Особливості створення детективу на прикладі творів А. Крісті

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Особливості створення детективу
• 1.1 Канони класичного детективу
• 1.2 Способи створення персонажів в художній літературі
• Розділ 2. Особливості авторського стилю й створення персонажів в творах Агати Крісті
• 2.1 Особливості стилю леді Агати Крісті
• 2.2 Головні герої та способи їх створення в творчості Агати Крісті
• Висновок
• Список використаної літератури

Вступ

Таємниці та шляхи їх дослідження зачаровували та приваблювали людство завжди. Не даремно в міфах давніх греків присутній такий персонаж, як Сфінкс — бог, який дарує людям загадки. Завдяки розвитку прогресу та наукових знань про всесвіт, таємниці породили більшу кількість диспутів, в яких кожен займав визначену позицію. Відлуння давніх таємниць та потягу до загадок знайшли собі місце на сторінках особливої літератури, яка так і називається «детектив» (від «detego» — розкриваю, виявляю).

У наші часи література налічує багато творів детективного жанру, але, на жаль, не всі з них є якісними. Тому в сучасній літературі існує проблема написання нового та захоплюючого детективу. Цим і зумовлена актуальність даної роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є детектив, як літературний жанр та особливості його створення.

Предметом дослідження є стиль написання детективних романів Агатою Крісті.

В зв’язку з цим поставлена мета: продемонструвати процес написання взірцевого детективу на прикладі творів «королеви детективу» — англійської письменниці леді Агати Крісті. Дана мета передбачає розв’язання наступних завдань:

1. розглянути канони класичного детективу;

2. виявити способи створення образів персонажів;

3. порівняти канони з написанням творів Агати Крісті.

В роботі використовуються методи дослідження, такі як опис, класифікація, аналіз.

Теоретичною основою роботи являються праці наступних авторів: Г. К. Честертона, С. С. Ван Дайна, Р. Нокса, Н. Н. Вольского та інших.

Розділ 1. Особливості створення детективу

1.1 Канони класичного детективу

Перш ніж розпочати розбір особливостей та правил детективу, потрібно чітко визначити предмет аналізу — детектив.

Детектив — здебільшого літературний та кінематографічний жанр, твори якого описують процес розслідування загадкового випадку, з метою виявлення його обставин та розкриття загадки. За звичай в якості такого випадку виступає злочин, і детектив описує його розслідування й визначення злочинців, і в такому випадку конфлікт будується на зіткненні справедливості зі свавіллям, який завершується перемогою справедливості.

Майстерність автора повинна викликати в читача ілюзію того, що злодій не думає про карний злочин, а автор, створивши злодія, не думає про літературну підробку. Детективний роман — це свого роду інтелектуальна гра, де читач змагається не стільки зі злодієм, скільки із самим автором, який створює все нові і нові загадки. Створюються ж детективні романи за визначеними законами — нехай неписаними, але, тим не менш, обов’язковими. Далі приведений перелік тих законів, так званих «канонів» класичного детективу, яких намагаються дотримуватися всі письменники.

1. Читач повинен мати однакові з слідцем можливості для розгадування таємниці злочину. Всі ключі до розгадки повинні бути зрозуміло позначені та описані.

2. Читача не можна навмисно обманювати чи вводити в оману, крім тих випадків, коли його разом зі слідцем за всіма правилами чесної гри обманює злодій.

3. В романі не повинно бути любовної лінії. Адже мета детективу — в тому, щоб віддати злодія до рук правосуддя, а не в тому, щоб з'єднати закоханих. В такому випадку це вже буде роман, а не детектив.

4. Злодій повинен бути викритим завдяки дедуктивному методу — за допомогою логічних висновків, а не завдяки випадковості, збігу подій чи немотивованому зізнанню. Так, детективу дозволено відчувати осяяння, будувати здогадки інтуїтивно, але, перш ніж почати діяти, він зобов’язаний перевірити їх в ході справжнього розсліду.

5. Не можна обійтись без трупу в детективному романі, і чим натуральніший цей труп, тим краще. Тільки вбивство робить роман достатньо цікавим. Хто б читав три сотні сторінок, якщо б мова йшла про менш серйозний злочин!

6. Таємниця злочину повинна бути розкрита суто матеріалістичним шляхом. Цілком неприпустимі такі способи встановлення істини, як спіритичні сеанси, читання чужих думок, гадання і т.д. У читача є якийсь шанс не поступитися в кмітливості детективу, який раціоналістично мислить, але, якщо він змушений змагатися з духами потойбічного світу та ганятися за злодієм в четвертому вимірі, він приречений на поразку.

7. Не допустиме використання більш ніж одного таємного приміщення чи ходу. Можна додати, що автору зовсім не треба вводити в оповідання таємні двері, якщо тільки дії не ведуться в такому домі, в якому можна припустити наявність подібних речей. Як каже письменник Нокс Рональд, «Коли мені видалося удатися в одній книжці до таємного ходу, я попіклувався про те, щоб заздалегідь повідомити читачу, що будинок належав католикам в добу гонінь на них» .

8. В детективі неможливі випадкові помилки та невиявлені збіги. Наприклад, в реальному житті свідок може говорити правду, може брехати, може мати помилкову думку чи бути введеним в оману, але може й просто невмотивовано помилитися (випадково переплутати дати, суми, прізвища). В детективі остання можливість виключена — свідок або докладний, або бреше, або в його помилці є логічне підґрунтя (як це сталося в книзі «П'ятеро поросят» Агати Крісті).

9. Неприпустимо використовувати невідомі до цього часу отрути, а також пристрої, які потребують довгого наукового пояснення в кінці книги. Можливо, існують невідомі отрути, які зовсім неочікувано діють на людський організм, але поки вони не будуть відкриті, не можна використовувати їх в творах детективної літератури, це не за правилами! Спосіб вбивства та засоби розкриття злочину повинні відповідати критеріям раціональності та науковості. Таким чином, в детектив неприпустимо вводити псевдонаукові, гіпотетичні й фантастичні пристрої. Тому що в такому випадку, для того щоб оцінити, якою хитромудрою була розкрита загадка, читач зобов’язаний вислухати довгу наукову лекцію під кінець.

10. Ні детектив, ні хтось з офіційних слідчих не повинен сам виявитися злодієм. Це правило застосовується тільки в тому випадку, коли автор особисто засвідчить, що його детектив — насправді детектив; злодій може на законних підставах видати себе за детектива, як це сталося, наприклад, в «Трьох сліпих мишах» Агати Крісті, та ввести в оману інших персонажів, підкинувши їм хибну інформацію.

11. Недоумкуватий друг детективу, в тому чи іншому вигляді, не повинен приховувати жодного зі своїх міркувань; своїми розумовими здібностями він повинен поступатися — але тільки зовсім трішки — середньому читачу. В принципі, в детективному романі можна обійтися й без нього. Але якщо вже він там є, то існує він для того, щоб дати читачу можливість помірятися інтелектуальними силами з партнером. Інакше, закриваючи книгу, читач може промовити приблизно такі слова: «Можливо, я міркував не дуже розумно, але я все ж таки був не таким недоумкуватим, як бідний старий друг детективу» .

12. Нерозрізненні брати-близнюки та взагалі двійники не можуть з’являтися в романі, якщо читач належним чином не підготовлений до цього. Це надто простий захід, основа якого на малоймовірному припущенні. Також ніякому злодію не слід приписувати неймовірні здібності щодо зміни свого зовнішнього вигляду, якщо тільки автор не попередить нас, що ця людина, чоловік чи жінка, звикли гримуватися для сцени.

13. Повинен бути лише один детектив, тобто тільки один головний герой дедукції. Мобілізувати для розкриття таємниці злочину розумові здібності трьох, чотирьох, або й цілого загону слідців — значить не тільки розсіяти увагу читача й розірвати прямий логічний ланцюжок, але й несправедливо поставити читача в несприятливе положення. При наявності більш ніж одного детектива читач не знає, з яким з них він змагається щодо дедуктивних умовиводів. Це все одно, що примусити читача бігти навипередки з естафетною командою.

14. Злодієм повинен виявитися персонаж, який грав в романі більш менш помітну роль, тобто знайомий та цікавий персонаж. Злодій повинен бути на передньому плані, але в той же час не кидатися в очі, в іншому випадку в розкритті таємниці не буде зовсім нічого неочікуваного — який сенс в раптовій появі людини, яку ніхто не чекає? Отже, злодій повинен бути спереду, але за межею підозр.

15. Скільки б не було в романі вбивств, злодій повинен бути тільки один. Звісно, злодій може мати помічника чи спільника, який йому допомагає, але вся провина повинна лежати на плечах однієї людини. Як затверджує більшість письменників, треба надати читачу можливість зосередити увесь свій розпал обурення на одній-єдиній чорній натурі.

16. В детективному романі немає місця таємним бандитським суспільствам, таким як камори чи мафії. За словами письменника Вак Дайна С., «…захоплююче й по-справжньому красиве вбивство буде непоправно зіпсовано, якщо виявиться, що провина лягає на цілу злочинну компанію. Авжеж, вбивці в детективному романі слід дати надію на спасіння, але дозволити йому удаватися до допомоги таємного суспільства — це вже занадто. Жоден першокласний, поважаючий себе вбивця не потребує такої привілеї». Та й такий детектив вже не назвеш детективом, скоріш за все, це буде гангстерський бойовик.

17. В будь-який момент книги розгадка повинна бути явною — за умови, що читачу достане проникливості розгадати її.

18. В детективному романі немає місця для довгих описів, літературних відступів на другорядні теми, витонченого аналізу характерів та відтворення «атмосфери». Всі ці речі несуттєві для оповідання про злочин та логічне його розкриття. Вони лише затримують дію й приносять елементи, які не мають ніякого відношення до головної мети, яка полягає в тому, щоб викласти задачу, проаналізувати її та довести до успішного розв’язання. Авжеж, в роман потрібно ввести достатню кількість описів і чітких характерів, щоб надати йому достовірність.

19. Провина за скоєння злочину ніколи не повинна лягати в детективному романі на злочинця-професіонала. Злочини, які були скоєні зломщиком чи бандитом, розслідуються управлінням поліції, а не блискучими детективами-аматорами. «По справжньому захоплюючий злочин — це злочин, скоєний стовпом церкви чи старою дівою, вшанованою добродійницею» — говорить письменник Ван Дайн С.

20. Злочин в детективному романі не може виявитися випадковою подією чи самогубством. Завершити переслідування подібним спадом напруження — означає, й обдурити читача, й негарно закінчити детектив. До того ж нещасні випадки чи самогубства детектив не розслідує, так як в детективі мають бути наявними всі компоненти — злочин, вбивця, слідчий.

21. Всі злочини в детективних романах повинні відбуватися за особистими мотивами. Міжнародні змови й військова політика є надбанням зовсім іншого літературного жанру — наприклад, романів про секретні розвідувальні служби. А детективний роман про вбивство повинен відображати повсякденні переживання читача та в певному сенсі давати вихід його власним придушеним бажанням та емоціям.

Тим не менш, для написання гарного детективу необхідно не тільки дотримання норм жанру, але й створення яскравих персонажів, які здатні втримати увагу читача.

агата крісті детектив персонаж

1.2 Способи створення персонажів в художній літературі

В роботі розглядаються детективи, тому раціональним буде розповісти докладніше про детектив. Припустимо, що письменник задумав роман про загадкове вбивство. Перш за все, якщо мова йде про детектив, письменнику потрібен вбивця. Саме він і стане головним злодієм, головним негативним персонажем твору. Підступи злодія дають поштовх оповіданню, адже все починається саме з вбивства, тому, в деякому сенсі, злодій є «автором» твору. Те, які ще персонажі з’являться в книзі, залежить цілком від задумів злодія. Тому в усіх детективах (абсолютно в усіх!) вбивця — дуже складна та дуже розумна людина, тому що якщо він буде нерозумним, то справжнього детективу, цікавої книги та захоплюючого розслідування в письменника не вийде. Адже швидкість розслідування вбивства залежить від розуму та кмітливості злодія.

Потім письменнику потрібен головний персонаж, герой, який розкриє злочин.

В книгах детективного жанру бувають різні типи героїв-детективів.

Виділяють чотири типи таких героїв:

— спокушені професіонали (інспектор Баттл),

— інтелектуали (Еркюль Пуаро),

— талановиті дилетанти (міс Марпл, міс Сільвер),

— випадкові свідки, які були затягнуті в гущавину подій (Енн Беддінгфельд з «Людини в коричневому костюмі», Марк Істебрук в «Блідому коні»).

Письменник має право вирішувати, який з типів героїв йому обрати. Один автор полюбляє слідкувати за думками інтелектуалів, таких, як Шерлок Холмс, іншому цікаві суто обивательські порівняння дилетантів, а третьому подобається відчувати жах разом з невинною жертвою, волею випадку втягнутою в розслідування. В зв’язку з тим, який тип головного герою обере письменник, змінюється й стиль оповідання. Але для написання детективу існує одне непорушне правило: головний герой детективу обов’язково повинен бути рішучим, впертим, володіти серйозним стимулом до дії. Або повинні бути якісь зовнішні фактори, які змушують його діяти рішуче. (Наприклад, вбивця дуже погрожує головному герою чи членам його сім'ї). Інакше головний персонаж буде програвати вбивці, злочину не розкриє й цікавої книги не вийде. Позитивний герой повинен бути (фізично чи душевно) рівносильний злодію — тільки тоді їх боротьба буде захопливою та довгою.

В сучасній літературі жанр детективу широко поширений та налічує в собі багато творів. Як же, в такому випадку, письменники-детективи уникають створення стереотипних персонажів? Тут за стереотипними персонажами маються на увазі персонажі, які надто добре можна впізнати й відповідають усім очікуванням читача, в них немає протиріч та вони не підносять ніяких сюрпризів: розпусниця з золоти серцем, шериф-садист, який розтягує слова, приватний детектив, суворий ззовні, але добрий та ніжний зсередини, і та к далі.

В такому випадку письменник вводить в характер героя рису, яка відрізняла б його від стереотипу чи протирічила б деяким іншим рисам його характеру, іншими словами, «ламає» стереотип. Але потрібно зазначити, що злам стереотипу є допустимим тільки в тому випадку, якщо злам виправданий. Він повинен добре вписуватися в характер персонажу, логічно слідувати з особливостей його фізичного та психологічного розвитку, соціального положення. Неприпустимо ламати стереотип тільки заради того, щоб здивувати чи шокувати читача. Інакше це буде виглядати нерозумно, чи сильно змінить думку читача щодо персонажу, та не завжди в кращу сторону.

Таємниця створення оригінального нового персонажу полягає у вмінні вписати в його характер неочікувані, на перший погляд, погано сполучені риси. Жорстких канонів тут не існує, але щоб не створити персонаж, який в читача викликає здивування чи посмішку, усі письменники-професіонали час від часу питають самі себе: «А чи правдоподібними є мої персонажі?»

Насправді, це питання є дуже важливим для розвитку персонажу. Поставивши це питання, автор як би визначає межі свого героя, поле його дій та його сили. Тут доцільно розповісти про принцип «повної сили». Що ж це таке?

Принцип «повної сили» потребує, щоб персонаж діяв не на абсолютному максимумі людських здібностей, а на абсолютному максимумі свого потенціалу. Щоб розкрити цей «абсолютний максимум» потенціалу героя, розумний автор ставить своїм героям перешкоди, які герою доводиться долати. Персонажі, які діють на повну силу, використовують усі доступні їм засоби. Вони будуть викладатися на повну, намагаючись досягти своєї мети. Але при цьому не потрібно забувати, що в кожного потенціал різний і герой який виходить за межі свого потенціалу буде мати неправдоподібний вигляд. Але якщо письменник хоче, щоб його персонаж був цікавим, то він буде вигадувати такі варіанти й ситуації, які дали б персонажу можливість проявити себе. Читач повинен бачити, що персонаж діє на межі своїх можливостей.

Важливу роль в творі грають способи опису героїв. Існує декілька позицій оповідача, іншими словами, форм оповідання.

Всі форми оповідання поділяються на дві категорії: суб'єктивну та неупереджену. При використанні суб'єктивних форм оповідання, оповідач знає думки та почуття хоча б одного персонажу. При використанні неупереджених форм оповідання оповідач не розкриває внутрішній світ жодного з персонажів.

Якщо оповідач постійно знаходиться поза персонажами, осторонь від їх внутрішнього світу, якщо він розповідає про події так, ніби дивиться спектакль — це неупереджений підхід. Подібна форма оповідання так називається, тому що оповідач розглядає дії персонажу «об'єктивно». Читач не знає, що герой відчуває, про що міркує, що збирається робити. Оповідач грає роль спостерігача, який охайно записує все, що бачить й чує.

Неупереджений підхід застосовують дуже рідко. Він потрібен, коли потребується створити навколо персонажу ореол таємниці. Його використовують в детективах й шпигунських романах, щоб вивести на сцену головного злодія. Маючи справу з такою формою оповідання, можна дізнатися про дії героїв, але не отримати жодної інформації щодо їх внутрішнього світу. Як правило, неупереджене оповідання швидко втомлює читача. Та й в письменника виникає багато труднощів в процесі написання книги. Щоб розкрити внутрішній світ героїв. Потрібно приділяти багато уваги опису їх жестів, манер, виразу обличчя, інтонації,і частіш за все це призводить до значного збільшення об'єму книги.

Один зі способів ближче познайомити читача з персонажем — це вдатися до модифікованого неупередженого підходу. Завдяки даному підходу оповідач не обізнаний щодо внутрішнього світу героїв, він тільки будує здогадки відносно нього. Оповідач, використовуючи модифікований неупереджений підхід, чесно викладає те, що відбувається. Він доносить те, що помітить кожна спостережлива людина. Оповідач робить ті ж самі висновки, до яких прийшов би читач. Не дивлячись на неупередженість викладеного, при використанні модифікованого неупередженого підходу персонаж здається ближче, тому що оповідач створює ілюзію суб'єктивного підходу.

Оповідання від першої особи завжди являється суб'єктивним. Оповідач знає про думки та почуття одного персонажа, так як він сам і є їм. Оповідач може взяти роль будь-якого персонажа, він може бути головним героєм, може бути його супротивником. В оповіданні від першої особи є багато плюсів, особливо для починаючих письменників. Більш того, оповідання від першої особи сприймаються як свідчення самовидця, воно виглядає правдоподібніше.

Однак в цього виду оповідання також багато мінусів. Письменник не може переміститися туди, де оповідач бути не може, або розповісти про ті події, свідком яких оповідач не був.

До того ж, якщо оповідання йде від першої особи, автору прийдеться розкривати внутрішній світ героїв тільки через їх вчинки, погляди та слова, а це нелегко навіть для досвідченого письменника. В оповіданні від першої особи таїться й ще одна небезпека — читачу стане нудно. Коли мова зайде про почуття чи вчинки героя, без кінцеві «я» сприймаються чи як скарги, чи як хвастощі.

Коли оповідач звертається до прийому всевидячого погляду, він відкриває нам внутрішні світи всіх героїв. Така форма оповідання є найбільш суб'єктивною. Оскільки погляд автора постійно перестрибує з одного персонажу на інший, читачу не вдається близько познайомитися з жодним з персонажів. В зв’язку з цим сучасні автори дуже рідко вдаються до такої форми оповідання.

У випадку модифікованого всевидячого погляду оповідач описує, що діється в душі не у всіх, а окремих героїв: зазвичай в головного й ще двох-трьох менш значущих. Коли оповідач розкриває внутрішній світ персонажу, читач чарівним способом зливається з героєм. Всевидячий погляд обмежений і тому в читача є можливість познайомитися зразу не з одним, а з декількома персонажами.

Як же письменники обирають форму оповідання? Професіонали радять: щоб обрати правильну форму оповідання, потрібно поставити питання: «Хто стане найкращим оповідачем?» Тобто від якої особи написана історія буде більш захопливою та правдоподібнішою. Деякі письменники поєднують форми оповідання, наприклад, в детективі Агати Крісті «Смерть за алфавітом» можна знайти навперемінне оповідання від першої та третьої особи. А в деяких її творах — поєднання неупередженого та суб'єктивного поглядів. Однак надто часте чергування стилів втомлює, та й пробачити таке чергування можуть тільки заслуженим професіоналам. В більшості випадків рекомендується вдатися до прийому модифікованого всевидячого погляду. Це стандартний хід, а від стандартів та норм можна відступати лише за наявності серйозної причини.

Розділ 2. Особливості авторського стилю й створення персонажів в творах Агати Крісті

2.1 Особливості стилю леді Агати Крісті

Коли в 1977 році - майже через рік після смерті Леді Агати Крісті - побачила світ одна з її найкращих книг, «Автобіографія», мільйонам прихильників трохи відкрилася таємниця тієї чарівності, яка допомогла пані Крісті завоювати та до цього часу зберегти титул «королеви детективу». Зберегти, не дивлячись на критику, яка періодично звинувачувала письменницю в стереотипності персонажів, в надто вигаданих сюжетах та порушенні канонів класичного детективу, та й в безлічі інших смертельних літературних гріхах. Не дивлячись на потужну конкуренцію в особах Марджері Елінгем, Дороті Сейерс і Найо Марш, а пізніше Рут Рендел та Філіс Дороті Джеймс. Популярність її продовжує рости, кожний рік в цілому світі продаються сотні мільйонів примірників її книг, та навіть для людей, які далекі від літератури й не прочитали жодної її книги, саме її ім'я уособлює певне явлення та сприймається як синонім високого детективу. Агата Крісті не лише досягла світової відомості, а стала явленням в світовій культурі та зайняла міцне місце в нашій свідомості.

В чому ж таємниця її популярності? Спробуємо охарактеризувати творчість Леді Агати й виділити характерні риси.

Спочатку приведемо цитату з «Автобіографії» Агати Крісті: «Детективи гарні тим, що при роботі над ними є великий вибір: можна написати трилер, що достатньо легко та приємно, можна детективний роман з витонченим сюжетом. Це важче, такий роман потребує ретельного опрацювання дрібниць, але повністю надолужує прикладені зусилля. А можна обрати те, що я звикла називати детективним романом з драматичним підґрунтям, де, як правило, вашим завданням постає захист невинних» .

Творчий шлях Леді Агати Умовно можна розподілити на три періоди. Для першого, який займає 20-ті та частину 30-тих років, характерні романи з надзвичайно складним сюжетом, в яких, як правило, дотримуються традиції «золотої доби», які були встановленні Конан Дойлом, Ван Дайном, Філіпом Макдональдом та іншими. Ці романи повністю підкорені інтризі та носять виразний ігровий характер. І персонажі, і їх взаємовідносини, і вся атмосфера слугують лише фоном або сполучними ланками для розвитку інтриги. Насправді, все зводиться до пошуку та накопичення доказів, злодієм ж виявляється людина, яка начебто не має відношення д справи. В романах цього періоду не може не вражати невичерпна фантазія письменниці, яка вигадує все нові й нові трюки, які дозволяють їй до належного часу «приховати» вбивцю. Привабливість цих, нібито, суто «ігрових» романів-загадок в тому, що емоційність та психологізм проявляються не в взаємовідносинах персонажів, а в спілкуванні автора з читачем. В цій «дуелі» Агата Крісті проявила стільки хитрощів та винахідливості, що серед її колег не знайдеться жодного, хто б міг зрівнятися з нею. Критики цілком справедливо стверджують, що їй належить переважна більшість найоригінальніших детективних ходів.

Другий період, приблизно в середині 30-тих років, в її творчості починають вимальовуватися протилежні тенденції. В романах типу «Карти на столі», «Смерть на Нилі» або «Десять негреняток» вона, замість того, щоб приховувати вбивцю, практично зразу окреслює коло, до якого належить злодій. Відповідним чином інакше розставлені акценти: на перший план виступають психологічні фактори, а не матеріальні докази (недопалки, випадково загублені предмети і т.д.), або ретельний — до хвилини — відлік часу. Основне місце повністю відведене людській драмі, й детективна інтрига цілком підпорядкована їй. Читачу пропонують тепер не лише зіставити факти, але, осягнувши тонкощі взаємовідносин й характерів діючих осіб, вірно визначити мотив злочину. Крім того, в романах тієї доби відобразився й інтерес до вічних таємниць існування, до філософських та релігійних проблем.

В третьому періоді її творчості тенденція відводити «детективному» елементу далеко не перше місце стала особливо помітною в кінці 40-х — на початку 50-х років. Тепер вбивства відбуваються вже не на самому початку роману, а ближче до середини і являються скоріш кульмінацією, а не відправною точкою (класичний приклад — «До нуля»). Розслід як такий зовсім перестає її цікавити й часто-густо виноситься за межі сюжету, а якщо він все ж таки відбувається, то, як правило, стосується злочину «з минулого», злочину, який відбувся до відрізку часу, який описується. Твори цього часу вважаються найслабкішими, але серед них є твори варті уваги, які викликали овації критиків та галасливу реакцію читачів, такі, як «П'ять поросят» (1943р.), «День поминів» (1945р.), «Випробування невинності» (1958р.).

Стиль Леді Агати Крісті завжди захоплював читачів. Не дивлячись на те, що Агата Крісті зберегла відносну вірність правилам та нормам, які народилися разом з жанром детективу, саме їй вдалося довести мистецтво містифікації довірливого читача до досконалості. Власне кажучи, усі потуги письменниці були віддані цьому: зробити так, щоб читач не здогадався, хто справжній вбивця, хоча вбивця знаходився у всіх на виду. Агата Крісті точно знає, в який момент може приспати увагу читача буденністю оповідання або інтонацією, а в який покластися на стереотипність його мислення.

Проте її стиль має деякі особливості, які можна виділити в ході вивчення її творчості. Особливості можуть торкатися як усі твори, так і якусь частину з них.

1. Наявність любовної лінії на тлі детективу в творах. Приклади: «Сіра маска», «Блідий кінь», «Прокляття для леді», «Людина в коричневому костюмі», «Побачення зі смертю» і т.д.

2. Обмежений простір, на території якого відбувається вбивство. Приклади: «Вбивство в Месопотамії», «Сумний кипарис», «Смерть на Нилі», «Смерть приходить в кінці», «П'ять поросят» і т.д.

3. В процесі дії складається враження, що ніхто не мав змоги заподіяти вбивство. Найбільш яскравий приклад — «Блідий кінь», а також «Десять негреняток» та «Вбивство в Месопотамії»

4. Гарний детективний хід Агати Крісті: вбивцею виявляється той, хто був раніше виправданий. Приклади: «Свідок звинувачення», «Смерть на Нилі», «Година Зеро», «Смерть серед хмар» .

5. Можливість та мотив вбивства був у всіх, або в більшості діючих осіб; перед читачем постає питання: хто ж вбивця? Приклади: «Вбивство в Східному експресі», «День поминів», «Карти на столі» .

6. Здійснюється переведення годинника з метою створення алібі або імітованого часу вбивства. Приклади: «Вбивство Роджера Екройда», «Вбивство в Східному експресі», «Кинджал зі слонової кістки», «Світла пляма» .

7. У вбивстві підозрюють того, хто насправді був лише крадієм або шантажистом. Приклади: «Карти на столі», «Зло під сонцем» і т.д.

8. Використовування дитячих віршиків та лічилок. Приклад: «П'ять поросят», «Справа закрита», «Хікори, дікори, док…» і т.д.

9. Агата Крісті дуже рідко детально описує дитячі образи. Виключенням з цього є лише «Зло під сонцем», і, мабуть, «Кривий будиночок» .

10. Приділення уваги не доказам, а психології вбивці, нехтування доказами. Приклади: «Другий гонг», «Карти на столі», «П'ять поросят»

Також потрібно відзначити два детективних хода, які належать Агаті Крісті, та які принесли їй шалену відомість, однак порушили основні канни детективу:

1. оповідач може бути вбивцею;

2. вбивцями можуть виявитися абсолютно всі діючі особи.

2.2 Головні герої та способи їх створення в творчості Агати Крісті

Тут ми роздивимося героїв-слідчих, героїв, які волею випадку були змушені розплутувати злочин, і, звісно ж, торкнемося вбивць та їх психології на сторінках книг Агати Крісті.

Спочатку необхідно скласти список головних героїв-слідчих в Агати Крісті:

— Мсьє Еркюль Пуаро («Вбивство в Східному експресі», «П'ять поросят», «Трагедія в трьох актах», «Смерть на Нилі»)

— Міс Джейн Марпл («Вбивство в домі вікарія», «Труп в бібліотеці», «Фокус із дзеркалами»)

— Томмі й Тапенс Бірсфорд («Таємничий супротивник», «Партнери розслідують злочин», «Ворота долі»)

— Інспектор Батл («Таємниця замку Чімніз», «Вбити легко», «До нуля»)

— Письменниця Аріадна Олівер («Карти на столі», «Блідий кінь», «Третя дівчина»)

Без сумніву вдачею для Агати Крісті був образ слідця мсьє Пуаро, який є, мабуть, одним з найпопулярніших персонажів у світі, нарівнв з Шерлоком Холмсом в Конан Дойля та Арчі Гудвіном в Ніро Вульфа. На його прикладі можна продемонструвати створення образів персонажів-слідців у Агати Крісті.

Виходячи з 1.2 («Способи створення персонажів в художній літературі») для успішного створення яскравого персонажу необхідно продумати всі три його грані: фізіологічну, соціологічну й психологічну.

Фізіологічну грань Агата Крісті завершує успішно: Еркюль Пуаро — «маленький бельгієць з яйцеподібною головою», зеленими котячими очима та чепурними чорними вусиками, які дуже цінить. Ім'я «Еркюль» Агата Крісті дає своєму персонажу нібито глузуючи: малого зросту — та Геркулес. Екзотична зовнішність Пуаро миттєво виділила його серед типово англійського, традиційного оточення, і зробила персонажа незвичним, несхожим на простих слідчих: ні, Еркюль Пуаро більше схожий на чаклуна, чудотворця, чарівника, в силах якого розплутати навіть найскладнішу справу.

Наступна, соціологічна грань також далася письменниці без великих зусиль: Пуаро, як вже було сказано, бельгієць, не надто молодий, холостяк. Агата Крісті передбачливо зробила його відставним інспектором — щоб герой міг знати дещо про злочинний світ. А іноземне походження Пуаро дало письменниці можливість показати багате на умовності англійське життя ніби ззовні, побачити його очима «людини з іншого боку», яка іноді змушена розтлумачувати правила, які є зрозумілими для англійця.

Психологічну ж грань Пуаро письменниця зробила нібито протилежну собі: Пуаро дуже охайний (Агата Крісті часто жалілася на безлад у власному домі), самовпевнений, та іноді навіть занадто, а будь-яке вбивство приймає близько до серця, як власну поразку; він з легкістю нехтує англійськими умовностями й порядками й не любить подорожувати. Далі письменниця наділила його рисою, що принесла успіх багатьом її книгам — не традиційністю мислення. Пуаро — тонкий психолог, та його висновки часто ґрунтуються на знанні людських характерів (а не на доказах та алібі), він може проводити достатньо незвичні паралелі та аналогії; вирахувати вбивцю йому можуть допомогти чиїсь асоціації та враження, а можливо, навіть згадки із дитинства.

Ось так з’являється один з найпопулярніших персонажів і один з найуспішніших детективних слідців.

Не менш оригінальні й її вбивці: вони по-своєму різні, але мають деякі спільні риси, які хотілося б висвітлити.

Вбивці розумні. Це обов’язково, а інакше, якщо б вони не були б розумні й кмітливі, гарного детективу не вийшло б. Однак, в кінцевому рахунку, вони програють, тому що рідко хто з них зупиняється на одному вбивстві. «Вбити легко…» — говорить Агата Крісті через одну зі своїх героїнь в книзі, яка так і називається «Вбити легко». До того ж, майже всі вбивці в детективах Агати Крісті володіють однією особливістю: вони марнославні, самовпевнені та самолюбиві, або стають такими за період дії. Їх марнославство та самовпевненість виражається в тому, що вони вважають себе найрозумнішими, найкмітливішими, оскільки скоїли злочин, який поліція не може розплутати.

І ще одна характерна риса більшості вбивць Агати Крісті: вони не можуть мовчати про скоєний злочин. «Сидіти тихенько, як це не парадоксально, злодії не хочуть. …На мою думку, причина цього — самотність. Прикрість. Що ось ти такий розумний, талановитий, а похвалитися цим немає кому «- говорить інспектор Лежен в «Блідому коні». Але зустрічаються, звісно, в Агати Крісті й такі вбивці, які нічим себе не викривали, та були при цьому такими яскравими особистостями, що деяким з них Агата Крісті навіть дозволяла вислизнути з рук поліції. Так було, наприклад, із сером Юстесом Педлером в книзі «Людина в коричневому костюмі». Образ цей був настільки незвичним (до речі, прототипом сера Юстеса слугував зовсім не реальний вбивця, а товариш по службі чоловіка Агати Крісті, майор Белчер, дуже оригінальна людина), що письменниця відправила його у вигнання, але, тим не менш, залишила безкарним.

Найбільшого розвитку й глибини характерів вбивць Агата Крісті досягла в славнозвісних «Десяти негренятках» — десять вбивць, десять людей з дуже різними характерами й психологією, чию провину майже неможливо довести! Лікар, який дуже добре володіє собою та жалкує щодо випадкової смерті своє пацієнтки; стара набожна діва, якій невідомі ані жалощі, ані співчутливість, ані каяття; молода дівчина, що наважується на вбивство заради кохання, суддя, що уявив себе «батогом Божим» .

Але повернемося до позитивних героїв.

В позитивних героях Агати Крісті відчуваються й риси її рідних та близьких, й власні переваги, й те, що вона найбільш любила в людях. Далі роздивимося позитивні персонажі Агати Крісті та їх спільні риси, які стають помітними при уважному вивченні. Ось перелік їх особливосте. Героїні:

1. рішучі;

2. не полюбляють загравати;

3. щирі;

4. Добре виховані, можуть стримувати свої емоції;

5. горді, незалежні, мають почуття власної гідності;

6. жіночні;

7. володіють почуттям гумору.

(Примітка: для вивчення за приклад були взяті такі героїні, як Джинджер «Блідий кінь», Іона М’юр «Прокляття для леді», Енн Бедінгфельд «Людина в коричневому костюмі», Бріджит «Вбити легко», Хіларі Кер’ю «Справа закрита», і деяких інших).

Багато героїв Агати Крісті давно вже стали жити самостійним, незалежним від книг життям. Їх світ, безумовно, не такий, в якому живемо ми, але ми, мабуть, не відмовилися б жити в їх світі.

Висновок

В процесі вивчення написання детективу ми прийшли до висновку, що створення твору даного жанру пов’язане з багатьма труднощами, такими, як дотримання норм класичного детективу та образів персонажів.

Ми встановили, що правила детективу являються важливою складовою цього жанру, так як в них в стислій формі містяться вдалі та невдалі детективні ходи.

Ми відмітили, що успіх гарної книги в більшості залежить від успішного створення образів персонажів.

На прикладі детективів англійської письменниці агати Крісті ми мали змогу спостерігати її способи створення позитивних та негативних персонажів.

При аналізі творчості агати Крісті нам вдалося виділити характерні для неї риси, які роблять її детективи більш захопливими та запаморочливими. Ці риси можуть бути властиві як частинам її творчості («вбивцею виявляється той, хто був виправданий раніше»), так і всієї творчості в цілому («наявність любовної лінії на детективному тлі»). Ми побачили, наскільки важким є шлях письменника й наскільки ми важливими є нюанси характерів та ситуацій під час написання книги.

В сфері детективу було організовано багато наукових досліджень, вже з кінця XIX сторіччя ця тема починає цікавити різноманітних письменників. Тим не менше, дослідження детективу залишається актуальним, тому що, описує структурні, композиційні та сюжетні особливості детективу, автори наукових досліджень дуже рідко залучають лінгвістичний та стилістичний апарат, мотивуючи це посередністю стилю детективу, шаблонністю його мови, запрограмованістю його персонажів, сюжетних ходів і так далі.

На мій погляд, творчість англійської письменниці леді Агати Крісті була й залишається однією з найкращих взірців детективу. ЇЇ книги визнані загальнонаціональним шедевром детективної літератури, та можуть слугувати багатьом письменникам еталоном для наслідування. Вивчення її творчості продовжується та заохочує нових спеціалістів в галузі лінгвістики та літературознавства. І це цілком виправдано, так як книги письменниці справляють неймовірне враження на світову літературу.

Список використаної літератури

1. Борєв Ю. Б. Естетика. Теорія літератури: Енциклопедичний словник термінів. — М.: ООО «Видавництво Астрель»: ООО «Видавництво АСТ», 2003. — 575с.

2. Вольский Н. Н. Класичний детектив. Поетика жанру // http://literra. websib.ru/volsky/

3. Як зробити детектив: Збірка статей Г. К. Честертона, Р. Нокса, С. С. Ван Дайна / Пер. В. Вороніна. — М.: Райдуга, 2004. — 298 с.

4. Фрей, Джеймс Н. Як написати геніальний роман/ Пер. з англ.Н. Вуля. — СПб.: Амфора, 2005. — 239 с.

5. Енциклопедія для дітей. Том 15. Всесвітня література. Ч.2. XIX и XX ст. / Глав. Ред.В.А. Володін. — М.: Аванта+, 2001. — 656 с.:

6.. Баннікова І.А. Про стилістичний контекст детективу та методи його дослідження і застосування // http://hclub. cluster. sgu.ru/lingvistic/11.html

7. Бодик О. П., Сушко С. О. Науково-дослідна робота студентів — філологів. Курсова робота з історії зарубіжної літератури: Навчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. — Краматорськ: «Тираж-51», 2005. — 193с.

8.. Гіленсон Б.А. Історія літератури США: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладу. — М.: Видавничий центр «Академія», 2003. — С.97−99.

9. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. Том 2. Л-Я / за ред. .Н. Михальської та Б. Щавурської. Тернопіль: Богдан. — С.359−361.

10.. Історія зарубіжної літератуиы XIX века: И 90 Підручник для філол. спеціальностей/ В. Н. Богословський, А.С. Дмітриєв, Н. А. Соловйова и др.; Під ред. Н.А. Соловйової. — М.: Вищ. шк., 1991. — С.381−382.

11.. Наливайко Д. С., Шахова К. О. Зарубіжна література ХІХ сторіччя: Підручник. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2001. — С.400−401.

12. Храповицька Г. Н., Коровін А.В. «Історія зарубіжної літератури: Західноєвропейський та американський романтизм: Підручник/Під ред. Г. Н. Храповицької. — 2-е вид. — М.: Флінта: Наука, 2003. — С.398−401.