Модель особистості в прозі Григорія Косинки

Дипломна робота з теми:

МОДЕЛЬ ОСОБИСТОСТІ В ПРОЗІ ГРИГОРІЯ КОСИНКИ

ВСТУП

У складному історико-літературному процесі перших пожовтневих років на Україні письменники-новелісти брали з сучасної їм буремної дійсності багатий матеріал для натхнення та творчості. В творчих шуканнях вони звертались до надбань національної класики та фольклору.

До видатних українських письменників, народжених епохою великого соціального перетворення та ревізії світоглядних орієнтирів, належить і Григорій Михайлович Косинка.

Не зважаючи на невеликий за обсягом творчий доробок, прозаїк Григорій Косинка встиг подати десятки колоритних типів і характерів, які відтворювали уявлення про народ, про його соціальні прозріння і засліплення, про моральні шукання людини доби революції й перших пореволюційних років.

Непізнаний феномен творчості Г. Косинки як виразника епохи стає зрозумілим з загальногуманістичних мотивів творчості митця, за якими постає і складна, підчас трагічна доля окремого селянина, і доля українського пореволюційного села.

Проблеми часу, його переживання людиною Г. Косинка описує в емоційно насичених, психологічно інтонованих текстах. Перспективи розвитку української літератури, ідейне та естетичне кредо митців «розстріляного відродження» письменник Г. Косинка представляє в ідеї селянства як основи української нації й сам намагається втілювати задекларовану програму у власній літературній творчості, пропонуючи цілу галерею яскравих образів-персонажів, за кожним з яких — доля героя, його біографія, селянська філософія, психологічні рефлексії, революційна ейфорія та болючі розчарування.

Актуальність дослідження. Однією з маловивчених проблем теорії й історії української літератури 20−30-х років XX століття є дослідження найрізноманітніших аспектів поетики. Пов’язано це насамперед із тим, що в кінці 20-х років (а особливо на початку 30-х) наука про літературу в колишньому СРСР поступово переходила на службу догматичній, соцреалістичній методології, ставала ідеологічним містифікатором, і тільки в два останніх десятиліття почала звертатися до своїх суто специфічних завдань.

І це тоді, коли саме у 20−30-х роках українська література збагатилася художніми явищами, які потребують для свого дослідження нових і нових наукових сил. Одним із таких явищ є новелістична творчість Григорія Косинки.

Художня манера цього письменника не вписувалась у жодну з догм ідеологічної характеристики літератури, які ставали, панівними в кінці 20-х та на початку 30-х років. Навколо його творчості велися дискусії у 20-х роках, а в 30-х Г. Косинці вже була вготована доля митців «розстріляного відродження».

Талант письменника найповніше виявився у жанрі новели. Новелістиці Г. Косинки належить помітне місце в літературному процесі 20-х років з притаманною йому стильовою поліфонією, проте з названих вище причин вона й досі не дістала всебічної наукової оцінки.

Активні намагання чітко визначити основні прикмети творчої індивідуальності письменника мали місце ще за його життя. Це — згадки в літературно-критичних оглядах, статті С. Єфремова, А. Музички, А. Лебідя, Ф. Якубовського, Я. Савченка та ін.

Однак у 20−30-і роки аналіз новел Г. Косинки нерідко вичерпувався короткими рецензіями публіцистичного характеру, до того ж підчас явно інвективного. Форма цих праць, а також ідеологічна упередженість деяких критиків не сприяли ґрунтовному науковому висвітленню творчого феномена Г. Косинки.

У 60−70-ті роки, коли відбулася часткова реабілітація письменника та його творчої спадщини, в радянському літературознавстві з’являються невеликі розвідки і статті про творчість Григорія Косинки. Однак у цю добу в нашій науці безальтернативно панує марксистська методологія, «соцреалістичний» підхід до дослідження літературних явищ. У його рамках і розглядалися твори новеліста, і то лише ті, які нібито не суперечили своїм змістом радянській кон’юнктурі.

Спроби глибше аналізувати окремі твори письменника і весь його творчий шлях у контексті літературного процесу 20 — 30-х років помітні у працях В. Фащенка, М. Наєнка. Та на жаль, коли йдеться про зміст Коcинкових новел та оповідань, і ці дослідження позначені «духом часу»; мовиться в них передусім про вияви суворо диктованої ідеологізації і політизації в історико-літературній оцінці.

Одна коли йдеться про спостереження над поетикою творів, сюжетно-композиційну організацію художнього матеріалу, внесок письменника у розвиток української новелістики, ці праці стають неоціненними в теоретичному, критичному та історичному дискурсах вітчизняного літературознавства.

На початку 90-х років розпочинається більш активне студіювання художньої спадщини письменника: з’явилися розвідки про новелістику митця у контексті епохи. Головна увага приділяється висвітленню творчого шляху письменника, ідейно-тематичному аналізові його творчості, а також визначенню місця Г. Косинки в історії української літератури; висловлюються й деякі міркування про типологію літературних явищ і творчої індивідуальності письменника в їх контексті, глибокий психологізм його новел, про зв’язки прозаїка з українським етносом і, особливо, з усною народною творчістю.

Метою дипломного дослідження є вивчення на основі аналізу творчості Г. Косинки моделі особистості, що її пропонує письменник на шляху пізнання таємниці людини та визначення її місця і значення в розвитку української «малої» прози 20 — 30-х років XX століття, становлення її героя.

Мета роботи зумовлює розв’язання цілого ряду теоретичних та практичних завдань, головними з яких є:

висвітлити генезис та естетичну природу новелістики Г. Косинки; показати самобутність індивідуальної манери митця, багатогранність його стилю;

окреслити теоретичну базу дослідження, розкрити значення поняття «концепція людини» як літераутроознавчої категорії;

дослідити традиції і новаторство новелістики Г. Косинки як автора, що репрезентує оригінальну модель особистості;

дослідити художні засоби психологічного аналізу в новелістиці Г. Косинки;

проаналізувати художні прийоми, з допомогою яких як засоби характеротворення введені в тканину новел письменника народнопоетичні тексти.

Тема, мета, характер та логічна послідовність вирішування завдань зумовили структуру роботи, яка складається зі «Вступу», трьох розділів, «Висновків» та бібліографії.

РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН КОСИНЧИНОГО ГЕРОЯ В РЕЦЕПЦІЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ

Відомо, що Григорій Косинка мав близько 20 збірок новел і оповідань, які були надруковані за життя письменника, що свідчить про неабияку популярність митця у 20 — 30 роках.

Серед них, окрім першої «На золотих богів», найприкметнішими є збірки «В житах», «Політика», «Вибрані оповідання», «Серце».

Нажаль, деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останню — «Перевесло», що була закінчена якраз перед арештом. А потім — смуга мовчання.

Твори письменника не перевидавалися тридцять років, а його ім'я піддавалося негаціям, замовчуванню, й лише за часів хрущовської «відлиги» у 1962 році М. Стельмах і М. Рильський підготували до друку збірку Г. Косинки «Новели».

Цей момент можна назвати поворотним на шляху віднайдення українським читачем справжньої духовної оази, назва якій — творчість Григорія Косинки.

Трансформувавши, переплавивши все краще, взяте у класиків, поринувши в глибини сучасності й осмисливши її з революційних позицій, новеліст піднісся на новий щабель художності, дав нову якість, яка несла в собі всі основні риси нової літератури.

Після страти Г. Косинки, традиції такого типу мислення в українській новелістиці практично були обірвані. Відродження їх відбулося через три десятиліття — в творчості Г. Тютюнника.

Сьогодні повнозначне систематичне вивчення творчої спадщини Г. Косинки лише розпочинається, але сучасний науковець володіє корпусом джерел, у яких вже запропонований і методологічний інструментарій, і напрямки дослідження, й чітке означення проблемно-тематичного кола творчості письменника.

Тепер його завдання полягає у відповідності прочитання не лише самих текстів Г. Косинки, а й тих літературно-критичних праць, де Косинчині твори становлять предмет дослідження.

Ідеологічно заангажована критика 20 — 30 рр. звинувачувала письменника в нечіткості ідейної позиції, бо вимагала чорними фарбами змалювати так званих ворогів народу — заможних селян (куркулів), повстанців-петлюрівців і подібних їм, а світлими — бідняків, пролетаріїв, комуністів.

Отже, в оцінці критики 20−30 рр. здебільшого домінував соціологічний, а часто відверто ідеологічний підхід в оцінюванні художніх творів митця. Справа в тому, що тогочасна критика об'єктом висвітлення обрала змістовний рівень творів Г. Косинки, залишивши поза увагою їх поетику.

Ставлення тодішніх критиків до Косинченої прози, надзвичайно широкий спектр оцінок, могли б проілюструвати численні приклади, але ми свідомо звертаємо увагу на ті висловлювання, які засвідчують бачення шанувальниками його таланту в постаті письменника виразника доби, точного аналітика духовно-історичної епохи, її впливу на людину. Але огляд критичних праць, в об'єктиві яких — феномен Косинчиного героя, як і його подальше дослідження, потребує міцного теоретичноо підґрунтя. Отже, доцільним буде теоретичний екскурс, під час якого з’ясуємо наповнення поняття «модель особистості» («концепція людини»).

Серед багатьох варіантів тлумачення концепції людини й визначення її суті виділяються три основні напрямки. Концепція людини розглядається

як суспільно-філософська категорія,

як система ціннісних орієнтацій,

як естетична категорія.

Кожен з названих напрямків має свою мету.

За В. Марком, суспільно-філософська концепція людини веде до розуміння соціальної, історичної, моральної, біологічної, духовної, суспільної суті людини. Саме тут щоразу виникають питання: що таке людина, в чому її суть, яка її доля — в минулому, теперішньому й майбутньому?

Розуміння концепції людини як системи ціннісних орієнтацій також веде до розкриття суті людини — шляхом вивчення її потреб та інтересів. Повернення до правди історії, звільнення від страху й догматизму відкривають новий погляд на світ і нас самих, формують нові завдання й орієнтації, нові ідеали. Мета ж концепції людини як естетичної категорії - вивчення не людини й умов її життя, а літератури, мистецтва, її художнього арсеналу, за допомогою якого твориться образ людини. Тому художня концепція людини, крім теоретичного, має й художній рівень, тобто твори літератури. У нашій дипломній роботі досліджується саме художня концепція людини.

Пильна увага до концепції людини, прагнення розробити й обґрунтувати систему її понять, знайти моменти переходу індивідуального начала в художнє і навпаки, перетворення концепції людини в засіб поглибленого аналізу літературних фактів і явищ диктується об'єктивними потребами науки постійно самовдосканалюватись.

Художня концепція людини — важлива методологічна й естетична категорія, яка включає як принципи зображення персонажів, так і систему суспільно-філософських поглядів письменника на людину, оцінку її діяльності з позиції ідеалу, чим переважно зумовлено вибір героїв і обставини їх життя. Суспільне значення, художнє багатство, ідейне спрямування концепції людини визначається актуальністю її ідейно-естетичних аспектів, прогресивністю її характерних рис, життєвістю її джерел.

Чотири групи понять, що характеризують концепцію людини з різних боків:

1) складники, які в сукупності визначають об'єкт категорії «художня концепція людини» ;

2) характерні риси, які визначають ідейну спрямованість, так би мовити, якість концепції людини;

3) ідейно-естетичні аспекти, в яких художня концепція реалізує свою суть;

4) джерела, під впливом яких письменник формує свою концепцію людини як певну цілісність.

Як система понять, співмірних з особливостями літератури як конкретно-історичної форми художньої свідомості народу, концепція людини все частіше стає конкретно-методологічною основою аналізу окремого твору чи й усієї творчості письменника. У цій конкретно-методологічній функції вона сприяє зіставленню — за конкретними, спів мірними предметами — явищ, типологічно близьких і відмінних, сприяє об'єктивній оцінці як високохудожніх, так і пересічних творів. Включаючи до складників художньої людини принципи зображення, за допомогою яких письменник виражає своє естетичне відношення до дійсності, ми ставимо розглядувану категорію в число естетичних.

Ідейно-естетичні аспекти концепції людини — «людина / людина», «людина і суспільство», «Людина і природа», «Людина і час (минуле, сучасне, майбутнє)» — випливають із різнобічних зв’язків людини зі світом і часом. У літературних творах концентрується художній матеріал та ідеї твору: свобода, правда, краса, добро, любов, «людина і земля», «людина і війна» (що особливо акцентно для дослідження моделі особистості у творчості Г. Косинки). Розгляд літератури під цим кутом зору практично невичерпний. Причому, новаторство письменника полягає не в особливій увазі до певних аспектів, а в постановці й розкритті їх через людські характери, побудову конфліктів, особливості вияву авторської позиції.

Як творчість письменника в цілому, так і її серцевина — художня концепція людини — мають свої джерела. Безперечно, головна дійова особа в драмі під назвою «літературна творчість» — сам творець. Ми маємо на увазі джерела формування творчості особливості, як перебуває поза межами її свідомості. Найважливіше джерело концепції людини можна об'єднати в три групи: суспільно-філософські (життя народу, його історичний досвіт і доля, народна етика і мораль, філософські науки); літературно-етичні (різні течії естетики, фольклор, літературні традиції); сімейно-побутові (враження від контактів з рідними, близькими людьми).

Світогляд письменника в проекції на світ його героїв ідей у зв’язку зі стилістичними особливостями письма досліджували К. Дуб у статті «Імператив Григорія Косинки як естетичне вираження селянської ментальності», М. Жулинський («Григорій Косинка»), П. Ігнатенко («Новели Григорія Косинки»), М. Наєнко («Трепетний, як життя») та інші автори.

Своєрідним підсумком у царині дослідження творчої спадщини письменника стала монографія М. Наєнка «Григорій Косинка: Літературний портрет» (Київ, 1989р.).

Складні, підчас драматичні процеси на селі, Григорій Косинка, як і інші українські письменники, прагнув відтворити правдиво, з максимально можливим морально-психологічним «забезпеченням» характерів, хоча й не без надзвичайної схвильованості, тому часткової втрати «ниті» оповіді, що пояснюється активним переживанням автором дійсності.

Онтологічно заглиблена у політичну та духовну атмосферу, що склалася в житті українського суспільства після перемоги більшовизму, творчість Г. Косинки у своїй філософській правооснові спиралася на селянський світогляд.

З-поміж новелістів 20-х років Г. Косинка був найглибше закорінений у національну мистецьку традицію. Лише упередженістю недалекоглядної критики можна пояснити, що Косинчина творчість часто трактувалась як надто традиційна. Хоча в своїх творчих шуканнях письменник йшов своїм власним шляхом.

Він однаково уважний і до розкриття мотивів поведінки героїв різних суспільних таборів, здебільшого представників трьох основних протиборствуючих сил української революції.

Місце дії в його новелістиці здебільшого гранично локалізоване: в житах, на обніжках, в сільській хаті. У цьому обмеженому просторі й розігруються трагедійні епізоди революційного дійства. З цим хронотопом пов’язаний і вибір та оцінка персонажів.

Вони здебільшого діляться на два табори: на своїх, «земляних», закорінених у рідний ґрунт (майже буквально — в той конкретний, зображений у творі обніжок чи смужку) — і чужих, прийшлих. Важить тут не так політична орієнтація, як зрідненість з землею, а чи відірваність від неї. Герої - супротивники не можуть ужитися в трагедійному просторі Косинчиної новели, боротьба неминуче веде до кривавої розв’язки.

Селянам-повстанцям, борцям за споконвічні «обніжки» протистоять тут часом прийшлі безгрунтяни, ніяк не зв’язані з цією землею, а часом — сини цієї ж таки землі. Якраз в останньому випадку конфлікт у Косинки найтрагічніший. У цих творах немає правих і винуватих. Кожен, і з того, і з іншого табору, має свою правду, і готовий за неї вмерти. Критики 20-х років по-своєму мали рацію, коли закидали Косинці невизначеність класових симпатій.

Якщо чужинцем, ворогом виступає такий же селянин, з такими ж інтересами й системою цінностей, тільки з сусіднього повіту, то ціннісні позиції, скажімо комуніста Байденка, і «бандитів» — повстанців («Темна ніч») фіксується автором як однаково актуальні, кожен з них відстоює власну істину.

Герої Г. Косинки — це виразно окреслені типи, це нові характери, що формувалися в умовах класової боротьби періоду непу. З одного боку — бідняки, незаможники, в яких під впливом обставин радянської дійсності визріває нова свідомість, а з другого — куркулі, які намагаються всіма засобами стримати народження нового суспільного ладу.

У критиці 70 — 80-х років зауважувалося, що новеліст добре знав класову природу й психологію куркульства — бідняцький син, він ненавидів його усією душею і глибоко розкрив приреченість, внутрішню неспроможність людей, що експлуатують чужу працю в умовах Радянської влади. насправді усе складніше й глибше, і подібні засоціологізовані оцінки значно примітивізують слово новеліста. Він писав про старий світ з позиції світу молодого. Його куркулі - живі, пристрасні, колоритні - були трагічними у своїй безсилості та стихійному протесті (Кушнір із «Політики», Рудик із новели «Змовини»). Їм протистоять комуністи Гавриш і Швачка, незаможники, бідняки: Осика, Гандзюк, Марта і Мелашка («Товариш Гаврик», «Політика», «Гармонія», «За ворітьми», «Змовини»).

Це були, на думку М. Шумила, не звичайні літературні персонажі, а характери-відкриття. Новеліст любив людей сильних і вольових, багатих душею і почуттям гідності, оптимізму, народжених нашою революцією. Саме такий тип людини був близький авторові, який вперто шукав у рідній мові слів точних і вагомих, щоб новелістичний світ яскрів шерехуватими, часом жорстокими, але реальними барвами життя.

Як же виникла думка про поетизацію куркуля? Справа, очевидно, в тому, що новеліст не зовсім вдало розставив акценти. Спочатку він змушує дивитися на подію очима переляканого Рубля, а потім — Діброви. Це нелегко вловлюється. Ось Рубель зустрівся з чиїмось поглядом: «На його хижо, злісно дивились очі Діброви» (до речі, тут ніякого прикрашення немає). А далі зроблено такий перехід: «А Діброва в житах не бандит, ні, це…» Думка обірвана. Кому вона належить, — ще не ясно. Якщо взяти поза контекстом — можна приписати автору. Та читаємо далі: «Він зірвав стеблину жита, перекусив її і - сплюнув; руку заклав за спину і ще раз гостро глянув у бік Рубля; це був міцний, як дуб, дядько — узькі скивиці його зливались з спілим житом, як щось одно ціле… О, Діброва твердо стояв на землі, і, коли його здорова, м’ясиста рука гладила колоски, Рубель був тоді перед ним змарнілою, маленькою тваринкою города». Якщо цей уривок не ізолювати від усього тексту, особливо від зображення звірячого вчинку Діброви, який закатовує невинну людину, — то ясно, що в наведеному фрагменті все офарблено сприйманням куркуля, який не може назвати себе бандитом, який сам себе поетизує і принижує Рубля, все це його думки, його вчинки — і «романтизація» бандита зникає. Тим більше, що новеліст в останніх ремарках, через епітети висловлює своє співчуття Рублю, який під шомполами, з наказу бандитів, співає «Вы жертвою пали»: «тіло Рубля йорзалось на колосках, випиналось з болю до землі, він хватав її руками, давив щокою і - кидав луною срібною з жита до села як безнадійний протест свої сльози, змішані з землею… тихо плакала у золотих житах сонячна пісня».

Так, Рубель — не борець. Але для Г. Косинки він — людина, а бандити — нелюди, як би «красиво» вони про себе не думали в житах.

Новеліст захоплюється людьми діяльними, твердими, такими, як Чубатенко, Сенька-кулеметник із етюда «На Золотих Богів», комуніст Байденко із «Темної ночі», яку наче варіює новелістична дилогія «В житах» і «Постріл». У цих творах теж колись вбачали суцільне «викривлення» дійсності і не помічали глибокого характеру комуніста Киянчука і схиляння перед його волею і правдою — Корнія Дізіка, який пригадує два епізоди свого складного життя.

І в іншій новелі, з незвичайною для історії української прози назвою «Політика», назвою, що відбила нову добу на селі, — теж мовиться про керівника селянських мас, червоноармійця, який пролив свою кров на Перекопі, «запеклого комуніста» Мусія Швачку.

Дія в новелі охоплює один вечір: умовила Мусія дружина поїхати до батьків у гості (три роки не бачились) — і там, коли він вступив у суперечку за радянську політику і гідність своєї дружини, його забили куркулі. Проте в спогадах і репліках — і Мусія, і його дружини Мар’яни — охоплено більше: бої за владу Рад, і ще важчі битви за розподіл панської та куркульської земель, продрозверстка, знущання куркульні з Мар’яни, яка вийшла заміж за комуніста, і зростання незаможницької гордості та гідності. Справедливість і непримиренність до класового ворога — найяскравіші риси Мусія Швачки. Коли одрізували в куркулів землю, він забрав шість десятин і в тестя. Розмовляє він, як діє: рішуче, навально: «…взяли ту землю компезамщики як зубами! А зате ніхто не гавкне, ніхто, що Мусій Швачка неправильну політику робить… Ну, скажи мені, хто докаже неправильну політику?!» Або: «Наша політика тепер — не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся, правда, Мар’яно? Діла йдуть, контора пише, та й го!»

Мусій обіцяв не вступати в суперечку з ріднею дружини. Та коли куркульня почала називати більшовицьку політику «адійотизмом», згадувати сина, якого «комуна за Петлюру вбила», лаяти студентів, що співають («ревуть, як бугаї») «Інтернаціонал», кричати про «собственность» — комуніст не стримався: ображали найдорожче для нього. «Просте дуже діло, небого, — каже він виключеній з вишу куркулівні, — така більшовицька політика — вчились колись багаті, хай ще бідні розуму доскочать». А Кушніреві, який згадує бика, забраного в комуну, з сарказмом кидає: «Я вам кота хотів сьогодні подарувати за того бика, та здох дорогою! Гарний був кіт…». У кожному його слові вирує класова ненависть.

Г. Косинка не полегшує трагічної розв’язки: куркулі убили Швачку, але сила не їхня, вони бояться. Бо нове життя наступає з усіх боків — і провід у ньому належить таким, як Мусій.

Історичну приреченість куркуля — сильного, кмітливого — перед наступом колективізації глибоко проаналізував Г. Косинка в новелі «Змовини». Очима куркуля Рудика він глянув на хліборобський світ, що розколюється, і побачив, як вдова Мелашка Козленко, яка в куркулів жала за п’ятий сніп, не захотіла родичатися з глитаєм, аби порятувати його добро: «Вам колектив не потрібний, а мені - не знаю ще: як люди, так і я», — каже вона куркулеві. Каже жінка, яка колись би змовчала, і а тепер за нею сила — люди, що гуртуються в колективи. 1 з ними піде вона — звичайна вдова, гідність котрої піднесла радянська влада. Рудик, який гадав, що «ласкавими очима й гадюк чарують», потерпів поразку (не зміг накинути свою дочку біднякові) і в безсилій люті перед «голотою» знищив реманент. Новеліст же не просто, як писали, застерігав своїми ЭЗмовинами", що куркуль — страшний ворог нового шляху, на яке ставало село, а намагався показати трагедію й відчай господаря, який усвідомлював незворотність змін.

Сучасна критика наголошує, що художні здобутки письменника в найзагальніших рисах можна звести до інтенсивнішого, ніж у модерній новелі кінця XIX — початку XX ст., змістового насичення і слова, і фрази, і твору загалом.

Досягалося це насамперед через лаконізм й лексичну місткість усної мови, багатошарові образні ідіоми і «стандартні», ситуації виразно народного джерела, які в палітрі письменника відігравали домінуючу роль.

Це стає особливо помітним при зіставленні прози Г. Косинки із вишуканою літературною стилістикою В. Підмогильного, вигадливо-епатажним словом М. Хвильового чи романтично-таємничою оповіддю Ю. Яновського.

Йдеться не про рівні чи протиставлення, а про «горизонтальне» порівняння, яке виявляє самобутність стилю Г. Косинки серед розмаїття художньої палітри українського епосу 20-х років.

Образність, закорінена в народне світосприймання та ще композиційна збалансованість кожного твору Г. Косинки (в новелі «Політика» впадає в око органічна єдність зовнішньо-об'єктивних сцен із внутрішніми монологами героя; в «Гармонії» ефект поліфонії виникає внаслідок схрещення різних поглядів па головного героя — матері, куркуля Смолярчука, тюремного наглядача Мічугіна та ін.; у «Фаусті» конструктивну роль відіграють природні ретроспекції й магічно впливова присутність оповідача тощо) дали змогу письменнику по-своєму увиразнити й індивідуалізувати створені ним типи й характери.

Вони сприймаються як достеменно народні, а відтак ситуації, в яких вони діють, сповнюються потужним гомоном народного життя, неповторним колоритом доби. Національна стихія в характерах і ситуаціях пізнається часом з одної авторської фрази, в який почуємо найтонший (нерідко — з лукавинкою) вияв душі українця, або психологічно вмотивований роздум-присуд.

Домінує в тій фразі переважно епічно-драматичне начало, але не позбавлена вона також і ліричних барв. Наприклад: «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають» («На золотих богів»); «Ріжу шкуру на нашому дядьку: чи прищепиться князь Кропоткін» («Анархісти»); «Коні й вози ваші, Петре, ні до чого тут… Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами… Я з трудів своїх вік уже прожила, — мені тими кіньми не їздити — а все-таки… переховувати чуже добро я не буду» («Змовини»).

Я. Савченко, аналізуючи одну з кращих новел такого змісту. («Політика»), звертав увагу саме на особливості художньої реалізації авторського задуму: нема вже, писав він, «ні романтики, ні лірики, а тільки — жорстокий реалізм і глибока побутова мотивація драми».

Однак критик помилявся, відмовляючи Г. Косинці в ліриці та романтиці (палітра справжнього митця поєднує в собі всі барви, виявлені тою чи тою мірою), однак чистота («жорстокість») реалізму в «Політиці» відзначена слушно.

Отже, з домінантною думкою сучаснго літературознавства, в об'єктиві якої перебуває творчість Григорія Косинки, є те, що письменник як митець досяг «своєї сили» в середині 20-х років.

Форма його творів набувала реалістичної «чистоти», а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохопним, поліфонічним. Це особливо помітно в новелах, де на перший план виступала третя драма українського народу — драма тих, хто віддав себе на олтар комуністичної ідеї.

Заглиблюючись у характери сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби благородна — покінчити з бідністю й експлуатацією, але способи досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій.

РОЗДІЛ 2. УкраїнськА ЛЮДИНА у силовому полі революційних перетворень як об'єкт естетичного осмислення в творчості Г. Косинки

Важливою рисою індивідуального стилю Григорія Косинки є те, що автр не приєднується до чиєїсь однієї оцінки, не підсилює її за рахунок іншої своїм власним авторитетом, хоча герої - непримиренні, смертельні вороги. Це смертельне ворогування постає як трагедія народу, нації, де обидві сторони виявляються жертвами.

На опозиції «своїх» — і «чужих» побудовано цілий ряд Косинчиних творів: «Темна ніч», «Десять», «Постріл», «Мати», «Політика». (Зауважимо, що це стосується більше зрілої новелістики, названої опозиції немає у ранніх речах: «На буряки», «За земельку», «Мент»).

Короткий часовий відрізок, що вміщує в себе сюжетну дію новели «Десять», представлено з точки зору різних персонажів. Ціннісний контексти автора в цьому творі майже не виявлений. Лише заключні фрази підкреслюють саме авторське становлення і завершують, обрамляють собою ціннісні контексти героїв.

Зустріч комуніста-агітатора й повстанців — це зустріч двох полярних світоглядів. На трагічні подробиці психологічної сутички дивимося частіше очима жертви. Отаман повстанців читає відібрану довідку, і полонений відчуває, що на нього «дивилось сорок очей — гострих, їдких, як прорізаних осокою, насмішкувата посмішка грала на обличчі кожного повстанця».

Наступна оцінка повстанців видається читачеві тим об'єктивнішою, що її дано з точки зору ворога, самого агітатора Рубля: «Рубель безпорадно оглядав загорілі обличчя повстанців: всі вони були такі спокійні, рішучі, особливо тут, у житах, куди його привели з села, здавались, як якісь давні-давні знайомі». Таким чином представники ворожих суспільних таборів несподівано зближуються. Повстанці раптом видаються Рублеві «знайомими», бо в суті своїй вони люди одного кореня, одного життєвого досвіду, сформовані однаковими обставинами.

З такими ж дядьками мусив не раз зустрічатися Рубель у рідному селі чи десь на польових межах. (Подібну психологічну близькість людей, розведених у ворожі стани ідеологічними незгодами, Косинка підкреслює в багатьох новелах, особливо в «Темній ночі», «Пострілі»).

Метушливий перебіг думок полоненого враз переривається від того, що «на нього хижо, злісно дивились очі Діброви». І Рубель у свою судну хвилину усвідомлює, що його супротивник черпає силу і певність у міцному, досі не розірваному зв’язку з землею. З Рублевих уривчастих (що психологічно цілком виправдано крайньою схвильованістю) думок і складається характеристика Діброви як уособлення «земляної» сили: «А Діброва в житах не бандит, ні, це… Він зірвав стеблину жита, перекусив її і сплюнув; руки заклав за спину і ще раз гостро глянув у бік Рубля; це був міцний, як дуб, дядько — узькі скивиці його зливались з спілим житом, як щось одно ціле… О, Діброва твердо стояв на землі, і коли його здорова м’ясиста рука гладила колосся, Рубель був тоді перед ним змарнілою маленькою тваринкою города». (Оскільки дається лише зовнішній портрет Діброви, а відчуття Рубля — зсередини, то цей уривок можна сприймати швидше як непрямий монолог останнього). Це підтверджується наступними характеристиками. Всі наступні репліки, вся поведінка Рубля підтверджують його слабкість і нікчемність «Ну, да. Я бачу, знаю, що ви мене зрозумієте… Я — непорозуміння… Знаєте…».

Він сам усвідомлює себе зламаним і нікчемним, нездатним на будь-який опір. Нікчемність бранця помічають і переможці, самооцінка персонажа співпадає з оцінкою його супротивників: «Божок його не слухав: він, партійний есер, знав ці „непорозуміння“, і Рубель був для нього зрозумілий до дрібниць, але Божка цікавило інше: жах Рубля і його рабська брехня…»; «переляканий на смерть Рубель розказував отаманові своє минуле, той іронічно кривив рота, моргав до хлопців…». А далі отаман вже одверто, зі «злою думкою» глумиться з свого партійного противника, допитуючись про визнання ним української держави. Есдек Рубель і тут догідливо піддакує.

Насолоду від своєї цілковитої моральної переваги отаман Божок захотів відчути сповна, принизивши ворога. Ця частина твору передається лише через лаконічні діалоги, ремарки героїв, без заглиблення у їх внутрішній світ, без будь-чиїх оцінок. Отаман змушує Рубля співати партійний гімн, коли Божкові підручні старанно виконують наказ про «десять шомполів»: «Тіло Рубля йорзалось на колосках, випиналось з болю до землі; він хватав її руками, давив щокою і кидав луною срібною з жита до села, як безнадійний протест, свої сльози, змішані з землею…

…В борьбє роковой

…Десять

І тихо плакала у золотих житах сонячна пісня…".

Протиборство точок зору представників ворожих таборів підсумовує, вивищуючись над ним, ця авторська фінальна ремарка, сповнена співчуття до заблуканих сучасників.

Інакше охарактеризовано точки зору героїв, діалектику зближення й протистояння цих точок зору в новелі «Темна ніч», хоча в основу твору покладено той же трагедійний конфлікт, що і в «Десятьох».

Знов, як і в попередній новелі, чітко окреслено місце дії. Цього разу трагедія розігрується в тісній селянській хаті. Хоч у дядьківських очах одбивалось «страшне слово — смерть», полоненого комуніста Байденка повстанці «посадили на покуті, як почесного гостя». Розмова за столом велася навіть добродушно: «А наша партія, товаришу, „темна ніч“…Але вечеряти просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку, — ти ж українець !..».

Хата, яка стала для Байденка страшною в’язницею, до болю йому схожа на рідну оселю, а «білявенький хлопчик, що на печі», — на покинутого вдома сина. На якусь мить виникає ілюзія можливого примирення, адже ніби мало що різнить людей за столом, їхнє сприймання світу дуже подібне. Та враз нагадує про себе дійсність, і «червоні від самогону очі гостей посоловіли, злий, жорстокий вогник звіра хижого затанцював на чоловічках». Тваринне озвіріння засліплених злобою людей збуджує майже підсвідомий інстинкт відтворення чужого, змушує забути про все, що єднало, навіть зріднювало їх.

Неповторна особливість Косинчиної новели в тому, що ворогами тут часто постають люди з дуже близькими ціннісними установками, люди, які, власне, майже однаково сприймають навколишній світ.

Жертв і переможців більше об'єднує, ніж розділяє, за інших обставин вони б легко знайшли спільну мову. Але попри все це примирення неможливе. Авторська ж точка зору здебільшого співчутливо-примирлива, безпристрасна, він не стає на бік жодної з ворогуючих сторін.

Косинка рідко звертався до розповіді від першої особи. У ранніх пробах пера («На буряки», «Мент») форма оповіді від першої особи служила майже виключно для фіксації зовнішніх вражень. У «Згадці з дитячих літ», «На буряки» (перший друкований твір Косинки) точка зору оповідача ще проведена непослідовно, окремі уривки, описи не можуть сприйматися як побачені дитячими очима.

На чергуванні спостережених епізодів — яскравих зорових вражень від літнього пейзажу і сірих деталей «канцелярського болота» — побудована новела «Мент». Тут автор уже пильніше дбає про дотримання єдиної точки зору. У монолозі героя — «крикові молодості, що тоне в болоті життя», — лише калейдоскопічно змінюються кадри буденної навколишньої обстановки. Скрупульозно нанизуються нудні подробиці: «Стіни підведені сірою фарбою, що од часу зробилась чорно-зелена, папки з паперами, щоти; біло-синя, трохи поколупана стеля нагадує про білі квіти…». Миттєва згадка про весняні проліски, і знов «сизо-синій димок легенько стелиться по паперах», «на столі розгардіяш, в очах бігають од переутоми жовто-сині вогники, а розлита гуміарабіка нервує і викликає іронічну посмішку». Із зіткнення двох кольорів — яскраво-сонячного й втомлено-сірого, двох настроїв — безпросвітної нудьги й поривної мрії - виникає зафіксований новелістом «мент» наростаючого протесту, прагнення боротьби за життя. Фінал новели насторожено-іронічний, сповнений сумнівів у спроможності перебороти засмоктуючу інерцію щодення. Кінець робочого дня — «це був мент, коли безнадійні рушили в простори синього неба». Ілюзорність такого визволення не може розвіяти гнітюче-сірого колориту твору.

У цих ранніх речах, написаних від імені оповідача, ще немає спроб проникнення у сам перебіг психологічних процесів. У пізнішому «Пострілі» (1924) оповідач, дезертир Корній, стає свідком і, власне, співучасником вбивства найближчого друга дитячих літ комуніста Киянчука. Трагічний, вибуховий момент, коли близькі люди стають ворогами, чужими одне одному, тут побачено зсередини, очима не автора, а одного з дійових осіб. Новела починається спогадами Корнія про дружбу з Матвієм Киянчуком, про неповторний смак вкрадених ними у багатія Дзюби огірків як про символ самого дитинства.

А згодом доля якось розвела їх у різні табори, і ось разом з іншими бандитами отамана Гострого Корній веде на розстріл комісара Киянчука. «Чи розстріляв би Матвій мене?» — з якимось внутрішнім подивом думає Корній. Його душа роздвоюється. Узи нерозривного товариства єднають друзів дитинства. І лише зовнішні, майже що незалежні від Корнієвої волі обставини змушують його стати співучасником вбивства.

Збитого з ніг полоненого розстрілює жалюгідний боягуз Жашко. Це якраз він видається Корнієві зовсім чужим. Отож у цій пізнішій за часом написання новелі ситуація ускладнюється, навіть «перевертається». Обставини розводять друзів, близьких людей по різні боки барикад, натомість в одному таборі опиняються духовні антиподи. Корній помстився за товаришеву загибель, розстрілявши на смерть переляканого старшину у тому ж бою. Знаком помсти, а чи безвихідного відчаю став і підпалений ним куркульский вітряк. Але це не принесло рівноваги, герой так і не подолав внутрішньої роздвоєності. Закінчується «Постріл» розпаченою думкою: «Що ж жде нас далі? А-ах!..».

Ціннісної позиції героя тут дотримано майже скрізь. Переходи на точку зору інших персонажів лише епізодичні. Оцінок, виражених в контексті автора, взагалі немає. Але позиція героя непослідовна, він виступає душевно роздвоєною особистістю. А відтак і його оцінки часом суперечливі. А тому Косинка вводить ще один голос, ще одну ціннісну позицію, яка може сприйматися як близька до авторської. У розповіді з точки зору Корнія зривається, напливає з підсвідомості, інший голос, материнський: «…А в калині зоря розцвітає та й горить з вечора до світа: вийди, сину, до зорі да послухай землю, що спросоння про кров людську вона каже?..».

Ця репліка сприймається як узагальнююча (і водночас єдино стороння по відношенню до ціннісного контексту героя) оцінка всього зображеного. Народнопісенна інтонація тут, зрозуміло, не випадкова. Материнська точка зору тут адекватна підсумковуюче-узагальненій. Введення подібних фольклорних ремарок-оцінок як квінтесенції колективного досвіду, колективної оцінки загалом характерне для лірико-імпресіоністичної новелістики Косинки.

У ряді новел поняття «чужих», які протистоять героям, намертво прив’язаних до своєї землі, набуває буквального значення. Чужі - це окупанти, які прийшли завойовати чиюсь землю і яким протистоять її господарі. Тут уже, на відміну від названих раніше творів, авторські симпатії виявити неважко. особливо чітко це протиставлення бачиться у ранніх речах, зокрема «Перед світом» (1920), «На золотих богів» (1920), «Сорочка» (1923). Персонажі виступають представниками різних світів, різних способів життя, носіями різних моральних норм.

Новелу «На золотих богів» написано в піднесено-пісенній манері. Її стиль разюче відрізняється від, скажімо, майже безсторонньо-фактографічного «Троєкутного бою». Проза 20-х років плекала цей своєрідний різновид героїко-легендарних, зі зверненням до фольклорної поетики, розповідей про революційні події як про визначений, переломний момент національної історії.

У стильовому плані Косинчина новела змушує згадати «Легенду» Хвильового, окремі новели з «Вершників» Яновського. Прагнучи надати зображеному масштабніших, узагальнено-символічних вимірів, письменник вдається до усталених народно-поетичних формул, постійних епітетів. в описі бою — а цей короткий опис і вичерпує зміст новели — контрастно поєднуються конкретні сучасні реалії і традиційні фольклорні образи.

В обмежений новелістичний простір вкладається масштабний епічний зміст. Розгорнено цілу «добу нову» народної історії. Контрастно зіштовхуються безсторонні описи і ліричні партії, які, зрозуміло, руйнують цілісність імпресіоністичного зображення як зображення з певної точки зору, як фіксації конкретних чуттєвих вражень.

Пісенні вставки репрезентують узагальнюючу, колективну оцінку. (Це загалом характерне для української малої прози, ще, очевидно, від традиції Марка Вовчка. «Звертання до жанрів і родів, більш ліричних, ніж проза, є одним із засобів привнесення ліричного флюїду в новелу», — пише І. Денисюк, — Інкрустація уривків пісні - одна з найхарактерніших прикмет стилю української новелістики протягом усього її розвитку у дожовтневий період.

Подібні вставки могли бути і засобом психологічної характеристики, паралеллю дешевного стану героя, і служити для увиразнення ритму твору, і виконувати сугестивну роль, навіюючи певний настрій. У незакінченій новелі «Фавст» автор, зокрема, після одного з найтрагічніших епізодів твору занотував: «Подати уривки з пісні, настрій». Як зазначали критики 20-х років, Г. Косинці, як нікому іншому з тогочасних молодих новелістів, вдавалося майстерно виліплювати людські характери.

На важливе значення ліричних барв у стильовій палітрі Г. Косинки вказувала й критика 20-х років. «Чільне місце в оповіданнях Косинки належить ліриці, — писав Я.Савченко. — Вона завжди виконує композиційну функцію: урівноважує окремі частини оповідання, зв’язок їх, стає фоном, освітлює окремі психологічні моменти і т.д. І, мабуть, через те його лірика не викликає негативного рефлексу, чого не можна сказати про багатьох інших українських белетристів».

Ліризм у Косинки врівноважується увагою до реальності, фіксацією безпосередніх вражень. Більше того, у нього чи не найсильніше з тогочасних новелістів помітне прагнення «звернути шию риториці» (П. Верлен).

У психологічно витонченій «Сорочці» протиставлення позицій героїв — представників двох ворожих сил, корінням врослого в землю українського дядька й дрібязково-зверхнього офіцера, проведено через увесь твір. Якихось узагальнюючих оцінок, що вивіщувалися б над оцінками персонажів, тут немає. (До речі, протиставлення героїв підкреслене навіть прізвищами: вишукано-подвоєним Горват-Божечко і значимим у своєму лаконізмі - Дуб. Як і в багатьох інших творах, Косинка поглиблює протиставлення мовними характеристиками, вводячи двомовні, українсько-російські діалоги.)

Горват-Божечко живе в дещо ефемерному світі, в революції він згубив почуття реальності й житейської сталості. Привезена з Парижа сорочка «for gentleman», якою він так дорожить, оргії в нічному кабаре, п’яні тости за «єдіную» Русь, тоскне передчуття (може, й зумисне культивоване) близької смерті - весь обов’язковий набір модний атрибутів «декадентського» стилю характеризує героя.

Так само ефемерним виявляється і його почуття зверхності, певність своєї влади. То Горват-Божечку лише здається, ніби селянські хати, жита — «все злякано розступилось у грязі перед штабс-капітаном». Таємничу силу, що піднялася з народних надр, йому не дано осягнути. Точку зору двох героїв-антогоністів ні в чому не співпадають.

Але один з них, офіцер, висловлює свої погляди з прямолінійною однозначністю, тоді як його співрозмовник-візник грає подвійну роль, за зовнішньою незграбністю фрази криється прихований зміст.

Діалог офіцера з візником виписано з бездоганною майстерністю. Тут кожна фраза набуває подвійного смислу, залежно від того, з чиєї точки зору оцінюється сказане. І з кожною реплікою ніби вивищується постать зовні недалекого й мамулуватого дядька. Перш ніж відповісти ствердно на питання, чи спокійно в селі, побитий офіцером візник згадує повстанців Чорного Ворона («кажуть же люди — спасать ідуть…»). А далі вже зовсім театральний, комедійний діалог. Ремарки тут подані з точки зору візника, і авторська позиція на якийсь час співпадає з позицією цього героя:

«- Українци здесь щіриє єсть?

Дядько трошки подумав, кажуть, Чорний Ворон за Вкраїну б'ється, хай…

— Нє, щирих у нас ніяких, просто казьонні колись були, християни…"

І поки офіцер роздумує про вікову селянську тупість, «млява, як осінній дощ, дядькова думка зажеврілась помстою».

Тут кожне наступне речення репрезентує ціннісну позицію іншого героя і одразу ж заперечує, виступає цілковито протилежною позиції попереднього.

Коли в новелі «На золотих богів» героїка селянської вольниці передана на рівні узагальнено-символічному, то «Сорочка» — зразок глибокого розкриття селянської психології, моменту наростання й утвердження віками притлумлюваної людської гідності і гордості.

Тут майже немає символічних деталей, натомість засобом психологічної характеристики виступає діалог, передача внутрішнього мовлення, авторська іронія (вступний абзац з описом сорочки дано навіть з точки зору оповідача, від першої особи).

«Сорочка» — це один з тих творів, що визначають певну якісну межу в творчій еволюції Косинки. Ранні новели його будуються за законами імпресіоністичної поетики.

Письменник максимально подрібнює дійсність, щоб в окремій її частинці відбити протиріччя великого світу. Особливо помітна ця «моментність» зображення в творах 1920;1921 р.р. («Під брамою собору», «Мент», «За земельку», «Перед світом»).

Згодом з’являються спроби дати розлогішу, психологічно місткішу новелу. Менш вдалими тут були «Місячний сміх» (1922), «Анархісти» (1923), цікавішими — «Сорочка"(1923). «Голова ході» (1923), особливо «Постріл» (1924).

Десь починаючи з 1924 р. (хоча при надто короткому творчому шляху маже неможливе чітке розрізнення якихось етапів, періодів) у Косинчиній прозі міцнішає реалістичний струмінь. Ось як характеризував свого часу динаміку Косинчиного стилю Ол. Дорошкевич: «Це ліричний, уривчастий стиль типової імпресіоністичної новели, де Косинка виступає здібним учнем Стефаника, Коцюбинського, Винниченка: свій імпресіонізм Косинка в останніх творах поволі перемагає». Однак елементи імпресіоністичної поетики не зникають з його мистецької палітри.

У ранніх речах Косинка фіксував здебільшого лише зовнішні прояви внутрішнього життя своїх персонажів — вираз очей, жест, рух тощо. Пізніше психологічний аналіз поглиблюється, письменник охочіше звертається до невласне прямої мови, внутрішніх монологів. Косинка вже намагається показати зудар двох ворожих таборів так, щоб і всередині кожного з них розрізнити певні нюанси, мотиви поведінки. Увага зосережується не лише на розвитку зовнішнього конфлікту (як в «Темній ночі», «На золотих богів», «Перед світом»), але й на неоднозначній позиції кожного персонажа. А відтак бачимо закономірне ускладнення новелістичної структури, збільшення кількості персонажів, посилення ролі сюжету. При цьому послаблюється ліричний струмінь. Ці нові якості Косинчиної новелістики виразно помітні в «Фавсті» (1923), а особливо в пізніших: «Політиці» (1926), «Матері» (1925), «Змовинах» (1930).

Чи не найтрагічніша постать з-поміж Косинчиних героїв, принаймі в тому сенсі, що його самопожертва була цілком свідомою, — це Прокіп Конюшина з незавершеної новели «Фавст». Косинка часто наголошував стихійність селянського повстанства. У «Фавсті» цей мотив виникає через видряпані кимось на карцерній стіні поетичні рядки:

Сліпне село лютує,

А Україна кров’ю харка…

Але цій ідеологічно-цінннісній позиції протиставлена інша. («Фавст» загалом один з найбільш «ідеологічних» Косинчиних творів, в тому сенсі, що для героїв тут стає важливим осмислення й відстоювання якраз свого політичного статусу, своєї громадської позиції як при належності до якогось з протиборствуючих таборів). Косинчин герой — представник уже іншої формації українства. «Подільський Фавст» Конюшина тільки вдає з себе «незрячого гречкосія».

Він — освічений, переконаний селянський ватажок, лицар своєї ідеї, правоту якої стверджує навіть перед ворогом. Співмешканців по камері сивий, схоже на Фауста з оперної вистави Конюшина вражає благородством і спокійною гідністю, але й водночас непокорою. Його очі раз у раз спалахували ненавистю до тюремників. Співкамерники «найбільше боялись цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений до краю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку».

Оцінка оповідача тут адекватна авторській. Погляд на героя збоку, точка зору рівного йому, близького й водночас захопленого оповідача збагачує інтонаційну структуру твору порівняно з тим, як це могло б бути за умови звернення до об'єктивної манери.

У системі персонажів «Фавста» Конюшина включений у дві опозиційні пари. Це, з одного боку, Конюшина — Клєнцов — опозиція двох ідеологічних точок зору (носія української національної ідеї та речника великодержавного шовінізму), і, з іншого, Конюшина — Колончук як зіставлення «сліпого» і прозрілого, пробудженого від духовної летаргії села. Перша опозиція — це сутичка непримиренних позицій.

Царський офіцер Клєнцов ненавидить «самостійника» й ««бандита» Фавста як руйнівника того ладу, який виплекав Клєнцова. Втім, образ офіцера окреслений лише кількома штрихами. Косинка мав намір, як відзначено в рукописі, «колись намалювати образ Клєнцова як носія великодержавного шовінізму».

Інакше пов’язані між собою Конюшина і Колончук (співзвучність прізвищ тут не випадкова). Цих героїв можна впевнено трактувати як подвоєння (чи різновиди) одного суспільного типу, взятого в різні моменти його еволюції. Конюшина — сформована особистість. Слідчому Однорогову він з гідністю пояснює, чому пішов у повстанці: «А я… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалити хату Грицькові та Омелькові, то вони тоді за вила і гідність свою згадують, ая… Мені ж, самі казали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…». (Конончук же, найжалюгідніший з-поміж арештантів, якраз з тих Грицьків та Омельків, що про свою гідність ще не згадали. Він давно вже втратив образ людської. «Це — темне і вбоге слово, село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба»).

Але Колончукам судилося за певних обставин зміняти загиблих Конюшин. Шмат хліба, відданий у тюрмі Фавстом Колончукові при останньому прощанні, набуває значення символічного і не може не потрясати навіть цю заскорузлу душу. В останньому, вже напівусвідомленому пориві збожеволілий від мук Конюшина малює кров’ю на стіні велику літеру «У». Його забрали, не давши докінчити. «А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст із Поділля, і ридав». Цим реченням закінчується відомий нам сьогодні варіант. Що ж, символіка фіналу прочитується виразно.

Фавст — Конюшина, очевидно, найближче стоїть до Косинчиного «ідеального» героя. Це підкреслюється, зокрема, ліричними партіями оповідача: «Коли догорятиме у віках остання зоря — горітиме моя мисль і страждання… В імені твоєму, Фавсте з Поділля, я пишу ці рядки». Таким чином, ліричне, експресивне начало у порівнянні з ранньою новелістикою Косинки помітно посилилося.

Основна думка таких зрілих речей Косинки, як «В житах», «Політика», «Мати», — це ствердження недосконалості, трагічної дисгармонійності світобудови. Світ розколотий на ворогуючі табори, кожен готовий пожертвувати не лише власним, а й чужим життям, щоб утвердити вищість своєї правди, своїх переконань.

І нема кінця цій виснажливій боротьбі, кривавому круговороту смерті. До такого трагічного висновку підводить уже пам’ятний діалог комуніста-китайця з селянським отаманом у «Голові ході» (1923): «Чуєш, хлопці, „патрон єсть — свобод єсть! Мой умірай за свобод“. А ми за що вмираємо?».