«...Наша честь — вона найголовнiша у селi!» (духовнi орiєнтири в повiстi Ольги Кобилянської «Земля»)

" …Наша честь — вона найголовнiша у селi!" (духовнi орiєнтири в повiстi Ольги Кобилянської «Земля»).

1901 року Ольга Кобилянська завершує роботу над повiстю, яку назвала влучно — «Земля», що стала вершиною творчостi письменницi. У нiй гармонiйно переплелося суспiльне й особисте, вiчнi проблеми любовi й страждання, добра i зла. Вiдчуваєш, з якою емоцiйнiстю i теплотою О. Кобилянська переймається долею кожного героя, разом з ним страждає i сподiвається. Думаю, що саме тому в читачiв виникає глибока довiра до всього, що з хвилюванням змальовано у творi.

Повiсть «Земля» розкриває для нас, сьогоднiшнiх читачiв, складний i суперечливий образ українського села з його одвiчними проблемами, морально-етичними принципами, добрими i трагiчними подiями. Саме показом життя малоземельного i безземельного селянина Буковини кiнця ХIХ — початку ХХ столiття досягає Кобилянська роз-криття теми влади землi над людиною. Та ми бачимо село не на тлi соцiального протистояння. Рiвень духовностi, морально-етичнi стосунки — ось що, на мiй погляд, є основним у повiстi.

Сталася родинна трагедiя: брат убив брата за землю. Жахливий випадок вражає, змушує замислитись над причинами трагедiї, над сут-нiстю людини i, що є найважливiшим, — озирнутися на власне «я», зрозумiти, що витоки всiх наших вчинкiв — у душах. Мабуть, недарма саме село з його моральними засадами взяла письменниця для показу боротьби добра i зла, що повертаються до людини, як бумеранг. Село для України — прамати. Кожен з нас, навiть мiських жителiв, несе в собi щось вiд села, вiд землi. У селi формувалася наша культура, мораль, звичаї i традицiї - тi неписанi закони, на яких зросла українська нацiя.

Найсвятiшим для селянина завжди була земля. Її ретельно доглядали, нею клялися, купку рiдної землi брали з собою, збираючись у чужий край. Коли читаєш повiсть Кобилянської, весь час вiдчуваєш, що для мешканцiв села земля — жива i рiдна iстота. Вона заполонила їхнi думки, мрiї, почуття. I це зрозумiло, бо тiльки земля робить селянина хлiборобом, повноцiнною людиною i дає сенс його життю. На мiй погляд, i образи повiстi показанi через призму духовностi землi, а проблема моральностi тiсно пов’язана з питанням про землю. Все це i є тiєю цiлiснiстю, що є основою твору.

За багато столiть українське село виробило свої неписанi принципи спiвжиття, якi є нашим безцiнним спадком i дотепер. Нiхто з односельцiв не похвалить зажерливого, скупого, злого й нечесного навiть тодi, коли вiн добре хазяйнує. I навпаки, поряднiсть та доброта завжди нагороджувалася повагою людей i схваленням. Вiками батьки вчили дiтей зважати на думку громади: коли що робиш, то думай, що про тебе скажуть люди!

…Сьогоднi свiдомiсть українцiв знову звикає до слiв «власник», «моє», а не «колективне». Земля колгоспна знов повернулася до селянина. Їй потрiбнi, як нiколи, працьовитi, чеснi, мудрi й дбайливi господарi. Наша земля прагне людської доброти, бо тiльки з неї проростає зерно, зацвiтає сад, знаходить щастя душа.

…Книгу прочитано, але ще довго будуть жити в моїй душi постатi її героїв, їхнi смутки й радощi, надiї на краще. I закарбується в серцi життєва наука: чесна людська душа гидує злом i жорстокiстю, милується всiм гарним, добрим i щирим.