проблем макроекономіки виділяють такі як: зайнятість, інфляція та економічне зростання. Але цей перелік необхідно поповнити розглядом таких питань: національний продукт та його розрахунок, кон’юнктурні коливання економіки, макрополітика держави, а також зовнішня взаємодія національних економік. Всі перелічені проблеми взаємопов'язані та взаємозалежні.

макроекономіка грошовий товарний ринок Зайнятість характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили, її необхідно розглядати перш за все як співвідношення між працездатним населенням і кількістю зайнятих. Проблема зайнятості нерозривно пов’язана з інфляцією, тому що економіка, котра немає резерву трудових ресурсів, достатнього для маневрування, більш схильна до інфляції. Економічне зростання не можливе без повної зайнятості і оптимального розподілу ресурсів в економіці. Необхідно зазначити, що економічний розвиток залежить від характеру використання продуктивних сил суспільства і еволюції економічної системи в цілому.

Валовий національний продукт використовується в міжнародному стандарті основних економічних показників країни. Він розраховується трьома методами: витрати, дохід, додана вартість. Кожен з цих методів охоплює різноманітні сфери діяльності країни. Так, розрахунок ВНП за витратами залежить від споживчих витрат, інвестиційних процесів, державних витрат, чистого експорту. Такий комплексний підхід дозволяє відобразити результат функціонування економіки на протязі розрахункового періоду.

В свою чергу кон’юнктурні коливання економіки представляють собою результат коливання різних показників економічної активності: темпів зростання ВНП, загального обсягу продажу, загального рівня цін, рівня безробіття, завантаження виробничих потужностей та ін.

Міжнародна торгівля як форма міжнародних економічних відносин базується на міжнародному поділі праці. Її обсяг характеризується динамікою показників експорту і імпорту та їх відношенням до ВНП.

Значний внесок в макроекономічні дослідження здійснили Р. Ален, Дж. Гелбрайт, М. Кандратьев, В. Леонтьєв, П. Самуельсон, А. Хансон, Р Харольд, Дж. Робінсон, М. Фрідмен та ін.

Коли неспроможність існування економіки без державного втручання була зрозуміла різко зросла роль практичної функції макроекономіки.

Макроекономіка вивчає функціонування економіки як цілого і аналізує зовнішні (демографічні, природні, міжнародні) та внутрішні (пов'язані з виробництвом і обміном, розподілом та споживанням суспільного багатства) елементи макроекономічної системи. Основні макропоказники включені до системи національних рахунків, за допомогою якого виконується діагностика стану економіки країни.

Безперервність виробництва в масштабах суспільної економічної системи відображає модель економічного оберту.

Рис. 1. Модель економічного оберту.

Модель економічного оберту відображає:

об'єднання господарських одиниць у сектори;

агрегування господарських операцій в грошовий обіг або товарне обертання;

діяльність державних органів щодо задоволення колективних потреб;

Вказана модель спрощує розуміння складних процесів у закритій національній економіці. Для відтворення відкритої національної економіки необхідна присутність ще одного суб'єкту світового господарювання.

Предмет макроекономіки — механізм функціонування всього народного господарства безвідносно до специфіки його окремих галузей, а також фактори, що визначають зміни цього механізму в короткочасній та довгочасній перспективі; і спосіб впливу на плин економічних процесів на народногосподарському рівні з боку держави. Таким чином це коло питань, які вона вивчає.

Макроекономіка досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства, тому вона постійно розвивається.

Специфічним завданням макроекономіки є пізнання, систематизація, узагальнення та пояснення процесів, які обумовлюються механізмом функціонування народного господарства у цілому. Макроекономічний аналіз складається з національного рахівництва, прогностичного моделювання.

Аналіз дає змогу визначити макроекономічні параметри минулого періоду з метою отримання інформації функціонування економіки. Що дає можливість корегування та розробки нових економічних концепцій.

Прогностичне моделювання визначає які фактори і яким чином впливають на макропоказники в майбутньому.

Об'єктом макроекономічного аналізу виступає економічна система та її агреговані параметри. Слід зауважити що економічна система знаходиться в постійному розвитку, а з цього виходить, що виникають нові проблеми які потребують обґрунтування.

Економічна система - це певним чином упорядкована система зв'язків між виробниками і споживачами матеріальних та нематеріальних благ та послуг.

Основними елементами економічної системи є:

економічні зв’язки між господарськими суб'єктами.

соціально-економічні відносини, які базуються на відповідних формах власності та економічні ресурси та результати господарської діяльності.

організаційні форми господарської діяльності; поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва.

господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макрорівні.

Суб'єктами макроаналізу виступають:

СЕКТОР ДОМАШНIХ ГОСПОДАРСТВ містить усі приватні господарства країни, діяльність яких направлена на задоволення власних потреб.

Домашні господарства проявляють три види економічної активності: пропонують фактори виробництва, споживають частину отриманого доходу і заощаджують.

ПIДПРИЄМНИЦЬКИЙ СЕКТОР — це сукупність усіх фірм, зареєстрованих у межах країни. Підприємницький сектор проявляє такі види економічної активності: пред’являє попит на фактори виробництва, пропонує результати своєї діяльності та інвестує.

ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР — усі державні інститути та установи. Держава виробляє суспільні блага, які надходять споживачам «безоплатно» (безпека, досягнення фундаментальної науки, послуги державної, соціальної та виробничої інфраструктур).

СЕКТОР ЗАКОРДОН містить усі економічні суб'єкти, які знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом та національними валютами.

Макроекономіка, як наука оперує своїми специфічними методами до яких відносяться такі як: агрегування, моделювання та принцип рівноваги. Не виключає методи економічної теорії, а саме: аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, абстракцію та ін.

Агреговані показники відображають сукупність специфічних економічних одиниць так, ніби ті складають одне ціле, тобто макроекономіка досліджує всі ринки благ, як єдине ціле.

Економіко-математичне моделювання як основний метод дослідження відображає реальні економічні процеси в абстрактному та спрощеному вигляді. В економічній науці виділяють два різних, але взаємозв'язаних рівнів економічного аналізу. Це мікроі макромоделювання. Першому відповідає рівень підприємства, фірми, окремо взятого господарського індивіда, а другому рівень народного господарства як єдиного цілого. Розмежування мікроекономічного і макроекономічного аналізу не варто розуміти так, нібито вони не взаємозалежні. Останнім часом багато економічних проблем розглядаються на обох рівнях.

Макроекономічні моделі поділяються на динамічні та статичні.

Статичні моделі фіксують економічний процес на початку та в кінці певного періоду і не зображують перехід від одного стану до іншого.

Динамічні моделі зображують економічні процеси з урахуванням фактора часу.

Слід зауважити, що моделі спрощено відображають реальну дійсність економічних процесів. Та використовуються для знаходження закономірних зв’язків економічного життя. Макромодель дає можливість знайти ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) економічні перемінні в результаті її функціонування. Цілю макроекономіки є пояснення розвитку ендогенних перемінних при наявності екзогенних.

Економічна рівновага (закон Л. Вальраса) є головним економічним принципом і припускає, що на всіх ринках, крім одного, існує рівновага то і цей ринок знаходиться в рівновазі. Макроекономіка розглядає такі агреговані ринки, як ринок благ (сукупність всіх ринків товарів та послуг); ринок цінних паперів (сукупність усіх ринків цінних паперів); ринок праці (сукупність усіх ринків праці); ринок грошей (сукупність усіх ринків грошей); фінансовий ринок (ринок грошей та ринка цінних паперів); ринок факторів виробництва (ринок праці та ринок капіталу). Таким чином ціль макроаналізу це визначення рівноваги пропозиції та попиту і вимір розміру ВНП.

Економічна рівновага відображає оптимальне економічне положення і є критерієм об'єктивної оцінки реальної ситуації в економіці країни. Економічна рівновага це — прагнення до рівноважних цін, повній зайнятості, переборканню інфляції та стійкому економічному росту.

Макрорівновага це ідеальна модель, яка реально недосяжна.

Передумови макрорівноваги такі які:

1. Рівність об'єму виробництва благ та купівлі цих товарів.

2. Економічні об'єкти незацікавлені в зміні об'ємів ринкових операцій.

3. Постійно вироблена продукція не затримується в реалізації.

Якщо з'єднати всі ці ринки в один макроринок додав такі зв’язки, як:

1. Фірми та домогосподарства сплачують державі податки.

2. Держава здійснює дотації фірмам і трансфертні платежі населенню.

3. Фірми частку прибутку перетворюють в інвестиції (майбутня пропозиція), а домогосподарства частку доходу в накопичення (майбутній попит).

4. Держава з бюджету фінансує не ринкові сектора економіки (наука, освіта, держапарат та ін.).

5. Держава знаходиться в кредитних відносинах з сектором закордон.

В наслідок цього виникає макроринок який є об'єктом макроаналізу.

Макроекономіка суперечлива наука так як існує багато шкіл та течій які розрізняються по поглядам державного втручання, хід економічних процесів. Серед них кейнсіанці, монетаристи, інституціаналісти, неокласики. А з 1970;х років існує школа раціональних очікувань. Основним дискусійним питанням цих напрямків є ефективна діяльність ринкових механізмів при досягненні макроекономічних цілей. Розглянемо більш детально кейнсіанський та монетарний напрямки.

Кейнсіанський напрямок це — необхідність державного втручання, головним чином за допомогою фіскальної політики та в менший мірі монетарної.

Фіскальна політика передбачає сукупність заходів держави в сфері оподаткування та державних витрат. Таким чином відбувається маніпуляція державним бюджетом яка не змінює кількість грошей в обігу. З основних функцій фіскальної політики виділять такі як:

вплив на стан господарської кон’юнктури;

перерозподіл національного доходу;

нагромадження необхідних ресурсів на фінансування соціальних програм.

Монетарна політика, як складова макрополітики використовує не тільки монетарні методи регулювання, а і економічні регулятори та стабілізатори. Це сукупність державних заходів діяльності в сфері грошово-кредитної системи, ринку судних капіталів, системі безготівкових розрахунків. В ситуації економічного спаду і росту безробіття, впроваджується політика «дешевих грошей» (зниження ставки відсотку по судам, збільшення виробництва та скорочення безробіття). Збільшення облікової ставки Центробанком знижає ділову активність та веде до політики «дорогих грошей» .

В таблиці 1 представлено порівняльний аналіз основних положень кейнсіанства та монетаризму.

Таблиця 1.

Порівняльний аналіз основних положень кейнсіанства та монетаризму.

Засновником монетаризму вважається М. Фрідмен. Монетаризм — як течія являє собою самостійний і дуже цікавий напрямок макроекономіки. Це теорія стабілізації економіки в якій головну роль виконують грошові фактори. Держава за їх думкою повинна забезпечити контроль грошової маси, емісії грошей в обігу і в запасах збалансований бюджет і високий банківський відсоток.

Макроекономіку поділяють на нормативну і позитивну. Найбільш загальна форма використання макроекономічної науки в інтересах суспільства економічна політика держави. При обґрунтуванні макроекономічної політики відбувається перехід від позитивної економіки до нормативної. Позитивна — досліджує фактичний стан економіки, пояснює сутність процесів, що відбуваються і на основі реальних економічних параметрів дає наукові уявлення. Про економічну поведінку. Її задача: побудова економічних моделей, вільних від суб'єктивних суджень. Нормативна макроекономіка — формулює суб'єктивні судження відносно того, як повинна функціонувати економіка і що для цього треба зробити. Серед інструментів макроекономіки виділяють такі як:

1. Політика цін і заробітної плати держава має можливість встановлювати обмеження на їхній ріст;

2. Регіональна політика спрямована на підтримку збільшення рівня економічного розвитку окремих регіонів;

3. Промислова політика спрямована на розвиток окремих галузей промисловості;

4. Політика стабільного національного валютного курсу — підняти курс національної валюти;

5. Комерційна політика — спрямована на регулювання рівня комерційної і підприємницької діяльності;

6. Фіскальна політика — взаємодія бюджету і податкової політики держави;

7. Зовнішньоекономічна політика — здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів;

8. Монетарна політика — спрямована на зміну пропозиції грошей;

Однією з основних задач макроекономіки є визначення умов рівноважного збалансованого сукупного попиту та пропозиції при стабільних постійних цінах.

Функції макроекономіки:

теоретико-пізнавальна — дослідження, аналіз економічних процесів на макрорівні та побудова моделей цих процесів;

практична — розробка практичних рекомендацій на основі економічного аналізу (теоретична основа економічної політики), підходів до вирішення макропроблем;

виховна — макроекономіка покликана виробляти новий тип економічного мислення, формувати сучасний світогляд людини в інтересах всього суспільства;

прогностична - оцінка перспектив розвитку економіки.

Поняття ринкової економіки (попит, пропонування, ціна) в макроекономіці як ключові, розглядаються як агреговані, які належать до національної економіки в цілому і переходять у категорії сукупного рівня цін, сукупного пропонування, сукупного попиту.

Макроекономіка спрямована на забезпечення високого рівня зайнятості населення, ріст валового національного продукту, протидія інфляції, підтримку стабільного рівня цін та збалансованість зовнішньоекономічних зв’язків.

Тема 2. Макроекономічні показники в системі національних рахунків

Для аналізу економіки на макрорівні потрібна система надійних взаємодоповнюючих показників. На сучасному етапі розвитку економіки зростає необхідність у макропоказниках, побудованих на єдиній методичній базі їх обчислювання. Такою базою у світі є система національних рахунків.

Система національних рахунків Традиційно країни з централізованим плануванням використовували власну систему національних рахунків, систему балансів національної економіки, більш відому під назвою «Система балансу народного господарства» (СБНГ). В її основу було покладено концепцію А. Сміта і К. Маркса про трудову теорію вартості та про сферу матеріального виробництва, в рамках якої створювався національний дохід суспільства. В СБНГ не набули належного розвитку система зовнішньоекономічних зв’язків (тільки експорт та імпорт товарів) і значна частка сфери послуг, грошовий обіг, включаючи фінанси держави, фінанси підприємств, фінанси населення і грошово-кредитну систему.

Методика СБНГ відрізнялась від міжнародної тим, що, по-перше, в її основу було покладено схему відтворення сукупного суспільного продукту (валового суспільного продукту), яка містила в собі оцінку продукції матеріального виробництва, але ігнорувала основну частку сфери послуг; по-друге, ця схема містила в собі повторний рахунок (вихідна і проміжна продукція обраховується в одному показнику по декілька разів — в галузях як видобувної, так і переробної промисловості, що викривляло реальні підсумки господарської діяльності); по-третє, в створенні доходу суспільства брав участь лише один фактор виробництва — праця; по-четверте, схема мала недостатньо розвинену систему показників, особливо в галузі фінансів.

При переході до ринкової економіки перед країнами з централізованим плануванням стала проблема — чи відмовитись від СБНГ, чи приєднатись до загальноприйнятої в світі схеми, що має назву Система національних рахунків (СНР). Більшість країн Європи відмовилась від СБНГ і приєдналася до СНР. В Україні, як і в більшості країн СНД, практична робота по створенню національного обліку стала постійно проводитись з 1988 року, при цьому вона в значній мірі опиралася на методичні рішення Євростату.

СНР має свою історію, в якій можна виділити декілька етапів. Спочатку економістами робились поодинокі спроби визначення національного доходу з метою вирішення конкретних проблем. Ще в 1696 р. була опублікована праця Г. Кінга «Природа і політика. Спостереження і висновки про стан і умови в Англії», в якій він зробив перші розрахунки національного доходу своєї країни. Його співвітчизник, В. Петті, оцінюючи національний дохід, досліджував вплив на економіку та розподіл доходів заходів по вдосконаленню оподаткування. «Економічна таблиця» (1758) французького економіста Ф. Кене, в якій він спробував відобразити кругообіг товарів та послуг для основних секторів економіки та класів суспільства, є першим варіантом макроекономічного балансу.

В методології національного обліку важливу роль і зараз відіграє теоретичне положення політичної економії, згідно з яким вартість товару визначається сумою трьох видів доходу — заробітної плати, прибутку і земельної ренти. На цю теорію й опирається увесь аналіз процесів формування вартості в СНР.

У зв’язку з СНР варто згадати праці К. Маркса і А. Маршала. Розроблені К. Марксом схеми простого і розширеного відтворення є ще однією спробою створення макроекономічної моделі і аналізу економіки країни в цілому. А. Маршал одним із перших сформулював принцип обчислення національного доходу: чистий річний дохід країни — це сума вироблених товарів мінус товари, використані у виробництві, та амортизація основних засобів плюс чистий дохід від закордонних інвестицій. Це визначення майже не змінилось з того часу.

Наступний етап в історії СНР охоплює період від Великої Депресії 1929 — 1933 рр. до Другої світової війни. В той час значно посилився інтерес органів державного управління до статистики національного доходу, що було пов’язано з необхідністю боротьби з інфляцією, безробіттям та іншими кризовими явищами ринкової економіки того часу. Головна робота була спрямована на інтеграцію розрахунків національного продукту, виконуваних різними методами. Було багато зроблено для визначення принципів розрахунку національного доходу, вирішено багато теоретико-методологічних питань. Значний внесок у розвиток національного обліку в цей період був зроблений Дж. Кейнсом, А. Боулі, К. Кларком, С. Кузнецом, М. Джильбертом та ін.

Так, Дж. Кейнс, хоча і не вважається винахідником СНР, в своїй відомій праці «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей» (1936) визначив деякі принципи формування системи інформації, необхідної для макроекономічного аналізу й регулювання. Його концепція мультиплікатора відображає взаємозв'язок між макроекономічними показниками.

Англійським вченим К. Кларком була доведена необхідність виключення з національного доходу збільшення вартості активів внаслідок інфляції та розрахунку національного продукту в ринкових цінах, а не за вартістю факторів виробництва (враховуються не лише заробітна плата, прибуток, рента, процент, а й непрямі податки і амортизація основного капіталу). Ним також була запропонована ідея розрахунку показників на квартальній основі. Крім цього, К. Кларк був одним із перших, хто розрізняв національний продукт і національний дохід.

Американський вчений, уродженець м. Харкова С. Кузнець конкретизував ряд важливих положень, що стосуються співвідношення національного доходу і національного багатства, концепцій кінцевого і проміжного споживання. В статті, написаній для «Енциклопедії соціальних наук», він запропонував три категорії національного доходу: вироблений, розподілений, використаний. На цій ідеї базуються сучасні методи розрахунку ВВП. Крім цього, С. Кузнець започаткував в статистичній практиці США розрахунок національного продукту методом кінцевого використання. Під час Великої Депресії ним за дорученням національного Бюро Економічних досліджень США були зроблені розрахунки національного доходу цієї країни. Результатом цього стала фундаментальна праця «Національний дохід 1929 — 1932 рр.». Шануючи внесок С. Кузнеца в розвиток СНР, його часто називають «батьком ВВП» .

Варто мати на увазі, що саме в цей період з’явився термін «національний облік». Він був запропонований незадовго до Другої світової війни голландським економістом Ван Кліфором. У 1939 р. норвезький економіст Фріш дав визначення національним рахункам, яке актуальне і сьогодні: «Під національними рахунками ми розуміємо не тільки оцінки національного багатства на той чи інший момент часу, але в розумній мірі повний опис усієї економічної діяльності таким чином, щоб він забезпечив виявлення взаємозв'язків між різними аспектами економічного процесу» .

Новий етап у розвитку національного рахівництва можна віднести до післявоєнних (після 1945 року) років, коли необхідність відновлення зруйнованої економіки потребувала величезних централізованих державних інвестицій, різкого збільшення націоналізованого сектора і на цій підставі - відповідної оцінки економічної діяльності в країні в цілому з метою підготовки програм економічного зростання і контролю за їх реалізацією.

Особливість цього етапу полягає в інтеграції в СНР нових блоків інформації, а також в активізації міжнародних організацій у справі розвитку методології і практики розробки національних рахунків.

Зростаюча інтернаціоналізація економіки країн і перспектива європейської інтеграції стала головною причиною рішучого повороту до створення міжнародної системи національного обліку як важливішого інструмента координації статистичних міжнародних рекомендацій у галузі економіки.

Період міжнародних стандартів СНР починається з публікації в 1947 р. докладу ООН, значну частину якого написав Р. Стоун, послідовник Дж. Кейнса. В ньому були сформульовані важливі принципи національного рахівництва. В 1951 р. за дорученням Організації Європейського Економічного співробітництва Р. Стоун підготував доклад під назвою «Спрощена СНР», яка враховувала обмеження, пов’язані з отриманням даних, необхідних для національних рахунків. Наступного року вона була замінена більш детальною «Стандартною СНР». У 1953 р. в ООН під керівництвом Р. Стоуна була підготовлена «СНР і допоміжних таблиць», яка зазвичай розглядається як перший стандарт ООН в національних рахунках. Вона була розрахована не тільки на розвинені країни, але й на ті, що розвиваються. Однак цей стандарт не містив рахунків для окремих секторів економіки, доцільність яких була доведена Р. Стоуном у докладі 1947 р.

Другий стандарт СНР ООН був прийнятий Статистичною комісією ООН у 1968 р. Нова СНР містила не тільки традиційні рахунки національного доходу й продукту, а й нові блоки макроекономічної інформації: міжгалузевий баланс, баланс національного багатства, показники руху фінансових ресурсів та інші. Крім цього, вона передбачала рахунки для секторів економіки та містила рекомендації щодо складання національних рахунків в країнах, що розвиваються. Важливим нововведенням було використання бухгалтерського принципу подвійного запису СНР. У 1968 р. ООН почала видавати статистичний щорічник, тому що більшість країн впровадили цей стандарт в регулярну статистичну практику. На базі СНР ООН 1968 р. Європейське Співтовариство на початку 1970 р. розробило Європейський стандарт СНР.

У 1993 р. Статистична комісія ООН ухвалила нову і поки що останню версію СНР. Метою перегляду Стандарту 1968 р. була подальша його гармонізація зі статистикою державних фінансів, з платіжним балансом. Інша мета полягала в тому, що б зробити структуру рахунків більш ясною, логічною і послідовною, уточнити трактовку окремих статей доходів і витрат. Це стосується витрат на військові заходи, діяльності фінансових посередників. Також вдосконалені методи оцінки випуску продукції в умовах високих темпів інфляції, розширено визначення ВВП. Хоча цей показник залишається важливим, у новій версії більш детально також є те, що новий стандарт СНР дозволяє поєднати економічні показники зі статистикою природокористування. Крім того, він враховує особливості країн, що переходять до ринкової економіки. За версією 1993 р. СНР визначається як сукупність показників послідовного та взаємопов'язаного опису найважливіших процесів і явищ економіки: виробництва, доходу, споживання, нагромадження капіталу, фінансів. Вона застосовується в умовах ринкових відносин. Таким чином, сьогодні система національного рахівництва являє собою міжнародний стандарт оцінки основних економічних показників країни та визначення головних залежностей між ними.

Система національних рахунків основана на бухгалтерському принципі подвійного запису і являє собою сукупність балансових таблиць, що відображають в агрегованому вигляді рух товарів і доходів між основними учасниками суспільного виробництва, процес нагромадження в масштабах держави і рівень національного багатства. Основу національних рахунків для економіки в цілому складають поточні рахунки виробництва і доходу, рахунки накопичення і баланси активів і пасивів. Державний комітет статистики України використовує вісім рахунків: рахунок товарів та послуг, рахунок виробництва, рахунок створення доходу, рахунок розподілу первинного доходу, рахунок перерозподілу доходу в натурі, рахунок використання доходу, рахунок капіталу, рахунок іншого світу.

Головними принципами, які лежать в основі СНР, є:

1) валовий продукт і національний дохід країни створюються як у сфері матеріального виробництва, так і в сфері послуг;

2) в створенні вартості товарів та послуг поряд і на рівні з працею беруть участь земля, капітал і підприємницька діяльність, тобто усі фактори виробництва;

3) розрахунки ведуться тільки по кінцевій продукції. Дані рахунків узагальнюються й аналізуються за секторами. Основними секторами економіки є:

1) не фінансові корпоративні та квазікорпоративні (виробляють матеріальні блага та послуги, провадять бухгалтерський облік в повному обсязі, але не мають юридичної самостійності) підприємства, зайняті виробництвом товарів та послуг, які потім реалізуються на ринку;

2) фінансові установи та корпорації;

3) органи державного управління;

4) приватні некомерційні організації, які обслуговують домашні господарства;

5) домашні господарства (як споживачі і як підприємці);

6) інший світ (включаючи зовнішньоекономічні зв’язки). Взаємозв'язки між секторами охоплюють абсолютно всі типи операцій з товарами, послугами, доходами, фінансами.

Розробка стандартів по національному обліку відіграла позитивну роль у створенні й удосконаленні статистики зведених розрахунків у окремих країнах та в забезпеченні міжнародного порівняння широкого кола макроекономічних показників.

Статистична служба ООН рекомендує в якості основного макроекономічного показника використовувати валовий внутрішній продукт (ВВП). Він займає провідне місце в СНР і є основою для розрахунку інших показників. Тому ВВП має велике значення для аналізу економіки країни. Сутність ВВП полягає в наступному. По-перше, він відображає результати діяльності як в сфері матеріального виробництва, так і в сфері послуг. Для порівняння скажемо, що в колишньому СРСР сфера послуг взагалі не приймалася до уваги, хоча в розвинених країнах світу в ній зайнято майже 2/3 всієї кількості працюючого населення. По-друге, цей показник визначається як вартість усього обсягу кінцевого виробництва товарів та послуг в економіці за рік.

Кінцева продукція - це товари та послуги, які купують споживачі для кінцевого використання. Проміжною продукцією є товари та послуги, що використовуються у виробництві інших товарів та наданні інших послуг. Проміжна продукція не входить до ВВП, що дозволяє запобігти подвійного рахунку, який був розповсюджений при підрахунку макроекономічних показників у колишньому СРСР. Основним тоді був валовий суспільний продукт, який являв собою сукупну вартість всього обсягу товарів та послуг у сфері матеріального виробництва з включенням до неї витрат на сировину, матеріали, паливо тощо. Тобто цей показник не був вільний від подвійного рахунку. Подвійний рахунок і ігнорування сфери послуг дозволяли стверджувати, що рівень економічного розвитку в колишньому СРСР був вищий ніж в розвинених країнах. По-третє, ВВП є валовим показником. Тобто враховує не лише додану вартість, але й амортизаційні відрахування (вартість спожитих основних засобів виробництва). Деякі економісти вважають це недоліком ВВП і пропонують вживати «чистий» показник. Але практика свідчить про те, що інформація про амортизаційні відрахування, необхідна для розрахунку цього «чистого» показника, надходить зі значним запізненням. Тому ВВП є більш придатним для потреб економічного прогнозування та аналізу. По-четверте, ВВП розраховується в межах країни незалежно від того, чи є виробник її резидентом, тобто за територіальною ознакою. Таким чином, валовий внутрішній продукт - це сукупна вартість кінцевої продукції сфери матеріального виробництва та сфери послуг незалежно від національної належності виробників, розташованих на території даної країни.

Довгий час поряд з ВВП використовувався показник валового національного продукту (ВНП). В США та Японії саме він, а не ВВП вважався головним макроекономічним показником. Але в стандарті СНР ООН-1993 цей показник названо валовим національним доходом (ВНД). Цим визначено найсуттєвішу різницю між показниками. Оскільки ВВП є вартісною оцінкою кінцевої продукції, виробленої в країні за рік, він є показником виробництва. З іншого боку, ВВП складається з доходів на фактори виробництва, непрямих податків, що є доходом держави, та амортизаційних відрахувань, тобто є показником доходу. ВНП також визначався як вартість кінцевої продукції, але за національною ознакою. При розрахунку ВНП до показника ВВП додавалась різниця між прибутками і доходами, одержаними підприємствами та фізичними особами даної країни за кордоном, з одного боку, та прибутками і доходами, одержаними іноземними інвесторами та робітниками в даній країні, з іншого. Таким чином, в розрахунок йшла не вартість кінцевої продукції, а лише отримані доходи. Але, крім цих доходів, вартість кінцевої продукції включає непрямі податки та амортизаційні відрахування. Таким чином, ВНП фактично був показником доходу, тому його справедливо перейменовано в показник ВНД. Визначення ВНД на основі ВВП можливе завдяки тому, що ВВП також є показником доходу — доходу, отриманого при створенні кінцевої продукції в межах країни. Це є їх єдина спільна риса. Вартість же кінцевої продукції, розрахована за національною ознакою, не має економічного змісту. Крім того, її неможливо розрахувати, оскільки на спільних підприємствах та інших формах міжнародної виробничої взаємодії поєднуються фактори виробництва, що належать різним країнам. Таким чином, ВВП є єдиним в СНР показником виробництва і доходу.

Показник ВВП використовується в аналізі за різноманітними напрямками, але сама по собі його величина має лише інформативний характер. Наприклад, той факт, що ВВП України в 1999 р. становив 127,1 млрд. грн., не дозволяє визначити, чи був в Україні високий рівень економічного розвитку, чим цей розмір ВВП був обумовлений, що коштувало суспільству виробництво кінцевої продукції такою вартістю тощо. Тобто багато запитань залишаються без відповіді.

Одним із напрямків використання цієї інформації є порівняння ВВП різних країн за якийсь рік за умови, що вони визначені в одній грошовій одиниці.

Показник ВВП в абсолютному виразі має один недолік: він не враховує кількість населення в країнах. Так, країни можуть мати однаковий ВВП, але в країні з меншим населенням одна людина в середньому матиме в своєму розпорядженні кінцеву продукцію більшої вартості. Тому, поряд з показником ВВП, застосовується показник ВВП на душу населення, який розраховується за формулою:

ВВП

ВВП на душу = - ————————————————————.

населення кількість населення країни

Вважається, що більш розвинена країна має вищий показник ВВП на душу населення.

Розглянуті показники втрачають свою аналітичну цінність, коли розглядаються за декілька років, тобто при аналізі динаміки економічного розвитку країн. Справа в тому, що ці показники є номінальними, тобто вони визначені в фактичних цінах кожного року, тим самим не враховуючи інфляцію. Одні й ті ж товари та послуги за різні роки оцінюються за різними цінами. В результаті фізичний обсяг кінцевої продукції може залишатись незмінним, а показник ВВП буде показувати зростання чи падіння рівня економічного розвитку. Для визначення реального рівня кінцевого виробництва використовується показник реального ВВП, що розраховується за формулою:

Номінальний ВВП

Реальний ВВП = - ——————————————- - х 100%.

Індекс цін

Реальний ВВП, є по суті, вартісною оцінкою кінцевої продукції в постійних цінах, тобто в цінах якогось року, який є базовим для розрахунку. Розмір дефлятора ВВП, який вимірюється як відношення номінального до реального ВВП, характеризує різницю в цінах року, що аналізується, та базового року. Якщо дефлятор ВВП більше одиниці, то ціни в базовому році були нижчими, якщо менше одиниці - то ціни були вищими. Вибір базового року залежить від потреб аналізу. Варто мати на увазі, що реальний ВВП також називають фізичним обсягом ВВП. Оскільки частіше виникає потреба в аналізі динаміки реального ВВП, аніж в розрахунку його в цінах базового року, в макроекономічній статистиці розраховуються індекси реального ВВП, а не його вартісна оцінка. Показник реального ВВП доцільно порівняти з показником номінального ВВП.

Показник реального ВВП (фізичного обсягу ВВП) можна також використовувати в порівнянні з іншими країнами.

Завдяки вибору в якості базових різних років, можна визначити циклічність економічного розвитку країн, коротко — та довготермінові тенденції їх розвитку, що необхідно для розвитку економічної політики і прогнозування.

Таким чином, ВВП є головним макроекономічним показником, оскільки в найбільш загальній формі характеризує виробництво кінцевої продукції та отримання первинних доходів. В той же час його загальність вимагає використання похідних від нього показників (реального ВВП, ВВП на душу населення в номінальному і реальному виразі), а також порівняння його з показником проміжного споживання. Більш детальний аналіз економіки країни потребує аналізу структури ВВП.

ВВП можна визначити одним із трьох методів шляхом підсумовування:

1) валової доданої вартості за всіма галузями економіки (ВВП з виробництва або галузей);

2) усіх витрат на купівлю загального обсягу виробленої в даному році продукції (ВВП по витратам);

3) усіх доходів, отриманих в країні від виробництва продукції даного року (ВВП з доходів). На основі цих методів виконується аналіз ВВП з точки зору виробництва, використання і розподілу кінцевої продукції.

Аналіз показника ВВП при методі розрахунку за галузями (виробничий метод) дозволяє виявити співвідношення та роль окремих галузей у створенні ВВП. При використанні цього методу підсумовується валова додана вартість всіх сфер економіки. Валовою доданою вартістю називається вартість, створена в процесі виробництва на даному підприємстві, охоплююча реальний внесок підприємства в створенні вартості конкретного продукту, тобто заробітну плату, прибуток, амортизацію, процент за кредит, витрати на транспорт, рекламу даного підприємства тощо. Вартість споживаних сировини та матеріалів, придбаних у постачальників, в створенні яких конкретне підприємство не брало участі, в додану вартість не включається. Тобто валова додана вартість розраховується як різниця між випуском та проміжним споживанням. Вона містить у собі первинні доходи, що утворюються учасниками виробництва і розподіляються між ними.

Зіставлення ВВП по виробництву за ряд років дозволяє виявити зміну його структури та динаміку розвитку окремих галузей економіки країни, свідчить про характер здійснюваної в ній економічної та особливо структурної політики.

Метод розрахунку ВВП по кінцевим витратам включає такі статті:

1) кінцеві витрати домашніх господарств ©. Вони складаються з витрат споживачів на товари повсякденного попиту, довгострокового користування та витрат на послуги;

2) витрати органів державного управління (G). Це державні витрати на закупівлю продукції підприємств та ресурсів для потреб держави, що виражається в сумі витрат держави на виплату заробітної плати державним службовцям, на закупівлю товарів та послуг. У діючому стандарті СНР ООН 1993 ці перші дві категорії витрат об'єднані в один показник кінцевого споживання, який при цьому розділяється на індивідуальні та колективні кінцеві витрати;

3) валові інвестиції (I), які складаються з витрат на основні засоби виробництва (тобто придбання машин та устаткування, будівництво), на приріст (зменшення) запасів матеріальних оборотних коштів (враховуються лише запаси готової продукції та незавершеного виробництва), на придбання за виключенням вибуття цінностей;

4) чистий експорт (X_n), який дорівнює різниці між експортом та імпортом країни. Він відображає чисте споживання товарів та послуг іншим світом.

Таким чином, формула для визначення ВВП (GDP) методом витрат має вигляд:

GDP=C+G+I+X_n

Метод розрахунку ВВП за доходами включає такі статті:

1) заробітна плата найманих працівників;

2) валовий прибуток, змішаний дохід, який складається з:

прибутку фірм та корпорацій;

доходів некорпоративних підприємств, які знаходяться в індивідуальній чи сімейній власності, та доходів самостійних робітників — художників, письменників, адвокатів та інших робітників, які працюють не за наймом;

рентної плати, тобто доходів, отриманих власниками землі, нерухомого майна та ін.;

процента на позичковий капітал;

амортизації;

3) непрямі податки на виробництво та імпорт (податок на додану вартість, з продаж, акциз та ін.). При цьому виключаються субсидії на виробництво та імпорт. В практиці ринкового господарства ця стаття розглядається в якості доходів держави.

Треба пам’ятати, що розрахунок ВВП не обхоплює багато операцій та послуг, які не піддаються точному розрахунку. Так, наприклад, винятками при обчисленні ВВП є: доходи тіньового бізнесу; не враховує роботу домогосподарок у своєму домашньому господарстві; працю вчених «на себе»; бартерний обмін; сплату у вигляді чаєвих та ін. При всіх методах розрахунку ВВП та ВНП до нього не включаються так звані невиробничі угоди (наприклад, трансфертна плата) та фінансові операції (наприклад, купівля-продаж цінних паперів) + секонд-хенд.

ВВП, обчислюваний усіма трьома методами, повинен рівнятись одній величині.

Як вимірювач валового річного обсягу кінцевого виробника і первинного доходу ВВП є необхідним, але не достатнім для макроекономічного аналізу. Саме тому СНР ООН-1993 передбачає декілька взаємопов'язаних показників, які доповнюють показник ВВП. Їх головна ознака полягає в тому, що вони є лише показниками доходу. Тому при аналізі їх структури неможливо застосувати методи розрахунку по виробництву і використанню. Вони не характеризують вартість кінцевого виробництва, а лише доходи, які отримують фізичні та юридичні особи від різних видів діяльності як в країні, так і за її межами.

Перш за все, до макроекономічних показників доходу належить показник валового національного доходу (ВНД), який до 1993 р. мав назву «валовий національний продукт». Нагадаємо, що ВНД розраховується за формулою:

ВНД=ВВП+Д_N,

де ВВП — валовий внутрішній продукт;

Д_N — різниця між прибутками і доходами, одержаними нерезидентами країни за кордоном та прибутками і доходами, одержаними нерезидентами в країні.

Таким чином, показник ВНД характеризує первинні доходи, отримані резидентами країни від виробничої діяльності в країні та за її межами. Для розвинених країн різниця між ВВП та ВНД становить не більше ±1%.

Як і ВВП, показник ВНД включає амортизаційні відрахування, які за своєю суттю не є доходом. Тому поряд з ВНД застосовується показник чистого національного доходу (ЧНД). Він розраховується за формулою:

ЧНД = ВНД — Амортизація.

Таким чином, цей показник характеризує не валовий, а чистий дохід, отриманий резидентами країни. Треба мати на увазі, що в літературі і досі зустрічається стара назва цього показника — чистий національний продукт (ЧНП). ЧНП і ЧНД — не різні показники, а різні назви одного й того ж показника. В стандарті СНР ООН-1993 р. використовується назва «чистий національний дохід» .

Ні ВНД, ні ЧНД не є тим доходом, що використовується резидентами країни на споживання та заощадження. Традиційно таким показником вважався національний дохід (НД) країни, який дорівнював ЧНП (тобто ЧНД), зменшеному на розмір непрямих податків. Вважалось, що НД характеризував новостворену вартість — вартість, створену живою працею протягом року, яка не включає перенесену вартість засобів та предметів праці (відповідно амортизацію та вартість проміжної продукції). При цьому розрізняли вироблений та використаний НД. Використаний НД дорівнював виробленому НД, зменшеному на розмір збитків та зовнішньоторговельного сальдо. Однак цей розрахунок чистої доданої вартості країни мав недоліки. По-перше, виключення непрямих податків є неправомірним, оскільки вони використовуються державою на виплату пенсій, стипендій, заробітної плати або на закупівлю продукції, найчастіше сільськогосподарської. Тобто непрямі податки спрямовуються на споживання. По-друге, не враховуються перерозподіл доходів, оскільки в колишньому СРСР зовнішньоекономічні зв’язки були монополізовані державою, а в межах країни перерозподіл доходу не змінював його розмір.