Трагiчне i комiчне в образi Шарля Боварi (за романом Гюстава Флобера «Панi Боварi»)

Трагiчне i комiчне в образi Шарля Боварi (за романом Гюстава Флобера «Панi Боварi»).

Гюстав Флобер — це один з трьох великих реалiстiв Францiї, чия творчiсть вплинула на розвиток усiєї французької лiтератури ХIХ сторiччя. Для його творчостi є характерним особливий скептичний настрiй, автор не бажає приймати реалiї iснуючого свiту через їхню ницiсть i дрiб’язковiсть i засуджує їх у своїх творах. Головне творче завдання Флобера — висвiтлити глибинний змiст духовного i суспiльного життя епохи. Саме воно було вирiшене у романi «Панi Боварi», над яким письменник працював понад чотири роки.

Як свiдчить заголовок, головна iдея твору пов’язана саме з образом панi Боварi. Головна героїня — Емма — це непересiчна особистiсть, що вирiзняється на тлi оточення постiйним пошуком далеких вiд реального життя iдеалiв. Її трагедiя й полягає саме в розладi мiж мрiєю та дiйснiстю.

На перший погляд Шарль Боварi, її чоловiк, з яким вона одружила ся, щоб втекти вiд нудного життя у батькiв, — цiлковита протилежнiсть Емми. Але це не зовсiм так: причини нещасть цих дуже рiзних постатей насправдi дуже схожi. В обох випадках до трагедiї призводить розрив уявного з реальним. Рiзниця в тому, що Емма, людина з багатим внутрiшнiм свiтом, весь час прагне знайти втiлення власної мрiї, а обмежений i не дуже розумний Шарль Боварi вiрить, що нiбито його мрiя вже здiйснилася.

Крiм заголовка роман має ще й пiдзаголовок — «провiнцiйнi звичаї». Гюстав Флобер вклав спостереження за цими провiнцiйними звичаями саме у образ Шарля Боварi, типового пересiчного сiльського лiкаря. Тому невипадково авторське ставлення до цих заяложених звичаїв було перенесене й на особистiсть Шарля. Флобер зображує його (особливо спочатку) майже кумедним i якимось недолугим. Це видно навiть з опису його зовнiшностi: то пiдкреслюється, що вiн спить у нiчному ковпаку i прокидається весь у пуху та пiр'ї, то у нього фуражка на носi, то йому «штрипки заважатимуть танцювати». У нього були товстi тремтячi губи, вiн хропiв, i навiть свою кохану дружину «обiймав у визначений час» .

Емма швидко помiчає контраст мiж вигаданим нею образом i справжнiм Шарлем: «Розмови Шарля були пласкими, як вулична панель, загальнi мiсця низкою тягнулися в них у звичайному своєму вбраннi, не викликаючи анi хвилювання, анi смiху, анi мрiй», «Навiть сюртук, здавалося їй, виставляв напоказ усю пересiчнiсть цiєї людини» .

Виявилося, що вiн не вмiє нiчого з того, що, на її думку, повинен умiти кожен чоловiк: нi плавати, нi фехтувати, нi стрiляти з пiстолета. Вона чекала, що чоловiк навчить її чомусь цiкавому, «але вiн нiчому не вчив, нiчого не знав, нiчого не бажав», бо вважав її щасливою. Загалом, благодушний спокiй — це його звичайний стан.

У Шарля Боварi вульгарнi манери, наприклад, вiн хлюпав, коли їв суп. Як лiкар, вiн найбiльше боявся вбити пацiєнта i тому майже завжди виписував заспокiйливi засоби. Про обмеженiсть i невiгластво Шарля свiдчить i той факт, що коли вiн намагався читати медичний журнал, то засинав через п’ять хвилин.

Але, попри всi комiчнi риси, включно зi слiпим обожнюванням жiнки, можна знайти за що поважати цю людину, а саме — за його вiрнiсть коханiй, що часом межує iз самопожертвою. Так, Шарль не коливається анi хвилини, коли заради її здоров’я доводиться кинути звичне життя i здобути наполегливою працею клiєнтуру. Вiн наївний, але далеко не егоїст, бо здатен вiддати все заради щастя iншої людини «нiби всi його думки повиннi були повнiстю належати цiй жiнцi». Та Емма, що живе у власних iлюзiях, навiть не помiчає його жертовностi, так само, як вiн не може зрозумiти її справжнiх потреб. Вiн надто обмежений, щоб зрозумiти правду, проте це швидше його нещастя, нiж провина.

Коли Емма гине, i все з’ясовується, Шарль попри все намагається знайти їй виправдання. «Може бути, вони кохали одне одного платонiчно» , — переконує вiн себе, прочитавши листи коханцiв. Його життя зруйновано, репутацiю знищено, майно пропало, але Шарль став догоджати їй, нiби вона ще жива, пiдкорившись її смакам, навiть одягатися став так, як вона вимагала вiд нього при життi. «Вона розбещувала його з могили» , — пише автор. У цьому є дивне поєднання смiшного i величного: з одного боку — цiлковита наївнiсть, але з iншого — надзвичайна вiдданiсть. Розкривається й iнша риса його характеру: «не розмовляйте зi мною нi про що, я знайду в собi сили» — пише Шарль Боварi, коли насправдi горе вже розчавило його.

Навiть у людинi, що зруйнувала його життя, вiн намагається вiдшукати щось хороше — але хiба хтось з оточення здатен це зрозумiти? Вiн запевняє Родольфа, що не сердиться на нього. У вiдповiдь «Родольф, який сам направляв цей рок, знайшов, що Боварi достатньо добродуш ний для людини у його станi, навiть комiчний i майже заслуговує на зневажання». Але побачити комiчне у вчинках Шарля саме в цей момент i за таких обставин може лише дуже жорстокосерда, бездушна людина. Надто великим є його горе — горе людини, що втратила усе, що мала.

На тлi його трагедiї забувається усе кумедне, хоча саме те, що висмiював Флобер у образi Шарля, до цiєї трагедiї, зрештою, й призвело.