Розвиток української етнонаціональної спільноти

ПЛАН

• Вступ 2
• Розділ 1. Теоретичні основи розвитку української етнонаціональної спільноти 5
• 1.1 Підходи до розуміння етнічності та етнічної ідентифікації в соцологічному дискурсі 5
• 1.2 Становлення людини в націотворчому аспекті 7
• 1.3 Етнос — різновид природної історичної самоорганізації людства і передумова формування нації 9
• Розділ 2. Українська етнонаціональна спільнота — особливості та характерні риси 17
• 2.1 Етнонаціональна група як компонент етнонаціональної структури українського суспільства 17
• 2.2 Історія етнічності національних культур 20
• Висновки 28
• Список використаної літератури 31

Вступ

Актуальність теми. Нині в соціогуманітарних науках спостерігається ренесанс проблематики ідентичності, що зумовлено, з одного боку, сучасними глобалізаційними процесами, з іншого, зростанням значення культурних відмінностей.

Невід'ємною складовою загальної соціальної ідентичності людини є етнічність. Cучасна соціальна думка в поясненні феномену етнічної ідентичності використовує як примордиалістські моделі, згідно з якими етнічна приналежність перетворюється на дещо не менш тісно пов’язане з людиною, ніж її шкіра, так і конструктивістські, які розглядають етнічні характеристики, як і більшість соціальних ознак, подібними до одягу, котрий можна обирати та міняти. Етнічна ідентичність, котру ми звикли визначати на основі культурних традицій, історичної пам’яті, мови знаходиться під впливом сучасних соціальних змін, конфліктів та пошуку визначень. Етнічна група, як і етнічна ідентичність, виступає предметом соціального конструювання, а не чимось незмінним та несуперечливим.

Посилена увага до феномену етнічного пов’язана з утвердженням принципу мультикультуралізму в сучасних суспільствах. Етнічний ренесанс, що характерний для розвитку не лише посттоталітарних суспільств, а й розвинених країн Заходу, засвідчив зростання ролі етнічного чинника, як такого, що здатен чинити вплив на функціонування соціальних механізмів та розподіл суспільних ресурсів. Україна як і більшість країн Європи є поліетнічним суспільством. Соціальна трансформація українського суспільства супроводжується етнополітичним ренесансом як титульного етносу — українців, так і етнічних меншин, що свідчить про структурування соціального простору не лише за економічною, політичною, а й за етнічною ознакою. Успіх міжетнічної взаємодії в суспільстві в чималій мірі залежить від соціального самовизначення як на індивідуальному рівні, так і на груповому, що в свою чергу впливає на визначення статусних позицій суб'єкта. Вплив етнічного чинника на зміну статусних позицій як індивіда так і групи є тому досить актуальним.

Проблеми етносоціальної нерівності є досить новими для вітчизняної соціології і стають об'єктом теоретичного та емпіричного дослідження лише в період перебудови, оскільки вивчення соціальної структури радянських народів ґрунтувалось на виявленні тенденцій до зближення головних характеристик їх розвитку, що трактувалось як подолання соціальної нерівності. Останнім часом інтерес до способу життя, положення і ролі в українському суспільстві етнічних груп значно зріс. Новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації, розбудові національної держави, задоволенню специфічних інтересів і потреб усіх громадян України, етнічних груп, повному подоланню будь-яких привілеїв та зверхності на національному ґрунті, втіленню в життя універсальних прав людини, політико-правовому забезпеченню демократичного розвитку етнічних спільнот.

Відтак першочерговою є потреба наукового осмислення проблем етнонаціональної самоорганізації, формування соціальних орієнтирів, розв’язання суперечностей у сфері міжетнічних відносин, власне, подальшого наукового пошуку у сфері етнонаціонального самовизначення та самозбереження.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб виявити закономірності, тенденції, особливості формування української етнонаціанальної спільноти, трансформації українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів.

Виходячи з мети дослідження поставлені такі завдання:

— виявити сутнісні ознаки етносу та нації з точки зору соціологічного пізнання;

— проаналізувати основні етапи та особливості формування української етнонаціональної спільноти;

— розкрити особливості розвитку етнічних культур на території України;

Об'єктом дослідження є українська етнонаціональна спільнота в історичній ретроспективі та її сучасний стан.

Предмет дослідження — суспільні, етнонаціональні, особистісні чинники та особливості формування української етнонаціональної спільноти, становлення поліетнічного суспільства.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки курсової роботи створюють базу для подальшого поглибленого дослідження етнонаціональної царини суспільного буття. Матеріали дослідження можуть бути використані студентами при підготовці до семінарських занять з курсу Соціологія, Етнологія, та при написання курсових та дипломних робіт з даної проблематики.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (31 найменування).

Розділ 1. Теоретичні основи розвитку української етнонаціональної спільноти

1.1 Підходи до розуміння етнічності та етнічної ідентифікації в соцологічному дискурсі

В етносоціології сьогодні домінує думка щодо інтеграції основних теоретичних напрямків — примордиалістського (К.Гірц, Р. Гамбіно, У. Коннора, Е. Сміт, Ю. Бромлей), конструктивістського (Б.Андерсон, Ф. Барт, Е. Геллнер, Е. Хобсбаум, В. Тішков) та інструменталістського (Н.Глейзер, Д. Мойніхан, Л. Дробіжева, Ю. Арутюнян, Г. Солдатова, З. Сікевич), які знаходяться в стані теоретичного конфлікту щодо трактування етнічного феномену [30, 146]. Непорозуміння між представниками даних напрямків ґрунтується на відмінностях теоретичних позицій, з яких вони виходять. Згідно з структуралістсько-об'єктивістським підходом — люди народжуються як члени певної етнічної спільноти, що й визначає спосіб діяльності та поведінку; згідно з конструктивістсько-суб'єктивістським — етнічні спільноти розглядаються як результат свідомої чи несвідомої діяльності людей та їх інститутів з конструювання ідентичності (набору ознак, котрі дозволяють відносити індивіда до певної групи).

Детальний огляд кожного з вищезазначених напрямків дає можливість виявити основні підходи до розуміння етнічного феномену в соціології. Отже, етнічність — це не лише форма організації культурних відмінностей між спільнотами, а ще й соціальний феномен, що містить у собі єдність об'єктивного та суб'єктивного, а також виступає інструментом у досягненні конкретних групових цілей. Етнічна ідентичність — це символічний засіб об'єднання з одними і дистанціювання від інших. Отже, не зважаючи на багатоманіття підходів до її означення слід відмітити три основні аспекти її прояву: атрибутивний, інтеракційний та суб'єктивно-символічний.

Слід зазначити, що ідентифікація розглядається як процес, в ході якого формується ідентичність: індивідуальна та групова, або колективна (соціальна). Соціальна ідентичність є зв’язуючою ланкою між психологією особистості та структурою і процесами в соціальних групах, в яких ця особистість розвивається. Саме це стало причиною того, що дане поняття так активно розробляється психологами та соціологами. Дослідники виділяють три широких контексти, в яких було визначене і розроблене поняття соціальної ідентичності: психологічні теорії розвитку, соціологічні теорії символічної взаємодії та соціально-психологічні теорії соціальної ідентичності.

Різновидом соціальної ідентичності є етнічна ідентичність. Слід зазначити, що поняття «етнічна ідентичність» (еthnic identity) більш поширене в західній антропології, в рядянській етнологічній традиції, як вказує Е. Алєксандрєнков, тотожним йому було поняття «етнічна самосвідомість», яке використовувалось у вузькому та широкому розумінні [26, 94]. Б. Вінер зазначає, що термін «етнічна самосвідомість» у широкому розумінні відповідає англійському «етнічна ідентичність», а «етнічна самосвідомість» у вузькому розумінні в багатьох випадках відповідає англійському «етнічна самоідентифікація» (ethnic self-identification). У вітчизняній науці етнічна ідентичність розглядається через поняття «етнічна самосвідомість», яке з’являється в науковій літературі з 20-их років ХХ століття, хоча теоретичне осмислення його розпочинається лише з 40-их років. Великий внесок у розробку даного поняття внесла радянська етнологічна школа на чолі з Ю. Бромлеєм, котрий визначав етнічну самосвідомість як «обов'язкову умову функціонування етносу» та «невід'ємний компонент етносу» [26, 98].

З 90-их років інтерес до даного феномену почали проявляти історики, психологи, соціологи. Численні дослідження дозволили вченим визначити структуру етнічної самосвідомості, яку в загальному можна подати як усвідомлення належності до етнічної групи та образу «ми».

Серед найбільш важливих емпіричних індикаторів етнічної самосвідомості дослідники виділяють такі як етноконсолідуючі та етнодиференціюючі ознаки, національний характер, спільність рис зовнішності етнофорів, а також елементи традиційної культури (традиції, звичаї) мову, релігію, тощо, Образ «ми», як зазначають дослідники, є досить мінливим і не завжди включає якийсь певний набір уявлень, тобто етнодиференціюючі ознаки є змінними як для одного етносу в історичній ретроспективі так і для різних етносів у певний історичний момент.

Отже, етнічну ідентичність визначають як результат когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним і відокремлення від інших етносів. Якщо раніше дослідники констатували, що для етнічної ідентичності характерний високий рівень стійкості, тому що особистість як правило протягом свого життя належить до певної етнічної групи, то сьогодні проблема зміни етнічної ідентичності стає все більш актуальною. Прискорення динаміки розвитку сучасних суспільств призводить до втрати традиційних соціальних ніш, переходу з одних соціальних груп до інших, посиленню міграційних процесів, тощо. Сучасний погляд на етнічність та етнічні процеси певною мірою пов’язаний з дослідженням історичних змін, однак слід визнати й те, що значний інтерес до вивчення етнічної ідентичності відзеркалює й зміни у способі теоретизування.

1.2 Становлення людини в націотворчому аспекті

Сутність людини в контексті визначення основних типів соціоцивілізаційної її еволюції це — плем`я, рід, народність, нація. Прийнятнішим для такого аналізу є еволюційний метод, який виходив з ідеї єдиноподібного розвитку людства на засадах природної еволюції. У цьому контексті цей метод надає більші, порівняно з іншими (у даному випадку з креаціоністським і маркситсько-ленінським), можливості для вивчення процесу націоналізації людини, визначення рівня біосоціальності відповідно до її соціоцивілізаційної еволюції.

Еволюційний метод — це метод в якому гармонійно поєднані найважливіші складові елементи об`єктивної діалектики — необхідність і випадковість, поступовість і перервність, форма і функція тощо. Пізнання цих елементів багато важить для виявлення взаємозв`язку природи та суспільних явищ, загалом для визначення перспектив історичного розвитку. [16, 53]

Людина розглядається як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність як тілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, як видозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, — це поява відповідного типу соціоцивілізаційної еволюції людини — племен, родів, народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації.

Найрельєфніше сучасний світ поділений за етнічною і національною ознаками. Причому національна ознака у цьому контексті поступово висувається на передній план, а тому не випадково, що саме національна людина, для характеристики якої традиційно вживають поняття «нація», визначає основний зміст сучасної епохи, її націоцентричність. Не ідея нації визначає зміст націоцентричної епохи, а людина, яка об`єктивно є національною, тобто належить до якогось певного національного соціуму, в якій самоорганізовується людство в ході власної еволюції. Утвердження такої епохи, як свідчить сучасний суспільний розвиток, проходить не безпроблемно, а нерідко суперечності між етнічним і національним вступають у конфлікт, відвернути який можна лише на шляху «зняття» причин, що викликали його появу. [16, 54]

Аналіз причин етнонаціональних конфліктів показує, що їх виникнення пов`язане з двома крайніми підходами: з одного боку — ігноруванням важливості етнонаціональних чинників, а з іншого — їх абсолютизації. Полярність означених підходів пов`язана з багатоаспектністю і багатоваріантністю проблем етнонаціональної ідентичності, відсутністю належної теоретико-методологічної бази їх розв`язання. Висхідним пунктом розробки таких засад могло б стати вироблення загальноприйнятних підходів щодо визначення сутності основоположних понять етнонаціонального знання, якими є «етнос» і «нація». У цьому контексті історіологічний метод дослідження, може стати методологічною засадою вироблення спільних підходів, порозуміння науковців різних галузей знань — істориків, етнологів, філософів, політологів та ін. [16, 54]

Аналіз становлення людини в націотворчому аспекті показує що:

1. історично людина розвивається за законами органічної еволюції, відповідно до дивергентивного закону суспільного розвитку;

2. біологічна еволюція пралюдини і людини об`єктивно створила основу для формування соціальних форм організації людського буття;

3. на певному етапі еволюції людини з`являються притаманні лише природі людини соціальні форми організації співжиття — племінні, родові, етнічні і національні;

4. розвиток соціальних відносин, основу яких становлять політичні відносини, помітно впливає на зміну біологічної еволюції людини;

5. з часу виникнення соціальних форм організації людського життя людина перестала бути суто біологічною істотою. [16, 55]

З цього періоду взаємодія біологічного і соціального в людині поглиблюється. Наочним цьому підтвердженням є процес формування етносу — одного з основних типів соціоцивілізаційної еволюції людини.

1.3 Етнос — різновид природної історичної самоорганізації людства і передумова формування нації

Етнічність — категорія синкретична (неподільна). Вона означає складну систему суспільних відносин, що зв’язує особу як носія етнічних ознак (етнофора) з її етнічним середовищем: родиною, сусідством, громадою, етнічною групою, нацією чи суспільством загалом. Інакше кажучи, етнічність — це вся багатобарвність культурної картини народу або народонаселення держави.

Поняття етнічності формувалося як результат наукового осмислення розмаїття етнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції, два типи розуміння феномена етнічності, як і всіх його похідних — етнічної спільності, етносу, етнічних груп, етнонації й нації: примордіалістська (або первинна) та конструктивістська.

Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася на ідеях романтизму кінця XVIII — початку XIX ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження й загального національного піднесення. Аби виразніше відтінити ці процеси, надавши їм певної пріоритетності, їх зазвичай ідеалізували та міфологізували, надто перебільшуючи їхнє справжнє значення. Водночас така міфологізація етнічності правила за каталізатор етнонаціональних процесів, зокрема творення національної самосвідомості. Отже, в практичній площині примордіалістська позиція прискорювала формування національних держав.

Гносеологія (теорія пізнання) примордіалізму грунтується на визнанні етнічності як об'єктивної реалії, тобто первинної властивості людини й людства, що сформувалася історично чи навіть закладена в генетичному коді. Відповідно до цього формувалося поняття етнічна спільність (етнос, народ). Цим терміном позначається група людей, члени якої мають спільну назву, елементи культури, міф про спільність походження та спільну історичну пам’ять, асоціюють себе зі спільною територією і наділені почуттям солідарності.

Не вдаючися поки до наукових коментарів цього визначення, обмежимося лише констатацією: кожна з прикмет етнічної спільності має історичну обумовленість і наукове підтвердження. Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг або Лев Гумільов. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв’язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу («етносоціального організму») — способом кодування етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу — засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави [12, 3].

Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності — найхарактерніша для західних етнологів — постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися лише тепер, oтже, природно, набуває популярності конструктивістська етнологічна концепція, потрібна, насамперед, як інструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого характерний високий ступінь автономності особи.

Гносеологічна основа конструктивізму — заперечення природності, генетичної закодованості етнонаціональних ознак. Прихильники цієї концепції не визнають нації за біосоціальні організми, вважаючи їх надуманими, вигаданими, створеними завдяки зусиллям інтелектуалів, що їх П. Боурді називав «професіоналами уявлень»: політиків, науковців, письменників, усіх, хто спроможний поширювати розумову продукцію на масовому рівні.

Інструментом такого поширення і конструктивісти, і примордіалісти вважають поняття національної приналежності — щоправда, розуміючи його по-різному. Для примордіалістів національна приналежність — це постійний внутрішній поклик, випробування людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу; для конструктивістів — це результат соціалізації та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто — механізм досягнення етносоціальних цілей [12, 3].

Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відтіняють різні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.

Різна спрямованість концепцій обумовлює відмінність системи понять і спробу осмислення феномена етнічності. Конструктивісти, наприклад, використовують такі визначення, як етнічна категорія, етнічна група та етнонація — своєрідні покажчики структури і стану багатомірного суспільства. Етнічна категорія позначає групи людей зі схожими характеристиками: однаковою мовою, релігією, звичаями, географічним походженням, расою. Етнічна група охоплює носіїв ціннісних орієнтацій на причетність до етнічної, етнографічної або соціальної групи. Етнонація — це етнічна група, що домагається особливого політичного статусу й визнання своїх особливих прав.

Кожне суспільство має у своєму складі всі названі одиниці, співвідношення між якими визначає етносоціальну ситуацію. Мобілізувати національні процеси може тільки етнонація як найзорганізованіша і найактивніша етнічна група. Натомість етнічні категорії — найконсервативніші й тому найменш мінливі утворення.

Етнічні групи можна трансформувати, регулювати й навіть зруйнувати, тоді як етнічні категорії надзвичайно пристосовані до політичного тиску. Однією з найразючіших історичних помилок у контролі над етнічністю була політика асиміляції соціально усталених етнічних категорій у більш широкі культури. Особливо яскраво це помітно на українському грунті завдяки великому етнічному й етнографічному розмаїттю населення і наявності в його складі всієї етнічної системи: етнічних категорій, етнічних груп та етнонації [2, 14].

З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічна самосвідомість, а суспільне буття; етнічна історія завжди пов’язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.

Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси — широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членів етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація — вона здатна забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гасло самовизначення.

Такої доктрини дотримуються всі етнічні величини, проте вкладають у неї різний зміст. Якщо етнонація розуміє її цілком політично, то нечисленні етнічні групи — як право на культурне й духовне самовираження: політична та економічна незалежність їм, звичайно, невигідна. Світова практика влаштування національного життя підтверджує таку теоретичну схему, отож, вона може правити за орієнтир для країн із багатонаціональним населенням, в тому числі й для України [7, 231].

А втім, етнокультурне одноманітних і поготів етнічно «чистих» народів і суспільств практично не буває. Можна говорити лише про ступінь етнічності, але не про її відсутність, бо ж етнічність визначається логікою внутрішнього її розвитку, підсилюючись розмаїттям природних та історичних умов.

У самій природі етносу заховується складність його структури, що охоплює цілу низку таксономічних одиниць, взаємодія між якими забезпечує його усталеність і цілісність. Спрощення етнічної структури призводить до його деградації або й руйнації. Складність структури етносу зумовлює також і розмаїтість його культури. Навіть у межах одного етносу вона становить цілу систему підпорядкованих елементів: загальнолюдських і власне етнічних, тільки даному етносові притаманних, загальноетнічних і локальних, внутрішніх і зовнішніх. Усі вони перебувають у складному діалектичному взаємозв'язку, виконуючи двоєдині функції: етноінтеграційну й етнодиференційну.

Етнорозрізнювальні функції культури мають як природні, пов’язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Несхожими між собою можуть бути субетнічні одиниці, етнографічні групи, етносоціальні утворення або ж регіональні чи зональні варіанти, що формувалися в дещо інших природних, історичних та соціально-економічних умовах.

Для етнічної культури українського народу це особливо характерно, оскільки силою історичних обставин в його масив часто вклинювалися іншоетнічні компоненти. Це було, по-перше, наслідком переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення чужорідні культурні риси та етнічні субстрати. По-друге, давалася взнаки тривала колонізація окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальне роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певні українські землі, відрізнялася й політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесією [7, 236].

Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніми народами: росіянами, білорусами, молдаванами тощо. Виникали етнокультурні варіанти, що в усіх периферійних частинах України становили суцільне міжетнічне пограниччя, яке начебто захищало основний її етнічний масив від руйнації. Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти. Діяв внутрішній механізм, який через систему етнічних стереотипів та їх угруповань — традицій — запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією (буквально — передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії (передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історично вироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними групами та етносами.

Головним каналом передавання етнокультурної спадщини є пам’ять (для етносу загалом — колективна пам’ять), свідома та генетична, і саме через це традиції завжди етнічні. Хоч би як всотував етнос іншоетнічні компоненти, він майже обов’язково збереже своє культурне ядро, оскільки система етнічних традицій перетворить і засвоїть чужорідні вкраплення. Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи його окрема група або усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніх виявах. Саме тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Виняток становлять лише мова (яка виконує й етнооб'єднавчі, й етнороз'єднувальні функції) та релігія (яка завжди була і певною мірою залишається тепер головним етнороз'єднувальним бар'єром).

Для українського етносу особливе значення мали історичні події. На цьому тлі відбувалися самобутні етногенетичні процеси, в яких брали участь практично всі національні групи, що нині живуть на території України. Кожен із народів, що належав колись до єдиної етномовної сім'ї індоєвропейців, почав самостійно торувати свій шлях у історії, розселяючись по різних землях, аби через 6—7 тис. років опинитись у спільній державності та єдиному народі на території, що колись була ядром спільної прабатьківщини [7, 312].

У принципових своїх рисах етнічна історія повторюється, відтворюючи і складність етнічності; історія свідчить, зокрема, про багатогамність етнічності вже на момент її формування, коли вона становила компоненту метаетнічної культури, якою, зокрема, була індоєвропейська культура. Аналіз її структури дозволяє спростувати позицію деяких науковців, ніби культурна спільність була притаманна лише етносам родоплемінної доби на тій підставі, що така культура функціонувала на обмеженому просторі. Збільшення етнічних спільностей порушувало просторову одноманітність культури, утворюючи локальні видозміни. Спираючись на закони творення культури та на логіку історичного її розвитку, можна стверджувати, що по-справжньому однорідних культур ніколи не було і, по суті, бути не може; одноманітність культур може бути лише відносною. Це підтверджує вся історія етносів та етнічних культур.

Отже, етнос — це один із типів соціоцивілізаційної еволюції людини, в основі формування якого лежить природна потреба людей до об`єднання з метою самозбереження і самоідентифікації. Етнос репрезентує етнічна людина, рівень політичності якої визначається умовами її існування і можливостями самоудосконалення.

Розділ 2. Українська етнонаціональна спільнота — особливості та характерні риси

2.1 Етнонаціональна група як компонент етнонаціональної структури українського суспільства

В Україні тривають складні процеси творення нації. Це процеси врегулювання не тільки соціальних, але й етнічних взаємовідносин у суспільстві.

Слід мати на увазі, що в будь-якому сучасному суспільстві серед розмаїття соціальних структур (вікової, статевої, освітньої, класової, професійної, поселенської, майнової тощо) надзвичайно важливою є етнонаціональна. Вона може бути більш або менш виразно окреслена, але однозначно можна стверджувати, що зовсім етнічно неструктурованих, моноетнічних або, так би мовити, «етнічно чистих» суспільств у нинішньому світі не існує.

У дослідженнях з питань етнонаціональної структури не знаходимо одностайної думки щодо оперування базовими теоретичними конструктами, якими позначаються складові цієї структури. Відтак, як зазначають науковці, у цій сфері панує понятійно-термінологічний хаос. Зокрема, такі поняття, як «етнос», «етнічна група», «етнічна меншина», «національна меншина», «етнічна спільнота», «етнічна спільність», часто використовуються як синоніми. Це обумовлено тим, що багато досліджень мають міждисциплінарний характер. Оскільки об'єкти вивчення таких наук, як соціологія, культурологія, політологія, етнологія, хоч і мають багато спільного, та все ж вони різні. Отож не дивно, що трактування і застосування таких термінів, як «етнос» і «нація», у них різне [5, 173].

Серед компонентів етнонаціональної структури українського суспільства більшість фахівців виокремлюють домінуючий або титульний компонент — український етнос, який дає назву державі. Цілком слушною є думка В. Євтуха, який наголошує, що «використання терміну «етнос» у соціологічному ракурсі, особливо коли йдеться про структуру явища, дає змогу з’ясувати валідність теорії «єдиного українського етносу». Згідно з останньою, всі особи українського походження незалежно від місця проживання (на території України чи за її межами), які тією чи тією мірою виявляють українську етнічність і підпадають під поняття «український етнос» [7, 69]. Тобто українці, які проживають в США, Канаді, Казахстані, Австралії, Аргентині, Німеччині, Чехії та в інших країнах, а також українці, що живуть в Україні, складають український етнос, а тому при розгляді етнонаціональної структури українського суспільства (розуміючи під українським суспільством громадян української держави і тих, хто проживає на її території, не маючи українського громадянства) слід вести мову про частину українського етносу, який на даній території створив державу — Україну і є в ній домінуючим, або титульним. У процесі державотворення брали участь не лише українці, а й ті громадянами України, які не є українцями за етнічним походженням (на момент проголошення суверенітету держави вони складали 27% населення країни). Ця частка населення за своєю суттю поліетнічна; вона налічує близько 130 етнічних утворень. Такі утворення суспільствознавці позначають термінами «етнічна меншина», «національна меншина», «етнічна група» і часто-густо використовують їх як синоніми.

У самому слові «суспільство» закладено поняття «поліетнічність»: «спільство» означає спільне єство, спільне буття українців, префікс «су» вказує на об'єднання спільного буття етнічних українців з представниками інших етносів у межах території України.

Етнонаціональна група — людська спільнота поліетнічного суспільства, яка визнає свою належність до певного етносу, при чому її представники можуть між собою безпосередньо не взаємодіяти, але їх дії узгоджуються з метою творення нації на основі гетерогенних етнічних утворень. Якщо рівень консолідації та ресурсний потенціал такої групи досить високий, то ця етнонаціональна група може прагнути створити власну державу, а згодом і націю.

В етнонаціональній струтурі українського суспільства можна виокремити усталені та неусталені етнонаціональні групи. Усталені етнонаціональні групи — це групи, які живуть в Україні протягом двох чи більше поколінь. Усталеною етнонаціональною групою можна вважати групу, якщо її представники другого (чи більше) покоління досягли працездатного віку. Якщо жоден представник цієї групи, що народився в Україні, не досяг працездатного віку, то ця етнонаціональна група є неусталеною [6, 159].

До усталених етнонаціональних груп належать: титульна (або материнська) етнонаціональна група — це українська етнонаціональна группа; етнонаціональна група, яка може мати статус національної меншини, невизначений статус або статус корінного народу. Неусталені етнонаціональні групи складаються з іммігрантів, які в палітрі поліетнічного суспільства відрізняються своєю етнічною належністю від вищезазначених етнонаціональних груп.

У 1990;х роках Україна вперше за свою історію зустрілася з новою для себе проблемою — масовим в'їздом на її територію громадян інших держав. Розташування України в центрі Європи, на перехресті шляхів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, Євразійським і Африканським континентами, поглиблення її участі в міжнародному розподілі праці дають підстави вважати, що імміграційні процеси для України не є тимчасовими. «Частина науковців і фахівців вважають імміграцію негативним явищем для України, якому треба всіляко протистояти, інші, навпаки, вважають, посилаючись на досвід Канади, Австралії, Ізраїлю та деяких ін. країн, які створили свою економіку виключно за рахунок іммігрантів, що при належному державному ставленні до імміграції вона може мати неабиякий соціально-економічний, політичний зиск» [14, 74].

В Україну прибувають також біженці з інших країн. Їх проживання (тимчасове або постійне), транзит через її територію перетворилися сьогодні на суттєвий чинник, який впливає (і чим далі, тим більше) на етнонаціональну структуру. Переважно це вихідці з Афганістану, Анголи, В'єтнаму, Ірану, Іраку, Ємену, Нігерії, Пакистану, інших малорозвинених країн Південно-Східної Азії та Африки. Основна маса іммігрантів прибуває з країн, де зухвало діють злочинні угруповання й терористичні організації, які використовують міграцію для завезення наркотиків, контрабанди, переміщення бойовиків тощо. Для стабілізації ситуації слід віднайти наукові методи, які б сприяли як перетворенню імміграції з переважно негативного сьогодні для України явища на інструмент збагачення держави, так і перетворенню всього поліетнічного складу населення України з фактора слабкості на фактор сили та могутності української держави, української нації.

Отже, етнонаціональна структура складається з етнонаціональних груп, які є спільнотами поліетнічного суспільства, котрі визнають свою належність до певного етносу. Представники етнонаціональної групи можуть між собою безпосередньо не взаємодіяти, але їх дії узгоджуються з метою творення нації на основі гетерогенних угруповань. Етнонаціональні групи за часовим критерієм поділяються на усталені та неусталені. Усталені етнонаціональні групи в етнонаціональній структурі українського суспільства представлені титульною етнонаціональною групою, етнонаціональними групами, які мають статус національних меншин, корінних народів або невизначений статус. Неусталені етнонаціональні групи представлені іммігрантами, які значно впливають на етнонаціональну структуру, визначаючи специфіку впорядкування міграційних потоків згідно з нормами міжнародного права і соціальною практикою.

2.2 Історія етнічності національних культур

Багатонаціональний склад населення позначається на своєрідності духовної аури народу, на формуванні його культурного образу та характері міжнаціональних взаємин. Суттєве значення при цьому мають кількісні характеристики тієї або іншої національної групи, як і їхня частка в національному складі населення. Тому природно, що етнокультурна ситуація в Україні визначається насамперед етнічною поведінкою найчисленнішої й титульної української нації, яка історично виступала в ролі головного консолідаційного чинника творення державності.

Проте кожна з національних груп, сприяючи інтеграційним процесам, урізноманітнює форми їх прояву, переважно у напрямі регіонального розмаїття етнокультурної підоснови. Значення і характер впливу національних груп на етнокультурні й національні процеси обумовлюються здебільшого такими чотирма чинниками: компактністю розселення, чисельністю, мірою зв’язку із материнським етнорегіоном та характером вплетення національної групи в політичну систему.

Щодо перших трьох чинників, то вони зумовлюють пріоритетність національних груп у етнокультурному житті населення, насамперед у зонах міжетнічного пограниччя, а саме: українсько-російського, українсько-білоруського, українсько-молдавського, українсько-угорського, українсько-румунського, українсько-польського та українсько-словацького. Отже, такі національні групи, як росіяни, білоруси, молдавани, румуни, угорці, поляки, словаки, суттєво впливають на етнічну ситуацію в окремих регіонах міжетнічного пограниччя. Їхня роль у цьому процесі значно підвищувалася в ситуації, коли та або інша національна група належала до панівної нації. А такими націями за різних часів були польська, румунська, угорська, чехо-словацька та російська [6, 161].

Суттєві корективи в етнокультурну ситуацію вносили, однак, не тільки національні групи, територіальне пов’язані з материнським етнорегіоном, а й відірвані від неї; не лише компактно розселені (до них можна віднести кримських татар, греків, болгар), а й дисперсне розпорошені (євреї, цигани). Словом, кожна національна група брала участь у творенні етнічності українського народу, хоча і з різною мірою значущості.

Однією з найчисленніших національнх груп України, що суттєво вплинула на її етнічність, є росіяни, їхня помітна роль у етнічній історії України виявляється, зокрема, схожістю антропологічної основи — східнослов'янської за походженням — з українцями. Проте в генетичному плані ці два етноси суттєво різняться. Українці з антропологічного погляду більш однорідні, оскільки мають сильно виражені особливості одного, понтійського расового комплексу, ближчого до венедського світу. Східнослов'янська основа росіян, етнічним ядром яких були в’ятичі, кривичі й словени, більш пов’язана зі скіфським світом, формувалася на стику трьох різних расових типів: понтійського, балтійського і уральського, включаючи такі етнічні компоненти, як комі-зиряни, сету, водь, іжора, карели, лопарі — в північному регіоні; мордва, марійці, удмурти, чуваші, татари — у східному регіоні; мері й мурома — в південному.

Формування російської національної групи на території України відбувалося кількома шляхами і у різні часові періоди — через це вона є етнографічно неоднорідною. Найбільш давній історичний пласт пов’язаний із етногенезом східних слов’ян та їх розселенням. Етногенетичним ядром слов’ян було, як вже згадувалося, Середнє Подніпров'я, звідки йшли міграційні хвилі, зокрема і у північні райони. Там, у верхів'ях Прип’яті та Дніпра, на зламі І—II тис. н. е. були переважно розселені балтійські племена, котрі частково відтіснялися слов’янами на північ, а частково асимілювалися ними. Отже, в той період основа майбутніх росіян і українців була схожою і з антропологічного, і з культурного погляду, тим паче, що вона творилася в межах єдиної Руської держави [6, 164].

Стикання різних етносів — українців і росіян, як і багатоетапність формування їхньої культури, позначилося на утворенні серед росіян українсько-російського прикордоння низки етнографічних груп, генетичне пов’язаних із давньоруським населенням. Серед них — «поляхи», власне, мешканці Полісся у межиріччі Десни та Сейму, котрі мають давні спільні етнокультурні коріння з білорусами; «саяни» Курщини, з'єднані з білорусами й литовцями, як і «горюни» Сумщини, «цукани» Воронежчини. Особливу етнографічну групу російських мігрантів утворили козаки, зокрема кубанські. У їх складі були й українські козаки — вихідці із Запорізької Січі, скасованої наприкінці XVIII ст. урядом Катерини ІІ.

На етнічному грунті України в XVII—XVIII ст. склалася надзвичайно своєрідна етнографічна група росіян-старовірів — різна за історично-етнічною долею, але єдина за природою: духобори, молокани, липовани, пилипівці, некрасівці. Вона сформувалася на хвилі протесту як проти церковної реформи, що у XVII ст. запровадив патріарх Росії Никон, так і проти посилення кріпосницького гноблення, особливо відчутного за часів царювання Олексія Михайловича. Після низки поразок розкольників вони були оголошені поза законом і змушені були тікати на окраїни Російської держави та в околичні країни — Річ Посполиту, Румунію, Болгарію тощо [8, 342].

У етнічній історії України чільне місце посідає національна група білорусів — різнопланова в етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси, компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собою три історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків («палещуків»), литвинів та пінчуків. Пінчуки, як і більшість дисперсних білоруських груп (Новоросії, Бессарабії, Запоріжжя), — найбільш пізня хвиля переселень білорусів і переважно пов’язана з першим поділом Польщі. Саме тоді велика кількість селян з Пінської землі переселилася в українські землі, нерідко водночас із білоруськими старообрядцями. Білоруські литвини пов’язані з історією XIII—XVI ст., коли Білорусь опинилася в складі Великого князівства Литовського, — тоді українці й росіяни стали називати білоруське населення України «литвинами». Щодо поліщуків («палещуків», «полісян»), то ця етнографічна група білорусів формувалася в міру зародження білоруського етносу. Його етногенетичним ядром були давні східнослов'янські племена дреговичів, радимичів і кривичів, представлених археологічною культурою курганних поховань VII—IX ст. Найхарактернішими її ознаками були великі металеві намистини, прикрашені зерню, притаманні дреговичам; семипроменеві скроневі кільця радимичів і браслетоподібні скроневі кільця кривичів.

Регіон Полісся як основна територія розселення білоруської національної групи в Україні був певною мірою перехідною (зоною від власне української до білоруської культури, від південного до північного етнографічного масиву. Разом з тим традиційно-побутова культура білорусів, насамперед поліщуків, мала риси регіональної своєрідності: в їхній матеріальній, уховній і етикетній культурі, як і в сімейному укладі, залишиюся багато архаїчних, а в своїй основі давньоруських рис. Склався традиційно білоруський комплекс як одягу — поньова, фартух, андарак, саян, так і традиційного планування поселень — вуличне планування та усталене розміщення селянського двору — одноабо дворядний «погонний двір». Саме північних районах України утворився «українсько-білоруський» тип житла і відповідний інтер'єр хати [8, 351].

Великий пласт у етнічній історії України являє собою Єврейство, відоме в Україні ще за часів Київської Русі. Тоді воно в основному розселялося в Києві окремими кенаанимами — етнорелігійними громадами. Проте масове переселення євреїв у Україну відбувається пізніше, у XV—XVI ст., коли Західна Україна та Правобережжя були підпорядковані Речі Посполитій — саме тоді і відкрився шлях в Україну західноєвропейським євреям — ашкеназі. Цей процес тривав майже чотири століття, втягуючи різні регіони України, і, по суті, все українство.

Роль єврейського компонента в етнічності України вагома. І це при тому, що традиційно єврейство функціонувало як замкнена група, майже не втручаючись у громадське життя суспільства. Для цього були серйозні підстави — усунення євреїв від землеволодіння та постійні на них гоніння. Спираючись на матеріали актів XV—XVII ст., Володимир Антонович так описував цю ситуацію: «…євреї не тільки не користувалися заступництвом з боку уряду та володарів міст, а навпаки, завжди виключалися з числа тих, хто користувався пільгами, як, наприклад, міщани-християни, а іноді вони навіть зазнавали гонінь з боку влади».

Традиційно усталена замкненість єврейської общини сприяла певній архаїзації їхньої традиційно-побутової культури, зокрема одягу, житла, обрядів. Майже до XIX ст. євреї одягали традиційне вбрання: чоловіки — довгий чорний шовковий сюртук з чорним поясом, міхові шапки й панчохи з черевиками, а хасиди — чотирикутну накладку з вирізом для шиї білого кольору з синіми смугами; жінки — сорочку із спідницею, турецьку головну пов’язку та туфлі із панчохами, молоді єврейки нерідко одягали перуки. Згідно із звичаями жінки, особливо заміжні, не мали права з’являтися на людях з непокритою головою, як і чоловіки — під час читання молитов. З цією метою вони одягали «кіпи», оскільки вважалося, що не можна згадувати ім'я Бога з непокритою головою. Біблійські звичаї приписували іудеям також носити довге волосся, бороди й «пейси».

Проте адаптація євреїв до системи української культури, яка грунтувалася саме на цінностях землеробської праці, все ж відбувалася, як і усвідомлення ними власної причетності до української землі, що ставала для них етнічною землею. Одним із показників цього явища можуть бути шлюби, що беруться євреями з людьми інших національностей України.

Значний вплив на українську етніку мала польська національна група, розселення якої в українських землях пов’язане із агресією Речі Посполитої, розпочатої ще у XIV ст. Його дієвість зумовлювалася двома головними чинниками: тривалістю полонізації (в окремих регіонах України — понад чотири сторіччя) та тим, що вона була складовою державної політики Польщі. Нарешті, мали значення й релігійні чинники — покатоличення українського населення, етнокультурним наслідком якого стало утворення своєрідної історично-культурної зони в західному регіоні України [10, 609].

Відповідно до такої етнокультурної основи, близької й українському населенню, взаємини між поляками і українцями, започатковані у XIV—XV ст., розвивалися спокійно. Не дуже ускладнювала цей процес і розбіжність у релігійних поглядах місцевого українського населення та поляків, котрі розселялися на території України. Навіть Люблінська унія 1569 р. не надто на ньому позначилася.

Власне, спольщення й покатоличення розпочалося в міру зростання антифеодального руху в Україні, спрямованого не тільки проти польських панів, а й українських. Саме тоді українська шляхта, шукаючи покровительства польського уряду, переходила в католицизм або унію, спольщуючись. Цьому сприяло і пізніше законодавство Польщі, початок якому поклав король Ян Казимир, давши урочисту присягу «не надавати жодного місця в Сенаті, жодної посади, жодного староства некатоликам». Природно, що головним сенсом козацьких повстань, а згодом гайдамаччини стала боротьба за незалежність нації та чистоту віри. Окрему групу серед польського населення утворила околична шляхта, що здебільшого сповідувала православ’я. Певну частину околичної шляхти становили поляки, що розселилися в Україні ще до Люблінської унії, — індеферентні до польських цінностей; в основному вона складалася з українців — нащадків знатних фамілій, спольщених у ті часи (XVII—XVIII ст.), коли все громадське життя зосереджувалося в руках поляків. Католицька релігія не була, однак, для них світоглядом, а свого роду засобом пристосування до умов, коли відбувалося покатоличення.

Етнічна історія України переконливо довела, що духовне відродження, як і національно-духовний розвиток взагалі, можуть відбуватися тільки на національному грунті і лише за допомогою внутрішніх потенцій нації.

Те саме стосується і творення такої національної групи, як кримські татари. Кримські татари як етнос надзвичайно цікаві насамперед з огляду на те, що вони акумулюють у собі розмаїття етногенетичних процесів, що відбувалися на рубежі Східної Європи та Великого Степу. Кримські татари стали витвором тих процесів, увібравши компоненти всіх тих народів, шляхи яких перехрещувалися в Північному Причорномор'ї та Криму.

Незважаючи на спільну тюркську основу, населення Криму, що пізніше одержало назву «кримські татари», етнічно неоднорідне, включає три групи. До першої належать мешканці південного узбережжя Криму, в етногенезі яких взяли участь кіммерійці, греки, римляни, генуезці, турки і які, по суті, дали назву всім кримським татарам. Адже саме їх називали «татами» — «своєвільними людьми». Щоправда, і гірське населення Криму називали «татарами», тобто «людьми гір» (тат — гора, ар — людина). Другу групу складає населення передгір'я й Кримських гір, в етногенезі якого брали участь таври, скіфи, алани, готи, гуни, хозари, генуезці й частково кипчаки. Третю групу становлять передкримські степовики, сформовані переважно на кипчацько-половецькій основі: кипчаки, хозари, печеніги, гузи, частково татаро-монголи та ногайці [10, 621].

Отже, з етнічного й антропологічного поглядів кримські татари різні: населення узбережжя належить до середземноморського типу, близького до населення Греції, Риму й Степової України; горяни — до готського типу, а кримські степняки наближені до монголоїдного типу.

Своєрідність культури та побуту будь-якої національної групи зумовлена насамперед специфічністю етнічної історії, що для кожної із них складалася по-своєму. Але разом з тим вона у певні часи історії впліталася в етнічну історію українського народу: для євреїв, скажімо, цей час припав на X—XI ст., караїмів — на XI—XII ст., циган — XIV—XV ст., молдаван — XV—XVI ст., росіян — XVI—XVII ст., поляків, болгар, сербів — на XVII—XVIII ст. тощо. Об'єднані історично, всі національні групи становили не просто громадянство України, вони формували новий тип етнічності — розмаїтої за культурними характеристиками і єдиної за історичною долею. Історичне їх єднання стає ознакою такої етносоціальної спільності, котру сьогодні можна визначити як український народ.

Висновки

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікаційних практик. Почуття етнічної спільності у давніх суспільствах було першим у розмежуванні на «своїх» і «чужих». Етнічне самовизначення людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальної відокремленості. В етнічності відображаються особливості соціальних практик, культурної спадщини тощо. Феномен етнічного, національного вивчають етнографія, соціальна антропологія, історія, філософія, політологія та ін. У просторі соціологічної науки проблемами етнічного та національного займається етносоціологія.

Як і кожна молода наукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з’ясуванні сутності й специфіки наукового апарату, базових понять («етнос», «народність», «нація» тощо), формуванні методології досліджень. У цьому процесі конкурують різні концептуальні підходи, розмаїття яких ілюструє багатогранність предмета дослідження. Особливо це стосується одного з базових понять — «етнос», тлумачення якого є своєрідним ключем до розгляду всіх інших. Найпоширенішими є так звані примордиалістські концепції, що поділяють думку про первинний (при-мордиальний) характер етносу, які окреслюють два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища.