Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Місце неповтнорної поезії ліни костенко в українській та світовій культурі

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Домінанта поетичного світу Ліни Костенко — стихія ірреальності, крізь призму якої вона бачить навколишній світ. Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам’ять. Шматочок реальної… Читати ще >

Місце неповтнорної поезії ліни костенко в українській та світовій культурі (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Поезію Ліни Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не можуть приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. А вона, справді-бо геніальна поетеса, боїться слів, їй страшно взяти в руки перо і почати віршувати:

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.

Власне, поняття «віршувати за допомогою слів» не дуже поєднується з особистістю Ліни Костенко хоча б тому, що в її свідомості вірші аж ніяк не ототожнюються з Поезією: «Ти думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові, треба бути поетом»; а коли вже й виникає це поняття, то воно знаходить «образну підтримку» у сфері випробуваної поетичної краси: «Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі».

Ліна Костенко вибудувала самоцінний поетичний світ, що є не зліпком чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, за словами безсмертної Мавки з «Лісової пісні», «скарби творить, а не відкриває». Наявність такої самодостатньої поетичної реальності відповідає онтологічній сутності поезії як такої, адже у філософському сенсі «поезія є виривання за рамки конвенції семантичного поля мови/культури і світу як „сущого“. Це завжди спроба вловити щось принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусь іншому. Тобто, якщо бути строгим, це є ловленням порожнечі, Ніщо». Сущий світ — це дійсний світ, адекватний звичайним словам, які неодмінно були або є «чиїмись», це, у потрактуванні Поетеси — «розмовка побутова», «дзвінкий дивертисмент метафор, слів», а Поезія — це те, чого не можна до кінця передати у слові - любов, свято, квіти, молитва. І.Фізер, розмірковуючи про суть поезії, пише: «…поетичне слово голосить те, чого ще не було, немає, а часто і не може бути». Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками з поезії Ліни Костенко: І десь над гранями свідомості є те, чого іще нема.

Чудний народ — художники, поети. Усе їм сниться те, чого нема. Усе їм сниться те, чого не буде. Навіть життєвий досвід, сконденсований в афоризмі, будується на поетизації отого справжнього «Ніщо»:

Є для серця така покута:

Забувати скоріше зло, Аніж те, що мусило бути,.

i чого в житті не було.

«Ніщо», сфера ідеального, насправді має справжню реальність, воно приречене «бути і відбутися у світі». Це як та «мрія», що на все життя, про яку писала Поетеса в одній з ранніх поезій:

Будь випадковим чи злим, шаленим, Дай смуток, розпач, каяття…

Лиш мрією не стань для мене, бо це уже на все життя.

Справжня поезія адекватна не слову, а буттю, його первозданній ісправжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі є поетичним. Наскільки воно є поетичним, настільки воно є справжнім — про це теж писали теоретики філософії поетичного слова: «Поезія нагадує ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми ніби живем… дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним існуванням» (М.Хайдеґґер), «Поезія є те, що дає можливість передати — за допомогою мови, яка здобула свій правічний ритм, — таємний зміст різноликого буття; і тим самим вона дарує нашому марному буттю справжність, і тому ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в ній» (Стефан Малларме). Сама особистість Ліни Костенко втілює Поезію в онтологічному сенсі цього слова, бо «реальна, криклива й марна дійсність» аж ніяк не приваблює її, а втеча в самоту, непоміченість — пошукуваний ідеал індивідуального духу Поетеси. Не слід думати, що в цій відреченості від людського тлуму прихована погорда митця. Прагнення самотностіприродний стан творчої особистості. Літератор Микола Євшан на початку XX ст. в одній із критичних статей тонко спостеріг: «Тільки одиниці уміють використати життя як матеріал для естетичних можливостей, видобути з нього джерело надії, дати йому порив. Творець — значить самотній; не той, що приймає життя, а той, що відкидає його і живе іншим, своїм життям, з якого черпає всю силу».

Модерний характер художньої свідомості Ліни Костенко сприймається як природне явище, але в контексті конформістського пристосування поезії до ідейних вимог тоталітаризму (на цей час, на жаль, припало становлення Поетеси) і її поезія, і сама особистість були викликом тій системі, яка ховалась якраз за словесною псевдореальністю, гаслами і т.п. Десь у надрах творчого духу Ліни Костенко зародилась ідея буття дословесного, а отже, істинного й у філософському сенсі цього слова, і в контексті ідейного духу того часу, в якому випало їй жити. Образ невтіленого у слові буття становить чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни Костенко:

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим Ще слів нема. Поезія вже є.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,.

і ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари, не прив’язані до слова, от просто так — пливуть собі й пливуть…

У наведених рядках відлунює ота недовіра до слова І навіть страх перед словом, про що йшлося на початку статті. З огляду на абсолютну відповідність творчості Поетеси онтологічній сутності Поезії це теж цілком природно. З цього приводу М. Хайдеґґер у статті Тельдерлін та сутність поезії" писав: «Мова є небезпекою з небезпек… Небезпека — це загроза для буття з боку сущого». Слово — це суще, поезія — це буття, і перше загрожує другому. Тому й не дивно, що мотиви мовчання, німоти, тиші є наскрізними в ідіостилі Поетеси. Ці образи ніби уособлюють справжнє Буття, точніше присутність справжності у всьому, що претендує бути істинним Буттям з поетичної точки зору Ліни Костенко. Згадані образно-словесні мотиви незмінне виникають, коли йдеться про поетичну творчість: «Ми мовчимо — поезія і я», «Марную день на пошуки незримої, німої суті в сутінках понять», «Душа з очима снайпера, в трагічній німоті, здається, все вже знайдено, і знову — ні» (…); кохання: «Я вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити», «Такої дивної отрути, я ще ніколи не пила… такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги»; природу: «Я їх ліси люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю»; у тишині протікає одухотворене буття ліричної героїні: «Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами». Не сколихнути музику словами — вельми показовий для Ліни Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнає примат несловесних мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїм предметом «душу, що звучить» (Гегель). Музика — ірраціональна почуттєва стихія, здатна «виправити» затертість слів, перевести їх у план індивідуальної «мовчазної» поетичної реальності: «Будую мовчання, як зал філармонії. Руки на клавіші слова кладу».

Домінанта поетичного світу Ліни Костенко — стихія ірреальності, крізь призму якої вона бачить навколишній світ. Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам’ять. Шматочок реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному — з акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати «я не скажу «коханий», але у Ліни Костенко — «Я не скажу і в пам’яті «коханий»; або «ти любиш мене» — цей нормативний вислів є тлом, на якому проступає експресія індивідуального, костенківського — «…трохи любиш сни свої про мене». Так, тексти Ліни Костенко не копіюють реальності. А відмова від усталеного, буденного виражається в її поетиці начебто звичайним способом заперечною часткою не. У цій естетичній дрібничці захована мовна особистість Поетеси. У сильній текстовій позиції початку вірша звичайними є речення з не, що одразу ж уводять в індивідуальний поетичний світ, відмежований від стереотипних уявлень.

Крім того, це ще й відмова від загальноприйнятних принципів мистецтва, творчості, що інколи звучить парадоксально, однак органічно для світосприймання Поетеси:

Поетів ніколи не був мільйон…

Великі люди не вміють писати віршів.

О, як натхненно вміє він не грати!

І нарешті Поезія, що вбирає в себе Світ і Слово (що одночасно є не-словом):

Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Поезія Ліни Костенко — справжня, неповторна в найглибшому сенсі цього слова.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою