Українська великодня обрядова лексика в етнолінгвістичному контексті

Міністерство освіти науки та спорту України Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського Курсова робота Українська великодня обрядова лексика в етнолінгвістичному контексті

Одеса, 2011

Вступ

Мова є творчим продуктом етносу. Вона виступає індикатором його життя та інтелектуальної орієнтації в предметному світі. Вивчаючи мову етносу в усіх її проявах і взаємозв'язках, пізнаємо духовну природу її носія — народу. У сучасному мовознавстві виокремився цілий напрям, який вивчає взаємозв'язок мови і культури — етнолінгвістика.

Загальновизнано, що мова є вагомою часткою етнокультури. Звичаї впливають на комунікативну систему етносу, а культурні цінності й вірування частково створюють етномовну реальність. У свою чергу, мова є вказівкою на розуміння культури, а лексика — надзвичайно чутливим показником культури народу. Тим самим мова відбиває етнокультурні, народно-психологічні й міфологічні уявлення та переживання, тобто менталітет етносу як національну специфіку людського світосприйняття.

Джерелом для етнолінгвістичних досліджень є основний масив національно маркованих і немаркованих словесних комплексів, що набувають виразних рис в етнічному, психологічному, аксіологічному плані, стають вагомим чинником формування етномовних утворень.

Представинками цього напряму є В. В. Жайворонок, М. П. Кочерган, Л.М. Маєвська, І.М. Толстой, В.І. Кононенко, Л.І. Мацько та інші.

Найбільшого поширення набули роботи, в яких представлено вивчення тематичних груп діалектної лексики, яка переважно називає предмети матеріальної культури і пов’язані з ними поняття. Для цих праць характерно з'єднання лексичної проблематики з проблемою культурної мотивації діалектної лексики, зокрема регіональні дослідження мисливської лексики (Г.Ф. Аркушин), номінації будівництва (І.М. Євтушок, Ю.М. Дорошенко), лексики ткацтва (І.О. Ніколаєнко), кулінарної лексики (Е.Д. Турчин), назв традиційного одягу і взуття (Г.О. Грімашевич, М. В. Никончук, Л.В. Пономар), пастушої лексики (Т.А. Ястремська), ботанічної номінації (М.В. Поістогова) та інші. Ідеї і методи етнолінгвістики більшою мірою втілені в дослідженнях номінації явищ традиційної культури, зокрема весільного обряду (П.Д. Романюк, М. Бігусяк, В. Дроботенко, І.Магріцька), календарних обрядів і їх елементів (Г.Ф.Аркушин, Н. Хобзей, К. Глуховцева, Т. Помінчук, М. Шарапа), явищ та об'єктів міфологічної та демонологічної сфери (Н.Хобзей, П. Е. Гриценко, Л. Скрильнікова), народних уявлень про навколишню дійсність (О.А.Могила), традиційних норм етики (О.М.Миронюк, С. Богдан, Н. Біленька), народної медицини та лікувальної магії (Я.Ю.Вакалюк, В. Мойсієнко, В. Конобродська, М. В. Никончук та ін.). Великодня обрядова лексика недостатньо висвітлена в українському мовознавстві. Це зумовлює важливість і актуальність теми курсової роботи.

Мета курсової роботи є комплексний аналіз великодньої обрядової лексики у структурно-семантичному аспекті. Поставлена мета обумовила необхідність розв’язання таких завдань:

— визначити теоретичні засади досліджуваної проблеми;

— класифікувати українську обрядову великодню лексику з тематичними групами;

— описати культурну семантику означеної лексики.

Об'єкт дослідження — великодня обрядова лексика як частина загальномовного словника.

Предмет дослідження — виявлення етнокультурної специфіки великодньої обрядової лексики на матеріалі фольклорних і художніх творів.

При написанні роботи використовувались наступні методи дослідження: описово-аналітичний, лексикографічний метод з елементами контекстуального аналізу.

Джерелами послужили матеріали фольклорних збірок, а також антології художніх творів.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів і процесі викладання лексикології і фразеології і шкільній практиці.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків.

Розділ 1. Етнолінгвістика у сучасній науковій парадигмі

1.1 Етнолінгвістика: проблематика і міждисциплінарні зв’язки

ХХІ століття лінгвістика розпочала методологічно оновленою. Вона об'єднала і творчо переробила спадок попередніх століть. Звернувши увагу на людину — продуцента мови і знання, зафіксованого текстами, мовознавство розпочало плідну співпрацю з іншими науковими галузями для всебічного пізнання свого об'єкта дослідження. У результаті цього відбулося глибше проникнення у природу та сутність мови не тільки як знаряддя спілкування, але й «пізнання, взаєморозуміння, засобу збереження етнічної цілісності, культури, історичної пам’яті народу, адже мова дозволяє подолати розрив між індивідуальною свідомістю та свідомістю народу, між свідомостями різних поколінь» [24: 6].

Сучасний світ характеризується намаганням народів «визначити власне обличчя, глибше пізнати національний дух, менталітет, культуру, мову» [25: 55]. Осторонь цих процесів не залишається лінгвістична наука кінця ХХ століття. Вона характеризується загальновизнаними пріоритетними ідеями системності, когнітивізму, антропоцентризму, функціоналізму у вивченні мови. У безпосередньому зв’язку з ними перебуває пошук слідів людської діяльності, що знаходить свій вияв у всіх лінгвальних категоріях і сферах. Цей факт відображається в різноманітності як досліджуваного матеріалу, так і підходів до його розгляду, а також у використанні різних методів опису.

Відображення етномовною свідомістю навколишньої дійсності має характер не дзеркальний, а творчий. На цьому процесі відбивається спосіб бачення світу (специфіка його сприйняття, пізнання, членування, інтерпретації тощо) певною етномовною спільнотою, що знаходить своє відображення в моделях національної культури та національної мови. Духовне буття homo sapiens здійснюється у межах трикутника «свідомість — культура — мова».

Мова певного етносу — це, з одного боку, онтологічно-комунікативне відображення особистісного стрижня буття, а з іншого, — це генеральна лінія розвитку колективної свідомості, що відбувається в результаті протиставлення релевантних щодо цього концептуальних сфер: внутрішнього і зовнішнього світів, суб'єктивного і об'єктивного, духовного і фізичного, нематеріального і матеріального. Так, у результаті протікання складних процесів відбувається формування «я» особистісного і «я» етнічного: останнє постає як наслідок взаємодії багатьох «я» індивідуальних, детермінованої таким потужним соціотворчим фактором, як спільність. Це і спільне життя (у родині, роді, племені, на певній території), і спільність побутового та громадського устрою, що призводить до поступового усвідомлення спільності історичної, релігійної, соціально-економічної і культурної - етнічної - долі. Наскрізною єднальною віссю, що пронизує цей складний багаторівневий і багатоаспектний процес, виступає мова, яка в «замкненій продуктивній системі символів нагромаджує і фіксує досвід етносу, стаючи його «найдосконалішою подобою» (О.Потебня) [10: 50].

Спільність мови являє собою не тільки кращу, але й вірну, єдину прикмету, що дає змогу розпізнати народ, і «водночас єдину, не замінювану нічим і неодмінну умову існування народу» (22: 118]. Сучасне розуміння цієї єдиної прикмети, зважаючи на дискусійність щодо тлумачень сьогоднішніми філософією і політологією понять «нація», «етнос», «народ», зводиться до спільності за «мовою внутрішнього мовлення» [25: 56], до якої спрямований дослідницький вектор етнопсихолінгвістики, що є разом з лінгвокультурологією, на думку деяких дослідників, складовими частинами етнолінгвістики [26: 148]. Водночас, як зазначає В. Ґрещук, багато дефініцій поняття «нація» уміщують спільність мови серед конститутивних його ознак, а ті націологи, що не вважають мову обов’язковою ознакою нації, визначають її як один з важливих чинників «націогенези та функціонування національного організму» [6: 97−98].

Вивчення засобів номінації, що глибинно відображають характерні риси етнічної екзистенції, — етнографізмів (етнолексем і етнофразем), — семантика яких позначена найрізноманітнішими екстралінгвальними символічними нашаруваннями, надсистемними зв’язками та архаїчними опозиціями, на порівняно широкому тлі їхніх етнокультурних контекстів значно пожвавлює дослідницьку роботу на етимологічному та історичному напрямках лінгвістичних розвідок. Сюди можна додати і суто історичний аспект розгляду життя етносу в діахронії. Проте міцний зв’язок етнографізмів з найголовнішими сферами етнокультури (побутовою та обрядовою) робить значно змістовним наукове значення результатів таких досліджень, оскільки вони створюють передумови для більш загальних резюмувань про джерела та багатопланові і багаторівневі характеристики матеріальної і духовної культури, а також етнічного світогляду (світовідчуття, світосприйняття).

Дослідницька парадигма сучасної науки цілеспрямовано працює у напрямі інтеграції суміжних дисциплін, що дає змогу панорамно розглянути об'єкт. В основі сучасних досліджень лінгвоодиниць лежить широке залучення факторів позамовного життя, що перебувають у зв’язках з багатими культурними здобутками народу [28: 1]. Як закономірність серед дослідників сприймається той факт, що останні роки позначені зростанням зацікавленості проблематикою взаємодії таких двох феноменів життєдіяльності людини, якими є мова і культура; до того ж, перша виступає одним з проявів другої. Розуміння мови не як самодостатньої структури, а як складника людської свідомості, що акумулює всі аспекти і прояви перебігу людського життя, сприяло розширенню меж мовознавчих пошуків, які стали здійснюватися у взаємодії з суміжними науковими галузями — філософією, психологією, етнологією, культурологією, при цьому відбулося зміщення акценту з констатаційних тенденцій у вивченні різних мовних явищ і процесів, розгляду їх у статиці на виявлення й дослідження причино-наслідкових зв’язків між ними, а також на простеження динаміки розвитку мовної системи в цілому[7: 1]. Таке наукове суміжжя відкриває нові горизонти для якомога всебічнішого препарування тих незвіданих інформаційних просторів, куди ще не сягало прискіпливе око дослідника. Справедливість ідеї комплексного підходу до вивчення багатьох історичних об'єктів, зокрема й історії мови [30: 18−19], підтверджується очевидною проекцією мовного феномена на культуру етносу, його філософію, історію, психологію, побут, релігію, звичаї, менталітет, художню творчість, етнографію, етнопедагогіку. Ці багатопланові зв’язки лежать у колі дослідницьких інтересів етнолінгвістики — міждисциплінарної науки, яка розглядає мову як творчий продукт її носія (певного етносоціуму), як ключовий компонент і водночас рушій етнокультури [12: 8].

Друге народження етнолінгвістики має глибоко системний характер у парадигмі розвитку різних сфер сучасних наукових знань. Дослідницька діяльність останнім часом позначена появою нових напрямів вивчення довколишнього світу: «етногерменевтика», «етнориторика», «етноконотація», «когнітивна етнопсихолінгвістика» «етнічна конфліктологія», «етнічна бібліопсихологія», «етнічна психолінгвістика», «етнографія спілкування», «етнотранслятологія» тощо.

Етнолінгвістика як маргінальна галузь мовознавства межує з етнологією, культурологією та психолінгвістикою і спрямована на з’ясування того, як у мові та мовленнєвій діяльності (етнотекстах) відображені етнічна свідомість, менталітет, національний характер, матеріальна та духовна культура народу [25: 148]. Отже, етнолінгвістика — це наука про національно-мовне життя [15: 47], це складник українознавства, утвердження якого як філософії національного буття має непересічне значення [9: 14] для стратегій націєтворення та націєствердження. «Наявність» свого національного обличчя дає шанс Людині бути у вічному; та й сенс існування будь-якої нації (народу), як вважають дослідники, полягає у її культуроносності [28: 327]. Cаме через національну індивідуальність людина входить у людство. Водночас для того, щоб певний соціум зрозуміти цілком, потрібне розкодування хоча б деяких фрагментів його родової пам’яті, уміння зчитувати інформацію про нього, яка у різних формах продовжує жити з нами. Однією з таких «родових інформаційних форм» є, звичайно, мова. Продуктивним з етнолінгвістичного погляду моментом є проекція мовних одиниць на етнокультурне поле.

Сучасний стан розвитку етнолінгвістики підготували роботи І.Гердера, В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя, В. Вундта, Ф. Боаса, Е. Сепіра, С. Лема, М. Сводеша, Б. Уорфа, К. Хейла, Дж. Трейджера, О. Потебні, Д. Зеленіна, М. Сумцова, Б. Грінченка, І.Огієнка, В. Топорова, В.Іванова, М. та С. Толстих, В. Жайворонка, О. Тищенка та ін.

На сучасному етапі розвитку етнолінгвістики дослідницькі вектори її студій спрямовані на ті мегаконцепти, що сукупно формують проблематику етнолінгвістики: «мова і культура», «мова і етнопсихологія», «мова і народний побут», «мова і міфологія». У широкому колі досліджень сучасної етнолінгвістичної науки перебуває насамперед проблема співвідносних зв’язків між національною мовою та культурою, детермінованих взаємодією трьох типів чинників: власне мовного, етнокультурного та етнопсихологічного, — а також роль останнього у процесах функціонування й еволюції певної мови. Іншими словами, проведення наукових студій в етнолінгвістичному аспекті передбачає дослідження результатів упливу, здійснюваного на лінгвосистему міфологією, психологією, звичаями, побутом, віруваннями, обрядами, загальною культурою й менталітетом етносу. У першу чергу це стосується корпусу окремих шарів лексики, а також таких ділянок мовної системи, як теорія номінації, теорія значення, народна фразеологія, пареміологія. Проте це абсолютно не виключає того факту, що елементи архаїчної етносвідомості можуть позначатися у будь-який інший спосіб, наприклад, на особливостях фонетичної чи граматичної підсистеми, або навіть і на якійсь іншій мовній підсистемі. Отже, етнолінгвістику, яка сьогодні переживає друге народження, слід розуміти як комплексну наукову дисципліну, що здійснює дослідження «плану змісту» етнокультури, народної психології та міфології, формою втілення для якого стало слово, предмет, обряд, зображення; у системі наукових знань етнолінгвістика розташовується на перетині дослідницьких векторів фольклористики, етнографії, культурології, соціології і, звичайно ж, власне лінгвістики [10: 49−50].

Таким чином, етнолінгвістика, використовуючи мовознавчі методи дослідження, комплексно розробляє широкий спектр проблем народної культури, етнопсихології, національної міфотворчості, залучає до кола своїх досліджень найрізноманітніші мегаоб'єкти екстралінгвальної дійсності (природу, побут, світогляд, обряди, образи-символи тощо), що мають відповідне мовне втілення. Виходячи з цього, розгляд історії кожної мови здійснюється крізь призму етнічної історії її носія — відповідної етноодиниці, а визначення концептів народного світогляду (світовідчуття) відбувається за допомогою змістовних категорій лінгвосистеми. Застосування такого аналізу дає змогу науково проникати до сфери мовної свідомості, співвідносних зв’язків між мовою, народною культурою і особистістю [15: 44].

1.2 Лексика як виразник національної культури народу

Вирішальна роль у процесі називання належить життєвій практиці етносу. У повсякденній діяльності культурно-етнічна спільність пристосовує ареал розселення для сприятливих умов життя. Результати практичної діяльності народу відбиваються у мові. Кодування досвіду відбувається на всіх мовних ярусах, проте найчіткіше воно структурується в лексиці. Лексичні одиниці окремої мови являють собою мозаїчну картину світосприймання лінгвокультурної спільності та відбивають лінгворентабельність певного народу.

Понятійний світ різних національних спільнот майже однаковий. Але мовна система кожного етнічного об'єднання кодує одні й ті ж самі поняття по-своєму, на основі свого власного досвіду. Джерела лінгвістичної характеристики об'єктивної дійсності лежать у площині особливостей життєдіяльності, психічної будови, історичного та культурного буття етносу. В одній лексемі може міститися детальніша чи узагальненіша сегментація навколишнього середовища, тобто може відбуватися звуження або розширення родової характеристики поняття.

Розбіжності між мовами найчіткіше проявляються при їх контрастивному вивченні. Виявлені відмінні особливості лінгвістичних систем, які містять інформацію про національну ментальність, характеризуються категорією безеквівалентності.

Зазначену категорію стосовно лексичних систем мов можна визначити як здатність мовної свідомості осмислювати, фіксувати та відображати на лексичному рівні специфічні, згідно культурних традицій історичного й трудового досвіду окремого народу, прояви об'єктивної дійсності.

У цьому плані, перш за все, на нашу думку, необхідно дібрати та проаналізувати так звані лінгвоспецифічні слова, у яких відзеркалюється духовна та матеріальна культура народу. Розуміння саме таких лінгвоспецифічних одиниць визначається як «двостороннє знання слів-реалій тим, хто говорить, та тим, хто слухає, і яке є основою мовного спілкування» [1: 498]. Такі лексичні одиниці Є. Верещагін і В. Костомаров назвали лексикою з країнознавчим культурним компонентом [15: 68].

Серед слів з культурним компонентом, як зазначають названі вчені, є безеквівалентна та фонова лексика. Безеквівалентна лексика — це слова, які неможливо семантизувати за допомогою простого перекладу. Будучи складовою частиною кожної лексичної системи, безеквівалентна лексика у концентрованому вигляді фіксує своєрідність світосприйняття окремого національно-культурного колективу. Наприклад, укр. галушка (різаний або рваний шматочок прісного тіста, зварений на воді або молоці); писанка (розмальоване великоднє куряче або декоративне, звичайне дерев’яне яйце); мазанка (людське житло, зроблена з глини, сирцевої цегли та хмизу, обмазаного глиною); плахта (жіночий одяг замість спідниці з шерстяної тканини); рос. парка (зимовий верхній одяг з оленини або собачатини); верюга (простирадло з бавовни); изба (селянське житло переважно з ялинових або соснових колод); самовар (водонагріваючий, для чаю, посуд); свора (бичовка на якій водять собак); болг. баница (пиріг з бринзою); дънест (широкі селянські штани особливого покрою); кавърма (національне м’ясне блюдо)[4: 5].

Як бачимо безеквівалентні слова з’являються у мові разом із появою етнічно значущого об'єкта в культурі певного соціуму. Для виділення таких слів із загального лексичного складу, як правило, у ролі індикатора потрібна інша мова. Бо хоч понятійний світ різних національних спільнот майже однаковий, але мовна система кожного етнічного об'єднання кодує одні і тіж самі поняття по-своєму, на основі власного досвіду. А розбіжності між мовами найчастіше прявляються при їх зіставному вивченні. У свою чергу, виявлені відмінні особливості мовних систем, які містять інформацію про національну ментальність, характеризуються категорією безеквівалентності.

Безеквівалентна лексика має внутрішнє розшарування на власне слова-реалії та означальні слова-реалії [2: 5−6].

Проаналізуємо ці слова на прикладах української лексики. Так, до власне слів-реалій належать лексеми, які вказують на характеристику історичного життя, дають етноспецифічне пояснення й усвідомлення світу, називають конкретні предмети матеріальної та духовної культури соціуму. Наприклад, запаска (чотирьохкутний шмат грубої вовняної тканини з зав’язками на верхніх кутах); пшонина (одна зернина пшона); конюшинище (поле, що було під конюшиною або засіяне нею); вівсянка (вівсяна солома); дерга (товсте і шорстке сукно ткане з овечої вовни та пофарбоване у чорний або червоний колір)[4: 6].

Лексичні одиниці, які походять від власне слів-реалій і містять у собі характеристику етнічно важливого стану, дії та ознаки самих реалій лінгвісти виділяють як означальні словареалії. Наприклад, знедолений, настовбурчений, дошкулявий; скубти, кортіти, квилити, бентежити, вовтузитися, вщухати, глузувати; обмаль, горілиць, нишком, жужмом, осторонь та інші.

Згадані слова-реалії можуть вступати між собою у гіпонімічні відносини. У зв’язку з цим виділяються ще й гіпонімічні слова-реалії тобто лексеми, у значенні яких родове поняття розшаровується на ряд видових. Наприклад:

Пасхальне яйце

Крашанка

Писанка

(пофарбоване куряче яйце, (розмальоване великоднє куряче призначене для великодніх свят). або декоративне дерев’яне яйце).

Без знання слів безеквівалентної лексики у їхньому не лише власне мовному, а й народознавчому змісті важко до кінця зрозуміти носіїв будь-якої мови.

Паралельно із безеквівалентною лексикою необхідно згадати численні слова щоденного вжитку, які в умовах традиційного способу буття набувають додаткових змістових і естетичних нашарувань. Мається на увазі близькі до безеквівалентних слова, які збігаються у декількох мовах своїми денотатами (тобто об'єктивним змістом), але не збігаються за своїми коннотатами (тобто емоційно-естетичними асоціаціями). Такі слова належать до фонової лексики (конотативної). Велика кількість лексичних одиниць, за допомогою яких мовний код фіксує різні оцінні харахтеристики, вказує на можливість його присутності в житті етносу й одночасно визначає своєрідність української лексичної системи.

Фонові лексичні одиниці виділяються із загального лексичного складу під час зіставлення з лексичною системою іншої мови. Той факт, що в іншій мові існує лексичний еквівалент якого-небудь слова, зовсім не означає однозначності взятих для зіставлення слів. Найважливішими в таких словах виявляються позалінгвістичні плани, які можна зіставити.

Отже, фонові, це такі слова, лексичні фони яких містять своєрідні національно-культурні компоненти, що надають денотату особливої предметно-кваліфікативної чи функціональної характеристики. Поняття фонової лексики теоретично надзвичайно складне, неоднозначне.

Таким чином, безеквівалентна і фонова лексика мають спільну ознаку, що єднає їх в окрему групу лексем, які мають різною мірою виражену специфічну етнокультурознавчу семантику.

Розділ 2. Українська великодня обрядова лексика в етнолінгвістичному контексті

2.1 Тематична класифікація великодньої обрядової лексики

Етнолінгвістика та етнологія (етнографія) щільно пов’язані між собою, оскільки мовні феномени відкривають широкі можливості для реконструкції матеріальної і духовної культури народу, та навпаки. У мові є слова, що розгортаються в цілі народні дійства чи обрядодії. З-поміж них важливе місце посідає великодня лексика, яка розкриває свій глибинний зміст лише на етнокультурному тлі. Матеріалом для дослідження послужили насамперед фольклорні зразки словесної творчості - обрядові пісні, прислів'я, приказки, принагідно використовувались художні твори. Лексико-семантичний і контекстуальний аналіз фольклорних і художніх творів дозволили виокремити такі тематичні групи великодньої обрядової лексики:

1) номінації обрядодійств, днів тижня та пов’язаних з ними обрядів (Великдень, Великий піст, Шутковий тиждень, Вербна неділя, Чистий четвер, Страсна п’ятниця, Обливальний понеділок);

2) номінації великодніх атрибутів (паска, писанка, верба, рушник, свічка, сіль, хрін);

3) номінації ігор і танців (гаївки, навбитки, коток, кидка, вербова дощечка).

Детально проаналізуємо кожну тематичну групу.

Перша тематична група — номінації обрядодійств, днів тижня та пов’язаних з ними обрядів. На позначення обрядодійств, днів тижня та пов’язаних з ними обрядів використовуються такі лексеми: Великдень, Великий піст, Шутковий тиждень, Вербна неділя, Вербич, Вербниця, Лазарева субота, Чистий четвер, Страсна п’ятниця, Обливальний понеділок.

Великдень — одне з найбільших після Різдва Христового свят, яке відзначається в Україні ще з X ст. У фольклорних, релігійних і художніх джерелах зустрічаємо такі назви Великодня: Великодень, Великодні свята (святки), Світла (Свята) неділя, Свята Пасха, Воскресіння Господа Ісуса Христа [11: 69−70]. Підтвердження цього знаходимо в художній літературі: «Спекла мама на Великдень біленькі паски…"(М. Верес «Писанка»); «На Великдень на соломі, проти сонця діти грались собі крашанками» (Т. Шевченко)[31: 239]. Народна творчість теж зберегла в собі лексеми, на позначення цього свята: «на Великдень небо ясне та сонце грає - до багатого врожаю та теплого літа»; «якщо на другий день Великодня буде ясна погода — літо буде мокрим, якщо хмарна — літо буде сухе»; «Де вовк на Великдень зачує голос дзвонів, там буде цілий рік крутитися»; «Не к Різдву йде, а к Великодню: уночі тріщить, а вдень плющить»; «Не кожний день Великдень, а хліб не паска«[19: 96].

Слово «пасха» походить від давньоєврейського «песах» (проходження, перехід), тому що виникнення свята пов’язане з визволенням єврейського народу від єгипетського полону та проходженням ним пустелі. У Біблії говориться, що востаннє Ісус Христос відзначив це свято у четвер, який потім назвали Великим, під час Таємної вечері зі своїми учнями.

У перший день свята з червоним яйцем вітають одне одного словами «Христос воскрес!» і чують у відповідь: «Воістину воскрес!». Таке вітання часто звучить у великодніх гаївках:

Ой на горі жито, жито,

На долині - овес.

Як задзвонять усі дзвони,

Скажуть: «Христос воскрес!»

Як задзвонять усі дзвони,

Чути аж на гору.

Збирайтеся, люди добрі,

До Божого дому[13: 279].

Цілий день гудуть дзвони. Казали, хто в цей день подзвонить у дзвони, а головне — перший, у того врожай буде великий, особливо гречки. Великодніх дзвонів, гадають, боїться всяка нечисть і зі страху розбігається далеко по нетрях і прірвах. За народними спостереженнями, у цей день сонце «грає» по-особливому, «гуляє», а свячене яйце як символ життя, вірили, набуває магічної сили. Червоне яйце (кольору крові Христа) — ознака радості взагалі, а великодньої особливо. Великодня гра крашанками «на вбитки» і «качання яйцями» сягає ще дохристиянських часів. У свято водили хороводи, співали пісень. Вважалося, що хороводи — частина весняного магічного дійства, бо ходіння по колу, яке знаменувало рух сонця, мало сприяти швидкому пробудженню та розвитку природи. На Великдень перший раз зозуля кує тому в народі так і казали: на Великдень перший раз зозуля закує.

Святкування Великодня на Україні пов’язане з великою кількістю обрядових дійств, що знайшло своє відображення в мові. Перша неділя Великого посту називається «неділя збірна». У цей час уже зазвичай тане сніг, тому кажуть: «Неділя збір — тече вода з гір». У цю неділю дівчата варили колись кашу з маком і на короткий час закопували її в землю — «щоб недоля пропала"[ 5: 247].

Шостий тиждень Великого посту — Вербний тиждень. Його ще називають Вербовий, Вербич, Вербниця, Вербиця, Шутковим або Квітним [11: 74]. У такому значенні лексеми функціонують у фольклорних джерелах: «Прийде тиждень Вербовий — бери віз у дорогу дубовий»; «Прийшов Вербин, два кожухи тербин»; «Прийде Вербниця, назад земля вернеться»; «Світла Вербниця настала, Радість нам подарувала…» [19: 79].

Походження назви тижня зумовлене тим, що у Вербну неділю святять вербу. Звичай святити гілля дерев пішов від тих часів, коли люди встеляли пальмовим гіллям дорогу Ісусу. За легендою, коли Ісус Христос їхав верхи на віслюку, люди стелили на його шляху пальмові гілки. Це поклало початок звичаю святити гілки. А оскільки пальми на Україні не ростуть, то святимо вербові, відповідно до вибору наших далеких предків[26: 65].

Перед вербною неділею до церкви люди везуть вербове гілля, щоб зранку під час святкового богослужіння посвятити його. У цей день усі богобоязні люди обов’язково повинні піти до церкви, щоб посвятити вербу. Того, хто проспить процедуру освячування верби, по поверненні з церкви легенько б’ють свяченими гілками: Це не я б’ю, а верба б'є, за тиждень — Великдень! Коли верба вже посвячена священиком, діти один перед одним стараються встигнути проковтнути по кілька «котиків». За народними переконаннями, ці свячені «котики» вбережуть горло від хвороби. Народні знахарі широко використовували свячену вербу під час приготування цілющих настоїв і напоїв. Свяченій вербі приписувалися й інші магічні властивості, зокрема, виганяючи вперше худобу на пасовисько, треба обов’язково поганяти її свяченою вербою, щоб нечиста сила свійську тварину обминала. А якщо викласти за двері свячену гілку під час граду, то, за народними уявленнями, град припиниться.

Селяни поверталися з відправи, втикали більші галузки верби біля дороги чи на городі. Від того, очевидно, українські села завжди потопали у вербах. Їх приживляли обіч битих шляхів, ставків. Образ верби згадується у багатьох українських піснях, наприклад: В кінці греблі шумлять верби, що я насадила…[26: 67].

Із освяченою вербою пов’язано багато висловів, побажань, які стали традиційними. Приміром, молодь жартома била одне одного свяченим вербовим гіллям та при цьому промовляли такі слова:

Будь великий, як верба!

Будь багатий, як земля!

Будь сильний, як вода!

Обряд «биття» також мав магічну силу, за допомогою чого намагалися передати дітям найшляхетніші бажання — великого зросту, міцного здоров’я і щедрого багатства. При цьому нагадували: Верба красна б'є напрасно, верба біла б'є за діло.

У Галичині примовляли так:

Шутка б'є— не я б’ю, Віднині за тиждень Буде в нас Великдень!

Як бачимо, лексема верба містить глибоке символічне значеня, що підтверджують художні твори: «У Вербну неділю прадід приходив рано з заутрені й свяченою вербою зганяв Данилка з печі: «Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б’ю. За тиждень Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!"(Ю. Яновський)[11: 79]. Із символічним значенням зустрічаємо цей образ і в поетичних творах. Наприклад, О. Роговенко показує вважливість і радість Вербної неділі у своєму вірші «Світла вербниця», широко використовуючи великодню обрядову лексику:

Верба красна розцвітає, Про Великдень сповіщає І Спасителю під ноги Стеле гілочки розлогі.

Світла Вербниця настала, Радість нам подарувала, Край доріг і біля річки Вкрились котиком вербички.

Галузочки посвятили, Діток розуму навчили, Щоб здоровими зростали, Україну шанували.

На позначення останнього тижня перед Великоднем у фольклорних джерелах та в художній літературі носить такі назви: Чистий, Жилавий, Білий, Вербний, Цвітний (Квітний) тиждень, тощо. На Галичині Вербний тиждень ще називали Шутковим. Цей тиждень пов’язаний з багатьма обрядодіями. Починаючи з понеділка, кожен день мав своє призначення. Серед них особливо визначалася Чорна середа, Чистий або Живильний четвер, Великодня п’ятниця та Страсна і Великодня субота.

На Вербному тижні віруючі люди дотримуються посту так само суворо, як і в перший тиждень. Перший понеділок називали «Жиляним», або «Жилавим» понеділком, бо обов’язково пекли на черені або на сухій сковороді прісні коржі - «жиляники», «жиловики», «жиловці», «жалованики», «дужики», «жильні коржі», «жильники». Їх споживали, вірячи, що вони додають сили, від них можна стати жилавими, дужими — звідси й назва.

Найважливішим днем тижня є четвер, який називається чистим, світлим, великим, страсним або живним. Чистий четвер — це день весняного очищення. Ще вдосвіта, до східсонця селяни чистили в стайнях, коморах, на подвір'ї, в хатах — все повинно бути чистим і виглядати по-святковому. У саду і на городі господар згрібав на купу торішнє листя, бадилля бур’янів та сухе ріщя і підпалював — «щоб очистити землю від морозу, зими, смерти і всякої нечисти». У такому значенні ця лексема функціонує у художній літературі: Чистий четвер — чистий, вдосвіта піднявся, ще до сходу сонця начисто скупався[3].

У Чистий четвер господині, поруч з іншою роботою, готували сіль для великоднього столу. Вони брали грудку солі, загортали її в ганчірку і клали у піч. Коли ганчірка вже обгорить, сіль збирали і зберігали до Великодня. Вранці на Великдень, як прийдуть з церкви і сядуть за стіл розговлятися, господар клав цю сіль на хлібину і все це ставив на покутті під образами. Цю сіль зберігали і давали худобі при шлункових недугах.

Увечорі в церкві відправляються «Страсті». У селах і містах люди намагалися зберігати урочистий спокій і додержуватися тиші: ні сміху, ні співів, навіть голосних розмов на вулицях в час, коли в церкві читалися євангелії, чути не було. Стоячи в церкві під час читання євангелії, не можна куняти, бо «нечиста сила занесе в пекло».

Люди, повертаючися з церкви, намагалися донести додому «страсну» свічку так, щоб вона не погасла. Полум’ям страсної свічки випалювали хрест у хаті на сволоці - «щоб лиха нечисть хату минала». Хворі на пропасницю шкребли сажу з «страсного хреста», розводили в свяченій воді і пили, як ліки. Якщо полум’ям страсної свічки випалити хрест на воротях, то в двір не забіжить «поганий собака», тобто «нечиста сила», що в цей вечір бігає по землі, взявши на себе таку подобу[5: 134].

Хто дуже хотів бачити відьму, той в кожний четвер Великого посту робив борону з осикового дерева, а в Чистий четвер кінчав її. Прийшовши з церкви додому, йшов з запаленою свічкою в корівник, сідав за тією бороною і тоді міг би бачити відьму, якби вона прийшла до нього в корівник. Протягом усього посту, щочетверга, кидали на горище по одному поліну дров, а в Чистий четвер цими дровами палили піч і сподівалися, що відьма прийде до хати просити вогню.

Прийшовши з церкви, йшли зі свічкою в стайню і там ніби бачили домовика. Так само ходили в клуню і в комору. Страсна свічка в народному віруванні, як бачимо, мала велику магічну силу. Крім того, народ вірив, що ця свічка в скрутний час стає людям у пригоді; її запалювали перед святими образами, коли на мешканців дому нападав страх. Так, під час великої грози запалювали страсну свічку, «щоб грім хати не спалив». Тому страсна свічка ще називалася «громичною» або «громицею». Запалювали цю свічку і при тяжкій хворобі людей або худоби, а також під час тяжких пологів; давали в руки вмираючому. Пасічники з цією свічкою ходили до бджільника. У день Стрітення, запалювали «громичну» свічку — «щоб літо зиму побороло». Від цього Стрітення ще називається «Громицею».

На Чистий четвер на Поділлі хлопчаки робили дерев’яні стукалки; їх називали також «довбешки» або «калатала». Як тільки задзвонять при читанні євангелії дзвони, хлопчаки починали стукати у дзвіницю, якщо вона дерев’яна, в ограду або в дошки — щоб «відганяти нечисту силу». Це стукання повторювалося кожний раз, коли починали гудіти дзвони, і уривалося разом з ними, триваючи таким чином до кінця Страстей.

Отже, на ґрунті національно-культурних традицій, пов’язаних з Чистим четвергом сформувалось національне-характерологічне значення лексем «свічка», «нечиста сила», «дзвін».

У Страсну п’ятницю віруючі люди нічого не їдять до виносу плащаниці з вівтаря на середину церкви. Не можна також ні шити, ні прясти, ні рубати дрова. Не можна також співати. З таким значенням лексема «Страсна п’ятниця» функціонує у фольклорі: «хто співає в Страсну п’ятницю, той на Великдень плакати буде«[19: 142].

Великодня суббота — остання субота перед Великоднем, останній день Великого посту, шостий день Страсної седмиці (Страсного тижня). День останнього богослужіння перед днем Воскресіння Христа, останнього приготування господинь до великого свята[11: 72]. Ця лексема позначена глибоким національ-культурним нашаруванням, пов’язаним з великою кількістю обрядовій. Наприклад, у творі Г. Квітки-Основ'яненка знаходимо: «Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум’янилась«("Маруся») [14: 69].

Великодній тиждень — тиждень, що триває після Великодня. Існують ще такі лексеми на його позначення: Пасхальний тиждень або Світлий тиждень. Найголовніше значення має другий день після Великодня. У понеділок ходять один до одного в гості, христосуються та обмінюються писанками. На його позначення використовують лексеми Волочільне, Волочебне, Волочіння, Волочінник. На знак старовинного обряду очищення саме в цей день хлопці обливають дівчат холодною водою. Тому цей день ще називать Обливальним або Поливальним понеділком. У народі казали, що кого облили, той буде здоровий, а мокрий стане багатим.

Другу тематичну групу утворюють номінації великодніх атрибутів (паска, писанка, рушник, свічка, сіль, хрін тощо). Найголовнішим атрибутом Великодня є великодній кошик, у який для освячення, крім головних продуктів — паски та яєць, кладуть ковбасу, шинку, масло, сир, писанки, хрін, сіль. великодній обрядовий лексика етнолінгвістика

Паска — солодкий здобний високий хліб циліндричної форми, що, за православним звичаєм, випікається до Великодня. Символізує вічність людського життя, бо «без хліба — нема обіда», як каже народна мудрість. Цей обрядовий хліб освячується разом із іншими продуктами харчування — крашанки, писанки, ковбаса, хрін. Все це дійство є відгомоном дохристиянських жертвоприношень [11: 435].

Лексема «паска» позначена особливим емоційним забарвленням, оскільки з нею пов’язано чимало прикмет, що підтверджують художні твори: «Постановили зараз паску… Та й мудра ж придалась!.. Височенька, легесенька, чепурна, не репнула. А як її помазали зверху шапраном, так аж полискується, жовта та прежовта! Хоч би і у якого пана така була!» [14: 341]; «Ґаздиня вже вчиняє посад. Місить тісто з побожними думками, стараючись гнать від себе всяку злість і нечисть» (Г. Хоткевич) [11: 435].

Як бачимо лексема «паска» характеризується такими постійними атрибутами як висока, легка, жовта, радісна тощо. Сир та масло — це молочні страви, а молоко є первотвором, сировиною, яка не походить з діяльності людських рук, а є даром природи. У народі казали, якщо мати годує свою дитину молоком, то само сир і масло є символами жертовності та ніжності Бога. Писанки і крашанки символізують нове життя, воскресіння, достаток, вічний рух. Сіль — один із необхідних продуктів у житті людини, який додає смаку їжі. «Сіль означає якість зв’язку, оскільки союз між Богом і людьми відновлений через хрест і Воскресіння. Віруючий має зберігати чистоту свого серця, щоб наслідувати Христа, який сказав: «Ви — сіль землі» (Мт. 5:13) Шинка-ковбаска вказує на годоване теля, яке звелів заколоти добрий батько після повернення блудного сина додому. Це символ душевної радості, що приходить від сповнення людиною Божої волі. Хрін робить людину міцнішою, як міцнішає християнин, прийнявши тайну сповіді під час Великого посту. Посвячений у Великдень хрін має здатність охороняти родину від хвороб. З таким значення ця лексема функціонує в фольклорі: «Хрін та редька живіт упушили, мед та горілка все те потушили«[11: 626].

Вічнозелена рослина (букшпан або мірта) — символ безсмертя і вічного життя. Неодмінними атрибутами пасхального кошика є рушничок та свічка. Рушничок — це багатство ниток, сплетених любов’ю і розумом. Нитка символізує життя. Плетіння нитки є також символом вічности, бо це процес, який можна продовжувати безконечно. Свічка — світло, яке виноситься назовні між людей. Народні назви великодніх страв і атрибутів позначені глибоким символічним значенням, оскільки є важливою частиною свята, за допомогою яких, людина долучається до високого і вічного: «Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвящення паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора» («Маруся» Г. Кв.-Основ'яненко)[14: 107].

Святкування Великодня в Україні пов’язане також з різними розвагами та іграми, які тривають три дні після Святої неділі, тому третьою тематичною групою ми об'єднали номінації ігор і танців (гаївки, навбитки, коток, воротар, вербова дощечка) Пов’язані з ними дії та ритуали формують їх внутрішню форму, а також вказують на символічне значення.

Гаївка, гагілка, ягїлка — це танково-ігрова переважно дівоча пісня, яку співають лише на Великдень. Часто гаївки мають діалогічну форму, поєднуючи спів з танком, мімікою, сценічною грою, тому розрізняють хороводні та ігрові гаївки. У деяких місцевостях назву заміняють назвами окремих ігор («Галя», «Кострубонько», «володар» або «воротар», «жук»). Зміст гаївок був різноманітний: славили прихід весни («А вже весна скресла квітами»), імітували відповідними рухами господарську працю («Ой, чи бачив ти, як сіють мак», «Ой, зацвіли огірочки», «Стелися, горошку, в три листи»), співали пісні про кохання («Ой, кину я кладку через сіножатку», «Ми голубку ізловили»). Гаївки грали три великодні дні аж до пізнього вечора. Все це відбувалося біля церкви, а по закінченні, взявшись попід руки хлопці й дівчата йшли з піснею від церкви через село на майдан. Востаннє гаївки водили через тиждень після Великодня, у Провідну (Поминальну) неділю.

Ой виводім ягілоньки цілий день,

Бо ми знаєм, що то нині Великдень (гаївка) [11: 126].

Дівчата, як квітки, — «жучка» Виводять коло церкви. Любов до ближнього палка, Поки життя не смеркне (О. Неприцький-Грановський)[3].

На Великдень граються у крашанки. Найчастіше грають в «навбитки» та в «котка».

Навбитки — старовинна гра крашанками на Великдень, полягає в тому, що один тримає в руці крашанку, носком догори, а другий б'є носиком свого яйця. Потім б'є другий по кушці, тобто по протилежному кінці. Чия крашанка розіб'ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв. Гра навбитки — своєрідне мистецтво. Треба вміти взяти яйце так, щоб удар прийшовся якраз по центру, де шкаралупу найважче розбити, добре стиснути його в руці, але щоб не роздавити, бити з рівною силою з того й другого боку — хто б'є по нерухомій крашанці, має більше шансів виграти. Багато важить уміння вибрати для гри яйце з міцною шкаралупою: «Вдарила Маруся своєю писанкою в Орисину. Марусина на шматочки розбилася, трохи чистого, святочного одягу їй не поплямила, а Орисина ціла осталася. Вдарила Ганнуся об неї своєю — і Ганнусина луснула. Спробувала Христя — і її писанка розпалася. А Орисина ціла, ще й рада, що всі інші писанки побила» [29: 10].

Кітьки, або коток — варіація гри крашанками: їх треба котити по землі. У «котка» грають так: з похилого місця, з перепоною внизу, котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє. Інший варіант — чиє яйце покотиться далі, той і виграв. Раніше ця гра була популярнішою від гри навбитки. Іноді вислів «гратися у кітьки» вживається у значенні: хитрити один перед другим, щоб своє тільки показати і з рук не випустити, а чуже забрати.

Ходити оборога — народна святечна гра на Великдень. Усередині церковної огорожі четверо осіб беруться одне за одного руками, а двоє стоять у них на плечах і так ходять[9: 406].

Воротар -давня весняна гра-хоровод, в якій дві дівчини («воротарі») стають, узявшись за руки, а інші дівчата перед ними просять їх пропустити через «ворота» піснею: «Воротарю, воротарчику, відчини ворітонька! — Хто воріт кличе? — Князеві служоньки. — А що за дар везуть? — Золоте зернятко. — Ой ще ж бо нам мало! — Що ж ми вам додамо? — Що ви нам додасте? Дочку мізиночку, молодую дівоньку в рутяному віночку«[9: 118]. Наприкінці пісні воротарі підносять руки, і всі дівчата проходять попід їхніми руками. Гра, пов’язана з приходом нового хліборобського року, символізувала небесні ворота, що відчинялися назустріч народженому сонцю.

Вербова дощечка — давня гра, яку ще називають жук, або жучок, рученько. В її основі лежить символіка кладки чи моста, якими дівчина переходить від підліткового і дівочого до заміжнього (родинного) життя. Через цей чарівний місточок приходить щастя одруження, родинного життя. О. О. Потебня вважає в цьому ще давнішу паралель: міст — небо, по якому ходить сонце. Також він зазначає, що в цій пісні слово «леліє» вжито не випадково, бо в її двозначному змісті - світити й дивитися — воно нагадує веснянки, в яких «леліє» верба—сонце. Саме тому й співається про «вербову», а не яку іншу дощечку. 9: 75] Дівчата стають у два рядки, лицем одна до одної, беруться попарно за руки і «творять» тим самим «дощечку», по якій пускають дівчину-підлітка. При цьому співають:

Біля мого мостечка, мостечка.

Біля мого мостечка, мостечка,

Там стояла Настечка, Настечка.

Вмивалась не росами, росами,

А дрібними сльозами, сльозами:

«Коли милий приїде, приїде,

Що Настонці привезе, привезе?

Сап’янові чоботи, чоботи

Косівської роботи, роботи.

В Станіславі куплені, куплені,

В Криворівні згублені, згублені![13: 172].

Отже, аналіз великодньої обрядової лексики засвідчив її щільний зв’язок з обрядодіями, ритуалами, віруваннями українського народу, його первинними міфологічними уявленнями, які формують історичний шар означеного виду лексики та глибоке символічне значення.

2.2 Писанка в народному світосприйманні

Одне з важливих місць у великодньому обряді відводитьться писанці. Писанка — це розмальоване великоднє куряче або декоративне, звичайно дерев’яне, яйце[21: 121]. Розписується різноманітним орнаментом — геометричним, рослинним, тваринним. Кожен колір у писанковому розпису має власну символіку. Писанка, як не один витвір народного мистецтва, зібрала в собі велику кількість образно-символічного змісту, втіливши цілий ряд магічних дій. Їх дарували на знак поваги, любові, з побажанням добра, також на знак примирення, побажання здоров’я, краси, сили, врожаю, їх носили на могили рідних. Писанки ніби оберігали житла від грому й вогню, а людей і тварин — від лихого ока, захворювань[11: 451].

Отже, писанка зібрала в собі велику кількість символічних значень: символ Сонця, життя, його безсмертя, любові і краси, весняного пробудження природи, добра, щастя, радості. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки», або:

Спекла мама на Велткдень біленькі паски, а я куплю собі краски, спишу писанки. Розпишу я на писанках квітки, ялички, розмалюю, роздарую межи сестрички. А братові маленькому дам писанки дві, щоби ними карбулявся* в шовковій траві

(Марійка Підгірянка. Писанка)[13: 439].

Означена лексема в українській мові допускає досить роздрібнений поділ на ряд видових понять, що було зумовлене технікою виконання, добором візерунків, кольоровою гамою.

За технікою розпису виділяють такі назви орнаментованих яєць: крашанки, дряпанки, крапанки, писанки, любительські (випадкові).(Див. додаток А)

1. Крашанка — це варене яйце, зафарбоване в один колір. Одвічно — це були червоний і чорний, а пізніше яйця стали зафарбовувати і в інші кольори (жовтий, синій, зелений, фіолетовий). Побутують й інші назви слива, галунка. Для виготовлення крашанки яйце варять круто, а потім опускають у харчовий барвник. У давнину яйця варили в печі в горщиках, укладали їх у відвари природних барвників. Звідти до нас прийшов звичай фарбувати яйця в цибулиному лушпинні. Крашанки святили в церкві на Пасху. Ними розговлялися, їх несли на кладовище, шкаралупку крашанок використовували в народній медицині. Крашанками користувалися на Пасхальних іграх, чи грали в «котка» і «битка».

Одним із різновидів крашанки є мармурові яйця. Біле яйце обв’язують кольоровими нитками чи наносять шматочки сухої фарби, обмотують тканиною і варять.

2. Дряпанка — це яйце з темною шкаралупкою (вона значно міцніша за білу), яке зафарбовують в один колір (раніше це був здебільшого коричневий) і на його поверхні гострим інструментом продряпують малюнок. На її позначеня ще використовують лексеми шкрябанка, різьбянка. Дряпанку також можна зробити на заздалегідь звареному яйці чи запекти його в духовці після закінчення роботи.

3. Крапанка — це один із різновидів писанки. Для її виготовлення на біле яйце перед фарбуванням наносять краплі гарячого воску. Крапанка рідко буває двокольоровою. Найчастіше використовуються всі кольори палітри.У багатьох регіонах України вживають одночасно два прийоми розпису, об'єднують писанку і крапанку. Спочатку писачком наносять малюнок по світлому яйцю, а потім тло покривають плямами більш темних кольорів.

Крім традиційних технологій розпису (із використанням вогню, воску і води), існують і інші способи декорування яєць. Вони виникли під впливом міської духовної культури значно пізніше.

4. Мальованки розписують акварельними, гуашними, темперними фарбами за допомогою пензля. Зараз з’явилися акрилові фарби, які після висихання не забруднюються, а в роботі нагадують гуаш. Їх також розводять водою і наносять пензлем.

5. Восківки-бісерки — раніше ці яйця виготовляли в монастирях. Яйце покривалося шаром воску, а потім накладався узор (намистинки вдавлювалися у м’який віск).

6. Монастирські писанки, як і бісерні яйця, виготовлялися монахами до Пасхи. Видуті яйця розрізалися навпіл, зовнішню поверхню розписували чи прикрашали аплікацією із тканини, паперу, бісеру. Край обклеювали смужкою чи мереживом, а середина вистилалася тканиною або кольоровою ватою. Зазвичай такі яйця прикрашалися картинками з церковною тематикою і мали підставку чи стрічку для підвішування.