Вивчення теми «Прикметник» як засіб формування пізнавальної активності молодших школярів

Магістерська робота

Вивчення теми «Прикметник» як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів

План

Вступ Розділ І. Психолінгвістичні основи вивчення прикметника як частини мови

1.1 Пізнавальна активність як психолінгвістична проблема

1.2 Лінгводидактичні основи вивчення прикметника як частини мови Розділ ІІ. Методичне забезпечення вивчення прикметника як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів

2.1 Методика вивчення теми «Прикметник» як вияв пізнавальної активності молодших школярів

2.2 Організація, зміст та перевірка ефективності вивчення теми «Прикметник» як засіб формування пізнавальної активності учнів Висновки Список використаної літератури Додатки

Вступ

Рідна мова є одним із основних предметів у системі навчально-виховної роботи в початкових класах. Її особливе місце серед інших дисциплін визначається тим, що саме від знань, умінь, навичок з мови (уміння читати, записувати, відповідати, розповідати, переказувати почуте й прочитане, висловлювати свої думки усно й на письмі) безпосередньо залежать успіхи школяра в оволодінні знаннями з усіх предметів, зростання його загального культурного рівня, світогляду.

Така настільки велика увага до цього предмету обумовлена також тими функціями, якими володіє мова. По-перше, мова є засобом спілкування між людьми, по-друге, вона сприяє формуванню і вираженню думок людини і, по-третє, за допомогою мови людина може виражати свої емоції.

Завдання шкільного курсу української мови широкі й багатогранні, бо учитель-словесник повинен формувати свідому мовну особистість, яка б відзначалася розвиненим мовленням, а отже, мисленням, інтелектом, емоційно-естетичним сприйняттям мови, мовним чуттям, мовним етикетом. З цією метою необхідно постійно поєднувати теоретичний аспект процесу вивчення мови в школі з повсякденним розв’язанням практичних питань. Учні повинні ознайомитись із мовою як об'єктивною реальністю, усвідомити її роль у суспільному житті, засвоїти лінгвістичні поняття, зрозуміти структуру мови на всіх рівнях її будови, багатство й різноманітність мовних засобів. Крім цього, вони повинні дотримуватись законів і норм літературної мови, збагачувати словниковий запас, розвивати мислення, виробляти необхідні навички грамотного письма та вміння правильно, виразно, образно висловлювати думки й почуття.

Одним з основних положень програм з української мови для початкової ланки освіти є всебічний розвиток усного й писемного мовлення учнів, що передбачає реалізацію учителем таких завдань: поповнення й активізація лексичного запасу, формування вмінь усного і писемного мовлення, забезпечення розумового розвитку школярів. Саме тому на кожному уроці необхідно працювати над словом і словосполученням, образним висловом, точністю й доречністю їх вживання, умінням свідомо підходити до правильного оформлення власної думки, розвивати в учнів інтерес і увагу до слова у процесі оволодіння граматичним матеріалом.

Оскільки ефективність навчання і виховання підростаючого покоління зумовлюється всією вчительською діяльністю, то важливим завданням для вчителя у навчанні рідної мови є навчити учня змістовно, правильно, стилістично точно та інтонаційно виразно висловлювати думки й почуття усно і на письмі.

Велику роль у розвитку мовлення учнів, підвищенні його емоційності, культури відіграє робота над виражальними засобами мови, оскільки вони надають нашій мові колориту, збуджують мислення дітей, збагачують їхній словник. Учитель покликаний використати всі можливості у роботі над образними засобами, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості серця найтонші відтінки барв, пахощі слова, щоб рідне слово стало духовним багатством дитини.

Найдоступнішим з образних засобів мови для молодших школярів є епітет, який здебільшого виражається прикметником.

Прикметник, як ніяка інша частина мови, має невичерпні можливості збагачувати й уточнювати словник дітей, надавати висловленню точності чи образності, яскравого емоційного забарвлення, адже мовлення молодших школярів бідне й безбарвне саме через обмежений вжиток прикметників, невміння використовувати їх багатозначність і синоніміку.

У мовленні прикметники набувають нових значень та емоційних відтінків, конкретизуються, розширюються і збагачуються їх лексичні значення. Вільне та змістовно виправдане використання прикметників у мовленні передбачає формування вмінь застосовувати їх у контекстах, що характеризуються різними стилістичними, жанровими та іншими особливостями.

Відомо, що в активному запасі учнів початкових класів переважають іменники та дієслова. Прикметників, як показує аналіз усних і писемних висловлювань школярів, значно менше. А це помітно знебарвлює мовлення, позбавляє його образності, знижує емоційність, ускладнює роботу над формуванням умінь будувати тексти.

На жаль, і підручники, і дидактичний матеріал з української мови для початкових класів містять переважно вправи на формування теоретичних знань, на засвоєння учнями граматичних значень прикметника та правопису його форм.

Дуже часто в сучасній школі навчання зводиться до запам’ятовування навчального матеріалу та одноманітного відтворення знань і прийомів дій, типових засобів розв’язування, а це значно знижує потяг до навчання, позбавляє дитину радості власного відкриття.

Однак процес навчання повинен не тільки озброювати учнів знаннями, уміннями і навичками, впливати на їхню свідомість і поведінку, але й формувати і розвивати активну пізнавальну діяльність, що в свою чергу виступає рушійною силою психічного розвитку особистості.

Отже, одним із найважливіших засобів розв’язання освітніх завдань і проблем, які існують сьогодні у навчанні рідної мови, є, на нашу думку, формування і розвиток пізнавальної активності учнів, оскільки кожна тема лише тоді буде засвоєна школярами, коли зацікавить їх.

Оскільки пізнавальна активність передбачає прагнення учнів до пізнання, до подальшої участі в напруженій розумовій та практичній діяльності у процесі оволодіння знаннями, уміннями і навичками та виявлення самостійності й творчого підходу до вирішення навчальних завдань, то вчитель, орієнтуючись на її формування і розвиток під час навчання частини мови, учитель може успішніше вирішувати питання навчання і виховання учнів, а також добиватися кращих результатів під час засвоєння будь-якої теми.

Проблема формування і розвитку пізнавальної активності не нова. Її вивчали спеціалісти в галузі психології та педагогіки Л. П. Аристова, Т.І.Шамова, Г.І.Щукіна, П.М.Лебедєв, велику увагу приділяли цій проблемі В.І.Лозова, Ш. А.Амонашвілі та інші.

Аналіз лінгвістичної та методичної літератури показує, що проблема вивчення прикметника знаходиться у полі зору лінгвістів і методистів А. П. Грищенка, М. А. Жовтобрюха, М. Я. Плюща, В. В. Виноградова, Г. А. Чуйко, М. С. Вашуленка, В. Я. Мельничайка, М.І.Дорошенка та інших.

Проте проблема формування пізнавальної активності при вивченні граматичного матеріалу, зокрема, частин мови є ще недостатньо розробленою.

Таким чином, актуальність нашого дослідження обумовлена необхідністю визначення теоретичних основ формування пізнавальної активності молодших школярів, а також вироблення методики, яка забезпечить ефективність засвоєння теми «Прикметник» і сприятиме формуванню пізнавальної активності учнів. Це вплинуло на вибір теми магістерської роботи:

«Вивчення теми „Прикметник“ як засіб формування пізнавальної активності молодших щколярів».

Об'єктом магістерської роботи є процес вивчення прикметника на уроках української мови в початкових класах.

Предметом дослідження є система вправ для формування знань, умінь і навичок з теми «Прикметник» як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів.

Мета магістерської роботи — з’ясувати роль прикметника як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів на уроках рідної мови.

Гіпотеза дослідження — ефективність засвоєння учнями теми «Прикметник» значно підвищиться за умови вміння укладати цілеспрямований додатковий зміст навчання до виучуваної теми, в методичному аспекті вправ якого будуть завдання різноманітного творчого характеру, які сприятимуть формуванню пізнавальної активності молодших школярів у процесі вивчення прикметника.

Відповідно до поставленої мети в роботі передбачено такі завдання:

- опрацювати психолого-педагогічну та навчально-методичну літературу з питань дослідження;

- проаналізувати програми і підручники для початкової школи на предмет обсягу та змісту вивчення прикметника;

- з’ясувати різні точки зору на проблему пізнавальної активності;

- розкрити суть образного мовлення;

- ознайомитися з різними аспектами методики вивчення прикметника;

- експериментально перевірити вплив розроблених завдань на формування пізнавальної активності учнів початкової школи;

- представити експериментальний матеріал у вигляді таблиць (схем чи діаграм).

Основні етапи дослідження.

На першому (констатувальному) етапі було визначено об'єм дослідження і проблему, вивчалася психолого-педагогічна і методична наукова література з цього питання, досвід роботи вчителів початкових класів, формулювалась гіпотеза і завдання дослідження.

На наступному (формувальному) етапі розроблялися шляхи реалізації гіпотези і матеріали експериментального дослідження, проводився експеримент з метою перевірки гіпотези, продовжувалось вивчення наукової літератури з цього питання.

На третьому (підсумковому) етапі ми провели аналіз та узагальнили остаточні результати проведеного експерименту.

Методи дослідження:

- вивчення психолого-педагогічної та навчально-методичної літератури з питань дослідження;

- аналіз шкільних програм і підручників;

- констатувальний зріз і дослідне навчання;

- спостереження за навчальним процесом в школі на уроках рідної мови;

- статистична обробка експериментальних даних.

Методологічною основою роботи є діалектичний підхід до методики мови як цілісної та взаємопов'язаної системи, що перебуває в постійному розвитку, потребує для свого повноцінного функціонування знань як з психології, так і з лінгвістики.

Наукова новизна магістерської роботи полягає у застосуванні цілісного підходу до вивчення прикметника як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів.

Теоретична значущість магістерського дослідження полягає у тому, що його основні положення та висновки сприяють глибшому розумінню значення вивчення теми «Прикметник» у початковій школі та впливу її на формування пізнавальної активності молодших школярів.

Практична значущість — матеріали магістерської роботи можуть бути використані для читання лекцій та проведення занять на факультеті ПВПК у вищих навчальних закладах України, курсах підвищення кваліфікації вчителів, а також в практиці роботи вчителя.

Апробація магістерської роботи. Результати дослідження повідомлені на засіданнях кафедри рідної мови та методики її викладання, а також на науково-практичних студентських конференціях ТНПУ ім. В.Гнатюка. Основні положення роботи викладено у статті «Формування образного мовлення молодших школярів під час вивчення теми „Прикметник“», яка опублікована у періодичному виданні «Магістр».

Джерельна база дослідження: бібліографічні фонди з питань дослідження.

Структура роботи: магістерська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, використаної літератури та додатків.

Розділ І. Психолінгвістичні основи вивчення прикметника як частини мови

1.1 Пізнавальна активність як психолінгвістична проблема

Терміни «пізнання», «пізнавальна активність», «пізнавальна діяльність» учені почали застосовувати порівняно недавно при описі таких дидактичних явищ, як навчання навчальна активність, учбова діяльність.

Учені-педагоги наголошують, що процес пізнання є вищою формою людської діяльності, яка спрямована на розкриття нових закономірностей руху природи і суспільства, встановлення нових знань про природні й суспільні явища.

Після багатьох навчально-експериментальних пошуків у теорії навчання все частіше почали оперувати такими поняттями, як учбова діяльність, учбово-пізнавальна діяльність, пізнавальна діяльність. Хоча деколи всі ці поняття розглядаються як ідентичні, проте був зроблений великий крок на шляху розуміння логічного сенсу змісту дидактичних явищ.

У психологічній та дидактичній науці немає єдиного підходу до визначення поняття «пізнавальна активність», хоч у багатьох дослідженнях учені називають деякі загальні істотні риси цієї категорії. Пізнавальну активність учнів як їхню розумову діяльність, яка спрямована на досягнення певного пізнавального результату, і як підвищену інтелектуальну орієнтовну реакцію на учбовий матеріал на основі пізнавальної потреби, розглядає Т.І.Шамова. В інших працях активність розглядається автором «як якість діяльності, в якій проявляється особистість самого учня з його ставлення до змісту, характеру діяльності і бажанням мобілізувати свої морально-вольові зусилля на досягнення учбово-пізнавальної мети» [93, c. 54].

Активність слід розуміти як виявлення перетворювального, творчого ставлення індивіда до об'єктів пізнання і передбачає наявність таких компонентів активності, як вибір підходу до об'єктів пізнання, постановку після вибору об'єкту мети, завдання, яке необхідно виконати, перетворення об'єкта в наступній діяльності. «Активність пізнання, — як зауважує Л. Аристова, — варто розуміти як вияв творчого ставлення особи до об'єктів пізнання, котрі поєднані зі змінами в його свідомості» [4, с. 30].

Пізнавальну активність як «творення особистості, яке виявляє інтелектуальний відгук на процес пізнання, живу участь, розумово-емоційну чуйність учня в пізнавальному процесі», розглядає Т.І.Щукіна [95, c. 116].

Наведені визначення поняття «пізнавальна активність» дозволяють зробити висновок, що освоєння невідомого спонукає людину до творчої діяльності. При цьому зовнішній вплив і відбивається через психічний стан конкретної особи, через її вольові якості, емоції. І засвоєння об'єкта пізнання, і відбиття зовнішнього впливу вимагає активності суб'єкта. Отже, пізнавальна активність характеризує індивідуальні особливості людини в процесі пізнавальної діяльності.

Пізнавальна активність дитини, на думку Л. Данилової [31], це її внутрішня готовність (прагнення і здібність) до пізнання, до подальшої участі в напруженій розумовій та практичній діяльності у процесі оволодіння знаннями, уміннями і навичками та виявлення самостійності й творчого підходу до вирішення навчальних завдань та ін. Активність передбачає самодіяльність людини, вибір об'єктів, засобів, форм діяльності, що проявляється у визначенні оптимальних шляхів для досягнення поставленої мети.

Пізнавальна активність — це ініціативне, дійове ставлення школярів до навчання, виявлення ними інтересу, самостійності в мисленні, а також енергійності і наполегливості у виконанні пізнавальних завдань.

Таким чином, на підставі аналізу теоретичної літератури можемо узагальнити, що пізнавальна активність є складною властивістю суб'єкта, яка інтегрує важливі якісні характеристики його пізнавальної діяльності: пізнавальну самостійність, ініціативність, а також повноту і мобільність його знань, умінь і навичок, що формуються у цьому процесі. Для нас важливо детальніше і глибше розглянути проблему пізнавальної активності, щоб повністю збагнути всю її сутність і значущість. Тож зупинимося на структурі пізнавальної активності школяра.

Існують різні підходи дослідників і педагогів-практиків до визначення пізнавальної активності, її структури, які засвідчують передусім природу самого явища як складної інтегративної, багаторівневої у генезисі системи. У наукових дослідженнях структуру цього явища розглядають як будову і внутрішню форму організації системи, єдність стійких взаємозв'язків між її елементами, що може мати різні прояви.

Пізнавальна активність за своєю психологічною природою безперервна і цілісна. Вона (як і учбова активність) заповнена безліччю автономних одиниць, що мають свої завдання. Така автономна одиниця є пізнавальною діяльністю, яка є конкретним виявом безперервної і висхідної пізнавальної активності. У структурі цієї активності Ш. А.Амонашвілі розрізняє наступні компоненти:

а) мотив, як рушійну силу цієї активності ;

б) об'єкт пізнання, що має дидактично організовану форму;

в) способи і засоби взаємодії з об'єктом з метою його засвоєння;

г) посередницьку роль педагога між пізнавальними силами школяра і об'єктом засвоєння;

ґ) результат пізнавальної активності.

П.А.Гончарук виокремлює такі важливі компоненти пізнавальної активності суб'єкта:

— мотиваційний (потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, установки);

— операційний (репродуктивні, стандартизовані, пошукові, творчі дії);

— інформаційний (сприйняття матеріалу, зв’язок відомого з невідомим, актуалізація матеріалу) [26, с. 32].

Ця структура характерна для кожної якісної ознаки пізнавальної активності особистості, що визначають сутність цього поняття.

Вчені також наголошують, що внутрішніми стимулами активності виступають потреби, інтереси, інтелект, воля, емоції, енергія та ін. Передумовою будь-якої діяльності є та чи інша потреба, бо вона являє собою об'єктивну необхідність кожної людини в певних умовах, які забезпечують її життя і розвиток.

З поняттям потреби тісно пов’язане і поняття мети, тобто те, до чого прагнуть, чого бажають досягти. Саме мета, як закон визначає засоби і характер дій людини. Коли людина починає виконувати ту чи іншу дію, вона передбачає кінцеву мету в залежності від потреб.

Свідомо поставлена мета завжди визначає засоби і характер дії людини, що дає змогу твердити про зв’язок мети та активності в діяльності. Мета є тим об'єктом, на котрий спрямована активність, яка стає умовою здійснення мети. Отже, без активності неможливі як визначення мети, так і діяльність щодо її реалізації. В той же час, без мети неможлива активність, оскільки у постановці мети вже виявляється активність. Тобто постановка мети є своєрідний критерій, показник активності. Таким чином, ці поняття діалектично взаємопов'язані.

Лише тоді, коли є необхідність, яка спонукає людину до діяльності, стимулюється і активність особистості. Задоволення одних пізнавальних потреб веде до виникнення нових, але потреба у пізнавальній діяльності не виникає у вихованців сама собою. Тому необхідно створювати певні умови пізнавальної діяльності школярів, які б спонукали їх до активної пізнавальної діяльності. Для функціонування стимулів такої діяльності необхідно знати пізнавальні мотиви та шляхи їх формування.

Поняття «мотив» означає певну спонукальну причину дій та вчинків людини. У психології під терміном «мотив» (походить від латинського слова movere — рухати, штовхати) розуміють спонукальну причину дій і вчинків людини (те, що «штовхає» нас до дії). Це — реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов.

Мотив — один із найважливіших факторів, поряд із здібностями, знаннями, навичками, який забезпечує успіх у діяльності. Це сукупність спонукальних факторів, що викликають активність в організмі та визначають його спрямованість. Продуктивність діяльності, її процес і результат визначається, по-перше, спрямованістю мотивів і змістом, по-друге, силою й активністю мотивів [19, 2].

У мотиві відбувається з'єднання, синтез зовнішніх та внутрішніх сил, які визначають характер діяльності суб'єкта. Якщо потреба виражає необхідність, мета— конкретизовану потребу, то мотиви характеризують внутрішні причини цих процесів.

Мотив визначає, чим керується школяр, коли виконує учбове завдання, заради чого він його виконує.

Серед пізнавальних мотивів В. Лозова визначає такі підгрупи:

а) широкі пізнавальні мотиви, які спонукають школярів виявляти інтерес до знань, постановки перспективи в засвоєнні нових знань. Але слід відзначити, що у школярів одного і того ж віку пізнавальний інтерес може мати різний рівень і різний характер виявлення. Наприклад, елементарний рівень, коли учень виявляє безпосередній інтерес до фактів. Більш високий рівень пізнавального інтересу знаходить відображення у прагненні пізнати суттєві якості, риси окремих предметів та явищ. І, нарешті, найбільш високий рівень пізнавального інтересу школяра полягає в прагненні до пізнання закономірностей, до розкриття суттєвих боків предметів, явищ, які вивчаються. Якщо пізнавальний інтерес має нестійкий характер, то він спонукається зовнішніми засобами і вимагає постійного підкріплення. Звичайно, такий інтерес не сприяє формуванню активності особистості як риси людини;

б) учбово-пізнавальні мотиви, які сприяють формуванню пізнавальної активності школяра, оскільки він у процесі навчання виявляє інтерес до різних засобів оволодіння знаннями, до прийомів самостійного придбання знань, до методів наукового пізнання. Коли є труднощі, він їх переборює, виявляє при цьому терпіння, посидючість та ін.;

в) мотиви самоосвіти, які спонукають учня до пізнання всього нового з метою розширення свого світогляду, до формування бажання відкрити для себе те нове, що раніше було невідоме в будь-якій галузі науки.

Таким чином, вчитель повинен не тільки виявляти наявність пізнавального мотиву учнів, а й визначати рівень його сформованості, стійкості.

Особливої уваги заслуговує питання про пізнавальний інтерес як компоненту пізнавальної активності. Сталі пізнавальні інтереси забезпечують активну діяльність школярів, тому що в процесі навчання пізнавальний інтерес вступає у конфлікт з тим запасом знань, яким володіє учень. Це і викликає в індивіда внутрішню потребу задовольнити інтерес шляхом пізнавальної діяльності. Створити у навчанні умови, які сприяли б формуванню у школярів пізнавальних інтересів, —це шлях, передумова підвищення якості навчання, якості всебічного розвитку особистості.

Рис. 1.

Взаємозв'язок між поняттями «активність» та «інтерес» виглядатиме, як на рисунку 1.

У загальній психології інтерес характеризується як «прагнення», «переживання», «ставлення», «увага», «спрямованість», Рис.1

" вторинна потреба" та ін. — усього понад п’ятдесят визначень. Смислові відтінки, які вносяться кожним дослідником, дають можливість краще висвітлити категорію інтерес, глибше зрозуміти цю особистісну якість.

Інтерес у навчанні є своєрідним епіцентром активізації навчання, розвитку пізнавальної активності школярів, формування у них позитивного ставлення до процесу й результатів своєї праці.

Уміння щось побачити, здивуватися, захопитися, захотіти негайно зрозуміти, що, чому і як відбувається, знайти в собі сили, щоб відшукати відповіді на ці запитання, не відступити перед труднощами, а діставши відповідь, знову прагнути іти вперед, у незвідане, — все це, разом узяте, і є інтерес. Інтерес емоційний, він дарує радість творчості, радість пізнання, він міцно пов’язаний з гостротою сприймання навколишнього світу, увагою, пам’яттю, мисленням і волею.

Інтерес позитивно стимулює, активізує всі психічні процеси і тим самим робить діяльність людини енергійнішою, повнокровнішою. Не може бути, щоб людина мала якийсь інтерес і водночас залишалась байдужою до життя, бездіяльною. Коли виникає інтерес, у неї з’являється піднесений настрій, вона усвідомлює всю ситуацію, пов’язану з об'єктом її зацікавлення, відчуває глибокий внутрішній зв’язок цього об'єкта зі своєю особистістю. Усе це викликає в людини сильне, непереборне прагнення до об'єкта інтересу, готовність напружити всі сили, наполегливо працювати, переборювати будь-які труднощі та перешкоди.

Як форма вияву матеріальних і духовних потреб людини інтерес відіграє істотну роль у будь-якій її діяльності. Пізнавальні потреби, що виявляються в інтересі, спонукають особистість активно відшукати способи і засоби їх задоволення, стимулюють пізнавальну активність у здобуванні знань, сприяють поглибленню світогляду, викликають прагнення працювати. Отже, вони є важливою умовою справді творчого ставлення до праці.

Першою характерною особливістю інтересу є його зв’язок з емоційною сферою людини. Емоції, на нашу думку, є невід'ємним компонентом пізнання.

У людини (на відміну від тварини) чуттєво-оцінні акти виражаються мовою, інтелектуалізуються за допомогою оцінних понять і суджень, які органічно вплітаються в цілісну тканину людського мислення. Така, з нашого погляду, динаміка інтересу на нижчих стадіях свого розвитку, коли він має суто споглядальне, оцінне спрямування. Тут йдеться про інтерес в потенційному стані, пасивний інтерес. На вищих стадіях свого розвитку інтерес завжди активний — він обов’язково пов’язаний із вольовою спрямованістю особистості на продуктивну діяльність.

Здивування, схвильованість, захоплення силою художнього образу, що приносить естетичну насолоду, — усе це різні за своєю значущістю і глибиною вияву почуття, пробуджені інтересом.

Принципово важливою ознакою пізнавального інтересу вважається не накопичення інформації в процесі вибіркової діяльності особистості, а активні дії суб'єкта в її переробці. Тому ініціативність пошуку, самостійність у здобутті знань є найхарактернішими проявами пізнавального інтересу. Він не тільки впливає на всі психічні процеси, зумовлюючи результативність навчання, а й визначає вплив навчання на особистість учня. Ця обставина дозволяє розглядати пізнавальний інтерес як «центральний мотив» навчання, значущу частину загальної спрямованості особистості.

Як феномен загального інтересу пізнавальний інтерес виражається у своєму розвитку різноманітними станами. Умовно їх поділяють на цікавість, допитливість, пізнавальний інтерес. Ці стадії зародження або прояву інтересу сприймаються не багатьма дослідниками, але, наприклад, Г.І.Щукіна вважає за можливе орієнтуватись на них у визначенні стану вибіркового ставлення дитини до об'єктів пізнання.

Цікавість вважається елементарною стадією вибіркового ставлення, яка обумовлена чисто зовнішніми, часто несподіваними обставинами.

Допитливість — цінний стан особистості, що характеризується прагненням людини проникнути за межі побаченого. На цій стадії інтересу виявляються досить сильні емоції подиву, радості пізнання, задоволення діяльністю. У виникненні загадок та їх розшифруванні - суть допитливості як активного бачення світу, якщо людина відходить під простої репродукції й пасивного запам’ятовування.

Пізнавальна активність характеризується пізнавальним інтересом. Наявністю пізнавального інтересу пояснюється прагненням людини проникнути в суттєві зв’язки, відношення, закономірності пізнання, досягти якихось результатів у пізнавальній діяльності.

Пізнавальний інтерес постає в різноманітних модифікаціях: як засіб навчання, мотив навчальної діяльності, стійка якість особистості.

Як мотив навчальної діяльності пізнавальний інтерес має ряд переваг перед іншими мотивами /обов'язку тощо/, він проявляється тоді, коли учень проявляє готовність, прагнення вдосконалювати свою пізнавальну діяльність. Взаємозв'язок мотивації та пізнавального інтересу — явище складне і багатоаспектне. Передусім у структурі мотивації він може грати провідну роль і може підпорядковуватись іншим мотивам; пізнавальний інтерес усвідомлюється учнем раніше від інших мотивів; пізнавальний інтерес, як мотив, легший для розпізнавання у школяра; має меншу ситуативну залежність.

Пізнавальний інтерес як стійка якість особистості проявляється в найрізноманітніших ситуаціях. Пізнавальний інтерес у даному випадку визначає пошуковий, творчий характер будь-якого виду діяльності.

Таким чином, пізнавальний інтерес являє собою складний своєрідний процес формування особистості, який відбиває значущі сторони її внутрішнього розвитку /волю, інтелект, почуття/.

Визначаючи цінність пізнавального інтересу як чинника підвищення ефективності процесу навчання, слід звернути увагу і на те, що він активізує всю пізнавальну діяльність учня в цілому і психічні процеси, які лежать в основі його творчої, пошукової, дослідницької діяльності. Під його впливом активніше відбувається сприйняття, гострішим стає спостереження, активізується емоційна й логічна пам’ять, інтенсивніше «працює» уява. Саме інтерес стимулює пошук і допитливість учнів. Під впливом пізнавального інтересу діяльність учнів стає продуктивнішою, їхні енергетичні ресурси, насичені пізнавальним інтересом, сприяють тривалішому й інтенсивнішому перебігу успішної пізнавальної діяльності, розвивають пізнавальний інтерес.

Рис. 2.

Поняття «активність» та «самостійність» також близькі один до одного, бо самостійні роботи є одним з головних шляхів активізації пізнання. Тому графічно взаємозв'язок між цими поняттями виглядатиме, як на рис. 2.

Аналогічне взаємовідношення властиве і поняттям «пізнавальна активність» та «вольові зусилля».

Щоб активність стала діяти, всі спонукальні сили, які викликають її дії, повинні перетворитися на її стимули. Вольові дії властиві тільки людині, оскільки це — свідомий акт, спрямований на здійснення певної мети. Вони характеризують особистість, її цілеспрямованість, наполегливість, витримку. Всі ці якості притаманні активній особі, що і робить можливим вживати поняття «вольова активність». Там, де є воля, обов’язково є й активність, хоч активність не завжди є свідченням наявності волі. Якоюсь мірою воля може бути показником активності, хоч активність не є показником волі.

У процесі навчання трапляються ситуації, в яких активне набуття знань не потребує значних вольових зусиль. Це буває тоді, коли учні зацікавлені учбовим матеріалом або настільки глибоко усвідомлюють необхідність його вивчення, що не помічають труднощів у його засвоєнні. Активність у ході набуття знань сприяє їх кращому засвоєнню і застосуванню на практиці, розвитку розумових здібностей дітей, формуванню наукових переконань.

Розглянуті питання про потреби, інтереси, мету, мотиви, волю людини є та основа, знання психологічних особливостей якої сприяє цілеспрямованій діяльності з формування активної особистості. Отже, активність людини передбачає певний психологічний стан, який зумовлюється її потребами, мотивами, інтересами, вольовими процесами. Вони сприяють формуванню певних установок на необхідність набуття знань. У певній мірі це знаходить відображення у меті пізнавальної діяльності.

Таким чином, особистість, реалізуючи певні потреби, інтереси в конкретній діяльності, виявляє ті чи інші свої якості, серед них — і пізнавальну активність. Поступово розвиваючись і відокремлюючись, ці якості створюють певну структуру особистості, що дає змогу визначити пізнавальну активність як рису особистості, котра знаходить вияв у ставленні до пізнавальної діяльності, тобто в стані готовності прагнення до самостійної діяльності, в якості діяльності, обумовленої свідомим вибором оптимальних шляхів для досягнення мети пізнання.

Тепер звернемо увагу на класифікацію видів пізнавальної активності з точки зору різних підходів.

В.І.Лозова розрізняє активність актуальну (дійсну) і потенційну (можливу).

В учбовій діяльності готовність, прагнення до оволодіння об'єктами пізнання виявляють себе в усвідомленні мети, яку поставив учитель або сам учень, а також у певному інтересі до проблеми, допитливості. Але готовність до діяльності, інтерес ще не означає реалізації потреб у конкретних умовах. У таких випадках важливим є механізм волі—однієї із властивостей людської психіки, яка виявляється в здібності досягти здійснення поставленої мети та прагнень. Воля за необхідності може перетворювати потенційну активність у реальну, тобто сприяє виконанню діяльності (реалізована активність).

Залежно від ставлення особистості до характеру діяльності, яку виконує, можна говорити про її репродуктивну (виконавчу) або творчу активність. Такий підхід знаходимо в багатьох дослідженнях, в яких названі види розглядаються як її рівні.

Г.І.Щукіна фіксує три рівні активності учня:

1. Репродуктивно-наслідувальна активність;

2. Пошуково-виконавська;

3. Творча [95, c.27].

Зв’язок рівнів пізнавальної активності з рівнями інтересів та наполегливості школярів знаходимо в наукових дослідженнях Т. І. Шамової. Вона виділяє такі рівні:

1. Відтворююча активність;

2. Інтерпретуюча;

3. Творча [93, c. 52—54].

Це свідчить про визначення видів активності за характером.

За змістом активність може бути:

— всебічною (охоплює всі сторони особистості і виявляється в усіх видах діяльності, на заняттях із усіх предметів),

— однобокою (охоплює в основному один з боків особистості, виявляється лише в окремих видах діяльності, з окремих навчальних предметів).

3а рівнем тривалості активність може бути стійкою та тимчасовою; за спрямованістю — позитивною і негативною.

Відтак, пізнавальна активність особистості визначається як активність, котра піднімається до стійкої риси особистості, яку характеризує чітка спрямованість, певна позиція. Інтегральна пізнавальна активність особистості свідчить про те, що учень не тільки з бажанням засвоїв ту чи іншу тему навчальної програми, основи окремого предмету, пізнав ту чи іншу галузь знань в цілому, а в ньому сформована потреба у постійній якісній пізнавальній діяльності, сильні та сталі мотиви такої діяльності. Тому спрямованість визначає загальне домінуюче ставлення до діяльності, позитивну мотивацію, а не приватні спонукання, тобто певну систему поглядів, інтересів, ідеалів.

Пізнавальна активність на рівні спрямованості особистості означає глибоку переконаність учня в необхідності всебічного пізнання, а її вищий рівень носить перетворюючий характер. При цьому в діяльності перетворюється не тільки об'єкт, на який вона спрямована, а й суб'єкт діяльності. Таким чином, для визначення критеріїв активності необхідно врахувати:

Види діяльності (пізнавальна, трудова, суспільна, ігрова), які визначають специфіку виявлення активності.

Вольові зусилля особистості в досягненні мети, що дає змогу говорити про активність потенціальну і реалізовану.

Характер діяльності суб'єкта, тобто чому він і віддає перевагу — ініціативі, самостійності, творчості чи відтворенню, копіюванню.

4. Стійкість, всебічність, тривалість, динаміку вияву активності.

Ці фактори створюють можливість визначити такі показники пізнавальної активності:

· потенціальна активність: допитливість, короткочасний інтерес, є тільки бажання пізнати нове, але воно не реалізується (учні записуються до гуртків, але участі в їх роботі не беруть; записують назви книжок, але не читають їх та ін.).

· реалізована активність:

а) виконавська активність особистості, яка виявляється у репродуктивній діяльності. Учень позитивно ставиться до тих завдань, які йому пропонують виконати, хоч це іноді вимагає переборювання лінощів, небажання. В такій діяльності мета, завдання, засоби діяльності запропоновані, але сама особа виявляє енергійність (енергійність є показником активності, але при визначенні її рівня необхідно враховувати індивідуальні особливості учнів, оскільки швидкість розумової діяльності значною мірою залежить від природжених задатків. Отже, і флегматики і сангвініки здатні до енергійного пізнання), наполегливість, що і забезпечує інтенсивність діяльності. Все це дає змогу говорити про старанність, добросовісність школяра. Виконавча активність може бути зовнішньою, механічною, якщо учні пишуть, слухають, але ці процеси у них не завжди пов’язані з внутрішніми потребами пізнавальної діяльності, та внутрішньою (вона характерна і для інших видів діяльності, але н інших рівнях), коли особа приймає мету, засоби пізнавальної діяльності, тобто пізнання мотивоване.

б) реконструктивна активність, яка припускає не лише копіювання виконання того, що запропоновано, а й вибір засобів діяльності, використання відомих знань, прийомів дій і в інших ситуаціях;

в) творча активність, показником якої є ініціатива, самостійність у визначенні мети, завдань, засобів пізнання, інтерес, характер діяльності (новизна, своєрідність, ламання традицій та ін.), оптимальність діяльності (скорочення кількості дій, операцій, витрати часу, сил).

Виконавча, реконструктивна, творча активність може мати характер ситуативний, (виявляється епізодично, лише в окремих видах діяльності, у певних умовах, непостійно), а може виступати як інтегральна якість особи (постійно, у різних видах діяльності).

Визначення видів активності дає змогу уявити ідеал активної особистості: всебічний, тривалий характер активності у всіх видах діяльності, позитивна мотивація, прагнення до творчої діяльності.

Антипод реалізованої активності — пасивність, інертність, байдужість, у відношенні до діяльності, відсутність інтересу до її пізнання, бездіяльність.

Рівні сформованості пізнавальної активності розглядає Р.Ігнатова, котра виділяє:

1. Нульову активність. Її констатують у разі відсутності ініціативності, прояву учнівської самостійності, наявності суттєвих прогалин у знаннях, несформованості умінь переносити один раз побудований алгоритм розв’язування задачі на аналогічну задачу.

2. Репродуктивну активність. Її виявляють через стимулюючо-продуктивний рівень пізнавальної ініціативності, копіювальну самостійність, знання програмного матеріалу в межах підручника, недостатню сформованість умінь переносити один раз побудований алгоритм розв’язування на аналогічну задачу.

3. Пошукову активність, яка характерна для учнів, які виявляють евристичний рівень пізнавальної ініціативності, трансформуючу самостійність, глибоке знання програмного матеріалу, здатність здобути суб'єктивно нову інформацію у процесі самостійної трансформації відомої орієнтовної системи типової дії та побудови суб'єктивно нової орієнтовної основи для розв’язування нетипової задачі.

4. Творчу активність. Вона виявляється через креативний рівень сформованості пізнавального інтересу, творчу самостійність, ґрунтовне знання програмного матеріалу, володіння елементами знань і навичок понад програму, здатність самостійно конструювати об'єктивно нову орієнтовну основу діяльності, у процесі виконання якої одержується об'єктивно нова інформація.

У працях П.М.Лебедєва, залежно від значення та основної ролі, яку відіграє активність у навчанні, знаходимо такі види пізнавальної активності:

1) Перцептивно-мнемічна;

2) Наочно-практична;

3) Операційно-дійова;

4) Творчо-пізнавальна;

5) Мотиваційна.

На думку вченого, твердження деяких авторів (А.Брушлінський, В. Заботін та ін.) про те, що в процесі навчання можлива тільки творча активність, не має достатніх підстав. Він вважає, що творча активність базується на репродуктивній і тісно пов’язана з нею. Прийоми ж активізації недостатньо розроблені як для першого, так і для другого видів активності. Тому розглянемо основні шляхи здійснення в процесі початкового навчання всіх згаданих видів пізнавальної активності.

Перцептивно-мнемічна активність — це головним чином активність сприймання і запам’ятовування знань школярами. Звичайно, в «живому» процесі засвоєння знань сприймання нерозривно пов’язане з осмисленням, проте в навчанні можливі ситуації, в яких сприймання і запам’ятовування виступає на перший план. Це особливо характерно для навчання у початкових класах. Ось чому автори підручників прагнуть чітко виділити все, що необхідно запам’ятати.

Серед прийомів активізації сприймання і запам’ятовування психологи і дидакти виділяють: установку на уважне сприймання і запам’ятовування, створення емоційного фону на уроці в процесі засвоєння дітьми навчального матеріалу, зв’язок виучуваного матеріалу з життям, постановка перед учнями пізнавальних завдань, використання засобів наочності, практичні дії школярів та ін.

Неабиякої ваги у навчанні набирає використання на уроках засобів мистецтва (музики, співу, репродукцій картин художників), а також позитивні емоції, що виникають у процесі правильного виконання самостійних завдань. При диференційованому підході до дітей це сприяє виникненню почуття задоволення і радості від навчальної діяльності. Педагогічний досвід доводить, що турбота вчителя про створення на уроці радісних переживань — невичерпне джерело пізнавальної активності учнів.

2. Наочно-практична активність є різновидом перцептивно-мнемічної активності. Вона виявляється в процесі сприймання наочних посібників та практичних дій з предметами вивчення.

Мобілізації уваги учнів, їх інтересу до навчального матеріалу, а також міцності запам’ятовування сприяє наочно-дійова методика вивчення окремих тем з різних предметів. Розвитку усної мови, наприклад, ефективно допомагають спостереження дітей у природі. Для цього необхідно давати спеціальні завдання школярам у різні пори року. На основі спостережень в учнів створюється потрібний для розвитку мислення запас уявлень про навколишній світ, а з ними і відповідний словник, яким вони активно користуються в процесі мовлення. Завдяки цьому учні вже з 2 класу дістають змогу писати невеличкі перекази та твори. Цій меті підпорядковані ряд ілюстрацій у підручниках української мови, читання уривків з художніх творів, в яких завдяки епітетам, метафорам та порівнянням теж збагачується запас слів та уявлень дітей. Розширюється запас уявлень школярів і в процесі показу та аналізу діапозитивів, кінофільмів тощо.

3. Вагому роль відіграє в процесі навчання операційно-дійова активність, пов’язана з виконанням дітьми різних розумових дій у внутрішньому плані.

Водночас зі знаннями школярам необхідно засвоїти способи розумової діяльності, тобто правила чи рекомендації для виконання певних розумових дій, вважає П.М.Лебедєв. Це сприятиме активізації самостійної пізнавальної діяльності учнів. Раціональні прийоми навчальної роботи мають велике значення у формуванні інтелектуальних умінь та навичок. Вчителям з кожного предмета треба формувати у дітей певні системи таких прийомів: одні з них є специфічними для певного предмета, інші, формуючись у різних навчальних предметах, мають загальнодидактичне значення. До останніх автор відносить прийоми встановлення причинових зв’язків, формування уявлень, понять, способи розгляду предметів з різних точок зору, розчленовану абстракцію та ін., до них належать також логічні прийоми аналізу і синтезу, узагальнення, порівняння, класифікації, конкретизації, систематизації і т. ін.

Отже, дієвість у процесі засвоєння та застосування знань буває «зовнішньою» і «внутрішньою». Опанування учнями прийомів розумової діяльності формує в них упевненість у своїх силах, виховує «відчуття істинності знань». А це є важливою передумовою формування її наукових переконань.

4. Творчо-пізнавалъна активність насамперед передбачає розвиток творчої діяльності школярів. На думку психологів та дидактів, вона полягає у самостійному перенесенні знань, умінь та навичок учнями у нові ситуації, у вишукуванні в навчальному матеріалі проблеми, нової функції об'єктів та їх структури, у комбінації вже відомих способів та в пошуках нових прийомів розв’язання завдань.

Звичайно, в початкових класах мова може йти лише про окремі елементи творчої діяльності, зокрема такі, як перенесення вмінь та навичок у нові ситуації, комбінації прийомів, пошуки нових способів розв’язання. Все це виявляється в процесі написання переказів і творів, починаючи з 2 класу, у самостійному розв’язуванні та придумуванні завдань, у тому числі проблемних.

Важливе значення в активізації творчої діяльності має проблемність у навчанні, тобто організація самостійної діяльності учня для здобування нових знань методом розв’язання навчальних проблем.

5. Мотиваційна активність, або активність мотивації — це стимулювання різних видів пізнавальної активності, формування в учнів позитивного ставлення до засвоєння матеріалу, вироблення вмінь та навичок.

Створенню позитивних внутрішніх мотивів до навчання сприяють насамперед пізнавальні потреби та інтереси. Серед основних прийомів та методів їх формування виділяють такі прийоми: 1. Здійснення на уроках зв’язку навчання з життям; 2. Добір до уроків цікавих фактів і матеріалів; 3. Використання на уроках дидактичних ігор.

Визначення вище згаданих видів активності дає нам змогу уявити ідеал активної особистості: всебічний, тривалий характер активності у всіх видах діяльності, позитивна мотивація, прагнення до творчої діяльності.

Формування активності в будь-якому виді діяльності відбувається лише в процесі організації певної діяльності. Творча діяльність — це найвища форма людської діяльності, активна взаємодія людини з навколишнім світом, у результаті якої людина цілеспрямовано змінює цей світ і створює щось нове, яке до цього не існувало і має суспільне значення.

Отже, у процесі творчої діяльності змінюється не тільки довкілля, але й, що особливо важливо, змінюється сама людина, розвиваються її духовні сили і здібності. Творча людина здатна здобувати знання самостійно, а не тільки отримувати їх у готовому вигляді, а потім застосовувати у вирішенні нових завдань. Ось чому творчій навчально-пізнавальній діяльності школярів належить особливе місце у навчальному процесі, оскільки якраз творча діяльність, як найбільш продуктивна, має великі можливості для розвитку особистості.

Недостатньо розроблено в дидактиці питання про емоційні прийоми стимулювання пізнавальної активності учнів. Відомо, що емоційний виклад матеріалу вчителем значно ефективніший за байдужий, який викликає гальмівні процеси в корі великих півкуль головного мозку. Варто звернути увагу на умови, за яких в процесі навчання виникають позитивні емоції та почуття в учнів (почуття задоволення, любові до навчання, почуття нового і т. ін.).

Важливо також закцентувати на проблемі активізації навчально-пізнавальної діяльності, адже вона є однією з найактуальніших на сучасному етапі розвитку школи, від неї залежить ефективність навчання: свідоме і міцне здобуття знань, перетворення знань у переконання, розвиток інтересу до навчальної діяльності, самостійність думки та практичних дій учнів. Активізація навчально-пізнавальної діяльності — «це процес, спрямований на посилену спільну навчально-пізнавальну діяльність вчителя і учнів, на спонукання до її енергійного цілеспрямованого здійснення, на подолання інерції, пасивності та стереотипних форм викладання і навчання» [96, c. 135].

Основними положеннями, які варті уваги, є:

Головна мета активізації — поліпшення якості навчально-виховного процесу в школі, яке досягається формуванням активності та самостійності учнів.

Сам процес формування активності й самостійності вимагає певної спільної діяльності учнів і вчителя.

Активізація пізнавальної діяльності вимагає застосування різних методів, засобів, форм навчання, які спонукають особу до виявлення активності. Для цього потрібна така організація процесу пізнання, в якій об'єкт пізнання був би включеним у сферу діяльності школяра і діалектична взаємодія між ними створювала б передумови виявлення активності особистості. На уроках це можуть бути ситуації, в яких учень повинен:

· захищати свою думку, наводити на її захист аргументи, докази, користуватися здобутими знаннями;

· ставити запитання вчителю, товаришам; з’ясовувати незрозуміле, поглиблювати процес пізнання;

· рецензувати відповіді товаришів, твори, інші творчі роботи, вносити корективи, давати поради;

· ділитися своїми знаннями з іншими;

· допомагати товаришам, коли вони відчувають утруднення, пояснювати незрозуміле;

· спонукати учнів знаходити не одне лише рішення з декілька самостійно зроблених;

· практикувати вільний вибір завдань, переважно пошукових, творчих;

· створювати ситуації самоперевірки, аналізу особистих пізнавальних і практичних дій;

· урізноманітнювати діяльність, включати в пізнання елементи праці, гри, цікавинки, художньої, громадської та інших видів діяльності;

· викликати інтерес до колективної діяльності, на основі якої відбувається формування активної позиції членів колективу" [96, 17].

Логічно, що виникає наступне запитання: які ж є засоби пізнавальної діяльності, засоби активізації пізнавальної діяльності?

Педагоги-дидакти вважають, що основними засобами пізнавальної діяльності є:

проблемний підхід у навчанні;

самостійна робота школярів;

раціональне поєднання дидактичної гри і навчання;

застосування наочності, схем, опор, текстів-опор;

використання ситуативних завдань;

програмоване навчання.

Вони також звертають увагу на те, що зараз виникли нові дидактичні методи, які сприяють формуванню пізнавальної активності. Основні з них такі:

інформаційно-проблемний виклад;

проблемно-пошуковий;

дослідницький.

Варто наголосити, що для активізації навчання необхідне глибоке розуміння вчителем можливостей тих чи інших засобів збудження активності учнів даного класу, точне врахування рівнів їх розвитку, щоб правильно визначити співвідношення між репродуктивною і пошуковою діяльністю.

Учитель з передавача інформації повинен стати організатором пізнавальної пошукової діяльності учнів, а учень — активним співучасником педагогічного процесу.

Найбільш поширеним на уроках мови є частково-пошуковий метод, під час якого учні розв’язують проблемні завдання за допомогою вчителя. Застосування цього методу передбачає використання евристично-пошукової бесіди, в якій кожне наступне питання випливає з попереднього.

Проблемне викладання полягає в тому, що учитель систематично створює проблемні ситуації й організовує навчально-пізнавальну діяльність учнів для їх розв’язання.

Якщо новий матеріал певної теми вивчається за допомогою проблемних методів, то й наступні етапи роботи повинні здійснюватися в такому аспекті.

Створення проблемних ситуацій, вирішення проблем у навчанні відповідає сучасним вимогам психології та педагогіки навчання і розвитку учнів, оскільки сприяє формуванню самостійності та творчої активності. Активність виникає саме тоді, коли з’являється необхідність, яка спонукає людину до самодіяльності [48, 7]. Варто зауважити, що найважливішим засобом активізації пізнавальної діяльності школярів є раціональне поєднання дидактичної гри (рольова гра, вікторина, кросворд) і навчання; використання ситуативних завдань, що сприяють розвиткові самостійності й активності учнів у здобуванні знань; самостійна робота, що сприяє актуалізації опорних знань.

Педагоги вважають, що для кращого забезпечення пізнавальної активності школярів доцільно використовувати метод програмованого навчання, який сприяє розвитку в учнів самостійного розуміння мовних явищ, індивідуалізує процес навчання. Важливим елементом є алгоритм — струнка логічна послідовність розумових операцій, що передбачає правильність висновків.