Педагогічні умови ефективного розвитку витривалості у школярів молодших класів засобами рухливих ігор

ВСТУП Актуальність. В зв’язку з перебудовою системи освіти сьогодні висуваються більш високі вимоги до підготовки сучасного спеціаліста, які потребують ефективніших підходів до проведення уроків фізичної культури у школі, починаючи з молодших класів.

Врахування інтересів дітей, індивідуальних особливостей розвитку рухових функцій молодших школярів є основним напрямом роботи вчителя фізичної культури, що забезпечить успішне навчання учнів фізичним вправам, основам здорового способу життя.

І.М. Коваленко стверджує, що «процес формування змісту фізичного виховання та фізкультурно — оздоровчої роботи у будь-якому навчальному закладі неможливий без урахування мотивів, інтересів, тих, хто навчається «.

Проблемами організації, методики проведення ігор з дітьми різного віку переймалися досить багато науковців (Н.В. Андрощук, А.Д. Леськів, 1998; Г. П. Богданов, 1985; Е.С. Вільчковський, 1971; А. П. Демчишин, 1985, 1992; О. Кругляк, 2004; С.І. Марченко, 2003, 2008,; І.Д. Накутний, 1974; В. Рибалко, 2009; І. Юрчишин, 2010).

Вони відзначали, що ігри мають величезне виховне значення, зміцнюють волю, виховують почуття справедливості, вміння допомогти один одному. Автори в своїх роботах розкривали оздоровче, освітнє значення ігор.

Ігрова діяльність, за правильної методики, позитивно впливає на серцево-су-динну, дихальну та інші системи організму, зміцнюючи здоров’я школяра.

Серед таких фізичних якостей, як сила, гнучкість, швидкість, координація особливо важливу роль в системі фізичної підготовки учнів відіграє ще одна рухова якість — витривалість.

На заняттях в школі, в поза навчальний час учні виконують фізичні вправи, різні види роботи у побуті, які потребують різного рівня вияву витривалості.

Показники витривалості дозволяють створити уявлення про загальний стан здоров’я людини і функціональних можливостей дихальної та серцево — судинної систем [12, 38]. Вона значно впливає на покращення життєдіяльності, є важливою складовою фізичного здоров’я учнів молодших класів.

Рівень розвитку загальної витривалості в основному залежить від функціональних можливостей вегетативної системи організму людини, особливо взаємодії серцево-судинної та дихальної систем [12,27, 33].

Проблемам розвитку витривалості приділяли увагу О. Ю. Ажиппо (2011),

Б.А. Ашмарин (1990), Г. П. Богданов, Ю.Л., Л. В. Волков (1980, 2002), О.В. Гогін, (2009, Ю. Г. Козловський (1982), І.Мельник, 2003, С.І. Присяжнюк (1999), О.М. Худолій (2007), Б. М. Шиян (2007), М. Шульга (1999).

Шкільною програмою з фізичної культури передбачено виконання учнями комплексного тесту оцінки стану фізичної підготовленості починаючи з першого класу. Тестові вправи для визначення рівня розвитку різних видів витривалості є його складовою частиною.

Але дослідження науковців свідчать про те, що останнім часом у переважної більшості (58%) учнів 10 -11 років наявний низький рівень фізичної підготовленості з витривалості. Нижчий за середній рівень виявлено у 33% дітей, середній — у 8%, середній — у 8%, а вищий за середній — тільки у 1% учнів [1, с. 12 ].

Об'єкт дослідження — процес виховання витривалості у школярів молодших класів.

Предмет дослідження — організація та методика застосування рухливих ігор для розвитку витривалості в учнів молодших класів.

Гіпотеза дослідження — якщо на уроках фізичної культури з учнями 3−4 класів застосовувати відповідні рухливі ігри протягом не менше 8−10 хвилин, то це призведе до підвищення рівня розвитку витривалості.

Мета дослідження — обґрунтувати застосування ігрових засобів та методів для розвитку витривалості в учнів молодших класів.

Завдання дослідження:

1. Дати визначення поняттю «витривалість».

2. На основі аналізу літературних джерел узагальнити основи методики виховання витривалості та методики проведення рухливих ігор.

3. Спланувати роботу по розвитку витривалості в учнів молодших класів.

Методи дослідження: аналіз літератури з теми дослідження, узагальнення.

РОЗДІЛ І. АНАЛІЗ НАУКОВО-МЕТОДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Особливості дітей молодшого шкільного віку Анатомо-фізіологічні особливості дітей молодшого шкільного віку В молодшому шкільному віці у дітей продовжує формуватися структура тканин, продовжується їхній ріст.

Активна рухлива діяльність допомагає зросту і розвитку кісткової та м’язової тканини, внутрішніх органів і органів чуття. Діти, які не займаються фізичним вихованням, як правило, відстають у зрості і в розвитку[4,26].

Молодший шкільний вік — це діти 7−10 років — учні 1−4 класів. В цей період проходить інтенсивний розвиток організму.

В цьому віці великої різниці за деякими показниками розвитку між хлопцями і дівчатами не спостерігається. В 7 років вага тіла хлопчиків більша ваги дівчаток на 0.2 кг., а в 10 років — менша на 0.4 кг. Процес окостеніння не скінчився, кістки тазу не зрослися, тому скелет легко деформувати. М’язи та зв’язки слабкі [8,12]. М’язова система дитини розвивається доволі інтенсивно, але нерівномірно: відстають у розвитку малі м’язи. У 7−8 років дитини м’язи становлять 27% ваги тіла.

В цей період завершується формування кісток рук, що надає їм деяку міцність-важлива якість, необхідна для роботи. До 11−12 років хімічний склад кісток дитини вже наближається до хімічного складу кісток дорослої людини. Надалі завершення окостеніння веде до поступового припинення росту тіла довжини. Процес розвитку серця і його складного нервового апарату ще не закінчений. Дуже важливо навчити дитину дихати глибоко носом. У 7−8 років дихання дітей іноді ускладнюється через вузькість носових ходів або внаслідок розростання пухкої аденоїдної тканини. Незамінний засіб активного розвитку дихання-фізичні вправи на свіжому повітрі[13,34].

Систематичні заняття фізичними вправами впливають на зменшення кількості захворювань.

На основі всього вище сказаного можна сказати, що під впливом різноманітної м’язової діяльності, зокрема занять фізичними вправами і спортом, удосконалюється будова і діяльність організму людини: підвищується її працездатність, зменшуються витрати організмом енергетичних речовин на виконання тієї самої роботи, економнішими стають витрати організму на підтримку його життєдіяльності в стані спокою[26,27]

1.3 Психологічні якості школяра молодших класів У молодшому шкільному віці закінчується анатомічне формування його структури. Проте у функціональному відношенні мозок ще розвинений, слабко. Його розвиток здійснюється під впливом навчальних занять, школі, що потребують тривалого напруження, уваги, зосередженої розумової праці, навчання та утримання в пам’яті навчального матеріалу, підпорядкування всієї роботи і поведінки встановленому в школі режиму і правилам дисципліни.

До уваги дітей вже з перших днів навчання ставляться великі вимоги Вони повинні протягом уроку уважно слухати вчителя, точно виконувати його вимоги, домашнє завдання вдома, тобто увагу першокласника в школі відразу починають спрямовувати певною метою на той чи інший, предмет. Але сконцентрувати увагу у цьому віці дуже складно, і тому педагогу на цьому періоду розвитку дитини треба дуже ретельно підходити до цього питання. Невміння дітей зосередитися тривалий час на певних предметах і явищах у цей період закономірне. Дитина не залишиться неуважною, якщо батьки допомагатимуть учителеві, особливо перші роки навчання, тренувати її увагу. А для цього вони повинні знати і враховувати деякі особливості.

Так, молодші школярі не можуть сприймати кілька об'єктів одночасно, їм важко зосередитись одночасно на трьох-чотири незвичних завданнях, навіть певною мірою взаємозв'язаних і дуже складних, на думку дорослих. Іноді батьків дратує, коли син чи дочка щоразу відволікаються від основної справи, не вмію розподілити увагу одночасно між двома діями. 26,27]

Заняття фізичною культурою створюють дуже сприятливі умови для розвитку сприймання і пам’яті молодших школярів, виховання працьовитості, активності, чесності, вольових рис характеру, підвищення рівня фізичного розвитку і загальної працездатності учнів.

Психологічний портрет молодшого школяра визначається і рисами темпераменту й характеру. [11]

Хоч у молодших школярів характер ще тільки починає формуватися, вже на цьому і, етапі можна констатувати працьовитість і лінощі, активність і байдужість до загальних справ, доброту і жадібність, правдивість, чесність і неправдивість, нещирість, — зазнайство, хвалькуватість і скромність. Усі ці ознаки Показують ставлення молодших школярів до праці, до інших людей, до колективу, до самих себе. [22,26,27]

1.4 Фізичні якості молодшого школяра Дітям потрібно давати якомога більше вправ для виховання координації рухів, так як у цьому віці набувають розвитку такі важливі фізичні якості як: прудкість, спритність, гнучкість, витривалість, сила, а також уміння довільно розслаблювати м’язи При цьому важливо вдосконалювати в них м’язове чуття — розрізнення темпу і амплітуди рухів, ступеня напруження і розслаблення м язів, а також відчуття часу і простору[13]

Основні вправи для виховання рівноваги в молодших школярів — ходьба по колоді різними способами, з додатковими ускладненнями, інші елементи гімнастики та ігри. [26]

Особливу увагу у фізичному вихованні молодших школярів треба приділити вдосконаленню швидкості рухів.

Швидкість — здатність виконувати рухи за мінімальний час. Вона залежить від швидкості рухових реакцій, швидкості окремих рухів і частоти рухів, що визначається кількістю за секунду.

Швидкість реакції дитини великою мірою залежить від типу її нервової системи і є якістю, яку вона дістала у спадок від батьків, але її можна і розвинути відповідними вправами. [5,19,20,21,26,27]

1.5 Характеристика витривалості як рухової якості людини та основи методики її розвитку

Даючи загальну характеристику витривалості як фізичної якості, С. М. Вайцеховський розрізняє загальну та спеціальну витривалість. Загальна витривалість — здібність тривало проявляти м’язові зусилля порівняно невисокої інтенсивності.

Спеціальна витривалість — здібність проявляти м’язові зусилля у відповідності до специфіки спеціалізованої вправи.

М.А. Годік, С.В. Янаніс: «Витривалість — це здібність здійснювати роботу вказаної інтенсивності протягом найбільш можливого часу… — це можливість організму протидіяти втомі». Автори також розрізняють загальну та спеціальну витривалість [30, с. 117 ].

У підручнику «Теорія и методики фізичного виховання» витривалість визначається " …як єдність прояву психофізіологічних та біоенергетичних функцій організму людини, що дозволяє тривалий час протидіяти втомі при механічній роботі.

Б.М. Шиян у навчальному посібнику «Теорія и методика фізичного виховання» стверджує, що «під витривалістю розуміють здібність організму боротися із втомою, що викликана м’язовою діяльністю» [ 29, c.75 ].

О.М. Худолій в роботі «Загальні основи теорії і методики фізичного виховання» характеризує витривалість як «здібність протистояти втомі і виконувати фізичні вправи довгий час із заданою ефективністю» [33, с. 266 ].

Ряд авторів характеризують загальну витривалість як спроможність виконувати тривалу роботу помірної інтенсивності, яка визначається в функціональними можливостями серцево-судинної, дихальної і м’язової систем. Автори виділяють віділяють аеробну, тотальну, регіональну та локальну витривалість.

Наприклад, біг на довгі дистанції, тривала їзда на велосипеді, залежать за результативністю багато в чому від аеробної витривалості.

Тотальною витривалістю називають здібність долати втому при активній участі у роботі 2/3 всіх м’язових груп.

Регіональна витривалість — це здібність людини долати втому при активній участі в роботі від 1/3 до 2/3 м’язових груп.

Локальна витривалість — це здібність людини долати втому при активній участі в роботі менше 1/3 від загального числа м’язових груп. 33].

Отже, абсолютна більшість авторів [5, 10, 17, 18, 33] приблизно однаково пишуть про те, що витривалість представляє собою здібність протидіяти втомі в певному виді діяльності, а критерієм є час, протягом якого людина може підтримувати вказану інтенсивність.

Вивчення динаміки розвитку фізичних якостей у дітей має велике значення для вчителів, тренерів, лікарів. Розвиток фізичних якостей — це процес, спрямований на формування оптимального рівня фізичного розвитку та фізичної працездатності організму. Тому підвищення рівня фізичної підготовленості (зокрема витривалості) — важлива умова підвищення працездатності школярів [25, 27].

Витривалість завжди усвідомлюється як необхідність боротьби із втомою і підвищенням стійкості по відношенню до негативних змін внутрішнього середовища організму [4, 18, 27, 33].

Витривалість — це широке поняття: є специфічна і неспецифічна витривалість, загальна витривалість, витривалість до різних стресових ситуацій та дій комплексу стресових факторів, витривалість до локомоцій різного характеру, до різних режимів фізичного навантаження.

Багато авторів наголошують на те, що витривалість має велике значення у формуванні рухових якостей школярів різного віку тому, що вона є важливою складовою частиною всебічного розвитку дітей, а її рівень та характер залежать від генетичних передумов та рухової діяльності. В їх роботах пропонується використовувати біг як засіб виховання витривалості. Цей засіб доступний для всіх учнів і позитивно впливає на організм школярів, стимулюючи його ріст і розвиток [12, 18, 25].

Витривалість пов’язана з проявами працездатності та її змінами, із втомою та її фізичними проявами, з роботою основних компенсаторних систем, з можливістю підтримання високої швидкості на всій дистанції (спеціальна витривалість).

А. Артющенко відмічає важливість виховання вольових якостей у школярів під час виконання вправ на витривалість і подолання стомлення. Автор пропонує застосовувати також ускладнені умови виконання вправ та вправи на подолання емоційних станів, що негативно впливають на працездатність.

Розвиток витривалості у дітей має свої закономірності внаслідок специфіки їх вікових особливостей в основних системах та органах.

Час підтримання високого рівня працездатності при виконанні фізичних вправ характеризується різними показниками, наприклад:

1. Рівнем спортивно-технічної підготовленості.

2. Здатністю нервової системи тривалий час підтримувати високий рівень збудливості рухової зони кори великих півкуль, підкіркової ділянки і нижчих відділів.

3. Високим рівнем роботи апарату серцево-судинної системи та стійкістю цієї роботи в умовах тривалих навантажень високої інтенсивності.

Б.М. Шиян рекомендує розпочинати удосконалювати загальну витривалість із застосуванням методу безперервної стандартизованої вправи. Цей метод дозволяє підвищити рівень МПК, забезпечити швидше розгортання систем енергозабезпечення, привчити учнів переносити негативні зміни у внутрішньому середовищі організму. Оптимальна тривалість вправи — 20−30 хв. у початківців [34, с. 216 — 217 ]. Але в межах шкільного уроку та зважаючи на вікові особливості, сучасний стан здоров’я молодших школярів цього досягти складно.

І. Мельник рекомендує безперервний біг довести до заданої тривалості - 7 — 10 хвилин, що регламентується тривалістю уроку і оздоровчою метою розвитку витривалості на початковому етапі [ 25].

Окрім того, Т. Ю. Круцевич зазначає, що «немає відомостей про те, що розвиток витривалості сприяє зниженню захворюваності. Навпаки високий рівень витривалості, завдяки чому досягають успіху у змаганнях на марафонських дистанціях, негативно впливає на стійкість до серцево-судинних захворювань, а й до хвороб опорно-рухового апарату, знижує потенціал імунно-захисної системи організму» [ 20, с. 153 ].

Тому збільшувати тривалість безперервного навантаження при тренуванні молодших школярів необхідно дуже поступово. Необхідно зважати, що втома більше залежить від інтенсивності, ніж від тривалості навантаження, тому спочатку необхідно досягнути необхідної тривалості безперервного навантаження на нижній межі його впливової інтенсивності (120−130 уд. / хв).

Розпочинати тренування рекомендується з дозованої швидкої ходьби у поєднанні з бігом підтюпцем, надаючи спочатку перевагу ходьбі. Поступово перевагу надають бігові у поєднанні з дозованою ходьбою і доводять безперервне виконання бігу (або інших вправ) до необхідної тривалості.

Тільки після підготовки організму до роботи на досягнутій тривалості вправи, можливо поступово підвищувати інтенсивність навантаження [27, 34, 36].

Спортсменам-початківцям необхідно виконувати тренувальні завдання тривалістю 20−30 хв. з інтенсивністю на рівні 40−70% поглинання кисню від рівня МПК при ЧСС 130−160 уд/хв [ 11,18, 17 ].

Незважаючи на фізіологічну ефективність цих методів, у роботі з дітьми перевагу необхідно надавати ігровому методу. Для цього використовують спеціально підібрані рухливі ігри, естафети, елементи спортивних ігор. Цей метод найкраще відповідає особливостям діяльності центральної нервової системи дітей, у яких процеси збудження переважають над процесами гальмування. Діти швидко стомлюються від монотонної роботи, вони нездатні до тривалої концентрації уваги [12, 14, 19, 23 ].

У процесі застосування ігрового методу величину фізичного навантаження регулюють шляхом зміни тривалості ігрових завдань та перерв для відпочинку, зменшенням або збільшенням розмірів ігрового майданчика, кількістю гравців, зміною їх ролі у грі, зміною ваги та розмірів предметів, зміною варіантів гри.

Сумарна тривалість ігрових завдань може складати до 30 хвилин при ЧСС від 110−120 до 160−170 уд/хв.

Тренування ігровим методом сприяють комплексному вдосконаленню загальної, швидкісної та силової витривалості [4, 10,17, 24 ].

Розвитку загальної витривалості доцільно присвячувати окремі заняття, але якщо її вдосконалення здійснюється на уроці у поєднанні з іншими педагогічними завданнями, то це варто робити після їх вирішення (нормативи — у дод. А).

Для вдосконалення швидкісної витривалості застосовують переважно методи комбінованої та змагальної вправи.

О.М. Худолій звертає увагу на те, що витривалість в субмаксимальній зоні навантажень характеризується можливостями анаеробно-гліколітичного механізму енергозабезпечення. Максимальна тривалість роботи без зниження потужності не перевищує 2,5 —3 хв. Основними засобами розвитку витривалості в субмаксимальній зоні є вправи циклічного і ациклічного характеру (біг, метання).

Потужність вправ не повинна перевищувати 85—95% від максимальної, а тривалість їх виконання — від 40 секунд до 1,5—2,0 хв. [33, с. 274 — 275 ].

Витривалість в зоні великих навантажень характеризується максимальними можливостями механізмів аеробного енергозабезпечення, максимальними можливостями систем дихання і кровообігу. Тривалість роботи складає в середньому від 3 до 7—10 хв. Величина навантажень визначається діапазоном інтенсивності від 60% до 75% від максимальної потужності. Найсприятливішими віковими періодами для розвитку даного виду витривалості є вік у хлопчиків від 8 до 11 років і від 15 до 17 років, у дівчаток — від 9 до 12 років і від 13 до 14 років [10,11, 34 ].

Основними засобами є циклічні вправи, що виконуються з інтенсивністю 65—70% від максимальної (біг, плавання, ходьба на лижах і т. п.). Вправи повинні викликати значне підвищення частоти серцевих скорочень і легеневої вентиляції.

Відповідно віку частота скорочень серця може досягати 180—200 уд/хв, а хвилинний об'єм дихання 40—80 л/хв. при частоті дихання 45—60 цикл/хв. Витривалість до помірних навантажень характеризується оптимальною взаємодією систем дихання і кровообігу, їх узгодженістю зі структурою рухової дії. Тривалість роботи забезпечується аеробними процесами з незначною активізацією анаеробних. Застосовується навантаження, що не перевищує 60% від максимального. З таким навантаженням можна продовжувати роботу від 10 хв. до 1,5 годин і більше. Даний вид витривалості ефективно розвивається протягом всього шкільного віку. Разом з тим найбільшого результату можна досягти у хлопчиків у віці 8—11 років і 14—16 років. У дівчаток найперспективнішими для педагогічного впливу можна вважати вік 8—9,11—12 та 14—15 років.

Основними засобами, які використовуються для розвитку витривалості в зоні помірних навантажень, є тривалі циклічні вправи (наприклад, тривала ходьба, кросовий біг, лижні марші) [4, 7, 12, 20, 27, 36 ]. Дана потужність роботи викликає активізацію частоти серцевих скорочень в діапазоні від 130 до 170 уд/хв.

У молодших школярів величини параметрів функціональної активності дещо вищі, ніж у старшокласників, вище вони і у дівчаток у порівнянні з хлопчиками. Однією з особливостей розвитку даного виду витривалості є необхідність тривалого виконання вправи, що дозволяє забезпечити необхідну взаємоузгодженість в діяльності органів і структур організму, перейти на більш ефективні джерела енергії. На уроках фізичної культури доцільно навчати бігу, ходьбі на лижах з необхідною швидкістю пересування Для розвитку локальної м’язової витривалості застосовуються вправи з обтяженнями, стрибкові вправи і біг з опором, які виконуються повторно-серійним та інтервальним методом [30, 34 ].

О.М. Худолій зосереджує увагу на тому, що «дидактичні принципи — це вихідні теоретичні положення, які визначають дії викладача і учнів і спрямовані на оптимізацію процесу навчання», а принципи розвитку рухових здібностей — це «специфічні закономірності розвитку рухових здібностей».

Вони певною мірою взаємопов'язані в навчально-тренувальній роботі. особливо в роботі з молодшими школярами.

1.6 Методи розвитку витривалості

Для розвитку витривалості застосовуються різноманітні методи тренування які можна розділити на кілька груп: безперервні та інтервальні, а також контрольний (або змагальний) методи тренування. Кожен з методів має свій особливості і використовується для вдосконалення тих чи інших компонентів витривалості залежно від параметрів застосовуваних вправ. Варіюючи видом вправи ходьба, біг, лижі, плавання, вправи з обтяженням або на снарядах, тренажерах і т.д.), їх тривалістю та інтенсивністю (швидкістю рухів, потужністю роботи, величиною обтяжень), кількістю повторень вправ, а також тривалістю і характером відпочинку (або відновлювальних інтервалів), можна міняти фізіологічну спрямованість виконуваної роботи.

1.6.1 Рівномірний безперервний метод Рівномірний безперервний метод полягає в однократному рівномірному виконанні вправ малої і помірної потужності тривалістю від 15 — 30 хвилин і до 1 — 3 годин, тобто в діапазоні швидкостей від звичайної ходьби до темпового кросового бігу і аналогічних за інтенсивності інших видів вправ. Цим методом розвивають аеробні здібності. У такій роботі необхідний для досягнення відповідного адаптаційного ефекту обсяг тренувального навантаження повинен бути не менше 30 хвилин. Слабопідготовлені люди таке навантаження відразу витримати не можуть, тому вони повинні поступово збільшувати тривалість тренувальної роботи без нарощування її інтенсивності. Після приблизно 3 -х хвилинного періоду встановлюється стаціонарний рівень споживання кисню. Збільшуючи інтенсивність роботи (або швидкість пересування), інтенсифікують аеробні процеси в м’язах. Чим вище швидкість, тим більше активізуються анаеробні процеси і сильніше виражені реакції вегетативних систем забезпечення такої роботи, а рівень споживання кисню піднімається до 80 — 95% від максимуму, але не досягає своїх «критичних» значень. Це досить напружена для організму робота, що вимагає значної напруженості в діяльності серцево-судинної і дихальної систем, прояву вольових зусиль. При цьому частота серцевих скорочень досягає 130−160 уд / хв, об'єм легеневої вентиляції - 160−190 літрів/ хв, тиск у перші 3−4 хвилини зростає до 180−200 мм.рт.ст., а потім стабілізується приблизно на рівні 140 -160

Змінюючи інтенсивність (швидкість пересування), впливають на різні компоненти аеробних здібностей. Наприклад, повільний біг на швидкості анаеробного порога застосовується як «базова» навантаження для розвитку аеробних можливостей, відновлення після великих обсягів більш інтенсивних навантажень, підтримки раніше досягнутого рівня загальної витривалості.

1.6.2 Змінний безперервний метод Цей метод відрізняється від регламентованого рівномірного періодичною зміною інтенсивності безперервно виконуваної роботи характерною наприклад, для спортивних і рухливих ігор, єдиноборств. У легкій атлетиці така робота називається «фортлек» («гра швидкостей»). У ній в процесі тривалого бігу на місцевості (крос) виконуються прискорення на відрізках від 100 до 500 метрів. Така робота змінної потужності характерна для бігу по пагорбах, або на лижах по сильно пересіченій місцевості. Тому її широко використовують у своїх тренуваннях лижники і бігуни на середні і довгі дистанції. Вона помітно збільшує напруженість вегетативних реакцій організму, періодично викликаючи максимальну активізацію аеробного метаболізму з одночасним зростанням анаеробних процесів. Організм при цьому працює в змішаному аеробноанаеробному режимі. У зв’язку з цим, коливання швидкостей або інтенсивності вправ не повинні бути великими, щоб не порушувався переважно аеробний характер навантаження.

Змінний безперервний метод призначений для розвитку як спеціальної, так і загальної витривалості і рекомендується для добре підготовлених людей. Він дозволяє розвивати аеробні можливості, здатності організму переносити гіпоксичні стани і кисневі «борги», періодично виникають у ході виконання прискорень і усуваються при наступному зниженні інтенсивності вправи, привчає займаються «терпіти», тобто виховує вольові якості.

1.6.3 Змагальний метод Контрольний (змагальний) метод полягає в однократному або повторному виконанні тестів для оцінки витривалості. Інтенсивність виконання не завжди може бути максимальною, тому що існують і «неграничні» тести. Рівень розвитку витривалості найбільш достовірно визначається за результатами участі у спортивних змаганнях чи контрольних перевірках.

1.7 Методика розвитку витривалості

Починаючи роботу з розвитку і вдосконаленню своєї витривалості, необхідно дотримуватися певної логіки побудови тренування, так як нераціональне поєднання в заняттях навантажень різної фізіологічної спрямованості може привести не до поліпшення, а, навпаки, до зниження тренованості.

На початковому етапі необхідно зосередити увагу на розвитку аеробних можливостей одночасно з удосконаленням функцій серцево-судинної і дихальної систем, зміцненням опорно-рухового апарату, тобто на розвитку загальної витривалості. Це завдання методично не дуже складне, але вимагає для свого вирішення певних вольових зусиль, поступовості ускладнення вимог послідовності застосування засобу і систематичності тренувань.

На другому етапі необхідно збільшити обсяг навантаження в змішаному аеробноанаеробному режимі енергозабезпечення, застосовуючи для цього безперервну рівномірну роботу у формі темпового бігу, кросу, плавання і т.д. в широкому діапазоні швидкостей до субкретичних включно, а також різну безперервну змінну роботу, в тому числі, і у формі кругового тренування .

На третьому етапі, у випадках, коли пред’являються підвищені вимоги до професійно-прикладної фізичної підготовки, необхідно збільшити обсяги тренувальних навантажень за рахунок застосування більш інтенсивних вправ, виконуваних методами інтервальної і повторної роботи в змішаному аеробно — анаеробному і анаеробному режимах, і вибірково впливаючи на окремі компоненти специфічної витривалості.

1.7.1 Методика розвитку загальної (аеробної) витривалості

Цілеспрямовану роботу над розвитком загальної витривалості найзручніше виконувати в ранкові години на фізичній зарядці. Така робота повинна бути «фоном», на який накладаються всі інші обсяги спеціальних вправ.

При вирішенні завдання розвитку загальної витривалості, найбільш для всіх категорій, що займаються, самою простою і доступною є вправа, є біг підтюпцем. При цьому не треба поспішати збільшувати швидкість бігу. Спочатку треба освоїти необхідний обсяг навантаження, і лише потім поступово піднімати швидкість бігу. Приріст швидкості бігу має стати наслідком збільшення функціональних можливостей На наступному етапі рекомендується, залежно від самопочуття і підготовленості, щоденне безперервне про бігання 5−6 км в рівномірному темпі зі швидкістю від 6,5 до 4,5 хвилин на один кілометр.

1.7.2 Методика розвитку витривалості до швидкісної роботи Під швидкісною витривалістю розуміється здатність до підтримання граничної і біля можливої швидкості рухів протягом певного часу без зниження ефективності професійних дій. Для «базової» підготовки логіка тренувального процесу залишається колишньою: розвиток загальної витривалості і різнобічна швидкісно-силова підготовка. У міру вирішення цього завдання, тренувальний процес повинен все більше спеціалізуватися. У чому ж полягає ця спеціалізація? Вона полягає у збільшенні частки спеціалізованих вправ, за своїми основними параметрами відповідним трудової діяльності, і у виборчому вдосконаленні окремих компонентів професійної працездатності здібності.

Як відомо, існують три джерела енергії: фосфогенної (алактатний), гликолітичний анаеробний і аеробний, які оцінюються за трьома параметрами: потужності, ємності й ефективності джерела енергії. На ефективність використання енергії впливають техніко-тактична і психологічна підготовленість та інші фактори, які поки ще важко врахувати на кількісному рівні і які можуть надавати помітний вплив на фізіологічні показники витривалості. Для розвитку швидкісної витривалості необхідні, насамперед, відповідний рівень розвитку сили, швидкості та гнучкості працюючих м’язів, а також потужність фосфогенной (система швидкого реагування) системи енергозабезпечення. Збільшення алактатной анаеробної ємності призводить до збільшення тривалості виконуваної роботи з максимальною потужністю без включення анаеробного гліколізу, а вдосконалення рухових навичок, техніки професійних дій — до економії енерговитрат та підвищення ефективності використання енергетичного потенціалу. Одним із прикладів вправ такої спрямованості є біг на короткі (спринтерські) дистанції - 100 і 200 метрів. Витривалість спринтерського типу вдосконалюється вже при виконанні самих коротких (до 30 м) відрізків бігу при відпрацюванні старту і стартового розгону, а також при швидкому подоланні довших відрізків дистанції - 100−300

Висновки до першого розділу В молодшому шкільному віці у дітей продовжує формуватися структура тканин, продовжується їхній ріст.

У молодшому шкільному віці закінчується анатомічне формування його структури. Проте у функціональному відношенні мозок ще розвинений, слабко. Його розвиток здійснюється під впливом навчальних занять, школі, що потребують тривалого напруження, уваги, зосередженої розумової праці, навчання та утримання в пам’яті навчального матеріалу, підпорядкування всієї роботи і поведінки встановленому в школі режиму і правилам дисципліни.

Ряд авторів характеризують загальну витривалість як спроможність виконувати тривалу роботу помірної інтенсивності, яка визначається в функціональними можливостями серцево-судинної, дихальної і м’язової систем. Автори виділяють віділяють аеробну, тотальну, регіональну та локальну витривалість.

Багато авторів наголошують на те, що витривалість має велике значення у формуванні рухових якостей школярів різного віку тому, що вона є важливою складовою частиною всебічного розвитку дітей, а її рівень та характер залежать від генетичних передумов та рухової діяльності. В їх роботах пропонується використовувати біг як засіб виховання витривалості.

Основними засобами, які використовуються для розвитку витривалості в зоні помірних навантажень, є тривалі циклічні вправи (наприклад, тривала ходьба, кросовий біг, лижні марші)

У молодших школярів величини параметрів функціональної активності дещо вищі, ніж у старшокласників, вище вони і у дівчаток у порівнянні з хлопчиками.

Однією з особливостей розвитку даного виду витривалості є необхідність тривалого виконання вправи, що дозволяє забезпечити необхідну взаємоузгодженість в діяльності органів і структур організму, перейти на більш ефективні джерела енергії. На уроках фізичної культури доцільно навчати бігу, ходьбі на лижах з необхідною швидкістю пересування Питання вибору гри має велике значення. Вибираючи ту чи іншу гру, вчитель має керуватися завданнями всебічної фізичної та морально-вольової підготовки учнів і виховання .

До організації відносять:

1. Підготовка місця для гри, розмітка майданчика.

2. Підготовка інвентарю.

3. Вибір способу шикування гравців для пояснення гри і місце керівника.

4. Шикування гравців для початку гри

Пояснення гри, вибір ведучого, поділ гравців на команди, дозування навантаження, закінчення гри, підбивання підсумків гри — це питання, які стосуються методики. Успіх гри багато в чому залежить від педагогічного таланту, артистичної майстерності, організаторських здібностей вчителя, його вміння дохідливо, коротко, цікаво пояснити гру, вміло керувати її процесом, бути об'єктивним та уважним в оцінці ігрових дій учнів.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

«Функціональний стан серцево-судинної системи дітей відіграє важливу роль в адаптації організму до фізичних навантажень і є одним із основних показників функціональних можливостей організму» [20, с. 69 ].

Хороший педагогічний вплив на учня можливий за умови знання його можливостей, застосування найбільш ефективних методів навчання і виховання. Вчителю необхідно вивчати учнів, оцінювати динаміку показників фізіологічних функцій, змін, досягнутих внаслідок фізичних навантажень, досліджувати фізичний розвиток, фізичну підготовленість і функціональний стан молодших школярів, визначати доступні навантаження для них під час виконання різних за характером і інтенсивністю фізичних вправ [10, 20, 34 ].

Методи повинні відповідати завданням дослідження, бути інформативними, стійкими до впливу несприятливих факторів, адекватними явищу, що вивчається, та надійними [10, 33, 34 ].

Педагогічний експеримент характеризує заплановане втручання експериментатора протягом певного часу в явище, що вивчається; експеримент вимагає точного визначення вихідного стану, конкретних умов і способів навчання, матеріалів та результатів дослідження.

Під час виконання такої роботи з метою розв’язання поставлених завдань можуть бути застосовані певні філософські та загальнонаукові методи дослідження, наприклад: діалектичний метод, аналіз, синтез, узагальнення;

Це дозволяє вибрати та узагальнити позитивний педагогічний досвід розв’язання завдань, розробити систему заходів для розуміння напряму подолання проблеми, об'єктивно оцінювати сучасний стан проблеми, зробити прогноз на майбутнє.

Метод аналізу завжди пов’язаний з методом синтезу, відзначає О.М. Худолій. Це дозволяє визначити окремі елементи досліджуваного об'єкта, уточнити логіку суджень та створити уявлення про проблему.

Використання в процесі дослідження принципу системності дає можливість за допомогою системного підходу до проблеми спрямувати дослідження на розкриття цілісності об'єкта.

Узагальнення створює передумови для виникнення нових гіпотез. Педагогічні методи дослідження у фізичному вихованні поділяють на такі групи [35, с. 236 ]:

1) Методи одержання ретроспективної інформації.

2) Методи організації навчально-виховного процесу в дослідних групах.

3) Методи збору поточної інформації. За допомогою них отримується інформація про результати діяльності до її початку, в ході та по закінченні повного циклу педагогічного процесу.

4) Методи математичної обробки одержаних внаслідок дослідження даних, за допомогою яких виявляють наявність зрушень, їхню величину та достовірність.

Потім використовувався метод аналізу літератури. Сутність аналізу складається в зведенні складних понять чи уявлень про об'єкт до більш загальних і простих.

Синтез — процедура з'єднання різних елементів, сторін, складових об'єкта чи предмета в єдине ціле в процесі наукового пізнання чи практичної діяльності. Його сутність як наукового методу полягає в тому, що дана процедура дозволяє одержувати нове знання про об'єкт на основі установлення відносин, властивостей, взаємодії і зв’язків його частин.

Дедукція — використання загальних наукових положень для дослідження конкретних явищ. Дедуктивний метод — форма мислення, що дозволяє на основі логічних правил з окремих загальних даних виводити нове, менш загальне припущення. Тобто дозволяє робити висновки із окремих загальних посилань.

У процесі роботи також використовувався метод емпіричного дослідження, що включає в себе порівняння — пізнавальна операція, що лежить у основі судження про подібність чи розходженість об'єктів. У процесі порівняння виявляються кількісні і якісні характеристики об'єктів, класифікується, упорядковується й оцінюється зміст буття і пізнання.

Ще використовувався гіпотетичний метод — це структурний елемент наукової теорії, заснований на гіпотетико-дедуктивному судженні про закономірний зв’язок явищ. Його сутність полягає в тому, що на основі дедукції з загальних гіпотез щодо розвитку витривалості у школярів молодших класів засобами рухливих ігор і передумов виводиться висновок більш конкретного характеру.

У роботі також враховувався такий емпіричний метод, як спостереження. Спостереження — це систематичне, навмисне і цілеспрямоване сприйняття об'єкта.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ВИТРИВАЛОСТІ НА УРОКАХ ГІМНАСТИКИ

3.1 Розвиток силової витривалості гімнаста При розвитку силової витривалості, яка, як вже зазначалося вище, відрізняється локальністю, в роботу залучається обмежена група м’язів. При цьому мало активізуються серцево-судинна і дихальна системи.

Але локальна силова витривалість для гімнаста все ж більше необхідна, ніж вся функціональна (якщо мати на увазі спеціалізоване розвиток якостей). Як часто, наприклад, гімнаст з подивом виявляє, що при нормальному загальному стані він, виявляється, не може спиратися руками про кільця або продовжити круги на коні, хоча схрещення замість кіл може зробити добре. Таких прикладів можна навести багато. І всі вони будуть свідчити про те, що питань локальної силової витривалості слід надавати особливого значення.

Локальна витривалість більшою мірою проявляє свою специфічність, відображаючи практично всі силові якості. Вона може бути власне-силової, швидкісно-силової, статичної та статокінетичної, що відбиває здатність до багаторазового переключенню з режиму на режим. Тому приємним вправи повинні відповідати специфіці розвиненої якості, але в першу чергу того, в якому робочі групи потребують найбільше. У зв’язку з тим, що в локальних вправах навантаження діє більш концентровано, стомлення настає швидше. Тому при розвитку будь-якого виду локальної витривалості кількість підходів не перевищує 3−4.

Ми весь час підкреслюємо специфічність силових якостей і засобів, які ці якості розвивають. У результаті може скластися враження, що можливо тільки роздільне розвиток якостей, а отже, застосовуваних засобів виявляється забагато.

Не заперечуючи, що розвиток фізичних якостей — це тривалий трудомісткий процес, ми в той же час вже показали, що при правильному підборі засобів для розвитку одного силового якості вдається істотно поліпшити і деякі інші. Наприклад, застосовуючи швидкісно-ізометричні вправи, ми добиваємося поліпшення швидкісної сили, швидкості рухів і статичної сили, тобто комплексу якостей.

Комплексний метод більш раціональний вже тому, що скорочує витрати часу, які потрібні були б при роздільному вдосконаленні якостей. Крім того, в цьому випадку виявляється більш високим і досягається рівень розвитку. Комплексний метод ефективний не тільки при вдосконаленні силових якостей, а й усіх видів силової витривалості: статичної, «жимовой », динамічної, швидкісно-силовий, так як передбачає чергування в одному тривалому вправі різних видів м’язової роботи. При цьому для тренування гімнастів важливі наступні два моменти .

Перший: пози і руху у вправі доцільно використовувати такі, які відображають специфічність рухової діяльності гімнастів.

Другий: обтяження у вправі мають бути не малими або середніми (як це прийнято і рекомендовано в більшості посібників), а близькими до максимальних, в усякому разі, не менше 80% від можливостей гімнастів. Це обумовлено тим, що у специфічній рухової діяльності гімнаст виконує не максимально довгу роботу з малою ваговій навантаженням, а роботу, обмежену часовими рамками виконуваної комбінації, але завжди майже на граничному рівні зусиль. Як було показано вище, хороший руховий навик відрізняється оптимізацією зусиль на рівні 80−85% від максимальних.

Відповідно до цих підбираються вправи, які складаються з відносно простих рухових завдань, але виконуються таким чином, що дають велику специфічне навантаження. Спеціальні дослідження, проведені нами, показали, що найбільша ефективність використання комбінованих силових вправ у підготовці гімнастів досягається при таких поєднаннях різних видів роботи.

1- й варіант:

1) швидкісна перемагаюча робота на половину амплітуди руху ;

2) статичне утримання становища протягом 5 с;

3) швидкісна перемагаюча робота на другій половині амплітуди ;

4) перебільшено повільна поступається робота по всій амплітуді до вихідного положення .

2 -й варіант:

1) швидкісна перемагаюча робота по всій амплітуді ;

2) швидкісна поступається робота на половину амплітуди ;

3) утримання становища протягом 5 с;

4) швидкісна перемагаюча робота на другій половині амплітуди ;

5) перебільшено повільна поступається робота по всій амплітуді до вихідного положення .

Наведемо деякі приклади таких комбінованих вправ, які пройшли апробацію та показали високу ефективність .

Вправи для рук і плечового пояса

1 -й варіант. З вису широким хватом швидко підтягнутися до вису на напівзігнутих руках, тримати 5 с, швидко підтягнутися до вису на зігнутих, повільно випрямити руки у вис .

2 -й варіант. З вису швидко підтягнутися і відразу опуститися до вису на напівзігнутих руках, тримати 5 с, швидко підтягнутися і повільно випрямити руки у вис .

Загальний час виконання таких комбінацій — 55−75 с, кількість підходів — до 4, повторень у підході - до двох.

Вправи для рук, тулуба і ніг

1 -й варіант. Опорою спиною про коня і хватом за рейку гімнастичної стінки, ноги опущені - швидко підняти ноги до горизонтального положення, тримати 3 с, швидко підняти пряме тіло в стійку на лопатках, повільно опустити у вихідне положення.

2 -й варіант. Початкове положення те ж — швидко підняти тулуб до стійки на лопатках і відразу повільно опустити до горизонтального положення, тримати 3 с, швидко підняти пряме тіло до стійки на лопатках і відразу, але дуже повільно опустити у вихідне положення.

Дозування — 3 підходи, повторень — до трьох. Якщо гімнаст не може підняти пряме тіло, то в цьому русі допускається згинання в тазостегнових суглобах, але опускання слід виконувати прямим тілом.

Ці ж комплекси можна виконувати спираючись про коня не спиною, а грудьми, навантажуючи м’язи задньої поверхні тіла. В комбінованих вправах можна одночасно навантажувати м’язи рук і тулуба, використовуючи блоковий пристрій. Для рук підбираються руху, подібні з типовими гімнастичними (наприклад, з вихідного положення руки вперед-догори хватом за тягу на обтяження або за амортизатор опускання рук вниз-назад), а рухи ногами і тулубом виконуються ті ж, що описані в наведених вище варіантах.

3.2 Розвиток спеціальної витривалості гімнаста Спеціальна витривалість знаходить своє вираження в «застосовності»:

1) до загальних особливостям гімнастичної рухової діяльності;

2) до особливостей діяльності на видах багатоборства.

Головна особливість полягає в необхідності здійснювати важко координаційну різнохарактерну роботу з численними перемиканнями з одного режиму на інший, в переважній більшості випадків в умовах обертань. Друга особливість полягає в тому, що також в умовах вирощений потрібно виконувати роботу певними групами м’язів, з різної амплітуди згинальних і розгинальних рухів, з різними напрямками рухів, з різними за величиною і характером зусиллями і при цьому уникати генералізованої напруги.

Для розвитку спеціальної витривалості гімнаста найбільш доцільно застосовувати такі види вправ:

· Тривалі стрибки на батуті.

· Акробатичні стрибки без тривалих пауз (кілька серій підряд).

· Вільні вправи цілком і по половинкам .

Спеціальні комплекси вправ.

Вправи за методом кругової тренування.

Вправи виконуються з умовою обов’язкового подолання почуття втоми. При цьому можна використовувати і допомогу. Однак потрібно врахувати, що при сильному спотворенні техніки рухів (це буває в останніх спробах) виконувати далі вправу не слід, так як залишиться слід від технічно неправильного виконання. Після достатнього відпочинку треба 2−3 рази окремо виконати технічно правильно ті елементи, якими закінчуються спеціальні комплекси на витривалість.

Це — два головних правила, на яких з метою розвитку спеціальної витривалості має будуватися застосування та стрибків на батуті, і акробатичних стрибків, та й взагалі будь-яких вправ, якщо вони несуть в собі елементи техніки. Перші три групи вправ досить добре відомі. Тому більш детально ознайомимося з четвертою групою комплексами спеціальних вправ і п’ятою вправами кругового тренування.

3.3 Контроль за розвитком витривалості

Про рівень витривалості судять за тривалістю з розбудови після дозованої роботи. При цьому вважається, що відновлення за показниками пульсу і кров’яного тиску протягом 3 хв (дихання відновлюється швидше) свідчить про досить хорошою витривалості. Проте залежно від виду витривалості засоби контролю за нею бувають різними.

Наприклад, для визначення рівня всієї функціональної витривалості можна застосовувати 3-хвилинний біг на місці або широковідому у лікарському контролі так звану трьох моментн пробу, коли використовується 15-секундний біг з максимальною швидкістю, 20 присідань і 3-хвилинний біг в середньому темпі. У зміненому варіанті цієї проби, більше відбиває спеціальну витривалість гімнаста, можуть бути не присідання, а віджимання в упорі лежачи, кут в упорі замість 3-хвилинного бігу і 10 схрещений або кіл двома ногами замість швидкого 15-секундного бігу.

Рівень спеціальної витривалості можна визначати і простіше — по максимальній кількості змінюють один одного схрещений і кругів на коні.

Силова витривалість зазвичай визначається максимальним числом повторень силових рухів. Для різних рівнів підготовленості ці тести не залишаються однаковими, вони різні і за змістом і за характером. Можливо і одночасне визначення спеціальної та силової витривалості, оскільки друга органічно пов’язана з першою і поділу на їх багато в чому умовно.

Для жінок з цією ж метою зручно застосовувати ті комплекси, які використовуються для розвитку витривалості. Наприклад, на брусах: з стрибка вис кутом — підйом розгинанням — махів у вис кутом — підйом розгинанням з перехопленням за верхню жердину — зрив у вис кутом і т. д. При цьому рівні оцінки визначити досить просто 6 повторень і більше — відмінно, 4 — добре, 3 — посередньо, менше — погано. Або інший тест, що включає технічні елементи: з стрибка вис кутом — підйом розгинанням — мах назад — оборот назад не торкаючись в стійку — опускання в упор і спад у вис зігнувшись — підйом розгинанням і т. д. Рівні оцінки ті ж, що і в першому прикладі (звичайно, може бути інший спосіб оцінки, але цей, ймовірно, самий простий) .

Для повноти уявлення про розвиток гімнастів і гімнасток можна визначати ще й «стрибкову» витривалість. З цією метою пропонується виконати багато — скоки на одній або двох ногах з просуванням вперед (нелегкі підскіки, а довгі стрибки з місця без попереднього розбігу). 30 стрибків — відмінно, 20 — добре, 15 — посередньо, менше — погано.

Вибір системи оцінки при визначенні фізичної готовності гімнастів до технічного вдосконалення повинен визначатися залежно від конкретних цілей. Оцінка повинна бути простою і надійною. Тому взагалі має бути достатньо оцінки за так званою альтернативною схемою, коли визначаються лише два варіанти — зробив гімнаст контрольне вправу чи не зробив. У тих випадках коли необхідно врахувати рівень готовності і з’являється бажання проаналізувати динаміку якості, доводиться встановлювати «якісні» межі виконання вправи. Тут можна використовувати п’ятибальну або чотирибальну систему, приклади яких наведені вище. Коли ж тестування фізичної фізичної підготовки необхідно пов’язати з оцінками за підготовку технічну, доводиться переводити п’ятибальні рівні в звичні для гімнаста оцінки за балами. Але й тут зайве дрібне дроблення ні до чого, достатньо тих же п’яти або чотирьох рівнів, наприклад: 9,5; 9,0; 8; 7,5, менш

ВИСНОВКИ дитина витривалість рухливий ігра На основі теоретичного дослідження були зроблені висновки про те, що :

1. Надзвичайно високий рівень розвитку витривалості не підвищує рівень здоров’я, а призводить до зниження імунітету людини.

Надмірний цілеспрямований розвиток витривалості в молодшому шкільному віці, відносно до звичайних життєвих потреб є недоцільним.

2.Більшість авторів зазначають, що повільний біг у чергуванні з ходьбою на початковому етапі та безперервний біг на наступних уроках є досить дієвими засобами розвитку витривалості у молодших школярів, але для учнів не дуже цікавими, що ускладнює практичне застосування. Тому необхідно це проводити в ігрових формах роботи.

3.Підвищення рівня фізичної працездатності досягається тільки при регулярному і поступовому збільшенні навантаження на уроках.

4.Починати бігати відносно довгі дистанції необхідно в дуже повільному темпі.

5.Тривала ігрова діяльність учнів сприяє підвищенню рівня витривалості.

6.Застосовуючи рухливі ігри, спочатку необхідно вибирати таку інтенсивність роботи, щоб дихання було рівним і глибоким.

7.В процесі розвитку витривалості необхідно спочатку збільшувати довжину дистанції, а вже потім — інтенсивність роботи (швидкість пробігання).

8.ЧСС не повинна перевищувати в кінці робочого інтервалу 170 уд./хв.

9. Діти 9 — 10 років мають достатньо розвинуті здібності до довготривалої роботи, якщо вона виконується на рівні помірної інтенсивності.

10.Отримані результати дослідження підтверджують висновки більшості авторів [4, 7, 9, 18, 21, 27, 33, 34], щодо проблеми розвитку витривалості у молодших школярів. Доцільність використання ігрових засобів розкривається у більшості робіт присвячених застосуванню рухливих ігор на заняттях з молодшими школярами [2, 4, 6, 9, 12, 13, 26, 28 ]

Таким чином, витривалість — здатність організму людини долати наступаюче стомлення. Характеризується воно часом виконання роботи певної інтенсивності. За характером розрізняють емоційне, сенсорне (чутливе), розумовий, фізичне стомлення. Фізичне стомлення проявляється у різній роботі, і відповідно, розрізняють силову, швидкісну, загальну (глобальну) витривалість, при якій в роботі беруть участь 2/ 3 всіх м’язів, і місцеву (локальну). Витривалість визначається властивостями ЦНС і процесами, що відбуваються в ній при м’язовій діяльності, насамперед енергетичним обміном. Мірилом розвитку витривалості зазвичай служить тривалий біг .