Становленні і розвиток політичної думки в Україні

Криворізький факультет Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ Кафедра соціально гуманітарних дисциплін

«ЗАТВЕРДЖУЮ»

Заступник начальника Криворізького факультету з навчально-методичної

та наукової роботи, полковник міліції,

кандидат юридичних наук Федченко В. М. «________» ________________

ЛЕКЦІЯ

з дисципліни «Політологія та основи демократії»

по темі «Становленні і розвиток політичної думки в Україні»

Навчальний час — 2 години Для студентів 2-го курсу Кривий Ріг — 2010

План Вступ

1. Пам’ятки політичної думки Київської Русі

2. Політична думка в Україні за литовсько-польської доби XIV — перша половина XVIII ст.

3. Суспільно-політичний процес в козацько-гетьманській державі. Політичні погляді в Україні XVII-XVIII ст.

4. Розвиток революційно-демократичних ідей. Кирило-Мефодіївське товариство

5. Сутність ліберально-демократичних ідей та особливості соціалістичної думки

6. Політичні концепції українських мислителів початку XX ст.

М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Донцов Висновки

Вступ політичний київський козацький гетьманський Мета: в ході лекції вивчити сутність і зміст наступних проблем, понять та категорій політології: Морально-правові та релігійні уявлення про політику і суспільство. «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повість временних літ» — заклик до єдності та незалежності руської землі. «Повчання» князя Володимира Мономаха.

Політична думка в Україні в умовах наступу шляхетської Польщі. Філарет, І. Вишенський. Політичні концепції в Києво-Могилянській академії. П. Могила, С. Яворський.

Українська політична думка козацько-гетьманської доби. Державотворча діяльність Б. Хмельницького. Конституція П. Орлика як втілення української державницької ідеї. Духовно-моральний підхід до політики у поглядах

Г. Сковороди.

Зародження українського лібералізму. Політичні ідеї членів Кирило-Мефодіївського братства. В. Бєлозерський, М. Гулак, М. Костомаров, Т. Шевченко про шляхи національного і соціального відродження України. М. Драгоманов — основоположник політичної науки в Україні. І. Франко про історичний характер держави і політичної влади, правовий статус особи і демократію. Національно-самостійницька концепція М. Міхновського. Національно-політична доктрина М. Грушевського. В. Винниченко про державну організацію і відродження української нації. Концепція української державності в історико-політичній науці: народницький напрямок (П. Ладенко, С. Шелухін), консервативний (В. Липинський), національно-державницький (С. Дністрянський, Д. Донцов).

1. Пам’ятки політичної думки Київської Русі

Фактори, що сприяли формуванню української державності. Перший — становлення державних структур. Державність тут виникає не на голому місці, оскільки будується на основі Антського союзу племен (шести племінних груп), які проживали на території від Карпат до сьогоднішньої Чернігівщини та виявляли значну політичну активність.

Другим важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню політичної влади володаря, було, безперечно, введення християнства на Русі.

Найважливіші пам’ятки політичної думки Київської держави «Повість враменних літ» (кінець XII ст.), «Слово про закон і благодать» Іларіона (середина XI ст.), «Правда Руська» (XI ст.), «Повчання» своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.), «Слово о полку Ігоревом» (XII ст.). У ХXII ст. з’явилися перші літературні твори: «Слова», «Повчання», «Проповіді», які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також «Патерики», «Життя святих», що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Вони містили відомості про соціальні відносини, політичне життя, побут та культуру того часу і опосередковано віддзеркалювали настрої народних мас, сповнених ненависті до чужоземних загарбників і до феодально-боярського свавілля. Найвидатнішими постатями, мислителями, політичними діячами і діячами культури Київської Русі були: Феодосій Печорський, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Митрополит Іларіон, літописці Никон, Нестор, Сільвестр та ін.

Розглянемо окремі найважливіші пам’ятки.

1) Політичні погляди Митрополіта їларіона («Слово про закон і благодать). «Закон» і «благодать», стверджував Іларіон, суперечать одне одному. Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших, він свідчить про рабський стан людства. У закон Іларіон вкладав зміст вузько національної норми, звичаю, а тому протиставив його євангельській істині, яка нероздільна з благодаттю. Закону чуже уявлення про вище благо — свободу, оскільки він повністю заглиблений у побут, земні пристрасті. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою і тому тотожна благодаті, знімає однобічність закону, світить усім, як Сонце. Закон був власністю іудеїв, а благодать — подарована всьому людству. В цьому суть розвитку людської історії.

2) «Повість временних літ» — видатна пам’ятка літописання Київської Русі (поч.XII ст.) пов’язана з іменем печорського ченця Нестора. Відомо три редакції. У Повісті висвітлено історію східних слов’ян, утвердження християнства на Русі, історію князівської влади, відбито суперечності в ідеології різних соціальних верств, політичні тенденції кількох феодальних центрів. Повість тісно пов’язана з історичною дійсністю, через неї наскрізь проходить релігійна концепція людини і світу, патріотизм, любов до рідної землі, яка «велика і багата, тільки ладу в ній нема», оскільки «Бог дає владу, кому хоче». Яка ж основна настанова церкви, яку не можна порушувати? Це принцип династичного князювання. Таким чином Повість не лише санкціонувала удільно-династичне князювання, а й оголосила його єдиною встановленою Богом формою правління.

3) Ідеал політичного діяча в праці Володимира Мономаха «Повчання» (1096 р.). Визначна пам’ятка літератури Київської Русі. Сам В. Мономах був талановитим світським письменником. «Повчання своїм дітям» — оригінальний твір, де Мономах повчав дітей бути мудрими і діяльними правителями Русі, оберігати єдність держави, любити освіту. «Повчання» — це насамперед настанова голові держави, князю Володар повинен пам’ятати, що з владою зростає й відповідальність і що обов’язок володаря — завжди залишатися справедливим. Міра справедливості - знання, тому володар мусить уміти все, оскільки інакше він буде залежати від «сильних» і власних синів. Не правомірність, не прозріння, а розум, знання роблять князя справедливим і мудрим, здатним протистояти ворогам, тримати в покорі бояр і удільних князів." Повчання" давало ряд практичних: порад щодо державного управління, ставлення до підлеглих, політичних норм.

Мономах застерігав своїх синів-князів не лише не чинити самим, а й заборонити «служивим» творити беззаконня. Князь, його оточення «служиві» — всі повинні усвідомлювати свою відповідальність перед, Божим законом, дбаючи про славу і могутність держави, в противному випадку їх чекає прокляття народу і небесне покарання. Автор «Повчання» закликає своїх синів бути мужніми в усіх випадках не боятися смерті, якщо йдеться про правду і справедливість. Незважаючи на світський характер самого повчання, Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, глибоку віру в Бога потребу бути людяними, благочестивими, стриманими, терпимими, працьовитими людьми, пильними до науки. Володар має бути взірцем досконалості, тому «хворого відвідайте, покійного проведіть, бо всі ми смертні, і чоловіка не минайте, не привітавши, доброго слова не сказавши». Отже, поряд з моральними думками в «Повчанні» містилися практичні поради щодо керівництва державою та управління підданими. Думки, викладені в Повчанні, мали певний вплив на розвиток політичної думки України — Русі пізніших часів.

4) «Руська правда» Ярослава Мудрого — перший збірник норм давньоруського права XI-XII ст. «Руська правда» — цінне джерело вивчення соціально-економічного і політичного життя, а також правової системи Київської Русі. Перші списки її знайшов В.М. Татіщев у 1738 р. Нині відомо понад 100 списків «Руської правди». Всіх їх прийнято поділяти на три основні редакції - коротку, розширену та скорочену. Кожна з редакцій виникла в різні часи і відбиває різні етапи розвитку феодалізму в стародавній Русі. Коротка «Руська правда» — найстаріша. Вона складається з двох частин: «Найдавнішої правди», або «Правди Ярослава» та «Правди Ярославичів», тобто синів Ярослава.

Розширена правда, складена у XII ст., звично більша за Коротку і змістовніша. В неї включено перероблені і розвинуті норми Короткої правди. Статут Володимира Мономаха про стягнення відсотків за позиками (1113 р.) та норми з інших джерел. В Розширеній правді повністю відбились принципи феодального права як права-привілеї. Криваву помсту, що фіксувалась у «Правді Ярослава» тут зовсім заборонено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів та ін.). Відбито поступове поневолення смердів; закріплено безправне становище холопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства. Сучасний український політолог Б. Л. Кухта робить такий висновок «Було б помилкою вбачати в цих пам’ятках лише правові документи, що регулювали майнові відносини, карний кодекс. Вони також доносять до нас і певну картину політичного розкладу сил у Київській державі, певні норми ієрархії підпорядкування, матеріальні основи людських свобод у ранньофеодальному суспільстві».

Найвидатнішою літературною пам’яткою Київської Русі є «Слово о полку Ігоревом», створене між 1185 і 1187 рр. Тема твору — невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича та інших князів проти половців у 1185 р. Автор «Слова…» невідомий. Він виступив у творі пристрасним поборником єдності Руської землі, осуджуючи князівські міжусобиці. У творі ми знаходимо схвильоване звернення автора до князів-сучасників: виступити «за землю Русскую, за раны Игоревы», проти усобиць, які завдавали руському народу багато лиха. Центральна ідея «Слова…» — єдність усіх політичних суб'єктів Давньої Русі саме перед татаро-монгольською навалою.

Віхою в нагромадженні традицій утвердження української державності була політична діяльність Данила Галицького (1200−1264 рр.). У ній реалізувалися державницькі погляди, що мали неминуче значення для долі українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дійовій дипломатичній тактиці щодо Батия і в орієнтації на об'єднання Європи в боротьбі з татарською навалою. У державному будівництві Галицько-Волинського князівства чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Галицько-волинське князівство перетворилося в могутню європейську державу, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення.

Основні політичні ідеї мислителів Київської Русі. Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства. Це знайшло свій вияв:

по-перше, в ідеї «богоданості» князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави;

по-друге, в прагненні включити ідеологію князівства у єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями;

по-третє, в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов’ян;

по-четверте, включення слов’ян до загальної історії християн всього світу, яка ототожнюється з історією людства.

Ідея універсалізму знаходить місце в ідеях книжників-літописців про рівність народів, спільність їх долі. Громадська думка стверджувала, що князі повинні суворо дотримуватися принципу феодальної ієрархи з підпорядкуванням «молодих» князів «старішим». Виправдовується принцип суверенного існування кожного князівства, на яке опиралось феодальне дроблення.

У поглядах давньоруських мислителів тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов’янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею).

У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій. (Переважаючою тенденцією тут є та, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами — провидіння (божественним), Богом. Вищою причиною всіх історичних подій вважалось божественне провидіння, від якого залежить все буття.

Водночас слід наголосити, що серед мислителів і книжників Київської Русі були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Вони ввели поняття самовладдя, свободи волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. Проводилась думка, що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели — від бога і від сатани, і який нею буде керувати, зрештою залежить від самої людини.

Отже, вирішальною причиною людських вчинків виступає самовладність за свої вчинки. Все це виходить уже за рамки класичного провіденціоналізму, руйнує релігійні догмати.

2. Політична думка в Україні за литовсько-польської доби XIV — перша половина XVII ст.

Ю. Дрогобич, С. Оріховський, І. Вншенський. На зміну бурхливому розквіту Київської Русі з її величезними досягненнями в усіх галузях суспільного життя приходить складний і тяжкий період розпаду і занепаду, тривалого іноземного поневолення. Як відзначає Б. Л. Кухга, двохсотлітній період (з середини XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.) в історії України був досить рідкісним феноменом — періодом справді литовсько-білорусько-українського співжиття. Вся історія Галицько-Волинської держави XIII ст. тісно пов’язана з Литвою, яка пізніше, на початку XIV ст. виступає в ролі збирача розрізнених білоруських та, українських земель, в житті яких Литва до Люблінської унії відіграла вирішальну роль.

Наприкінці XIV ст. уся східна Україна без великого опору була підпорядкована Литві. Набагато складніше було з підпорядкуванням, а головне з утриманням у складі Литви західноукраїнських земель. Іноземна загроза (німецький орден, татари, Московське князівство) змусило Литву до першої унії з Польщею (Кревська унія, 1385), яка передбачала не лише санкціонування загарбання Польщею Галичини, як було раніше, а й перетворення українських земель в польські провінції.

У поглядах І. Вишенського центральною постаттю була людина, але не абстрактна, з її муками та стражданнями, надіями та сподіваннями, яку він бачив в умовах України XV-XVI ст. Мислитель відстоював, хоч і з релігійних позицій, ідею звільнення трудової людини від земного зла, виявлення і утвердження її гідності, розкриття і здійснення в реальному земному житті начал добра, справедливості, рівності, братерства.

І. Вишенський нещодавно викривав експлуататорську природу світських магнатів і шляхти, церковного і вищого духовенства. Залишаючись на постулатах християнської релігії, він розглядав питання про суспільні відносини, беручи за основу постулат, за яким усе в світі підпорядоковане вищій волі Бога як об'єктивному закону буття. Як виразник потреб селян і плебеїв І. Вишенський розглядав рівність не тільки в суспільно-політичному і юридичному відношеннях, а й підходить до визначення майнової рівності, спільності майна, «общого житла», вважаючи це принципово настановою Христа. Полеміст виходив з того, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності, братерства, свободи, справедливості, а несправедливість, насильство, деспотизм, тиранія походять від абсолютизації принад світського життя, від жадоби, багатства й розкоші, необмеженої влади й сваволі панування.

Крім того, І. Вишенський висунув і обґрунтував й такі концепції:

соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей;

виділяючи рівність як головний принцип у ранньому християнстві, поклав його в основу визначення соборності;

виходячи з демократичних засад соборності, відкидав як безпідставну, нічим необґрунтовану та неоправдану теорію абсолютного централізму духовної та світської влади папи римського;

у контексті концепції соборності піддав критиці світську владу, далеку від ідеалу раннього християнства;

звернув увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати і захищати громадянські права і свободи.

У цілому ж можна виділити наступні загальні напрями суспільно-політичної думки І. Вишенського:

По-перше, критика тогочасного суспільного ладу;

По-друге, критика Брестської унії, діяльності ордену ієзуїтів;

По-третє, спроба окреслити певний суспільно-політичний ідеал. Цей ідеал він висвітлив у концепції про «істину» церкву.

3. Суспільно-політичний процес в козацько-гетьманській державі. Політичні погляді в Україні XVII-XVIII ст.

Враховуючи Ваші знання з курсу історії України, ми не будемо спинятися на характеристиці Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Розглянемо характеристику розвитку українського козацтва. Як відомо, Люблінська унія (1569 р.) підготувала доповнення політичного союзу «унією релігійною» (1596 р.). Насправді ж, як написав М. Грушевський, вона була «цепью насилий над чужими правами й убеждениями, осуществленных под давпением правительственной властя й тяжелых обстоятеяьств» .

Таким чином, Польща зібрала під свою владу майже всі українські землі. Велике князівство Литовське було для них етапом у переході під владу Польщі, у сферу впливу її державного ладу, права, побуту, культури. Починається широка полонізація українських земель. Найбільше потерпіло від унії українське селянство: воно втратило право на землю, було збільшено панщину, обмежувалося право вільного переходу селян від власників, що все разом несло в собі зерна майбутньої визвольної боротьби проти полонізації.

З тих часів зростає роль південних степових районів України, куди почали втікати від панщини, де освоювали вільні землі. На цих територіях одним з головних завдань стала організація відсічі татарським нападам. Для цього сформувався прошарок вільних звитяжних людей, які поступово перетворили військове ремесло на свою професію. По відкритих полях стояли землянки зі стрільницями: тут ховалися люди під час несподіваного набігу татар. Степові «промисли» давали великі користі, але вимагали важкого завзяття, витривалості і відваги. Йшли на них найбільш підприємливі та енергійні люди, готові на всякі труднощі і небезпеки, на боротьбу, навіть на смерть. Степовий промисловець мусив бути одночасно войовником.

Степові здобичники-вояки дістали ім'я козаків. Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а близько 1490 р. вона вперше з’являється і в Україні - на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами.

У нижній течії Дніпра, за порогами, в 1522—1554 рр. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький створив військову формацію — Запорозьку Січ. Термін ''козак" спочатку не означало якогось стану чи класу, а лише вказувало на заняття — степові промисли.

Формування козацтва як стану — процес складний і тривалий. Глибоко правий М. С. Грущевський, коди говорив, що лише на рубежі XVI-XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними і суспільними прерогативами. Між: козаком-уходником, степовим воїном-добувачем XV ст. — першої половини XVI ст. і козаком-борцем за всенародні інтереси кінця XVI ст. — початку XVII ст. лежала прірва. Козак-воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вживався в елемент землеробський.

Важливим фактором, що забезпечив українському козацтву швидку й відносно безболісну еволюцію, було те, що воно розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася. Школу козацтва, зокрема, запорозького, пройшли сотні тисяч представників різник категорій населення українських земель (бояр, шляхти, міщан і насамперед селянства). Як зазначає В. А. Смолій, уклад життя, пов’язаний з постійним переміщенням і контактами з жителями міст і сіл не лише України, а й зарубіжних держав, ламав у колишніх селян традиційні стереотипи, формував у них якісно нове світобачення, що грунтувалося не лише на суспільній практиці окремого села чи регіону, а на прикладах всеукраїнського і навіть європейського масштабу.

Українська держава, що виникла в ході національно-визвольної війни 1648−1654 рр., була, з одного боку, результатом організаційного колективного генія народу, з іншого — це була цілеспрямована, свідома діяльність Б. Хмельницького та його прибічників щодо створення нових форм суспільних і державних відносин, перетворення українського уряду на суб'єкт міжнародних відносин. Перемоги військ Б. Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.

Характеризуючи гетьманську державу (1648−1781 рр.), професор Українського вільного університету в Мюнхені Л. Окіншевич стверджує, що оскільки повстання козацького війська, очолюваного Б. Хмельницьким, принесло перемогу і козацька влада від того часу зосередила у своїх руках усі функції управління українською придніпрянською територією, то слід говорити про народження (вірніше відновлення) Української держави. Його колега по університету професор О. Оглоблин робить висновок, що ідея «козацького панства» пов’язана з традиціями старої українсько-руської державності, що існували в Україні й за часів Литовсько-Руської держави та польського панування після Люблінської унії.

Українські політичні концепції прагнули знайти компроміс між ідеями козацької державності та шляхетського Князівства Руського.

Під впливом вищого київського духовенства в 1648 р. виникає, а на початку 1649 р. оформляється концепція двовладдя. Суть її полягає в тому, щоб створити в Наддніпрянській Україні удільне «панство українське», де влада була б поділена між гетьманом (Військом Запорізгким) і Київським митрополитом (українською церквою). Цю ідею підтримав Б. Хмельницький. Тоді Б. Хмельницький рішуче і сміливо висунув власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніально синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності.

На думку істориків Українського вільного університету, найвизначніша роль Б. Хмельницького в історії України — не полководця, хоча й видатного, не дипломата, хоча й блискучого, а державного діяча оскільки він «Зумів розбурхане повстванням море… перетворити в міцну державу, зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, з новим соціальним ладом… державу, з якою шукали союзних зв’язків великі держави». (Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. — Нью-Йорк, 1957. — с. 61).

Переяславська угода 1654 р. і Українська козацька держава. У доповіді на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня нлродження Богдана Хмельницького Президент України сказав: «По різному сьогодні оцінюють політики цю подію. Підкреслюю: політики, а не вчені. Але звільнившись від численних історичних міфів якими обросла ця подія за 340 років, можна стверджувати, що Переяславська Рада народила нову державу — Україну, а правовою суттю договору з московським царем став легітимний розрив з Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України у міждержавні стосунки як суб'єкта тогочасного міжнародного процесу» .

Справді, Переяславська угода не змінила державного статусу України. В Україні існували власні уряд, військо, зовнішня політика, суспільний та економічний устрій, законодавство і судочинство, церковно-культурне життя. Слід наголосити на наявності елементів демократичного самоврядування. В руках Б. Хмельницького залишалася вся повнота влади щодо внутрішніх справ України та й зовнішньої політики, яку він проводив самостійно і незалежно.

Говорячи про суспільно-політичні устрої на Січі, серед козацтва слід підкреслити їх високий, як на той час, освітній рівень, особливо старшинської верхівки. На той час Січ була осередком культурно-освітнього життя. У Січі на паланках, які включали до свого складу міста, села та зимівники, діяло багато різних шкіл. У самій Січі, крім загально-освітніх, були військові школи. Відомо про тісні зв’язки запорожців з Києво-Могилянською академією. Демократичний устрій Запорозької Січі, дух вільності, рівності і братства, який панував у козацькому товаристві, дав підставу К. Марксу назвати її «християнською козацькою республікою», і підкреслював: «дух козацтва розливався по всій Україні». Отож можемо говорити, що в ті роки тут було зроблено великі кроки на шляху будівництва української держави, що повинна була відіграти важливу роль у формуванні української нації. Міцно спираючись на традиції українського народу, використовуючи досвід козаччини, українська козацько-гетьманська держава посіла своє осібне місце в сузір'ї європейських держав XVII ст.

Конституція П. Орлика. Проблеми державно-політичного устрою. Серед найважливіших документів, які розкривають складні проблеми політичної боротьби, зміст тогочасних політичних ідей українського суспільства, слід назвати документи Пилипа Орлика (1672−1742 рр.). Ним розроблено досить прогресивні документи: «Вивід прав України», «Угода та Конституція». Проект Конституції П. Орлика за демократичною спрямованістю не мав на той час аналогів в Європі. П. Орлик, спираючись, як він зазначає, на традиції Київської української державності, тобто з часів Київської Русі, проголошує, «виводить» право України на самовизначення і незалежне державне існування: «Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи Вільною від чужого панування». Рішуче засуджуючи царизм за те, що він зрадів козаків, порушив умови договору 1б54 р., П. Орлик пише: «Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів якого є: «народ завжди має право протестування проти гніту і привернути вживання своїх стародавніх прав…» .

У своєму «Виводі прав України» П. Орлик, обстоюючи право на незалежність і соборність українських земель, звертається до суті тогочасного міжнародною права, виступаючи проти його неправильних концепцій. (Як відомо, в XVII і XVIII ст. міжнародне право допускало «інтервенції» і тільки після Віденського конгресу (1815 р.) «право невтручання» стає постулатом міжнародноїхі права.) Він говорить, що іноземні держави не повинні санкціонувати і потурати насильству сильної держави над слабкішими.

Указані думки П. Орлика яскраво свідчать про його високий освітній рівень, правову і політичну культуру, що в його особі Україна мала визначного громадсько-політичного діяча.

Києво-Могилянська академія — центр формування національної свідомості. Кінець XVI — початок XVII ст. характеризується подальшим широким розвитком освіти в Україні. Тут знайшли добру основу ідеї гуманізму, характерні для Західної Європи. Розгалужена мережа братських шкіл, освітніх закладів у монастирях, просвітницьких осередків, друкарень сприяла швидкому розповсюдженню освіти, знань, прогресивних думок у суспільстві. В 1620 р. за ініціативи гетьмана Петра Сагайдачного в Києві була відновлена митрополія. Київ знову став головним культурним, духовним центром України.

На цьому ґрунті в Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти — Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Саме на основі Київського братства, зокрема його школи (першим ректором якої був І. Борецький) та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. об'єднана школа — Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. Хоча у XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти. Тут вивчали п’ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук — граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Навколо академії гуртувалися найкращі освітники, науковці, громадські й церковні діячі. Їхня титанічна діяльність була спрямована на згуртування всіх сил, здатних підтримати культурно-національне відродження, на виховання свідомих носіїв цієї культури, що виборювала б національну незалежність. Значний інтерес становить доробок діячів академії, починаючи від її засновників — Іова Борецького, Малетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили — аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Могила Петро Симеоновнч (1596−1647 рр.) — церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архімандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков, у тому числі Софійського собору у Києві і Києво-Видубицького монастиря. Реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря.

Суспільно-політичні погляди П. Могили досить складні, суперечливі. Так, він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але й одночасно писав про ідеального володаря — сильного, могутнього. Сенс царської влади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками. Таким чином, церкві відводилася роль радника, а не верховника. Могила був одним із перших тогочасних мислителів, яких турбувало питання про майбутню українську державність. Він пов’язував її створенія з іншими державами, де панувало православ’я.

Таємницями сповнена вся біографія Петра Могили. Лише нещодавно київський дослідник Олесь Білодід встановив точну дату його народження (1574 р.) Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих.

Чим знаменитий цей діяч? Передусім тим, що його ім'я увічнене в назві першого в Східній Європі вищого навчального закладу Києво-Могилянської академії. Він доклав чимало зусиль до об'єднання Печорської лаврської школи з братською на Подолі й цим започаткував Могилянську колегію, яка з часом перетворилась на Академію за зразком європейських університетів (1632 р.).

П. Могила переніс досвід подібної академії з волинського Острогу, де засновником вищого навчального закладу виступив один з перших прихильників відродження на києво-руських теренах нової держави, яка згодом дістала назву Україна, князь Костянтин Острозький.

Ставши власником величезних володінь, князь К. В. Острозький виконав бажання своєї племінниці і заснував в Острозі академію (1576 р.), яка відрізнялася від європейських вищих навчальних закладів тим, що в ній більше уваги приділяли греко-візантійській культурній традиції та старослов’янській мові. Діяльність Острозької академії розпочиналася в умовах гострих релігійних дискусій. Відомий єзуїт Петро Скарга переконував, що не можна одержати вищу освіту, навчаючись слов’янською мовою. Викладачами волинського вищого навчального закладу були й іноземці, зокрема греки, але більшість — українці: серед них Д. Наливайко (рідний брат Северина Наливайка), Г. Смотрицький, І. Вишенський. Острозька академія передала еста-фету Києво-Могилянській, у 1661 р. було відкрито Львівський університет, 1805 — Харківський, у 1834 — Київський.

Повернемось знову до діяльності Петра Могили. Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Зусиллями та коштом Петра Могили виявлено та реставровано пам’ятки княжого Києва, зокрема Софійський собор, Десятинну церкву, Печорську лавру, Спас на Бересті. Петро Могила залишив по своїй смерті власну бібліотеку, будинки й двори на Подолі, хутір з господарством, понад 80 тисяч золотих, коштовності, тканини на одяг бідним студентам.

Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту. «Збережи академію» , — це останні слова Петра Могили, сказані новому її ректорові Іннокентієві Пзелю.

Саме в розвиткові освіти та культури вбачав Петро Могила запоруку оптимістичного майбутнього держави Руси-України. Уроки життя й діяльності Петра Могили — свідчення того, що держави зміцнюються, розвиваючи економіку, військову, адміністративну систему, але народжуються словом, тобто ідеєю. Сучасник П. Могили Богдан Хмельницький першим дав ім'я цій державі - Русь-Україна. Але по-справжньому утвердження її серед народів світу сталося лише на прозі третього тисячоліття.

Політичні погляди П. Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали і розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Стефан Яворським (1658−1722 рр.), виходець із Східної Галичини. У радянській історіографії його оцінювали досить суперечливо. Він представлявся як виразник інтересів реакційної церковно-боярської аристократії, ворог прогресу і науки. У 1698 р. приступив до викладання в Києво-Могилянській академії.

Цікавим для нас є його погляди про співвідношення світської та духовної влади. Спочатку він дотримувався поширенної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними між собою. У Москві він намагався домогтися невтручання держави у справи церкви.

Водночас Яворський був прихильником централізованої царської влади. І ще одне: Яворський намагався пристосувати російське православ’я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під виливом широких зв’язків з Європою.

Феофан Прокопович (1681−1736 рр.) — державний і культурний діяч, письменник, публіцист. Навчання почав у Києво-Могалянській академії, продовжив у Львові, Римі, але, не дослухавши там курсу геології, повернувся до Києва. Постригшись у ченці, почав викладати в Академії поетику, риторику, філософію. 1712 р. стає ректором Академії, а через чотири роки Петро І викликав його до Петербурга і призначив радником з питань освіти й церкви. Активний учасник у Петрових реформах, теоретично обгрунтував їх.

Його праці, присвячені суспільно-політичній тематиці: «Слово про владу і честь царську», «Правди волі монаршої», «Духовний регламент», «Розшук історичний». У цих працях він:

гостро виступив проти киязівсько-боярської опозиції процесові централізації російської держави, а також проти зверхності та автономії влади церкви щодо держави;

проводить думку, що для людини більш природно творити добро, що є даром її природи, як і совість, яка спонукає людину на це добро;

верховна влада у своїй діяльності повинна дотримуватися принципу загальної користі, опікуватися народом, дбати про його добробут, державну безпеку, виховання.

У суспільно-політичній літературі окремі вчені Києво-Могилянської академії, долаючи релігійні канони, опір офіційної феодальної ідеологи, пропагували ідеї рівності людей. На порядок денний ставлять питання про соціальну справедливість, засуджують панівні верстви, що нещадно пригнічували селян. Так, І. Пзель у праці «Мир з Богом, людино» в релігійній формі виступив проти багатих землевласників, він осуджує також і вище духовенство, яке на його думку нічим не відрізняється від світських феодалів.

Безумовно, що вчені академії в силу їхньої історичної і класової обмеженості не могли обґрунтовувати шляхів радикального оновлення існуючого суспільного ладу. Вони вважали за можливе поліпшити його на основі самопізнання, морального вдосконалення. Деякі діячі академії ідеалізували відношення в ранньохристиянській общині, їм імпонувала проповідь аскетичної спільності майна, принцип духовної рівності. Гідність людини вони вбачали не в благородності походження, а в праці і доброзичливому житті. В широкому спектрі поглядів і думок цих вчених ми повинні бачити також і розмаїття соціально-класових сил, які вони представляли, а саме: церковно-дворянські, раниьо-буржуазні і селянсько-ллебейські. Ідейні погляди і ідейна боротьба цих сил сприяла прискореному розвитку політичної думки в України, зростанню її впливу на хід суспільного розвитку.

4. Розвиток революційно-демократичних ідей. Кирило-Мефодіївське товариство Кирило-Мефодіївське товариство. Виникло наприкінці 1845 — на початку 1846 р. Ініціаторами його були: історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету; талановитий письменник і видатний діяч Пантелеймон Куліш; професор Микола Гулак; видатний етнограф Опанас Маркевич; професор Василь Білозерський. У квітні 1846 р. до товариства вступив геніальний поет Тарас Шевченко. Під його впливом сформувалася революційно-демокрагична течія серед Кирило-мефодіївців, яка була виразником ідеології антикріпосницького національно-визвольного руху народних мас України. Навколо Т. Шевченка гуртувалися М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький. Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів, революційних демократів, зокрема В. Бєлінського, О. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Ющинського.

Основні ідеї товариства були викладені в «Книзі буття українського народу», а шляхи і засоби осягнення мети — у «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». Усіх кирило-мефодіївців згуртовувала ідея слов’янського об'єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини — України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської республіканської федерації.

Товариство ставило своєю метою об'єднати усі слов’янські народи в єдину федеративну республіку. Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівність і братерство для українського та інших, насамперед слов’янських народів, що терпіли соціально-економічний, політичний і національїпій гніт, та, керуючись цим принципом, відкидало всі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини і народу.

Характеризуючи товариство, потрібно сказати, що на його політичну доктрину й ідеологію великий вплив мав Тарас Шевченко (1814−1861 рр.).

Засуджуючії феодально-кріпосницьку систему і самодержавний лад, уже в першій половині 40-х рр. XIX ст. він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом.

Отже, криза феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного ладу породили у 40-х рр. XIX ст. потребу у певних ідеях, суспільно-політичних поглядах.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов’язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема з такими організаціями, як «Народна воля» та «Чорний переділ» .

5. Сутність ліберально-демократичних ідей та особливості соціалістичної думки Великий внесок у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX — на початку XX ст. Найяскравішими серед них представниками були О. Потебня, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Драгоманов, І. Франко, Л. Українка та ін. Спинимося на характеристиці основних політичних поглядів, думок деяких з названих вчених, мислителів, політичних діячів.

Драгоманов Михайло Петрович (1841−1895 рр.). Народився в Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого поміщика. Випускник Київського університету. З 1864 р. приват-доцент університету. Брав активну участь у діяльності київської «Громади», очолюючи її ліве крило, яке на той час мало прогресивний характер.

Політичні погляди. Джерелами формування політичних поглядів були ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поезії Т. Шевченка, а також соціалістичні погляди О. Герцена, М. Бакуніна, М. Чернишевського, західноєвропейських соціалістів. У своєму житті він пройшов певну еволюцію. В молодості він як соціаліст виступав за соціальне визволення народу, був політичним радикалом. Коли став професором Київського університету, то намагався синтезувати різні напрямки українства і поєднати їх у світогляд українського громадівства (фсдералістичного соціалізму).

Звільнений з університету (1875 р.) за «політичну неблагонадійність», змушений був емігрувати за кордон, 3 1878 р. у Женеві видає збірник «Громада», а потім у співпраці з С. Подолинським і М. Павликом — український журнал «Громада», став тісно співпрацювати з галицькими українцями. Його ідеалом стає поєднання національних і соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну, оскільки істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав М. Драгоманов.

Вважаючи себе «поступовцем», М. Драгоманов обстоював реформістські змагання за політичні свободи в межах земськоконституційних реформ. «Не революція, а еволюція» , — це був девіз Драгоманова" , — писав Іван Франко. Драгоманов пропонував провести реформи з таких проблем: недоторканість житла та особи, недоторканість національностей в особистому і суспільному житті, свободу і рівність усіх віросповідань, свободу друку, сходок і товариств, самоуправління общин, земств. Ставив питання про відновлення Земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників, перегляду соціально-економічного становища мас, проведення повної амністії політичних в’язнів.

І з соціально-політичною проблематикою пов’язувалися його погляди на національне питання. Національні права, на його думку, можуть бути осягнуті на грунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Як один із засновників федералізму й місцевого самоуправління, М. Драгоманов виступав за автономно-федеративний лад, на грунті якого можуть бути розв’язані соціально-економічні, державно-політичні і національні питання. Основою федеральної держави він називав обласну автономію, місцеве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Федеративну республіку, засновану на принципах децентралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав із великою територією. «Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне, а звів справу національного визволення народу до питання про загальну децентралізацію російської держави» .

У поглядах М. Драгоманова на проблеми держави й права Б. Л. Кухга виділяє наступні моменти. По-перше, це погляди на походження держави, яка сама має розвинутися до вищої політичної організації людей — до всесвітньої федерації. По-друге, розробив питання суті держави і права у зв’язку з різними формами політичної організації суспільства. По-третє, приділяв значну увагу формі держави. В даному випадку найкращою формою вважав федерацію, яка може утворитися в результаті децентралізації в управлінні державою, з дрібніших суспільних общин. По-четверте, політичні свободи неможливі без самоуправління громад, місцевого і федерального самоуправління. По-п'яте, сформулював свою політичну програму. В основі її була боротьба за Конституцію, проект якої він запропонував. Політична свобода утвердиться шляхом розгортання рухів в провінціях, а не декретами центральної влади. По-шосте, погляди М. Драгоманова нанаціональне питання неоднозначні і пройшли певну еволюцію.

Про соціалістичні переконання М. Драгоманова. Він багато зробив для пропаганди соціалістичних ідей у Галичині й на Україні, але намагався популяризувати соціалізм, який би не гнітив свободи особи — громадівський соціалізм, що був прийнятий українською громадою, не імперський.

І. Франко та марксизм. Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Якович Франко (1856−1916 рр.) — поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Із-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи.

І. Франко не лише писав, але він діяв, — був одним із засновників радикальної партії Галичини, членом багатьох наукових товариств, редколегій. Наприкінці життя його, селянського сина, тепер світової слави письменника, вченого (але якого так і не затвердили доцентом рідного університету) висунули кандидатом на Нобелівську премію з літератури. Вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т. Г. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося чітко негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

Великий інтерес виявляв І. Я. Франко й до марксизму, ретельно ознайомився з «Капіталом» і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також проштудіював інші твори К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема «Маніфест Комуністичної парти», «Становище робітничого класу в Англії», «Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії», Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг» .

Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка. Поряд з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі і політичного житія, до комплексного розв’язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.

Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов’язував із появою приватної власності і розшаруванням суспільства. Але найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства і тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на ''якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів" .

Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство — неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою — не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм, і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами. Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження соціалізму, І. Франко водночас стояв за соціалізм. Сама «народна революція» асоціювалася І. Франком з докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Ознаками майбутнього соціалістичного суспільства, за Франком, мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. У майбутньому суспільстві, на його думку, має утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія.

Велику увагу приділяв І. Франко розв’язанню иаціоналшого питання у майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, «без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися». У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої уваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, національної мови, письменства, народної освіти.

6. Політичні концепції українських мислителів початку XX ст. М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Донцов М. С. Грушевський. Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом безумовно дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного прогресу та політичного розвитку. Діапазон його творчості надто широкий. Це, зокрема, і соціологічні праці, створені ним у період, коли він в еміграції керував Українським соціологічним інститутом. В одній з таких значних загальносоціологічних праць «Початкй громадянства» ставилося, зокрема, питання про створення соціально-політичної прогностики, футурології.

Порівняно мало вивчений і освітлений той окремий напрям у дослідженнях ученого, який цілком обгрунтовано можна назвати політологічним. За оригінальністю постановки й розв’язання низки проблем, пов’язаних з політичним життям суспільства і науки, Грушевського цілком можна вважати не лише визначним істориком, а й самобутнім політологом свого часу. Серед таких незаслужено забутих праць однією з наймісткіших є «Визволення Росії і українське питання» (1907), де політологічні доктрини автора постають у цілком вивершеному вигляді.

Центральним напрямом політологічних досліджень була, безперечно, проблема національного самовизначення. Ґрунтовні знання історії європейських народів і, насамперед, звичайно, України і Росії дозволили йому аргументовано говорити про об'єктивні закони та закономірності, яким підпорядковується політичне життя націй, народностей, етносів.

Один з таких базових законів можна назвати законом суверенізації. Суть його М. Грушевський виклав досить виразно й лаконічно: «цілковита самостійність і незалежність…» З цього положення випливає:

по-перше, що прагнення до національної самостійності у своїй глибинній основі не є наслідком чиєїсь суб'єктивності, особистої волі, а об'єктивною логікою життя, викликаною об'єктивними ж потребами, необхідністю саморозвитку;

по-друге, самостійність і незалежність народу Грушевський пов’язував не лише з його територіальними володіннями, а й з певними нахилами народних мас. Він один з перших палких прихильників національних свобод висловив думку про те, що незалежність особистості неможлива без таких її задатків, як здатність до розвитку підвалин громадянськості, уміння бути компетентним і відповідальним громадянином своєї країни.