Етюд. 
Краса поетичного слова

Етюд. Краса поетичного слова Багатьом людям подарував Шевченко цiлющий промiнь поезiї. Його iскра завжди освiтлює найзаповiтнiший куточок серця — куточок прекрасного. Люди не в змозi забути прекрасних рядкiв Шевченка, звернених до сучасника:

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема нiякої!

Коли доброї жаль, боже,.

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,.

Серцем замирати.

I гнилою колодою.

По свiту валятись.

А дай жити, серцем жити.

I людей любити…

Життя iде розмiреним кроком назустрiч сонцю. I здавалося б, для чого людям поезiя, коли в них є снiг i гори, дощ i зiрки, сонце i хлiб. Але ж без поезiї гори перетворяться просто в кам’янi нагромадження, а сонце в небесне свiтило, яке випромiнює тепло, дощ — у неприємну воду i калюжi. Ось як чудово, образно малює танок весняного дощу поетеса Ганна Козаченко:

А дощ не плаче — дощ смiється,.

А дощ не смiється — спiва,.

I пророста з земного серця.

Зеленим пагiнням трава.

А дощ танцює по бруньках,.

I бруньки лускають вiд смiху,.

I листячко дощу на втiху.

Тремтить-смiється на гiлках.

Уявляєш вiдразу радiсну картину весняного пробудження природи, яка спрагло ловить краплi дощу, п'є цiлющий сiк неба. Ось для чого поезiя в нашому життi.