Релігія в сучасному житті

Релігія в сучасному житті

• 1. Дайте характеристику такому релігієзнавчому напряму як лінгвістичне релігієзнавство 2
• 2. Хеттська релігія 5
• 3. У чому полягає, за Конфуцієм, ідеал досконалої людини і як він вплинув на формування китайського суспільства? 8
• 4. Чим православ’я відрізняється від католицизму? 12
• 5. Вкажіть основні причини виникнення і масового поширення неорелігій 14

• 1. Дайте характеристику такому релігієзнавчому напряму як лінгвістичне релігієзнавство
• Лінгвістичне релігієзнавство — перший розділ лінгвістичного культурознавства. Кожна з лінгво-культурологічних дисциплін знаходиться на стику між лінгвістикою і культурознавством. Лінгвістичне релігієзнавство, зокрема, займає проміжне положення між мовознавством і релігієзнавством. Воно досліджує проблеми, пов’язані з міфологічними уявленнями про походження мови і його магічної функції.
• У більшості релігій Бог з’являється як творець, деміург спочатку всього існуючого, а потім — їх словесних позначень. Таким, зокрема, був Бог Птах у древніх єгиптян. Проте в Біблії відображені інші уявлення про походження мови: староєврейський Бог Ягве (Саваоф) спочатку створював слова, а потім — речі які вони позначають (пригадаєте: «Спочатку було слово…»). Бог Ягве створив лише одну мову, а як же пояснює Біблія походження безлічі світових мов? Міф про вавилонське стовпотворіння оповідає, що в древньому Вавилоні була зроблена одного дня спроба побудувати башту, з якою можна було б дістатися до самого Бога. Розгніваний Бог змішав мови будівельників цієї башти. Тим самим він позбавив їх можливості розуміти один одного, а отже, і можливості продовжувати будівництво башти. З тих пір на Землі з’явилася безліч мов. Слабкість міфологічних пояснень мовного філогенезу полягає в тому, що вони виходять тільки з чудотворних здібностей Бога, проте, і в міфах відображена свідомість важливої ролі мови в людському житті. Про це свідчить, зокрема, цей міф про творіння вавилонського стовпа.
• Прагматична функція мови, що розглядується у відношенні до божественних, надприродних істот (демонів), виступає в релігійній свідомості як магічна функція. У чистому вигляді ця функція представлена в заклинаннях. Завдяки ним людина, що встановила контакт з надприродними істотами може здійснювати чудеса — зціляти смертельно хворих, воскрешати мертвих і тому подібне. Жрець (чаклун, шаман і т. п.) перетворює мир без участі яких-небудь матеріальних сил.
• Магічна функція мови є функція чудодійна. Безліч прикладів її використання приведена в книзі Д. Фрезера «Золотая ветвь». Ось лише один з них. Приблизний опис малайського наступне чаклунства: «Беруть залишки нігтів, волосся, вій або слини наміченої жертви, так, щоб була представлена кожна частина тіла. Потім з воску, здобутого в покинутих бджолиних вуликах, виготовляється лялька. Протягом семи ночей вона повільно спалюється під лампою із словами:
• Адже я не віск, не віск розтоплюю тут,
• А спалюю печінку, серце і селезінку та когось.
• Після сьомого разу ляльку остаточно розтоплюють, і жертва «помирає».
• З магічної точки зору віруючі сприймають і молитви. Якоюсь мірою молитва має дійсний позитивний психологічний ефект самонавіювання, оскільки вона може налаштовувати віруючих на терпіння, на надію, що їхні страждання не марні, що їхні вороги будуть покарані і тому подібне. Таким чином людина позбавляється негативних емоцій, бажання помсти тощо. Щоб це відчути, звернемося до такої наприклад, молитви: «Господи, услыши молитву мою, вонми молению моему во истине Твоей, услыши меня в правде Твоей и не входи в суд с рабом Твоим, ибо не оправдается пред Тобой никто из живущих. Ибо теснит враг душу мою, втоптал в землю жизнь мою, вверг меня во тьму, как умерших в давние дни… Избавь меня от врагов моих, Господи! к тебе прибегаю. Научи меня творить волю Твою, ибо Ты — Бог мой…». Молитва заснована на вірі, що Бог допоможе людині бути на висоті найвищих етичних вимог.
• Як у заклинаннях, так і в молитвах чоловік встановлює комунікативний зв’язок з надприродними істотами. Ці істоти і повинні здійснювати дії, бажані для цієї людини. У всіх релігіях вони діляться на добрих і злих. Спілкування з останніми завжди викликало страх в народі. Людей, які спромоглися на таке спілкування, намагалися позбутися, навіть — стратити (пригадаємо у зв’язку з цим повість А.І. Купріна «Олеся»). До добрих божеств у слов’ян відносилися Перун (Бог грому і блискавки), Сварог (Бог сонця), Біліє (Бог тваринництва), Стрибог (Бог вітру), Мокошь (Богиня любові і рукоділля), а до злих — Лісовик (дух лісу), Водяний (дух води), русалки, вовкулаки і тому подібна нечисть. Звідки вона бралася? З мертвяків, тобто з людей, померлих неприродною смертю. «Один старий розповідав: «Як вмре чоловік своєю смертю, то іде або на небо — у рай, або в пекло, до біса. А хто повіситься, або втопиться, той на небо не йде, а ходить собі по землі… Бо його Бог не кличе, то вин і ходить поки не прийде йому година…
• Де живуть мертвяки? У всіх нечистих місцях — у болотах, в хащах і тому подібне Всі вони на службі у біса, а деякі дослужуються до лісовиків, водяних і тому подібне «чинів». Один Лісовик розповідав: «Я така ж людина як і всі люди, але на мені хреста немає, я проклятий, мене мати прокляла» (Там же. — З. 7). На службі у бісів знаходяться і русалки. От як про них розповідав одеський протоієрей Соколов: «Особи жіночої статі. Ходять голі. Тіло біле, як сніг. Обличчя світле, як висхідний місяць… Дів і молодих жінок не люблять, але чоловіків з реготом оточують, рвуть одяг, поки абсолютно не зроблять голими. Потім ззаду хапають попід пахви, лоскотанням приводять їх в регіт і лоскочуть до тих пір, поки вони не знепритомніють. Тоді, обсипаючи їх поцілунками, беруть на руки і невидимками приносять в будинок і укладають на їхнє ліжко, а одруженого — до дружини під бік» (Зеленин Д.К. «Очерки русской мифологии»).
• Спілкування з добрими божествами, за релігійними уявленнями, не визнається негожим. Більш того, воно заохочується. Кожна людина — залежно від конкретної ситуації - має повне право вступити в контакт з тим або іншим Богом. У древніх греків була досить деталізована картина світу, окремі фрагменти якої знаходилися у веденні відповідних богів» — Зевса (грому і блискавки), Геліоса (сонця), Посейдона (моря), Гефеста (вогню), Гермеса (торгівлі), Ареса (війни), Феміди (правосуддя), Немезіди (відплати), Мойри (долі), Афродіти (любові і краси) та ін. У скрутну хвилину художники і учені радилися з Аполлоном, а лікарки — з Асклепієм. Спілкування з ними допомагало древнім грекам опановувати і перетворювати світ.
• 2. Хеттська релігія
• У XIX ст. до н.е. в Малій Азії виникає перша держава хеттів (хаттів), яка консолідується при царі Телепіні (близько 1535 р. до н.е.). У XII ст. до н.е. Хеттське царство розпадається на дрібні князівства, починається занепад Хеттської культури. Проте, хеттська культура продовжувала існувати в Малій Азії, на Анатолійському півострові. У VII-Х до н.е. останнє хеттське князівство Кархемиш було зруйновано царем Ассірії Саргоном II. Про хеттів зовсім забули в наступні столітті, як і про їх переможців — ассірійців. Тільки в нашому столітті сходознавці отримали реальне уявлення про хеттське мистецтво і досягли справжніх успіхів в складній справі розшифровки хеттських написів.
• Великому чеському вченому Беджиху Грозному (1879−1952) вдалося знайти «мову-ключ» до таємничої хеттської мови. Нею виявилася українська мова і інші слов’янські мови. По-хеттські «небо» звучить як «небіс», «вода» — як «ватар», «їсти» — як «ецца», «довгий» — як «дулуга», «новий» — як «нова», «кістка» — як «хаста». А як співпадає хеттський чисельник «три» з українським «три», або «сіпта» з українським «сім». Б. Грозний встановив читання хеттських клиноподібних написів. Можна висловити судження, що Хеттська держава була заснована народом, що належав до слов’янської мовної групи, який у ІІ тис. до н.е. з півдня Європи переселився до Малої Азії на Анатолійський півострів. Цілком ймовірно, що засновниками Хеттської держави були індоєвропейці, арійці.

Про релігію хеттів дають уявлення камінні рельєфи, що зображають процесії богів, інші культові сцени і релігійні тексти. Для хеттів був характерним культ Великої богиніМатері природи, що уособлював сили плодючості. Також у хеттів почитався бог грози, грому і блискавки Тещуб, який пізніше перетворився на бога — покровителя держави. Хетти вклонялися і богу вмираючої і воскресаючої природи Телепіну. Поряд з цим у хеттів зберігалися багаточисленні культи місцевих божеств, що є відгомоном родового устрою і великого значення племінної верхівки. Хеттськая релігія, як і вся хеттськая культура, складалася завдяки взаємодії культур різних народів. В період об'єднання розрізнених міст-держав в єдине царство місцеві традиції і культи, мабуть, зберігалися. Хеттські тексти буквально пістрявлять іменами різних богів. Лише в епоху імперії велика централізація влади породила тенденцію до ототожнення божеств із схожими функціями. Індоєвропейські і хаттські (хатти — одна з найдавніших цивілізацій, 3−2 тисячоліття до н.е.) релігійні погляди були найдавнішими шарами, що складали основу хеттського світогляду. Велика частина богів індоєвропейського походження була пов’язана з містом Канеш. До них відносяться бог — захисник Пірва, бог дня Сиват, який у хеттів поступово був витиснений хаттським Богом Сонця Естаном, а в лувійцев зберігся під ім'ям Тіват. У текстах часто зустрічається згадка Сиу-сумміса — Бог-наш; вперше воно з’являється в «Написі Аніти». З міфів слід зазначити «Міф про царицю Канеса», що має паралелі в інших індоєвропейських міфологиях. Явне індоєвропейське коріння має і багато обрядових пісень (наприклад, «Гімн Пірве»), гімни («Гімн Богові Сонця», який пов’язаний з морем) описи царського похоронного ритуалу.

Міфологія хаттів також зробила істотний вплив на хеттськую культуру. Мабуть, одним з головних хаттських богів був Бог Сонця Естан (Істанус). Він є героєм багатьох міфів, йому присвячені гімни і молитви. У районі Хаттуси більш за всіх почитали Сонячну Богиню міста Арінни Вурунсему. Яке місце вона займала в пантеоні по відношенню до Естану, ми не знаємо, оскільки її чоловіком вважався Бог Грози Тару (Сару). Вже в «Написі Аніти» він з’являється верховним богом, часто іменується «царем небес, владикою землі Хатті». Він був богом битви і зв’язувався з військовими успіхами царства Хеттського. У міжнародних договорах Бог Грози виступав представником всієї держави (див. «Мирний договір між Рамсесом і Хаттусилі»). Його священною твариною був бик, що інколи замінював на вівтарях зображення бога. Богові Грози присвячено багато міфів: «Міфи про Іллуянке», «Луна, що впала з неба», «Телепінус і дочка Океана». Дочками Вурунсему і Тару були сонячне божество Мецулла і Хулла, а внучкою — богиня Цинтухи, яких також почитали в Арінне. Одним з найдревніших богів був Хальсамуїт — Бог Престолу, уособлення царської влади. Покровителькою Хаттуси вважалася войовнича богиня Інара, що грала помітну роль в «Міфі про Іллуянке». Хаттськоє походження має і богиня Катахцифурі - «Цариця Богиня» у хеттських текстах іменована Камрусепой (див. «Міфи про Камрусепе», «Місяць, що впав з неба», «Зникнення Телепінуса»). У текстах зустрічаються згадки бога-коваля Хасаміля, бога-пастуха Хапанталі, божества підземного світу Лельвані, богині зерна Каїт, бога Місяця Кашку. Життєву силу природи втілював Бог родючості Телепіну, ім'я якого нерозривно пов’язане з міфом про зникаючого бога. Хаттський вплив відчувається в уявленні хеттів про мову богів і людей — імена богів на них нібито звучать по-різному. Багато імен хеттських божеств є простим перекладом з хаттського. З кінця Древнього царства хеттськая релігія попала під сильний хуррітськоє (хурріти — древній народ, що існував у північній Месопотамії у другій половині 3 тисячоліття. до н.е.) вплив. Бог Грози з міста Неріка знайшов свою паралель в синові Хебат — богові Шаррумі. Хеттським храмом вважався великий мощений двір, оточений безліччю господарських і культових споруд. Статуя бога, зазвичай зроблена з дорогоцінного металу, містилася в целі (цела — кімната, або внутрішня частина культових споруд; внутрішнє святилище) так, що не була видна тім, що зібрався у дворі. Швидше за все, обряд богослужіння проводили вибрані жерці. Храм вважався житлом бога, а жерці - його слугами, які годували, поїли, одягали і всіляко ублажали його.

Нещастя і невдачі сприймалися хеттамі як кара за якою або провина. Найчастіше для прояснення причин божого гніву служили ворожіння. Існували три основні методи: ворожіння по нутрощах жертовних тварин, по польоту птиць і по долі. Останнім займалися ведуньї, яких звали «старими» .

Мистецтво, архітектура хеттів становить великий інтерес, і саме йому багато в чому зобов’язане могутнє ассірійське мистецтво. Задовго до утвердження панування Ассірії біля входу у хеттські храми і палаци височіли грандіозні фігури фантастичних тварин — вартових. Археологи знайшли оригінальні скульптури на Чорній горі: камінні голови з великими очима, які вражають своїм пильним поглядом.

3. У чому полягає, за Конфуцієм, ідеал досконалої людини і як він вплинув на формування китайського суспільства?

Конфуціанство — стародавня китайська філософська школа, згодом впливова філософсько-релігійна течія, основа китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства. Засновник — китайський філософ Конфуцій (551−479 рр. до н.е.). Вчення Конфуція, яке з’явилося на основі давньокитайських релігійних та філософських вчень, тим не менш сильно відрізняється від них, а в деяких питаннях навіть має суперечності з ними. Однією з таких суперечностей є думка про першорядність суспільних відносин та їх пріоритет над природою. Якщо давньокитайські вчення вважають досконалим природній порядок і, як наслідок, ідеальним все, що було створено не людською працею, то Конфуцій у першу чергу піддав це сумнівам та довів свої переконання тим, що природне начало в людині є зовсім не ідеальним. В противагу до тих східних вчень, що передували конфуціанству, воно несе думку про те, що є головним в житті, тобто те, до чого має прагнути людина — не замкнутися на досягненні особистої гармонії з природою, а досягнути гармонії з самим собою та гармонії з суспільством. Саме Конфуцій першим на Сході висловив думку про те, що головне для людини — гармонія з подібними. Виказавши це припущення, він пов’язав зовсім різні для нього області дослідницької діяльності людини — державу, суспільство і людину. Предметом першорядної важливості у Конфуція вважається суспільство людей, і його складова — конкретна жива людина. Одним із перших Конфуцій дав своє пояснення силам, що змушують людину діяти. І даючи це пояснення, він ввів ряд повністю нових понять. Деякі з них, на довгий час визначили не тільки параметри розвитку політичної культури, а в багато чому і долю духовної культури усього китайського народу. Вперше в історії культури була створена реальна модель ідеальної людини, яка спричинила великий вплив на форму національного характеру ті духовного життя китайців.

Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов’язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Етика конфуціанства спрямована на самопізнання і самовдосконалення, на відвертання людини від поганих вчинків. Конфуціанство соціалізовано, прив’язано до суспільного життя. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов’язків між членами суспільства. Основа соціального устрою — моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошення влади правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу. Етика конфуціанства побудована на засадах незавдання шкоди та помірності. Виховання при цьому спрямоване на розвиток моральності, зосередженості та мудрості. За порушення морально-етичних норм людину карають не боги, а вона сама себе, тобто погані, або добрі вчинки забезпечують щасливе чи злиденне подальше існування.

Конфуцій жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи, і коли питання стабільності держави вийшли на перший план. Як правильно керувати державою, щоб зберегти в ній незмінний порядок — питання, яке хвилює Конфуція в першу чергу. Людина цікавить його не сама по собі, а як частина ієрархії, де вона займає чітко визначене місце. Тому вчення про людину є невіддільним від вчення про керування державою. Ціль конфуціанського вчення про людину — показати, як повинна поводитися людина в різних ситуаціях, тобто це вчення має яскраво виражену практичну спрямованість, а теоретичний аспект є підлеглим: обґрунтувати вічність і незмінність правил поведінки, що рекомендуються, і відносин між людьми. Досить познайомитися з таким твором, як «Лунь юй», що усі дослідники вважають найбільш достовірним вираженням поглядів Конфуція, щоб переконатися, що для нього немає проблеми людини, а є набір практичних порад, які дає вчитель Кун. Світоглядну основу вчення про людину Конфуцій не обговорює. Кун — Цю пропонує свої рекомендації, виходячи з традиційних китайських поглядів на будову світу. З контексту його висловів стає зрозумілим те, що людину він розглядає як особливий предмет природи, що підкоряється їй, але й вміє їй протистояти. Це пояснюється серединним положенням людини щодо Неба і Землі: з одного боку, людина вкладається у світобудову, складаючи з нею єдине ціле і, виступаючи з'єднуючою ланкою між Небом і Землею, а з іншого боку — людина займає у світобудові унікальне місце, що дозволяє їй співвіднести себе як з Небом, так і Землею. Традиційні для китайських світоглядних систем категорії - дао («правильний шлях») і де («обдарованість») — також використовуються в «Лунь юй» без обговорення і додаткових коментарів. Взагалі Конфуцій волів за краще не займатися питаннями світобудови і світогляду, зокрема, відмовлявся висловлюватися про духів, зосередившись на вченні про правильну поведінку. Конфуцій відмовлявся обговорювати питання про природу людини, як свідчить «Лунь юй», обмежившись розпливчастим висловленням: «По своїй природі (люди) близькі один одному; по своїх звичках (люди) далекі один від одного».

Конфуцій чітко розмежовує людей, що мають різний соціальний статус, в залежності від моральних якостей, яким він приписує надлюдське, всесвітнє значення і тим самим затверджує неминучість і непорушність соціального розшарування. На його думку, небо стежить за справедливістю на землі, стоїть на сторожі соціальної нерівності.

Моральні якості складають 5 взаємозалежних начал, чи сталих: «жень» — гуманність, людинолюбство; «сінь» — щирість, прямота, довіра; «і» — обов’язок, справедливість; «лі» — ритуал, етикет; «чжи» — розум, знання. Основа людинолюбства — «жень» — «шанобливість до батьків і поважність до старших братів», «взаємність» чи «турбота про людей» — основна заповідь конфуціанства. «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». «Жень» — це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Обов’язок — «і» — це моральне зобов’язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов’язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками. Задача відтворення норм поведінки покладається на саму людину: «Стримувати себе для того, щоб в усьому відповідати вимогам ритуалу, — це і є людинолюбство… Здійснення людинолюбства залежить від самої людини, хіба воно залежить від інших людей?» Так гуманність зв’язується з ритуалом, причому людина повинна прикласти певні зусилля, щоб перебороти себе, включитися в систему відносин, регульованих правилами етикету, і домогтися того, щоб далі проявляти себе щонайкраще без додаткових зусиль, тобто стати «шляхетним мужем» (Цзюнь-цзи). Усе це вказує на необхідність виховання, що передбачає діяльну участь у ньому самої людини, її прагнення стати вихованою. Але це не означає відмову від відповідальності. Скоріше мова йде про урівноваженість і того і другого, тому що природність забезпечує прояв щирості: «Після того як вихованість і природність у людині врівноважать один одного, вона стає шляхетним мужем».

Варто підкреслити, що не будучи філософією і релігією в повному змісті цих слів, конфуціанство відіграє величезну роль в історії Китаю. Конфуціанство — це так само і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, словом, — це основа всього китайського способу життя. Протягом більше ніж двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на цих переконання, психологію поведінки, мислення, сприйняття, на їхній побут і уклад життя.

4. Чим православ’я відрізняється від католицизму?

Внаслідок поділу Римської імперії на Західну, де домінувала латинська мова і культурна спадщина та один церковний центр Рим та Східну (Візантію), де культурної та церковної домінанти не склалось утворилось дві церкви з специфічними рисами. Схизма 1054 року привела до остаточного поділу християнства на католицизм та православ’я. Католицизм і православ’я мають досить істотні відмінності на рівні догматики, культу та церковної організації. Для католицизму притаманна певна гнучкість, схильність до пристосування до соціального оточення. Православ’я міцно тримається догматичної закостенілості, що спирається на визнання тільки Нікео-Константинопольського Символу віри.

Православ’я (Вселенська Православна Церква, Кафолічна Православна Церква, Вселенське Православ’я) — друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота у світі.

Католицизм — один із напрямків християнства, яке в одинадцятому столітті розділилось на католицьку (західну) і православну (східну) церкви.

І католицизм, і православ’я визнають священними сім Святих Таїнств: Євхаристія, Покаяння, Миропомазання, Соборування, Священство, Хрещення та Вінчання. Проте головна розбіжність у християнських церков — це ставлення до догматів. Догмати католицької церкви відрізняються фундаментально від учення православ’я — та мають такі ознаки:

· догмат про походження Святого Духа (filioque) — від Бога-Отця і від Бога-Сина, на відміну від православ’я, де визнається походження святого Духа прямо від Бога-Отця;

· вчення про чистилище — проміжне місце між раєм та пеклом, у якому душі грішників очищуються перш ніж отримати вічне щастя в раю. У чистилищі тимчасово попадають душі людей, які не розкаялись в повсякденних гріхах або спокутують смертні;

· догмат про непорочне зачаття Діви Марії. Догмат існує з 1870 року;

· догмат про непогрішність Папи — у справах віри з питань віри й моралі папа римський, як Найвищий Пастир Церкви не може, зобов’язуючи всіх віруючих, помилятися. У 1870 був прийнятий догмат про непогрішність Папи в питаннях віри і моралі. У православ'ї немає земних намісників Бога.

Інші канонічні відмінності, що вирізняють католицизм та інші християнські течії:

· безшлюбність усього духовенства в римському католицизмі. У православ'ї духівництво ділиться на чорне (що чернечить) і біле (одружене);

· перманентність священства — священик, раз посвячений, не може залишити духовного сану;

· почесний титул кардинала, якого немає в інших християнських церквах;

· заборона розірвання шлюбу.

Православні і католики визнають права світських властей (у православ'ї концепція симфонії духовних і світських властей). У католицизмі існує догмат про верховенство церковної влади над світською (the Bull «Unam Sanctam»), який на сьогоднішній день розглядується лише з історичної точки зору.

Православні не визнають явища Діви Марії в Лурді і Фатіме достойменними, Ватикан же визначає їх як «гідні віри». Православні вважають украй підозрілими католицькі містичні практики, пов’язані з посиленими фантазіями (медитаціями) щодо страждань Христа. У православ'ї вважають стигмати проявом самогіпнозу. Західні католики вважають підозрілими православні містичні практики.

Православ’я негативно відноситься до руху харизматичного оновлення, підтриманого деякими Папами.

Православ’я критикує надмірно юридичний, схематичний і «торгашеський» стиль католицьких богословів. Середньовічна торгівля індульгенціями в наші дні набула формальний характер.

Православні засуджують католицьку практику, коли до конфірмації (приблизно до 12 років) дітей і підлітків не причащають.

Спільна молитва православних з розкольниками по канонічному праву допускається, хоча і не рекомендується; але не всі православні, що вважають католиків розкольниками, будуть з ними разом молитися.

Взаємодія православних і греко-католиків (уніатів, католиків східного обряду) на Україні породила безліч проблем в стосунках російської православної Церкви та Ватикану.

Католицькі ієрархії нерідко стверджують, що Православна і Католицька Церкви рівні в тому або іншому сенсі, наприклад, в засобах спасіння, при цьому Католицизм не визнає єдиної Православної Церкви і веде діалог з помісними православними церквами поодинці.

5. Вкажіть основні причини виникнення і масового поширення неорелігій

Неорелігії або новітні релігійні рухи (НРР) — релігійні течії, чиє віровчення та організаційні структури виникли у другій половині ХІХ-ХХ ст.

Справжній вибух неорелігій спостерігався у другій половині ХХ ст. Єдиної точки зору щодо того, який релігійний рух називати новітнім немає. Одні дослідники пропонують вважати НРР ті рухи, які зародилися у 1960;1970;ті рр., другі - у 1940;1950;ті рр. Нарешті, треті наполягають віднести до неорелігій течії, які з’явилися за останні 150−200 років. Це дозволить, на їхню думку, занести до НРР Свідків Єгови і мормонів.

Зростанню НРР сприяє загальна орієнтаційна криза західної цивілізації, криза традиційних інститутів, синтез західних і східних духовних традицій, втома від раціональності й утилітаризму, незадоволеність відповідями на животрепетні питання, отриманими у традиційних суспільних рамках. НРР поширені по світу неоднаково. Деякі з них не виходять за межі ареалу їх виникнення, як, наприклад, різні незалежні, месіанські, хіліастичні, синкретичні церкви й секти тубільців Тропічної і Південної Африки, Латинської Америки, Океанії. Більшість з них називає себе християнськими. Хоча через те, що у їх віровченні й обрядах багато запозичених елементів з тубільних культів, вони радше належать до традиційних вірувань, ніж до християнства. Інші НРР не визнають державних кордонів і поширюють свої віровчення по всім континентам і відтак перетворюються на новітні світові релігії.

Існують різні види класифікації неорелігій. Найбільш поширеним є поділ новітніх релігійних рухів на

неохристиянство;

орієнталістські релігійні рухи;

синкретичні релігійні рухи;

неоязичництво.

До НРР можна також додати сайєнтологічні (Церква сайєнтології Л. Рон Хаббарда); психотерапевтичні та психо-спирітуальні рухи (різні практики йоги, послідовники Порфирія Іванова).

Неохристиянство — релігійні течії, які виникають у рамках християнської традиції. До неохристиянських течій з певними зауваженнями можна віднести Церкву Ісуса Христа святих останніх днів (ЦІХСОД), відому як церкву мормонів. Найбільш динамічно у світі розвиваються харизматичні церкви. Харизматичний (від грец. — Божа благодать) рух виник у 1906 р. у Лос-Анджелесі (США).

До орієнталістського (від лат. — східний) напряму належать нові індуські та буддистські рухи, які виникли у рамках релігійних систем Сходу. Для цих течій характерно запозичення положень з різних релігій. Буддистське або індуське вчення поєднується з елементами даосизму, конфуціанства, синтоїзму, тощо.

В основі синкретичних рухів лежать еклектично поєднані елементи західних і східних релігійних систем. Прихильники деяких з цих течій визнають основні релігії світу лише як різні шляхи до одного Бога, але тільки свою релігію вважають найбільш істиною, здатною подолати конфесійні розбіжності й об'єднати всі релігійні традиції. До синкретичних рухів належать Віра Багаї, Церква уніфікації, Велике біле братство, АУМ Сінрікьо, Церква «Останнього заповіту».

Термін неоязичництво об'єднує різні групи новітніх релігійних рухів, які, як правило, з’являються як наслідок спроб відродити первісні вірування передхристиянської доби і сакралізувати за їхньою допомогою національну ідею. Новий язичницький рух виник як реакція на модерні суспільні процеси, руйнування етнічної культури.

В Україні склався надзвичайно сприятливий клімат для поширення новітніх релігійних рухів. Серед головних причин цього процесу слід назвати соціально-економічну і політичну нестабільність; значну відірваність людей від церковних традицій; ослабленість історичних церков та їхніх місіонерських структур; потужний фінансовий тиск закордонних релігійних місій; брак високих ідеалів. Окрім того, НРР постають на хвилі протесту проти традиційних цінностей і пов’язані з молодіжною субкультурою. Часто до новітніх релігійних рухів прилучається юнацтво, яке розчарувалося в інших формах бунту (вживання наркотиків, секс-революція, контркультура тощо). Привабливою рисою НРР для деяких богошукачів є їхня екзотичність. Ідея поєднання Сходу і Заходу упала в Україні на добрий ґрунт, оскільки її розташування на межі різних цивілізацій спричинило формування у нашого народу світоглядного плюралізму, терпимого ставлення до інакомислення. В Україні харизматизм з’явився на рубежі 80−90-х рр. ХХ ст. і тісно пов’язаний з іншими протестантськими напрямами, переважно з п’ятидесятництвом. Нині в Україні нараховується понад однієї тисячі громад харизматичних течій. Найбільше з них належать до Церкви повного Євангелія. Переважна більшість харизматів складає молодь віком до 30 років. З кінця 1980;х рр. орієнталістські рухи починають проникати до України. На населення країни вони не справили значного впливу і складають сьогодні незначну частку від загальної кількості релігійних громад. Серед усіх східних течій в Україні найбільш помітним є Міжнародне товариства свідомості Крішни (МТСК), відоме також під назвою рух «Харе Крішна». Неоязичники України представлені кількома релігійними організаціями неоязичницької основи, зокрема громадами Рідної української національної віри (РУНВіра), слов’янсько-ведичного руху «Хара-Хорс» та ін.