Культурна політика Європейського Союзу як інтеграційний фактор та інструмент формування загальноєвропейського культурного простору

Культурна політика Європейського Союзу як інтеграційний фактор та інструмент формування загальноєвропейського культурного простору

Ковальчук Т. І.

Традиційно визначальними цілями інтеграції були економіка і політика. Інші напрями хоча й існували, але їм не приділялося достатньо уваги. Інтенсифікація процесів глобалізації та посилення міжнародної взаємозалежності поставили на порядок денний питання не тільки політичні та економічні, а й культурні. Якщо раніше культуру було прийнято розглядати лише як додаток до політичних, економічних та інших проблем, то сьогодні європейська інтеграція ґрунтується на так званому «четвертому вимірі» — культурі, яка виступає навіть в якості можливої альтернативи у виборі варіантів майбутнього європейського розвитку. У найближчій перспективі наростатиме значення культурного чинника у процесі посилення взаємозалежності держав в умовах формування Об'єднаної Європи. Основу для зближення цієї взаємозалежності створює суттєва спільність в політико-ціннісних установках та історико-культурних традиціях. Без сумніву, спільний ринок і єдиний економічний простір складають матеріальну основу інтеграції. Однак не можна зменшувати і значення культурного фактору. У наш час економічна основа Європейського Союзу не може виступати єдиним локомотивом інтеграції. Спільний ринок — це не лише ринок товарів та послуг, але й ринок ідей, інформації, руху людей, які усвідомлюють наявність спільного культурного простору. Зважаючи на ці реалії, дане дослідження є актуальним у плані подальшого визначення стратегії й орієнтирів культурної політики Євросоюзу, виокремлення культурного виміру в якості важливого інструменту у формуванні європейської інтеграційної політики.

В силу історичних обставин економічно єдина Європа являє собою сукупність національних культур та віросповідань. Оскільки у перші десятиліття розвитку європейська інтеграція мала виразний галузевий та економічний напрям своєї діяльності, Співтовариство не займалося питанням культури і воно не згадувалось в основоположних документах.

Вперше положення про співробітництво у культурній сфері з’явились у Маастрихтському договорі, де їм був присвячений спеціальний розділ. З цього моменту культурна політика офіційно стала одним із напрямів діяльності Європейського Союзу і почала розглядатись як фактор економічної та соціальної інтеграції Європи.

Культурна політика як проблема соціокультурного процесу ще не стала предметом спеціального дослідження у вітчизняних філософів, культурологів, політологів, правознавців. Її чинники досліджувались передусім у зарубіжних філософів — Е. Еверіта, К. Карнейро, Ч. Лендрі, С. Манді, К. Манхейма, Ф. Матарассо, А. Перотті, Л. Уайта, А. Флієра. Визначення поняття «культура», осмислення ролі, місця культури в суспільстві, співвідношення понять «культура» та «цивілізація» можна знайти і у класиків філософії (Г.Гегель, Л. Морган, П. Сорокін, Е. Тейлор, А. Тойнбі, О. Шпенглер).

Незважаючи на усвідомлення ролі культурного чинника у розвитку інтеграційних процесів, існує низка нерозв’язаних проблем, які стосуються, перш за все, пошуку відповідей на такі питання: чи існує єдність планетарного історико-культурного процесу, чи соціокультурні одиниці є абсолютно незалежними, неповторними, унікальними; який вплив здійснює культурна політика як сукупність засобів, інститутів, дій, спрямованих на регулювання соціокультурного процесу; хто є суб'єктами культурного процесу; які шляхи вдосконалення культурної політики на сучасному етапі розвитку європейського інтеграційного процесу? Аналіз сучасного стану розвитку європейських інтеграційних процесів неможливий без врахування культурних чинників, тому з’ясування ціннісно-детермінуючих засад європейської ідеї має важливе значення для розуміння суті Об'єднаної Європи.

Культурна політика розуміється як один із засобів збереження гуманістичного вектору розвитку сучасного людства, досягнення збалансованого науково-технічного, економічного і духовного поступу суспільства, збереження і розвитку його культурної ідентичності. У зв’язку з цим важливого значення набуває розробка поняття культурної політики, її принципів, суб'єктів, засобів регулювання, зокрема — нормативно-правових. Розробка проблематики культурної політики також є актуальною з огляду на орієнтацію нашої держави на інтеграцію до європейських структур. Інтеграційні процеси зумовлюють необхідність імплементації міжнародно-правових стандартів у внутрішнє законодавство держави, приведення правових актів України з питань культури та прав людини у відповідність міжнародним вимогам.

Одне із перших визначень терміну «культурна політика» було запропоноване під час круглого столу ЮНЕСКО у 1967 році в Монако. У докладі «Політика у сфері культури — попередні міркування» під політикою у сфері культури було вирішено розглядати «комплекс операційних принципів, адміністративних та фінансових видів діяльності і процедур, які забезпечують основу діяльності держави у сфері культури"[12,55]

Узагальнюючи спроби зарубіжних аналітиків дати визначення культурної політики, можна виокремити цільовий, інституційний та ресурсний підходи. Досить часто вони поєднуються, і тоді використовується комплексний управлінський підхід. Культурна політика являється свідомим регулюванням у сфері культури при прийнятті необхідних рішень з усіх питань, що стосуються культурного розвитку суспільства в цілому.

Спільна культурна політика не має на меті гармонізувати культурні особливості держав-членів, вона сприяє забезпеченню їх різнобічності. В ст. 151 Договору про заснування Європейського Союзу зазначено, що Спільнота має сприяти розвитку культур держав-членів, поважати національну й регіональну специфіку, але водночас опікуватись й спільною культурною спадщиною. Діяльність Спільноти має бути направлена на сприяння розвиткові співпраці держав-членів, а також, за потреби, на підтримку їхньої діяльності в сферах: вдосконалення та поширення знань про культуру та історію європейських народів, збереження культурної спадщини загальноєвропейського значення, некомерційних культурних обмінів, розвитку мистецтва та літератури [10,116]

Задля досягнення цих цілей використовують чотири засоби: співпраця між державами-членами; зважання на культурні питання, насамперед питання допомоги у розвитку культури та збереження культурної спадщини; співпраця між Спільнотою, її членами та третіми країнами, а також компетентними міжнародними організаціями; конкретні заходи, спрямовані на підтримку відповідної діяльності держав-членів.

На початку 80-х років з’являються перші ініціативи в області культури. У 1983 році на сесії Європейської ради в Штутгарті була прийнята декларація, в якій проголошувалась ідея формування європейської свідомості і містився заклик до держав-членів посилити культурні зв’язки, визначивши області, де вони могли б проводити спільні заходи під егідою Співтовариства.

З 1987 року ЄЕС почав ґрунтовно вирішувати задачі, пов’язані з культурою. Культурна діяльність перемістилась з периферії інтересів Співтовариства на перший план.

У 90-х роках культурна політика ЄС включала чотири основні напрямки: мистецтво, літературу, збереження культурної спадщини та спеціальні акції [7,129]

В законодавстві ЄС почали проявлятись макротенденції «гуманізації» і «культуризації» економіки, перехід до якої характеризується переважанням якісних критеріїв і оцінок культурного (гуманітарного, культурологічного або культурно-ціннісного характеру), на відміну від домінуючих раніше сугубо економічних показників.

З’являються нові культурні програми у рамках Європейського Союзу. Відбувається розширення «законодавства» ЄС у сфері культури. Все це — наслідок потреб Євросоюзу в самоідентифікації, адже культура, не менше, ніж економіка виконує функції інтеграції і визначає образ позиціонуючої себе у світі території, у даному випадку — це Європейський Союз.

Виконання програм Європейського Союзу щодо підтримки культури потребують створення умов для єдиного ринку культури. У програмах зазначається, що культура є водночас фактором як економічної, так і соціальної інтеграції й громадянства, стверджує свою ідентичність щодо «третьої особи» і відіграє важливу роль у зустрічах із новими викликами, що виникають перед Союзом, такими як глобалізація, інформаційне суспільство, соціальна згуртованість і створення зайнятості. Договір щодо утворення Європейського Союзу передбачає також відповідальність за створення спільноти й забезпечення згуртованості серед європейців. Це можливо здійснити шляхом сприяння розвитку культур усіх членів ЄС за умов поваги до їхньої національної та регіональної різноманітності, що має ґрунтуватися насамперед на їхній спільній культурній спадщині [3,5].

Головною метою діяльності Європейського Союзу в культурній сфері є підтримка творчості, протекціонізм та захист митців і їхніх прав, транснаціональні поширення культури, особлива допомога юним митцям, поліпшення доступу до участі в культурному житті для широкого загалу, безпосереднє визнання культури як економічного фактора соціальної інтеграції та громадянства, підтвердження своєї ідентичності.

Інтеграційний процес більше не обмежується економічними та соціальними аспектами: мета полягає у тому, щоб закріпити почуття приналежності до єдиної спільноти. І роль культури у даному процесі не лише визнається, але й активізується. Перша ціль при цьому — «сприяти розвитку культур держав-членів ЄС, поважаючи при цьому їх національне і регіональне розмаїття, підкреслюючи наявність спільної культурної спадщини». Зберігається принцип субсидіарності, адже мова йде не про те, щоб нав’язати культурну централізацію, а щоб, навпаки, розвивати розмаїття, виявляючи об'єднуючі принципи.

Ще у часи Середньовіччя європейська культура була трансконтинентальною, загальноєвропейською у сучасному розумінні. Вже тоді ані культура, ані наука не мали кордонів, існував «спільний ринок ідей», відбувався процес невидимої, неінституціоналізованої культурної інтеграції.

Європейська культура розвивалась в антагонізмах різних епох: революцій, реформацій, релігійних війн, криз. Її особливість полягала у тому, що вона виробляла ідеї і продукти культури в умовах протистояння індивідуалізму і колективізму, ідеології ліберальної й тоталітарної, однак її визначальною рисою було не придушення, не ліквідація, не гегемонізація будь-якого явища суспільного буття, а діалог і необхідність відмінностей, антагонізмів, конкуренції, в якій існували взаємодоповнюваність і взаємозалежність. Діалог був у центрі культурної ідентичності Європи [8,197].

Головні трансформації двадцяти останніх років — падіння Берлінської стіни та заснування Європейського Союзу — внесли суттєві зміни у розуміння ролі культури. Раніше культурні зв’язки розглядались лише як додаток (або як заміщення) практики добросусідства. Проте, нинішній етап європейської інтеграції ґрунтується, в тому числі, і на ідеї, що культура не просто ще одна сфера, охоплена інтеграційним процесом і тому — спеціальна проблема інтеграційної політики, а найважливіший фактор вирішення економічних і політичних проблем і навіть можлива альтернатива у виборі варіантів майбутнього європейського розвитку.

Один із засновників ЄС В. Хальштайн порівняв якось Європейське співтовариство із триступінчастою ракетою, де перший щабель — торгівля, друга — економіка, третя — політика. Проте, ця формула вже давно зазнала ревізії: якщо ЄС — триступінчаста ракета, то культура в сьогоднішній концепції європейської інтеграції - не ще один, четвертий, щабель, а істотний бік («вимір») кожного з інших щаблів.

Процеси, що відбуваються в Європі сьогодення, за своїм характером і масштабом мають цивілізаційний характер. Тільки зараз розгорнувся процес формування Європи як цивілізаційного утворення. Економічно інтегровані співтовариства вистроюються не лише у вертикальній площині - як ланки різних економіко-технологічних укладів, але й у площині горизонтальній — як соціокультурні світи з певними традиціями, засобами організації суспільства, з епохи економічних світів за допомогою макрорегіональної інтеграції ми входимо в епоху конкуренції культурних світів і конкуренції історій. І в цьому сенсі Європа являється лідером утворення співтовариства таких світів як цілого, як нової цивілізації [6,9].

Європейську культуру не можна привести до простого знаменника, більше того, її взагалі не можна привести до єдиного знаменника. В Європі немає єдиної мови, єдиного образу мислення, єдиного культурного напрямку. У початковому вигляді можна було б навести відмінності між культурним надбанням, що формувалось протягом століть в Європі і розповсюдилось по всьому світу, (що не є у наш час чимось сугубо європейським), і тим, що заново починає формуватись в якості «європейської культури» сьогодні, в умовах зростаючої глобалізації світу і як протистояння цьому світові: у першому випадку європейські імпульси змінили світ, вони призвели до злиття окремих культур, змінивши історії народів континенту «всесвітньою історією Європи», у другому випадку формування єдиної світової мережі політики, економіки та культури веде до того, що деякі елементи європейської культури, які не вписуються в глобалізацію, все більше усвідомлюють власну неповторність та унікальність.

Європа — це батьківщина сучасної науки і філософії, тут зародився капіталізм, звідси ж бере свій початок ліберальне мислення. Сама ж Європа — плід спадщини цілого конгломерату культур, які змінювали одна одну на її території. Єдність європейських народів набагато глибше монетарних зв’язків, що створює всі передумови для того, щоб цей континент став одним із головних діючих акторів світової історії.

Національні культури, являючи собою двоєдність самоусвідомлення нації і усвідомлення її приналежності до початкових — універсальних — цінностей наднаціональної цивілізації, які відображали розвиток нації та її культури, одночасно збагачували і європейський універсум.

Якими б глибокими не були відмінності між європейцями, їх ріднить геополітична спільність долі, сумісність, більше того — взаємодоповнюваність їхньої багатої культурної спадщини, тому процес зближення систем спільних цінностей на континенті набув необоротного характеру.

Тривалий час інтеграція трактувалась в політико-адміністративному плані, проте сьогодні вона розглядається у значно широкому контексті минулого й майбутнього європейської цивілізації, європейської культурно-історичної спільності, європейської ідентичності [15,170].

Значне збільшення числа наукових праць по цим проблемам можна розцінювати як відображення переходу до якісно нового етапу євробудівництва. Європа — не лише географічне поняття, але й єдина цивілізація. Потенціал Європи, можливість її позитивного впливу на світові процеси пов’язані з її єдністю, із спільним підходом до глобальних проблем, рішення яких визначає долю її народів і всього людства.

У науковому плані ідея європейської єдності стала предметом пильної уваги і дослідження після другої світової війни. Саме до цього часу можна віднести появу міждержавних об'єднань і наднаціональних інститутів. Розвиток західноєвропейської інтеграції спонукав її прибічників активно використовувати ідеї європеїзму, шукати витоки європейської спільності, апелювати до почуття «європейської ідентичності».

На думку відомого німецького політолога В. Вайденфельда «щоб існувати, будь-яке сучасне суспільство має окреслити свою колективну ідентичність, а створення спільності стає суттєвою основою для розв’язання політичних проблем».

З точки зору теорії міжнародних відносин, Європейський Союз — унікальне поєднання політичної волі та геополітичних обставин, які нарешті набули завершеної форми. Європейський проект, розпочатий інтегративними стимулами плану Маршала, багато в чому є продуктом холодної війни. Але він був також і проектом, заснованим на силі ідей та просуванні концепції Європейської єдності та федералізму. Учасники Гаагського конгресу, які започаткували європейський рух в травні 1948 року, дійшли висновку, що саме національна держава була основним джерелом ненависті та війни між європейським народами і що саме це потрібно перебороти. Цей антинаціоналістський догмат, який з самого початку базувався на геополітичній необхідності втримати Німеччину в жорстких інституційних рамках, став константою в дебатах про майбутнє Європи. Як зазначає П. ван Хам, «основа для подолання гегемонічної культури держави базується на розумінні того, що європейська інтеграція має на увазі радше мир, ніж економічні програми, що гарантують процвітання. Це був механічний процес, який започаткувала та свідомо розбудовувала західноєвропейська політична та економічна еліта». Отже, однією з цілей побудови об'єднаної Європи є подолання різних видів націоналізму та запобігання конфліктам на національному та етнічному ґрунті, бо «головною небезпекою для Європи є її націоналістичне минуле» [14,93]. Яке це має відношення до ідентичності? Безпосереднє. Оскільки основа будь-якого націоналізму — національна ідентичність — є ексклюзивною за своєю суттю (будь-яка колективна ідентичність є ексклюзивною, бо ця ексклюзивність зумовлюється самим фактом їх створення), метою створення європейської ідентичності є перетворення національної ідентичності на більш інклюзивну. Д. Фоссум зазначав: «Перспектива появи європейської ідентичності на кшталт ідентичностей, які мають національні держави, є дуже туманною. Натомість, очевидна тенденція трансформації національних ідентичностей, або поява постнаціональної ідентичності. Національні ідентичності стають більш інклюзивними, і є всі підстави зробити висновок про появу інклюзивної концепції європейської ідентичності. За своєю суттю вона є швидше постнаціональною ідентичністю, ніж ідентичністю національного типу». Існують такі характеристики нової європейської ідентичності:

— інклюзивна ідентичність;

— багатошарова та множинна ідентичність, яка зможе інкорпорувати багато існуючих різних субнаціональних (регіональних), національних та наднаціональних ідентичностей;

— міжкультурна, багатокультурна ідентичність, яка буде визнавати, поважати та сприяти розвитку існуючого різноманіття, але також здатна буде виробляти нові ідентичності (деякі дослідники доводять, що під впливом глобалізації національна держава втрачає здатність виробляти нові ідентичності;

— ідентичність, побудована на основі демократії та на демократичному баченні спільної Європи;

— ідентичність, побудована на наднаціональному, демократичному патріотизмі.

Отже, можна констатувати, що, насамперед, метою створення європейської ідентичності є формування потреби та вміння жити разом, зберігаючи власну етнічну, культурну, релігійну різноманітність, поважаючи та розуміючи одне одного.

Інша ціль створення європейської ідентичності випливає з динаміки розвитку ЄС, який поступово переходить від етапу співробітництва між націями до створення нового міжнародно-політичного суб'єкта. Фактично, ми є свідками перетворення Європейського союзу з міждержавної організації на наднаціональний інститут, здатний відігравати самостійну роль на геополітичній арені світу.

Творці європейської політики з самого початку розуміли, що ЄС як наднаціональний інститут, за висловом В. Хесле, «є онтологічно залежним від індивідів, що його підтримують», і тому «вимушений постійно боротися за їх лояльність, бо взяття ними назад своєї лояльності означало б смерть інституту». Оскільки європейська інтеграція все більше і більше безпосередньо торкається меж традиційного державного суверенітету, все більше і більше зростає необхідність посилення ідентифікації з Європою. Саме з цієї причина на офіційному рівні намагаються прискорити процеси, які б сформували у європейців почуття «ми» та створили певний тип «європейської ідентичності». Якщо взяти до уваги зростаючий вплив законодавчої сфери ЄС практично на кожний аспект національного економічного життя, а також загрозу, яку вона являє для національних інститутів, що контролюють сфери від монетарної до зовнішньої політики, стає зрозумілим, що Європейський Союз не може більше розглядатися як інструмент, а все більшою і більшою мірою стає правлячим інститутом, який потребує легітимності, незалежної від тієї, яку він непрямим способом дістав через національні уряди [2,176]. Отже, метою створення європейської ідентичності є і легітимація ЄС як наддержавного інституту, безпосередня підтримка його громадянами.

Крім того, мета, для досягнення якої створюється ЄС і, відповідно, його наднаціональна ідентичність, це — захист Європи від уніфікуючих хвиль глобалізації. На думку П. ван Хама «повинно бути зрозумілим, що європейські національні держави, очевидно, дійшли висновку, що їх власні національні культури є занадто слабкими, щоб самостійно вистояти перед стрімким тиском глобалізації. Тому європеїзація є як притулком для європейських культур, так і неминучим механізмом, який сприятиме певному ступеню гармонізації в європейській культурній сфері».

Існує два аспекти розгляду проблеми європейської ідентичності. Перший з них випливає з уявлень про ідентичність, що склалися в межах соціального конструктивізму. З позиції даного підходу, для появи будь-якого типу колективної або особистої ідентичності повинен з’явитися образ «іншого», на фоні якого і відбувається процес самоідентифікації. З огляду на існування чітко визначених кордонів ЄС, «інший» автоматично виникає поза ними. Тому об'єктивною основою європейської ідентичності є дихотомія «ми — вони», яка виражається в протиставленні «ми — громадяни Європейського союзу, а вони (ті, хто поза кордоном) — ні». Колективна ідентичність «європеєць», заснована на усвідомленні особливості географічного положення та відокремленості території Європи певними (нехай навіть уявними) кордонами, є укоріненою в історії субконтиненту. Поряд з формуванням націй одним з феноменів раннього нового часу було усвідомлення європейцями своєї культурно-політичної спільності. Поняття Європа стало актуальним на фоні відкриття нових континентів та знайомства з іншими цивілізаціями, релігіями та культурами. За всіх етнічних та конфесіональних відмінностей європейські народи об'єднувала спільність історичного походження, території, християнської віри, культурних та політичних традицій [13,14].

Отже, існування європейської ідентичності випливає з факту існування кордонів ЄС, оскільки за ними існує образ «іншого», що є необхідною передумовою виникнення будь-якого типу ідентичності. Оскільки поява європейської ідентичності сягає часів Великих географічних відкриттів, то вона є історично укоріненою в свідомості народів Європи.

Інший аспект. Концепт «європейська ідентичність» стане більш зрозумілим, якщо спробувати його охарактеризувати. Європейську ідентичність досліджують з двох позицій. Перша з них полягає в розгляді її як такого типу колективної ідентичності, яка має (матиме) всі ознаки національної ідентичності та замінить собою національні ідентичності країн-членів ЄС. Така ідентичність є (буде) властивою громадянинові Європейського Союзу, оскільки ЄС все більше і більше набуває рис держави. Більшість європейських дослідників вважають, що про європейську ідентичність такого типу на сучасному етапі говорити немає рації. По-перше, для зникнення національних ідентичностей кожної з країн-членів повинні знову ж таки зникнути основні породжувачі національної ідентичності - кордони національних держав (щоб не було образу «іншого», який існує за кордоном), а така перспектива видається малоймовірною. Можна констатувати, що в ЄС зникли тільки економічні кордони, а про зникнення державних (національних та адміністративних), говорити зарано. По-друге, потрібна повна уніфікація соціокультурного простору ЄС — виникнення спільної історії, міфів, героїв, традицій тощо (як це відбувалося за часів становлення національних ідентичностей європейських націй в межах їх територій), що на даному етапі є неможливим навіть теоретично. Отже, поява єдиної європейської ідентичності, за взірцем національної, тобто такої, яка замінить існуючі в ЄС національні ідентичності, є неможливою. Такий тип європейської ідентичності, якщо і є теоретично ймовірним, то тільки в дуже віддаленому майбутньому.

Але ж європейська ідентичність існує як явище, породжене фактом існуванням ЄС та його кордонами. Отже, логічно з’ясувати, що вона являє собою на сучасній стадії розвитку європейської спільноти. Ми є свідками народження нового типу колективної ідентичності, функції якої відрізняються від функцій ідентичності національної. Саме в цьому полягає друга позиція, з якої можна характеризувати європейську ідентичність. Вона постає як ще одна колективна ідентичність, що існує поряд з іншими колективними ідентичностями громадян держав-членів ЄС.

Спираючись на методологічний доробок конструктивістів і інституціоналістів, можна стверджувати, що європейська ідентичність є конструйованим феноменом. З цього випливає, що існують цілі, для досягнення яких європейська ідентичність створюється; європейська ідентичність постає як результат реалізації європейською елітою політики ідентичності; головними, чітко визначеними та ґрунтовно розробленими механізмами впровадження політики ідентичності на сучасному етапі є розвиток громадянства, створення наднаціонального символічного простору ЄС, формування загальноєвропейського інформаційно-комунікативного простору та гомогенізація систем освіти держав-членів ЄС завдяки виводу їх з-під контролю національних держав.

Таким чином, формування спільної культурної політики є невід'ємною частиною процесу розбудови дедалі тіснішого союзу між народами Європи. Уроки історії свідчать, що протягом тривалого часу основні акценти робилися на розбіжностях і ворожості між цими народами, а не на їхній спільній культурній спадщині. В цьому сенсі необхідно зрозуміти, що культурні особливості кожної нації є частинами однієї й тієї ж європейської цивілізації, з огляду на це, ефективна європейська культурна політика, яка все ще формується, може поглибити не лише загальноєвропейську, а й різні національні культурні ідентичності. Тож посісти своє місце у світі ХХІ ст. і стати одним із головних діючих акторів світової історії Об'єднана Європа зможе лише за умови єдності, толерантності, терпимості та взаємоповаги між європейськими народами. А культурна політика стає тим спільним об'єднуючим фактором, що сприяє формуванню загальноєвропейського геокультурного простору на основі збереження культурного розмаїття європейських народів.

культурна політика європейський союз

Література

1. Cris Shore. Building Europe: the Cultural politics of European integration — London, NY: Routledge, 2000.

2. Littoz-Monnet A. The European Union and culture: between economic regulation and european cultural policy — Manchester University Press, 2007.

3. Pinder, J. The European Union. A very short introduction. Oxford University Press: Oxford, 2001.

4. Roger Eatwell European political culture: conflict or convergence? — 1997.

5. Бенхабиб С. Притязания культуры. Равенство и разнообразие в глобальную эру — М.: Логос, 2003.

6. Бродель Ф. Материальная цивилизация. М.: Прогресс, 1992. — Т.3.

7. Буторина О. В., Борко Ю. А. Европейский Союз: Справочникпутеводитель — М.: Деловая литература, 2003.

8. Глухарев Л. И. Европейская интеграция, Большая Гуманистическая Европа и культура — М.: УРСС, 1998.

9. Європейський Союз. Консолідовані договори. Договір про Європейський Союз. — К., 1998.

10. Иноземцев В. Л. Диллемы европейской интеграции // Космополис. — 2002. — № 1. — С. 42−44.

11. Кругликова Г. А. Современная культурная политика: от идеи к практике // Аналитический вестник Совета Федерации ФС РФ.- 1998. — № 4 (71).

12. Куарони К. Европейская идентичность, или Как помочь людям ощутить себя гражданами Европы // Европа. — 2004. — № 35.

13. Разлогов К. Э. Геополитика культуры // Свободная мысль — ХХІ., 2002. — № 9.

14. Фадеева Т. «Европейская цивилизация» и «европейская идентичность»: современные зарубежные интерпретации // Европейский альманах. История. Традиции. Культура. — М.: Наука, 1990.