Походження календаря

Походження календаря

Історія календаря — це історія геніального з'єднання астрономії й математики. Це також історія конфліктів, релігійної запопадливості й боротьби за владу.

Твердження, що календар був винайдений хліборобами для своїх потреб, щоб знати, коли зорювати землю, а коли збирати врожай, проіснувало досить довго, хоча воно й не витримує ніякої критики — як з погляду логіки, так і з погляду фактів. Хліборобам не потрібний формальний календар, щоб знати про зміну пір року, і примітивні співтовариства протягом багатьох поколінь умудрялися годувати себе без усякого календаря. Історично доведено, що календар був винайдений для того, щоб пророкувати точний час настання свят на честь того або іншого бога. Інакше кажучи, календар мав релігійне призначення. Перші назви місяців у Древньому Шумері мали префікс ЕЗЕН. Це слово перекладається як «свято», а не як «місяць». Місяці - це періоди, коли проводилися свято Енлиля, свято Нинурти й свята інших головних богів.

Те, що календар служив релігійним цілям, не повинне викликати подиву. Прикладом може служити звичайний християнський календар, що як і раніше управляє плином нашого життя. Його головне свято й осередок — це Великдень, святкування воскресіння Христа — відповідно до Нового Завіту — на третій день після розп’яття. Західні християни святкують Великдень у першу неділю після повні, що випливає за весняним рівноденням. Це створювало проблему для перших християн у Древньому Римі, де був прийнятий сонячний календар з 365 днів, а тривалість місяців мінялася й залежала від фаз місяця. Таким чином, обчислення дня Великодня вимагало залучення єврейського календаря, тому що Таємна вечеря, від якої починають відраховувати дні великодніх свят, насправді була трапезою у свято седер, яким євреї починають відзначати свій Великдень напередодні чотирнадцятого дня місяця Нисан під час повні. У результаті в перші сторіччя християнської ери Великдень святкувався по єврейському календарю. І тільки після того, як римські імператори Костянтин прийняв християнство й в 325 році нашої ери скликав Перший Всесвітній Собор у Никеї, ця залежність від єврейського календаря зникла. Християнство перетворилося в самостійну релігію.

Таким чином, ця зміна — як і саме походження християнського календаря — є відбиттям релігійних переконань і одночасно засобом для визначення дати релігійних свят. Те ж саме відбулося й у більше пізні часи, коли мусульмани потужним потоком заюшили з Аравійського півострова, щоб силоміць зброї скорити землі й народи на Сході й на Заході. Одним з перших їхніх актів було введення чисте місячного календаря, що мало глибокі релігійні наслідки: відлік часу починався з моменту переїзду засновника ісламу Мохаммеда з Мекки в Медину (в 622 році).

Історія римсько-християнського календаря, цікава сама по собі, може служити також ілюстрацією деяких проблем, що дісталися в спадщину від не дуже вдалого змішання сонячного й місячного календарів, у результаті чого потрібні були не припинялися ціле тисячоріччя реформи календаря.

Сучасний християнський календар був уведений татом Григорієм XIII в 1582 році й відповідно одержав назву григорианського календаря. Він являв собою реформований юліанський календар, у свій час названий на честь римського імператора Юлія Цезаря.

Цей великий імператор Рима, утомившись від римського календаря, що використовувався в той час непослідовного, запросив астронома Сосигена з єгипетського міста Олександрії, щоб той провів реформу календаря. Сосиген порадив забути про вирахування часу відповідно до фаз місяця й прийняти сонячний календар, як це зробили єгиптяни. У результаті тривалість роки стала рівнятися 365 дням, а кожний четвертий рік мав у своєму складі 366 днів. Однак такий календар не враховував додаткові 11 ¼ хвилини, які крім 365 днів і 6 годин були присутні в астрономічному році. Тоді ця погрішність здавалася незначної, однак до 1582 року, коли був прийнятий григорианський календар, перший день весни, зафіксований Собором у Никее як 21 березня, пересунувся на десять днів назад, на 11 березня. Тато Григорій XIII виправив помилку дуже просто: він видав указ, щоб наступний за 4 жовтня 1582 року день уважався 15 жовтня. У результаті цієї реформи був уведений сучасний календар, іншим нововведенням якого з’явився перенос початку року на 1 січня.

Пропозиція астронома Сосигена прийняти єгипетський календар не зустріло в Римі особливого опору, оскільки римляни, і особливо Юлій Цезар, були добре знайомі з Єгиптом, з його релігійними звичаями й календарем. У той час єгиптяни користувалися чисто сонячним календарем, у якому рік складався з 365 днів, поділених на дванадцять місяців по 30 днів у кожному. До цим 360 дням наприкінці року додавалося п’ятиденне релігійне свято, присвячений богам Осирису, Гору, Сету, Изиді й Нефтис.

Єгиптяни знали, що сонячний рік трохи більше 365 днів — причому різниця в них становила не один день за кожні чотири роки, як у Юлія Цезаря, що приводило до зрушення назад на один день за 120 років або на повний рік за 1460 років. Священним циклом єгипетського календаря був саме період з 1460 років, що збігався із циклом гелиакального сходу Сиріуса (Септ єгипетською або Сотис грецькою) під час щорічного розливу Нила, що, у свою чергу, доводився на день літнього сонцестояння (у Північній півкулі).

Едвард Майер («Agyptishe Chronologie») дійшов висновку, що при введенні єгипетського календаря такий збіг гелиакального сходу Сиріуса й розливу Нила доводилося на 19 липня. Ґрунтуючись на цих даних, Курт Сеті («Urgeschichte und alteste Religion der Agypter») обчислив, що ця подія могла мати місце або в 4240, або в 2780 році до нашої ери, і спостереження за небесними світилами проводилися або в Гелиополисі, або в Мемфісі.

У цей час дослідники єгипетського календаря згодні з тим, що сонячний календар з 360+5 днів не був першим календарем на Землі. Цей «цивільний», або мирський, календар був уведений тільки після встановлення в Єгипті династичного правління, тобто після 3100 року до нашої ери. На думку Ричарда Паркера («The Calendars of the Ancient Egypt»), це відбулося приблизно в 2800 році до нашої ери, і, можливо, при цьому «переслідувалися адміністративні й фіскальні цілі». Цивільний календар витиснув, або, скоріше, замінив перший «священний» календар стародавності. На думку «Британської енциклопедії», древні єгиптяни споконвічно користувалися місячним календарем. Р. А Паркер думав («Ancient Egyptian Astronomy»), що цей календар «був таким же, як і у всіх древніх народів», тобто складався із дванадцяти місячних місяців і тринадцятого додаткового місяця, що не дозволяв зрушуватися порам року.

Цей перший календар, на думку Локьера, був прив’язаний до моментів рівнодення й мав відношення до найдавнішого храму в Гелиополисе, орієнтація якого теж відповідала крапкам рівнодення. Всі ці особливості, а також зв’язок місяців з релігійними святами вказують на подібність древнього єгипетського календаря із шумерським.

Отже, коріння єгипетського календаря йдуть у епоху, ще до появи цивілізації на території Єгипту, і це значить, що єгипетський календар винайшли не єгиптяни. Цей висновок збігається з висновками, зробленими щодо появи Зодіаку в Єгипті, а також Зодіаку й календаря в Шумері: все це були митецькі винаходи «богів».

У Єгипті релігія й поклоніння богам зародилися в Гелиополисі, поблизу від пірамід Гизи. Оригінальна єгипетська назва цього міста Ганну (як ім'я правителів Нибиру), і про нього згадується в Біблії: коли фараон зробив Йосипа намісником усього Єгипту (Буття, глава 41), те «дав йому в дружину Асенефу, дочка Потифера, жерця Илиопольского». Самий древній храм цього міста був присвячений Птаху («Засновникові»), що, відповідно до єгипетських переказів, підняв Єгипет над водами Великого потопу й зробив цю землю населеної за допомогою широкомасштабних робіт з осушення. Потім влада над Єгиптом була передана Птахом своєму синові Ра («Сяючий»), якого також називали Тим («Чистий»). В окремому храмі, також розташованому в Гелиополисі, зберігався Небесний Човен Ра, конічний Бен-Бен, що один раз у рік показувався прочанам. Відповідно до записів єгипетського жерця Мането (написане ієрогліфами, його ім'я означає «дарунок Тота»), що у третім столітті до нашої ери склав список правителів Єгипту, Ра був главою першої божественної династії. Правління Ра і його спадкоємців, богів Шу, Геба, Осириса, Сету й Гора, тривало більше трьох тисяч років. На зміну першої прийшла друга божественна династія, засновником якої був Той, ще один син Птаха; ця династія знаходилася при владі у два рази менше часу, чим перша. Потім протягом 3650 років Єгиптом правила династія із тридцяти напівбогів. У сукупності, за свідченням Мането, божественне правління Птаха, династії Ра, династії Тота й династії напівбогів тривало 17 520 років.

Карл Р. Лепсиус («Konigsbuch der alten Agypter») звернув увагу, що цей проміжок часу в точності рівняється дванадцяти циклам Сиріуса по 14б0 років кожний, що підтверджує гіпотезу про доісторичне походження календарно-астрономічних знань Єгипту.

У попередніх своїх книгах я дійшов висновку — на підставі численних свідчень, — що Птах і Ра відповідали богам Енки й Мардуку месопотамского пантеону. Коли після Великого потопу Земля була поділена між ануннаками, саме Енки і його спадкоємцям дісталися африканські землі, а ЄДИНИЙ (біблійний Едем) залишився в руках Енлиля і його нащадків. Бога Тота, що був братом Ра/Мардука, шумери називали Нингишзида.

Основною причиною запеклих суперечок, що пішли за розділом Землі, стала відмова Ра/Мардука визнати цей розділ. Він був переконаний, що батька незаконно позбавили влади над всією Землею (про що говорить його ім'я-епітет ЕНКИ — «Пан Землі») і що він сам, а не спадкоємець Енлиля Нинурта повинен управляти Землею з Вавилона, міста в Месопотамії, чия назва означала «Врата богів». Амбіційний Ра/Мардук посварився не тільки із прихильниками Енлиля, але й з деякими зі своїх братів, втягши їх у цей жорстокий конфлікт. Спочатку він покинув Єгипет, а потім повернувся, щоб пред’явити права на керування країною.

Під час цієї боротьби, що йшла зі змінним успіхом, Ра/Мардук став причиною смерті свого молодшого брата Думузи, передав кермо влади своєму братові Тоту, а потім відправив його в посилання, змусив ще одного брата Нергала перейти на сторону супротивника у Війні богів, що в остаточному підсумку привело до ядерної катастрофи. Для історії календаря особливо важливі його мінливі відносини з Тотом.

Як вказувалося вище, у єгиптян був не один календар, а два. Основою першого, чиє походження йде коріннями в доісторичні часи, була Місяць.

Другий календар, уведений через кілька сторіч після встановлення влади фараонів, був заснований на сонячному році тривалістю 365 днів. Всупереч думці, що новий «цивільний» календар був адміністративним нововведенням фараона, ми насмілимося припустити, що й він, подібно першому, був митецьким дітищем богів — різниця полягала лише в тім, що перший був винайдений Тотом, а другий Ра.

Важливою й унікальною особливістю «цивільного» календаря був розподіл тридцатидневних місяців на «декани», тобто періоди по десяти днів, кожний з яких починався гелиакальним сходом певної зірки. Дана зірка (зображена у вигляді бога, що пливе в човні по небу) повинна була вказувати на останній перша година ночі, а після закінчення десяти днів спостереження переносилися на іншу зірку.

Можна припустити, що введення календаря, в основі якого лежали десятиденні періоди, було навмисним актом Ра в його конфлікті, що не припиняється, з Тотом.

Обоє минулого синами Енки, великого вченого ануннаков, і можна сміло припустити, що більшу частину своїх знань вони одержали від батька. Виявлений археологами месопотамський текст підтверджує цю гіпотезу у відношенні Ра/Мардука. Текст починається зі скарг Мардука батькові на недолік знань в області медицини. На це Енки відповідає, що йому більше нема чого дати Мардуку й що він уже навчив його всьому, що знав сам.

Бути може, у відносинах братів були присутня ревнощі? Обоє одержали знання по математиці й астрономії, обоє минулого навчені мистецтву будівництва святилищ; свідченням досягнень Мардука в цих областях служить величний зиккурат у Вавилоні, що — за твердженням «Енума елиш» — був спроектований їм самим. Однак, як свідчить наведений вище текст зі скаргами, в області медицини Мардук уступав братові: він не вмів воскрешати мертвих, а Той умів. Про це говорять як месопотамскі, так і єгипетські джерела. На шумерських малюнках він зображується з емблемою з переплетених змій. Ця емблема належала його батькові Енки, що володів мистецтвом генної інженерії - цілком можливо, що це було зображення подвійної спіралі ДНК. Шумерське ім'я Тота, означає «Владика чистого дерева» і свідчить про його вміння воскрешати мертвих. В одному із шумерських гімнів він названий «Паном зцілення», «Паном, що тримає за руку», «Владикою чистого дерева». Його ім'я постійно зустрічається в магічних заклинаннях, присвячених лікуванню, і в езотеричеських текстах. У серії заклинань і магічних формул Маклу «Про спалювання» йому присвячена ціла табличка під номером сім. В одному із заклинань, присвячених мореплавцям, що потонули, жрець волає до формул «Сирис і Нингишзиди, чарівників і магів».

Сирис — це ім'я богині, що не входить у шумерський пантеон і, цілком можливо, якось зв’язаної із зіркою Сиріус, а в єгипетському пантеоні Сиріус асоціювався з богинею Изидою. У єгипетських міфах саме Той допоміг дружині Осириса взяти в розчленованого на частині чоловіка насіння, від якого Изида завагітніла, а потім народила Гора. Але й це ще не все. У написі на так званій Стелі Меттерниха богиня Изида розповідає, як Той воскресив її сина Гора, що вмер, ужалений отрутним скорпіоном. Почувши її плач, Той спустився з небес — він мав магічну силу, що створила цей мир — і створив чудо. До ночі отрута покинула тіло Гора, і він повернувся до життя.

Єгиптяни вірили, що «Книга мертвих», уривки з якої вирізалися на стінах гробниць фараонів, щоб допомогти померлий перейти в загробне життя, була власноручно написана Тотом. У більше короткій праціі, що єгиптяни називали «Книгою подиху», затверджувалося, що Той, «самий могутній бог», написав її «своїми власними пальцями», щоб подих Ка тривало вічно й життя на Землі не кінчалася.

Із шумерських джерел нам відомо, що такими важливими для фараонів знаннями — умінням воскрешати мертвих — володів Енки. У довгій поемі про подорож Инанни/Иштар у Нижній Мир (Африку), що була володінням її сестри, що була замужем за іншим сином Енки, незвану гостю вбивають. У відповідь на благання її батька Енки впливає на тіло за допомогою випромінювання й звуку, і Инанна оживає.

Очевидно, що в цю таємницю не був присвячений Мардук, і батько, вислухавши його скарги, дає ухильну відповідь. Цього було досить, щоб честолюбний і рветься до влади Мардук відчув ревнощі до Тоту. Відчуття образи й навіть погрози, як видно, було ще більш глибоким. По-перше, саме Той, а не Мардук допоміг Изиде пожвавити розчленованого Осириса (онука Ра) і врятувати його насіння, а потім воскресити отруєного Гора (правнука Ра). По-друге, всі ці події - як свідчать шумерські тексти — привели до союзу Тота й Сиріуса, основи єгипетського календаря й провісника доброчинного розливу Нила.

Чи вичерпувалися цим причини для ревнощів, або в Ра/Мардука були більше вагомі підстави бачити в Тоте суперника, погрозу своєму верховенству? За свідченням Мането, довгий період правління першої династії, що почалася з Ра, закінчився раптово — після короткого трьохсотрічного правління Гора й конфлікту, що ми назвали Першою війною пірамід. Потім правителем Єгипту став не черговий нащадок Ра, а Той, чия династія знаходилася при владі (за твердженням Мането) протягом 1570 років. Це була епоха миру й прогресу, що збіглася за часом з пізнім кам’яним віком (неолітом) на території Близького Сходу — першою фазою цивілізації, що була дарована ануннаками людству.

Чому саме Той, а не інший син Птаха/Енки був обраний для зміни династії Ра в Єгипті? Ключ до розгадки можна знайти в роботі У. Осборна-Молодшого «Religion of the Ancient Egyptians», що затверджує наступне: «Незважаючи на те що в міфології Той належав до богів другого рангу, він завжди залишався прямим породженням і частиною Птаха — первістком верховного бога». Може бути, саме складні закони спадкування ануннаков, коли законним спадкоємцем ставав син від єдинокровної сестри, відтискуючи на другий план первістка (якщо його матір'ю теж не була єдинокровна сестра батька) — саме ними обумовлені нескінченні тертя між Енки (первістком Ану) і Енлилем (сином від єдинокровної сестри Ану), — стали причиною того, що обставини народження Тота якимсь образом загрожували претензіям Ра/Мардука на верховенство?

Відомо, що спочатку династія богів улаштувалася в Гелиополисе, а згодом неї перемінила божественна тріада Мемфіса (після того як Мемфіс став столицею об'єднаного Єгипту). Однак між ними у влади перебувала династія богів на чолі з Тотом. Центром його «культу» був Гермополис («місто Гермеса»), єгипетська назва якого, Хеменну, означає «вісім». Один з епітетів Тота звучав як «Пан восьми», що, на думку Генріха Бругса («Religion and Mythologie der alten Aegypter»), указує на вісім небесних напрямків, у які входять, чотири сторони світла. Можливо, цей епітет пов’язаний з умінням Тота визначити вісім крапок «зависання» Місяця — небесного тіла, з яким асоціювався бог Той.

Мардук, «Бог Сонця», асоціювався із числом десять. У числовій ієрархії ануннаков Ану мав найвищий ранг, шістдесят. Ранг Енлиля рівнявся п’ятдесятьох, а Енки — сорока (тобто менше). Мардук мав ранг, рівний десяти, і саме цією обставиною могло бути обумовлене поява «деканів». І дійсно, вавилонська версія міфу утвору приписує Мардуку винахід календаря, у якому рік складався із дванадцяти місяців, поділених на три частини.

Він рік розділив — накреслив малюнок: Дванадцять місяців зоряних розставив він по трьох.

Це розбивка небес на тридцять шість частин — явна вказівка на введення календаря із тридцятьма шістьма «деканами». В «Енума елиш» цей розподіл приписується Мардуку, тобто Ра.

Міф утвору, що має явно шумерське походження, відомий нам у вавилонському переказі (сім таблиць «Енума елиш»). Цей переказ — за одностайним висновком учених — був призначений для прославляння вавилонського бога Мардука. Тому ім'я «Мардук» було вставлено в оригінальний шумерський текст, замінивши прибульця з далекого космосу планету Нибиру, що одержала ім'я «Пана небес»; крім того, при описі подій, що відбувалися на Землі, верховний бог Енлиль був теж замінений Марчуком. Таким чином, Мардук став очолювати як на Небі, так і на Землі.

Поки не будуть знайдені таблички з оригінальним шумерським текстом міфу утвору (або хоча б його фрагменти), неможливо судити, чи були тридцять шість «деканів» винаходом Мардука, або така розбивка просто запозичена їм із Шумеру. Основним принципом шумерської астрономії був поділ навколишню Землю небесної сфери на три «шляхи» — шлях Ану в центральній частині, шлях Енлиля в північній частині неба й шлях Еа (тобто Енки) на півдні. Уважалося, що ці шляхи являють собою екваторіальний пояс у центрі й два пояси, обмежені північним і південним тропіком. В одній з моїх попередніх книг було показано, що захоплюючий екватор шлях Ану простирається на 30 градусів до півночі й до півдня, а його загальна ширина становить 60 градусів; на шляху Енлиля й Еа теж доводиться по 60 градусів. Отже, у сумі всі три шляхи покривають весь 180-градусний небесний звід від півночі до півдня.

Якщо цей розподіл небесного зводу накласти на розподіл року на дванадцять місяців, то в результаті вийде саме тридцять шість сегментів. Така розбивка — у результаті чого утворилися «декани» — було придумано у Вавилоні.

В 1900 році сходознавець Т. Дж. Пинчес, виступаючи на засіданні Королівського астрономічного суспільства, представив свою реконструкцію месопотамської астролябії. Це був круглий диск, розділений, подібно розрізаному пирогу, на дванадцять секторів і три кільця, у результаті чого все небо виявлялося поділеним на тридцять шість областей (мал. 102). Круглі I символи поруч із назвами вказували на небесні I тіла, а самі назви (широкозахватні) були назвами зодіакальних сузір'їв, зірок і планет — усього тридцять шість. Той факт, що цей розподіл пов’язане з календарем, підтверджували назви місяців, написані у верхній частині кожного сегмента (маркування I від I до XII, починаючи від вавилонського місяця нисанну, зроблена Пинчесом).

Археологи виявили на околицях Саккари круглу «кришку вівтаря» з алебастру, форма якої дає підставу припустити, що вона служила священним світильником, що запалювали на семиденний період. Інша знахідка — це кам’яне «колесо» (деякі вважають його підставою омфалоса, віщого «кам'яного пупа»), розділене на чотири сегменти із сьома оцінками в кожному. Цілком можливо, що насправді це був кам’яний календар — поза всяким сумнівом, місячний, — у якому була втілена концепція семиденного тижня і який (за допомогою чотирьох роздільників) дозволяв варіювати тривалість місячного місяця від 28 до 32 днів.

Кам’яні календарі існували в далекій давнині, і свідченням тому можуть служити Стоунхендж у Британії й календар ацтеків у Мексиці. Тому єгипетська знахідка не повинна викликати подив. За нашим переконанням, за всіма цими календарями, розкиданими по різних куточках миру, стоїть один геніальний винахідник: людський розум.

походження розвиток календар

Література

1. Тайлор Е. Первісна культура. — К., 1989

2. Спенсер Г. Соціологія як предмет вивчення. — К., 1997

3. Артановський С. Н. Історична єдність людства й взаємний вплив культур. — К., 1997

4. Соколов Э. В. Культурология. Теория культур. М., 1994