Історія української культури

Варіант 16.

1. Концепція культурно-історичного розвитку Кирило-Мефодіївського братства.

2. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі.

3. Основні завдання на шляху культурного реформування України Література.

1. Концепція культурно-історичного розвитку Кирило-Мефодіївського братства У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ’я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння у Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи приклад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети. Воно було одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов’янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів».

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Основні програмні положення цієї організації сформульовані у Книзі бутя українського народу" і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов’янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності і братерства.

" Книга буття українського народу" — це синтезна модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба врахувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов’янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики.

Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ.

Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов’янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися у дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров.

М. Костомаров, якого (поряд із М. Драгомановим), можна вважати одним із основоположників української політології як науки, був одним із найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. В його особі втілювалися риси романтика в поєднанні з високим релігійним напруженням, яке відзначало майже всіх членів товариства. Рушійними силами української історії він вважав народні маси, їхню самосвідомість: чим свідоміший народ, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації самовизволиться.

Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали у синтезі його політичну концепцію, були обгрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та окремих статтях, надрукованих у журналі «Основа» (виходив у Петербурзі в 1861— 1862 pp.). Це передусім «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Риси народної південно-руської історії» та «Правда московцям о Руси».

Крім Костомарова, найвидатнішими членами Кирило-Мефодіївського товариства були Тарас Шевченко, вчений Микола Гулак, публіцист, майбутній видавець «Основи» Олександр Навроцький, письменник Панас Маркович, поет, історик і письменник Пантелеймон Куліш. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з передовими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». До того ж син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївців з глибоким знанням української історії, минулого України як підстави її майбутнього. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя—як минулого, так і сучасного; на такому грунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Слов’янські республіки, на думку Костомарова, повинні були утворити союз. У своїх автобіографічних записках написаних значно пізніше, Костомаров стверджував, що цей союз мав бути федерацією слов’янських республік, з'єднаних між собою на зразок давніх грецьких держав або Сполучених Штатів Північної Америки. Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у Києві, вчений писав: «Разговор у нас шел о делах славянского мира, высказывались надежды будущего соединения славянских народов в одну федерацию государственных обществ, и я при этом излагал мысль о том, как было бы хорошо существование отдельного славянского общества, которое бы имело широкую цель установить взаимность между разрозненными и мало друг друга знающими славянскими племенами». Проте ні в статуті товариства, ні в його коротких відозвах слово «федерація» не зустрічається. Саме порівняння Костомаровим майбутнього слов’янського союзу зі Сполученими Штатами й грецькими державами викликає здивування: Сполучені Штати — це дійсно федерація, але давньогрецькі держави-поліси в часи свого розквіту (VI— V ст. до п. е.) не утворювали федерацій, і зв’язки між ними на той час носили переважно ідейний, релігійний і культурний характер. Можна припустити, що поняття «федерація» Костомаров інтерпретував дещо інакше, ніж сучасні політологи. Кирило-мефодіївці шукали зразки для майбутнього ідеального ладу в історичному минулому слов’янщини, зокрема в «федеративному принципі давньої Русі», висвітленому Костомаровим у статті під такою ж назвою, надрукованій у журналі «Основа» за 1861 р. Цей «федеративний принцип», за словами Костомарова, проявлявся у племінній спорідненості населення, близькості мови, спільності віри, багатьох звичаїв, традицій, у приналежності князів до однієї династії, тобто більше в рисах культурної та расової, аніж політико-правової спільності.

Домігшись державної самостійності, слов’янські республіки повинні були, на думку Костомарова, встановити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпосництва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції у кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які мусять обиратися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв’язки між слов’янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв’язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Для досягнення своєї стратегічної мети—збудування незалежної української республіки в складі слов’янського союзу — кирило-мефодіївці ставили перед собою конкретні завдання: 1) поширення ідей християнського громадського устрою, свободи та рівності, що базувалися б на християнській науці і народному праві; виховання молоді в дусі християнських громадських ідей; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту і добробут; 3) розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих творів світової літератури; 4) проповідування ідей повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах громадян, знищення кріпацтва; 5) формування почуття любові до інших слов’янських народів, пропаганда пам’яток слов’янської історії та народної творчості з метою «оживлення почуття народності», свідомості взаємного братерства слов’ян; пробудження у масах прагнення до ліквідації національних та релігійних суперечностей серед слов’янських народів, поширення ідей спільності християнських церков.

Таким чином, основні підвалини суспільно-політичної концепції Костомарова складають, народно-месіанська ідеологія та демократизм. Останній він уважав найвищим досягненням українського народу. Мрії про братерське співжиття усіх слов’янських народів, ідеалізація демократичних чинників української історії, українського «національного духу» складають зміст слов’янофільського народництва М. Костомарова. Найвища мета, критерій історичної оцінки для нього — це християнська релігія, слов’янофільство, месіанський націоналізм і народництво, які в його світогляді підпорядковуються релігійній ідеї.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності у поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію у офіційної влади на початку слідства, що КирилоМефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество было не более как ученый бред трех молодых людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обгрунтування права українського народу на власну державність, демократію; Через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. На цьому грунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

2. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі.

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов" янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з" явилися у зв" язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності. Також часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев" яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою «хороми». У великих містах князівсько-боярські і купецькі «хороми» мали два і більше поверхи. Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м². Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам" яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам" яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші кам" яні будівлі на Русі з" явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «Мраморяною». Перший кам" яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.

Містобудування. Серцем давньоруського міста часів Київської Русі був дитинець — огороджена ровом і захищена фортифікаційною стіною територія, на якій розташовувались княжа резиденція, двори знаті, церковного владики, монастирі, храми. Вхід у дитинець здійснювався крізь брами сторожових башт. Дороги, що вели до брам дитинця, часто ставали основою торговельно-ремісницьких районів, де мешкали прості городяни.

Прикладом давньоруської фортифікаційної архітектури є славнозвісні Золоті ворота в Києві, зведені за часів князювання Ярослава Мудрого. Вони виконували роль головного парадного в'їзду в столицю Київської Русі, що вів крізь захисний вал міста, і являли собою масивну цегельну вежу з брамою. Над проїздом стояла невелика церква Благовіщення, яка свідчила про сповідування мешканцями міста християнської віри. Золоті ворота були зруйновані ордами Батия під час осади Києва. Кілька століть велична пам’ятка простояла в руїнах. Нині її реконструйовано за літописними свідченнями, старовинними рисунками та результатами досліджень подібних споруд в інших давньоруських містах.

Зодчество. Історія давньоруського архітектурного мистецтва бере початок від дерев’яного будівництва давніх слов’ян. У Київській Русі існували багаті традиції дерев’яного зодчества ще задовго до того, як на її території з’явилися перші муровані споруди. На жаль, жодна архітектурна пам’ятка тих часів не дійшла до нас. Проте розкопки стародавніх міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі (карнизи, лиштви, гребені, одвірки тощо), що вказують на багатий декор і надзвичайну красу княжих, боярських та купецьких хоромів.

Прийняття Київською Руссю християнства зумовило перехід від дерев’яного до кам’яного й цегельного будівництва, представленого переважно храмовими спорудами. Розвиток зодчества того часу можна умовно поділити на певні періоди, протягом яких воно пройшло шлях від наслідування й переосмислення традицій візантійського мистецтва до створення власних самобутніх архітектурних шкіл.

Для зведення перших кам’яних християнських храмів запрошували найкращих майстрів Візантії. Основним будівельним матеріалом служили камінь і плінфа. Про вплив візантійського мистецтва свідчать хрестоподібне планування (так званий «грецький хрест»), наявність галерей, п’ятикупольна система будівель і чергування рядів каміння та плінфи в кладці стін. Зразками архітектури, в яких найбільше простежується візантійських стиль, були Десятинна церква в Києві і Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

Найбільшого розквіту монументальна архітектура Київської Русі досягла в першій половині XI ст., за часів правління Ярослава Мудрого. Перлиною архітектурного мистецтва того часу є Софія Київська — найвеличніший храм, який і нині належить до визначних пам’яток світової архітектури. Софійський собор у Києві належить до поширених у візантійській архітектурі п’ятинефних хрестово-купольних храмів, але він є яскравим свідченням того, що майстри прагнули до створення власного стилю. Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка стін, шоломоподібна форма бань — ось те нове, що привнесли зодчі в побудову Софії Київської, спираючись на традиції дерев’яної давньоруської архітектури. Композиційне рішення Софії Київської відіграло велику роль у формуванні національних рис українського архітектурного мистецтва.

Плінфа — широка пласка цегла, що застосовувалась як будівельний матеріал для візантійських і давньоруських храмів.

Первісне архітектурне рішення Софії Київської мало певну символіку. Центральний високий купол храму символізував Христа — Голову Церкви.

Дванадцять менших бань собору асоціювалися з апостолами, четверо з яких — євангелісти Лука, Іоанн, Матвій та Марко, які сприяли поширенню християнства по всіх сторонах світу.

Новий етап розвитку архітектури Київської Русі припав на другу половину XI — першу половину XII ст. Будівлі цього періоду вже помітно відрізняються від тих, що були зведені раніше. На зміну пишним храмам, яким були притаманні складна динамічна композиція, багатоглав’я та галереї, прийшли прості будівлі з чітко окресленими лініями фасадів, лаконічним декором, увінчані однією масивною банею. Архітектура набула ознак романського стилю, що виявився в зовнішньому оформленні споруд.

Зодчі поступово перейшли на місцеві будівельні матеріали й розробили нові технологічні прийоми, відмінні від візантійських. Майстри кожного регіону Київської Русі створювали власний стиль, сформувалися навіть окремі архітектурні школи: київсько-чернігівська, галицька.

Найстаріша архітектурна школа Русі — київсько-чернігівська. Багато архітектурних форм, винайдених її майстрами, стали канонічними для наступних храмів в інших містах. Київські й чернігівські храми зводили з цегли, стіни затирали вапном, зовнішнє оздоблення виконували за допомогою рельєфної цегляної кладки. Особливістю чернігівських будівель були багаті різьблення в декорі фасадів, у яких мотиви давньоруської архітектури перегукуються зі слов’янськими. Серед найвизначніших пам’яток київсько-чернігівської архітектури можна назвати Свято-Успенський та Борисоглібський собори.

Архітектура галицької школи зазнала значного впливу романського стилю західноєвропейського мистецтва. На відміну від київських та чернігівських майстрів, галицькі зодчі для будування широко застосовували місцевий природний матеріал — камінь. Суворі храми мали статичну урівноважену композицію з однією великою банею та спокійним ритмом закомар. Закомара — в архітектурі Київської Русі напівкругле завершення частини зовнішньої стіни будівлі.Особливою окрасою цих будівель було вишукане кам’яне різьблення. Самобутність архітектури галицької школи виявилася в спорудженні церкви святого Пантелеймона — єдиного зразка галицького зодчества, що зберігся до нашого часу.

Як і в західноєвропейському Середньовіччі, архітектура Київської Русі була головним видом мистецтва, якому підпорядковувалися інші. Серед видів образотворчого мистецтва перше місце належить монументальному живопису, який також постав на основі візантійських традицій. Константинопольські митці, оздоблюючи собори, використовували два види техніки монументального живопису: мозаїку і фреску. Потім прийоми й технологію візантійських художників перейняли та вдосконалили місцеві митці.

Мозаїка.Давньоруський мозаїчний живопис X—XII ст. може бути поділений на два види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний живопис, яким оздоблювали найважливіші в символічному плані й найбільш освітлені частини храмів — центральний купол, вівтар.

Надзвичайно високий рівень технічної та художньої майстерності київських митців у галузі мозаїчного живопису служив зразком для західноєвропейських майстрів. Палітра смальт (кольорове непрозоре скло у вигляді кубиків або пластинок, призначене для створення мозаїки), якими були набрані мозаїчні підлоги й оформлені інтер'єри чернігівських, київських, переяславських храмів, відрізнялася надзвичайним кольоровим розмаїттям. Так, під час створення мозаїк собору Софії Київської майстри застосували близько 180 відтінків різних кольорів.

Про надзвичайно високий художній рівень мозаїчного мистецтва на теренах України свідчать ансамблі мозаїк Софії Київської, фрагменти мозаїк Золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Десятинної церкви, Успенського собору КиєвоПечерської лаври, Михайлівського собору Видубицького монастиря.

Оскільки мозаїка належить до складних і дорогих технік монументального живопису, великої популярності в Київській Русі набув фресковий живопис. Відомими є цикли настінних розписів Софії Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого Заповіту, а також святого Георгія та архангела Михаїла — покровителів княжого роду. Унікальними пам’ятками фрескового живопису є розписи на стінах веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та почтом. Тут представлені сцени світського життя Київської Русі. Так, на південній стіні собору зберігся колективний портрет родини князя Ярослава Мудрого — його дружини Ірини й доньок Єлизавети, Анастасії та Анни. Цей витвір — найдавніший зразок портретного жанру українського живопису: костюми жінок зображені досить точно, обличчя, попри умовність, передають індивідуальні риси. Фрески епохи Київської Русі відрізняються суворістю наслідування традицій візантійського живопису й урочистою монументальністю.

Іконопис. Становлення іконопису Київської Русі відбулося в другій половині XI — на початку XII ст. До цього ікони були переважно візантійські та грецькі. Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа іконопису. Її засновником уважають митрополита Іларіона. У КиєвоПечерському патерику згадується про перших відомих іконописців Київської Русі — Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).

Давні майстри дотримувалися суворого іконописного канону. Його поява пов’язана з переказами про те, що перші ікони або з’явились самі по собі («Спас Нерукотворний»), або були написані художниками, які особисто знали чи пам’ятали святих (за повір'ям, ікона Володимирської Божої Матері була написана євангелістом Лукою). Отже, православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з натури.

Іконописні зображення створювалися за певними суворими правилами. Умовність письма мала чітко відмежовувати божественний («горній») світ від земного («дольного») і підкреслювати в ликах Христа, Богоматері та святих їхню неземну сутність. Для цього фігури зображалися пласкими й нерухомими, застосовувалася зворотна перспектива, були неможливими будь-які часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх немає. Щоб чітко дотримуватися канону, іконописці користувались як зразком візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного сюжету.

Преподобні іконописці Алімпій та Григорій Володимирська ікона Божої Матері. XII ст.

Ікони XI—XII ст., створені Алімпієм та Георгієм, не збереглися, але літописи свідчать, що ці творіння вивозили в різні міста Київської Русі, де вони служили канонічним зразком для інших іконописців.

Книжкова мініатюра. Поширення писемності й поява книг зумовили виникнення в Київській Русі такого виду живопису, як книжкова мініатюра. Перші твори оригінальної писемності, що дійшли до нас, з’явилися в епоху правління князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава і Святослава. Проте, на жаль, більшість із них відомі за списками (графічний і мовний варіанти текстів, створені переписувачем книги з метою наближення тексту оригіналу до рідної мови чи діалекту), здійсненими пізніше, або за фрагментами. Серед найвизначніших пам’яток давньоруської літератури — Остромирове Євангеліє, «Ізборник** Святослава», «Слово про закон і благодать», «Руська Правда» і, звичайно, «Повість минулих літ».

Ізборник — зібрання різноманітних повістей, притч, повчань, мудрих висловів тощо.

Невід'ємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях.

Значення заставок у рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, створити певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувалися для позначення структури книги. Книжковим мініатюрам властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оздоблення навколо фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного й робить його схожим на вироби перегородчастих емалей.

Орнаментування рукописних книг із плином часу змінювалося. На початку XI ст. в декоративному оформленні книжок панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм — прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили, у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому. Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин.

Невід'ємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях.

Значення заставок у рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, створити певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувалися для позначення структури книги. Книжковим мініатюрам властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оздоблення навколо фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного й робить його схожим на вироби перегородчастих емалей.

Орнаментування рукописних книг із плином часу змінювалося. На початку XI ст. в декоративному оформленні книжок панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм — прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили, у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому. Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин.

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль в історії східнослов'янських народів. Утворення Давньоруської держави поліпшило суспільно-політичний, економічний і культурний розвиток слов" ян. Київська Русь мала важливе значення на міжнародній арені. Також прославилася своєю військовою могутністю, успішно протистояла нападу кочівників. Русь захищала західноєвропейську цивілізацію зі сходу.

Давньоруська держава мала високий економічний рівень розвитку. Важливу роль на Русі відігравало скотарство та землеробство, також розвивалося ремесло. Культура Київської Русі була духовно і матеріально багатою, навіть деякі традиції виявилися настільки міцними, що дійшли до сьогодні.

Основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов" янських племен.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов" язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов" янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.

3. Основні завдання на шляху культурного реформування України Реформаційні перетворення у сфері культури України відбуваються з часів проголошення незалежності держави, коли постало питання ліквідації старих методів управління культурою та запровадження нових підходів до адміністрування. Разом з тим ці реформи тривають досить повільно і не завжди відповідають викликам часу. Загалом такий стан справ є наслідком політичної нестабільності та економічної кризи в державі, що уповільнює процеси перетворень у будь-якій галузі суспільного розвитку.

Важливим чинником, що спонукає сьогодні до змін і реформ у культурі, є європейський вибір країни та відкритість українського культурного простору до впливів світової глобальної культури. Намагання України інтегруватись в Європейське співтовариство спонукає державні органи до впровадження європейських стандартів у різні сфери державного управління. Не виключенням є і галузь культури.

Хоча питання культурної політики України знайшли відображення в дослідженнях таких науковців, як М. Пірен, В. Ребкало, О. Кравченко, Ю. Богуцький, С. Дрожжина, М. Рябчук, вони здебільшого представляють соціологічний і філософсько-історичний аспект формування політики держави у сфері культури та еволюцію культурного простору України. Так, у роботах вищезазначених дослідників розкрито поняття «культура» як суспільного феномена, суть етнокультурної політики в контексті демократизації суспільства, мети сучасної культурної політики з точки зору мультикультуралізму та формування національної ідентичності.

Фундаментальні дослідження і розробки з питань реформування системи управління культурою та вивчення світового досвіду наведено в роботах О. Гриценка, В. Солодовника, що також включають аналіз європейської, національних, у т. ч. української, систем законодавства у сфері культури.

Важливим для розуміння сучасного культурного простору є Аналітичний огляд «Культурна політика в Україні», підготовлений у 2007 р. вітчизняними фахівцями та науковцями в рамках участі України у програмі оглядів національних політик Ради Європи. Огляд містить аналітичну інформацію про становище в ключових галузях культури України і культурних індустріях, про законодавчу базу, систему управління та фінансування в галузі культури, про міжнародні культурні зв’язки та наукові дослідження в культурній сфері України.

Також дуже важливий погляд на стан культури в Україні ззовні, викладений в Оцінці міжнародних експертів «Культурна політика України», підготовлений експертами Ради Європи на умовах партнерської співпраці між Радою Європи та органами, відповідальними за культуру в Україні.

На сьогодні переважна більшість українських дослідників акцентує увагу на проблемах, які існують у сфері культури з огляду на політичну та економічну нестабільність держави, процесах трансформації культурного простору України з часів незалежності, з урахуванням європейського вибору країни. Разом з тим актуальні питання запровадження європейських і світових стандартів у державному управлінні сфери культури України майже не розглядаються українськими науковцями.

Також мало досліджуються в Україні європейські підходи до реформування публічного управління у сфері культури та європейські та міжнародні стандарти управління в галузі культури, які активно запроваджуються усіма країнами ЄС.

Серед зарубіжних дослідників, які зробили значний внесок у формування світової наукової думки щодо реформування галузі культури, слід відмітити Делія Мучіка, Драган Клайс, Едуард Мірал'єс, Жорді Паскуаль-і-Руіс, Колін Мерсер, Мікель Ечебарріа, Френсіс Фукуяма та ін.

Метою статті є здійснення аналізу європейського та національного законодавства у сфері культури, обґрунтування необхідності запровадження в Україні європейських стандартів управління в галузі культури та визначення важливих завдань з реформування цієї галузі для держави.

Правовою підставою для формування єдиної культурної політики Європейського Союзу стала Стаття 128 (151) Маастрихтського Договору (1992 р.) про створення Європейського Союзу, яка, зокрема, зазначає, що Європейська Спільнота має сприяти розквіту культур держав-членів, поважаючи при цьому їхнє національне й регіональне різноманіття, і водночас увиразнюючи спільну культурну спадщину. Діяльність Спільноти має бути направлена на сприяння розвитку співробітництва держав-членів, вдосконалення та поширення знань про культуру та історію європейських народів, збереження культурної спадщини, організацію некомерційних культурних обмінів, розвитку мистецтва і літератури.

Іншим важливим документом ЄС є Комунікація Європейської Комісії «Європейська програма культури у глобалізованому світі» (2007 р.), яка визначила три важливі напрями: культурне різноманіття та міжкультурний діалог; культура як каталізатор творчості; культура як ключовий елемент у міжнародних відносинах. Комунікація також наголошує на провідній ролі культури у процесі Європейської інтеграції та відносинах Європейського Союзу з третіми країнами. Цього рішення мають дотримуватись усі інституції ЄС і держави-члени в консультаційному процесі щодо вироблення політики із залученням зацікавлених сторін, включаючи працівників культури, громадськість, науковців, підприємців тощо. Комунікація також акцентує, що основу діяльності ЄС у сфері культури визначено в Договорі про ЄС (ст. 151). Проте ця Стаття не передбачає уніфікації законодавства і регуляторних актів держав-членів. Діяльність на рівні ЄС здійснюється в повній відповідності до принципу субсидіарності, коли роль ЄС полягає в підтримці й доповненні, а не зміні дій держав-членів, забезпечуючи повагу до їх різноманіття і стимулюючи обміни, заохочуючи до діалогу і взаємного розуміння.

У 2008 р. на сесії Комітету міністрів у Стразбурзі міністрами закордонних справ країн-членів Ради Європи була затверджена Біла книга з міжкультурного діалогу «Жити разом у рівності й гідності», яка доводить, що міжкультурний підхід створює орієнтовану на майбутнє модель управління міжкультурним розмаїттям. Запропонована нова концепція орієнтована в першу чергу на забезпечення європейської ідентичності, що має спиратися на спільні фундаментальні цінності, повагу до спільної спадщини і культурного розмаїття, а також рівної гідності кожної людини. Біла книга з міжкультурного діалогу презентує величезний досвід європейських країн, пропонуючи вивірені рішення і підходи. У 2010 р. Міністерством культури і туризму України за підтримки Ради Європи здійснено видання української версії Білої книги, що сприятиме поширенню європейських цінностей і практик в України.

Важливе місце в культурній політиці ЄС займають питання культурних прав, дотримання яких сприяє різноманіттю та багатокультурності Європи. Реалізація особистості не можлива без культурного елементу, що відкриває нові горизонти для творчості. Зв’язок між культурою і правами людини є двигуном для культурного різноманіття, завдяки чому участь громадян в оцінці та реалізації культурної політики є не лише звичайною можливістю реалізації прав, а й характерною ознакою демократії.

Культурні права відігравали важливу роль і на початку створення Європейського Співтовариства, і дотепер є предметом постійних дебатів в Європі та світі в контексті загальних прав людини. Передусім це стосується розуміння суті культурних прав, які неможливо чітко сформулювати з огляду на їх залежність від культурних практик, що мають тенденцію змінюватись під впливом світових процесів. Незважаючи на ці суперечності, у міжнародному і європейському правах присутні формулювання культурних прав, які мають обов’язковий характер. Створена в 1949 р. Європейська Рада мала забезпечити розбудову об'єднаної Європи на засадах демократії, свободи і поваги до прав людини, верховенства права. Сприяння заохоченню культурних прав за допомогою культурного співробітництва і запровадження стандартів стало ключовим завданням на шляху реалізації цілей Ради Європи, що було також відображено у Статуті Ради.

Європейська культурна конвенція 1954 р., до якої в 1996 р. приєдналась і Україна, закріпила культурні права на міжнародному рівні. Зокрема, Конвенція передбачає зобов’язання країн-учасників надавати своїм громадянам можливість безперешкодно знайомитись з культурним надбанням інших європейських країн.

Хартія основних прав ЄС 2000 р. містить формулювання прав і свобод людини щодо культури. Зокрема ст. 13 Хартії визначає, що мистецтво та наукові дослідження мають бути вільними від будь-яких обмежень.

Іншими міжнародними документами, які хоч і мають рекомендаційний характер, але містять положення стосовно забезпечення різноманітних культурних прав, є Декларація ЮНЕСКО про принципи міжнародного культурного співробітництва (1966 р.), Декларація Мехіко з політики в галузі культури (1982 р.), Універсальна декларація ЮНЕСКО про культурне різноманіття (2001 р.).

Аналізуючи європейське законодавство у сфері культури, слід зазначити, що воно визначає низку принципів, чітких норм і стандартів управління у сфері культури, яких мають дотримуватись держави-члени, і передбачає певну автономію держав-учасниць у здійсненні культурної політики. Важливим чинником реалізації як культурних прав, так і принципів управління у сфері культури, визначених європейськими актами, є правове їх забезпечення на національному рівні. Однак форми і методи правового регулювання сфери культури кожна країна ЄС визначає згідно зі своїми усталеними традиціями в законодавчій і виконавчій системах та з урахуванням сформованої десятиліттями системи культурно-мистецьких установ і практик. Саме від цих факторів залежить стратегія держави щодо реформування публічного управління у сфері культури, яка має, з одного боку, забезпечити входження норм європейського законодавства в правове поле держави, а з іншого — сприяти розвитку галузі на засадах мультикультурності.

Якщо реформування системи адміністрування галузі культури та вдосконалення методів управління на європейському рівні прямо залежить від загальноєвропейських процесів інтегрування держав — членів ЄС в єдиний спільний простір, то культурна політика на національному рівні увібрала в себе управлінські традиції і ментальність, характерні для кожної окремої країни. Так, відмінною особливістю Британського законодавства є те, що Сполучене Королівство не має виписаної конституції, послуговуючись прецедентним правом, тому в державі відсутній всеохопний законодавчий акт, який би регулював галузь культури. Разом з тим у Британії багато років діють нормативні акти для багатьох окремих культурних секторів (музеї, бібліотеки, театри тощо).

Як показала практика України, відсутність (або недосконалість) в умовах нашої системи державного управління єдиного закону у сфері культури значно гальмує культурний розвиток та уповільнює проведення реформ у цій сфері. Натомість запровадження окремих законів з різних видів культурної діяльності (театри, музеї, бібліотеки, архівні фонди, кінематографія, телебачення, радіомовлення, творчі спілки, архітектурна діяльність, гастрольні заходи, видавнича справа, реклама тощо) не забезпечило ефективного управління як кожного окремого сектора культури, так і всієї галузі. Однією з причин таких наслідків може бути недосконалість українського законодавства загалом, коли відсутні механізми впровадження будь-яких норм права та існує неузгодженість норм законів у різних сферах, що тісно пов’язані між собою. Прагнення держав приймати закони в будь-якій сфері, де виникла проблема, дістало назву «Синдром потреби в новому окремому законі» та зумовлені нерозумінням функцій, обсягів впливу й обмежень законодавства.

Із законодавчими перетвореннями у сфері культури країн — членів ЄС тісно пов’язана реформа самої системи управління цих країн, а саме: децентралізація управління, що сприяла запровадженню демократизму в публічному адмініструванні та підвищенню ефективності прийняття рішень щодо культури. Ця європейська практика реформування почала активно наслідуватись пострадянськими країнами, хоча не в усіх відбулися якісні перетворення.

В Україні це пов’язано перш за все з тим, що передача повноважень у сфері культури від державних органів на місцеві відбувалась без забезпечення останнім певної самостійності, у т. ч. фінансової.

Місцеві органи управління культури України, з одного боку, отримали повноваження і компетенції щодо самостійного адміністрування сфери культури, а з іншого — повністю залишись залежними від фінансової і податкової політики держави, яка не завжди враховує культурні особливості кожного регіону.

Найбільшою і найважливішою зміною стала передача більшості закладів культури державної форми власності, розташованих у регіонах, у комунальну власність, на утримання місцевих бюджетів. Однак система формування місцевих бюджетів не зазнала змін і породила негативні наслідки: значне зменшення місцевих видатків на культуру при повній відсутності інших джерел фінансування.

Слід також наголосити на певних відмінностях у системі органів публічного управління сфери культури європейських держав та України. В Україні на сьогодні ще зберігається застаріла система органів виконавчої влади на місцях, таких, як місцеві державні адміністрації, що залишилась у спадок від радянських часів. Хоча вони належать до органів виконавчої влади і відповідають за реалізацію державної політики у сфері культури, контроль з боку вищих органів культури за їх діяльністю відбувається лише декларативно. Ці функції належать відповідним органам місцевого самоврядування, які так само опосередковано здійснюють контроль за управлінням сфери культури регіону. Коли рішення у сфері культури між цими двома місцевими видами органів управління є узгодженими, то управління у сфері культури є ефективним. У випадку неузгодженості та конфліктних ситуацій, особливо конфлікту інтересів різних політичних сил, виникають певні перешкоди на шляху прийняття важливих для галузі рішень.

Управління сфери культури на локальному рівні у країнах — членах ЄС, зокрема Італії, Франції, Польщі, Німеччині, здійснюється представницькими органами чи інституціями місцевого самоврядування, які представляють інтереси певної громади і діють відповідно до потреб регіону. Серед повноважень, які були делеговані їм державою, є формування місцевих податків, установлення фінансових стимулів для підприємницької чи спонсорської діяльності у сфері культури, формування місцевих бюджетів, продаж чи заборона приватизації закладів культури, утримання комунальних закладів культури. Ці органи підзвітні і підконтрольні місцевим громадам. Саме громадськість вирішує важливі питання розвитку культури свого регіону та контролює дотримання місцевими представницькими органами дотримання культурних прав. Разом з тим держава не перестає надавати фінансову підтримку (у вигляді грантів, дотацій чи коштів на реалізацію певних програм) представницьким органам чи органам місцевого самоврядування на розвиток галузі культури регіону. Урядові органи (Міністерства, Департаменти) формують пріоритети і цілі державної політики, які є основою для затвердження стратегічних планів розвитку культури та подальшої фінансової підтримки певних секторів культури.

Цікавим є досвід Франції, яка за ринкових умов створила систему державного патронату над національною культурою. Міністерство культури Франції, з часу свого створення (1959 р.) підтримує широкий спектр культурної діяльності, для чого розробляє програми підтримки мистецьких проектів, мистецької освіти, охорону національної культурної спадщини, підтримки видання книжок тощо. Головними пріоритетами цих програм є не лише підтримка національного мистецтва, а й доступ якнайширших верст населення до культурних надбань країни. Міністерство культури Франції надає фінансову допомогу як органам місцевого самоврядування, так і організаціям культури різних форм власності, що реалізують культурні проекти в різних сферах культури. Міністерство також надає щорічні дотації національним закладам культури. Однак ці заклади не фінансуються стовідсотково державою, а мають можливість отримувати кошти з інших джерел, у т. ч. за рахунок надання платних послуг.

Культурна політика Великобританії визначила такий принцип фінансової підтримки галузі, як «принцип протягнутої руки». Відповідно до цього принципу, держава ніби відсторонюється від прийняття фінансових рішень, не бажаючи бути єдиним суб'єктом фінансової підтримки галузі культури.

Важливим фактором успішності реформування публічного управління у сфері культури європейських країн є залучення громадськості до процесів управління, що впливає на якість надання культурних послуг і забезпечення реалізації прав громадян. Один з європейських дослідників Колін Мерсер у своїх працях закликає органи місцевого самоуправління створювати умови для нового покоління культурної політики, яка має реалізовуватись у контексті участі громадськості, сприяти розвитку нових форм громадської активності та одночасно мобілізувати різні види людського, соціального та культурного капіталу, інші ресурси, що є головним джерелом підтримки культурної політики.

Сьогодні громадськість багатьох європейських держав активно включається до процесів культурної розбудови та реформування публічного управління сфери культури. Одним з досягнень на шляху активізації громадянського суспільства Великобританії є розробка «Стратегій стабільної спільноти», яку має сформулювати так зване Місцеве стратегічне партнерство, МСП (Local Strategic Partnership, LPS), до складу якого входять представники місцевого самоврядування, громадськості, підприємців, поліції, галузі охорони здоров’я, освіти, культури тощо. Для лобіювання власних інтересів у МСП були створені групи з культурних інтересів, які надавали пропозиції до стратегії культурного розвитку регіону.Асоціацією ЕКУМЕСТ (Бухарест) та Європейським культурним фондом реалізується регіональна рамкова програма «Політика на підтримку культури», яка націлена на введення принципів розширеної участі в розробку, реалізацію та оцінку нової ефективної культурної політики у країнах Південної та Східної Європи. У рамках даного проекту було підтримано місцеві ініціативи Хорватії, Болгарії, Чорногорії тощо.

В Україні дотепер зберігаються застарілі підходи до управління у сфері культури, національна культура виявилася повністю неспроможною до конкуренції зі світовим культурним простором, а рішення державних органів не відповідають викликам часу. Натомість Європейський Союз демонструє нам сучасні підходи до управління у сфері культури, коли культура стає конкурентноздатним і самостійним елементом, що ідентифікує націю.

За оцінкою міжнародних експертів, Україна є європейською країною з надзвичайно багатими і різноманітними культурними традиціями. Саме тому вона потребує нової культурної політики та процедур вироблення рішень, які створили б умови для розквіту культури і творчості.Оскільки в країні досі домінують старі практики, типові для «командної економіки», експерти у своєму звіті наголошували на необхідності проведення в Україні реформи в публічному управлінні сфери культури, спираючись, де це необхідно, на європейський досвід.Отже, питання подальшого реформування системи публічного управління України не втратило своєї актуальності, а навпаки, стало одним із важливих завдань держави з огляду на намагання України інтегруватись в європейське співтовариство.