Культура епохи Відродження (Ренесансу)

Контрольна робота з дисципліни: «Культурологія»

на тему: «Культура епохи Відродження (Ренесансу)»

ЗМІСТ ВСТУП

1. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

2. МИСТЕЦТВО ВІДРОДЖЕННЯ

3. ПОЕЗІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

4. ТЕАТР ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ ВИСНОВОК СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП Епоха Відродження — дуже важливий етап розвитку європейської культури. Хронологічно що входить в середньовічну історію європейських народів, що виникло в надрах феодальної культури, Відродження відкриває принципово нову культурну епоху, знаменуючи собою початок боротьби буржуазії за панування в суспільстві.

На цій ранній стадії розвитку буржуазна ідеологія була ідеологією прогресивної і відображала інтереси не тільки самої буржуазії, але і всіх інших класів і станів, що знаходилися в підпорядкуванні зживає себе феодальної структури відносин.

Епоха Відродження — це період розгулу Інквізиції, розколу католицької церкви, жорстоких воєн і народних повстань, що відбувалися на тлі формування буржуазного індивідуалізму.

Культура Ренесансу зародилася в другій половині XIV ст. І продовжувала розвиватися протягом XV і XVI ст., Поступово охоплюючи одну за одною всі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено поруч загальноєвропейських і локальних історичних умов.

У XIV — XV ст. зароджувалися ранньокапіталістичні, товарно-грошові відносини. Однією з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок.

Складання нової культури було підготовлено і суспільною свідомістю, змінами в настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово-промислового і фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних верств з їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою до багатства. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, розважливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих здібностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдує «чесне збагачення», радості мирського життя, вінцем успіху якої рахувалися престиж сім'ї, повага співгромадян, слава в пам’яті нащадків.

Термін «Відродження» (Ренесанс) з’явився в XVI столітті. Термін «Відродження» означав спочатку не стільки назва всієї епохи, скільки самий момент виникнення нового мистецтва, який приурочується зазвичай до початку XVI століття. Лише пізніше поняття це отримало ширший зміст і стало позначати епоху, коли в Італії, а потім і в інших країнах сформувалася і розцвіла опозиційна феодалізму культура. Енгельс охарактеризував Відродження як «найбільший прогресивний переворот з усіх, пережитих до того часу людством» .

1. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

XIII — XVI століття були часом великих змін в економіці, політичному і культурному житті європейських країн. Бурхливе зростання міст і розвиток ремесел, а пізніше і зародження мануфактурного виробництва, підйом світової торгівлі, що залучає у свою орбіту все більш віддалені райони поступове розміщення головних торгових шляхів з Середземномор’я на північ, що завершилося після падіння Візантії та великих географічних відкриттів кінця XV і початку XVI століття, змінили вигляд середньовічної Європи. Майже повсюдно тепер висуваються на перший план міста. Колись могутньої сили середньовічного світу — імперія і папство — переживали глибоку кризу. У XVI столітті розпадається Священна Римська імперія німецької нації стала ареною двох перших антифеодальних революцій — Великої селянської війни в Німеччині і Нідерландського повстання. Перехідний характер епохи, що відбувається у всіх областях життя процес звільнення від середньовічних пут і разом з тим ще нерозвиненість стають капіталістичних відносин не могли не позначитися на особливостях художньої культури і естетичної думки того часу.

Всі зміни в житті суспільства супроводжувалися широким оновленням культури — розквітом природних і точних наук, літератури на національних мовах і, особливо, образотворчого мистецтва. Зародившись в містах Італії, це оновлення захопило потім і інші європейські країни. Поява книгодрукування відкрило небачені можливості для розповсюдження літературних і наукових творів, а більш регулярне і тісне спілкування між країнами сприяло повсюдному проникненню нових художніх течій.

Це не означає, що середньовіччя відступило перед новими віяннями: у масовій свідомості традиційні уявлення зберігалися. Протистояла новим ідеям церква, використовуючи середньовічний засіб — інквізицію. Ідея свободи людської особистості продовжувала існувати в суспільстві, розділеному на стану. Не зникала до кінця феодальна форма залежності селян, а в деяких країнах (Німеччині, в Центральній Європі) відбулося повернення до кріпосництва. Феодальна система виявляла достатньо велику життєстійкість. Кожна європейська країна зживали її по-своєму й у своїх хронологічних рамках. Капіталізм довгий час існував як устрій, охоплюючи лише частину виробництва і в місті, і в селі. Тим не менше, патріархальна середньовічна повільність стала відступати в минуле.

Величезну роль у цьому прориві зіграли Великі географічні відкриття. 1456 року португальські кораблі досягли Зеленого мису, а в 1486 р. експедиція Б. Діаса обігнула Африканський континент з півдня, минувши мис Доброї Надії. Освоюючи узбережжя Африки, португальці одночасно посилали кораблі у відкритий океан, на захід і південний захід. У результаті на картах з’явилися невідомі раніше Азорські острови й острови Мадейра. У 1492 р. відбулося велика подія — Х. Колумб, італієць, перебрався до Іспанії, у пошуках шляху до Індії перетнув Атлантичний океан і висадився у Багамських островів, відкривши новий континент — Америку. У 1498 р. іспанський мандрівник Васко да Гама, обігнувши Африку, успішно навів свої кораблі до берегів Індії. З XVI в. європейці проникають у Китай і Японію, про які раніше мали лише саме неясне уявлення. З 1510 р. починається завоювання Америки. У XVII ст. була відкрита Австралія. Змінилося уявлення про форму землі: кругосвітня подорож португальця Ф. Магеллана (1519−1522) підтвердило здогад про те, що вона має форму кулі.

2. МИСТЕЦТВО ВІДРОДЖЕННЯ Мистецтво античності становить одну з основ художньої культури Відродження. Представники Відродження знаходять в античній культурі те, що співзвучно їх власним устремлінням, — прихильність до реальності, життєрадісність, схиляння перед красою земного світу, перед величчю героїчного подвигу. Разом з тим, склавшись в інших історичних умовах, ввібравши в себе традиції романського стилю і готики, мистецтво Відродження несе в собі друк свого часу. У порівнянні з мистецтвом класичної старовини духовний світ людини стає все більш складним і багатогранним.

У цей час італійське суспільство починає активно цікавитися культурою Стародавньої Греції та Риму, розшукуються рукописи античних письменників, так були знайдені твори Цицерона й Тита Лівія.

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе новий світ. Висока уявлення про людину було нерозривно пов’язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини стала визначатися її особистими гідностями, а не положенням у суспільстві: «Шляхетність, немов якась сяйво, що виходить від чесноти і освітлює її володарів, якого б походження вони не були». (З «Книги про шляхетність» Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV століття).

Епоха Відродження — час великих відкриттів, великих майстрів і їх видатних творів. Вона відзначена появою цілої плеяди художників-учених, серед яких перше місце належить Леонардо да Вінчі. Це був час титанізмом, який проявився і в мистецтві, і в житті. Досить згадати героїчні образи, створені Мікеланджело, і самого їхнього творця (поета, художника, скульптора). Люди, подібні Мікеланджело або Леонардо да Вінчі, являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

Образотворче мистецтво в епоху Відродження досягає небаченого розквіту. Це пов’язано з економічним підйомом, з величезним зрушенням, що стався у свідомості людей, що звернулися до культу земного життя і краси. В епоху Відродження об'єктивне зображення світу було побачене очима людини, тому однією з важливих проблем, що стали перед художниками, була проблема простору.

Художники стали бачити світ інакше: площинні, як би безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклих просторах. Рафаель Санті (1483−1520 р. г), Леонардо да Вінчі (1452−1519 рр.), Мікеланджело Буонарроті (1475−1564 р. г) оспівували своєю творчістю досконалу особистість, у якої фізична і духовна краса зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики. Художники Ренесансу спираються на принципи наслідування природі, використовують перспективу, правило «золотого перетину» в побудові людського тіла. Леонардо да Вінчі характеризує живопис як «найбільшу з наук». Принцип «природо образно», прагнення якомога точніше відтворити зображуваний об'єкт, а також притаманний даного періоду інтерес до індивідуальності повідомляють тонкий психологізм робіт майстрів Відродження.

Роботи художників стають передплатними, тобто підкреслено авторськими. Все більше з’являється автопортретів. Безсумнівним ознакою нового самосвідомості є й те, що художники все частіше ухиляються від прямих замовлень, віддаючись роботі по внутрішньому спонуканню. До кінця XIV століття відчутно змінюється і зовнішнє положення художника в суспільстві. Художники починають удостоювався всіляких громадських визнань, посад, почесних і грошових синекур. А Мікеланджело, наприклад, вознесений на таку висоту, що без боязні образити вінценосців він відмовляється від пропонованих йому високих почестей. Йому цілком вистачає прізвисько «божественний». Він наполягає, щоб у листах до нього опускали всякі титулування, а писали просто «Мікеланджело Буонаротті». У генія є ім'я. Звання для нього тягар, бо пов’язане з неминучими обставинами і, стало бути, хоча б з частковою втратою тієї самої свободи від усього, що заважає його творчості. А адже логічний межа, до якої тяжів художник Відродження, — набуття повної особистої незалежності, припускаючи, зрозуміло, в першу чергу свободу творчу.

Якщо Мікеланджело можна назвати самим геніальним художником Відродження, то Леонардо — самим великим задумом художника Ренесансу. Мікеланджело матеріалізував дух, а Леонардо одухотворяє природу. Якщо Леонардо і Мікеланджело можна представити як 2 полюса Відродження, то його серединою можна назвати Рафаеля. Саме його творчість найбільш повно висловило всі принципи Відродження, воно вклалися всередині Ренесансу. Мистецтво Рафаеля на всі часи стало символом гармонії, втілив її в собі.

У мистецтві Ренесансу людина стала реальною і незалежної цінністю. В архітектурі це виявляється не тільки в олюднення пропорцій будівель, а й у створенні ідей поверху. В архітектурі особливо велику роль зіграло звернення до класичної традиції. Воно виявилося не тільки у відмові від готичних форм і відродженні античної ордерної системи, але і в класичній пропорційності пропорцій, в розробці в храмовому зодчестві центричного типу будівель з легко доступним для огляду простором інтер'єру. Особливо багато нового було створено в галузі цивільного зодчества. В епоху Відродження отримують більш ошатний вигляд багатоповерхові міські будівлі (ратуші, будинки купецьких гільдій, університети, склади, ринки і т.д.), виникає тип міського палацу (палаццо) — житло багатого бюргера, а також тип заміської вілли. Дозволяються по-новому питання, пов’язані з плануванням міст, реконструюються міські центри. Формується ставлення до архітектури як до прояву індивідуальної майстерності.

У музиці продовжується розвиток вокальної та інструментальної поліфонії. Особливо помітна що склалася в XV столітті нідерландська поліфонічна школа, яка грала значну роль у професійній європейській музиці протягом двох сторіч, аж до появи опери (композитори Ж. Депре, О. Лассо). У світській музиці з’являються нові жанри: фроттоле — пісня народного походження в Італії; вільяніско — пісенька на будь-яку тему, від ліричних і пасторальних до історичних і повчальних — в Іспанії; мадригал — вид пісенної лірики, який виконував на рідній мові. У той же час деякі музичні діячі обґрунтовують переваги монадичної музики, на противагу захопленню багатоголоссям. З’являються жанри, що сприяють утвердженню гомофонно (одноголосий) — сольна пісня, кантата, ораторія. Розвивається і теорія музики.

3. ПОЕЗІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ Говорячи про епоху Відродження як про великого історичному перевороті, Ф. Енгельс у передмові до «Діалектика природи» підкреслював, що в ході цього перевороту в Європі склалися нації, народилися національні літератури, викував новий тип людини. Ця епоха «мала потребу в титанах» — і «породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, але багатосторонності і вченості» .

Важко знайти великого діяча культури епохи Відродження, який би не писав віршів. Талановитими поетами були Рафаель, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі; вірші писали Джордано Бруно, Томас Мор, Ульріх фон Гуттен, Еразм Роттердамський. Мистецтву писати вірші навчались у Ронсар принци Франції. Вірші складали римські папи і італійські князі. Навіть екстравагантна авантюристка Марія Стюарт зронила витончені віршовані рядки, прощаючись з Францією, де протікала її весела юність. Ліричними поетами були видатні прозаїки та драматурги. Очевидно, великий переворот мав свій ритм, чітко уловлюваних талановитими людьми, і що корчились їх пульс. У видимому хаосі історичних подій, що обрушилися на Європу, — у війнах, повстаннях, великих походах за тридев’ять земель, нові й нові відкриття — звучала та «музика сфер», той голос історії, який завжди прислухатися в революційні епохи людям, здатним його почути. Ці нові ритми життя з величезною силою зазвучали в поезії, що народжувалася на нових європейських мовах, які в багатьох випадках набували свої закони саме у зв’язку з діяльністю поетів.

Важливим і загальним моментом для всієї європейської поезії епохи Відродження було те, що вона відірвалася від співочого мистецтва, а незабаром і від музичного акомпанементу, без якого була немислима народна лірика середньовіччя, а також мистецтво лицарських поетів — трубадурів і мінезингерів. Ціною зусиль сміливих реформаторів поезія стала областю суворо індивідуальної творчості, в якому нова особистість, народжена у бурях Відродження, розкривала свої відносини з іншими людьми, з суспільством, з природою. Збірники італійських поетів XIV-XV століть ще називаються по-старому: «Пісенник» — «Канцоньєре», але вірші вже друкуються для проголошення вголос або читання про себе, заради збільшується племені любителів поезії, забували весь світ над книгою віршів, подібно юним героям «Божественної Комедії «Паоло і Франчески.

Однак поезія нового часу допомогла до кінця порвати зв’язок з піснею, особливо народною. Більше того, саме в епоху раннього Відродження по всіх країнах Європи прокочується могутня хвиля народної поезії, переважно пісенної. Можна сказати, що розквіт ліричної поезії в цю пору почалася саме з поезії народних мас — селянських і міських, повсюдно в Європі відчували, як наростають їх сили, їх вплив на життя суспільства. Епоха Відродження стала епохою великих народних рухів, підриває підвалини середньовіччя, що сповіщає прихід нового часу.

Глибинні зв’язку народного бунту й критики феодальної ідеології розкриваються в «Бачення Петра Пахаря», поемі 70-х років XIV століття, приписуваної безвісно невдасі Вільяму Ленгленду і переповненій відгомонами усної народної творчості. Носієм моральної істини тут виведений трудівник, орач. У XIV столітті, очевидно, склався і сюжетний основний кістяк балад про бунтар і народного заступника Робіна Гуда, що стали улюбленим народним читанням, як тільки в Англії заробили друковані Верстати.

Своєрідним заповідником балади, де вона існує до цих пір як живий поетичний жанр, стали численні архіпелаги Північної Атлантики з їх змішаним населенням переважно данського походження. Датська балада часів Відродження, зразки якої включені до цього тому, стала класичним жанром народної поезії Північної Європи.

Починаючи з середини XV століття друкарню верстати викидають безліч видань, розрахованих на широкі кола читачів, зразки народної поезії - пісні, романси, загадки, а також «народні книги» (серед них — книга про Тіля Уленшпігель і книга про доктора Фауста). Їх переробляють і використовують письменники-гуманісти, навіть досить далекі від руху народних мас, але відчувають тягу до народних джерел. Погортаємо п'єси Шекспіра, його сучасників і попередників. Скільки народних балад ми знайдемо в самому серці їх задумів; у пісні Дездемони про Івушка-вербі, у пісні Офелії про Валентиновим дні, в атмосфері Арденнської лісу («Багато шуму нема з чого»), де поневіряється Жак, настільки нагадує про інше лісі - Шервудському, притоні стрілка Робіна Гуда і його веселої зеленої братії. А адже, перш ніж потрапити в чорнильниці складачів, ці мотиви ходили по площах англійських міст, по сільських ярмарках і придорожнім харчевня, виконувалися бродячими співаками, лякали побожних пуритан.

У поета тієї епохи був і ще одне джерело натхнення: класична стародавність. Пристрасна любов до знань гнала поета в далекі подорожі в анатомічні театри, в кузні і в лабораторії, — але також і в бібліотеки. До XV століття освічений європеєць знав дещо які твори латинської літератури, врятованих від античного Риму, у свою чергу багато засвоїло в культури Стародавньої Греції. Але сама грецька культура стала широко відома пізніше, особливо після XV століття, коли в боротьбі з турками звалилася Візантія, остання опора середньовічної грецької цивілізації на Близькому Сході. Тисячі біженців-греків, що хлинули із земель, завойованих турками, в християнські країни Європи, несли з собою знання рідної мови та мистецтва, багато хто став перекладачами при європейських дворах, вчителями грецької мови в європейських університетах, радниками при великих типографських будинках, які видавали античних класиків у оригіналі та переказах.

Античність стала як би другим світом, в якому жили поети Відродження. Вони рідко здогадувалися про те, що культура античності була побудована на поті і крові рабів, народ античності вони уявляли собі як аналогію народу свого часу і так його зображували. Приклад тому — збунтувалася чернь в трагедіях Шекспіра, «античні» селяни і ремісники на полотнах художників Ренесансу або пастухи і пастушки в їхніх віршах і поемах.

Поступово в потоці літературного розвитку тієї епохи намітилися дві течії: один у боротьбі за становлення нової національної літератури орієнтувалося на античні зразки, воліло їхній досвід народної традиції, вчило молодь писати «по Горацію» або «за Арістотелем». Інший раз у своєму прагненні бути ближче до античних зразків ці «вчені» поети навіть відкидали риму, яка була безперечним завоюванням європейської середньовічної поезії. Представники іншого напряму — серед них Шекспір і Лоні де Вега, — високо цінуючи античну літературу і нерідко добуваючи з її скарбниць сюжети й образи для своїх творів, все ж таки відстоювали за письменником не тільки право, але й обов’язок, перш за все, вивчати і відтворювати в поезії живе життя. Про це розмовляє з акторами Гамлет, стосовно до сценічної майстерності, про те ж твердить Лоне де Вега в трактаті «Про новий мистецтві писати комедії». Саме Липі прямо висловлює думку про необхідність рахуватися з народною традицією в мистецтві. Але й Шекспір у своїх сонетах, розповідаючи про якийсь побратимі по перу, який оскаржував його поетичну славу, протиставляє його «наукового», «прикрашена» манері свій власний «простий» і «скромний» стиль. Обидві течії в цілому становили єдиний потік гуманістичної поезії, і хоча в ньому були внутрішні суперечності, обумовлені «різних країнах різними суспільними причинами, поети-гуманісти протистояли тим письменникам свого часу, які намагалися захищати старий феодальний світ, застарілі естетичні норми і старі поетичні засоби.

П’ятнадцятий століття принесло багато нового в італійську поезію. До цього часу патриціанські прізвища стали поступово захоплювати владу в містах, які з купецьких держав-комун вдягалися в герцогства і князівства. Сини флорентійських багатіїв, наприклад, знаменитого банкірського дому Медічі, хизувалися гуманістичної освіченістю, протегували мистецтвам і самі були не чужі їм. Поети-гуманісти створювали латинські вірші в розрахунку на освічених читачів. Під пером таких талантів, як Анджело Поліціано, відродився на потребу міської знаті культ галантних лицарів і прекрасних дам. Місто-комуна, обороняв свої права від важкої хватки будинку Медічі, відповів на виникнення нової аристократичної культури бурхливим розвитком народної сатиричної і побутової пісні; над романтичним захопленням феодальним минулим глумився Пульчі в героюокомічній поемі «Великий Морганті». Однак і у Флоренції і, особливо, у Феррарі - столиці-фортеці герцогів д’Есте, відродилася в оновленому варіанті любовно-пригодницька лицарська поема. Граф Маттео Боярдо, а пізніше, вже в XVI столітті, феррарскій поет Лудовіко Аріосто у витончених октавах оповідають про нечувані подвиги і пригоди лицаря Роланда (Орландо), який перетворився з суворого героя середньовічного епосу в збожеволілого від ревнощів палкого коханця. Звертаючись до фантазії різних століть і народів, Аріосто створив твір, у якому багато віщує «Дон-Кіхота» .

Самий пізній внесок у європейську поезію Відродження належить поетам Піренейського півострова; рішучий поворот до нового світогляду і нової культури стався тут тільки на межі XV і XVI століть, чому були свої причини. Перш за все, — тривала реконкіста, яка зажадала напруження всіх сил роз'єднаних і нерідко ворогували між Собою братніх народностей, які населяли півострів. Історичний розвиток Іспанії протікало своєрідно. Королівська влада не мала міцної опори в іспанських містах, і хоча вона по черзі зломила непокірну аристократію і міські комуни, справжнього державного і національного об'єднання не відбулося: іспанські королі володарювали, спираючись лише на силу зброї і церковну інквізицію. Відкриття в кінці XV століття Америки і захоплення величезних її областей з золотими та срібними копальнями на короткий термін призвели до нечуваного збагачення Іспанії, а потім до падіння золота в ціні і катастрофічного зубожіння країни, де гонитва за легкою наживою витіснила турботу про розвиток ремесла і землеробства. Іспанська держава стала втрачати і своє політичне могутність, в кінці XVI століття від неї відпали Нідерланди, в 1588 році була розгромлена «Непереможна армада» — іспанський флот, посланий на завоювання Англії. Запанувала реакція. Натовпи жебраків і волоцюг потягнулися за випаленим сонцем полях і дорогах країни, яка, ставши царством авантюристів і мародерів, багато в чому залишалася феодальної країною.

І, проте, в Іспанії розквітла блискуча ренесансна культура. Вже література пізнього середньовіччя була тут багата й різноманітна. Арагонські, кастильські, Андалуські традиції зливалися в щось нове, вбирає в себе і впливу Галісії з її школою трубадурів, і Каталонії, і особливо Португалії, яка вже в XV столітті почала боротися за нові морські шляхи і в цілому обганяла Іспанію в галузі культурного розвитку. Тісні культурні зв’язки з Іспанією були посилені півстолітнім (1580 — 1640 рр.) Підпорядкуванням Португалії іспанській короні. Дуже важливим для літератур Іберійського півострова було їх багатовікове сусідство з літературами арабського світу. Через це сусідство іспанські поети отримали чимало мотивів і образів, особливо помітних у романсах XV — XVI століть. З іншого боку, Іспанія в ту пору була тісно пов’язана з Сицилійського королівства, з Венецією, тримала гарнізони і флоти в багатьох містах і гаванях Італії. У період свого формування іспанська ренесансна поезія пережила сильний і тривалий вплив італійської. (Те ж стосується і до літератури Португалії)

Романтики в будь-якій літературі Західної Європи були продовжувачами та учнями майстрів епохи Відродження. Її повнокровне, людяне мистецтво служило зразком для численних прогресивних поетів XX століття. Художник соціалістичного реалізму, Йоганнес Р. Бехер знайшов потрібним у свої дослідження про сучасну літературу включити «Мале вчення про сонеті» — етюд, що містить уважний аналіз шести мовних аспектів сонета: французької, німецької, англійської, італійської, португальської та іспанської.

Данте, Шекспір, Лопе де Вега, Сервантес, видані багатьма мовами народів СРСР, стали не просто нашими сучасниками, а й нашими соратниками. Як і картини художників Відродження, драматургія, пісні та вірші ренесансних поетів увійшли в культурний ужиток радянської людини.

Один з титанів Відродження — Джордано Бруно — назвав свою книгу: «Діалог про героїчний ентузіазм». Таку назву дуже точно визначає духовну атмосферу Відродження, яка відображена в поезії XIV — XVI століть. Ця поезія розкрила красу людини, багатство його внутрішнього життя і незліченну різноманітність його відчуттів, показала пишність земного світу, проголосила право людини на земне щастя. Література Відродження підняла покликання поета до високої місії служіння людству.

4. ТЕАТР ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ Театр-це мистецтво подання драматичних творів на сцені. Таке визначення цьому поняттю дає тлумачний словник Ожегова.

Театр епохи Відродження — одне з найяскравіших і значних явищ в історії всієї світової культури; це потужний витік європейського театрального мистецтва — на всі часи. Новий театр народився з потреби перелити молоду енергію в дійство. І якщо поставити собі питання, в яку сферу мистецтв повинно було вилитися це дійство, це море веселощів, то відповідь зрозуміла: звичайно, до сфери театру. Карнавальна гра, вже не могла залишатися на своїй колишній стадії стихійної самодіяльності і ввійшла в береги мистецтва, ставши творчістю, збагаченим досвідом давніх і нових літератур.

В Італії - вперше в Європі - на сцену піднялися актори-професіонали і вразили світ яскравої, сильної грою, що народжується тут же, на очах у глядача, і чарівною своєю свободою, азартом, блиском і дотепністю.

Так в Італії було покладено початок театрального мистецтва нового часу. Сталося це в середині XVI століття.

Своєї вершини театр Відродження досяг в Англії. Тепер він воістину увібрав у себе всі сфери життя, проник у глибини буття. Могутня когорта талантів піднімалася ніби з-під землі. І головним дивом століття був один чоловік з Стратфорда, що прийшов до Лондона, щоб писати п'єси для театру «Глобус». Гучна назва театру виправдалося — у творіннях Шекспіра дійсно відкрився світ: виднілися історичні дали прожитого, з’ясовувалися головні істини нинішнього сторіччя і чудодійно, крізь пелену часу, проглядали контури майбутнього.

У величну епоху Ренесансу, в епоху Данте, Леонардо і Мікеланджело, маленький прапор, розвівається над «Глобусом», сповістив про грандіозний звершенні. Геній Шекспіра злив воєдино всі раніше досягнуту в драмі і на сцені. Тепер за дві-три години на шести-восьми квадратних метрах можна було побачити світи та епохи.

Виник воістину великий театр. Новий театр народжувався в Італії. Народження це не може бути віднесено до строго певної дати, імені або твору. Йшов процес тривалий, багатосторонній — і в «верхах» і в «низах» суспільства. Він дав історично повноцінний результат лише після того, як було знайдено необхідне триєдність драми, сцени і великий публіки.

Про перших дослідах ренесансної драматургії можна з усією визначеністю сказати, що вони були творіннями пера, але аж ніяк не сцени. Що вийшла з материнського лона літератури, гуманістична драма якщо і залишала книжкові полиці, то лише зрідка і без особливої надії на сценічний успіх. А нехитрі простонародні фарси та імпровізації карнавальних масок притягували до себе натовпи глядачів, хоча не мали й десятої часткою літературних достоїнств писаних п'єс. Саме на карнавалі забило джерело комедії дель арте — цієї істинної прародительки нового європейського театру. Треба сказати, що на ранньому етапі розвитку нового театру взаімо відчуженням сцени і драми пішла обом на користь. Драма виявилася вільною від примітивів фарсової сцени, а сцена, тобто виконавське мистецтво, позбавлене драми і надане самому собі, отримала можливість інтенсивно розвивати власні творчі ресурси.

Вчений студія Помпоній стала першим зборами любителів, які відіграли комедії Плавта. Персонажі, багато століть перебували в положенні літературних героїв, знову рушили по сцені (хоча, мабуть, ще не дуже впевнено).

Звістка про відкриття римського вченого незабаром рознеслася по всій Італії. Серед інших видовищ при дворах увійшло в моду показувати і комедії Плавта. Мода була настільки велика, що Плавта латинською мовою відіграли й у Ватикані. Однак латину розуміли далеко не всі, тому в кінці 70-х років гуманіст Батіста Гуаріні переклав твори Плавта і Теренція на італійську мову.

Успішний розвиток комедії визначалося тим, що традиційна антична схема — боротьба юнаки за володіння коханої, що охороняється строгими батьками, і витівки верткий і енергійних слуг — виявилася зручною для живих замальовок сучасного побуту.

Під час карнавалу 1508 в феррарском палаці поет Людовіко Аріосто показав свою «Комедію про скрині» .

І точно прорвало шлюзи, довго стримують життєдайний потік. У наступному році з’являється друга комедія Аріосто — «підміненого», а в 1513 році кардинал Біббі демонструє в Урбіно свою «Каландри». У 1514 році колишній секретар флорентійської республіки проникливий Нікколо Макіавеллі пише кращу п'єсу епохи — «Мандрагори» .

Італійська комедія XVI століття виробила певний стандарт динамічних сюжетів: тут постійно повторювалися одні й ті ж ситуації з підміненого дітьми, з переодягненими дівицями, крутійство слуг комічними фіаско закоханих людей похилого віку.

Італійські гуманісти посилено займалися вивченням спадщини Сенеки; потім в орбіту їх інтересів потрапили грецькі трагіки — Софокл і Евріпід. Під впливом названих античних авторів і народилася італійська трагедія Ренесансу, першим зразком якої з’явилася «Софонісба» Джанджорджо Тріссіно (1515).

Тріссіно був глибоким знавцем давньогрецького театру. Складаючи власну трагедію, він орієнтувався на творіння Софокла та Евріпіда. В «Софонісбе» використовувалися всі компоненти античної трагедії - хор, повірники, вісники, було відсутнє поділ на акти, дотримувалися закони трьох єдностей і трьох акторів. Але в трагедії не було головного — великої суспільної теми, динаміки пристрастей, цілісного дії.

Сучасна аудиторія цікавилася трагічним жанром або в плані чисто академічному, або ж з розрахунком знайти тут їжу для «потрясінь» .

Таку їжу, італійська трагедія давала з надлишком.

Нова трагедія прагнула «захопити дух» глядачів. Батько вбивав дітей своєї дочки, народжених від таємного шлюбу, і підносив їй на блюді їхні голови і руки, приголомшена дочка вбивала батька і заколювали сама («Орбекка» Дж. Чінтіо, 1541). Дружина, кинута чоловіком, змушувала суперницю вбити прижитих від нього дітей, після чого вбивала її і посилала мертві голови своєму чоловікові; чоловік, у свою чергу, обезголовлювали коханця дружини. До фіналу жорстокосердий подружжя отруювали один одного («Деліла» Л. Грот, 1572).

" Трагедії жахів" приголомшували своїми кривавими сценами, не пробуджуючи думки, не ставлячи питань про сенс життя і обов’язки людини.

У століття, коли комедія хилилася до занепаду, а трагедія не вийшла на велику дорогу мистецтва, переможницею на драматургічної арені виявилася пастораль.

Спочатку пасторальної напрямок, отримало найбільш яскраве вираження в поезії - в творах Боккаччо («Амет», «Фьезоланскіе німфи») і в ліриці петраркістів. Але незабаром народився і новий драматургічний жанр.

Якщо в трагедії очолювала фатальна пристрасть, а в комедії переважало чуттєве потяг, то в пасторалі панувала «чиста любов», що постала поза конкретних життєвих зв’язків як якийсь поетичний ідеал.

Театр англійського Відродження — це Шекспір і його блискуче оточення: Марло, Грін, Бомонт, Флетчер, чемпах, Неш, Бен Джонсон. Але всі ці останні імена належать своєму віку і своєї нації; Шекспір ж, глибша за всі висловив дух свого часу і життя свого народу, належить всім вікам і всім народам.

Театр Шекспіра — це своєрідний синтез культури Ренесансу. Визначивши собою самий зрілий етап цієї культури, Шекспір говорив зі своїм століттям і з прийдешніми століттями як би від імені всієї епохи «найвидатнішого прогресивного перевороту» .

Творчість Шекспіра було підсумком розвитку національного англійського театру. У той же час воно певною мірою підсумовував досягнення всієї попередньої поетичної, драматичної і сценічної культури давнього і нового часу. Тому в драмах Шекспіра можна відчути і епічний розмах гомерівської сюжетики, і титанічну ліплення монотрагедій стародавніх греків, і вихрову гру фабул римської комедії. Шекспірівський театр багатий високим ліризмом поетів-петраркістів. У творіннях Шекспіра виразно чути голоси сучасних гуманістів, починаючи від Еразма Роттердамського і кінчаючи Монтеня.

Поглиблене розвиток успадкованого — ось що було важливою передумовою народження нового і найбільш досконалого типу ренесансної драми, драми Шекспіра.

ВИСНОВОК

Ідеї гуманізму — духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження пройнятий ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасного, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. «Але свобода в розумінні італійського Ренесансу, — писав його знавець А. К. Джівелегов, — мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доводив, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над ним не повинно бути силою волі, який заважає йому відчувати і думати як хочеться «. У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесансного гуманізму. Але, безумовно, гуманізм варто розглядати як головне ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Італії в епоху почалося розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, який сприяла утвердженню кошти культури, спираючись, перш за все на античне спадщина. Італійський гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступного століття, внутрішню перебудову і поступові впаду у XVI столітті. Еволюція італійського Відродження була тісно пов’язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробило потужний вплив на художню культуру Ренесансу.

Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її місце і роль в природі і суспільстві. Це вчення складалося переважно в етиці і збагачувалося в самих різних областях ренесансної культури. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питань соціальної етики, у вирішенні яких вони спиралися на уявлення про потужність творчих здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно пов’язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням італійських гуманістів яскраво виражений характер.

Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці, знаходять новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху, коли моральні стимули людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію.

Гуманістичний світогляд став одним з найбільших прогресивних завоювань епохи Відродження, які надали сильний вплив на весь подальший розвиток європейської культури.

Реформація зіграла важливу роль у становленні світової цивілізації. Не проголошуючи ніякого певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону, не роблячи ніяких наукових відкриттів або досягнень на художньо-естетичному терені, Реформація змінила свідомість людини, відкрила перед нею нові духовні обрії. Людина отримала свободу самостійно мислити, звільнився від опіки церкви, отримав найвищу для неї санкцію — релігійну на те, щоб тільки власний розум і совість диктували йому, як слід жити. Реформація сприяла появі людини буржуазного суспільства — незалежного автономного індивіда з свободою морального вибору, самостійного і відповідального у своїх судженнях і вчинках.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Л.М. Брагіна «Соціально — етичні погляди італійських гуманістів» (II половина XV століття) Видавництво МДУ, 1983 р.

2. З історії культури Середніх віків та Відродження. Видавництво «Наука», М 1976

3. 50 біографій майстрів західно-європейського мистецтва. Видавництво «Радянський художник», Ленінград 1965

4. Гареі Е. Проблеми італійського Відродження. — М., 1996.

5. Історія мистецтва зарубіжних країн. — М., 1998.

6. Культурологія. Історія світової культури: Навчальний посібник для вузів / За ред. проф. О.М. Маркової. — М, 1995.

7. Культурологія. Теорія та історія культури: Навчальний посібник. — М.: товариство «Знання» Росії, ЦІНО, 1996.

8. Лосєв Л. Ф. Естетика Відродження. — М., 1993.

9. Полікарпов В.С. Лекції з культурології. — М.: «Гардаріка», «Експертне бюро», 1997.