Українські міста в контексті європейської культури

• Зміст
• Вступ
• Розділ 1. Київ-культурна столиця України
• Розділ 2. Чернігів — колиска української культури
• Розділ 3. Луцьк — культурний центр Волині
• Розділ 4. «Українські Афіни». Острозький культурний феномен
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV — ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Саме народній культурі завдячують своїм розвитком українські міста. Київ, Чернігів, Луцьк, Острог — всі ці міста в різні періоди свого існування були провідними і визначними політичними, культурними, духовними, релігійними й економічними центрами України і були знані по всій Європі. Це відображають пам’ятки культури, собори, фортеці, замки, які збереглися до нашого часу і стали національним культурним надбанням. Ці пам’ятки увібрали у себе не тільки свій власний самобутній стиль, але й віяння тогочасної європейської культури, архітектури, художнього мистецтва тощо. Так само вітчизняні традиції та нововведення були часом запозичені європейськими культурними діячами. Тому, розвиток українських міст, таких як Київ, Чернігів, Луцьк, Острог відбувався паралельно з розвитком європейських міст, а деколи, навіть випереджав європейські культурні віяння. Наприклад, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К. Острозьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести культуру українських міст до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Саме ця відвертість світу і прослідковується в культурі Острога, Києва, Чернігова Луцька та інших українських містах, наприклад, створені в свій час навчальні заклади, такі як Острозька та Києво-Могилянська Академії, Чернігівський колегіум орієнтувались на провідні центри Європи.

Майже тисячолітня історія західноєвропейської україніки, яка так чи інакше стосується вказаних міст, поділяється на багато етапів і періодів, різних за змістом і характером, за превалюючими інтересами і тенденціями. Свій початок вона веде з ХІ-ХII ст., з часів Київської Русі, котра визначилася як передусім європейська держава, включена в контекст європейської історії, а її культура й література — як складова частина розмаїтої культури європейського середньовіччя. Активна участь Київської держави, її культурних та соціально-політичних центрів — Чернігова та Києва, в політичному житті тогочасної Європи зумовила появу значного інтересу до Русі на Заході, який відбився і в літературних пам’ятках, зокрема в історичних хроніках та епічній поезії. Ці різнорідні пам’ятки засвідчують, що в свідомості європейців ХІ-ХII ст. вона існувала як етнополітичне утворення, включене в систему європейських реальностей і відносин. Відповідно західними хроністами й поетами Київ та Чернігів сприймалися не як фантастичний край чудес, а на реалістичний лад, як знана географічно-політична реальність, як міста сильної держави з безпосереднім впливом на політичне життя континенту.

У ХV-ХVI ст. розвиток обізнаності Західної Європи з Україною був тісно пов’язаний з культурним рухом Відродження. Причому переважно з тим аспектом цього руху, який незаслужено залишається в тіні — з великими географічними відкриттями, бурхливим розширенням знань про «земний світ». Не слід забувати, що доба Відродження — це не тільки відкриття давніх манускриптів і освоєння античної культурної спадщини, а й відкриття нових світів та їх вивчення, не тільки Поджо Браччоліні, а й Христофор Колумб. У відповідності з сутністю ренесансно-гуманістичної ідеології це вивчення набувало своєрідного людинознавчо-етнографічного характеру. Стосується сказане й західноєвропейської україніки доби Відродження, в якій найчисленнішу групу пам’яток становлять географічно-етнографічні описи українських земель — Галичини, Волині, Поділля, Києва з Київщиною і Сіверщини. Особливо тій частині пам’яток, які були написані «людьми практики», притаманні ренесансний раціоналізм і емпіризм, прагнення до точної і правдивої фіксації маловідомої країни та життя її народу.

Найбільший інтерес на Заході в ХVI-ХVIII ст. викликала бурхлива соціально-політична історія України, невтомна боротьба «країни козаків» за національне й соціальне визволення. Але поряд з тим у західних джерелах знаходить широке відображення мирне життя українського народу, його хліборобський життєвий уклад і заняття, йогопобут і звичаї. Ці джерела містять багатий етнографічний і соціологічний матеріал, який ще належною мірою не використаний нашою наукою. Починаючи з другої половини XVI ст., в західних джерелах проявляється зацікавлення пам’ятками давньоруської культури, зокрема архітектурою київських соборів і церков. В багатьох західних пам’ятках кінця XVII й XVIII ст. йдеться про «університет у Києві», тобто Києво-Могилянську академію, і зазначається її визначна роль у розвитку української культури й культури всього східнослов'янського реґіону.

Оскільки відомості про особливості соціально-культурного життя Острога, Києва, Чернігова Луцька розпорошені по різних джерелах вважаємо доцільним і актуальним створити єдине дослідження по вивченню аспектів соціального та культурного життя цих українських міст в контексті європейської культури. Проблема не втратила своєї актуальності в наш час. Саме на регіональний аспект досліджень направлена нині увага вчених, адже цілісна історія того чи іншого народу, тієї чи іншої країни включає в себе історію окремих населених пунктів, регіонів. Сучасний же стан вітчизняної історіографії виявляє в даному відношенні немало «білих плям». Зокрема, наявні студії далеко не завжди відтворюють у деталях весь комплекс тих процесів і явищ, які мали місце в межах певних регіонів у досліджуваний час. Бракує спеціальних праць, присвячених окремим періодам регіональної культури і історії. Саме з цих позицій привертає увагу обрана автором тема. ЇЇ дослідження дає змоіу розкрити глибинність тих соціально-культурних процесів, які мали місце на Чернігівщині, Київщині, в Острозі та Луцьку в різні етапи їх існування.

Мета дослідження: проаналізувати основні етапи культурного розквіту зазначених українських міст, визначити основні закономірності та тенденції становлення унікальної культури кожного з цих міст, встановити зв’язок соціального та культурного життя Острога, Києва, Чернігова Луцька з європейською культурою в давнину та наш час.

Метою продиктовані основні завдання:

· висвітлити культурно-історичні події та чинники розвитку кожного з зазначених українських міст, як культурних цетрів Європи в різні історичні епохи;

· охарактеризувати пам’ятки культури європейського рівня міст Острог, Київ, Чернігів Луцьк.

Об'єктом дослідження є культурні особливості життя зазначених українських міст, які вивели їх на провідні місця у Європі. Предмет дослідження становлять зародження та розвиток різних культурних епох в історії Острога, Києва, Чернігова Луцька, створення нових стилів в мистецтві, архітектурі, літературі та інших сферах культурного життя, їх основні характеристики та представники, які прославили ці міста.

Методи дослідження. В основу роботи покладено проблемно-хронологічний і порівняльний методи, які дозволили належним чином структурувати дослідження та показати еволюцію та розвиток культурного життя Острога, Києва, Чернігова Луцька в різні історичні періоди та зупинитися на найбільш яскравих. Для проведення всебічного наукового аналізу проблеми також використано такі методи, як системний підхід, структурний аналіз, метод актуалізації, діахронний (метод періодизації). Методологічними засадами послужили загальнонаукові принципи об'єктивності та історизму.

Історіографія досліджуваного питання досить широка, але вона стосується культури та історії кожного окремого міста, а не в комплексі. Стосовно історії та культури Острога заслуговують на увагу дослідження М. П. Ковальського «Етюди з історії Острога», «Острозькі просвітники XVI—XX ст.». «Острогіана» завжди займала почесне місце в науковому доробку професора. Опубліковано чимало цінних документів, що стосуються історії міста (зокрема його описи з різних років), а також Острозької слов’яно-греко-латинської академії XVI—XVII ст., написано фундаментальну історичну повість про фундаторку академії Гальшку, написано багато статей про краєзнавців Острога, вчителів, інтелігентів, зібраний безцінний іконографічний матеріал. Цінним відомостями про культуру Острога наповнена колективна праця «Матеріали VІІІХ науково-краєзнавчих конференцій „Остріг на порозі 900-річчя“ 1996; 1998 роки». - Остріг. - 2000.

Дослідженнями з історії та культури Києва займається О. Русина, історик, науковий працівник Інституту історії України НАН України. Остання книжка - «Студії з історії Києва та Київської землі» (Київ, 2005). Грунтовною працею також є «Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища.» - К.: АртЕк, 2003 р. - 136 с.

Дослідженню культури Чернігова та Черніговщини присвячені колективна праця «Чернігову 1300 лет: сборник документов и материалов. — К.: Наукова думка, 1990 г. — 366 с. та монографія Студьонової Л.В. «Чернігівські князі, полковники, губернатори.» — Чн.: Деснянська правда, 1998 р. — 148 с.

Історіографія культури міста Луцька представлена працями Михайлюка О. Г. «Історія Луцька» / О. Г. Михайлюк, І.В.Кічий. - Львів: Світ, 1991. - 190 с., Кривицького А. Ф. Луцьк у плині віків // Минуле і сучасне Волині: Літописні міста і середньовічна культура: Матеріали VІІІ Волин. обл. іст.-краєзн. конф. - Луцьк, 1998. - С. 3−4., а також Матеріали VІІІ Волинської обласної історично-краєзнавчої конференції.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання положень даної роботи науковцями, викладачами і студентами, а також широким колом читачів, яких цікавить особливості соціокультурного життя Києва, Чернігова, Луцька та Острога в контексті європейської культури.

Розділ 1. Київ-культурна столиця України Київ називають «матирью городов русских». І не випадково. В ІX ст. він став центром потужної держави — Київської Русі. Тісні культурні зв’язки склалися в Київскій державі з Візантією, звідки на Русь прийшло христіанство. Дружба з Візантійської імперії викликала замилування в тодішньої Європи, а іноземні мандрівники, побувавши в Києві, оголосили його «вторым Царьградом». Красою Києва був вражений онук Батия, коли підійшов до стін міста, щоб розграбувати його скарби. У XІ-XІІ вв. у Києві нараховувалося до 400 церков і вісім ринків; при Софійськ соборі була заснована бібліотека, де зберігалися і писалися литописи; у Києві була складена перший слов`янський літопис «Повесть временных лет». [4, 352−358]

Звичайно, Київ, як осердя східнослов'янських земель, не міг залишитися поза увагою сучасних дослідників. Історія цього міста до певної міри уособлює історію всієї України, з усіма її протиріччями, труднощами і злетами. Саме з Києвом пов’язані найпомітніші події, що траплялися в різні періоди історії нашої держави, саме тут змогли реалізувати себе більшість з тих особистостей, якими ми сьогодні пишаємося.

Київ — cтародавній центр слов’янства, столиця могутньої Київської Русі. Про нього згадують в «Повести временных лет» та в «Слові о полку Ігоревім». Слава про Київ розповсюджувалась у Европі та Азії, у країнах Заходу та Сходу.

На території сучасного Києва людина вперше з’явилася біля 20 тисяч років тому (кінець стародавнього кам’яного віку). Це відома Кирилівська стоянка, що була розташована у північно-західній частині міста (вул. Фрунзе 59−61, колишня Кирилівська).

Відомі також місця поселень епохи мезоліту (10−8 тисяч років тому), неоліту (5−3 тисяч років тому), мідно-бронзового та раннього залізного віків, зокрема, поселення трипільської культури. На значній території сучасного Києва знайдено залишки ранньослов’янських поселень, зокрема, поселень так званої зарубенецької культури.

Проблема походження Києва постійно привертала увагу істориків. За легендою, наприкінці V — початку VI ст. нашої ери три брати Кий, Щек і Хорив та їх сестра Либідь заснували на крутому правому березі річки Дніпро місто та назвали його на честь старшого брата Києвом. Археологічними дослідженнями виявлено на Старокиївській горі житла та господарські будівлі «містечка Кия», датовані V-VI ст. Офіційно прийнято дату заснування Києва — 482 рік. Навколо Стародавнього Києва об'єднались поляни, древляни, угличі, сіверяни, тиверці, і місто Київ стало великим політичним центром східнослов'янських племен. [13, 32]

В 988 р. князь Володимир запровадив в Київській Русі християнство як офіційну релігію. Це сприяло встановленню та розвитку політичних і культурних зв’язків з Візантійською імперією, Болгарією та іншими державами Европи і Ближнього Сходу.

У ХІ ст. Київ стає одним з найвідоміших осередків цивілізації у християнському світі. У місті функціонувало біля 400 церков, 8 ринків, проживало більш ніж 50 000 жителів.

Після смерті князя Володимира Мономаха у 1125 р. почався процес розпаду єдиної держави «Київська Русь». На її території створилося декілька князівств, які самостійно не могли протистояти іноземним вторгненням. Цим скористався монголо-татарський хан Батий, онук Чингиз-хана. У 1240 р. Київ було зруйновано та спустошено його ордами. Це затримало розвиток Києва майже на сторіччя. Збереглися лише дуже скупі відомості про Київ кінця XIII ст. Адміністративний центр у цей час перемістисвя на Поділ. Тут відбудовувались ремісничі квартали, зводились укріплення навколо них. [13, 33]

У XIV ст. Киів почав відроджуватись, почала формуватись українська народність. У 1362 р. військо Великого князя Литовського захопило Київ.

У XV ст. Києву було даровано Магдебурзьке право. Тепер всіма міськими справами керував магістрат. Магдебургське право надавало Києву значно більшу незалежність у справах міжнародної торгівлі. У місті з’явились колонії греків, вірмен, генуезців; мали свої подвір'я турецькі, московські, польські купці. На Подолі з’явилася ринкова площа, яка стала головною площею міста.

У 1569 р. Литва та Польща об'єдналися в єдину державу Річ Посполиту. За Люблінською унією 1569 р. польські феодали почали управляти великою частиною українських земель, у тому числі і Києвом. Почався період жорсткого покатоличення українського населення. Наприкінці XVI ст. та у першій половині XVII ст. відбувалося соціально-культурне визначення українського народу. В цей же час беруть початок повстання українського народу проти поневолення.

У 1648−1654 рр. тривала народно-визвольна війна проти польського гніту. 23 грудня 1648 р. до Києва через Золоті ворота урочисто в'їхав гетьман Богдан Хмельницький на чолі козацького війська. Однак Богдану Хмельницькому приходилося вести війну на кілька фронтів — з поляками та литовцями, з кримським ханом і турецьким султаном. Довелося звернутись за воєнною допомогою до російського царя. У 1654 р. у Переяславі було укладено союз з Росією. Україна надовго підпала під владу Російської імперії.

Незважаючи на величезний тиск з боку царського уряду, у XVII ст. Київ був головним економічним і культурним центром українських земель. Українська культура розвивалась навколо таких центрів, як Києво-Могилянська академія.

У XVIII ст. Київ стає символом православ’я всієї величезної Російської імперії.

Після соціальних реформ 1861 р. (відміни кріпосного права) змінилися на краще культурне та соціальне життя Києва, зросла кількість лікарень, освітніх організацій. Швидко почала розвиватись промисловість. [13, 36−37]

Після Жовтневого перевороту 1917 р. (падіння царизму) влада у Києві змінювалась кілька разів. Між 1917 та 1921 рр. у Києві змінилося три уряди незалежної України, що знаходилася під тягарем Громадянської війни. 22 січня 1918 р. Українська Центральна Рада на чолі з відомим істориком професором Михайлом Грушевським оголосила незалежність України. Радянська Росія однією з перших визнала незалежність України.

У 1919 р. Українська Народна Республіка на чолі з Симоном Петлюрою урочисто об'єдналася з Західною Українською Народною Республікою. Але, на жаль, це було ненадовго. Після поразок Західноукраїнської та Східноукраїнської армій, захвату військом Радянської Росії Києва Україна увійшла до складу Радянського Союзу. За часів Радянської влади, особливо за часів Сталіна, кращі представники української інтелігенції: вчені, письменники, артисти, інженери, військові - загинули у таборах Гулагу.

Під час Другої світової війни Київ був майже повністю зруйнований. 72 дні тривала героїчна оборона Києва у 1941 р. 19 вересня 1941 р. німецько-фашистські війська увійшли в місто. А 29 вересня 1941 р. у Бабиному Яру з розстрілу багатьох тисяч євреїв розпочалася всесвітньо відома трагічна сторінка в історії Києва. Нацисти побудували ще два табори біля міста. За роки війни всього було вбито біля 200 000 осіб, військовополонених та цивільних. 6 листопада 1943 р. місто було звільнено. [13, 41]

У повоєнні роки Київ швидко відбудовувався. Але становище знову стало нестерпним для людей — арешти, доноси, судові показові процеси…

Після смерті Сталіна ситуація дещо пом’якшилася, але за часів Хрущова та Брежнєва головний тиск з боку Кремля припадав на українську мову та культуру. Почалася масова русифікація України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Декларацію Незалежності.

1 грудня 1991 р. 93% населення України під час референдуму висловилося за незалежність України. Від цього часу Київ є столицею незалежної держави Україна.

Київ дуже велике і різноманітне місто. воно дуже своєрідне, кожна частина це окрема історія, яка своїм корінням уходить у небуття.

Київ — це чудове, таємниче місто, і навіть містичне. Про містичність і чарівність Києва стверджували і Гоголь, і Булгаков. Дуже багато легенд має це місто.

Київ — це багатонаціональне і багаторелігійне місто: тут є храми православної, греко-католицької, католицької християнських громад, від колишньої караїмської громади лишилася кенаса, є також і мечеть, дві діючі синагоги, є і новозбудовані баптистські церкви.

Андріївська церква. Споруджена в стилі бароко архітектором І.Ф. Мічуріним за проектом архітектора В.В.Растреллі, як особиста палацова церква імператриці Єлизавети. Це найменша споруда серед проектів архітектора Растреллі. Глибина фундаменту церкви сягає 15 м, висота 60 м. Пристосування проекту до складного рельєфу київського пагорба цілком лягло на плечі Мічурина. Церкву зводили на місці земляного бастіону фортеці XVII ст. Іван Федорович зводить двоповерховий будинок, що стоїть на землі тільки одним боком — він стає основою для верхньої церкви. На проекті Растреллі вхід до церкви був через пандус — похилий майданчик, зодчий Мічурин запропонував зробити сходи, що додало тільки величі споруди і додало деякий прозорий натяк.

Спочатку сходи були дерев’яними і лише в XIX ст. їх замінили на чавунні. Церква прикрашена орнаментом розробленим Растрелли, виконували орнаментні роботи українські майстри М. Чвітка, Я. Шевлицький, В. Клецковський та російські. Внутрішні розписи виконав майстер Вишняков та художник Антропов, також брав участь український художник та майстер гравюр Г. К. Левицький. Роботи по дереву виконувалися майстрами в Петербурзі.

Що вражає так це повна стильова композиційність, витонченість і благородство споруди. Церква хоча і п’ятибанна, чотири бані розміщенні не по основах хреста, а по кутах — по діагоналі, що дає своєрідну оригіналість. Контрофоси в глухих кутах прикрашені декоративними маківками.

Після смерті замовниці зведення храму, храм прийшов в занепад. В 1891 р. В храм влучила блискавка, тоді було проведено реставрацію, справи якої вів справжній шахрай, а не майстер. Після реставрації храму кияни були в шоці, спотворили перлину Києва, відновлений купол був схожий на що завгодно, але не на купол. Генерал-губернатор терміново розпочинає справу по порушенню реставрації, витрат коштів, була зібрана спеціальна комісія по збереженню пам’ятки, а відновлення купола храму поручили Володимиру Ніколаєву. Цей справжній митець відновив купол лише по фотографіям, бо креслень не було.

Оригінальні креслення Растреллі вважалися втраченими, але їх було знайдено у Відні в 60-х рр. XX cт. За допомогою старих первісних креслень та архітектора Корнєєвої в 1978р. баням нарешті повернули їх первісний вигляд.

В середині нас очікує естетичний шок. Інтер'єр вражає, захоплює, зваблює око своїм іконостасом. Це розкішний, трьохповерховий іконостас з червоного дерева прикрашений позолоченим різьбленням є витвором мистецтва. Фотографувати не дозволяють, тому раджу одразу купити фотографію прямо в храмі. Тут по вихідним дням проводяться постійно камерні концерти починаючи з 19−30, церковні богослужіння проводяться з 10−00 до 13−00 та 17−00 до 19−00

Цікава історія виникнення храму і самого місця його розташування. Здавна тут були дерев’яні храми під загальною назвою Хрестовоздвиженська церква, але жодна з них довго не затримувалась, то пожежа, то вітри розносили.

Існує легенда, що сам святий Андрій прийшов в Київ і поставив на місці де стоїть Андріївська церква хрест, відступилося море і заховалося під землю. Але з першим же дзвоном на горі, море знову вийде з-під землі і затопить Київ та Лівобережжя, ось тому і не має в Андріївської церкви дзвонів. [13, 45−47]

Золоті ворота. Сучасні ворота — це не точна копія давньоруських, адже не збереглося точного опису, не має планів та зображень, але, як пам’ятка, вони мають надзвичайну цінність.

За часів Київської Русі, великих брам було всього три. Золоті ворота — це самі головні. Побудовані вони були 1164 року і використовувалися як церемоніальні аж до середини XVIII ст., і це не враховуючи того, що вже за малюнком ван Вестерфельда 1651 року, вони вже були в руїні. Через них проходили церемоніальні процесії Богдана Хмельницького після перемоги під Жовтими Водами, руського посольства та інші.

Золоті ворота були за своєю конструкцією і призначенням унікальними на той час — вони виконували дві ролі: як фортечна брама-вежа, оборонну та урочисту. Вони нібито були тріумфальною аркою, і багато в чому перекликалися з головними Воротами Константинополя — столиці Візантії, на яку за часів Християнської Київської Русі орієнтували архітектори. Головні ворота до Константинополя виводили на головну площу Августейон, де знаходився палац та досі збережений собор св. Софії. Так і Київські золоті ворота вели до архітектурного ансамблю Софіївського собору та монастирів. Ворота на той час складали висоту в 12 м, ширину 6,9 м. Зверху була церква Благовіщення з позолоченим куполом.

Великої руйнації завдали орди монголо-татар в 1240 р. Але час не шкодував їх перетворюючі на ще більші руїни. В середині XVII ст. дуже «розумні» люди закопали все те, що лишилось від справжніх Золотих воріт і за проектом Дебоскета побудували нові. Велика подяка Лохвіцькому, який в 1835 р. провів археологічні дослідження, виявив рештки воріт, виконанні роботи явили світові два мури довжиною 25 та 13 м, висотою біля 8 м. Архітектор Беретті провів консервово-реконструкційні роботи по збереженню старовинної пам’ятки, яку обніс гратами. В такому вигляді вони зберіглися до 1982 р. Але за 100 років зовнішнє середовище продовжувало руйнувати Золоті ворота, отже в 1970 рр. розпочалася велика клопітлива робота по зведенню великого павільйону, який би зберігав рештки та відтворював приблизний вигляд головного в'їзду в старовинний Київ.

Реконструкція складається з вежі в 14 м, зі зовнішнього фасаду є невеликий виступ — «мала вежа», проїзд з одного боку у вигляді підйомних дерев’яних грат, окованих металом, з другої стулками, зробленими на зразок збережених воріт у Суздалі та Новгороді. При реконструкції надбрамної церкви в декорі були використані давньоруські орнаменти. Біля «Золотих воріт» встановлений пам’ятник Ярославу Мудрому. [13, 51−54]

Десятинна церква. 1240 року кияни шукали в церкві останнього притулку, це була остання надія на виживання, на спасіння від диких нападників, але стала вона загальною могилою для мешканців Києва.

Назва «Десятинна церква» походить від того, що князь Володимир надав десяту частину своїх прибутків, насправді ім'я храму, побудованого в 996р, Успіння Пресвятої Богородиці. Це був перший мурований храм Київської Русі, над його створенням працювали майстри з Візантії, прикрашена фресками, мозаїками, мармуром (скудні описи з літописів). Як виглядав храм на той час не знає ніхто, припускають що він був хрещато-баневий шестистовпний, тринавовий, і саме цікаве, що на галереї мали багатобанне вінчання, але скільки бань мав храм не знає ніхто.

При церкві діяла перша школа, її згадує в своєму літописі Нестор. В храмі похований князь Володимир, та тут покоївся прах княгині Ольги, перенесений з Вишгороду.

Храм постраждав від міської пожежі 1017 р, відновлений був в 1039 р., а от 1171 року була пограбована військами Андрія Боголюбського, як і в 1203 р. військами Рюріка Ростиславича. Грудень 1240 р. виявився для храму фатальним, храм обвалився. Легенда, що храм не витримав такої кількості людей, на мою думку, лишається легендою. Розлючені татари просто таранили стіни церкви і завалили її.

Храм простояв руїною до 1635 року, коли митрополіт Петро Могила наказав дослідити руїни, та прибудувати до них церкву.

У 1828−1842 роках зводиться нова мурована церква, за проектом російського архітектора Стасова нібито у псевдо-візайнтійському (насправді багато де чим російському) стилі. Чужий загальній архітектурі Києва храм в 1920 році закрили і думали пристосувати приміщення під археологічний музей, але не сталося так і в 1935 року церкву розібрали.

Зараз на території заходяться рештки давнього фундаменту. Як останній камінь на чашу ваг в бік того, що чепати місце на Старокиївський горі не можна хочеться додати наступне. Слід пам’ятати те, що Старокиївська гора має товстенний культурний шар багатьох культур, розпочати будівництво — значить знищити це все. [13, 55−58]

Успенський соборКиєво-Печерська Лавра. За легендою місце для будівництва храму вказав Антонію сам Господь. Собор був закладений у 1073 р. Завершення будівельних робіт у 1078, а по 1089 тривали опоряджувальні роботи. Патерик Києво-Печерської Лаври доносить нам цікавий факт, що на будівництво собору приїхали спеціальні майстри. В якості міри виступав пояс, який монастирю подарував варяг Шимон. (Його та його родину було вигнано з батківщини. Він переїхав до Ярослава Мудрого, який віддав його своєму синові Всеволоду у дружину за старшого). При чому сам князь Святослав, син Ярослава Мудрого, власноручно поясом вимірював розміри котловану під фундамент Успенського собору.

Проект храму був закладений в основу для будівництва мурованих храмів у Володимирі, Ростові та Суздалі.

Хоча по «Патерику…» храм будували греки, на плінфі, знайденої в 1972 р, був надпис болгарською мовою. Тож, можливо, що запрошені майстри з Константинополя були болгарами. Розташування художніх композицій в храмі було схоже з тим, що було у Софіївському соборі. Знайдені плити з тематикою на античну тему могли огороджувати хори собору. [13, 61]

Декілька століть простояв храм, сплюндрований, пограбований, зруйнований татаро-монгольськими ордами Батия. І лише в 1470 р. собор був відновлений князем Сімеоном Олельковичем, тоді ж в храмі з’являються рельєф Оранти та триптих Богородиці і засновників Антонія та Феодосія. Природність зображення в асиметрії складок одежі та підібраними кольорами. Рельєф Оранти виконаний більш професійно ніж триптих і можливо раніше за нього.

Архітектурний вигляд після проведення робіт Єлисеєм Плетнецьким та Петром Могилою не змінився. Значні добудови відбулися у 1654−1661 рр. Так собор став п’ятиглавим, з’явилася ціла система приділів до ядра церкви. Пожежа 1718 р. нанесла Печерському монастирю значної шкоди, і відбудова почалася саме з Успенського собору, від якого лишилася лише кам’яна основа. Пожежа знищила унікальну бібліотеку, яка містилася на хорах храму Успення, але вогонь знищивши все, пощадив чудотворну ікону Успення Богородиці. Одразу згадується легенда, як Богородиця, з’явившись перед Антонієм сказала: «Хочу тут жити». Коли цар Петро І дізнався про дивовижне спасіння ікони, він подарував Лаврі лампадку для ікони, яка була щедро осиплена діамантами. Від тоді склалася традиція: 15 серпня на свято Успення чи коли храму погрожувала небезпека, робився хрестний хід, на чолі якого несли чудотворну ікони. [13, 64]

Відновлення храму після пожежі відбувалося за проектом архітектора Ф. Васильєва майстром І. Калиндіним. Так собор втратив свій давньоруський вигляд, і набув барокового стилю. 5 серпня 1729 р. відбулося урочисте освячення собору.

Настінний живопис складався з окремих сцен на біблійні теми, але крім житія святих, апокаліпсису були зображені і князя, і гетьмани, і царі. Розписували собор майстер Стефан Лубенський та його помічники Іоан Максимович, Макар Григор'єв, Феоктист Павловський. Майстру Лубенському в якості плати за роботу Лавра відписала хутір Романівку разом з землею та млином, що на той час було дивовижно щедро.

Але Святому синоду не сподобалися не зовсім канонічні розписи і в 1893—1896 рр. собор був розписаний в іншому стилі, сухому та академічному. Тоді ж було проведено ремонтні роботи.

В Соборі знайшли вічний спокій Єпраксія — сестра Володимира Мономаха (1109), князя Скригайло та Володимир Олельковичи, князь Константин Острозький, Петро Могила, граф Румянцев-Задунайский, княжна Наталія Долгорука (монахиня Флорівського монастиря Нектарія) та її син.

Надгробок князя Острозького, похованого в соборі в 1579р, нажаль був втрачений при зруйнуванні храму. Скульптура князя Констянтина у вигляді середньовічного лицаря була висічена з рожевого мармуру. Лицар не смертному одрі в не дуже зручній позі, немов приліг на пару хвилин. Після пожежі 1718 р. нагробок, який підтримували леви, набув трохи інший вигляд у формі бароко з двома колонами, воєнними атрибутами. Анатономічно точними були пропорції фігури, дуже ретельно пророблені лати.

Тепер про те хто міг підірвати храм в 1941р. Текст з «Втрачених об'єктів» Печерського:

1941 року спецслужби Радянського Союзу замінували собор. Вибухівку було закладено у підвал під північно-західним кутом храму. Протягом понад 50 років тривала дискусія про те, який саме тоталітарний режим висадив у повітря Успенський собор — російсько-комуністичний чи німецько-фашистський. На сьогодні ця ситуація цілком з’ясована у підсумковій праці українського історика С. Кота, з висновками якого ми погоджуємось: вибухівку заклали заздалегідь радянські спецслужби, уживши заходів, які не дозволили б німцям знешкодити вибуховий пристрій; підірвали собор 3 листопада 1941 року німці за наказом свого командування, оскільки не змогли дати раду з радянською вибухівкою, яка могла спрацювати у будь-який момент, що й засвідчували вибухи будинків на Хрещатику восени 1941 року." [13, 65]

Собор можна було відбудувати зразу по війні. Проте це не входило до планів радянського керівництва. Тільки у 1962;1963 роках було зроблено примітивну консервацію руїн, що забезпечила збереження деяких залишків собору. Збереглися фрагменти східної стіни з апсидами, частина південної нави XІ століття, нижня частина хрещальні, бічний вівтар Іоана Богослова з банею, а також два стовпи XІ століття.

Руйнація однієї з найшанованіших православних святинь Східної Європи була незагойною раною Києва. Тому стосовно цього храму не було особливих дискусій — відбудовувати його чи ні. Дискутувалося про інше — як саме відбудовувати. В результаті десятилітньої напруженої праці, дискусій фахівців і гарячої полеміки в пресі вдалося знайти прийнятні технічні вирішення щодо фундування собору, пов’язання воєдино його старої та відтворюваної частин, збереження археологічного культурного шару, поховань, часточок мощів святих тощо. Проектом інституту «Укрпроектреставрація» (головний архітектор О.О.Граужис), одностайно схваленим, передбачено відтворення собору станом на період розквіту українського бароко 2-ї половини XVІІІ століття.

Дослідження й експериментальні роботи на майданчику собору тривали (з перервами) від 1986 до 1998 років. Мурування стін розпочалося наприкінці 1998 року. Першу цеглину в мур поклав Президент України Л. Д. Кучма 21 листопада 1998 року. Хрест на центральній бані відбудованого собору освятили менше ніж через рік, 28 жовтня 1999 року. А на весні 2000 року основні будівельні роботи на соборі були вже завершені. Це відтворення здійснила корпорація «Укрреставрація». Собор освячено 28 серпня 2000 року, якраз на Успіння Пресвятої Богородиці.

http://ukraine.kingdom.kiev.ua/region/09/kyiv/uspensky09.jpgУ 2000 році розпочалося оздоблення інтер'єру з відтворенням барокового живопису, ктиторських портретів, надгробків князя К. Острозького, графа П. Рум'янцева-Задунайського та інших видатних осіб. Першочергово відтворено ефектний п’ятиярусний іконостас барокової стилістики. До праці широко залучені мистці Києва, Львова, Кіровограда, інших міст України.

Собор надається для богослужінь Української православної церкви (Московського патріархату). Загалом архітектурні форми пам’ятки відтворено досить точно, на підставі всього комплексу історичних свідчень. Проте відтворення фасадного декору і мальовань не можна вважати вдалим і мистецьким,… автентичний ліплений декор мав характер авторської скульптури (барельєф, горельєф), свідчив про виразну авторську манеру й ніби зберігав тепло рук давніх майстрів. Внаслідок поспіху, з яким провадилися відбудовчі роботи, до відтворення фасадного декору підійшли спрощено, змонтувавши на відповідних місцях відливки, по яких «не пройшлася рука майстра», тож вони виглядають не мистецькими творами, а муляжами. Ці недоліки, як і вади фасадних мальовань, на нашу думку, можуть бути виправлені в майбутньому. [13, 59−67]

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що з давніх часів Київ відігравав важливу державотворчу роль для східнослов'янських племен, за що отримав літописне наймення «мати міст руських» .

За будь-яких обставин Київ залишався центром і символом державності для східних слов’ян, свідоцтвом їхньої історичної ідентичності, що підтверджується численними історико-архітектурними та іншими пам’ятками. Таким він є й нині для всієї української спільноти.

Розділ 2. Чернігів — колиска української культури

Стародавній Чернігів, який розкинувся на мальовничих пагорбах р. Десни, зачаровує погляд кожного, хто пройде по його вулицях. Старовина зустріне Вас на кожному кроці. Це місто, яке декілька років тому відсвяткувало свій 1300-річний ювілей.

Чернігів серед інших міст України посідає осібне місце, як один з найдавніших історичних, духовних центрів, де збереглися всесвітньовідомі пам’ятки архітектури та історії, шість з яких ще домонгольського періоду і, на думку фахівців, є одним із найдавніших у Східній Європі.

Цікава історія залишена на сторінках літопису «Повесть временных лет». Саме у 907 році про нього згадали вперше. Чернігів був тоді другим містом після Києва. [31, 12−13]

В ХІ-ХІІ століттях Чернігів — центр художньої культури, одне з найбільших міст Київської Русі. Саме тут, давньою святинею височить порослий одвічними травами та легендами курган Чорна могила. На території міста на Болдиній горі є ще курган Гульбище та курган Безимянний.

Є багато версій походження назви Чернігів: від імені князя Чорного його доньки, похованих у великому кургані, хоча дослідження показують, що поховання слід віднести до Х ст., а отже назва виникла раніше. Друга версія — від назви племені чорнигів — чорних клобуків, люди носили чорний одяг. Мало віриться, що мешканці назвали б своє місто на честь Чорнобога. Існує і дуже проста і найбільш вірогідна версія: отримало свою назву місто від чорних гаїв, що його оточували. [31, 15]

Чернігівська земля була завжди заселена. Люди тут жили з найдавніших часів, як свідчать археологічні дослідження, перші поселення з часів палеоліту (100тис р. до РХ), і жили постійно, це спостерігається в наступних добах — пізнього палеоліту, мезоліту, неоліту, епохи бронзи. Перед слов’янами тут панували скіфи, а вже починаючи з VII ст. тут формується декілька городищ на пагорбах. Три великі були на Болдіних горах, за Стриженем і саме велике там де був пізніше дитинець. Спочатку поселення слов’ян були племені сіверян, на це вказують могили-кургани, ще в XIX ст. їх було 500.

На початку X ст. це вже було дуже розвинуте місто, яке входило з 884 р. в Київську Русь і було другим по значимості містом. А також дуже багатим, бо землі чернігівські були в лісах, в яких водилося багато цінних хутрових звірів. Також місто знаходилося недалеко від торгового шляху «з варяг в греки». [27, 51−53]

Місто вперше згадується в літопису під 907 р., але як вже велике місто в Київській Русі. Після загибелі Святослава, його син Ярополк вбив свого брата Олега, а потім був сам вбитий Володимиром, якій став Великим. Князь Володимир на князювання в містах посадив своїх синів. Після смерті почалося кровопролиття між братами за владу. Кияни Мстислава, якій княжив у Тмутаракані не прийняли, він посів на чернігівський престол. Маючи декілька військових суперечок з братом Ярославом, який мешкав в Новгороді, вони зуміли заключити мир і поділили землі. Так Чернігів став столицею князівства, що простиралося від Азовського моря до ріки Ока. Під час князівства Мстислава Чернігів в розквіті містобудування. Після його смерті Чернігів переходить до Ярослава, який зосереджує свої будівничі сили в Києві. Другий розквіт Чернігова відбувається за князівство сина Ярослава — Святослава, який започаткував династію чернігівських князів Святославичів. З його часи було побудовано Єлецький та Іллінський монастирі, та церкви на території дитинця.

Після смерті великого князя як завжди почалися міжусобиці. Князем в Чернігові встиг побувати і Володимир Мономах. А в 1097 р. на з'їзді князів у Любичі сини Святославовича отримують свої землі. Князювання Святославичей було 100 років. Останні сто років розквіту Чернігова як столиці. [27, 55−56]

В 1239 р. «страшна битва відбулася біля стін Чернігова, і тарани на них направляли і камені, такі що тільки чотири мужі можуть підняти, кидали на місто. Переможений був Мстислав багато його воїнів було вбито, а місто взяте і спалене». Після страти князя Михайла в Золотій Орді, куди він поїхав за дозволом на чернігівський престол, Чернігівське князівство почало дробитися на маленькі. [27, 61]

З 1357 р. Черніго-Сіверська земля переходить під панування Литовського князівства, але зазнає напади від кримських татар. В 1503 р. землі відходять до Москви, а за Деуліеським перемир’ям до Польщі в 1618 р. Як раз тоді Чернігів стає центром воєводства і отримує магдебурзьке право.