Короткий словарь з мовознавства

КОРОТКИЙ СЛОВНИК З МОВОЗНАВСТВА

Гіпбнім (грец. hypo — префікс, що означає зниження; під, внизу, і дпута — ім'я) — слово — видова назва.

Гіпонімґя (грец. hypo — під, внизу і опута — ім'я) — одне з основних парадигматичних відношень в лексико-семантичній системі — ієрархічна організація її елементів, яка ґрунтується на родо-видових відношеннях. Синонім: квазісинонімія.

Гіпотеза вроджених мовних структур — гіпотеза Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що мовні структури не набуваються через досвід, а народжуються разом із людиною й існують у кожного індивіда в потенції.

Гіпотеза лінгвальної відносності — концепція, згідно з якою структура мови визначає структуру мислення і спосіб пізнання світу. Синонім: гіпотеза Сепіра — Убрфа.

Гіпотеза Сепіра —Убрфа —див. Гіпотеза лінгва'льної відносності.

Гіпотетико-дедуктивний метод — метод, який полягає у висуненні припущення (гіпотези) і його наступній експериментальній перевірці.

Глибинна структура — у теорії трансформаційних породжувальних граматик спосіб абстрактного опису побудови речення, який дозволяє відобразити смислову близькість речень, що мають одні й ті самі лексичні одиниці й розрізняються лише деякими граматичними значеннями.

Глибинний синтаксис— використовуваний у теорії трансформаційних породжувальних граматик (генеративній лінгвістиці) спосіб абстрактного опису семантичної структури речення.

Глосематика (грец. gldssema, род. відм. glossematos — слово) — лінгвістична течія структуралізму, яка трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і звучання). Синоніми: копенгагенський структуралізм, датський структуралізм.

Глотогенез (грец. glotta — мова і genesis — походження) — процес становлення людської природної звукової мови.

Глотогонічна теорія (грец. gl&tta — мова і gonos — народження, походження) — теорія походження і розвитку мови М. Я. Марра, згідно з якою всі мови пройшли у своєму розвитку аморфну, аморфно синтетичну, аглютинативну і флективну стадії.

Глотогонія (грец. glotta — мова і gonos — народження) — походження мови, а також розділ мовознавства, що вивчає походження і розвиток мови.

Глотохронологія (грец.glotta — мова, chronos — час і logos — слово, вчення) — розділ порівняльно-історичного мовознавства, який досліджує швидкість мовних змін і визначає на цій основі час розділення споріднених мов та ступінь близькості між ними.

Гносеологічна функція мови (rpegnos/s — пізнання і logos — слово, вчення) — пізнавальна функція (мова як інструмент пізнання світу). Синоніми: пізнава'льна функція, когнітивна функція.

Градуальна сема (лат. gradatio — поступове посилення, підвищення, від gradus — крок, ступінь) — сема, яка не представляє якоїсь нової ознаки, а лише ступінь вияву, інтенсивність тієї ж ознаки, що є і в інших близьких за значенням словах.

Градуальні опозиції фонем — протиставлення фонем за різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки.

Граматика (грец. grammatike (techne) — мистецтво читати і писати букви, від gramma — буква) — 1) будова мови, тобто система способів словотворення, морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій; 2) розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Граматична категорія — система протиставлених один одному рядів граматичних форм з однорідними значеннями.

Граматичне значення — узагальнене, абстрактне мовне значення, властиве багатьом словам, словоформам, синтаксичним конструкціям і яке має у мові своє регулярне (стандартне) вираження.

Грамема — 1) компонент граматичної категорії, видове поняття щодо граматичної категорії як родового поняття; 2) елементарна одиниця граматичного значення.

Датський структуралізм —див. Глосематика.

Дедуктивні універсалії — універсалії, які встановлюються шляхом припущення і які є обов’язковими для всіх мов.

Дедукція (лат. deductio, від deduco) — спосіб дослідження, який полягає в переході від загального до окремого; одна з форм умовиводу, за якої на основі загального правила з одних положень, як істинних, виводиться нове істинне положення.

Делімітатйвна функція фонем (лат. delimitatio — віддалення, відокремлення) — розмежувальна функція; функція, що вказує на межі слів.

Денотат (лат. denotatns — позначений) — предмет чи явище навколишньої дійсності, з яким співвідноситься певна мовна одиниця; те, що можна назвати певним іменем.

Дериватолбгія (від деривація ілогія) — див. Словотвір 2.

Деривацґйне значення —див. СловотвГрне значення.

Деривація (лат. dehvatio — відведення води з ріки) — див. Словотвір 1.

Дескриптивзм (англ. descriptive — описовий) —лінгвістична течія структуралізму, для якої характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів на основі їх дистрибуції (сполучуваності одиниць, їх місця у мовленні стосовно інших одиниць тощо). Синонім: американський структуралізм.

Детермінація (лат. determinatio — визначення)—однобічна залежність, за якої один із двох членів синтагматично визначає інший, а не навпаки.

Диглосія (грец. of/ — двічі і glossa — мова) — мовна ситуація, за якої в одному суспільстві існує дві мови або дві форми однією мови, що виконують відмінні функції.

Диз'юнкція фонологічна (лат. disjunctio, від disjungo — роз'єдную, розрізняю) — протиставлення фонем за декількома диференційними ознаками.

Диктум (лат. dictum —сказане) — фактичний зміст речення (висловлення).

Дисиміляція (лат. dissimilatio — розподібнення) — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.

Дискурс (франц. d/scours — мовлення) — текст у сукупності прагматичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення, «занурене в життя».

Дистинктивна функція фонем (лат. distinquere — розпізнавати, розрізняти) — функція, яка полягає у фонетичному розпізнаванні і семасіологічному ототожненні/розрізненні слів і морфем.

Дистрибутивний аналіз — одна з основних методик визначення і класифікації одиниць мови в дескриптивній лінгвістиці, яка базується виключно на розподілі одиниць відносно одна одної у потоці мовлення, вивченні оточення (дистрибуції) аналізованої одиниці.

Дистрибутивний синтаксис— синтаксис, предметом якого є валентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова. Синонім: структурний синтаксис.

Дистрибуція (англ. distribution — розподіл, розповсюдження, від лат. distributio — поділ, розподіл) — узагальнена сукупність усіх оточень, у яких трапляється одиниця мови — фонема, морфема, слово і т. д., на відміну від оточень, у яких вона траплятися не може.

Диференційна сема — сема, за якою розрізняються слова певного лексико-семантичного поля.

Диференційні ознаки фонем — розрізнювальні ознаки; ознаки, за якими протиставляються фонеми.

Діалексія (грец. dia — префікс, що означає наскрізний рух, проникнення, розділення, lexis — слово) — лексемні розходження удвох зі-ставлюваних мовах.

Діалект (грец. dialektos — говір, наріччя) — різновид певної мови, який є засобом спілкування людей, тісно пов’язаних територіально, соціально або професійно (територіальний діалект, соціальний діалект).

Діалектизми — фонетичні, морфологічні, синтаксичні й лексичні особливості, властиві окремим діалектам (і відсутні в літературній мові).

Діалектологічний атлас — систематизоване зібрання карт, які показують поширення діалектних особливостей певної мови на всій території її побутування.

Діалектологія (грец. dialektos — говір, наріччя і logos — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає територіальні (місцеві) говори певної мови.

Діаморфія (грец. dia — префікс, що означає наскрізний рух, проникнення, розділення, і morphe — вид, форма) —- розходження на морфологічному рівні в зіставлюваних мовах.

Діасемія (грец. dia — префікс, що означає наскрізний рух, проникнення, розділення, isema —знак) — семантичні розходження у зіставлюваних мовах.

Діафонія (грец. dia — префікс, що означає наскрізний рух, проникнення, розділення, і phone — звук) — розходження на фонологічному рівні в зіставлюваних мовах.

Діахронічне мовознавство — мовознавство, яке розглядає мову в її історичному розвитку. Синонім: історичне мовознавство.

Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну словотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

Діахронічні універсали — спільні властивості в розвитку всіх або більшості мов.

Діахронія (грец. dia — через і chronos — час, тобто різночасність) — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Діереза (грец. diairesis — поділ, розділяння) — викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.

Додаткова дистрибуція — див. Доповняльна дистрибуція.

Доповняльна дистрибуція —дистрибуція, за якої мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Синонім: додаткова дистрибуція.

Евфемізми (грец. euphemismos, від ёи — добре і phemi — говорю) — емоційно нейтральні слова або вирази, вживані замість синонімічних слів або виразів, які здаються мовцеві непристойними, грубими чи нетактовними.

Еквіполентні опозиції фонем (лат. aequipolens — рівносильний, рівноцінний) — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю в одному з членів опозиції ознаки, якої не має інший член опозиції.

Екзотизми (грец. exotikos — чужий) — слова, запозичені з маловідомої мови і вживані для надання мовленню особливого (місцевого) колориту.

Експансіонізм (франц. expansionni’sme, від лат. expansio — розширення, поширення) — використання здобутків інших наук для пояснення мовних явищ; вихід лінгвістики (когнітивної) в інші науки.

Експланаторність (англ. to explain — пояснювати) — принцип по-яснення мовних явищ.

Експонент (лат. exponens — той, що виставляє напоказ) — план вираження мовного знака, позначувальне.

Екстралінгвальні причини мовних змін (лат. extra — поза, зовні, крім і lingua — мова) — див. Зовнішні причини мовних змін.

Елементарні універсалі — універсалі)', які стверджують наявність або відсутність чогось у всіх мовах. Синонім: прості універсали.

Емїчний рівень — мовний рівень на відміну від мовленнєвого.

Емотивна функція мови — функція вираження почуттів і емоцій.

Енантіосемія (грец. enantios — протилежний і sema — знак) — наявність у слові протилежних (антонімічних) значень; внутрішньослівна антонімія.

Ентропія (грец. en — в і trope — поворот, зміна, перетворення) — міра невизначеності ситуації (обсягу недостатньої інформації), яка залежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті.

Епентеза (грец. epenthesis — вставка) — поява у словах неетимологічного звука між двома іншими для полегшення переходу між артикуляціями різних звуків.

Епідигматика — один із трьох аспектів системного вивчення лексики, який визначається асоціативно-дериваційними зв’язками між словами за формою і за змістом.

Ергативні мови (грец. ergate~s — діюча особа) — мови, в яких речення з перехідними і неперехідними дієсловами мають різну структуру: суб'єкт при неперехідному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а суб'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.

Естетична функція мови — функція вираження і виховання прекрасного. Синонім: поетична функція.

Етимологія (грец. etimon — істина і lo’gos — слово, вчення) — 1) походження слів; 2) розділ мовознавства, який вивчає походження слів.

Етнолінгвістика (грец. ethnos— народ і лінгвістика) — напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв’язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови.

Закон економії сил —див. Закон мовної економії.

Закон мовної економії — прагнення мовця зекономити зусилля при користуванні мовленням як одна з причин мовних змін. Синоніми: закон економії сил, теорія мінімального зусилля.

Закон Цапфа — лінгвостатистичний закон, згідно з яким відношення рангу слова в частотному словнику до частотності слова в мові становить постійну величину (константу): rf =с, де г— ранг слова в частотному словнику, f— частота слова, с — постійна величина.

Зворотна деривація — див. Зворотне словотворення.

Зворотне словотворення — різновид морфологічного способу словотворення, наслідком якого є лексична одиниця, що за структурою простіша від твірного слова. Синоніми: зворотна деривація, редеривація.

Звукові закони — див. Фонетичні закони.

Звукосимволізм — закономірний, не довільний, фонетично мотивований зв’язок між звучанням і значенням слова. Синоніми: звуковий символізм, фонетичний символізм, символіка звука.

Зіставне мовознавство — мовознавча дисципліна, яка вивчає дві чи більше мов з метою виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури. Синоніми: контрастна лінгвістика, конфронтативна лінгвістика.

Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки. Синоніми: контрастивний метод, типологічний метод.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації.

Знак-індекс (лат. index, від indico — вказую) — знак, пов’язаний з позначуваним предметом, як дія зі своєю причиною. Синоніми: знак-прикмёта, знак-симптом.

Знак-копія — відтворення, репродукція, подібна на позначуваний предмет.

Знак-прикмета —див. Знак-індекс.

Знак-сигнал — знак, який вимагає після себе певних дій, реакції.

Знак-симптом (грец. symptoma — збіг обставин, ознака) —див. Знак-Гндекс.

Знаковий рівень мови — рівень мови, на якому її одиниці виступають як знаки (словосполучення, слова і морфеми).

Зовнішнє мовлення — мовлення у власному сенсі (втілене у звуки, таке, що має звукове вираження).

Зовнішні причини мовних змін — причини, які знаходяться поза мовою; суспільно-політичні, економічні, історичні, географічні та інші чинники, пов’язані з розвитком і функціонуванням мов. Синонім: екстралінгвальні причини.

Зовнішня лінгвістика — галузь мовознавства, яка вивчає сукупність етнічних, суспільно-історичних, соціальних, географічних та інших чинників як нерозривно пов’язаних з розвитком і функціонуванням мови.

Ідеалізована когнітивна модель — усі уявлення про предмет (об'єкт) зразу, в цілому; нерозчленований образ, який зумовлює певну поведінку (рольову структуру) мовного знака.

Ідеографічні словники — словники, що подають лексичний склад мови за семантичними розрядами (поняттєвими рубриками). Синоніми: ідеологічні словники, тематичні словники, тезауруси.

Ідеологічні словники — див. Ідеографічні словники.

Ієрархічні відношення у мові — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Ієрогліф (грец. hierds — священний і glyphe — різьблене зображення) — графічний знак, у зображенні якого зберігається деяка символічна подібність із зображуваним предметом.

Ізафет (араб, аль-ідафату — додаток, доповнення, приєднання) — атрибутивне словосполучення в тюркських мовах, що складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв’язку знаходиться в другому (головному, стрижневому) слові.

Ізоглоса (грец. Fsos — рівний, однаковий іg/ossa — мова) —лінія, якою на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мовного явища.

Ізольовані опозиції фонем — опозиції, які властиві тільки даній парі фонем, тобто більше ніде не повторюються.

Ізолюючі мови — мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів. Синонім: кореневі мови.

Іллокуція (лат. іі— префікс, який має посилювальне значення, вказує на рух всередину чогось, і англ. locution — мовний зворот) — відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації.

Імплікаційні універсали (лат. implicatio, від implico — тісно зв’язую) — універсалі!', які стверджують певну залежність між різними мовними явищами. Синонім: складнґ універсалі.

f індекс деривації — відношення числа словотвірних морфем до числа слів.

Індекс синтетичності — відношення числа морфем до числа слів.

Індоєвропейські мови — родина споріднених мов, до якої входять індійська, іранська, слов’янська, балтійська, германська, романська, кельтська, грецька, албанська, вірменська групи мов.

Індуктивні універсалі — універсалі!, які встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах.

Індукція (лат. inductio— наведення, збудження) — прийом дослідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ, узагальнення результатів окремих конкретних досліджень.

Інженерна лінгвістика — див. Обчислювальна лінгвїстика.

Інкорпорація (пізньолат. incorporatio — введення до свого складу, від лат. in — в і corpus — тіло) — спосіб синтаксичного зв’язку компонентів словосполучення або всіх членів речення, за якого компоненти поєднуються в єдине ціле без формальних показників у кожному з них.

Інкорпоруючі мови —див. Полісинтетичні мови.

Інтегральна сема (лат. integralis — нероздільно пов’язаний з цілістю) — сема, спільна для двох чи більше лексичних значень.

Інтегральні ознаки фонем (лат. integralis — нероздільно пов’язаний з цілістю) — ознаки, які не утворюють опозицій даної фонеми з іншими, тобто не служать для розрізнення значень слів чи морфем. Синонім: недиференцїйні ознаки фонем.

Інтерлінгвістика (лат. inter— між і лінгвістика) — розділ мовознавства, який вивчає міжнародні мови як засіб міжмовного спілкування.

Інтерференція (лат. inter— між, взаємно і ferio — торкаюся, ударяю) — взаємодія мовних систем за двомовності, яка виражається у відхиленнях від норми і системи другої мови під впливом рідної.

Інтонація (лат. intonare — голосно вимовляти) — ритміко-мелодій-ний малюнок мовлення, який служить у реченні засобом вираження синтаксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення.

Інформатика —див. Теорія інформації.

Історико-культурна функція мови —див. Кумулятивна функція мови.

Історичне мовознавство — див. Діахронічне мовознавство. Ймовірнісна сема — див. Потенційна сема.

Катетеризація (англ. categorization, від грец. kategoria — ознака) — підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику досвіду (категорію) і визнання його членом цієї категорії, а також процес утворення і виділення самих категорій, членування зовнішнього і внутрішнього світу людини відповідно до сутнісних характеристик його буття й існування, упорядковане представлення різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів або об'єднань.

Категорія (грец. kategoria — ознака) — 1) одна з пізнавальних форм мислення людини, яка дозволяє узагальнити її досвід і здійснювати його класифікацію; 2) у когнітивній лінгвістиці — когнітивна структура, концептуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єднаних «родинною подібністю».

Категорія стану — незмінні слова, які означають стан і вживаються у функції співвідносного з присудком головного члена односкладного речення. Синонім: предикатйви.

Квазісинонімія (лат. quasi — ніби, майже, немовби і синонімія) — див. Гіпонімія.

Квантитативна типологія мов (лат. quantitas — кількість) — типологія, в основу якої покладено статистичні індекси, які відображають ступінь наявності в різних мовах тієї чи іншої якісної ознаки.

Керування —тип синтаксичного зв’язку, коли одні граматичні значення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але конкретно визначені граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом.

Кібернетична лінгвістика —лінгвістика, яка розглядає мову як одну з керуючих і керованих систем; мова інтерпретується як система правил творення, перетворення і комбінування її одиниць.

Кількісні методи в мовознавстві — використання підрахунків і вимірювань при вивченні мови і мовлення.

Класёма — найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частини мови (предметність, ознака, дія тощо).

Класифікаційні категорії — граматичні категорії, які характеризують ціле слово, є його постійною ознакою і служать рубриками класифікації слів (напр., категорія роду іменника, категорія виду дієслова тощо).

Когезія (лат. cohaesus— зв’язаний, зчеплений) — засоби зв’язності в тексті (повтори, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, порядок слів тощо).

Когнітивна лінгвістика (англ. cognition — знання, пізнання; пізнавальна здатність) — мовознавчий напрям, в якому функціонування мови розглядається як різновид когнітивної (пізнавальної) діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджуються через мовні явища.

Когнітивна модель — 1) концепція мови як різновиду когнітивно-го процесу; 2) модель розуміння тексту як результату природної обробки мовних даних; 3) характеристика процесу катетеризації у мові (про-позиційні, схематичні, метафоричні й метонімічні моделі).

Когнітивна семантика — теорія значення, яка стверджує, що значення мовної одиниці не може бути зведеним до об'єктивної характеризації позначеної нею ситуації і тому необхідно враховувати й ракурс, що обирається концептуалізатором при розгляді ситуації і способу її вираження.

Когнітивна функція мови (лат. cognosce — пізнавати) — див. Гносеологічна функція мови.

Когнітологія (англ. cognition — знання, пізнання; пізнавальна здатність і грец. logos — слово, вчення) — інтегральна наука про когнітивні (пізнавальні) процеси у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу.

Код (франц. code) — система символів для передавання, обробки й зберігання різної інформації; спосіб запису інформації.

Коментатив (лат. commentator — пояснюю, тлумачу) — див. Пере-повіднйй спосіб.

Компаративний метод (лат. comparativus — порівняльний) —див. Порівняльно-історичний метод.

Компонентозначення —див. Сёма.

Компонентний аналіз (лат. componens — той, що складає) — методика дослідження плану змісту значеннєвих одиниць мови з метою розщеплення значення на мінімальні семантичні складники (компоненти).

Комп'ютерна лінгвістика — див. Обчислювальна лінгвістика.

Комунікативна лінгвістика — напрям сучасного мовознавства, що вивчає мовне спілкування, яке складається зтаких компонентів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (засоби) повідомлення.

Комунікативна функція мови (лат. communicatio — повідомлення, зв’язок) — функція спілкування між людьми, народами.

Комунікативний синтаксис — синтаксис, об'єктом якого є актуальне членування речення, комунікативна парадигма речень, типологія висловлень тощо.

Комунікативність речення — одна з основних ознак речення, яка полягає у співвіднесеності його семантики з логічним судженням і здатності входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення.

Комутація (лат. commutatio — зміна) — співвідношення між двома знаками мови, за якого одиниці плану вираження цих знаків перебувають у такій самій відповідності, як і одиниці плану змісту цих знаків.

Конативна функція мови (лат. con-natus — народитися (виникнути) разом, одночасно; бути вродженим) — функція засвоєння.

Конвергенція (лат. convergo — сходжусь, наближаюсь) — 1) збіг двох чи більше звуків мови в один звук; 2) зближення і збіг двох мов унаслідок контактування.

Конверсией — слова, які передають двобічні суб'єктно-об'єктні відношення в лексико-семантичній системі.

Конверсія (лат. conversio — обертання, перетворення) — 1) у семантиці—зображення однієї ситуації поперемінно з двох протилежних сторін (Роман купує у Степана книжку — Степан продає Романові книжку); 2) у словотворенні — спосіб словотворення без використання спеціальних словотвірних афіксів, перехід слів із одної частини мови в іншу.

Конкретне мовознавство — мовознавство, яке вивчає окремі (конкретні) мови (україністика, русистика тощо).

Конотація (лат. со (п) — префікс, що означає об'єднання, сумісність, і notatio — позначення) — додаткові семантичні і прагматичні особливості («співзначення») лексичного значення та значень інших мовних рівнів, які нашаровуються на їхній предметно-поняттєвий аспект.

Конститутивна функція фонем (лат. constitutus — визначений) — функція, пов’язана з творенням одиниць вищого рівня — морфем і слів.

Конструктивне мовознавство {лат. constructs — побудова, складання) — мовознавство, яке вивчає мову, її структуру на відміну від функціонального мовознавства, яке вивчає мовлення.

Конструктивний синтаксис (лат. constructio — побудова, складання) — синтаксис мови (не мовлення); вивчає речення як структурні схеми.

Конструкційна граматика — граматика, яка при інтерпретації форми та змісту висловлень і фраз враховує не тільки форму і зміст їхніх складників, а й значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники.

Контекст (лат. contextus — поєднання, зв’язок) — мовне оточення або ситуація, в яких уживається лінгвальна одиниця.

Контенсивна типологія мов (англ. content — зміст) — типологія, зорієнтована на зміст, семантику (на семантичні категорії мови і способи їх вираження).

Контрастивна лінгвістика —див. Зіставне мовознавство.

Контрастивний метод —див. Зіставнйй метод.

Контрастна дистрибуція (франц. contraste — протилежність) — дистрибуція, коли мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях, але мають різне значення (дім — дим —дум —дам).

Конфронтатйвна лінгвістика —див. Зіставне мовознавство.

Концепт (лат. conceptus —думка, поняття) — у когнітивній лінгвістиці — одиниця ментальних або психічних ресурсів свідомості і тієї інформаційної структури, яка відображає знання й досвід людини; оперативна змістова одиниця пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи і мови мозку (lingua menta//s), усієї картини світу, відображеної в мозку людини; відомості проте, що індивід знає, припускає, думає, уявляє про об'єкти світу.

Концептуалізація (англ. conceptualization, від лат. conceptus — думка, поняття) — поняттєва класифікація; процес пізнавальної діяльності людини, який полягає в осмисленні інформації, що надходить до неї, і призводить до утворення концептів, концептуальних структур і всієї концептуальної системи в мозку людини; процес структурації знань і виникнення різних структур представлення знань із деяких мінімальних концептуальних одиниць.

Концептуальна система — сукупність усіх концептів, наявних у розумі людини, їх упорядковане об'єднання.

Концептуальний аналіз — у когнітивній лінгвістиці — методика дослідження концептів на основі сполучуваності відповідних лексем, а також більш широких контекстів їх вживання.

Копенгагенський структуралізм —див. Глосематика.

Корелятивні опозиції фонем (лат. со — префікс, що означає об'єднання, спільність, сумісність, і relatio — відношення) — опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими — збігаються.

Кореляція (лат. correlatio — співвідношення) — 1) ряд фонематичних опозицій за однією диференційною ознакою; 2) взаємна зумовленість, семіологічна залежність двох чи більше одиниць мови.

Кореневі мови —див. Ізолюючі мови.

Корінь — основна, єдина обов’язкова для кожного слова морфема, що є носієм його лексичного значення, повторюється в усіх граматичних формах і споріднених словах.

Креольські мови (франц. Creole, від ісп. сгіоііо — людина мішаного походження, від батьків двох рас) — мови, сформовані на основі піджинів і які стали рідними для певного колективу їх носіїв.

Кульмінативна функція фонем (лат. сиїтеп — вершина) — функція, яка полягає в забезпеченні цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу або сингармонізмові.

Кумулятивна функція мови (лат. ситиіо — згрібаю, нагромаджую) — функція зберігання всього того, що виробила нація в духовній сфері. Синонім: історико-культурна функція.

Ларингальна теорія (грец. Іагіпх — гортань) —теорія найдавнішого складу, походження і чергування індоєвропейських голосних, яка виходить з існування у прамові особливих фонем, умовно названих ларингалами.

Лексема (грец. lexis— слово, вислів) — слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови.

Лексико-граматичні розряди (категорії) — граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, для яких характерна спільна семантична ознака (збірність, речовинність, зворотність тощо).

Лексикографія (грец. Іехікбп — словник і grapho — пишу) — розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад.

Лёксико-семантична група — тісне об'єднання слів у межах лексико-семантичного поля.

Лексико-семантична система — один із рівнів мовної структури, що складається із слів та їхніх значень.

Лексико-семантичне поле — сукупність парадигматично пов’язаних лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ.

Лексико-семантичний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого основним словотворчим засобом є зміна лексичного значення твірного слова (при збереженні його матеріальної структури).

Лексико-синтаксичний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого нові слова творяться шляхом поєднання в одному слові двох чи більше слів або словоформ внаслідок лексикалізації словосполучень.

Лексичне значення — історично закріплена у свідомості людей віднесеність слова з певним явищем дійсності.

Лінгвістика тексту— галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв’язного тексту та його змістові категорії.

Лінгвістична географія — див. Ареальна лінгвістика.

Лінгвістична типологія — див. Типологічне мовознавство.

Лінгвогенетичний метод (лат. lingua — мова і genesis — походження) —див. Порівняльно-історичний метод.

Лінгвогеографія — див. Ареальна лінгвістика.

Лінгводидактика (лат. lingua — мова і грец. didakti’Kos — повчальний) — теорія освіти, що обґрунтовує і розкриває зміст, методи і форми навчання мови.

Лінгвостатистика — розділ математичної лінгвістики, який вивчає статистичні закономірності в мові.

Логіко-граматичний синтаксис — синтаксис, в якому речення і його компоненти інтерпретуються з позиції логіки.

Логіцизм — див. Логічний напрям у мовознавстві.

Логічний напрям у мовознавстві — сукупність течій, концепцій, що вивчають мову в її зв’язках із мисленням та знанням і орієнтуються на певні школи в логіці та філософії. Синонім: логіцизм.

Локація (англ. locution — мовний зворот, вислів) — використання мовних засобів для досягнення мети.

Маркер (франц. marqueur, від marquer — робити мітку) — див. Сёма.

Математична лінгвістика — галузь мовознавства, яка вивчає можливості застосування математичних методів для дослідження й опису мов.

Математична логіка — формальна логіка, яка застосовує матема-тичні методи й спеціальний апарат символів і досліджує мислення за допомогою обчислень (формалізованих мов).

Машинний переклад — переклад текстів з однієї мови на іншу за допомогою ЕОМ.

Ментальні репрезентації (франц. mental — мислений, розумовий, від лат. mens, mentis — розум, думка, мислення і representatio — наочне зображення) — ключове поняття когнітивної науки, яке стосується процесу представлення (репрезентації) світу в голові людини й одиниць такого представлення; умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний або видуманий світусвідомості, втілюють знання про нього й почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення.

Метамовна функція — функція мови бути засобом дослідження і опису мови у термінах самої мови.

Метод глотохронології (грец. glotta — мова, chronos — час і logos — слово, вчення) — статистичний метод датування, який застосовується для визначення тривалості окремого існування двох споріднених мов шляхом підрахунку процентного співвідношення спільних елементів у їх основному словниковому фонді.

Метод лінгвістичної географії— метод, який полягає у нанесенні на географічну карту даних про особливості певних мовних явищ у вигляді ізоглос (ліній, які позначають межі поширення певного мовного явища).

Методика безпосередніх складників — спосіб подання словотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучення чи речення у вигляді ієрархії вкладених один в одного елементів.

Методика семантичного поля — спосіб дослідження лексико-семантичних систем двох чи більше мов, який полягає втому, що семантичне поле однієї мови накладається на відповідне поле іншої і таким чином установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мовами навколишнього світу.

Методика фізіологічних реакцій — методика, яка полягає в реєстрації фізіологічних реакцій людського організму (судинна реакція, розширення зіниць ока, зміни частоти пульсу тощо) на певні мовленнєві стимули.

Мова — природна система комунікативних знаків і правил їх функціонування.

Мова-еталон — ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло) для зіставних досліджень мов.

Мова-основа — див. Прамова.

Мовленнєвий акт — цілеспрямована мовленнєва дія, здійснювана відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки.

Мовлення — конкретно застосована мова; засоби спілкування в їх реалізації.

Мовна асиміляція — процес утрати етносом рідної мови і перехід на мову іншого (панівного) етносу.

Мовна картина світу — спосіб відбиття реальності у свідомості людини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними концептуально-структурними канонами.

Мовна компетенція (лат. competentia, від competo — взаємно прагну; відповідаю, підходжу) — рівень знання своєї мови певним індивідом.

Мовна норма — сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування.

Мовна політика — сукупність ідеологічних принципів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні у межах певних адміністративно-політичних утворень.

Мовна типологія (грец. typos — форма, зразок і logos — вчення) — 1) визначення загальнолінгвістичних таксономічних категорій як основа для класифікації мов за типами; 2) розділ мовознавства, який досліджує принципи і опрацьовує способи типологічної класифікації мов.

Мовний етикет — усталені мовні звороти, типові формули, які використовуються у конкретних ситуаціях спілкування і відповідають національно-культурним традиціям певного соціуму.

Мовний союз —особливий тип ареально-історичної спільності мов, що характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок тривалого й інтенсивного контактного й конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору.

Мовні контакти (лат. contactus — дотик) — взаємодія двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словниковий склад однієї чи багатьох із них.

Мовні універсали(лат. universalis — загальний) — явища, властиві всім мовам або більшості з них.

Модальність (від сер.-лат. modalis — модальний; лат. modus — міра, спосіб) — функціонально-семантична категорія, яка виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб'єктивної кваліфікації повідомлюваного.

Модифікаційне словотвірне значення (лат. modificatio — видозміна, перетворення) —додаткова ознака до значення твірного слова без зміни частиномовної належності слова.

Модус (лат. modus — міра, спосіб) — частина речення (висловлення), яка виражає ставлення мовця до повідомлюваного; оцінка змісту речення (висловлення).

Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, що поставив собі за мету досліджувати живі мови, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.

Моногенез —див.Теорія моногенезу.

Морф (грец. morphe — вигляд, форма) — конкретний лінійний представник морфеми, один із формальних її різновидів; найкоротший мінімальний відрізок словоформи, наділений значенням.

Морфема (грец. morphe — вигляд, форма) — мінімальна двостороння одиниця мови, тобто одиниця, що має план вираження і план змісту і яка не членується на простіші одиниці такого самого роду.

Морфологічний рівень мови — система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння.

Морфологічний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого словотворчим формантом є афіксальні засоби.

Морфологія (грец. morphe — вигляд, форма і logos — слово, вчення) — 1) граматична будова слова; система притаманних мові морфологічних одиниць, категорій і форм, а також правил їх функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає закономірності функціонування і розвитку цієї системи.

Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого нові слова творяться шляхом переведення слова або окремої словоформи з однієї частини мови в іншу.

Морфонема (від морфема і фонема) — ряд фонем, що замінюють одна одну в межах тієї самої морфеми і представлені в її аломорфах.

Морфонологічний проміжний рівень — рівень мови, проміжний між фонологічним і морфологічним.

Морфонологія — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей для вираження граматичних значень.

Морфосилабема (від морф і грец. syllabe — склад) — мінімальна фономорфологічна одиниця в кореневих мовах, де морфема і склад збігаються. Синоніми: силабема, силабоморфема.

Надлишковість інформації — різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації.

Надфразова єдність — відрізок мовлення, що складається з двох чи більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.

Натуралізм — див. Натуралістичний напрям у мовознавстві.

Натуралістичний напрям у мовознавстві — напрям, який винику межах порівняльно-історичного мовознавства І половини XIX ст. і поширював принципи й методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. Синонім: натуралізм.

Національно-мовна політика — мовна політика як частина національної політики держави.

Недиференційні ознаки фонем — див. Інтегральні ознаки фонем.

Нейролінгвістика (грец. пеиго — жила, нерв і лінгвістика) — наукова дисципліна, яка виникла на межі неврології та лінгвістики й вивчає систему мови у співвідношенні з мозковим субстратом мовної поведінки.

Нейтралізація фонем (лат. neutralis — не належний ні тому, ні іншому) — зняття фонологічного протиставлення у певних положеннях (позиціях).

Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв’язку з культурою її носіїв.

Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.

Несистемний контекст — контекст, який не випливає із семанти-ки слова; невластивий для слова контекст.

Номінативна функція (лат. nominativus — називний, відпотіпо — називаю) — функція позначення предметів і явищ зовнішнього світу і свідомості. Синоніми: репрезентативна функція, референтна функція.

Номінативний синтаксис — синтаксис, який вивчає номінативну функцію речень, тобто функцію, пов’язану з позначуваною реченням ситуацією (подією).

Номінативні мови (лат. nominativus — називний) — мови, в яких єдино можливою формою підмета є називний (номінативний) відмінок незалежно від перехідності (неперехідності) дієслова.

Норма мовна —див. Мовна норма.

Ностратична теорія (лат. noster— наш) — теорія, згідно з якою окремі мовні родини об'єднуються на глибшому етапі реконструкції в одну ностратичну надродину. Синонім: борёйська теорія.

Нульова морфема — морфема, яка не має реального звукового вираження в одній із форм парадигми і виділяється, усвідомлюється тільки у співвідношенні з матеріально вираженими морфемами в інших формах цієї ж парадигми.

Обчислювальна лінгвістика — лінгвістика, предметом якої є вивчення мови, пов’язане з можливостями машинної обробки і переробки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову і функціонування.

Одномірні опозиції фонем — опозиції фонем, в яких їхні спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються.

Омоніми (грец. homos — однаковий і опута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різні значення.

Ономасіологія (грец. onomasia — найменування і logos — слово, вчення) — теорія номінації; один із двох аспектів семантики (поряд із семасіологією), який вивчає природу, закономірності і типи мовного позначення елементів дійсності.

Описовий метод — метод планомірної інвентаризації одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Опозиції фонем (лат. oppositio — протиставлення) — протиставлення двох чи кількох фонем для виявлення різниці між ними.

Опозиційний прийом — прийом, який полягає в зіставленні мовних одиниць для встановлення їхніх диференційних ознак і на цій основі об'єднання їх у певні парадигматичні класи.

Орфографія (грец. orthographia, від orthos — правильний і grapho — пишу) — історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі.

Особа — граматична словозмінна категорія дієслова (в деяких мовах також іменника в позиції присудка), що означає відношення суб'єкта дії до мовця.

Палаталізація (лат. palatum — піднебіння) — пом’якшення приголосних у певних фонетичних позиціях внаслідок піднесення середньої спинки язика до піднебіння.

Парадигма (грец. paradeigma — приклад, зразок) — 1) у широкому розумінні — ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких визначається відношеннями до інших; 2) у вужчому розумінні — об'єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може у мовленні бути заміненою іншою одиницею цього класу.

Парадигматика—один із двох системних аспектів у вивченні мови, що розглядає мовні одиниці як сукупності структурних елементів, об'єднуваних у пам’яті мовців і пов’язаних відношенням протиставлення.

Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.

Паракінесика (грец. para — біля, коло, поряд і kinetikos — той, що рухає) — жести і міміка як засоби спілкування.

Паралінгвістика (грец. para — біля, коло, поряд і лінгвістика) — 1) сукупність невербальних засобів спілкування; 2) розділ мовознавства, який вивчає ці засоби.

Переповідний спосіб — спосіб, який позначає неочевидну дію (інформацію з чужих уст) і може виражати відтінок недовір'я, сумніву, здивування. Синонім: коментатйв.

Перлокуція (лат. per — префікс, що означає посилення, завершення, дію, спрямовану на щось, крізь щось, і англ. locution — мовний зворот, вислів) — вплив мовлення на свідомість та поведінку адресата.

Перформатив (лат. performo — ді ю) — висловлення, еквівалентне дії, вчинку.

Перформатйвна функція — функція мовлення, яка полягає у виконанні перформативного акту, тобто такого, який рівнозначний здійсненню дії. Див. Перформатив.

Перцептивна функція фонем (лат. perceptio — сприймання, пізнавання) — розпізнавальна функція.

Пїджини (від спотвореного англ. business — справа) — змішані мови зі спрощеною структурою, які використовуються як засіб міжетнічного спілкування.

Пізнавальна функція мови — див. Гносеологічна функція мови.

Побутовий контекст —див. Ситуативний контекст.

Поверхнева структура — спосіб конкретного опису синтаксичної побудови кожного окремого речення з його глибинних структур. Див. Глибинна структура.

Поетична функція мови —див. Естетична функція мови.

Полісемія (грец. polysemos — багатозначний) — наявність різних лексичних значень в одному й тому самому слові.

Полісинтетичні мови (грец. polys — багато і synthesis — поєднання) — мови, в яких різні частини висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами. Синонім: інкорпоруючі мови.