Діяльність першого професійного театру Полтави

Полтавський державний педагогічний інститут ім. В. Г. Короленка ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕРШОГО ПРОФЕСІЙНОГО ТЕАТРУ ПОЛТАВИ Підготувала: студентка 4 — го курсу

філологічного факультету

групи І4 — 18

Кирга ГАННА Андовна П О Л Т, А В А

П Л, А Н

I. Вступ

II.Історіографія

ІІІ.Основна частина

1.Основні риси становлення професійного театру в Полтаві

1.1 Умови для розвитку театрального мистецтва на Потавщині;

1.2 І.П.Котляревський як директор першого професійного театру Полтави;

2. Діяльність театральних закладів Полтави ХIХ-початку ХХ століття

2.1 Князь І.Долгорукий — перший критик міського театру ;

2.2 «Наталка-Полтавка» — ластівка полтавського театру;

3. Участь акторів полтавського театру в суспілно-політичному житті міста;

4. Сторінки життя провідних акторів театру Котляревського

4.1 Викуп з неволі актора-кріпака Щепкіна за допомогою полтавського театру;

4.2 Катерина Нальотовапримадонна драматичного мистецтва ;

IV. Заключення

V. Бібліографія

VІ. Словник

VIІ. Додаток

1. В С Т У П

Полтава — старовинне українське театральне місто. В історії театральної культури воно найбільш відоме за часів славної діяльності Івана Котляревського та Михайла Щепкіна. Вибачливий полтавський глядач, чудове приміщення не могли не приваблювати чисельні театральні колективи. Ось чому на гастролях у нашому місті можна було зустріти не тільки різні пересувні трупи, а й визначні театральні колективи Харкова, Києва, Москви.

Останні гастролі Санкт-Петербурзського театру «Рок-опера» викликали повні аншлаги і навіть на прохання глядачів оперу було повторено кілька разів. Це показує, що інтерес до театру відроджується у наш складний і важкий час. Нашим акторам, як дізналася з історії, постійно щось забороняли. У ХІХ столітті русифікація, яка набирае обертів, стає основною перешкодою в підвищенні національної самосвідомості українського народу. Порівняно з такими престижними і розвиненими мовами, як французська, німецька та дедалі більше російська, розмовна мова неосвічених українських селян здавалось грубою, обмеженою.* Українськи дворяни вживали її, як, правило, для обговорювання зі своїми селянами простих і приземлених Серед освічених людей того часу панувала думка: оскільки селяни не могли казати чогось важливого, а якби й казали, то грубою мовою, чи ж є сенс підносити селянську говірку до рівня літературної мови? На додаток часто стверджувалось, що українська мова — це лише діалект.

Наприклад, історик Падалка Л. В. у своїй книзі 1902р. видання «Что сказало население Полтавской губернии о своем старом быте» в розділі «Мова» написав: «Ломанность языка и замена старинных песен песнями городскими, солдатскими и фабричными представляет общее явление во всех частях губернии… Как по причине изменений в языке и песнях, корреспонденты указывают на сношение жителей села с городом и городскими учреждениями, на отбывание воинской

* Cубтельний Орест. Україна. Історія. — Київ. — 1993 — с. 289.

повинности, на отхожие, дальние заработки и, наконец, на влияние школы, коренным образом затрагивающее устои стараго народнаго быта" .*

Вплинули на розвиток мови і також всього українського мистецтва і Валуєвський циркуляр (20.06.1868р.) та Емський указ (18.05.1876.). Подалі, при розгляді розвитку театру в Полтаві, я вкажу на зміни у ставленні полтавців до мистецтва після цих заборон українського слова. Але Котляревський взяв та й довів, що мова наша — це співуча красуня, яку треба було лише очистити від бруду, звільнити від невірних поглядів дворянства. І ось з’явилися леглндарні «Енеїда», «Наталка — Полтавка», які вже більше ста семидесяти п’яти років не сходять з конів найвідоміших театрів не лише України, але всього світу. Крім того, кінець ХVІІІ - початок ХІХ століть знаменуються зовнішнім впливом на українську громадскість ідей декабристського руху. «Нема сумніву, — зазначає Франко, — що й на Україну заходила течія тих самих думок і що під їх впливом зародилася думка про нове письменство в народній мові і про конечність розвою південно-руської народності при помочі освіти» .* Декабрист Новіков (про нього буде докладніша розповідь у ІІІ розділі), що працював у Полтаві, відіграв певну роль у формуванні світогляду Котляревського, батька сучасної української драматургії. Проблема, яку намагатимусь розв’язати, полягає в тому, що спробую у хронологічній послідовності висвітлити події життя театру того часу, а також простежити еволюцію відносин між гладачами і театром. Хочу дослідити розвиток театру в Полтаві з самого початку його існування, з ХIХ століття і діяльність перших акторів, драматургів нашого міста. Буду прагнути порівняти той театр з сучасним, тих драматургів з драматургами нашого часу, тих режисерів з нашими.

Данні питання і окреслили план моєї роботи.

Для більшої наочності робота має додаток, що складається з фотокарток, ксерокопій документів, графіків розвитку театральної творчості в Полтаві протягом ХIХ століття.

ІІ. І С Т О Р І О Г Р, А Ф І Я

Аналіз використаних джерел хочу почати зі слів: «Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення, як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання» .*Так можна схарактеризувати саме полтавський театр на початку ХIХ століття, перший профессійний театр на Україні. Хоча, якщо поглиблено вивчати це питання, що я зробила у першій главі роботи, на теріторії Полтавської губернії того часу було два театри, і обидва з повною впевненністю можна назвати професійними. Тільки одна велика різница, як прірва, висіла між ними: перший театр катериньского вельможі Д. П. Трощинського частенько відвідували так звані «вершки суспільства» — генерал-губернатори, князі, поміщики. На це вказують однаково і дореволюційні автори, до яких належать І.Ф.Павловський з монографією — дослідженням 1905 року видання, В.Є.Бучневич із «Записками о Полтаве и её памятниках» 1902 року, придбані і опрацьовані мною в Державному Архіві Полтавської області; і вже сучасні, радянські і українськи писменники, як Микола Лазорський, що написав більш художню, ніж документальну книгу про розвиток мистецтва на Україні, зокрема в Полтаві, видану в Мельборні в 1973 році, і ряд авторів статей обласних та міських газет («Зоря Полтавщини», «Комсомолець Полтавщини» тощо). Серед них хочу визначити Іванова з дописом «Трічі ювілейний» від 6 липня 1969 року; Самсоненка, дослідившого розвиток театральної творчості в Полтаві протягом ХIХ століття. Обидва друкувалися в «Зорі Полтавщини» .Другим же театральним закладом був створений в 1810 році під впливом Лобанова — Ростовського та Репніна перший професійний театр України, директорами якого в 1818р. були призначені О.Імберх та І.Котляревський. Бідні і прості селяни ходили туди, люди, чия мова була «грубою, обмеженою». Але ж як підвищувався моральний стан

* Чарнецький С. Історія української культури. Театр. — Київ-1993

глядачі, коли вони чули п`єси, написані саме цією мовою, знайомою їм з народження. Полтавці сприймали вистави театру Котляревського на «біс». Про це свідчать і науково-популярні, і періодичні видання, використані мною при написанні роботи. Серед них можу зазначити «Отечественные записки» — журнал за 1839 рік, де вперше рецензували «Наталку — Полтавку», особисті записки актора трупи Штейна М. С. Щепкіна, опубліковані в 1914 році і являючи собою велику цінність для вченого-науковця О. Т. Бузинного, що в 1927 році почав досліджувати розвиток «Полтавськой губернии «тощо.

Майже всі нечисельні автори розділяються на дві групи: ті, що пишуть про перший професійний театр Полтави, що виник на початку ХIХ століття під керівництвом Котляревського та Репніна, і ті, що повідомляють про минуле Просвітницького будинка ім. М. В. Гоголя, що діяв на межі століть. А період між існуванням цих двох театрів являє собою білу пляму в історії, яку я намагалась заповнити протягом всієї роботи. Чи вдалося це, чи ні - судити не мені, але ось дуже допомогли архівні джерела: афіши, програмки, що представлені в додатку як показник розвитку драматичного мистецтва в Полтаві, та також спілкування з науковими працівниками музею ім. І. П. Котляревського, краєзнавчого, а також Державного Архіву. Адже для мене фундаментом для написання праці були не тільки теоретичні, але й практичні знання цього питання.

Опрацьовуючи матеріали, я декілька разів натрапляла і на суперечності між авторами. Наведу наприклад деякі з них.

Одну з найбільш цікавих сторінок роботи являє собою особистий щоденник російского мандрівника І. Долгорукого під назвою: «Славні бубни за горами, або Мандрівка моя кудись 1810 року». Адже цей чоловік не те щоб несхвально, але з огидою писав про театр в Полтаві! В мене не було можливості працювати з цим щоденником (він знаходиться у Харківському Державному архіві), але перечитуючи статтю Р. Я. Пилипчука в журналі «Український театр» (випуск 1986 року), вперше зустрілась з такою прямою критикою. Наприклад: «Що за актриси! Які костюмчики! Які руки! Ляльки на нитці так не набриднуть, як ці живі машини!» .* Цікаво, чому театр справив на Долгорукого таке негативне враження, коли всі інші автори пишуть про сценічну гру акторів з величезним захопленням. У 1839 році, наприклад, рецензент журналу «Отетественные записки» написав про «Наталку — Полтавку», що вона: «…шла, идет и будет идти, пока останется в Украине хоть один звук родного наречия» .** Або: «Очевидці стверджують, яке велике враження справила на всіх та вистава (тобто „Наталка — Полтавка“ — прим. автора). Слухали пісні, затаївши подих, чутливи панночки навіть плакали, побиваючись долею безталанної Наталки та бурхливо раділи з такого щасливого й веселого кінця» .*** Отже, з`ясувати причину різноманітності вражень я прагнула у другій главі.

Дата — ще одне велике розходження між авторами. Це — як два ланцюжки, починають які ще дореволюційні дослідники, закінчують — вже сучасні. Група на чолі з Павловським і його послідовниками — Івановим, Самсоненко, Сторохою — вважають датою заснування театру в Полтаві - 1810 рік. До цієї групи належать ще Бузинний і Бучневич, автори — дослідники 20-х років нашого століття. Про свідчить і щоденник мандрівника Долгорукого. Полярну думку, а саме що театр був заснований в 1808 році, мають Петро Ротач, полтавський письменник, високообдарована і досвічена людина, Казимиров — в книзі «Український аматорський театр», і як це не суперечно, автор статті про «критика» Долгорукого, кандидат мистецтвознавства Р. Я. Пилипчук. І ось я опинилась на розпутті: яку дату обрати за вірну?

Допомогли мені однаково як в Державному Полтавському архіві, так і в літературномеморіальному музеї І.П. Котляревського. Там знайшлися незаперечні факти про будівництво театру в 1810 році. Їх я наведу у

* Пилипчук Р. У дощепкінський період. Український театр. -1986;№ 6 — 27 — c.29.

**" Отечественные записки" - 1839 — № 3 — c.154.

*** Лазорський М. Світлотіні. — Мельборн.- 1973 — c.301 — 308.

першій главі.

Взагалі, якщо схарактеризувати всі джерела, які я використовувала, всі книги, періодичні та науковопопулярні видання, хочу зазначити, що фундамент для написання роботи мені дали не ті автори, які присвятили театру цілі статті в газетах і журналах, а дореволюційні дослідники, що кількома словами пишуть потім додала до них враження, спогади, результатидіяльності. Саме це про розвиток драматичного мистецтва в Полтаві.Взявши конкретні і голі факти Павловського, Бучневича, Бузинного і Щепкіна, я вже вважаю особистою рисою свого дослідження. До того ж допомогли мені і розмови з науковими керівниками музеїв, архіву, театру. Хоча ніхто з них поглиблене не вивчав розвиток театральної творчості в нашому місті, всі змогли дати мені хоч якісь факти, вказуючи на діяльність театральних закладів Полтави.

У моєму особистому архіві є розмови з науковими керівниками музеїв і театрів, акторами, директором музичного училища. І всі вони однаково вказують на те, що зараз починаеться новий етап в розвитку театру на Україні, у Полтаві зокрема. Молоді полтавці, нещодавні випускники шкіл і училищ, приймають естафету театрального мистецтва у досвічених вже акторів Полтави, грають, і грають з захопленням, з «фанатизмом, що є необхідною рисою справжнього актора» .*

В роботі буде ще багато уривків з цікавих розмов, щоденників, газет, журналів і книжок. Але зараз я хочу закінчити історіографію словами Безгіна, відомого українського критика: «Мистецтво формує в людині здібність до художнього бачення, образного мислення, судження про художню досконалість твору» .** І це самісінька правда про театр, його вплив на полтавців зараз, у 90-ті. Тож сподіватимемось, що слова Безгіна ще довго характеризуватимуть так саме полтавський театр, як зірка сяючий на фоні повної темряви складних часів. Хай так є. Хай так буде.

* Особистий архів автора. Розмова з Кучером В. П., директором полтавського музичного училища ім.М.Лисенка.

**Безгін І.Д.Театральне мистецтво і радянська дійсність.- К.- 1978 -c.24.

ІІІ. О С Н О В Н, А Ч, А С Т И Н А

Глава 1. Основні риси становлення професійного театру в Полтаві. 1.1. Умови для розвитку театрального мистецтва на Полтавщині.

Вертеп в Україні ще з сивої давнини був улюбленою розвагою всього поспільства. Його любило не тільки панство, знало цю містерійну «кумедію» і ремісництво, і селянство, і купецтво. Вертепні містерії часто-густо показували наповпові на базарах, ярмарках та навіть і в тихих селах на Різдвяних святах.* Бо взагалі театральне, пісенне мистецтво ХVIII — першої половини ХIХ століть в значній мірі було представлено талановитими селянами кріпаками, з яких найбагатіші поміщики утворювали свої домашні театральні трупи і оркестри.** Один такий вертеп зберігся й до наших днів у панства Галаганів на Прилуччині.* З часу репертуар того театру дотеппні штукарі відсвіжували вже й світськими жартами, де завжди веселив своїми хитрощами циган та простий собі селянин. Вже ж і такі вистави давали якійсь духовний поживок людям, все ж і тоді глядач міг зробити моральний вислід з разючого контрасту м`якої вдачі українського селянина супроти терпких та зухвалих витівок нечесного цигана.*

А перші театральні вистави на Полтавщині зародилися ще в 60-ті роки ХVIII століття. Так у 1770 році у Кременчуці місцеві любителі театрального мистецтва поставили п`єсу «Кофейный дом» Черткова.*** Але це був епізодичний випадок. Аматорство на Полтавщині починало народжуватись у ХIХ столітті.Пани любили розважатись, а театр був створений як самісінько для цього. Найбільш змістовні данні про кріпосні театри і оркестри на Полтавщині є лише за період першої половини ХIХ століття. Як свідчить довідник з історії українського мистецтва, популярними на Україні були тоді комічні опери. В окремих із нихвиконувались українські пісні. Так, у

* Лазорський М. Світлотіні.- Мельборн.- 1973; c.301.

**Жук В.Н.Які були кріпосні театри і оркестри на Полтавщині // Наш рідний край. — Вип.4. Полтава. -1990 — c.35.

***ІвановА. Трічі ювілейний. // Зоря Полтавщини.-1969;6липня.

1810 році «Вестник Европы «(№ 1, с.71) повідомляв, що «у Москві була поставлена популярна в той час опера «Старинные святки» і що автор музики вдало скористувався голосами деяких пісень малоросійських. Ця руда ще недавно винайдена і обіцяє театральним композиторам дуже багату здобич, якщо тільки вони звернуть на неї увагу. А не можна не побажати того: у Малоросії пісні… кращі за французські водевілі.»

Може виникнути питання — який зв’язок із Полтавщиною? А самий прямий. На початку того періоду кращим театром на Україні був театр у селі Кибинці Миргородського повіту, організований катеринським вельможею Д. П. Трощинським, великим землевласником. Вельможа цей прибув з Москви, і, звичайно, великий вплив на нього мали малоросійські вистави у столиці. На сцені цього театру ставились українські п`єси В. О. Гоголя, батька відомого письменника М. В. Гоголя.* В селі Яреськах, де був маєток Трощинського, було також збудоване приміщення для його «театру», фото якого збереглося.**

Взагалі, багаті поміщики за прикладом гетьмана влаштовували бучні вистави та запрошували всю округу подивитись «лицедійство» виправних акторів, затягнутих сюди просто з села. Ставили не лише Росіна чи там Мольєра, а навіть Корнеля та Буальо.*** Та все те диво було лише для панства, яке розважалось грою парубків та дівчат, відірваних від жнив. Про такі розваги для народу ніхто і не думав.***

Блискучим прикладом театру такого типу є вже згадані раніше аматорські вистави Трощинського. Розквіт цього театру був досягнений в 1812 році, коли на чолі його стали В. П. Гоголь-Яновський і В. В. Капніст, відомий драматург. Треба зазначити, що театр об'єднував талановиті аристократичні сім`ї Муравьових — Апостолів, Лорерів, Хілкових, Скалонів, Капністів, Гоголів та інших, які були передовими людьми свого

* Ротач А. О. І. П. Котляревський і полтавський театр. Наукові записки. -Полтава. — 1958 — 63 с.

** Особистий архів автора. Розмова із Сторохою Є. В.

*** Лазорський М. Світлотіні. — Мельборн. — 1973 — 301 с.

часу.* Справді цікаво? З`ясується те що навіть декабристи брали участь у

культурному житті нашого невеликого містечка. Працюючи з документами Державного архіву Полтавськой області знайшла спогади Муравьова — Апостола, де з`ясовується декілька вагомих фактів. Іх я наведу трохи пізніше. Одже саме такий вищезгаданий склад театру дає підставу деяким дослідникам відносити його до аматорського, а не кріпацького. Але існують свідчення, що в спектаклях були зайняті і кріпаки.**

За спогадами М. І. Гоголь-Яновської, у Трощинських, куди з`їзджалися гості з обох столиць, виконувалися твори Моцарта і Бетховена, оркестр грав і під час обіду, а ввечері півчі виконували українські мелодії. Багато учасників театру мали неабиякі акторські здібності, спектаклі йшли без суфлера, а комедії іноді створювалися експромтом.*** Все це дало підставу сучасникам називати Кибинці «Українськими Афінами «(!) .Спеціально для Кибинського театру В. П. Гоголь — Яновський написав дві комедії: «Собака та вівця «(зберігся лише короткий виклад ії змісту) і «Роман та Параска» чи «Простак, або Хитрощі Жінки, перехитрені москалем» .**** Є вказівки на те що образ Романа автор писав з одного з акторів — кріпаків, який і виконував цю роль у виставах.** У Кибинцях ставились також п`єси А. І. Фонвізіна «Бригадир», В.В.Капніста «Филимон та Бавкіда» і «Ябеда», Я. В. Княжніна «Хвастун» та інші.**** Проіснував театр Трощинського до кінця 20 — х років ХIХ століття, і припинив свою діяльність у зв`язку зі смертю В. О. Гоголя — Яновського (1825 р.), а потім і власника театру (1829 р.) .

Одже, як з`ясувалось, саме ці «Українські Афіни» були першим кроком у розвитку театрального мистецтва на Полтавщині. І саме цей театр, як я гадаю, підштовхнув до праці ще тільки зароджуючуюся професійність. А зароджувалась вона ось як…

* Іванов А. Трічі ювілейний. // Зоря Полтавщини. — 1969 — 6 липня.

** Жук В. Н. Які були кріпосні театри і оркестри на Полтавщині? // Наш рідний край. — Вип. 4. Полтава.- 1990 -с. 35 с.

*** Залесский А. Из быта крепостного времени. // Киевская старина.- 1888 год.-Июльс. 78 — 79

**** Из прошедшей жизни малороссийского дворянства.// Киевская старина.- 1888 год.- Октябрь-с. 149 — 161

Вистави в кріпацьких та напівкріпацьских театрах влаштовувались на

честь високопоставлених осіб: князів, поміщиків, політичних та культурних діячів. Відома урочиста вистава на честь малоросійського генералгубернатора князя Куракіна, організована власником села Буди на Полтавщині.* Так, це той самий славнозвісний Куракін, чесноти якого оспівав І. Котляревський у відомій «Пісні на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну». Але чи заслуговував на присвячені йому пісні і вистави цей пан? Адже, як розповідає Ростислав Пилипчук, Куракін, одержавши посаду генерал — губернатора новоутвореного губернаторства Малоросії, до складу якої входили Полтавська і Чернігівська губернії, вагався — яке саме місто обрати для своєї резиденції.** Спочатку орієнтувався на Чернигів. У зв`язку з цим за його порученням цивільний губернатор І.Френсдорф у грудні 1802 року вів переговори з багатим поміщиком, власником кріпацького театру в селі Спиридоновій Буді про переведення його оперно-балетної трупи до Чернигова. Але О Куракін змінив рішення, і місцем свого постійного осідку обрав Полтаву, і тому на листі І. Френсдорфа від 13 грудня 1802 року поклав резолюцію: «Поновити відношення, що театру не потрібно» .*** Ось і вся турбота. За період перебування О. Куракіна на посаді генерал — губернатора не тільки в Чернигові, а й у Полтаві спеціального, або навіть тимчасового театрального приміщення збудовано не було. Зовсім інше ставлення до театру було у наступного генерал — губернатора Полтави Я. Лобанова — Ростовського. Хоча вистави, що відбувались в його домі на початку минулого століття, мали й розважальний характер, душею домашніх прем`єр був там Іван Петрович Котляревський, що само по собі вже говорить про гарний смак та зацікавленність губернатора. За спогадами примадонни цього театру

* Казимиров О. Український аматорський театр. — К.- 1965 -с.32

** Пилипчук Р. У дощепкінській період. З історії театру в Харкові і Полтаві // Український театр. — 1986 р. — № 6 -с. 28

*** Павловській І.Ф. Из переписки малороссийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракіна. — Труд полтавской ученой комиссии.-Випуск ХIII.- Полтава — 1915 р. — 21 с. — ДАПО.

Катерини Нальотової (яка, між іншим, перша виконувала роль Наталки ;

Полтавки в п`єсі письменника та драматурга), у виставах брала участь місцева інтелегенція з різночинців і, насамперед, сам Котляревський.* Він талановито виконував комедійні ролі у п`єсах Княжніна «Сбытенщик», «Без обеда домой еду» .**

Аматорський театр користувався великим успіхом. Ліберально настроєний губернатор відкрив широкий доступ на вистави, що відбувались у спеціально збудованому будинку.***

Ось з цього будинку і починаеться історія професіоналізму в Полтавському театральному мистецтві. Я.І. Лобанов — Ростовський був одним з перших передових культурних діячів — новаторів, якого театр на Полтавщині турбував по-справжньому. В його листуванні з міністром іноземних справ на будівництво приміщення для театру потрібна була сума в 5 тис. карбованців. (Державний архів Санкт — Петербурга) .**** З цього ж архіву, а також у авторів Бучневича (1902 р.), Бузинного (1927р.), Іванова (1969 р.), Самсоненка (1972 р.), Сторохи (1995 р.) дізнаємося про будівництво театру в 1810 році. «По тогдашнему времени постройка его обошлась городу в 20 тысяч руб.ассигнациями. Это был большой каменный трехъ этажный дом, крытый дранью, довольно удобный и поместительный» .***** А знаходився він біля німецької колонії, яка розташовувалась в ті часи на вулиці Балакіна, 2.****** Але це приміщення не займали лише актори, бо то було б дуже розкішно для невідомих ще тоді людей. «В нем были приспособлены помещения собственно для театра и почтальонов, так как вблизи театра находилось здание почтоваго ведомства, построенное с ним одновременно (где теперь старое здание женскаго епархиального училища) и в 1861 году

*Врангель Н. Н. История одного года // Старые годы. — 1913.-Санкт-Петербург.- Госархив бибдиотеки им. Салтыкова-Щедрина.

** Казимиров О. Український аматорський театр. — К. — 1965 — с. 32.

*** Ротач А. О. І.П.Котляревський і полтавський театр. Наукові записки. — Полтава.- 1958; c.63.

**** Особистий архів автора. Розмова із Сторохою Є. В.

***** ДАПО.- Бучневич В.Є. Записки о Полтаве и её памятниках.- Полтава. — 1902 — c.292.

****** Бузинний О. Т. До історії театра в Полтаві.Викуп з неволі М.C.Щепкіна (за архівними матеріалами) .- Записки Полтавського інституту народної освіти.- Т. IV. — Полтава.- 1927 — c.43−56.

проданное духовному ведомству" .* Як на мою думку, цей будинок мав велике значення для починаючих акторів і режисерів. Він був ніби підтримкою у складні часи зародження мистецтва гри в Україні. Тут з’явилися такі зірки — твори української драматургії, як «Наталка — Полтавка», «Москаль — Чарівник», працювали найосвіченіші і талановитіші люди ХIХ століття: Котляревський, Щепкін, Пряженківська… Так, будівництво приміщення — це був перший вірний крок у розвитку мистецтва, потім так сподобавшогося полтавцям. Але перед тим, як повністю перейти до розгляду діяльності професійного театру Котляревського, хочу розповісти трохи про інші аматорськи гуртки поміщиків. Як свідчить В. Н. Жук, у репертуарі кріпацких театрів були не тільки постановки п`єс та комедій, але і вертепні вистави, або «різдвяні драми», що являли собою лялькову виставу легенди про народження Христа (вертеп — печера поблизу міста Віфлієма, у якій за релігійною легендою народився Христос) .** Вважаю, що саме цей вертеп став фундаментом для розвитку нашого чудового, відомого не тільки в Україні, але й далеко за ії межами лялькового театру. Отже, знов і знов переконуємось в тому, що колись казав Грушевський: «Коріння нації знаходиться в ії історичному минулому». Ця фраза — як початок початків, вона точнісінько характеризує роль театру скрізь роки. Але — повернемось до історії. Звідси вертепом почали називати спеціально зроблену двоповерхову скриньку для показу ляльок. Так, у маєтку Галаганів у селі Сокиринці Прилуцького повіту київськими бурсаками була здійснена вертепна постановка, в якій брав участь кріпацький хор Галагана.* Текст галаганівського, або сокиринського вертепу, що датується 1770р., був перетворений у розвагу для обмеженого кола людей і містив велику за обсягом релігійну частину, внаслідок чого втрачалося соціальне значення

твору.

* ДАПО.- Бучневич В.Є. Записки о Полтаве и её памятниках.-Полтава.- 1902 — c.292.

** Жук В. Н. Які були кріпосні театри і оркестри на Полтавщині// Наш рідний край. — Вип. 4. — Полтава. — 1990.

*** Из прошедшей жизни малороссийского дворянства // Киевская старина. — 1888. — октябрь.- 149 — c.161.

У багатих поміщицьких маєтках були поширені кріпацьці хори,

оркестри, або «капелії», як їх тоді називали. Серед відомих — хори й оркестри Івана та Петра Галаганів у селі Дігтярях і в селі Сокиринцях, оркестр мідних та ударних інструментів з 25 музикантів поміщика Булюбаша села Гриньки Кременчуцького повіту, оркестр рогової музики з 40 чоловік решетилівського поміщика В. С. Попова.* За свідченням І.Ф. Павловського, кожну неділю селяни навколишніх сіл, одягнені по-святковому, мали змову гуляти в чудовому парку, що оточував палац Попова.** Тут до їх послуг були гайдалки, шлюпки. На головному каналі стояла скляна будка, де грав оркестр рогової музики. Дозволялися танці та співи. Але, узагальнюючи досвід самодіяльних гуртків, аматорські постановки поміщиків, їх кріпацьких акторів, все це можна уявити як сходинку, на самому верху якої - перший професійний театр на чолі з великим українцем — Котляревським. Про нього розповімо далі.

1.2. І. П. Котляревський — директор першого професійного театру в Полтаві.

З вищезгаданого дізнаємося, що в 1810 році в Полтаві споруджено перший в місті театр. Директорами його стали І.П.Котляревський та А.О. Імберх. Щодо останього, документи цього чоловіка являють собою велику цінність для дослідника.

Генерал-губернатор Лобанов — Ростовський практично весь вільний час присвячував театру. Спочатку з аматорськими виставами пана був зв`язаний оркестр з 23 чоловік, найнятий у поміщика Раковича (Прилуцкий повіт) .*** Багато з музикантів були одружені, але сім`і їх залишалися жити в селі. Коли ж помер їх володар, його спадкоємці залишили сім`і музикантів без утримання. Але вже наступний губернатор міста — князь Рєпнін, продовжуючи добру справу, почату Лобановим — Ростовським,

* Залесский А. Из быта крепостного времени // Киевская старина.-1888. июньc.78−79.

** Павловский И. Ф. Полтава (1802−1856) .Исторический очерк ее, как губернскаго города… — Полтава. — 1910.

*** Іванов А. Трічі ювілейний // Зоря Полтавщини. — 1969 — 6 липня.

вжив заходів до покращення їх становища.*

Цей «вільний театр» несподівано народився в Полтаві, і як стверджує Лазорський, першим його засновником був «…нехто інший, як наш люб`язний Іван Петрович Котляревський» .** Тут і розпочалась його творча діяльність. Якщо раніше Котляревський тільки розважав, виконуючи волю хазяїна, то тут йому вже належить ініціатива по створенню професійного театрального мистецтва. Він, як і його наступники (Квітка, Писаревський, Кухаренко та ін.), певною мірою використав досвід російської комічної опери, створивши реалістичні п'єси, які змальовували багатогранні характери, накреслив характерні для того часу соціальні конфлікти. Саме тому його п'єси увійшли до скарбниці класики української драматургії, особливо це стосується «Наталки-Полтавки» .***

Але навіть така діюча та життєрадісна, енергійна та працездатна особа, як Іван Петрович, ничого не зробила б без допомоги матеріальной. Ії, зі свого боку, завжди надавав найголовніший театрал, банкір, громадський і політичний діяч Полтави — князь Рєпнін.

У 1818 році (а до цого театр лише існував, а не працював, тому й відомостей зовсім немає) на запрошення Рєпніна до Полтави з Харкова приїхала трупа Штейна.**** І на мою думку, ця подія дуже вплинула на подальшій розвиток мистецтва на Полтавщині.

Взагалі, рівень вистав полтавського театру був вищий, ніж у Штейна. Причина, за словами Абрама Семеновича Щепкіна — брата актора, хоч одна, але дуже вагома: життям театру керував Котляревський.***** Саме тут Михайла Щепкіна було викуплено з неволі. Окрім того, розраховуючи на талант актора, Іван Петрович спеціально для нього написав «Москаля — Чарівника» та роль виборного в «Наталці - Полтавці» .

* Павловский И. Ф. Полтавцы: иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. — Полтава. — 1914.

** Лазорський М. Світлот іні. — Мельборн. — 1973 — c.302.

*** Театр І.П.Котляревського. — Київ. — 1969.

**** ДАПОБучневич В.Є. Записки о Полтаве и её памятниках. — Полтава. -1902.

***** Щепкін М. С. Життя і творчість. — М. — 1984. — Т.I.

" З прибуттям трупи до міста Полтави, — розповідає у своїх спогадах А.С.Щепкін, — як скоро почались вистави, місто помітно оживилося, почалися розмови про артистів та про спектаклі, і майже скрізь стали говорити про театр." *

Щодо саміх акторів, іх було небагато. «Полтавская труппа в то время была незначительна: она состояла из 15 человек. Вчислеактеров, кроме Щепкина, здесь были Барсов (полтавский Тамбурини), и Угаров, отлично игравший роли стараго векаподъячих; у Щепкина не было своего амплуа — ему приходилось играть все без разбору» .**

Трупа тоді розділилась: ті з артистів, які повинні були брати участь у драматичних виставах і балетах, залишились в Харкові, а п`ятнадцятеро кращих переїхали до нашого міста.

Від князя Рєпніна дана була повна свобода артистам в управлінні, як вони самі визнають зручнішим. Виділено три особи, які повинні були складати щось на зразок дирекції, а саме: режисер П. Барсов і його два помічники — Щепкін і Городенський. Але керували всім, звичайно, Котляревський з Імберхом.

В основі репертуарної лінії Полтавського театру підкреслювалась чітка соціальна спрямованість — сатиричні п'єси, в яких гостро засуджівалось кріпосне право, тупість самодурів панів («Недоросль»), викриття злочинних дій царських чиновників («Ябеда»), гостре висміювання панів-голоманів («Урок дочкам»), сатиричне зображення пороків дворян («Хвастун», «Чудаки»). Ця репертуарна лінія Полтавського театру свідчить, що керівники його прагнули зробити театр дійовим засобом художнього виховання глядача. ***

Ще з початку, по прибутті трупи, Іван Петрович дбайливо поставився до потреби акторів, допоміг їм влаштуватись на квартири.****

* Дурілін С., Щепкін М. та Котляревський І. Російськоукраїнське гурне єднання. — К. — 1953 — c.80.

** ДАПО — Бучневич В. Є. Записки о Полтаве и её памятниках. — Полтава. — 1902.

*** Театр І.П.Котляревського. — Київ. — 1969.

**** Ротач А. О. І.П.Котляревський і полтавський театр. Наукові записки. — Полтава. — 1958. — № 3 — c.63.

Та й далі письменник акуратно відвідував репетиції, «…як тільки потрібно було переробити або змінити яке небуть нове місце в п`єсі, він зараз же придумував нові розмови або вирази, які цілково заміняли ті незручні місця, особливо у віршах, він дуже добре володів версифікацією.» * Як бачимо, директор театру допомогав акторам не тільки як адміністратор, але і як письменник, стилист, та й людиною він був незвичайною. З першого знайомства Котляревський приваблював серця, з усіма тримав себе як рівний з рівним, був душею кожної компанії. Вмів серйозно розповісти про розумні речі, дотепно пожартувати, доречно навести цитату з якогось твору…

В той час на полтавській сцені визнавались кращими артистами Павлов і комік Іван Федорович Угаров. Вони були по своєму самовпевненому характеру майже неможливі, тому незабаром залишили сцену. Доказом цього самолюбства може служити такий приклад: коли Павлов хотів дебютувати на московській сцені в ролі Мейнау з комедії «Ненависть к людям и раскаяние» і під час проб використовував звичайну розмовну мову, якою він досконало володів, то директор зауважив йому, що така вимова на сцені неможлива, що тут конче потрібна декламація.* Павлов сказав: «Ваше сіятельство, щоб судити про мистецтво, для цього мало генеральского чина» .* Зрозуміло, що після таких слів його не допустили до дебюту. Можна сказати, це був черговий спалах національної самосвідомості в акторському сереловищі. І його підтримував як міг Котляревський. Вже саме те, що його найвідоміщі твори написані українською, і це все — в часи ії прямого ігнорування, свідчить про хоробрість та любов драматурга до батьківщини.

Були й не менш талановиті, ніж Барсов і Угаров: Щепкін, Нальотов, Медведєв, Климов та інші. А з актрис перше місце посідала, безперечно, Тетяна Гнатівна Пряженківська, за якою негайно став «упадати Іван Петрович Котляревський» .**

* Дурілін С., Щепкін М. та Котляревський І. Російсько-українське гурне єднання. — К. — 1953 -с. 80

** Щепкин А. С. З краткого очерка жизни М. С. Щепкина и артистической его деятельности на сценическом поприще. — К. — 1969 р.-№ 31 — с.78

Не все в театрі було гладенько. Були часи, коли заклад знаходився на межі розпаду…

Взагалі, ближче до 20-х років ХIХ століття, соціальне і матеріальне становище акторів було тяжким. Матеріальну скруту переживала часто і знайома нам трупа Штейна. Котляревський, що був посередником між театром і князем, як тільки міг спріяв у поліпшені побутових умов акторів. Про це свідчить лист до нього Рєпніна від 26 травня 1820 року, де він зазначує: «Попечение, которое вы имели о здешнем театре, приобрело ему одобрение публики и необходимо для его благоустройства, почему я прошу вас покорнейше продолжать оное и на будущее время.» *

Незважаючи на популярність полтавського театру, невеличке місто не могло довго давати трупі достатнього заробітку. В 1818 році головний директор Котляревський доповів Рєпніну: «Сборы по театру здесь так малы, что жалование за сентябрь еще не всем актерам видано. А один вечер в театр пришли только четыре зрителя, взносу сделали 14 рублей и я принужденным нашелся отказать в спектакле.» **

Далі в цьому листі Котляревський висловлює побоювання, що з приходом осіньої негоди справи можуть вкрай погіршати. «Что же будет с нашим театром, когда сделается ненастье ?» ***

Певно інтуіція ніколи його не підводила. Він вже тоді хвилювався за своє «дітище», і не даремно… Докладніше про це — пізніше.

Отже, проводячи межу під першою главою, можна назвати Котляревського «батьком» на тільки сучасної української літератури, але й сучасної української драматургії. Адже вже більше ста років з конів найвідоміших театрів Європи не сходять «Наталка — Полтавка» і «Москаль — Чарівник». І це не просто тому, що вони першими були написані українською, а тому «що це твори високого літературного гатунку» .**** І такими вони залишаться назавжди. У всі часи подальшого існування народу українського. Бо, як не можна собі уявити життя без сонця, так і нас, українців, без рідних співучих творів.

* Архів музею ім.І.Котляревського. — спр.1. — № 571-р.

** Киевская старина. — Книга 9. — К. — 1904 — с.22

*** Павлавский И. Ф. Заботы князя Н. Г. Репнина о Полтавском театре и о выкупе артиста Щепкина. Оттиск из журнала «Киевская старина» .- К. — 1905 г.

**** Субтельний Орест. Україна. Історія. — К. — 1993 -с. 291

Глава 2. Діяльність театральних закладів Полтави ХІХ — початку ХХ

століття.

2.1. Князь І.Долгорукий — перший критик театру міста.

Взагалі, в ХVIII столітті по всій Україні була поширена шкільна драма. Вона давала матеріал ляльковому театру (вертепу). Це своєрідне мистецтво українського народу мало вплив і на російську драматургію кінця ХVIII століття.*

Ще не віджив шкільний театр, а вже зароджуеться театр кріпосний і професійний. Змінюеться ставлення до театральних вистав. Все ширше коло глядачів вони привертають до себе. Російські поміщики починають організовувати в своїх маєтках приватні театри, акторами в яких були кріпаки. Говорили кріпосні актори по-різному: одні - по-російські, інші - по-українські та по-польські. До речі, потім це дуже відчувалось в театрі Котляревського: до написання «Наталки — Полтавки» та «Москаля — Чарівника» актори навіть одну п'єсу грали різними мовами. К. В. Нальотова, як свідчать її щоденники, опрацьовані мною в фондах Санкт-Петербурзьської бібліотеки ім. Щедріна, чудово володіла польською, і свої ролі читала саме нею. Щепкін, так званий «росіянин-малорос», грав і російскою і украінською. Хоч якийсь порядок вніс своїми творами Котляревський, але це було аж в 1819 році. В далекому 1819. А до цього — ховайся ! Недаремно дуже суворо розкритикував наших акторів російский мандрівник. Про це — докладніша розповідь.

І. Павловський, складаючи історичний опис нашого міста в 1910 році, зазначив, що «про состояние полтавскаго театра в 1808 — 1816 годах, когда генерал-губернатором был Я. І. Лобанов — Ростовский, ведомостей нет» .**

* Ротач А. О. І. П. Котляревський і полтавський театр. Наукові записки. — Полтава. — 1968 — с.63

** Павловський І.Ф. Полтава. Історичний очерк. — Полтава. -1910р.

*** Пилипчук Р. Я. У дощепкінський період. З історії театру в Харкові і Полтаві.//Український театр. — К. — 1986р. — № 6. — с.27

Історик не знав того, що записав про театр російский мандрівник І. Долгорукий у своєму подорожньому нарисі «Славні бубни мої за горами, або мандрівка моя кудись 1810 року» .*** Живучи в Полтаві, я не мала ані прав, ані можливостей звернутися в Обласний Державний архів Харкова, де зберігаються ці замітки, але спогади Долгорукого містила стаття Р. Я. Пилипчука в журналі «Украінський театр» за 1986 рік. То ж, спогади звідти. І починаються вони досить цікаво: «25 червня. Є й театр у Полтаві: як без нього? Будовою він неважний, та й не хвалять акторів. Вони при мені були у від`їзді в Кременчуці, на ярмарку, отже, я жодної вистави у Полтаві не бачив» .* Через кілька днів, 30 червня Долгорукий, прибувши до Кременчука, занотує своє вкрай негативне враження від побачених вистав: «Полтавська трупа була ще тут і кожного дня забавляла публіку у великому сараї (…). Сьогодні, для конаючого ярмарку, давали „Міщанина у дворянстві“ , — чудову і всім відому фарсу. Жаль! Двох акторів немає, які б одним наріччям говорили: хто по-російські, хто по-черкаському, інший по-малоросійському („по-черкаському“ і „по-малоросійському“ — це одне і теж саме — зробив помітку видавець нарису О. Бодянський), інший по-польському — змішання мов! Ніякої взаємності взагалі: один говорить, другий, відвернгувшись, шепче про себе свою роль, щоб не забути того, що слід. Які костюмчики! Які рухи! Ляльки на нитці так не набриднуть, як ці живі машини! Спершу я сердився, нудьгував, обурювався, нарешті почав реготати і вмер, було, від сміху… Кажуть, що, десь актори, подібні до цих, беруть з глядачів з глядачів гроші не за вхід, а за вихід: не зле їм перейняти цей спосіб контрибуції, вони б, певно, одержали великий прибуток, тому що в сарай до них набилась силенна сила народу. Духота була жахлива, повітря найміцніше: можна було б я гадаю, в пітьмі запалити свічку: така була пара від любителів театру. Освітлення, до того ж, найсмердючіше: щохвилинна копоть. Крісла без дна, стільці без спинок. Уявіть, що б кожен з нас заплатив за те тільки, щоб випустити на чисте повітря! Шкода, що вони розрахунку свого не знайшли, хоч брали за вхід таку саме платню, яку в Москві дають, щоб просльозитися, дивлячись на незрівнянного Померанцева. „От нечувані злочинці!“, як казав один давній мій командир. Я не дочекався кінця тієї потіхи; нареготався, скільки було сили в селезинці, і кинувся тікати з партеру. Вийшовши звідти, як я зрадів сонцю, що заходило! В’язень так не радий свободі!» * Ось і все. Закінчилось занотування. Не дочитуючи статті Пилипчука до кінця, де є розв’язка, я замислилась, що то міг бути за театр? Які були ті актори, що зазнали такої нещівної, може і надто утрированої критики? Ні, це не міг бути театр Котляревського, який тоді не те щоб не гасролював по містах Полтавщини, а навіть не зіграв жодної вистави. І, вже достоту, це не були «Українські Афіни» Трощинського, де тоді збирались Муравйови-Апостоли, Скалони, Хілкови, Лорери… Розгадка знаходиться у тій же статті. Ростислав Пилипчук розповідає: «Знайдені нами документи проливають світло на початковий період існування професійного, публічного, так званого вільного театру в Полтаві. «Вільного» — на відміну від поширених в ті часи кріпацьких труп. З’ясувалася цікава історія. У зв’язку з тим, що восени 1812 року до Харкова приїхала на гастролі полтавська трупа і вирішила тут залишитися після закінчення Покровського ярмарку (6−12 жовтня), цивільний губернатор І.Бахтін 16 листопада 1812 року звелів поліцмейстерові відібрати в акторів паспорти і разом з поіменним списком на них подати йому. Наступного дня поліцмейстр подав йому «письмові види» і разом з ними перелік усіх дев’ятьох акторів полтавської трупи. В архівній справі залишився «Реєстр», завдяки якому ми й дізнаємося тепер про її особовий склад. Власником трупи був Йосип Калиновський. Актриси — його дружина Ганна Калиновська, Меланія Трусколяська, Ольга Струпова, Олександра Павлова. АкториПетро Медведєв, Дмитро Поляков, Корній Манкутевич, Дмитро Минєєв.

* ПилипчукР.Я.У дощепкінський період. З історії театру в Харкові та Полтаві.//Український театр. — К. — 1986р. — № 6. — 27с.

Губернатор тільки 4 січня 1813 року розпорядився повернути паспорти: Павловій та Медведєву і відпускну Минєєву. Щодо Полякова, то виданий Воронезьким губернським правлінням паспорт йому було вручено з тим, щоб протягом двох місяців він влаштувався на якусь службу. Так само отримав паспорт Манкутєвич, але з тим, що після закінчення терміну, зазначенного в паспорті, він повернеться на попереднє місце проживання

до Полтави. Що ж до подружжя Калиновських, Трусколяської та Струпової, Бахтін затримав спільний їх квіток на вільний проїзд до Харкова, виданий 19 вересня 1812 року, аж до одерження з Полтави відомостей про те, чи мають вони право далі проживати Харкові. У відповідь на лист Бахтіна від 4 січня 1813 року полтавській цивільний губернатор Тутолмін 7 лютого 1813 року повідомив, що «власник трупи Йосип Калиновський з дружиною і товаришами його прибув до Полтави з Одеси в минулому ще 1808 році з паспортом херсонського пана військового губернатора Еммануїла Осиповича дюка де Рішельє і з того часу перебував у Полтаві, роз'їзджаючи до суміжних губерній з одержаним в тутешньому губернському правлінні за дозволом пана малоросійського генерал-губернатора письмовим видом, замість якого видано йому від виконуючого обов`язки губернатора полтавського пана віце-губернатора новий квіток на підставі попередніх паспортів, що підтверджують його безсумнівну поведінку» .

Але ця відповідь не задовольнила Бахтіна, і 8 березня 1813 року він звертаеться до херсонського, таврійського і катеринославського генерал-губернатора Е. де Рішельє з питанням: «З якого приводу Калиновський одержав паспорт на в`їзд до Полтави і чи має він право проживати з трупою своєю далі в Харкові, а чи повинен бути повернутий до Одеси» Е. де Рішельє 29 березня 1813 року відповів, що «…актор Калиновський раніше перебував при Одеському театрі, потім, коли забажав поїхати до Полтави, йому дано звідси на вільний проїзд туди паспорт. Тут до нього ніякої потреби немає, а тому вільно йому жити зп його бажанням і в Харкові» .

На цій підставі 3 травня 1813 року Бахтін видав ордер харківському поліцмейстеру на вільне проживання в Харкові Йосипу Калиновському, який 10 червня 1813 року дав розписку про те, що він одержав відібраний півроку тому квіток, виданий йому разом з дружиною Ганною і актрисами Меланією Трусколяською і Ольгою Струповою полтавським віце-губернатором для вільного проїзду до Харкова, Катеринослава і різних місць Полтавської губернії. Поки тягнулася справа, полтавські актори мабуть здобували разові дозволи на вистави, бо в згаданій вже попереду справі Державного архіву Харківськой області є документи, які свідчать, що 28 листопада і 1, 26, 27 і 29 грудня 1812 року в Харкові відбулись якісь вистави, афіши яких були подані харківським поліцмейстером І.Бахтіну для наступного пересилання їх до Міністерства Поліції.* Ось така історія… Характеризуючи ці занотування Долгорукого хочу зазначити, що вже дуже суворий був «критик», порівнюючи театр Калиновських з «…незрівнянним Померанцевим» Москви. Так, недоліки були. І розмовляли актори різними мовами, і так званих «суфлерів» ще не було, але ж… Тогочасному театру можна багато пробачити, він тільки — но народився, тільки почав розвиватися, і ще мав багато слабких місць. Зараз повернемося до Лобанова — Ростовського і його театру. Як вже згадувалось вище, приміщення було збудоване у 1810 році, і розсташовувалося воно біля немецької колонії (зараз вулиця Балакіна, 2). Невипадково одна з вулиць, а також два провулки поруч із школою № 7, і зараз називаються Театральними.** Я ще раз хочу визначити проблему дати. В історіографії я вказала документи, які свідчать про будівництво театру в 1810 році. Крім цього, з свого особистого архіва, де міститься розмова з науковим працівником літературно-меморіального музею ім.Котляревського, хочу зазначити, що навіть в державному архіві Санкт-Петербургу є факти про будівництво театру в 1810 році. Це і щоденник Катерини Нальотової, де вона розповідає про своє творче життя на полтавському коні, і листування Лобанова — Ростовського з міністром іноземних справ (див. глава I п. 1.1) .

* ДАХО, ор.3, опис 18, справа 179.

** Самсоненко С. Літопис театру // Зоря Полтавщини. — 1972; 12 травня.

Ще декілька фактів, які свідчать, що Лобанов — Ростовський був по-справжньому зацікавлений в розвитку театрального мистецтва. В полтавському театрі з метою заохочення приїзджаючих та місцевих артистичних труп плата за користування театром з акторів не бралася до 1847 року (по свідоцтву Павловського) .* За театр відповідала міське самоуправління, яке і здавало його в аренду різним особам. Котляревського було призначено директором Полтавського театру в 1818 році.Вже тоді в нього зародилися ідеї написати щось для народу. В 1818 році на запрошення вже нового генерал-губернатора князя М.Г.Рєпніна до Полтави приїхала з Харкова трупа І.Ф.Штейна, в якій грав відомий артист Михайло Семенович Щепкін. Трупа складалась з 15-ти чоловік. Приїзд акторів був великою культурною подією в житті полтавців. Цікавим фактом вважаю відгук все того ж причепливого театрала-мандрівника Долгорукого, який відвідуючи Харків в 1810 році у своєму подорожньому нарисі записав: «Був би сьогодні театр, але не відбувся, бо трупа якось розстроїлась: Полтава зманює до себе акторів і актрис…» ** Може це й не була трупа Штейна, але вже такий критичний відгук примушує замислитись. Невже ж актори з Харкова, там, де Г. Ф.Квітка-Основ`яненко завідував театром, їхали в ще тоді невідому Полтаву? Не може цого бути. Але навіть якщо Долгорукий правий, і Полтава по-справжньому «зманила» до себе 2−3 акторів, то ніякого успіху їй це не принесло, в тому 1810 році. Справжній успіх ще чекав на наше невеличке місто з написанням великої та незрівняної «Наталки-полтавки». Про це — подальша розповідь.

2.2. «Наталка — Полтавка» — перша ластівка Полтавського театру і показник творчоздатності акторів трупи Штейна.

175 років минуло відтоді, як на сцені театру з`явилась «Наталка — Полтавка» — нев`януча квітка нашої нової драматургії, перша українська п`єса з народного життя.* Її вистава була вістуном «української весни» рідного слова в Рідній Землі.**

* Особистий архів автора. Розмова із Сторохою Є.В.

** Пилипчук Р. Я. У дощепкінський період. З історії театру в Харкові та Полтаві // Український театр. — 1986 р.- № 6. 29 c.

З часу появи на театральних підмостках у 1819 році ця перлина української драматургії не сходить з конів театрів, її гаряче сприймають глядачи за межами нашої держави.

Не можна не погодитись із І.К. Карпенко-Карим, що «чаруюча душу краса „Наталки-Полтавки“ полягає в надзвичайній простоті, в правді і, найголовніше, в любові автора до свого народу, в любові, котра з серця Котляревського перейшла в його твір» .

Перший український драматург в своїх п'єсах органічно вводить в дію ліричні і побутові пісні, танці. В композиції «Наталки-Полтавки» значну роль відіграє пісня. В ній драматург розкриває внутрішній світ його персонажів. За свідченням Срезневського, Іван Петрович поставив за мету «дати привабливе змалювання малоросійської жінки, іяка є центральною фігурою в цих творах» .**

… То було вікомовного 1819 року. Саме в ті часи в Україні правив генерал-губернатор князь М. Г. Рєпнін-Волклнський, людина гуманна та до того ще й протектор освітньої справи в нашому краю.*** Цей магнат, до речі, був одружений з онукою гетьмана Кирила Розумовського. Він взяв під свою опіку ті молоді культурні сили, які щойно розбрунились для пишного цвіту. І саме він настановив славного творця «Енеїди» директором нового вільного театру Полтави Котляревський розпочав важку роботу: запросив до Полтави драматичну трупу Штейна, закликал на вигідні гастролі вже відомого тоді артиста Щепкіна та за одним заходом написав п`єсу українською мовою «Москаль-Чарівник», а вже через пів-року полтавчани побачили на сцені і свою невмерущу «Наталку» .