Відчуття як різновид пізнавальних процесів

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретико-методологічні засади вивчення проблеми відчуттів в психології
• 1.1 Аналіз наукової літератури за проблемою дослідження відчуттів
• 1.2 Поняття відчуттів в психологічній науці
• 1.3 Класифікація відчуттів та їх характеристика
• Висновки до розділу 1
• Розділ 2. Просторові властівості відчуттів
• 2.1 Сприйняття простору
• 2.2 Статичні відчуття
• 2.2 Больові відчуття
• 2.3 Температурні відчуття
• Висновки до розділу 2
• Розділ 3. Експерементально-психологічні методики дослідження відчуттів в психології
• 3.1 Психофізичний метод виміру абсолютного порогу шкірних просторових відчуттів
• 3.2 Психофізичній метод визначення зорових просторових порогів розрізнення (точність окоміру)
• Висновки до розділу 3
• Висновки
• Список використанної літератури
• Додатоки

Вступ

Актуальність дослідження. Відчуття вважаються найпростішими з всіх психічних явищ. Вони є основним джерелом наших знань про зовнішній світ і власне тіло. Здібність до відчуттів є у всіх живих істот, що володіють нервовою системою. У еволюції живих істот відчуття виникли на основі первинної подразливості, що є властивістю живої матерії вибірково реагувати на біологічно значимі дії середовища зміною свого внутрішнього стану і зовнішньої поведінки. По своєму походженню відчуття з самого початку були пов’язані з діяльністю організму, з необхідністю задоволення його біологічних потреб.

Відчуття розвиваються в онтогенезі і можуть покращуватися під впливом спеціальних вправ. Вони схильні до дій умов життя і трудової діяльності людини.

Життєва роль відчуттів полягає в тому, аби своєчасно і швидко доводити до центральної нервової системи, як головного органу управління діяльністю, зведення, про стан зовнішнього і внутрішнього середовища, наявності в ній біологічно значимих чинників.

Проблема сприйняття простору є однією з основних проблем психології. Сприйняття простору займає особливе місце серед всього, що ми сприймаємо. Всі предмети знаходяться в просторі, просторові властивості властиві всім предметам. До цих властивостей предмету відносяться: величина, форма, положення в просторі.

Сприйняття простору ґрунтується на сприйнятті величини і форми предметів за допомогою синтезу зорових, м’язових і дотикових відчуттів, а також на сприйнятті об'єму і віддаленості предметів, що забезпечується бінокулярним зором.

У роботі я спиралася на вітчизняну і зарубіжну наукову літературу з проблеми відчуттів. Важливий вклад у вивченні цієї проблеми зробили Б.Г. Ананьєв, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн.

Об'єкт дослідження: відчуття, як різновид пізнавальних процесів.

Предмет дослідження: просторові властивості відчуттів.

Мета дослідження: проаналізувати психічний пізнавальний процес відчуття в психології та розглянути просторові властивості відчуттів.

Досягнення мети передбачає вирішення наступних завдань:

1. Проаналізувати теоретико-методологічні засади вивчення проблеми відчуттів в психології.

2. Надати характеристику поняттю «відчуттів» в психології.

3. Розкрити особливості просторових відчуттів

4. Запропонувати експериментально-психологічні методики з проблеми дослідження психічного пізнавального процесу відчуттів.

Методі (методики) дослідження:

аналіз наукової літератури з проблеми дослідження відчуттів;

спостереження;

аналіз існуючих методик дослідження просторових відчуттів: психофізичній метод визначення зорових просторових порогів розрізнення (точність окоміру); психофізичний метод виміру абсолютного порогу шкірних просторових відчуттів.

відчуття просторовий поріг зоровий

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади вивчення проблеми відчуттів в психології

1.1 Аналіз наукової літератури за проблемою дослідження відчуттів

Відомо, що тема відчуттів є для сучасної психології вельми актуальною. Про це свідчить величезна наукова та педагогічна література, яка присвячена цій проблемі. Під відчуттям розуміється віддзеркалення властивостей предметів об'єктивного світу при їх безпосередній дії на органи чуття.

Первинне вчення про відчуття виникло і розвивалося у філософії як частина теорії пізнання. Згідно традиції, що склалася у філософії, термін відчуття трактується широко, охоплюючи всі явища чуттєвого віддзеркалення, включаючи сприйняття і представлення пам’яті. Вже в V сторіччі до нашої ери Геракліт і Протагор розглядали відчуття як джерело людського пізнання. У XVIII сторіччі відчуття стає центральною темою дискусій представників емпіричної психології і філософії. Механістичне розуміння відчуттів як елементарної «цегли» психічного, набуло особливого поширення в асоціативній психології. Так, В. Вундт розрізняв відчуття і сприйняття, при цьому сприйняття розумілося як комплекс асоціативно зв’язаних відчуттів.

У роботах вітчизняних психологів затвердилося уявлення про активну дієву природу процесів віддзеркалення навіть окремих властивостей предметів. В ході цих процесів відбувається «уподібнення» динаміки руху органів чуття властивостям сприйманих предметів, причому абсолютно вочевидь, що подібне активне «уподібнення» є в той же час і реконструкція, відновлення, а не пасивне копіювання.

Велике значення для подолання асоціативних поглядів на відчуття мали роботи представників гештальтпсихології, що справедливо відкидали існування ізольованих відчуттів, з яких в результаті асоціації будується сприйняття. Було чітко показано, що один і той же подразник не породжує завжди одне і те ж відчуття, навпаки, він може відчуватися дуже по-різному залежно від того цілого, у складі якого він виступає. Згідно концепції раціоналізму, психічні процеси, свідомість і розум не є продуктом складної історичної еволюції, а виступають як первинна властивість людського духу.

Філософи-ідеалісти вважали, що відчуття відділяють людину від зовнішнього світу, будучи непереборною перешкодою між ним і зовнішнім світом.

Це положення було висунуте філософами-ідеалістами (Д. Берклі, Д. Юм, Є. Мах), а психологи Г. Мюллер и Г. Гельмгольц на його основі сформулювали теорію «специфічної енергії органів чуття». Згідно цієї теорії, кожен з органів чуття не відображає дії зовнішнього світу, не дає інформації про реальні процеси, що протікають в довкіллі, а лише отримує від зовнішніх дій поштовхи, збуджуючі їх власні процеси.

Філософи-ідеалісти вважали, що людина сприймає не об'єктивні дії зовнішнього світу, а лише свої власні суб'єктивні стани, що відображають діяльність його органів чуття. Інакше кажучи, це означає, що органи чуття не сполучають людину із зовнішнім світом, а, навпаки, відділяють людину від нього (тобто людина не може сприймати об'єктивний світ).

Ці висновки були покладені в основу філософії суб'єктивного ідеалізму, що зводилася до того, що людина може пізнати лише самого себе і не має жодних доказів про існування окрім неї самої чогось іншого. Ця теорія отримала назву соліпсизму. Теорія суб'єктивного ідеалізму повністю протилежна до матеріалістичних уявлень про можливість об'єктивного віддзеркалення зовнішнього світу. Вивчення еволюції органів чуття переконливо показує, що в процесі тривалого історичного розвитку сформувалися особливі сприймаючі органи (органи чуття або рецептори), які спеціалізувалися на віддзеркаленні особливих видів об'єктивно існуючих форм руху матерії (або енергії).

Предмети і явища дійсності, що впливають на наші органи чуття, називаються подразниками, а дія подразників на органи чуття називається роздратуванням. Роздратування, у свою чергу, викликає в нервовій тканині збудження. Відчуття виникає як реакція нервової системи на той або інший подразник і, як всяке психічне явище, має рефлекторний характер.

Фізіологічним механізмом відчуттів є діяльність спеціальних нервових апаратів, званих аналізаторами. Кожен аналізатор складається з трьох частин:

1) периферичного відділу, званого рецептором;

2) аферентні або чутливі нерви;

3) кіркові відділи аналізатора. Для виникнення відчуття необхідна робота всього аналізатора як цілого.

Фізіологічні дослідження показують, що відчуття завжди включає в свій склад рухові компоненти. Багаточисельними дослідженнями встановлено, що до складу кожного відчуття входить рух, інколи у вигляді вегетативної реакції (звуження судин, шкіряно-гальванічний рефлекс), інколи у вигляді м’язових реакцій (поворот очей, напруга м’язів шиї, рухові реакції руки і так далі). Тобто, відчуття є не пасивним, а активним процесом. Саме у вказівці на активний характер даного процесу і полягає рефлекторна теорія відчуттів

Згідно концепції О.М. Леонтьєва, відчуття є історично першою формою психічного. Виникнення відчуття пов’язане з розвитком подразливості нервової тканини. На певному етапі еволюційного процесу в організму елементарна подразливість переростає в чутливість, тобто здатність реагувати не лише на життєво важливі подразники, але і на подразники, що мають сигнальне значення.

Досліджуючи механізми відчуття, О.М. Леонтьєв приходить до висновку, що загальним принциповим механізмом є механізм уподібнення процесів в органах чуття властивостям зовнішньої дії.

Ананьєв Б.Г. затверджує фундаментальне значення відчуттів для всієї структури психіки людини і його життєдіяльності. Багатолітні дослідження в області психології чуттєвого пізнання привели Ананьєва Б.Г. до обґрунтованого висновку про те, що сенсорно-перцептивні явища — джерело психічного розвитку людини, відтворне в процесі взаємодії людини з довколишньою дійсністю. Він вказує, що відчуття можуть бути розглянуті не лише як елементи пізнання і свідомості, діяльності і поведінки, умова розумового розвитку, але і як необхідний компонент всього процесу життєдіяльності.

Рубінштейн С.Л. визначав відчуття по-перше, як початковий момент сенсомоторної реакції; по-друге, як результат свідомої діяльності, диференціації, виділення окремих чуттєвих якостей усередині сприйняття.

В даний час проблематика відчуттів інтенсивно розробляється в психофізиці сенсорних процесів і різних розділах психології.

1.2 Поняття відчуттів в психологічній науці

Знання про зовнішній і свій внутрішній світ людина набуває в ході чуттєвого та логічного пізнання дійсності за допомогою пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприймання, мислення, уяви. Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях та сприйманні.

Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. У відчуттях людині відкриваються кольори та звучання, пахощі і смак, тепло чи холод речей, що її оточують. Крім того, відчуття дають інформацію про зміни у власному тілі: людина відчуває порушення у функціонуванні внутрішніх органів, положення і рух свого тіла й окремих його частин [29, с.27−29].

Людині постійно потрібно одержувати інформацію про навколишню дійсність, адже пристосування організму до середовища передбачає наявність інформаційного балансу між середовищем і організмом. Його порушення, що виявляється в інформаційному перевантаженні чи недовантаженні, нерідко призводить до серйозних функціональних розладів [25, c.163].

Для виникнення відчуттів необхідна перш за все наявність предметів, що впливають на органи чуття, і явищ реального світу, які називаються в цьому випадку подразниками. Дія подразників на органи чуття називається подразненням. У нервовій тканині процес подразнення викликає збудження. Збудження систем нервових клітин, найбільш досконалих за своєю організацією, при обов’язковій участі кліток кори головного мозку і дає відчуття (див. рис 1.1).

Рис. 1.1 Схема «Виникнення відчуттів» .

Фізіологічна основа відчуттів — складна діяльність органів чуття.І.П. Павлов назвав цю діяльність аналізаторною, а системи клітин, найскладніше організованих і що являються сприймаючими апаратами, які безпосередньо здійснюють аналіз подразнень, — аналізаторами) [26, c.138].

Він являє собою складний нервовий механізм, що здійснює тонкий аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища, виділяючи з нього окремі стимули, що відображаються людиною як властивості предметів і явищ.

У організмі функціонує система аналізаторів, кожен з яких забезпечує формування відчуттів певної якості - зорових, слухових, температурних, больових, м’язових.

Кожен аналізатор складається з трьох частин:

1) периферичного відділу, який називають рецептором (рецептор — це сприймаюча частина аналізатора, його основна функція — трансформація зовнішньої енергії в нервовий процес);

2) провідних нервових шляхів, які складаються з нейронів, розміщених на різних рівнях нервової системи, які поєднують рецепторну периферію з мозковим центром;

3) коркових відділів аналізатора (їх ще по-іншому називають центральними відділами аналізаторів), в яких відбувається переробка нервових імпульсів, що приходять з периферичних відділів. Для виникнення відчуття необхідно задіяти всі складові частини аналізатора. Якщо зруйнувати будь-яку з частин аналізатора, виникнення відповідних відчуттів стає неможливим.

Аналізатор — це активний орган, що рефлекторно перебудовується під дією подразників, тому відчуття не є пасивним процесом, воно завжди включає рухові компоненти [12, c.166−167].

Всі відчуття можуть бути охарактеризовані з точки зору їх властивостей. Причому властивості можуть бути не лише специфічними, але і загальними для всіх видів відчуттів. До основних властивостей відчуттів відносять: якість, інтенсивність, тривалість і просторову локалізацію.

1. Якість — це властивість, яка характеризує основну інформацію, що відображається даним відчуттям, яке відрізняє його від інших видів відчуттів і варіює в межах даного вигляду відчуттів. Наприклад, смакові відчуття надають інформацію про деякі хімічні характеристики предмету: солодкий або кислий, гіркий або солоний. Нюх теж надає нам інформацію про хімічні характеристики об'єкту, але іншого роду: квітковий запах, запах мигдалю, запах сірководню і ін.

2. Інтенсивність відчуття є його кількісною характеристикою і залежить від сили подразника, що діє, і функціонального стану рецептора, що визначає міру готовності рецептора виконувати свої функції. Наприклад, якщо у вас нежить, то інтенсивність сприйманих запахів може бути спотворена.

3. Тривалість відчуття — це тимчасова характеристика виниклого відчуття. Вона також визначається функціональним станом органу чуття, але головним чином — часом дії подразника і його інтенсивністю. Потрібно відзначити, що у відчуттів існує так званий латентний період. При дії подразника на орган чуття відчуття виникає не відразу, а через деякий час. Латентний період різних видів відчуттів неоднаковий. Наприклад, для тактильних відчуттів він складає 130 мс, для больових — 370 мс, а для смакових — всього 50 мс.

Відчуття не виникає одночасно з початком дії подразника і не зникає одночасно з припиненням його дії. Ця інерція відчуттів виявляється в так званій післядії. Розрізняють позитивні і негативні послідовні образи. Позитивний послідовний образ відповідає початковому подразненню, полягає в збереженні сліду подразнення тієї ж якості, що і подразник, що діє.

Негативний послідовний образ полягає у виникненні якості відчуття, протилежного до якості впливаючого подразника. Наприклад, світло-темрява, тягар-легкість, тепло-холод і ін. Виникнення негативних послідовних образів пояснюється зменшенням чутливості даного рецептора до певної дії.

4. І, нарешті, для відчуттів характерна просторова локалізація подразника. Аналіз, здійснюваний рецепторами, дає нам зведення про локалізацію подразника в просторі, тобто ми можемо сказати, звідки падає світло, йде тепло або на яку ділянку тіла впливає подразник [9, c.17−19].

Дослідження по психофізиці встановили перш за все, що не всякий подразник викликає відчуття. Він може бути такий слабкий, що не викличе жодного відчуття. Потрібна відома мінімальна інтенсивність подразника для того, щоб викликати відчуття. Ця мінімальна інтенсивність подразнення називається нижнім абсолютним порогом. Подразники меншої сили називають підпороговими. Разом з нижнім існує і верхній абсолютний поріг, тобто максимальна сила подразника, за якої ще виникає адекватне відчуття. Подалі зростання сили подразників, які діють на рецептори, може призвести до виникнення больових відчуттів.

Хоча верхній і нижній пороги називають абсолютними, величина їх змінюється під впливом різних розумів: віку людини, функціонального стану рецептора, тривалості дії подразника худе.

Крім абсолютних порогів, чутливість аналізатора характеризується також диференційним порогом. Диференційній поріг чутливості - це мінімальна різниця в інтенсивності двох подразників, яка викликає ледве помітну відмінність у відчуттях [13, c. 195−196]

Чутливість аналізаторів може змінюватися залежно від фізіологічних та психологічних умов, серед яких особливе місце належить адаптації, тобто зміна чутливості аналізатора під впливом подразника постійної сили, що діє протягом тривалого часу. Вона проявляється у зниженні чутливості за великої сили подразників і підвищенні - за малої. Відповідно розрізняють її різновиди:

— повне зникнення відчуття за тривалої дії подразника;

— зниження чутливості органу чуття під дією сильного подразника;

— підвищення чутливості органу чуття внаслідок дії слабкого подразника.

Швидкість адаптації різних рецепторів до дії подразника є неоднаковою. Швидко пристосовуються до нових розумів тактильні рецептори, а зоровий, нюховий і смаковий адаптуються повільніше.

Інтенсивність відчуття залежить не тільки від сили подразника, адаптації рецептора, а й від інших подразників, які одночасно впливають на інші аналізатори. Це означає, що відчуття взаємодіють. Взаємодія відчуттів — це зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів чуття. Так, дослідження показали, що туговухі краще чують при світлі ніж в темряві. Тобто, слухові подразники впливають на чутливість зорового аналізатора. Для взаємодії відчуттів характерна і така тенденція: слабкі подразнення одного рецептора підсилюють чутливість іншого, а сильні подразнення знижують чутливість іншого.

За даними І.П. Павлова, слабкий подразник спричиняє у великих півкулях головного мозку збудження, що легко поширюється в його корі і при цьому підвищує чутливість іншого аналізатора. Сильній подразник зумовлює збудження, яку має тенденцію до концентрації. За законом індукції нервових процесів, це породжує гальмування в ділянках інших аналізаторів, що спричинює зниження їх чутливості. Можливий також протилежний процес — сенсибілізація, тобто підвищення чутливості органів чуття внаслідок взаємодії аналізаторів і систематичних вправ. Інколи сенсибілізація виникає як компенсація сенсорних дефектів — посилення чутливості одного аналізатора при втраті іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинутий слух, а в глухих — зір.

Взаємодія відчуттів виявляється і у синестезії - виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора. Якщо у відповідь на подразнення виникають невідповідні йому зорові образи, то йдеться про фотизми. Якщо синестезій ні образи мають слуховий характер, то їх називають фонізмами. Яскрава слухо-зорова синестезія була властива російським композиторам М. Римському-Корсоковому та Олександру Скрябіну

Поширеною є нюхо-смакова синестезія, про що свідчать вислови «солодкий запах», «гіркий запах». Явище синестезії є переконливим свідченням своєрідної сенсорної організації людини, що виявляється в постійному взаємозв'язку її аналізаторних систем.

Отже, закономірності відчуттів визначають умови, за яких подразник досягає усвідомлення. Життєво значущі стимули стають усвідомленими за знижених порогів і підвищеної чутливості аналізаторів, а менш значущі - за вищих порогів.

1.3 Класифікація відчуттів та їх характеристика

Необхідність відображення різноманітних властивостей дійсності зумовила в процесі історичного розвитку людини появу значної кількості аналізаторів, пристосованих для сприймання лише певних подразників. Разом сморід утворюють сенсорну систему людини. Англійський фізіолог Чарльз-Скотт Шеррінгтон запропонував об'єднати всі аналізатори в три системи і виділити три види відчуттів: екстероцептивні, інтероцептивні і пропріоцептивні. (див. рис. 1.2.)

Рис. 1.2 Схема: «Систематична класифікація основних видів відчуттів» .

1) Екстероцептивні відчуття — відчуття, що відображають властивості предметів та явищ зовнішнього світу і мають рецептори, розміщені на поверхні тіла. Є основною групою відчуттів, що пов’язує людину із зовнішнім середовищем. До них належать зорові, слухові, смакові, нюхові та дотикові відчуття. За способом подразнення рецептора їх поділяють на контактні і дистантні. Контактні відчуття викликаються безпосередньою дією об'єкту на органи чуття. Прикладами контактного відчуття є смак і дотик. Дистантне відчуття відображають якості об'єктів, що знаходяться на деякій відстані від органів чуття, До таких відчуттів відносяться слух і зір. Слід зазначити, що нюх, на думку багатьох авторів, займає проміжне положення між контактними і дистантими відчуттями, оскільки формально нюхові відчуття виникають на відстані від предмету, але в той же час молекули, що характеризують запах предмету, з якими відбувається контакт нюхового рецептора, поза сумнівом належать даним предмету.

2) Інтероцептивні відчуття, що сигналізують про стан внутрішніх процесів організму, виникають завдяки рецепторам, що знаходяться на стінках шлунку і кишечнику, серця і кровоносної системи і інших внутрішніх органів. Це найбільш древня і найбільш елементарна група відчуттів. Рецептори, що сприймають інформацію про стан внутрішніх органів, м’язів і т.д., називаються внутрішніми рецепторами. Інтероцептивні відчуття належать до найменш усвідомлюваних і найбільш дифузних форм відчуттів і завжди зберігають свою близькість до емоційних станів. Слід також відзначити, що інтероцептивні відчуття дуже часто називають органічними. До них відносяться відчуття голоду, спраги, напруги, занепокоєння.

3) Пропріоцептивні відчуття передають сигнали про положення тіла в просторі складають аферентну основу рухів людини, граючи вирішальну роль в їх регуляції. Описувана група відчуттів включає відчуття рівноваги, або статичне відчуття, а також рухове, або кинестетичне відчуття.

Периферичні рецептори пропріорецептивної чутливості знаходяться в м’язах і суглобах (сухожиллях, в’язках) і називаються тельцями Паччині.

У сучасній фізіології і психофізіології роль пропріоцепції як аферентної основи рухів у людини була детально вивчена Н. А. Бернштейном [12 c.171−172; 25].

Залежно від аналізаторів в якості основних видів відчуттів розглядають: шкірні відчуття — дотики і тиски, температурні відчуття і больові, смакові і нюхові відчуття, зорові, слухові, відчуття положення і руху (статичні і кінестетичні) і органічні відчуття (голод, спрага, статеві відчуття).

1. Всі відчуття, які людина отримує від шкірних рецепторів, можна об'єднати під однією назвою — шкірні відчуття. Проте до категорії цих відчуттів необхідно віднести і ті відчуття, які виникають при дії подразників на слизисту оболонку рота і носа, рогову оболонку очей.

Шкірні відчуття відносяться до контактного виду відчуттів, тобто вони виникають при безпосередньому контакті рецептора з предметом реального світу. При цьому можуть виникати відчуття чотирьох основних видів: відчуття дотику або тактильні відчуття; відчуття холоду; відчуття тепла; відчуття болі.

Кожен з чотирьох видів шкірних відчуттів має специфічні рецептори. Одні точки шкіри дають лише відчуття дотику (тактильні точки), інші - відчуття холоди (точки холоду), треті - відчуття тепла (точки тепла), четверті, — відчуття болю (точки болю) (див. рис. 1.3).

Рис. 1.3 Схема: «Шкірні рецептори і їх функції» .

Нормальними подразниками для тактильних рецепторів є дотики, що викликають деформацію шкіри, для холодових — дія предметів нижчої температури, для теплових — дія предметів більш високої температури, для больових — будь-які з перерахованих дій за умови достатньо великої інтенсивності.

Точки окремих видів відчуттів по поверхні тіла розташовані нерівномірно. Наприклад, на кінчиках пальців точок дотику удвічі більше, чим точок болю, хоча загальна кількість останніх значно більше. На рогівці ока, навпаки, точок дотику взагалі немає, а є лише точки болю, так що будь-який дотик до рогівки викликає відчуття болю і захисний рефлекс закриття очей.

Нерівномірний розподіл шкірних рецепторів по поверхні тіла обумовлює нерівномірність чутливості до дотику, до болю і так далі Так, найбільш чутливі до дотику кінчики пальців і менш чутливі спина, живіт і зовнішня сторона передпліччя. Зовсім інакше розподіляється чутливість до болю. Найбільш чутливі до болю спина, щоки і найменш чутливі кінчики пальців. Що стосується температурних режимів, то найбільш чутливі ті частини тіла, які зазвичай прикриті одягом: поперек, груди.

2. Тісно зв’язані між собою нюх і смак є різновидами хімічної чутливості. У нижчих тварин нюх і смак, ймовірно, не розчленовані. Надалі вони диференціюються. Одна з біологічно істотних відмінностей, що встановлюються між ними, полягає в тому, що смак обумовлений безпосереднім зіткненням, а нюх функціонує на відстані.

Рецепторами смакових відчуттів являються смакові цибулини, що складаються з чутливих смакових кліток, з'єднаних з нервовими волокнами. У дорослої людини смакові цибулини розташовані головним чином на кінчику, по краях і на задній частині верхньої поверхні язика. Середина верхньої поверхні і вся нижня поверхня язика не чутлива до смаку. Смакові цибулини також є на піднебінні, мигдалинах і задній стінці глотки. Подразниками для смакових рецепторів служать розчинені смакові речовини.

Рецепторами нюхових відчуттів є нюхові клітки, занурені в слизисту оболонку так званої нюхової області. Подразниками для рецепторів нюху служать різні пахучі речовини, проникаючі в ніс разом з повітрям.

Слід зазначити, що смакові відчуття в більшості випадків змішуються з нюховими. Різноманітність смаку значною мірою залежить від домішки нюхових відчуттів. Наприклад, при нежиті, коли нюхові відчуття «відключені», у ряді випадків їжа здається позбавленою смаку.

Існує чотири основні типи смакових відчуттів: солодке, кисле, гірке, солоне. Поєднання цих чотирьох компонентів дозволяє отримати багатообразні смакові варіанти. Різні смакові області володіють різною чутливістю до відчуттів солоного, кислого, солодкого і гіркого. На язиці найбільш чутливі: до солодкого — кінчик, до кислого — краї, а до гіркого — підстава.

На відміну від смакових, нюхові відчуття не можуть бути зведені до поєднання основних запахів. Тому строгої класифікації запахів неіснує. Всі запахи прив’язують до конкретного предмету, який володіє ними.

Також слід звернути увагу на те, що чутливість нюхових і смакових рецепторів підвищується при стані голоду. Це дає підставу передбачати, що нюхові і смакові відчуття значною мірою пов’язані з необхідністю задоволення такої біологічної потреби, як потреба в їжі.

Смакові і нюхові відчуття можна розвивати за допомогою постійних тренувань [12, c.185−191].

3. Подразником для органу слуху є звукові хвилі, тобто подовжнє вагання часток повітря, що поширюється у всі сторони від коливаючого тіла, яке служить джерелом звуку.

Всі звуки, які сприймає людське вухо, можуть бути розділені на дві групи: музичні (звуки співу, звуки музичних інструментів і ін.) і шуми (всілякі скрипи, шерехи, стуки і т.д.). Строгого кордону між цими групами звуків немає, оскільки музичні звуки містять шуми, а шуми можуть містити елементи музичних звуків. Людська мова, як правило, одночасно містить звуки обох груп.

У звукових хвилях розрізняють частоту, амплітуду і форму коливань. Відповідно цьому слухові відчуття мають наступні три сторони: висоту звуку, яка є віддзеркаленням частоти вагання; гучність звуку, що визначається амплітудою вагання хвиль; тембр, що є віддзеркаленням форми вагання хвиль.

Під амплітудою коливання розуміють найбільше відхилення звучного тіла від стану рівноваги або спокою. Чим більше амплітуда вагання, тим сильніше звук, і, навпаки, чим менше амплітуда, тим звук слабкіший. Сила звуку відстані вуха прямо пропорційна квадрату амплітуди.

Звукові хвилі розрізняються також по частоті або тривалості коливань. Довжина хвилі назад пропорційна числу коливань і прямо пропорційна періоду коливань джерела звуку. Хвилі різного числа коливань дають звуки, різні по висоті: хвилі з коливаннями великої частоти (і малого періоду коливань) відбиваються у вигляді високих звуків, хвилі з коливаннями малої частоти (і великого періоду коливань) відбиваються у вигляді низьких звуків.

Звукові хвилі, що викликаються звучним тілом, джерелом звуку, розрізняються, формою коливань, тобто формою тієї періодичної кривої, в якої абсциси пропорційні часу, а ординати — видаленням крапки, що коливається, від свого положення рівноваги. Форма коливань звукової хвилі відбивається в тембрі звуку — том специфічній якості, якою звуки тієї ж висоти і сили на різних інструментах (рояль, скрипка, флейта) відрізняються один від одного.

4. Роль зорових відчуттів в пізнанні світу особливо велика. Вони доставляють людині виключно багаті і тонко диференційовані дані, притому величезного діапазону. Зір дає нам найбільш досконале, справжнє сприйняття предметів. Зорові сприйняття — найбільш «опредмечені» сприйняття людини, що об'єктивувалися. Саме тому вони мають дуже велике значення для пізнання і для практичної дії.

Зорові відчуття викликаються дією на око світла, тобто електромагнітних хвиль завдовжки від 390 до 780 нм.

Світлові хвилі розрізняються, по-перше, завдовжки або числом коливань в секунду. Чим число коливань більше, тим довжина хвилі менша, і, навпаки, чим менше число коливань, тим більше довжина хвилі.

Довжина світлової хвилі обумовлює колірний тон. Світлові хвилі розрізняються, по-друге, амплітудою їх коливань. Вона визначає яскравість кольору.

Світлові хвилі відрізняються, по-третє, формою світлової хвилі, що виходить в результаті змішення між собою світлових хвиль різних довжин. Форма світлової хвилі обумовлює насиченість кольору.

Зорове відчуття, що виникає в результаті дії на око світла, завжди володіє тією або іншою колірною якістю. Але зазвичай нами сприймається не колір «взагалі», а колір певних предметів. Предмети ці знаходяться від нас на певній відстані, мають ту або іншу форму, величину і так далі Зір дає нам віддзеркалення всіх цих багатообразних властивостей об'єктивної дійсності [15, c.167−172].

5. Органічні відчуття пов’язані з органічними потребами і викликаються значною мірою порушенням автоматичного протікання функцій внутрішніх органів. До них відносяться відчуття голоду, спраги, відчуття, що йдуть з серцево-судинної, дихальної і статевої системи тіла, а також смутні відчуття, що важко диференціюються, що складають чуттєву основу самопочуття.

Голод і відчуття, його супроводжуючі, стали предметом багаточисельних досліджень. Спочатку вважали, що відчуття голоду викликається порожнечею шлунку. Проте експериментальні і клінічні факти привели до того виводу, що відчуття голоду не може викликатися порожнечею шлунку, оскільки відчуття голоду зазвичай з’являється значно пізніше за те, як шлунок випорожнений.

На противагу цієї периферичної теорії голоду була висунута теорія, що стверджує, що відчуття голоду центрального походження. Згідно цієї теорії, збіднена при голоді кров своїм зміненим хімічним складом безпосередньо впливає на мозок, викликаючи таким чином відчуття голоду, яке потім частково проектується в область шлунку.

Експериментальні дані, здобуті У. Кенноном та М. Ф. Уошберном, свідчать про те, що у відчутті голоду істотну роль грають периферичні чинники — перистальтичні скорочення шлунку.

Спрага виражається у відчуттях, локалізованих в роті, глотці і верхній частині стравоходу. Коли спрага досягає великої сили, до цих відчуттів приєднується стискування глотки, що викликає спазмічні відчуття і судорожні рухи ковтання. До цих місцевих відчуттів приєднується загальне обтяжливе відчуття.

Загальний недолік води в організмі, роблячи відомий вплив на загальний стан організму, дає себе знати перш за все в слинних залозах, секреція яких містить воду. Недолік секреції слинних залоз спричиняє за собою сухість рота і глотки, що викликає відчуття спраги [21, c.96−97].

Дихальна система доставляє нам більш менш різкі відчуття при порушенні регуляції дихання, що автоматично здійснюється. Не одержуючи належного задоволення потреба в повітрі відбивається в специфічних загальних і локалізованих відчуттях задухи. Загальні відчуття обумовлені по перевазі порушенням нормального хімізму крові, місцеві відображають порушену координацію дихальних рухів і напругу м’язів, за допомогою яких вони здійснюються (м'язів діафрагми, грудних, міжреберних м’язів). Ці відчуття викликають тенденцію до відновлення нормального дихання.

Всі органічні відчуття мають ряд загальних рис. Вони, як правило, пов’язані з органічними потребами, які через органічні відчуття зазвичай вперше відбиваються в свідомості. Вони здебільше пов’язані з виникненням і задоволенням органічної потреби. Органічні відчуття відображають не стільки якусь властивість, скільки стан організму. Вони не завжди свідомі. Органічні відчуття, відображаючи потреби, зазвичай пов’язані з руховими імпульсами. Такі, наприклад, спазматичні рухи при сильній спразі, при відчутті задухи і так далі Органічні відчуття включені зазвичай в психомоторну єдність, нерозривно поєднуючись з цілим рядом мимовільних рухів, що намічаються, які, викликаючись потребами і прямуючи в порядку рефлекторного автоматизму на їх задоволення, накладають специфічний відбиток на відповідні відчуття.

Таким чином, органічні відчуття сплетені з різними сторонами психіки — з афектними станами, з потягами і прагненнями; із самого початку виразно виступає зв’язок їх з потребами [24, c. 199−200].

Висновки до розділу 1

Відомо, що тема відчуттів є для сучасної психології вельми актуальною. Про це свідчить величезна наукова та педагогічна література, яка присвячена цій проблемі.

Відчуття вважаються найпростішими зі всіх психічних явищ. Вони є основним джерелом наших знань про зовнішній світ і власне тіло. Здібність до відчуттів є у всіх живих істот, що володіють нервовою системою.

У відчуттях людині відкриваються кольори та звучання, пахощі і смак, тепло чи холод речей, що її оточують. Крім того, відчуття дають інформацію про зміни у власному тілі.

Фізіологічна основа відчуттів — складна діяльність органів чуття. І.П. Павлов назвав цю діяльність аналізаторною, а системи клітин, найскладніше організованих і що являються сприймаючими апаратами, які безпосередньо здійснюють аналіз подразнень — аналізаторами.

Всі відчуття можуть бути охарактеризовані з точки зору їх властивостей. Причому властивості можуть бути не лише специфічними, але і загальними для всіх видів відчуттів. До основних властивостей відчуттів відносять: якість, інтенсивність, тривалість і просторову локалізацію.

Для того щоб виникли відчуття потрібна відома мінімальна інтенсивність подразника. Ця мінімальна інтенсивність називається нижнім абсолютним порогом. Разом з нижнім існує і верхній абсолютний поріг, тобто максимальна сила подразника, за якої ще виникає адекватне відчуття.

Залежно від аналізаторів в якості основних видів відчуттів розглядають: шкірні відчуття — дотики і тиски, температурні відчуття і больові, смакові і нюхові відчуття, зорові, слухові, відчуття положення і руху (статичні і кінестетичні) і органічні відчуття (голод, спрага, статеві відчуття).

Відчуття розвиваються в онтогенезі і можуть покращуватися під впливом спеціальних вправ. Вони схильні до дій умов життя і трудової діяльності людини.

Розділ 2. Просторові властівості відчуттів

2.1 Сприйняття простору

Проблемою на рубежі минулого століття була в психології проблема простору. Всі крупні психологи попереднього покоління приділяли їй особливу увагу і ділилися залежно від різних вихідних позицій, що виявлялися переважно на цій проблемі, на нативістів і генетистів.

Основна теза нативізму свідчить: сприйняття простору «природжене». По суті затверджувалося, що простір має первинний, не похідний по відношенню до чуттєвого вмісту характер.

Основне положення генетистів стверджує: сприйняття простору і особливо третього виміру, глибини, є продуктом розвитку, особистого досвіду. У розумінні генетистів це означало, що воно є щось похідне.

Нативісти на доказ своєї тези вказували на те, що ще ніколи нікому не удалося констатувати наявність абсолютно непросторових сприйнять або відчуттів.

Основний аргумент генетистів полягав в тому, що сприйняття простору, зокрема оцінка відстаней, у дітей, наприклад, менш досконала, чим у дорослих (приклад сина В. Прейера, який тягнувся ручкою, аби дістати місяць), і з віком розвивається [14; 24, c.251−252].

Сприйняття простору включає сприйняття відстані або віддалення, в якому предмети розташовані від нас і один від одного, напряму, в якому вони знаходяться, величини і форми предметів [26, c.151].

Просторові властивості властиві всім предметам. У сприйнятті просторових властивостей речей відому роль грають різні відчуття, зокрема дотикові, кінестетичні. Але людина — істота по перевазі оптична — орієнтується в просторі головним чином на основі зорових даних; сприйняття простору є у неї переважно функцією зору [5, c.116].

До просторових властивостей предмету відносяться: величина, форма, положення в просторі.

У сприйнятті величини предмету істотну роль грає величина його зображення на сітківці. Чим більше зображення предмету на сітківці, тим більшим нам здається предмет. Цілком імовірно, що величина зображення предмету, що сприймається на сітківці ока залежить від величини зорового кута. Чим більше величина зорового кута, тим більше зображення на сітківці ока. Прийнято вважати, що закон зорового кута як закон сприйняття розміру відкрив Евклід. З цього закону виходить, що сприйманий розмір предмету змінюється прямопропорційно розміру його ретинального зображення (див. рис. 2.1).

Рис. 2.1 Схема «Співвідношення величини зорового кута і величини зображення предмету на сітківці ока» .

Настільки ж складним, як сприйняття величини, є сприйняття форми предмету. Перш за все, слід зазначити, що при сприйнятті форми явище константності також зберігається. Основою цієї постійності є те, що враховується поворот предмету до нас. Причому, як і у випадку із сприйняттям величини, сприйняття форми в значній мірі залежить від нашого досвіду.

Сприйняття форми предмету, що знаходиться на значній відстані, може мінятися. Так, дрібні деталі контуру у міру видалення предмету зникають, і його форма набуває спрощеного вигляду. Може змінюватися і форма в цілому. Наприклад, прямокутні предмети здаються округлими. Це пояснюється тим, що відстань між сторонами прямокутника біля його вершин ми бачимо в цих випадках під настільки малою точкою зору, що перестаємо його сприймати, і вершини прямокутника як би втягуються углиб, тобто кути закруглюються.

Дуже складний процес сприйняття об'ємної форми. Ми сприймаємо об'єм форми тому, що людські очі володіють здатністю бінокулярного зору. Бінокулярний ефект обумовлений тим, що людина дивиться двома очима. Суть бінокулярного ефекту полягає в тому, що коли обидва ока дивляться на один і той же предмет, зображення цього предмету на сітківці лівого і правого ока буде різне.

Проте бінокулярний зір не є єдиною умовою об'ємного сприйняття предмету. Якщо ми поглянемо на предмет одним оком, то все одно сприймемо його рельєф. Велику роль в сприйнятті об'ємної форми предмету грає знання об'ємних ознак даного предмету, а також розподіл світла і тіні на об'ємному предметі.

Сприйняття людиною простору має цілий ряд особливостей. Це обумовлено тим, що простір тривимірний, і тому для його сприйняття необхідно задіювати цілий ряд спільно працюючих аналізаторів.

У сприйнятті тривимірного простору, перш за все, задіяні функції спеціального вестибулярного апарату, розташованого у внутрішньому вусі. Цей апарат має вигляд трьох заповнених рідиною зігнутих півкруглих трубок, розташованих у вертикальній, горизонтальній і сагітальній площинах. Коли людина міняє положення голови, рідина що заповнює канали перетікає, подразнюючи волоскові клітки, і їх збудження викликає зміни у відчутті стійкості тіла (статичні відчуття) [10, c.218].

Вестибулярний апарат тісно пов’язаний з окоруховими м’язами, і кожна зміна в нім викликає рефлекторні зміни в положенні очей. Наприклад, при швидких змінах положення тіла в просторі спостерігаються пульсуючі рухи очей, звані ністагмом. Існує і зворотний зв’язок. Наприклад, при тривалій ритмічній зміні зорових подразників виникає стан нестійкості, який супроводжується нудотою.

Взаємозв'язок вестибулярного і окорухового апаратів, що проявляється в оптико-вестибулярних рефлексах, входить в якості одного з самих істотних компонентів в систему сприйняття тривимірного простору.

Другим апаратом, що забезпечує сприйняття простору, і перш за все його глибини, є апарат бінокулярного зору. Сприйняття глибини головним чином пов’язане із сприйняттям віддаленості предметів і розташуванням їх відносно один одного. Бінокулярний зір — це одне з умові сприйняття віддаленості предметів.

Істотну роль в сприйнятті видалення предметів, або просторової глибини, грає конвергенція і дивергенція очей, тому що для виразного сприйняття предметів потрібно, аби їх зображення падало на відповідні точки сітківки лівого і правого ока, а це неможливо без конвергенції або дивергенції обох очей. Під конвергенцією розуміється зведення зорових осей очей за рахунок повороту очних яблук назустріч один одному. Наприклад, це відбувається під час переходу погляду з далекого предмету на близький. При зворотному переході - з близького на далекий предмет — спостерігається дивергенція очей, тобто поворот їх в сторони, розведення зорових осей. Як конвергенція, так і дивергенція викликаються скороченням і розслабленням очних м’язів. Тому вони супроводжуються визначеними руховими відчуттями. Хоча ми зазвичай не помічаємо ці відчуття, в сприйнятті простору вони грають вельми істотну роль.

Разом з відчуттями від конвергенції і дивергенції очей ми отримуємо відчуття від акомодації ока. Явище акомодації полягає в тому, що форма кришталика при видаленні і наближенні предметів міняється. Це досягається скороченням або розслабленням м’язів ока, що спричиняє за собою певні відчуття напруги або розслаблення, яких ми не помічаємо, але які сприймаються відповідними проекційними полями кори головного мозку [16, c 125−128].

Сприйняття простору не обмежується сприйняттям глибини. У сприйнятті простору важливу роль грає сприйняття розташування предметів по відношенню один до одного. Річ у тому, що при значному видаленні предмету, конвергенція і дивергенція припиняються, проте сприйманий нами простір ніколи не носить симетричного характеру; він завжди більшою чи меншою мірою асиметричний, тобто предмети розташовані від нас вгорі або внизу, справа або зліва, а також далі від нас або ближче до нас.

Крім того, слід зазначити, що різне положення предметів в просторі часто має першочергове значення для людини, навіть більше, ніж сприйняття віддаленості предмету або глибини простору, оскільки людина не просто сприймає простір або оцінює положення предметів, вона орієнтується в просторі, а для цього вона повинна отримувати певну інформацію про розташування предметів. Наприклад, коли нам потрібно орієнтуватися в розташуванні кімнат, зберегти план дороги і так далі

Проте бувають ситуації, коли людині недостатньо інформації про розташування речей. Для забезпечення орієнтації в просторі потрібні додаткові механізми. Таким додатковим механізмом для людини виступають поняття «праве» і «ліве». За допомогою цих абстрактних понять людина здійснює складний аналіз зовнішнього простору. Формування цих понять пов’язане з виділенням провідної руки; для більшості людей це права рука. Абсолютно природно, що на певному етапі онтогенезу, коли провідна права рука ще не виділена і система просторових понять не засвоєна, сторони простору довгий час продовжують плутатися.

Справжнє сприйняття простору, що адекватно відображає його об'єктивні властивості і стосунки, є дуже складним процесом, в якому чуттєві і розумові компоненти дані в складній єдності і взаємопроникненні.

Такий складний комплекс механізмів, що забезпечують сприйняття простору, вимагає, природно, настільки ж складної організації апаратів, які здійснюють центральну регуляцію просторового сприйняття. Таким центральним апаратом є третинні зони кори головного мозку, або «зони перекриття», які об'єднують роботу зорового, тактильно-кинестетичного і вестибулярного аналізаторів [12, c.225−229].

2.2 Статичні відчуття

Свідчення про стан нашого тіла в просторі, його пози, його пасивних і активних рухів, так само як і рухів окремих частин тіла відносно один одного, дають багатообразні відчуття переважно від внутрішніх органів, від м’язової системи і суглобових поверхонь і частково від шкіри.

Статичні відчуття викликаються змінами положення тіла в просторі відносно сили тягаря. Вони виникають в результаті роздратування спеціального аналізатора — вестибулярного апарату, рецептори якого знаходяться у внутрішньому вусі.

У оцінці положення тіла в просторі вирішальна роль належить глибокій чутливості. Основним органом для регулювання положення тіла в просторі є лабіринтовий апарат, а саме його вестибулярний апарат — переддень і півкруглі канали. Лабіринт сигналізує положення голови в просторі, у зв’язку з чим відбувається перерозподіл тонусу мускулатури.

Центральним органом, регулюючим збереження рівноваги тіла в просторі, служить переддень лабіринту — вестибулярний апарат, інервуючий вестибулярним нервом, який передає роздратування від розташованих в лабіринті статоцистів.

Найвищим контролюючим органом рівноваги є мозочок, з яким пов’язаний відповідними шляхами вестибулярний апарат.

Тоді як вестибулярний апарат служить для визначення і регулювання положення по відношенню до вертикалі, для визначення обертальної і прискореної поступальної ходи власного тіла служать півкруглі канали.

Рецептором, що реагує на обертання тіла або лише одній голови, є клітки, що знаходяться в ампулах півкруглих каналів вестибулярного апарату і розташовані в трьох взаємно перпендикулярних площинах. Півкруглі канали заповнені рідиною — ендолімфою, яка у момент початку і кінця обертання або обертання з швидкістю, що змінюється, ударяє унаслідок інерції по волосках нервових клітин і дратує їх. Зупинка обертання дає такий же зворотний поштовх, який, якщо він не коригується іншим аналізатором, наприклад зоровим, викликає ілюзію протиобертання (людині здається, що він обертається в протилежному напрямі).

На всі зміни прямолінійних рухів реагує отолітовий апарат, розташований також у внутрішньому вусі. У «повсті» нервових закінчень цього рецептора поміщені найдрібніші кристали карбонату кальцію (отоліти), які унаслідок інерції дратують нервові закінчення при всіх змінах руху.

Вестибулярна система допомагає орієнтуватися в просторі при активному і пасивному русі. Її чутливість дуже висока. Поріг розрізнення нахилу голови убік — всього біля одного кутового градуса, а вперед і назад — до півтора-двох кутових градусів.

Функції вестибулярного апарату досліджуються за допомогою різних рухових проб і проб з обертанням. Інколи подразнюють вестибулярний апарат вливаннями в зовнішній слуховий прохід поперемінно гарячої і холодної води або іншими способами. В будь-якому разі порушення вестибулярної функції оцінюють по суб'єктивних відчуттях (запаморочення, нудота), а також об'єктивних ознаках (ністагм, порушення рівноваги і ін.), які спонтанно виникають у пацієнта при роздратуванні вестибулярного апарату.

При сильних і тривалих навантаженнях на вестибулярний апарат виникає хвороба заколисування (морська хвороба) [24, c. 200−201].

2.2 Больові відчуття

Біль є біологічно дуже важливим захисним пристосуванням. Виникаючи під впливом руйнівних по своєму характеру і силі роздратувань, біль сигналізує про небезпеку для організму.

Больова чутливість розподілена на поверхні шкіри і у внутрішніх органах нерівномірно. Є ділянки мало чутливі до болю та інші - значно чутливіші. В середньому, за даними М. Фрея, на один квадратний сантиметр доводиться сто больових точок; на всій поверхні шкіри, таким чином, має бути біля дев’ятисот тисяч больових крапок — більше, ніж крапок якого-небудь іншого вигляду чутливості.

Експериментальні дослідження дають підставу вважати, що розподіл больових крапок є динамічним, рухливим і що больові відчуття — результат певної, що перевищує відому межу інтенсивності, тривалості і частоти імпульсів, що йдуть від того або іншого подразника.

Згідно теорії М. Фрея, больова чутливість має самостійний не лише периферичний, але і центральний нервовий апарат. А. Гольдшейдер і А. Пьєрон це заперечують. А. Гольдшейдер визнає єдність рецепторів і периферичних нервових шляхів для больової і тактильної чутливості, вважаючи, що характер відчуття залежить від характеру роздратування. Гуморальні чинники підвищують больову чутливість. Вплив цих гуморальних чинників, а також і вегетативних, розкривають дослідження Л.А. Орбелі. За даними його досліджень, біль — це складний стан організму, обумовлений взаємодією багатообразних нервових і гуморальних чинників.

Для больової чутливості характерна мала збудливість. Імпульси, що виникають услід за больовим роздратуванням, характеризуються повільністю проведення. Адаптація для больових імпульсів настає дуже повільно.

Психологічно для болю найбільш характерний афектний характер відчуттів. Недаремно говорять про відчуття болю і про відчуття болю. Відчуття болю, як правило, пов’язане з відчуттям незадоволення або страждання [30, c.517−520].

Біль відносно погано, неточно локалізується, вона часто носить розмитий характер. Добре відомо, як часто, наприклад, при зубному болі і при хворобливості внутрішніх органів пацієнти допускають помилки в локалізації джерела больових відчуттів.

У психологічному плані одні трактують біль як специфічне відчуття, інші розглядають її лише як особливо гострий прояв афектної якості неприємного. Біль є поза сумнівом афектною реакцією, але пов’язана з інтенсивним роздратуванням лише певних сенсорних апаратів. Є, таким чином, підстава говорити про специфічне відчуття болю, не розчиняючи його в афектно-чуттєвому тоні неприємного; біль в той же час — це яскравий прояв єдності сенсорної і афектної чутливості.