Розрахунок впровадження програмного забезпечення

Вступ Собівартість продукції — це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та інше.

Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості основним джерелом зростання прибутку підприємства.

Отже, актуальність дослідження даної курсової роботи полягає у необхідності вивчення проблеми удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції в промисловості.

Об'єктом даної курсової роботи виступає проблема вивчення удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції в промисловості.

Предметом дослідження даної курсової роботи є особливості вивчення проблеми удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції в промисловості.

Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному розгляді вивчення проблеми удосконалення складу калькуляційних статей витрат.

1. Організаційна частина

1.1 Витрати та собівартість продукції, класифікація витрат В процесі господарської діяльності підприємство здійснює витрати ресурсів на виробництво продукції, а також витрати на придбання цих ресурсів. Розмір витрат розраховується у натуральній та грошовій формі за відповідними методиками залежно від цільового призначення витрат та від цілей економічних розрахунків.

Витрати класифікуються за декількома ознаками і відносяться до певної групи:

За призначенням: Поточні (операційні) та інвестиційні (капітальні). Поточні діляться на циклічні та безперервні витрати.

За джерелами відшкодування: «Витрати, що відшкодовуються за рахунок виручки від продажу продукції в порядку відшкодування її собівартості» та «Витрати, що відшкодовуються за рахунок прибутку підприємства»

За необхідністю для виробництва конкретної продукціїї (продуктивністю витрат): продуктивні і непродуктивні

За об`єктом розрахунку: «Загальні» і «На одиницю продукції»

За ступенем однорідності: Прості (елементні) і Комплексні

За зв`язком і з обсягом виробництва: «Постійні» і «Змінні», які діляться на змінні пропорційні та змінні непропорційні. Останні діляться на прогресуючі і дегресуючі

За способом обчислення на одиницю продукції: Прямі і Непрямі

За економічною роллю у формуванні собівартості продукції: Основні і Накладні. Останні називають «витратами на організацію та управління підприємством» і, зазвичай, ділять на «Загальновиробничі (цехові) витрати» та на «Ззагальногосподарські (заводські) витрати».

Економічна сутність витрат полягає у наступному:

Поточні циклічні — це витрати, що повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату виробничників, інструмент та ін.).

Поточні безперервні — це витрати, що існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо).

Інвестиційні (капітальні) — це витрати разового характеру (на придбання основних фондів і нематеріальних активів, створення та збільшення запасів оборотних фондів, виконання проектних робіт сторонніми організаціями тощо).

Через собівартість відшкодовуються ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів та інші витрати, без яких неможливо забезпечити належну якість вироблюваної продукції, вимоги щодо безпеки праці, екології тощо.

За рахунок прибутку відшкодовуються: витрати на розширене відтворення факторів виробництва (інвестиційні витрати включно з оплатою відсотків за кредит), штрафні санкції, витрати соціального характеру для матеріального заохочення працівників підприємства, на підготовку та освоєння нової продукції серійного й масового виробництва та інші витрати, визначені чинним законодавством.

Продуктивні — це витрати грошей, які відповідають фізичним (натуральним) витратам ресурсів на виробництво конкретної продукції згідно із нормами витрат цих ресурсів.

Непродуктивні — це витрати грошей за ресурси, які були зіпсовані (браковані), втрачені або не використані при виробництві продукції, але вартість яких списана на витрати виробництва відповідно до чинного законодавства. (Наприклад, оплата часу скорочення робочого дня підлітків).

Загальні витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період. їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції — це середні витрати на одиницю продукції за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.

Прості (елементні) — це витрати, що є однорідними за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Перелік економічних елементів і порядок їх розрахунку є єдиним для підприємств всіх галузей та сфер діяльності.

Комплексні — це витрати, що є різнорідними за складом, охоплюють кілька елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації управління. Наприклад, витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати, утрати від браку тощо. Комплексні (неоднорідні) витрати відповідають, зазвичай, певній статті калькуляції (розрахунку) собівартості конкретної продукції підприємства.

Постійні - це витрати, що є функцією часу, а не обсягу продукції. Їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції (у певних межах). За істотних змін виробничої потужності та обсягу виробництва значення постійних витрат стрибкоподібно міняється, після чого воно знову залишається постійним. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, але не істотно. Їх називають умовно-постійними.

Змінні пропорційні витрати — це витрати за певний період, загальна сума яких прямо пропорційно залежить від обсягу виготовленої продукції. Переважно це витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників.

Змінні прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції (наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати тощо).

Змінні дегресуючі витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інструменти тощо.

У практичних обчисленнях загальну динаміку змінних витрат спрощують, уважаючи всю їхню сукупність пропорційною, що значно полегшує аналіз і прогнозування витрат.

Прямі — витрати, що безпосередньо зв’язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Якщо виготовляється один різновид продукції, усі витрати — прямі.

Непрямі — витрати, які не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони зв’язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому (зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо).

Основні — витрати, що безпосередньо списуються тільки на виробництво даної продукції (сировина, основні матеріали, технологічне паливо та енергія, заробітна плата основних виробничих робітників та інші витрати, необхідні для виробництва даної продукції).

Загальновиробничі витрати — це частина тих витрат цеху (виробництва) на управління, виробниче й господарське обслуговування, які розраховуться за певний календарний період і розподіляються за видами продукції (робіт, послуг) цеху. Це витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці.

Загальногосподарські витрати є такими самими, як загальновиробничі, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити тощо. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою загальновиробничі витрати не розраховуються, а розраховуються лише загальногосподарські витрати.

Будь-які витрати необхідно розраховувати і розглядати з позицій доцільності їх здійснення (результативності витрат).

Основними показниками, що використовуються для оцінки результативності витрат є: собівартість та ціна одиниці продукції, грн. / одиницю продукції; собівартість продукції, виробленої за певний календарний період, грн./ рік (квартал, місяць тощо); виручка та прибуток від реалізації цієї продукції.

Собівартість продукції — це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції.

Собівартість дозволяє зробити комплексну оцінку ступеню використання всіх ресурсів підприємства і рівень організації виробництва. Чим раціональніше підприємство використовує виробничі ресурси, тим меншою за значенням буде і собівартість продукції. Тому собівартість є одним із важливих показників ефективності виробництва.

Собівартість продукції має безпосередній зв’язок з її ціною. Цей показник є базою для визначення ціни товару, оскільки доцільно випускати лише таку продукцію, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість і забезпечує виробникові прибутковість (рентабельність) виробництва на бажаному рівні.

Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Значення ціни товару коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат живої та уречевленої праці.

Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначення виражаються кількома показниками. Серед них — кошторис виробництва та собівартість валової, товарної і реалізованої (проданої) продукції.

Кошторис виробництва — це витрати підприємства, пов’язані з основною його діяльністю за певний календарний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Тому, як правило, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами.

1. Матеріальні витрати

2. Заробітна плата

3. Відрахування на соціальні потреби

4. Амортизація основних фондів і нематеріальних активів

5. Інші витрати

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на: сировину, основні і допоміжні матеріали на основне виробництво і його обслуговування; покупні вироби для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.); виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо); паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо).

Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхнього витрачання та цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат, які не є складовими інших елементів кошторису (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні заготівельним організаціям та ін.). Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу.

Відрахування на соціальні потреби містять відрахування на соціальне страхування, у пенсійний фонд та на інші соціальні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.

Амортизація основних фондів у вигляді амортизаційних відрахувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних активів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років.

До інших витрат включають ті з них, які за змістом не можна віднести до перелічених вище. До них належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об'єкти основних фондів та ін.

Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їхню ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди), що надзвичайно важливо для аналізу факторів формування та зниження собівартості продукції.

В системі техніко-економічних розрахунків собівартість продукції визначається шляхом її калькулювання — обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання потрібне для обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів та обґрунтування інших господарських рішень.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі — за їхнім фактичним рівнем.

Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об'єкт калькулювання — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна та допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини тощо); послуги та роботи (ремонт, транспортування пасажирів та вантажів, розробка програмного продукту тощо).

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм, час експлуатації техніки) Наприклад, об'єкт калькулювання — літаки, калькуляційна одиниця — один літак, відповідно вугілля — одна тонна, електроенергії — одна кіловат-година, авіаперевезення — одна льотна година тощо).

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями управління виробництвом. Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог: максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби; статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

сировина та матеріали;

1. енергія технологічна;

2. основна заробітна плата виробничників;

3. додаткова заробітна плата виробничників;

4. відрахування на соціальні потреби виробничників;

5. утримання та експлуатація машин і устаткування;

6. загальновиробничі витрати;

7. загальногосподарські витрати;

8. підготовка та освоєння виробництва;

9. позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев’яти — виробничу і всіх статей — повну собівартість.

В окремих галузях економіки номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. У процесі калькулювання собівартості виробів використовується такий підхід: прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю за основними статтями калькуляції згідно з чинними нормами й цінами; а на непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого ці витрати розподіляють між різними виробами за прийнятою на підприємстві методикою.

Статті «Сировина й матеріали», «Енергія технологічна», «Основна заробітна плата виробничників», «Додаткова заробітна плата виробничників» та «Відрахування на соціальні потреби виробничників» включають прямі витрати .

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу, зазвичай, пропорційно основній зарплаті виробничників.

Статті «Загальновиробничі витрати» і «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Витрати, що входять до складу цих статей коротко охарактеризовано у таблиці з класифікації витрат .

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.

У техніко-економічних розрахунках застосовуються також інші методи прогнозованої оцінки собівартості одного виробу. Серед них особливе місце посідають параметричні методи. Ці методи грунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуатаційних показників. До них, зокрема, належать методи: питомих витрат, питомих ваг статей витрат у структурі собівартості, баловий, кореляційний, агрегатний.

Сутність цих методів полягає у наступному:

Метод питомих витрат. За даними аналогів обчислюється питома собівартість на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Собівартість нового виробу визначається як добуток питомої собівартості на значення його головного параметра.

Метод питомих ваг статей витрат у структурі собівартості. За даними аналогів обчислюється середнє значення питомих ваг статей витрат у структурі їх собівартості. Для нового виробу обчислюється значення певної статті витрат (наприклад, «Сировина та матеріали»). Собівартість нового виробу визначається як частное від ділення значення обчисленої статті витрат на значення питомої ваги цієї статті, у частках одиниці. У даному методі стаття витрат розглядається як окремий параметр виробу.

Валовий метод. Грунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала .Після цього собівартість нового виробу визначається як добуток собівартості одного бала на значення суму балів усіх його параметрів.

1.2 Методика обчислення основних статей калькуляції

У процесі калькуляції прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На не прямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою. Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною Їхнього можливого використання, продажу. Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння і т, п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли. Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби — виробників у відсотках від суми основної та додаткової заробітної плати.

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування.

Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати по операційно, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат. Статті «Загально-виробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Загально виробничі - це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на Їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з без цеховою структурою ці дві статті. Розподіляються загально-виробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково — пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витратна утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.

1.3 Розробка технолого-нормувальної карти на впровадження програмного забезпечення Прогрес в економіці, промисловості, науці і техніці, у сфері освіти в даний час багато в чому залежить масового впровадження обчислювальної техніки. Будь-який комп’ютер в процесі роботи використовує засоби програмного забезпечення. Розробка програмних засобів потребує певних інтелектуальних та трудових витрат, а також обов’язково використання комп’ютерної техніки, що визначає особливості розрахунку собівартості програмного продукту, що в даній розробці.

Призначення програмного забезпечення обчислювальної системи двояко: Спростити процедуру підготовки користувачами завдання для обчислювальної машини, а також полегшити процес його прогону і налагодження. На машинному рівні ЕОМ виконує команди, складені з цифр, спрощує читання. Загальний час на створення програми складається з різних компонентів.

Таблиця 1. Визначення собівартости програмного забезпечення

1.4 Розрахунок чисельності робітників для розробки програмного забезпечення У плануванні діяльності підприємств важливе місце належить визначенню потреби в трудових ресурсах. Планування трудових ресурсів на підприємствах починається з аналізу забезпеченості робочих місць працівниками відповідної кваліфікації та рівня їх використання. Чисельність персоналу організації залежить від характеру, масштабу, складності, трудомісткості виробничих (чи інших) і управлінських процесів, ступеня їхньої механізації, автоматизації, комп’ютеризації. Ці фактори визначають її нормативну (планову) величину. Більш об'єктивно персонал характеризується обліковою (фактичною) чисельністю, тобто кількістю співробітників, що офіційно працюють в організації в даний момент. Порядок обліку персоналу визначений Інструкцією зі статистики персоналу і заробітної плати робітників та службовців на підприємствах, в установах і організаціях. Інструкція регламентує методи визначення облікового складу, середньооблікової чисельності працівників, перелік зайнятих в основній і неосновній діяльності, категорії персоналу, порядок обліку прийому і вибуття кадрів та інші питання.

Для визначення загальної чисельності промислово-виробничого персоналу на плановий період використовуємо наступну формулу:

Т — трудомісткість в нормогодинах;

— ефективний фонд робочого часу;

— коефіцієнт виконання норм.

Ефективний фонд робочого часу визначається за формулою:

— ефективний фонд робочого часу;

кількість робочих днів

Дано:

дн.

н/год.

год.

=1,6707

Отже провівши відповідні розрахунки ми дійшли висновку, що для реалізації даного проекту необхідно два працівника за фахом «розробка програмного забезпечення».

2. Економічна частина

2.1 Розрахунок вартості матеріально-енергетичних витрат Кошторис виробництва — це витрати підприємства, зв’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами.

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на: сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції;вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади, тощо);покупні напівфабрикати (штампування, відливки, поковки та ін.);виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо);паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.). Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхнього витрачання та цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат, які не є складовими інших елементів кошторису (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні заготівельним організаціям та ін.). Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу.

Основною метою будь-якої підприємницької діяльності є прибуток як джерело фінансових ресурсів для розвитку підприємництва, що задовольняє потреби власників підприємства і держави в цілому.

Як відомо, прибуток (або збиток) від виготовлення продукції, виконання робіт або надання послуг (надалі — виготовлення продукції) визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (робіт, послуг) у діючих цінах і затратами на її виробництво та реалізацію, тобто її собівартістю.

Виручка прямо залежить від рівня цін, що сформувалися на ринку. Конкретне підприємство мало впливає на становище ринку і, отже, на очікуваний розмір виручки.

Рівень собівартості продукції значною мірою визначається підприємством-виробником. Зрозуміло, в основі вартості витрат виробництва лежать об'єктивні фактори: потреби в сировині, механізмах, робочій силі, рівень цін, що утворився на ресурси. В той же час на собівартість продукції суттєво впливає раціональне та ефективне використання ресурсів.

Отже, боротьба підприємства за зниження вартості виробництва своєї продукції є важливим кроком підвищення економічної віддачі від підприємства, зростання його конкурентоспроможності.

Термін «витрати» може застосовуватися в різних значеннях. Залежно від контексту під витратами розуміють видатки, затрати, витрати, виплати.

Отже, видатки є грошовим виміром ресурсів підприємства, що використовуються з будь-якою метою. Затрати періоду дорівнюють вартості всіх ресурсів, придбаних підприємством в цьому періоді. Витрати періоду зумовлені вибуттям ресурсів і зменшують нерозподілений прибуток підприємства цього періоду. Виплати ж пов’язані з оплатою ресурсів підприємства, — коштами.

Для виробництва конкурентоспроможної продукції підприємство вкладає кошти у фактори виробництва. При придбанні підприємством устаткування, інструменту, матеріалів і т. п. кошти на покупки становлять витрати або платежі підприємства. Виплата грошей з каси або банківського рахунку в цьому випадку має назву платежу.

Коли говорять про використання факторів виробництва, йдеться про витрати виробництва.

Витрати підприємства — це грошовий вираз використовування факторів виробництва для виробництва та реалізації продукції.

У ринковій економіці розрізняють явні (бухгалтерські), альтернативні і безповоротні витрати. Грошові витрати на оплату праці, придбання сировини і матеріалів, амортизацію основних фондів та інші витрати, необхідні для здійснення виробництва і реалізації продукції, є явними витратами підприємства. Оскільки вони розраховуються на основі фінансових звітів, їх називають ще бухгалтерськими. Сукупність усіх явних витрат утворює собівартість продукції, а різниця між ціною реалізації і собівартістю — прибуток.

Витрати на використовування якогось фактора виробництва, визначені з погляду якнайкращого їх альтернативного використовування, називаються альтернативними витратами.

Поняття альтернативних витрат застосовується тільки тоді, коли є альтернативні варіанти. Ці витрати не завжди явно виражені, але їх доцільно враховувати при ухваленні економічних рішень.

Інша справа з безповоротними витратами, тобто раніше утвореними і невідшкодованими. Вони ніяк не можуть вплинути на економічне рішення керівництва підприємства.

Витрати підприємства можуть виникати внаслідок упровадження звичайної, тобто операційної, фінансової й інвестиційної діяльності підприємства та надзвичайних подій. Варто звернути увагу на визначення перелічених вище різновидів діяльності підприємства. Отже, операційна діяльність — це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, що не належать до фінансової чи інвестиційної діяльності. Основною визнається діяльність, пов’язана з виробництвом і реалізацією продукції; вона класифікується за галузями та видами економічної діяльності.

Проте фінансова діяльність — це діяльність, що призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства (емісія акцій, облігацій, виплата дивідендів, отримання позик та їх погашення). Необхідно також визначити інвестиційну діяльність, зумовлену придбанням і реалізацією необоротних активів, короткострокових фінансових інвестицій та продажем основних засобів і нематеріальних активів, придбанням чи продажем довгострокових фінансових інвестицій, наданням позик фізичним чи юридичним особам.

Надзвичайні події можна визначити як такі, що виникають внаслідок форс-мажору, тобто стихійного лиха, експропріації активів підприємства тощо.

Відповідно до перелічених вище видів діяльності підприємства утворюються такі витрати: операційні, фінансові, інвестиційні та непередбачувані.

Під операційними розуміють витрати підприємства, що виникають у зв’язку з операційною діяльністю підприємства, тобто його основною діяльністю, пов’язаною з виробництвом та реалізацією продукції, яка забезпечує основну частку його доходу. Операційні витрати ще називають поточними. Частина з них є циклічними і повторюваними (наприклад, витрати на сировину, матеріали), інша частина має місце постійно і незалежно від виробництва (витрати на утримання приміщень, управлінського персоналу).

Фінансові витрати утворюються від провадження фінансової діяльності підприємства; вони можуть виникати не завжди, тому що підприємство може і не здійснювати фінансової діяльності. Інвестиційні витрати виникають внаслідок здійснення інвестиційної діяльності підприємства та також можуть не виникати на підприємстві, оскільки не завжди воно проводить інвестиційну діяльність. Що ж стосується нс-передбачуваних витрат, то вони мають місце взагалі зрідка, тому що виникають внаслідок надзвичайної діяльності підприємства. Витрати також можна розподілити на прямі і непрямі. Прямі витрати безпосередньо пов’язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на її одиницю. До складу прямих матеріальних витрат зараховується вартість сировини й основних матеріалів, що складають основу виробленої продукції, покупні напівфабрикати, комплектуючі вироби, допоміжні матеріали, які відносяться до конкретного об'єкту витрат. До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата й інші виплати працівникам, зайнятим безпосередньо на виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг, що можуть бути віднесені до певного об'єкту витрат. Інші прямі витрати складаються зі всіх інших виробничих витрат, що відносяться до конкретного об'єкта витрат, наприклад, відрахування на соціальні заходи, амортизація і т. д. Собівартість продукції істотно залежить від ступеня освоєння виробництва і, зокрема, від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. Тому знання закономірностей зміни собівартості продукції у процесі освоєння виробництва дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних етапах освоєння.

Табл. 2 — Розрахунок вартості матеріальних витрат

Енергетичні витрати — це витрат на паливо, енергію та технологічні цілі (електроенергію, пар, гарячу воду тощо). При розробці програмного продукту основними енергетичними затратами є електроенергія. Саме тому дуже важливо розрахувати цей показник. Одиницею виміру кількості спожитої єнергії є ват-годимна (Вт-год), але в побуті найчастіше виміряють в кіловат-годинах (кВт-год). Одна кВт-год коштує приблизно 0.85грн.

Розрахунок вартостi електроенергії:

— вартість електроенергії

споживана потужність комп’ютера

кількість робочих днів

кількість робочих годин

ціна за кВт-год

450Вт=0.6кВтhttps://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&cad=rja&ved=0CDAQFjAA&url=http%3A%2F%2Fyak-prosto.com%2Fyak-diznatisya-spozhivanu-potuzhnist-komp-yutera%2F&ei=2mE2UfKcOevU4QSmh4HgBA&usg=AFQjCNE-b6Z0jru2QwbtsDOHpgqtLadfjg&bvm=bv.43 287 494,d.bGE

48днів

8годин

0.85грн

Вартість електроенергії складає: 157,00 гривень.

2.2 Розрахунок заробітної плати робітників і утримань із заробітної плати

Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.

Відповідно до Закону України «Про оплату праці».

Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно — ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства .

В ринковій економіці заробітна плата як соціально-економічна категорія повинна виконувати такі функції:

· відтворювальну — передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує відтворення робочої сили відповідної кваліфікації;

· стимулюючу — стимулювання кількості, якості та результатів праці;

· регулюючу — як засіб регулювання ринку праці, розподілу і перерозподілу по регіонам країни, галузям економіки з урахуванням ринкової кон’юнктури;

· соціальну — забезпечення соціальної справедливості, однакової винагороди за однакову працю.

Заробітна плата складається з основної (постійної) і додаткової (змінної) частин, а також заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова зарплата — це винагорода за працю понад встановлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантії і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством.

Інші компенсаційні та заохочувальні виплати — це винагорода за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які здійснюються понад встановлені зазначеними актами норми.

Особливе місце в системі оплати праці посідає мінімальна заробітна плата, яка є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всієї території України для підприємств всіх форм власності і господарювання.

Мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата праці за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

Розмір мінімальної мінімальної заробітної плати встановлюється з урахуванням:

вартістної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників по мірі стабілізації і розвитку економіки країни;

загального рівня середньої заробітної плати;

продуктивністі праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна заробітна плата є основою для визначення державних тарифів у сфері оплати праці, пенсій, стипендій, допомоги та інших соціальних виплат. В процесі подальшого реформування оплати праці в Україні, приведення законодавчих норм до європейських стандартів, передбачається під час укладення генеральної угоди встановлення розміру мінімальної годинної заробітної плати.

Мінімальна годинна заробітна плата — це гарантована мінімальна винагорода, обчислена у грошовому виразі, яку власник або уповноважений орган виплачує працівникові за виконану ним годинну норму.

Установлення годинної мінімальної заробітної плати не повинно скасувати норму місячної мінімальної заробітної плати, оскільки в умовах наявності прихованого безробіття запровадження годинної мінімальної заробітної плати може спричинити збільшення часткового безробіття і зменшення доходів населення.

Розрізняють номінальну, реальну заробітну плату і реальні доходи працівників.

Номінальна заробітна плата (грошова) — це сума грошових коштів, що одержують працівники за виконання певного обсягу робіт відповідно до кількості і якості витраченої ними праці, результатів праці.

У ринкових умовах в будь-які періоди і в різних районах країни ціни на товари різні, тому на однакову заробітну плату можна придбати різну кількість товарів. Тому точнішою характеристикою доходів працівників є реальна заробітна плата.

Фонд заробітної плати — це загальна сума грошових коштів, направлена на оплату праці робітників і управлінського персоналу підприємства за визначений обсяг виконаної роботи або виробленої продукції, а також на оплату не відпрацьованого часу, який підлягає оплаті відповідно до чинного законодавства. З метою планування та аналізу ефективності використання фонду заробітної плати його диференціюють за певними ознаками. За змістом та джерелами формування виділяють фонд основної заробітної плати і фонд додаткової заробітної плати.

Основна заробітна плата розраховується по формулі:

.

Відповідно середня годинна тарифна ставка розраховується за формулою:

Додаткова заробітна плата включає тільки виплату премій яка складає, за даними базового підприємства, 35%:

ФОП — Фонд опати праці!

Т — це загальна трудомісткість виконання робіт, взята з таблиці 1. — середньогодинна тарифна ставка в гривнях.

Fеф — розрахунковий ефективний фонд робочого часу одного працівника, год.

Зосн — основна заробітня плата Здод — додаткова заробітня плата Першому робітнику=23,00 грн.год.

Другому робитнику=19,25 грн.год.

С_чср=21,15грн.

Основна заробітна плата робітників згідно трудомісткості складає:

грн.

Додаткова заробітна плата:

грн.

Обчислюємо фонд оплати праці:

грн.

.

грн.

грн.

грн.

грн.

грн.

грн.

Утримання із заробітної плати до фондів соціального захисту:

Податок на доходи фізичних осіб:

Загальна сума утримань:

До виплати:

Перший робітник =5216−942=4274 грн.

Другий робітник =4487−810,30=3676,30 грн.

2.3 Розрахунок виробничої собівартості розробки ПЗ Собівартість продукції — це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск продукції. В більш узагальненому вигляді собівартість можна визначити як грошовий вираз величини ресурсів, використаних з конкретною метою. Таке визначення собівартості містить у собі три важливих моменти:

· собівартість відображає, скільки і яких ресурсів було використано у виробництві;

· величина використаних ресурсів представлена в грошовому виразі, що дозволяє розраховувати загальну вартість ресурсів;

· конкретна мета використання ресурсів зумовлює необхідність чітко встановити об'єкт собівартості (виробництво чи реалізація).

Виробнича собівартість продукції — це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на виробництво продукції, виконані роботи та надані послуги.

Табл. 3 — Розрахунок виробничої собівартості

2.4 Розрахунок економічної ефективності та строку окупності програмного забезпечення Ефективність — це економічна категорія, що відображає співвідношення між одержаними результатами і витраченими на їх досягнення ресурсами, причому при вимірюванні ефективності ресурси можуть бути представлені або в певному обсязі за їх первісною (переоціненою) вартістю (застосовувані ресурси), або частиною їх вартості у формі виробничих витрат (виробничо спожиті ресурси). Якщо при цьому врахувати, що результати виробництва не лише є різноманітними, але й можуть бути представлені в різних формах: вартісній, натуральній, соціальній, то стає очевидною необхідність в ідентифікації категорії ефективності відповідно до тих аспектів діяльності підприємства, які важливо проаналізувати й оцінити.

Пряма економічна ефективність визначається за формулою:

ЕФ — економічна ефективність;

— вивільнені кошти після впровадження ПЗ;

— коефіцієнт економічної ефективності 0,6%;

ВС — виробнича собівартість;

— амортизаційні відрахування;

МВ — матеріальні витрати;

ВЕ — витрати електроенергії;

ЕВ=250,50+422,50+157=830грн.

грн.

ЕФ=45 538−0,641 487,2=45 289,1грн.

грн.

Отже у перший рік витрати на створення і експлуатацію ПЗ складуть:

В_се=ВС+ЕВ В_се=41 487,2+830=42 317,2грн Строк окупності ПЗ:

Висновок програмний собівартість економічний калькуляція Прогрес в економіці, промисловості, науці і техніці, у сфері освіти в даний час багато в чому залежить від масового впровадження обчислювальної техніки. Будь-який комп’ютер в процесі роботи використовує засоби програмного забезпечення. призначення програмного забезпечення обчислювальної системи двояко: спростити процедуру підготовки користувачами завдання для обчислювальної машини. а також полегшити процес його прогону і налагодження. На машинному рівні ЕОМ виконує команди, складені з цифр, спрощує читання та інш. Загальний час на створення програми складається з різних компонентів.

Виконуючи дану курсову роботу, я здійснив розрахунок впровадження програмного забезпечення і дійшов висновку:

для розробки програмного забезпечення нам знадобиться лише два програміста.

витрати на електроенергію складаються з витрат на силову електроенергію яка живить персональний комп’ютер.

витрати на матеріали беруться за фактом і становлять 422.50 гривень.(в їх число входять дискети, картриджі, папір для принтерів, накопичувачі і т.д.)

фонд оплати праці за два місяці становить 19 701 грн.

економічний ефект проявляється в отримані економії затрат шляхом підвищення точності передавання інформації, зменшенні отриманих помилок, ліквідації затримки передачі інформації.

З обрахованих вище даних видно, що програмний продукт з точки зору річних експлуатаційних даних є конкурентоздатним і може мати практичне застосування. Реалізація даного програмного продукту є доцільною, як бачимо з отриманих значень періоду окупності, отриманого прибутку та показників ефективності.

Список використаної літератури

1. Афанасєв М.В., Телишевська Л.І., Рудика В.І. Оцінка ефективності організаційно-технічних заходів. Навч. посібник. — Харків.: ІНЖЕК, 2010.

2. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С. Ф. Покропивного. — Вид. 3-тє, перероб. та доп. — K.: КНЕУ, 2010. — 528 с.

3. Економіка підприємства: Посібник / За редакцією П.С. Харіва. — Тернопіль: Економічна думка. 2004. — 500с.

4. Кузнецов М. С. Оцінка ефективності інформаційних систем. Навч. посібник. — Дніпропетровськ.:НМетАУ, 2011.

5. Про оплату праці: Закон України від 24.03.95р. № 108/95-ВР (зі змінами та доповненнями).

6. Ревенко А. П. Оплата праці в структурі виробництва // Економічна теорія. — 2007. — № 2. — С.70 — 83.

7. Стадник В. В., Менеджмент: Підручник. / В. В. Стадник, М. А. Йохна. — 2-ге вид., випр. ідоп. — К.: Академвидав, 2007.-472 с.

8. Тарнавська Н. П., Пушкар P.M. Менеджмент: теорія та практика. -Тернопіль: Карт-бланш, 2009. — 366 с.

9. Управління персоналом: Навчальний посібник / Савельева В., Єськов О.; М-во освіти і науки України. — К.: Професіонал, 2005. — 335 с.

10. Хміль Ф.І. Управління персоналом: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Академвидав, 2011.-488 с.

11. Єсіпов В. Ціни і ціноутворення / Єсіпов В. — Спб.: Пітер, 2008. — 480 с.