Індивідуальна свобода як передумова самовизначення особистості

РЕФЕРАТ

на тему:

" Індивідуальна свобода як передумова самовизначення особистості" .

ПЛАН Вступ.

1. Поняття і структура свободи.

2. Структура свободи особи.

3. Історична необхідність і свобода особи Висновки Список використаної літератури Вступ Людина — це не пасивний продукт обставин, а суб'єкт своєї життєдіяльності, народжується й живе в історично сформова­ному середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі, культури, зрештою, до самої себе.

Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об'єктивних обставин її існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути вірним, невірним або суперечливим. Дії особи мають також різний ступінь адекватності щодо об'єктивного плину історичної необхід­ності. Це позначається на суспільному визнанні особи. І хоч безпо­милкове суспільне визнання має суперечливий, історично зумовле­ний характер, філософія поділяє особи різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту тощо на три від­носно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну особу.

Усі ти­пи особи живуть і діють у певному історичному середовищі, їх твор­чість має соціальне (й природно) детермінований характер, зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинни­ками.

Творчість спрямована на створення якісно нових матеріаль­них і духовних цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може реалізуватися поза свободою волі всіх дійових осіб історич­ного акту. Без свободи не може бути прориву у невідоме відкриття нового в пізнанні, творення оригінального на практиці.

Індивідуальна особа виступає ключовою передумовою самовизначення особистості.

1. Поняття і структура свободи Свобода — самовизначення духа, свобода во­лі, здібність діяти у згоді з самим собою і не визначатися зовнішніми обставинами. Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: во­льового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв’язана з проблемою відповідальності. Тривалий період за певних умов у віт­чизняній філософії панувала точка зору, що свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела ідей йдуть до філософських концепцій сво­боди Спінози, Гольбаха, Фейєрбаха, Маркса. Свобода людини пода­валася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і при­родного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. У зв’язку з цим треба розглянути най­більш концептуальні філософські теорії свободи особи. Такими є концепції Іммануїла Канта і Миколи Бердяєва [5, c.18].

Концепція свободи особи Іммануїла Канта і досі в філософії має велике теоретичне і гуманістичне значення, впливає суттєво на даль­ший пошук напрямку. Іммануїл Кант майже першим в історії філо­софії обґрунтував принципову різницю між причинністю духовного світу особи і причинністю світу зовнішнього, природно-матеріаль­ного. Людина, за Іммануїлом Кантом, не є тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна і моральна. І як раз такій якості людини притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і складає свободу люди­ни. Іммануїл Кант розводить свободу і необхідність як суті різних рівнів буття, зараховує зовнішню необхідність тільки до світу явищ, а свободу людини — до речей самих по собі, і тим самим визнає два види причинності: зовнішню і вільну. Дійсно, свобода людини нале­жить до складу речей у собі, з усіма притаманними їм філософськи­ми характеристиками. Свобода має різні поняття належного, що є фак­тором, що зв’язує причинність різних рівнів. Іммануїл Кант так пояснює зв’язок: належне, що ніколи ще не відбувалося зовні, може визначати діяльність людини і бути причиною її вчинків. Проявля­ється взаємообумовленість двох світів, а не тільки їх розбіжність. Своєрідне поле діяльності свободи — це моральність людини. У мо­ральності людини Іммануїл Кант бачить ту суттєву якість, що від­різняє і підносить особистість. Важливо, що філософ не моралізує і не вчить правилам моральності, а, навпаки, формулює принцип автономії моралі: все, що робить людина, повинно виходити, насам­перед, від її власних волі і розуму.

Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найвідоміших представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини — це задум, проект, май­бутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізні­ше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), а ставленням людини до речей. Людина — вільна істо­та. Все залежить від того, ким вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Жан-Поль Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підви­щення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.

Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди віль­на. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина — вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки бла­гом для людини, але й важким знаменням долі. Людина не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію або на Бога. Людина приречена на свободу, робить висновок Сартр. «Буття в сво­боді» викликає тривогу й почуття самотності, залишеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі - смерть.

Філософія свободи Сартра трагедійна. І це не випадково. Абсо­лютна свобода «пожирає сама себе». Вона встановлює норми життя, які сама ж повинна подолати! Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і вод­ночас руйнує їх. Тому смерть — єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи. Сартр у цьому висновку, мабуть, правий. Помиляється він в іншому — в уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття немає. Все в нашому житті пов’язане одне з одним. Людина існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі, її оточує її ж історія, традиції, культура. Вона не вільна у виборі об'єктивних умов життєдіяльності, які впливають на неї. Хіба залежить від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не в іншій країні, в той, а не в іншій час тощо? Хіба можна змінити ці обставини свідоміс­тю? Звичайно, людина має вибір, але ж і він певним чином обмеже­ний. Можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщину, кинути дітей. Але чи залишається тоді людина людиною?

Видатний філософ Микола Бердяєв є відомим теоретиком свобо­ди людини. У центрі філософської концепції - особа в усій різнома­нітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу. Поняття особи у Миколи Бердяєва має концептуаль­ний зміст: усі його роздуми починаються і закінчуються поняттям людина, вважається, що кожна людина є особистість, що основа її духовного буття і призначення людини полягає саме у можливості відкриття у собі особистості шляхом безкінечного самоутверджен­ня. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в індивіду­альному. Особа має свій неповторний образ. Індивідуальне буття людини, вважає Микола Бердяєв, є первісним, визначальним. Зов­нішня реалізація всього індивідуального і неповторного, що має лю­дина, складає зміст творчості. Творчість — найважливіша характе­ристика людини як особистості. Свобода у Миколи Бердяєва безпосередньо зв’язана з суттю людини: основна якість духа особис­тості. Особа, насамперед, за духовною природою є істота вільна і твор­ча. Свобода є позитивною, творчою потужністю, що нічим не обу­мовлюється і не обґрунтовується, — це потужність духу творити не з природного світу, а із самого себе. Свобода, вважає Микола Бердя­єв, є самоочевидною і не потребує зайвих філософських обґрунту­вань і доказів.

Свобода особи в Миколи Бердяєва протиставляється світу необ­хідності, що підкоряє людину. Філософ негативно характеризує не тільки необхідність, а будь-яку форму визначення взагалі. Усі фор­ми визначення вважаються видами рабства людини. Проблема супе­речностей рабства і свободи набуває змісту вічної боротьби світу духовного, де панує свобода і творчість, і світу зовнішнього, об'єктивірованого, підкорюваного. Філософ виділяє різні рівні свободи людини: формальний, близький до свавілляматеріальний і вищий, духовно досконалий рівень свободи. У формальній свободі воля вза­галі не має предмета свого вибору. В матеріальній свободі такий предмет є. Але це ще замало мати предмет своїх прагнень: такий предмет може бути зовнішнім чи випадковим, і не відбивати суть самої особи. Досконалий, зрілий рівень свободи припускає зростан­ня і підіймання внутрішньої людини, її органічне об'єднання з ін­шими людьми і космосом. Зміст теорії свободи Миколи Бердяєва полягає в усвідомленні того, що свобода людини є динамічний, що розгортається протягом життя, процес [2, c.40−41].

2. Структура свободи особи В структуру свободи особи входить як не­обхідний компонент внутрішня свобода лю­дини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важли­вим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно віль­ний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Сво­бода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне праг­нення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і сво­боди особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і її духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхід­ністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.

У тісному зв’язку з внутрішньою свободою особи знаходиться та­кий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовніш­ній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провес­ти вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна по­зиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тіль­ки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутріш­ню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Як­що мотив один, то нема і самого моменту вибору.

В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля — усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постій­но оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), та­кож прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емо­ційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні йо­го, а саме рішення — це результат вибору. Вибір і рішення — найваж­ливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати від­повідний мотив, що йде від її власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумов­люється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших — суттєва харак­теристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама виз­начає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння — це і є свобода волі. Свобода — суттєва якість волі особи [6, c.59].

3. Історична необхідність і свобода особи З моменту появи людини суспільство постійно впливає на неї, визначаючи її особистісне становлення. Спочатку через сім'ю, шко­лу, потім через всю сукупність соціальних інститутів. Визначальний вплив соціуму має певний позитивний зміст: саме в суспільстві ли­ше й можливе становлення людини як особистості, в суспільстві ж і знаходяться всі необхідні умови дальшого розвитку особи. Але з ін­шого боку, особистість за своєю суттю є вільною, творчою індивіду­альністю, яка прагне до самореалізації. Суспільство ж як єдине ціле більш статичне, консервативне, насамперед, захищає інтереси ціло­го, тобто особи, прагне визначально впливати, підпорядковуючи осо­бистість. Щоб докладніше розглянути важкий і багато в чому суперечливий процес взаємодії особистого і суспільного, необхідно виді­лити той елемент величезного механізму соціального визначення, яке безпосередньо і постійно впливає на особу і її свободу. Такою універсальною, найбільш простою, своєрідною частинкою механізму соціального визначення є соціальна норма. Саме в соціальній нормі виражаються стійкі в суспільній свідомості психологічні уявлення про соціальну необхідність, користь і справедливість. Соціальні норми не лише універсальні, а ще й безпосередньо впливають на особу, її свободу, тому що, на відміну від інших форм соціальних ідеалів, цінностей та ін., реально присутні і постійно діють у житті кожної людини. Через соціальні норми людина засвоює традиції, правила життя суспільства, в якому живе. Соціальні норми для особи та її сво­боди — вагомі об'єктивні фактори, з одного боку, є суспільні явища, з іншого ж, суспільні явища сформульовані, звернені до особи як вимоги належної поведінки. Особа не може повністю усунутися від виконання соціальних норм, навіть якщо норми не відповідають її власним цінностям. Це зв’язано, насамперед, з тим, що суспільству, як певній цілісності (соціальній групі, нації, державі), належить фун­кція контролю і підкріплення соціальних норм [7, c.34−35].

Соціальні норми — це правила, вимоги суспільства до особи, в яких визначені об'єми, характер, а також кордони можливого і припусти­мого в її поведінці. Одночасно в нормах є мотиви, а також критерії оцінки і засоби соціального контролю з боку суспільства. В склад­ній структурі соціальної норми найважливішим є мотив. Мотив в со­ціальній нормі має певну спонукальну силу, стимул, що активізує поведінку і діяльність людини в бажаному для суб'єкта соціальної норми напрямку. Але для реалізації соціальної норми необхідно, щоб особа сприймала мотив як адекватну основу, що відповідає осо­бистим інтересам і переконанням. Мотиви, що закладені в соціаль­них нормах, відрізняються своєю орієнтацією на середню моральну людину. Реалізація ж свободи особистості безпосередньо пов’язана з такими особистісними мотивами, що виражають, насамперед, інди­відуальність і неповторність особи. В такій ситуації зіткнення моти­вів різних рівнів та спрямованості, особистого і соціально-норма­тивного, вже закладеш передумови можливих суперечностей, гострота яких залежить від ступеня їх розходження. Соціальна норма нака­зує особі вимоги обов’язкового виконання. Так відбувається корегу­вання мотивів, і особистість робить вибір. І тут багато залежить від позиції самої особистості, від змісту самої соціальної норми, насам­перед, від пріоритету в них цінностей загальнолюдських чи ідеоло­гічних. Ідеологізовані соціальні норми, характерні для тоталітарних систем, і відрізняються силою вимог до особистості, а отже, не зали­шають особі не лише варіантів вибору, а й можливості вибору, орі­єнтовані на єдину систему цінностей з ворожим, нетерпимим став­ленням до всього іншого. В суспільстві владні структури зацікавлені в жорстокому контролю за поведінкою і діяльністю особистості, ак­центи в змісті соціальних норм зміщуються в бік ідеологізованого компонента в збиток загальнолюдського, а сам вибір особистості втрачає свою моральну суть. Та проблема взаємовідносин суспіль­ного і особистого набагато складніша. Справа в тому, що вплив на особу з боку соціального (державного), соціальної групи, з присут­німи їм уявленнями про належне, справедливе, обов’язково орієнто­ване, насамперед, на внутрішньоособистісне проникнення. Прийня­тий внутрішньо особистісно обов’язковий в своїй суті вплив соціальної системи через її норми, переживається людиною як своє власне пе­реконання. Це трапляється, коли мотиви, що закладені в соціальній нормі і виражена в них воля, ототожнюються з власною суттю осо­би, з її індивідуальним Я. Це відбувається в декілька етапів. Спочат­ку під впливом широко розповсюджених цінностей, що пропагують­ся як загальнозначні і незаперечні, принципів та норм, що їх виражають, у свідомості особи поступово і ніби непомітно склада­ється визначена для суспільства система настанов, тобто формуєть­ся стан схильності до сприйняття світу і людини.

Настанови ж, розвиваючись, ведуть до утворення стереотипів, що є для людини вже незаперечною стійкою нормою її свідомості і мо­тивами вчинків. Настанови і стереотипи сприймаються як фактори власної волі. В процесі адаптації до конкретного соціального сере­довища у особі складаються стійкі внутрішньоособистісні мораль­но-психологічні структури, що служать масштабом та критерієм оцін­ки соціальної реальності. Отже, в процесі взаємодії людини і умов її життєдіяльності, до яких також належать і соціальні норми, осо­бистість пристосовується до анонімної влади і засвоює таке Я, що не відповідає її суті. В результаті пристосування людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе суб'єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється ілю­зія свободи.

Зовнішня детермінація, що передається від владних структур до людини через систему соціальних норм, витісняє духовну, що йде з середини самої особистості. Такі явища активно вивчаються соці­альною філософією, психологією. Для їх позначення існують понят­тя: модальна людина, соціальний характер. Будь-яка соціально-полі­тична система, а не тільки тоталітарна, хоча саме в ній ця проблема найбільш гостра, сприяє своїм впливом формуванню певного типу особи з певними настановами, стереотипами свідомості. У відомого західного філософа Еріха Фромма ця проблема звучить в контексті дослідження про соціальний характер людини, де показується, що, прис­тосовуючись до соціальних умов, людина розвиває в собі ті якості ха­рактеру, що спонукають її хотіти діяти саме так, як їй доводиться діяти [9, c.81].

Висновки Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою і способом життя — істота суспільна, і в такому значеннічастина єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчас­тіше нав’язуючи їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Од­нак, знаходячись в межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим, творчим, індивідуальним початком. Індивіду­альне Я в людині складає ніби внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами часу і ситуації, субкультурою, індивідуальними особливостями. Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися від єдиного соціаль­ного для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною, творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес суспіль­ства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об'єктивні соціальні фактори.

Проте головний сенс будь-якого людського вибору — передусім у діянні, яке стає можливим на його основі.

Доцентровий вектор свободи вибору й морального самовизначення спрямовує діяльність людини в щільний і складний, сповнений суперечливих інтересів світ тут-і-тепер буття, світ, де кожна дія неминуче стає символом певної суб'єктивної позиції, демонстрацією тієї або іншої системи моральних цінностей. Інакше кажучи — стає вчинком.

Особистість лише тоді може залишатися особис­тістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в кон­кретному суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно само­визначається, виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ індивідуальності.

Список використаної літератури.

1. 1.Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія.- К-, 1996.

2. 2.Бердяев Н. А. Самопознание.- М., 1990.

3. 3.Бердяев Н. А. Философия свободного духа.- М., 1994.

4. 4.Кон Й. С. В поисках себя.- М., 1984.

5. 5.Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. — К.: Знання України, 2002 — 580 с.

6. 6.Соболєва Н. Соціологія суб'єктивної реальності. — К., 2002.

7. 7.Табачковський В. Г. Людина. Світ. Світопорядки // Практична філософія — 2003 — № 3 — С. 34 — 41.

8. 8.Франкл В. Человек в поисках смысла.- М., 1990.

9. 9.Фромм Є. Бегство от свободи.- М., 1990.

10. 10.Фромм Э. Иметь или быть. — М.: Прогресс, 1986.