Політика і етика: соціально-філософський аспект

Міністерство освіти і науки України Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченко Кафедра філософії

Курсова робота:

Політика і етика: соціально філософський аспект Пудич Катерини Віталіївни студентки 53-ї групи факультету історії та права ПІМСО: суспільствознавство Науковий керівник:

Харченко Юлія Володимирівна Кіровоград 2010

План

Вступ Розділ І. Місце і роль моралі в контексті становлення суспільства

1.1 Філософсько-історичне підґрунтя феномену політичної етики

1.2 Проблеми взаємодії моральної та політичної свідомості

Розділ ІІ. Специфіка моральних принципів у сучасному суспільстві

2.1 «Моральний компроміс» як «категоричний імператив» політичної етики.

2.2 Політика і мораль в умовах реформування сучасного українського суспільства Висновки Список використаної літератури

Вступ

Політика і етика, етика і політика — співвідношення цих понять традиційно розглядається як проблема адекватності критеріїв моралі, тобто, способів оцінки дії з позицій існуючих у суспільстві норм, сфері політичної діяльності. У цій роботі дається аналіз співвідношення цих понять у соціально-філософському вимірі.

Ця тема є актуальною в умовах сучасних політичних процесів в світі та в Україні. Політика і політичне життя є найбільш древніми темами з всього корпусу соціально-філософської проблематики. Виникнення перших політичних вчень за часом майже збігається з появою філософії. Історія соціальної філософії починається з постановки проблем, пов’язаних з державою і політикою. І до сьогоднішнього дня політичні проблеми представляють один з найважливіших тематичних розділів соціально-філософського знання, незважаючи на те, що в сучасному соціальному пізнанні вже існує цілий блок політичних наук. Ці науки вирішують проблеми, пов’язані з темою політичних відносин, політичних систем і політичних технологій. При відсутності жорстких меж між філософією політики і політичною наукою, існують такі проблеми, які входять у простір компетенції філософа більшою мірою, ніж політолога.

Лозунги сучасної політики звучно і гарно лунають звідусіль, особливо в період передвиборних гонок — мир, свобода, достаток, справедливість. Проте якими є цілі приходу політиків до влади насправді? І якими засобами політики добиваються прийняття рішень на користь своїх ідей? Політика партій, об'єднань і держав повинна бути спрямована на досягнення державних цілей, що, на жаль, не завжди здійснюється в сучасні політиці. І методи досягнення цих цілей не завжди відповідають моральним нормам.

В той же час, будучи сферою соціального вибору груп, індивідів, організацій, політика тісно пов’язана з мораллю. Вибір проектів бажаного майбутнього, значимість тих або інших локальних цілей, визначення коштів і методів їхнього досягнення ґрунтується на моральних поданнях людини, групи про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі й достоїнстві.

Таким чином можна визначити лінії перетину моралі і політики:

— Мораль і політика відносяться до найбільш ранніх соціальних регуляторів громадського життя. Зближає їх те, що й та й інша відносяться до сфери соціального вибору, тому досить рухливі й мінливі.

— Мораль і політика — це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Упорядковану поводження людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов’язковими для всіх людей.

Політика й мораль розрізняються способом формування й засобами реалізації.

— Сфера моральних відносин — це в основному взаємозв'язок між окремими особистостями, вимогами до індивіда з боку суспільства в цілому, окремих груп, узгодження особистого інтересу із суспільним, затвердження соціального в індивідуальному. Політичні відносини не покликані виражати індивідуальність кожного, але конкретно виражають групові інтереси. Мораль же виражає духовні й особистісні потреби суспільства. Норми моралі складаються на основі подання людей про добро й зло, совісті, справедливості. Вони стають обов’язковими для всіх у міру усвідомлення й визнання їхньою більшістю членів суспільства. Політичні й правові норми встановлюються державою й звичайно фіксуються в законах, після їхнього опублікування їм повинні коритися всі. Норми моралі не закріплюються в спеціальних актах, а існують у свідомість людей. У більшості випадків вони дотримуються добровільно на основі розуміння людьми справедливості їхнього приписання, завдяки внутрішньому переконанню й чинності суспільної думки. Політико-правовим нормам люди дотримуються добровільно лише в зрілому цивільному суспільстві, розуміючи їхню справедливість. Однак для їхнього дотримання держава вправі застосовувати засоби примусу.

— Моральні норми виступають у вигляді узагальнених правил поведінки, властивих для всіх ситуацій. Політичні й правові норми визначають правила взаємин держави й цивільного суспільства; партійні норми — правила поведінки членів організації й т.д.

Проблеми співвідношення політики та моралі винесені на розгляд в багатьох монографіях та публікаціях. Розглянемо деякі з них.

Розглядаючи історію проблематики даної роботи не можна було не використати ґрунтовних праць древніх мислителів, зокрема, Арістотеля (384−322 до н.е.). Праця «Велика етика», мала великий вплив на розвиток західноєвропейської філософії, і присвячена моральним проблемам особистості і обґрунтуванню головного принципу етики Арістотеля — розумної поведінки та поміркованості.

Ґрунтовною і корисною для написання цієї роботи була праця сучасного французького філософа Поля Рікера (1913;2005) «Мораль, етика і політика». В ній автор зачіпає проблему співвідношення термінів «мораль», «етика» та «політика». У процесі роздумів він намагається дати відповіді на питання, що таке політична філософія, які є функції політики та методи її впровадження з соціально-філософської точки зору.

В працях німецького соціолога Нікласа Лумана (1927—1998) бачимо детальний опис суспільства як всеохоплюючої соціальної системи. В такій системі існує ряд підсистем, таких як масмедіа, політика, наука і т.д., що по-різному взаємодіють між собою.

Німецький професор політології Бернард Сутор в праці «Мала політична етика» переконливо трактує політичну етику, як вона затребувана сучасним демократичним, плюралістичним суспільством, не звільняючи політику від моральної відповідальності (навпаки, виявляючи міру такої відповідальності), позбавляє її від надмірної, невластивою морального навантаження, Моральну ж свідомість — від недоречного наставництва з боку політики. Вона націлює «всього лише» на те, щоб право і інститути формували політично мислячого і політично діючого громадянина (схильного рахуватися з загальним благом) і, не претендуючи на моральне ядро особистості, все ж таки забезпечували в суспільстві необхідний мінімум моралі, а отже, і необхідний мінімум духовності, У всьому іншому надаючи людині ту свободу, якої він міг би, керуючись вказівками власної совісті, користуватися для морального самовизначення та особистісного саморозвитку.

Об'єктом дослідження є проблема взаємодії етики і політики.

Предметом даного дослідження є соціально-філософський аспект феноменів політики та етики.

Отже, завданнями даної курсової роботи є:

— встановлення місця моралі в духовному житті суспільства;

— аналіз взаємодії моральної та політичної свідомості;

— обґрунтування специфіки моральних принципів у сучасному суспільстві;

— встановлення сутності морального компромісу як категоричного імперативу політичної етики;

— Обґрунтування взаємозалежності політики і моралі в умовах реформування українського суспільства.

Розділ І. Місце і роль моралі в контексті становлення суспільства

1.1 Філософсько-історичне підґрунтя феномену політичної етики

Вивчення термінів політики і етики, співвідношення цих сфер, їх взаємовпливу і розвитку йде давно. Основна специфіка цих питань полягає в тому, що вони розташовані як в площині теоретичного дослідження, так і в області практичної політичної діяльності. Важливо відмітити ще одну особливість, яка полягає в тому, що питання співвідношення політичної і етичної сфери завжди є актуальними, оскільки кожен конкретний політичний вчинок оцінюється безпосередньо з позиції політичної етики.

Класичне грецьке поняття етика (від греч. ethos — звичай, моральний характер) позначено як вчення про моральність, мораль [2; 14] Уперше позначена Аристотелем як область «практичної філософії», що відповідає на питання: що ми повинні робити? У своєму первинному розумінні етика дозволяла робити етично (морально) правильні вчинки, завершувати реальний світ шляхом надбудови до царства того, що повинно бути. Саме з цим розумінням пов’язане те, що на зорі історії людства були запропоновані основні ідеальні образи, образи того «що має бути», які лягли в основу політичної філософії і науки.

Поняття етики тісно пов’язане з поняттям цінності і спочатку передбачалося, що саме етичній людині доступне розуміння цінності, воля людини може бути дієвою тільки будучи спрямованою на цінність. Поняття цінності зв’язувалося з суттю і умовою повноцінного буття речей, що згодом було піддане безлічі оцінок і поставлене в залежність від конкретних умов, що дозволило розробляти різні класифікації цінностей і поставити питання про можливість їх переоцінки.

Класичне поняття політика (від греч. politike — мистецтво управління державою) позначалося як мистецтво, а згодом наука про цілі і завдання держави, а також про засоби досягнення цілей і вирішення конкретних завдань. Визнаючись спочатку як мистецтво, політика пройшла довгий історичний шлях, перш ніж бути вписаною в систему гуманітарних наук, яку окрім політики утворюють історія, право, соціологія, психологія і інші науки [16]

Моральні цінності і норми, що мають відношення до політичного світу, до його інститутів, стосунків, політичного світогляду і поведінки членів того чи іншого суспільства, в сукупності складають політичну етику. Політична етика — це нормативна основа політичної діяльності, що зачіпає такі засадничі проблеми, як справедливий соціальний устрій суспільства і держави, взаємні права і обов’язки керівників і громадян, фундаментальні права людини і громадянина, розумне співвідношення свободи, рівності і справедливості і так далі. «Хто шукає порятунку своєї душі і інших душ, — писав М. Вебер, — той шукає його не на шляху політики, яка має абсолютно інші завдання, — такі, які можна дозволити тільки за допомогою насильства. Геній або демон політики живе у внутрішній напрузі з богом любові, у тому числі і християнським богом в його церковному прояві, — напрузі, яка у будь-який момент може вибухнути непримиренним конфліктом» Звідси виникає питання: чи можна взагалі говорити про політичну етику як таку, чи правомірне застосування до сфери політики категорій етики і морально-етичних цінностей? Якщо так, то які їх взаємозалежність і взаємообумовленість? Якщо ні, то чи можна говорити про людський вимір в політиці? Як бачимо, питань багато, і в різні часи на них намагалися дати відповіді найвизначніші люди епох.

Приступаючи безпосередньо до історичного аналізу розвитку політичної етики важливо визначити його основні передумови, які необхідно мати на увазі при його здійсненні. По-перше, розуміння політики і етики відноситься до певного історичного контексту, тобто пов’язано з контекстом історичної ситуації. Це, передусім, означає, що теоретичне осмислення і практична діяльність культурно обумовлені і залежать як від міри розуміння політики і етики, міри розвитку суспільства і подій, що спонукали до осмислення цих питань. По-друге, обговорення політичної етики здійснюється з позицій цілей політики (держави), які обумовлені досвідом філософського осмислення найзагальніших уявлень про людину, про суспільство, про цінності. По-третє, необхідно враховувати і те, що теоретичне опрацювання питань політичної етики здійснюється конкретними авторами, деякі з яких закладають основи розуміння і основні напрями її подальшого розвитку. З цим «суб'єктивним» чинником безпосередньо пов’язано питання про історичну періодизацію дослідження.

Слід зазначити, що в історії політичної думки на поставлені вище питання давалися дуже неоднозначні відповіді. Визначаючи як головну мету політики забезпечення «вищого блага» громадян полісу і наказуючи їй морально-виховну роль, Аристотель, зокрема, стверджував: «Державним благом є справедливість, тобто те, що служить загальній користі» .

Якщо в традиції, що йде від Платона і Аристотеля, розглядаються мораль і політика як єдине ціле, спрямоване на справедливість, то християнська традиція розводить поняття «етика» і «політика», втілені в «богове» і «кесарево» [2;126]

Уперше в чітко сформульованій і різко обкресленій формі проблему співвідношення етики і політики поставив Н. Макіавеллі [1;10] Він розробив особливе політичне мистецтво створення твердої державної влади будь-якими засобами, не рахуючись з якими б то не було моральними принципами. Основна норма макіавеллізму — «мета виправдовує засоби». Для користі і на користь держави правитель повинен органічно поєднувати в собі хитрість і силу, тобто бути одночасно лисицею і левом. Він може не зберігати вірність своєму слову, удаватися до лукавства і віроломства і так далі, одним словом, використовувати усі засоби, які здатні зміцнити державу. Для Н. Макіавеллі вища цінність — це держава, перед якою цінність окремо взятої особи або які б то не було інші цінності повинні відступити на задній план або ж повністю ігноруватися. Одним словом, вигнавши етику з сфери політики, Н. Макіавеллі замінив її ціннісно-нейтральним підходом. Більше того, ці аргументи були використані для обґрунтування тези про те, що в політиці мета виправдовує засоби. Н. Макіавеллі визнається класиком чорних політичних технологій.

Політична філософія Нового часу окреслена працями англійських філософів і політиків Т. Гоббса і Дж. Локка, що беруть участь в розробці теорії громадського договору [7; 315]

Вважалося, що політична наука, розкриваючи причинно-наслідкові закономірності, дає можливість визначити ті константи і змінні величини, впливаючи на які можна досягти бажаних результатів. Поступова урочистість раціоналізму, сциентизму і наукових методів дослідження політичних феноменів привело до відділення фактів від цінностей, об'єктивування, ціннісної і ідеологічної нейтралізації позитивістської політології. Проголошена позитивістами нейтральність, або безсторонність, політичної науки привела до того, що моральні аспекти політики були оголошені «особистою справою» учасників політичного процесу, що не має ніякого відношення до політичного аналізу.

За Т. Гоббсом за допомогою громадського договору натовп людей перетворюється на організоване суспільство і утворює державу, «воля якої через угоду багатьох людей вважається за волю їх усіх, з тим, щоб держава могла розпоряджатися силами і здібностями окремих членів на користь загального світу і захисту». За Локком «головним обов’язком держави, що виникла з громадського договору, є дотримання „природного права“, захист власності його громадян». Таким чином, відбувається переосмислення двох питань — про виникнення держави (а отже політики), та про її цілі. Так, для авторів головними цілями держави стають цілі «забезпечення безпеки» і «захисту власності» .

Філософська політична думка початку ХХ сторіччя в особі одного із засновників сучасної соціології і політології Макса Вебера зосередилася на обговоренні професійних якостей політика. На думку М. Вебера «політика є потужне повільне буріння твердих пластів, що проводиться одночасно з пристрастю і холодним оком… увесь історичний досвід підтверджує, що можливого не можна було б досягти, якби у світі знову і знову не тягнулися до неможливого» [17]

Таким чином, міркування про політику і етику знову повернулося до обговорення етичних і професійних якостей політика, а згодом поклало початок обговоренню питань професійної політичної етики.

Сучасна ситуація характеризується, передусім, відсутністю панування одного або декількох основних політичних вчень, що дозволяють збудувати скільки-небудь єдину концепцію світобачення. У зв’язку з цим намітилося декілька суперечливих громадських тенденцій.

Перша тенденція пов’язана з сучасною прийнятою багатьма практикою економічної дії, що припускає освоєння прийомів і правил публічної дії і кризу політики як такої. Як це не парадоксально, криза політики автоматично привела до кризи моралі (моральності) і втрати ціннісних орієнтирів.

Втрата публічних цілей у вигляді загального блага, безпеки, власності зв’язано з нестачею власне держави, нестачею процесів, які вона відтворює. Це приводить до розмитості розуміння того, в чому полягає політика і що з себе представляє етика? Усе це свідчить про висихання сфери політичної дії, коли економічна діяльність могутніх економічних суб'єктів «вимиває» всякі ідеальні суті з політичного простору, призводить до деградації суспільної моралі. Цей напрям іменується «політичний прагматизм» ,і пов’язаний з розвитком сфери гуманітарних технологій, «виходом за межі усіх етичних систем». Тобто застосуванням тих самих засобів досягнення бажаної публічної мети за відсутності змістовної ціннісної основи, яка дає привід різним дослідникам порівнювати сучасну епоху з епохою Н. Макіавеллі [4; 53]

Однією з найбільш явних реакцій на ці згубні для суспільства процеси є внесення релігійних аспектів до політики, вироблення етичних принципів на основі якої-небудь релігії. Ще один промах полягає в тому, що наявність різних релігій, припускає наявність різних релігійних етик, і частенько призводить до виникнення прихованих внутрішніх конфліктів при реалізації їх принципів на практиці, а значить до дезорганізації конструктивної політичної діяльності.

Етична парадигма марксизму [18;438] формується спочатку як «онтологічна антитеза моралістичному світогляду» (Г. Флоровський). Звідси — вихідне скептичне ставлення російських марксистів до самих термінів «мораль» і «етика», що згодом вилилося в критику моралі як «фетишистської» форми свідомості, що підлягає подоланню при соціалізмі (А. А. Богданов), у розуміння моралі як простих правил доцільності (Е.А. Преображенський), виправдання моралі інтересами побудови комунізму (В. І. Ленін) та вимогами класової боротьби, політичної доцільності (Л. Д. Троцький). Відсутність спеціальних праць з етики у російських марксистів призвело до того, що в Росії широкого поширення набули роботи німецьких соціал-реформаторів — Л. Вольтмана, К. Форлендер і особливо К. Каутського, книга якого «Етика та матеріалістичне розуміння історії», що витримала в період з 1906 по 1922 рр. одинадцять видань, зіграла визначальну роль у становленні та розвитку марксистської етики в Росії в першій чверті XX ст. Етична концепція Каутського, що представляє собою з'єднання ідей марксизму, кантіанства і дарвінізму, була офіційно дезавуйована тільки в ході філософської дискусії 1926;1930;х років.

Становлення і розвиток марксистської політичної етики проходило під впливом етичних ідей Канта; причому саме цей вплив мало дуже завуальований характер. Етичний формалізм Канта цілком відповідав духу філософської «схоластики» марксизму, що дозволяє абстрагуватися від реалій емпіричної моральності.

Формування етичної доктрини марксизму йшло за двома напрямками — неортодоксальному і ортодоксальному. Типовим прикладом першого можуть служити етичні пошуки А. В. Луначарського (1875−1933). А. Луначарський з самого початку відкинув кантіанської реформізм «легальних марксистів» і німецьких соціалістів, віддавши перевагу позитивному реформізму в дусі Спенсера і Р. Авенаріуса. Він спробував обґрунтувати новий тип моралі, позначений ним як «панідеалістичний аморалізм». Фактично це стало досить рідкісної для російської етики спробою з'єднання марксизму і ніцшеанства в рамках «нової теорії позитивного ідеалізму». Необхідно враховувати, що Луначарський займався в семінарі у Ріхарда Авенаріус в Цюріхському університеті, що наклало істотний відбиток на його моральні пошуки і, зокрема, на його концепцію «позитивного етичного ідеалізму» .

У 1906 р. виходять дві рецензії Луначарського: «Етика і марксизм», присвячена книзі Каутського, і «Пролетаріат і етика», що представляє собою критичний розбір книги М. М. Кошкарьова «Про пролетарської етики». У цих статтях Луначарський схиляється до ортодоксальної версії марксизму, що виходить з критики об'єктивної науки про моральність з позицій класової пролетарської моралі. Проте вже в 1908 р. у книзі «Релігія і соціалізм» Луначарський намагається обґрунтувати «етичний соціалізм почуття», розвиваючи ідею соціалізму як релігії прогресивного людства.

Істотну роль у становленні марксистської етичної доктрини зіграла робота Л.І. Аксельрод (1868−1946) «Про прості закони моральності і права» (1916). Сама по собі ця робота стала одним з моментів полеміки, що спалахнула в 1915;1917 рр. між Г. В. Плехановим і Аксельрод, з одного боку, і Л. Мартовим — з іншого. Тим не менш, протягом декількох десятиліть стаття Аксельрод залишалася практично єдиним джерелом з проблеми загальнолюдського в марксистській етиці і зробила свій позитивний вплив на розвиток радянської етики 60-х років, коли вперше в рамках марксизму офіційно був визнаний факт наявності простих загальнолюдських норм моралі [18; 440]

Усі ці напрями не дають можливості для поступального, усвідомленого розвитку, що припускає збереження природних моральних (моральних) цінностей і орієнтирів.

Таким чином, дослідження співвідношення етичної і політичної сфер має низку важливих запитань, які необхідно постійно мати на увазі, щоб послідовно просуватися в цій темі. По-перше, це питання про мораль (моральності) або як говорили древні питання про те, «що повинно бути». По-друге, це питання про діяльність людей, тісно пов’язаної з питанням про цінності або про повноцінне буття речей. По-третє, питання про цілі і завдання держави і мистецтво поведінки політика в конкретній ситуації. Для цілей справжнього дослідження також важливо відмітити декілька ключових пунктів. Перший пункт полягає в тому, що вивчаючи проблеми політичної етики ми повинні говорити про етику політики, оскільки якраз йдеться не про політику, поставленій на службу етиці, а, навпаки, про питання, чи мотивовані і яким чином в політиці етичні принципи (основи), норми (закони і правила) і доброчесності. Тобто, для подальшого дослідження, слід мати на увазі співвідношення політики і етики як рівнозначних, непідлеглих, але одночасно взаємозв'язаних громадських сфер. Наступний пункт полягає в тому, що ми можемо стверджувати, що політика завжди має моральний зміст, оскільки завжди здійснюється в певних етичних рамках, а не незалежно від них. Це визначає те, що повна відмова від моралі в політиці неможлива, оскільки робить неможливим її практичне здійснення, перетворює на недійсні усі політичні засоби. Ця думка істотно розходиться з філософією прагматизму та політичним прагматизмом, що мають на увазі свідому відмову від всякого морального або морального змісту. Але слід вказати на явні теоретичні недоліки цієї позиції, які знаходяться в тому, що прагматизм як такий сам формує особливого роду політичну етику і має на увазі вчення, засноване на певних цінностях, які ним визнаються як основні. Отже, ми маємо справу з деякою химерою або свідомим прийомом таким, що дає цілком конкретні політичні переваги при практичній реалізації політики в певний відрізок часу. Мораль (моральність) і етика не можуть підміняти собою політику як таку, оскільки визначення ідеального образу «що має бути», існування цінностей або оцінка дій, навчання моральності не може замінити собою власне політичну діяльність.

1.2 Проблеми взаємодії моральної та політичної свідомості

Духовне життя людської особистості і суспільства в цілому строкате і різноманітне. Це знаходить своє вираження в існуванні найрізноманітніших явищ духовної культури: мистецтві, філософії, релігії, науці, політичній свідомості, праві.

В людських спрямуваннях умовно можна виділити дві течії. Перша визначаєте, що людина намагається співвіднести своє існування з такими глобальними поняттями, як Вічність, Природа, Космос. Другі виражаються в тому, що індивід намагається осмислити, виразити свої стосунки з іншими, задовольнити свої найголовніші потреби. Різні галузі духовної культури задовольняють різні спрямування людей.

Моральні цінності і норми, що мають відношення до політичного світу, до його інститутів, відносин, політичному світогляду і поведінки членів того чи іншого суспільства, в сукупності складають політичну етику [4; 28]

Грецьким словом «політика» здавна іменують мистецтво управління державою. Політика — це основний засіб управління суспільством, а політики — головні професійні управителі країною, суспільством, народом [12; 23]

Політична свідомість є своєрідним, динамічним сплавом почуттів і уявлень, в якому по-своєму виражається коло інтересів, пов’язаних з діяльністю держави і інших політичних інститутів. Політична свідомість виражає і захищає насущні, життєво важливі інтереси як окремих соціальних груп, так і суспільства в цілому. Ці інтереси, передусім, національні, тобто інтереси тієї або іншої країни (культурні, економічні і т. д.).

У будь-якої держави є загальні для усього населення інтереси: охорона кордонів, відстоювання своїх специфічних спрямувань на міжнародній арені, збереження культури, традицій і т. д. Проте слід визнати, що на ранніх етапах розвитку держави (рабство, кріпацтво) домінувала політична свідомість пануючих станів. У останні ж століття (особливо в XX столітті) політична свідомість наповнюється усе більшою мірою загальнолюдським змістом.

Історично змінювався характер взаємодії моральної і політичної свідомості. Аж до епохи Просвітництва спостерігався значний розрив між політикою і мораллю. «Мета виправдовує засоби» , — цей девіз, відверто сформульований знаменитим італійським мислителем епохи Відродження Нікколо Макіавелі (1469 — 1527), застосовувався задовго до XVI століття. Макіавеллі, Гоббс і багато інших мислителів минулого виходили у своїх теоріях з передумови, що політика і мораль несумісні, що політична доцільність і мораль взаємовиключають один одне [18;450]

Під інтереси політики підганялися не лише норми повсякденної моральності, але і рішення церковних соборів. Проте зростання моральної самосвідомості, духовної культури, потрясіння, викликані спустошливими війнами, особливо в XX столітті, привели до зростання ролі морального чинника, моральних цінностей в політичній свідомості, в його повсякденному функціонуванні. В усякому разі нині політики дуже напружено слухають громадську думку. До способу життя державних мужів, їх моральним засадам звернена увага і засобів масової інформації, і рядових виборців.

Тут необхідно провести лінію розмежування між правом і моральністю. Характерний постулат, сформульований А. Шопенгауером: нікому не шкодь, але усім, наскільки можеш, допоможи [18; 354] Перша частина цього постулату відбиває золоте правило моралі «не роби іншим те, що ти не хотів би, щоб інші робили тобі» і, відповідно, визнає разом з власними правами, права інших співгромадян. Друга ж частина виражає морально-етичний аспект, що передбачає разом з дотриманням особистого, егоїстичного інтересу і турботу про благо інших. Зрозуміло, в політиці це архіскладне завдання, але проте особливо важливо не допустити переваги в яку-небудь одну сторону: професіоналізму в збиток моральності і, навпаки, морального початку в збиток правовому і так далі.

Який же характер взаємодії між моральною і політичною свідомістю? Як відмінності між ними дозволяють знайти точки зіткнення?

Політична свідомість обслуговує перші, більш глобальні спрямування людей, а моральна — і перші, і другі. Саме з позицій вищих моральних цінностей (а не тільки з позиції миттєвої вигоди) повинні оцінюватися дії різних політичних інститутів. Саме моральна свідомість задає орієнтири політичній свідомості.

Центральні поняття моральної свідомості - це поняття добра і зла. Відправним же поняттям політичної свідомості є поняття влади. Політика без неї - ніщо. Усі політики прагнуть до влади. Але нечесні, аморальні політики (політикани) борються тільки за владу. У цьому сенс їх життя. А найбільш чесні і мудрі думають передусім про інтереси народу, суспільства і прагнуть у своїх владних проявах спиратися на закон. Влада нерідко асоціюється з силою, примусом або загрозою примусу («загроза — найстрашніше покарання»), з обмеженням свободи людини. Моральну ж свідомість насильство допускає лише як виняток — для приборкування крайніх випадків зла. А яке-небудь обмеження свободи людини для моральної свідомості абсолютно неприйнятне. Найбільш майстерні політики завжди прагнули діяти передусім не силою, а переконанням, умовляннями [6; 21]

Відмінностей між моральною і політичною свідомістю немало. Але є і точки зіткнення, є простір для взаємодії. Держава не є якась абстракція. Вона реалізується в конкретних органах, їх діяльності. Становлення і розвиток моральності відбувається в суспільстві, і держава так чи інакше впливає на цей процес. Хоча широко поширена думка, що державні мужі не дуже обтяжують себе моральними переживаннями або, кажучи словами М. Вебера, «геній або демон політики живе у внутрішній напрузі з Богом любові», все ж слід визнати, що держава, незважаючи на суб'єктивні наміри тих або інших політиків, об'єктивно сприяла розвитку моралі. Невипадково деякі мислителі (наприклад, Платон, Гегель та ін.) дуже позитивно оцінювали роль держави в моральному житті суспільства [18;38] Держава, наводячи певний лад в суспільстві, розвиваючи матеріальне виробництво, економіку, створювало тим самим зовнішні, але обов’язкові умови для вдосконалення морального життя.

Передусім суть держави утілюється в праві. Саме через право політична свідомість (обернене на відміну від моралі переважно до великих груп населення) доходить до окремого громадянина. Але регулюючи міжособові стосунки, право вимушене спиратися на прості норми моральності, освячені віками. Невипадково такі початкові норми, як «не убий», «не вкради» та інші входять і в мораль, і в право. Крім того, є і «загальне» поняття і у моральної, і у правової свідомості - поняття «справедливість», «рівність». Правда, розуміння справедливості в моралі і в праві має свої особливості. Для права справедливість — це наслідування законів, встановленою державою. Для моралі справедливість — це об'єктивна оцінка дій окремої особи через призму загальнолюдських, вищих цінностей. Крім того, для моральної свідомості принцип рівності, значущості, достоїнства кожної людської особистості являється, можна сказати, священним. Для правосвідомості принцип рівності став вважатися важливим, істотним лише в самі останні десятиліття.

Аристотель в своїй праці «Політика» зазначає, що зіставлення справедливості із законом і рівністю приводить до знаменитого ділення її на ту, що зрівнює і розподіляє. Мета першої - сприяти подяці рівним за рівне; другої - розподіл благ згідно з гідністю осіб, вступаючих в спілкування. Інакше кажучи, розподіляюча справедливість відноситься до загальних благ і забезпечує їх розподіл згідно з гідністю (рангу) громадян. Зрівнююча — до благ, належних окремих осіб, забезпечуючи обмін згідно з кількістю і якістю праці. Очевидно, що виділення цих двох видів справедливості якнайкраще відповідає умовам життя суспільства, в якому комбінуються становий пристрій і «природжені» переваги одних людей над іншими, з одного боку, і товарно-грошові стосунки, що зрівнюють людей, — з іншого. Вчення про справедливість утворює прямий перехід до держави [2;135]

Таким чином, право є моральний мінімум, його норми, що мають і моральний зміст, які не виконувати ніяк не можна. Порушення їх приводить суспільство в дикий, варварський стан.

Зигмунд Бауман, глибокий аналітик сучасного суспільства з особливою тривогою говорить про дві характерні прикмети нашого часу. По-перше, в наявності якнайглибший занепад Політики в класичному сенсі спільної і загальної справи, чому «потурає і сприяє держава, готова з радістю передати якомога більше своїх колишніх зобов’язань і функцій в сферу приватних інтересів і турбот». По-друге, у З. Баумана йдеться про активне виведення із вживання довготривалих зобов’язань (як і довготривалих планів) — феномен, який має безліч вимірів, у тому числі вимір етичний [8]

Одна з констатації, які вичитуються з текстів цього автора, полягає в наступному: чисто приватна мораль або етика, строго кажучи, неможлива. Філософи можуть скільки завгодно довго говорити про нові способи конструювання моральної свідомості, про делиберативну етику і про нові аподиктичні максими, як роблять це X. Йонас, К. — О. Апель і Ю. Хабермас [1;24] Незалежно від того, чи могла б їх робота мати якийсь практичний сенс в інших умовах, зараз вона не має сенсу ніде у світі. Вона не має сенсу зважаючи на відсутність сили, здатної наполягати на ухваленні морально виправданих рішень.

Цікавий парадокс нашого часу, на думку З. Баумана, полягає в тому, що «зростаюче усвідомлення майбутніх небезпек йде рука в руку із зростаючим безсиллям запобігти їм або пом’якшити тяжкість їх наслідків. Навряд чи ми не згодні з приводу базових орієнтирів — цілей, які ми хотіли б побачити досягнутими… Домовитися про єдність цілей по-дитячому легко: ніхто не хоче війни, забруднення атмосфери, зубожіння все більшої частини населення планети. Ніхто, окрім психічнохворих, офіційно визнаних такими, не став би серйозно стверджувати, що корисно забруднювати атмосферу, забруднювати озоновий шар, воювати, перенаселяти планету і позбавляти людей звичних місць проживання. Але усе це відбувається, незважаючи на одностайне, майже загальне і шумне засудження. Замість того, щоб задаватися питанням, що слід робити, ми можемо з великим успіхом зайнятися пошуками того, хто здатний зробити усе, що необхідно».

Найпростіше представити цей дефіцит сили як дефіцит держави — соціалістичної або напівсоціалистичної «держави благоденствування», яка було нормою у всьому цивілізованому світі двадцять років тому. Природно, йдеться про національну державу (інших давно не існує), яка не в змозі контролювати ні глобалізаційні процеси взагалі, ні на своїй території. Саме у цій ситуації і має місце занепад політики і занепад моралі [8]

Отже, між такими сферами духовного життя суспільства, як етика і політика мають певний взаємозв'язок. Мораль і політика — два способи регуляції поведінки, дві форми обґрунтування її в суспільній свідомості. Діючи в одному і тому ж суспільстві, моральна і політична свідомість неминуче взаємодіють, кожна по-своєму забезпечуючи стабільність суспільства, відповідаючи на різноманітні духовні потреби людської особистості.

Таким чином, одним з перспективних напрямів для філософських і наукових досліджень в сфері політики і етики є вивчення і обговорення ціннісних орієнтирів, того «загального блага», яке дозволить здійснювати розвиток, не руйнуючи основ суспільної моралі (моральності). Наприклад, цікава пропозиція узяти «розвиток як цінність і одночасно як рамку для руху», це дозволить виключити практику подвійних стандартів, коли розходяться ціннісні підстави і політичні інтереси в конкретний момент часу. Ще одним напрямом може бути розвиток філософської і наукової дискусії навколо теми повернення в політику і етику духовного «надідеалу», відхід від економічного прагматизму, відтворення нових високих ціннісних громадських орієнтирів в сучасних умовах. Ще одним перспективним напрямом може стати дослідження і обговорення можливості створення дієвих громадських механізмів і інститутів, що дозволяють погоджувати різні думки, знання і позиції в процесі пошуку ідеалів і цілей держави, здійсненні «загального блага» .

Розділ ІІ. Специфіка моральних принципів у сучасному суспільстві

2.1 " Моральний компроміс" як «категоричний імператив» політичної етики

Поняття категоричний імператив (нім. kategorischer Imperativ, від лат. Imperativus — владний) введене Кантом в рамках його концепції автономної етики і покликане об'єднати ідею незалежності моральних принципів від зовнішнього середовища і необхідну єдність цих принципів.

Виходячи з двох своїх основних положень про те, що людина є найвища цінність, а Бог є символ морального ідеалу, Кант сформулював свій моральний закон, який повинен регулювати моральні відносини між людьми. Цей закон носить назву категоричний імператив (припис). Категоричний імператив по суті є існуючий у свідомості людей вічний, незмінний закон та ідеал поведінки людей. Він вимагає від людини таких дій і вчинків, щоб вони могли стати основою всезагального законодавства. Дотримання цього імперативу вимагає від людей доброї волі. В цьому проявляється свобода. Адже істота, яка може діяти відповідно з всезагальною метою є вільною [21;45]

Усе різноманіття результатів людської діяльності, а також самі стосунки в суспільстві оцінюються в категоріях добра і зла, істинного і помилкового, справедливого і несправедливого, прекрасного і потворного і так далі. Способи і критерії такої оцінки, виражені у формі нормативних представлень, закріплюються в суспільній свідомості як «суб'єктивні цінності» — установки, оцінки, орієнтації, імперативи і заборони і так далі. У системі цінностей зафіксовані ті критерії соціально визнаного в цьому суспільстві або соціальній групі, на підставі яких формуються конкретніші системи нормативного контролю і цілеспрямовані дії людей.

Громадянське суспільство є сферою співпраці і зіткнення безлічі приватних інтересів. Виникає важливе питання про те, як досягти сумісності різнорідних і суперечливих інтересів усіх членів суспільства, їх загальної волі і морально-етичного початку. Здатність забезпечувати таку сумісність і робить політику «мистецтвом можливого». «Мистецтво можливого» означає не відмову від морально-етичного, ціннісного початку, а то, що сама політична етика має бути реалістичною в сенсі обліку реальних громадських і структурних передумов політичної діяльності і можливостей реалізації того або іншого політичного курсу. Облік цих передумов припускає те, що К. Баллестрем називає «моральним компромісом». Такий компроміс зовсім не означає відмови від власних переконань або їх дискредитації, він означає визнання пріоритету того, що в конкретній ситуації є найбільш прийнятним для більшості; він залишає право використання власних переконань для завоювання цієї більшості". Все те, що узгоджується з такою концепцією справедливості і готовності до компромісу, є заперечення можливості визначення істинності моральних переконань, нав’язування власних моральних переконань, прагнення усунути скандальний плюралізм за допомогою диктату доброчесності [3;54]

Тут мораль як один з сутнісних проявів людського виміру — це одне, а абстрактне моралізування — щось абсолютно інше. Важливо також відрізняти практичну доцільність, необхідність або неминучість тієї або іншої дії і його моральну виправданість і обґрунтованість. Те, що дослідження і розробки по хімії багаті наслідками для навколишніх людей і суспільства небезпечними наслідками, не означає, що мають бути припинені дослідження. Але дійсно небезпечний той хімік, який не усвідомлює небезпеці. Те ж саме і з політиком. Зрозуміло, ідеальним є такий політик, який прагне до досягнення найбільшого блага для найбільшого числа людей. Але жоден політик не може гарантувати цього, тим більше передбачати усі можливі наслідки своїх дій. «Жодна етика у світі, — писав М. Вебер в цьому зв’язку, — не обходить той факт, що досягнення „хороших“ цілей в безлічі випадків пов’язане з необхідністю змиритися і з використанням морально сумнівних або щонайменше небезпечних засобів, і з можливістю або навіть вірогідністю поганих побічних наслідків; і жодна етика у світі не може сказати: коли і в якому об'ємі етично позитивна мета „освітлює“ етично небезпечні засоби і побічні наслідки» [17]

В наші дні політик може стати перед дилемою: або приймати непопулярні і жорсткі заходи, які не витримують критики з гуманістичною і моральною точок зору, але врегулюють певну ситуацію, або, відмовившись від їх прийняття, виявитися перед перспективою ще більш погіршити цю саму ситуацію. З одного боку, максима «політика є мистецтво можливого» ставить певні межі моралізації політики. З іншого боку, етика, у свою чергу, визначає можливі межі, за які політик не може вийти без ризику виявитися політичним трупом. З урахуванням сказаного, перефразовуючи відоме висловлювання класиків марксизму, можна сказати: «Політики повинні ставити собі завжди тільки такі завдання, які вони можуть вирішити, дотримуючись при цьому загальновизнаних в суспільстві морально-етичних норм». Але у будь-якому випадку головна мета політики повинна полягати в тому, щоб показати неправомірність слів великого поета П. Валери, який говорив,: «Політика — це мистецтво не давати людям займатися тим, що для них є головним». Політика, що оцінюється в морально-етичному вимірі, якраз і повинна забезпечувати умови, що дозволяють людям займатися тим, що для них є головним [12;170]

2.2 Політика і мораль в умовах реформування українського суспільства

В українському сьогоденні спостерігається надмірне посилення політичного фактора в суспільному житті. Сучасний український філософ Сергій Борисович Кримський вказує на те, що надмірна політизація суспільства веде до деформації функції держави.

Він говорить, що діяльність держави — це не тільки сфера маніпулювання людьми, не тільки боротьба за владу. Тим більше, що зараз в усьому світі актуалізується так званий феномен моральної політики. Тобто якісь моральні прорахунки політиків мають не менш важливе значення, ніж їхні практичні акції. С. Б. Кримський вказує на наступне: не тільки регіон СНД, не тільки наша країна, але і все людство, вступивши в третє тисячоліття, знаходиться у фазі, що західні соціологи охарактеризували як антропологічну кризу, кризу людських якостей, самої людини. Людство, що населяє Планету, нагадує корабель, що потрапив у бурю і при цьому йому необхідно переглянути весь свій ціннісний багаж. Але в цій бурі важливо знайти певні нерухомі орієнтири. Вони — засоби орієнтації. Тому питання святинь, цінностей для людства як ніколи актуальне. Крім постійно мінливих цінностей нашого практичного життя, нам необхідні абсолютні, вічні цінності. [22]

На мою думку, С. Кримський вказує на те, що нам необхідно повертатися до витоків свого духовного життя, до свого минулого, щоб знайти свою дорогу в сучасності.

А на сучасному етапі в Україні заявила про себе тенденція перекладати всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв. Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні роз'їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим капіталом і криміналітетом. Ідеал громадянського суспільства став значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних відносин в умовах ослаблення традиційних ієрархічних владно-правових відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колективізм, тоталітаризм), демонструючи водночас і тенденцію до певної деідеологізації. Політична культура сучасної України є культурою маргінального суспільства, (наділеного взаємовиключними рисами), що виявляється і в орієнтації громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична система найбільш сприятлива для республіки, 25% — не мають визначеної позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвитку їх не влаштовує. Цей феномен пов’язаний з амбівалентною (роздвоєною) суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації українського суспільства спостерігається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур, соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного. Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Безліч прикладів історії переконують, що східна політика орієнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її політичній етиці можна знайти чимало «азіатських» слідів — авторикратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність до силових методів тощо.

У цьому зв’язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній свідомості. Ці протиріччя є тлом, на якому формуються політичні відносини у суспільстві.

Першим з них є морально-психологічне протиріччя між «бажаним і дійсним». Вельми тривалий розрив між ними майже завжди знаменує розкол, внутрішню кризу особистості, а нерідко лукавство й облудність душі. Те ж відбувається, якщо народові не вдається організувати своє життя за власними принципами, узгодити своє бажання із соціальним порядком. Явища такої незгоди спостерігалися в минулому, наприклад, коли суспільство так і не дочекалося здійснення обіцянки М. Хрущова про остаточну побудову комунізму. Простежуються вони і в теперішній українській історії. Так, прийняття нової Конституції України дало підставу для твердження про завершення початкового етапу становлення демократичної, соціальної, правової держави і про початок переходу до наступного періоду — втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і держави, в життя кожної конкретної людини, що живе в Україні. Та через деякий час з новою гостротою постала суперечність між продекларованими нормами, реальною можливістю і бажанням їхнього втілення. Йдеться насамперед про тричленну вербальну конструкцію: «демократична, соціальна, правова держава», яка й досі є недосяжною.

Навіть реальні зрушення щодо ідеалів демократії не викликають адекватної реакції у зв’язку із невірою в політичні ідеали, що їх висуває влада, і в можливість їх здійснення. Більшість подій останніх років XX ст., початку XXI ст., схоже, відбуваються «поза народною душею».

Інша етична колізія, пов’язана з поняттями «ми» і «вони», утворює основний нерв етичної проблематики в індивідуальній і політичній моралі. «Ми» — це ті, хто не має влади, вважає себе «простим народом», і «вони» — ті, які цю владу мають і розпоряджаються нею. Зміст політичної моралі «ми» відповідає явному, офіційному, що підлягає правовому контролю; «вони» — таємному, неофіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але якщо велика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного і правового контролю, це свідчить про неадекватність соціальної системи суспільній практиці. У помірних розмірах ця неадекватність може компенсуватися політичною мораллю, у непомірних — призводить до розкладу політичної моралі, руйнації соціальної системи. Факти аморальності представників вищої влади сприймаються як моральна індульгенція для широких верств населення, що виражається у відхиленні від оподаткування, від ліцензування професійної діяльності, у діяльності в обхід законів, подвійній бухгалтерії, співробітництві правоохоронних органів із тіньовими структурами тощо. Доки така практика визнаватиметься населенням морально припустимою, про реалізацію ідеалу соціально-правової держави й мови не може бути.

Ще одна колізія, яка набуває відчутного значення для формування політичної етики, пов’язана із зростанням претензій громадян до апарату щодо участі їх в управлінні державою. Апарат, всупереч претензіям громадян, прагне відтиснути від політики маси людей, намагаючись водночас створити ілюзію їхньої участі в ній. Для цього культивуються загальні форми участі громадян у політиці: вибори, референдуми, інші політичні акції, за допомогою яких людей залучають до політичної сфери. Люди не аналізують того, що політичні форми соціального буття витворені ще до їхнього народження, існують поза волею і свідомістю індивідів. Індивід може лише вибирати, керуючись щодо них своїм політичним ідеалом (якщо він є). Сприяючи політиці правлячих сил, він може одержати свою частку влади: стати партійним або державним діячем, членом державного апарату тощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів. Звичайно, свою частку влади він може одержати і не поділяючи політики правлячих сил, а просто прагнучи певного статусу в суспільстві. А це і є питанням етичного порядку. До влади приходить багато випадкових людей, а політична етика передбачає наявність моральних переконань і відповідальності за свої вчинки. Це насамперед стосується професійних політиків, які повинні виходити не з кон’юнктурних міркувань, а мислити державними категоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностями та нормами, оцінювати наслідки своїх діянь. Тому моральна культура політичного діяча передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й виняткову повагу до інтересів країни та її громадян, уміння раціонально користуватися владою, демократично поводитися з опонентами, опозицією, бути здатним до компромісів, принципово відстоюючи державну і громадянську позиції. Свідченням моральної цілісності державних і громадсько-політичних діячів є їх високі вольові якості, уміння дотримуватись єдності слова і діла, виявляти реалізм в оцінці власних результатів і державної політики, нетерпимість до некомпетентності, догматизму, застою.

Соціально-політична мораль — дещо інший культурний феномен, ніж індивідуальна: вона належить до іншої сфери, має інші критерії, норми. Але не можна ігнорувати їх взаємозв'язку і взаємозумовленості. Якщо члени суспільства є аморальними, таким буде і суспільство.

Не на належному рівні повага до особистості моральної та фізичної гідності, недоторканності майна, прав. Зумовлено це тим, що етика індивідуалізму, трактована у нас як егоїзм, зазнала в українському етносі осуду. Причина цього — в слабкій сформованості раціоналізованої індивідуальної моральної свідомості, зумовленої пріоритетністю родових зв’язків вітчизняної культури з її традицією перенесення центру ваги з індивідуальної відповідальності на колективну; в ослабленій здатності до моральної самоідентифікації, що спричиняє нерозвиненість усвідомлення категорії індивідуальної совісті та самоцінності поглядів людини.