Політична розвідка як необхідний інструмент самозбереження політичної системи

ЗМІСТ

Вcтуп Розділ 1. Політична розвідка як необхідний інструмент самозбереження політичної системи

1.1 Сутність, функції та структура політичної розвідки1.2 Комунікативні засади політичної розвідки Розділ 2. Політична розвідка на міждержавному рівні

2.1 Політична розвідка як елемент зовнішньої політики

2.2 Контррозвідка в міжнародній політиці

Розділ 3. Розвідка у внутрішньополітичному житті країни

3.1 Досвід політичної розвідки у внутрішній політиці держав3.2 Забезпечення розвідувальною інформацією керівних ланок держави

3.3 Недержавна політична розвідка Висновки Список використаної літератури

ВСТУП

Тривалий час діяльність розвідки в зарубіжній та вітчизняній літературі висвічувалася лише на рівні художніх творів, мемуарів і, в найкращому випадку, як історія розвідувальних акцій. Актуальність даної роботи обумовлюється необхідністю більш наукового визначення політичної розвідки в політичній системі взагалі і в умовах демократизації суспільства зокрема. Підтвердженням цього може бути поява на початку 2004 року Указу Президента України Л. Кучми «Про додаткові заходи щодо подальшої демократизації суспільства і посилення громадського контролю за діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів України». Крім того, сучасний досвід вимагає корегування традиційних уявлень про політичну розвідку лише як державний інститут забезпечення зовнішньополітичних інтересів.

Проблематика політичної розвідки вже отримала певне висвітлення в науковій літературі, яка була використана в процесі запропонованого дослідження. Так, праця В. Плетта «Інформаційна робота стратегічної розвідки» надає уявлення про основні принципи і методи роботи стратегічної розвідки на службі держави, виводить структуру процесу добування політичної інформації [45,46]. Дана робота є однією з небагатьох, що ґрунтовно розглядають дану проблематику. Прикладом суто практичних посібників, які висвітлюють методи та технології розвідки, способи вербовки агентури, використання технічних засобів, є праця Р. Роніна «Своя розвідка» та робота В. Землянова «Своя контррозвідка» [58,25]. Корисною при розробці даної проблематики, особливо комунікативних засад політичної розвідки та іміджу розвідувальних служб на державному рівні, стала низка робіт Г. Почепцова, зокрема «Інформаційні війни», «Паблік рілейшнз для професіоналів», «Теорія і практика комунікації» тощо [50−56]. У праці «Мистецтво розвідки» А. Даллес (колишній керівник ЦРУ), спираючись на власний досвід та спогади, представляє розвідувальну діяльність у якості сукупності інтелектуальних, морально-етичних та професійних зусиль достатньо значної кількості людей, об'єднаних загальними цілями і задачами. Однак, в основному дані праці розглядають феномен політичної розвідки на державному та міждержавному рівнях, мало торкаючись проблем розвідки у внутрішньополітичному житті країни та в недержавному політичному секторі.

Слід відзначити, що більшість літератури є дещо застарілою і тому не відображає сучасний стан справ у спецслужбах світу. До того ж в основному автори мало зупиняються на дослідженні політичної розвідки на різних рівнях політичної системи, а розглядають переважно практичні приклади та історичний досвід розвідувальної діяльності. До таких досліджень відноситься мемуарна [11,29,30,62,72,73] та історична література [7,17,18,20,21,27,39,41,44,60,68−71,74,75].

У порівнянні з минулими роками збільшилась кількість статей на дану тематику в періодичних виданнях, що може пояснюватися посиленням інтересу населення до діяльності сучасних розвідслужб та сучасних розвідувальних операцій. Серед статей варто відзначити дослідження К. Брожка «Спеціальні служби сучасної України» [13], Ю. Мостової «Що таке контррозвідка та інформаційно-аналітичне управління СБУ?» [40], В. Бадрака «Під прицілом іноземних спецслужб», «Щоб розвідка доповіла точно…» [8,9], автори яких концентруються на узагальненнях щодо діяльності розвідслужб в сучасному суспільстві. Корисним стало звернення до журналу «У світі спецслужб», який почав видаватися в Україні з 2004 року.

В процесі дослідження була використана інформація, розміщена на офіційному сайті СБУ, в електронних бібліотеках та на вузькоспеціальних сайтах, присвячених спеціальним розвідувальним службам та розвідувальній діяльності [76−80].

Отже, аналізуючи сукупність джерел, яка являє собою необхідну інформаційну основу для досліджень в обраному напрямку, можна помітити, що проблема функціонування політичної розвідки на різних рівнях політичної системи є малорозробленою, адже вищезазначені праці в основному присвячені узагальненому розгляду різних аспектів розвідувальної діяльності або її історичному досвіду, саме тому було вирішено дослідити її детальніше.

Тому метою дослідження є виявлення і розкриття природи політичної розвідки, а також специфічних механізмів збору, обробки і використання політичної інформації розвідувального характеру на різних рівнях і напрямках політичної системи. Такий підхід містить багато нового у розумінні даного явища, адже торкається аналізу не тільки міждержавної політичної розвідки, а й внутрішньодержавної та недержавної. Таким чином, об'єктом даної кваліфікаційної роботи є латентні напрями політики. Предметом же виступає механізм збору, обробки і використання розвідувальної інформації політичного характеру на різних рівнях політичної системи. Виходячи з цього сформульована наступна гіпотеза: політична розвідка є особливим елементом латентної політики зі складною внутрішньою структурою, що включає специфічні механізми її здійснення на різних рівнях і напрямках політичної системи. Для досягнення означеної мети вважалося необхідним розв’язати наступні завдання: здійснити пошук та огляд літератури; розкрити сутність феномену політичної розвідки, її структуру та особливості; виявити та описати особливі механізми здійснення політичної розвідки на міждержавному рівні; розкрити роль та місце інформації розвідувального характеру у внутрішній політиці державі та діяльності інших суб'єктів політичного життя.

Розробка даної проблематики була здійснена за допомогою таких науково-дослідницьких методів, як аналіз, синтез, історичний метод, порівняльний метод, метод вивчення першоджерел, системний підхід.

З огляду на зазначені вище завдання та з метою послідовно та логічно їх розв’язати робота структурно поділяється на три розділи. Перший розділ розкриває сутність, функції, структуру та комунікативні засади політичної розвідки; другий розділ аналізує політичну розвідку як елемент зовнішньої політики та розкриває феномен контррозвідки в міжнародній політиці; у третьому розділі міститься інформація про досвід політичної розвідки у внутрішній політиці держав, описується процес забезпечення інформацією керівних ланок держави та досліджується феномен недержавної політичної розвідки.

Робота може бути використана в процесі вивчення курсу «Латентні напрямки політики», «Політичні технології», «Міжнародна політика», під час підготовки до науково-практичних конференцій та семінарів, у роботі відповідних установ та державних структур, в діяльності політичних об'єднань та підрозділів по громадських зв’язках х політичних організацій.

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА РОЗВІДКА ЯК НЕОБХІДНИЙ ІНСТРУМЕНТ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

1.1 Сутність, функції та структура політичної розвідки

Серед багатьох тлумачень поняття «розвідка» найбільш вдалим уявляється погляд В. Землянова. Згідно з ним, розвідка — це діяльність уповноважених на те суб'єктів, що застосовують спеціальні засоби і методи, з метою одержання інформації про задуми, плани і заходи супротивника (іноземних держав, конкурентів), що потенційно або реально загрожують безпеці об'єктів захисту (державі, організації) [25, c.21].

Розвідкою також називають органи, що реалізують зазначену діяльність (державна розвідка: ЦРУ, СВР тощо).

Досить цікавим і корисним є погляд на розвідку Б. Кухти. На його думку, розвідка — це мистецтво добування, опрацювання інформації різного роду. Діяльність розвідки в такому разі розглядається як процес, який складається з добування інформації на місці (легальними та нелегальними шляхами), накопичення розвідувальної інформації та надання її зацікавленим «адресатам». Далі уявляється доцільним проаналізувати сам суб'єкт даного процесу, його структуру, роль та функції.

Загалом розвідка поділяється на політичну, військову, економічну, науково-технічну. Як вважає Б. Кухта, політична розвідка — це державний інститут, призначений добувати інформацію про функціонування як своєї, так і інших політичних систем та їхніх структурних елементів [43, c.332]. Це означає, що політична розвідка отримує та опрацьовує інформацію про політичну ідеологію даної системи, тобто систему прийнятих найважливіших ідеалів і цінностей, які визначають корінні інтереси та позиції суб'єктів суспільного життя. Вона добуває інформацію про панівні політичні доктрини, панівну політичну філософію того чи іншого політичного режиму, держави та її інститутів, насамперед підсистем законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним тут є з’ясування принципів роботи цих підсистем та інститутів, системи прийняття політичних, системних рішень та організація їхнього виконання. В той же час визначати політичну розвідку лише як державний інститут сьогодні вже недостатньо, що буде обґрунтовано далі.

В першому наближенні політична розвідка — закрита від висвітлення сфера політичної життєдіяльності людей, пов’язана із реалізацією прихованих інтересів або використанням таємних методів здобуття, утримання і використання влади, а також забезпеченням безпеки та самозахисту політичної системи і суб'єктів політики, суспільства в цілому. Це непрозорий тип відносин між людьми, суспільством та державою [43, c.333]. Одним із найважливіших напрямків добування політичної інформації є отримання та вивчення відомостей про самих суб'єктів прийняття рішень — політичні еліти та лідерів політичних партій, їхню ієрархію, норми, традиції функціонування, інтереси тощо. Важливим джерелом інформації для політичної розвідки є підсистема політичної культури та цінностей, а також найголовніші об'єктивні умови існування та функціонування певної політичної системи загалом. Звичайно, що предметом аналізу для політичної розвідки є й головні елементи військової, оборонної доктрин, соціально-економічної моделі певної держави, її економічного потенціалу, способу життя її громадян. Таким чином, за об'єктами своїх пошуків політична розвідка досить суттєво відрізняється від військової, економічної та інших видів розвідок.

За змістом політична розвідка добуває інформацію стратегічного характеру, а також вивчає певні важливі елементи тактики, за допомогою яких реалізується стратегія в певній політичній системі. Така спрямованість пояснюється тим, що політична розвідка покликана давати інформацію про сутність інших суб'єктів суспільного життя, тобто про їхні важливі національні інтереси, цілі, ідеали, принципи існування, що втілюються в державних технологіях, доктринах тощо. Тим самим політична розвідка дає інформацію про межі панування інших систем, умови їхнього функціонування, що дозволяє визначити стрижень їхнього існування, ієрархію цінностей системи, принципи функціонування. Така інформація в першу чергу допомагає виявити та ліквідувати прямі та непрямі небезпеки, що загрожують національним інтересам держави, збереженню її цілісності та функціонуванню політичної системи, а також інтересам інших суб'єктів політики як ззовні країни, так і внутрі. Розвідувальна інформація дозволяє визначити сильні та слабкі сторони потенційних супротивників загалом, що в конкретних випадках може значно допомогти переконати, змусити іншу сторону вдатися до певних вчинків чи визначити межі допустимого тиску на супротивника. Нарешті, політична розвідка покликана вивчати та аналізувати аналогічну розвідку потенційних супротивників, здобувати інформацію про головні напрями їхніх пошуків, що теж впливає на визначення власної стратегії та захист власних інтересів. Іншими словами, розвідка здійснюються її суб'єктами з метою уникнення знищення або опору, заради забезпечення життєдіяльності окремих суб'єктів політичного життя або соціуму взагалі. Безпека, випередження і боротьба за виживання — ось джерело і стрижень політичної розвідки.

Як констатує Б. Кухта, у більшості держав відсутній, принаймні за заявою, такий напрям розвідувальної діяльності, як стратегічна розвідка (вона виступає часом як підрозділ військової розвідки), загальноприйнятим є використання назви «політична розвідка», яка входить у якості структурного елемента до інститутів та відомств МЗС, Міністерства національної, державної безпеки на правах управлінь або відділів. М. Хендель, окрім політико-стратегічного напряму розвідки, виділяє операційно-тактичну та кризову розвідку (див. додаток 2). На операційно-тактичному та кризовому рівні розвідувальні служби відчувають значний тиск часу, а замовники інформації повинні швидко приймати рішення, адже саме від цих рішень залежить негайне відвернення погроз та ліквідація небезпек, що стоять на шляху подальшого розвитку системи. На політико-стратегічному рівні розвідки тиск часу на дії слабкий, але прийняті рішення на основі здобутої розвідувальної інформації можуть мати значні наслідки для наступних поколінь, а невдачі можуть передаватися наступним лідерам.

З огляду на класифікацію рівнів розвідки М. Хенделя уявляється можливим застосування політико-стратегічного та операційно-тактичного і кризового напрямів розвідки не лише на рівні держави, а й на рівні інших суб'єктів політики. Отже, якщо поглибитись в дану проблему, то можна зробити висновок про те, що політична розвідка може існувати не лише на одному державному рівні - рівні функціонування самої політичної системи та державних політичних інститутів, хоча він є, безперечно, основним, і розвідка на державному рівні належним чином та достатньо професійно організована і діє у всіх напрямках життєдіяльності країни. Однак політична розвідка, як свідчать історичні приклади, може бути також позадержавною, приватною. Це може бути партійна розвідка, діяльність якої спрямована на збір політичної інформації про політичні події, конкурентів задля розробки стратегії партії, організації виборчої кампанії тощо. Недержавна розвідка діє також на індивідуально-груповому рівні (власна агентурна мережа певного політичного діяча, кандидата, кланово-олігархічної структури, недержавної організації політичного спрямування). Отож, можна запропонувати наступну ідею рівнів політичної розвідки:

1. Міжнародний рівень (тут суб'єктом є державні спецслужби, а об'єктом — міжнародна політика та зовнішня розвідувальна діяльність);

2. Внутрішньодержавний рівень (суб'єктом є державні спецслужби, а об'єктом — внутрішня політика держави);

3. Партійний та індивідуально-груповий рівень (суб'єкти — політичні партії, окремі особистості, наприклад кандидат в депутати, або групи, в т. ч. кланово-олігархічні структури, цілі та об'єкт — розвідка переважно в державі та стосовно діяльності інших політичних партій, груп, лідерів тощо).

Не є також секретом, що своя політична розвідка є навіть у мафіозних структурах.

Є підстави вважати, що на кожному рівні, окрім розвідувального напряму, існує й своя контррозвідка. Контррозвідка споконвічно створюється для протиборства з аналогічними структурами конфронтуючої сторони. Отже, зовнішня погроза для контррозвідки — неодмінна умова її існування і розвитку.

Мета розвідки і контррозвідки, говорячи в загальній формі — забезпечення безпеки об'єкта захисту: державних національних інтересів, інтересів політичних об'єднань або окремих політичних діячів. При цьому їхніми визначальними функціями є:

ѕ виявлення і прогнозування зовнішніх (розвідка) і внутрішніх (контррозвідка) погроз життєво важливим інтересам об'єкта безпеки;

ѕ розробка і здійснення заходів щодо попередження і нейтралізації виявлених погроз;

ѕ створення і підтримка в готовності сил і засобів забезпечення безпеки, управління ними в повсякденних умовах і при надзвичайних обставинах [25, c.17].

На думку В. Землянова, контррозвідка — це діяльність уповноважених на те суб'єктів, що полягає в протидії (як правило, таємній) діяльності органів розвідки, їхніх представників з метою забезпечення безпеки об'єкта захисту [25, c.15].

Ця діяльність містить у собі: а) виявлення; б) попередження; в) припинення діяльності органів розвідки, а також окремих осіб, спрямовану на заподіяння збитку безпеці об'єкта захисту.

Як орган, контррозвідка являє собою підрозділ спецслужби держави, організації, певної структури. Як орган і функція держави, контррозвідка має два явно виражених напрямки:

1) Боротьба з розвідкою іноземних держав;

2) Так званий «політичний розшук».

В даний час у всіх країнах у структурі державної контррозвідки існують спеціальні підрозділи по захисту існуючого ладу, що реалізують функцію, названу «політичним розшуком» [25, c.22].

Але недержавні поличні організації, партії, політичні діячі теж можуть мати свою службу контррозвідки, покликану захищати їх від розвідки їхніх конкурентів з метою забезпечення власної безпеки.

Таким чином, розвідка і контррозвідка вирішують різні задачі, однак сутність інформаційно-технологічного процесу добування інформації в них однакова.

В інформаційно-технологічному аспекті розвідувальний процес можна представити як багаторівневу ієрархічну структуру. [див. додаток 3]

Кожна розвідувальна операція складається з набору певних дій, пов’язаних в один ланцюжок, і є неможливою для здійснення або приречена на невдачу, якщо хоча б один її елемент пропущений. Розвідувальний цикл, прийнятий в американській розвідці, виділяє такі операції: напрямок, збирання, обробка, поширення і використання. Він має вигляд кола, по якому можна рухатися нескінченно. Спрямованість розвідувальної діяльності відповідає потребам тих, хто приймає військово-політичні рішення. Спочатку визначається мета добування першої інформації, тобто що і для кого потрібно добути. Виходячи з напрямку діяльності визначаються методи збору інформації та організується збирання необхідних відомостей. Обробка інформації перетворює величезні її потоки в систему фактів. При цьому інформація, що не є необхідною для даного аналізу, сортується і зберігається для швидкого комп’ютерного виходу на неї в разі потреби. Аналітики оцінюють і інтегрують інформацію, інтерпретують її значення і значимість. Потім інформація поширюється серед тих, чиї потреби і порушили це розвідувальне коло [50, c.350].

Роль та функції, що виконує державна політична розвідка на політичній арені, можна поділити на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні функції охоплюють діяльність політичної розвідки, яка спрямована на добування інформації про інші держави та міжнародні відносини, яка була б корисна та цікава керівництву держави, чия розвідка добуває цю інформацію. Зовнішні функції політичної розвідки з погляду політичних цілей держави та політичної системи і її інтересів у структурі розглядають через призму трьох видів державних інтересів:

1. Екзистенціональних інтересів, під якими розуміють цілісність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов, перспективу розвитку ситуації, взаємовідносини суб'єктів в міжнародних відносинах, їх систему тощо.

2. Інтересів співіснування, які розглядаються з урахуванням автономності, суверенності, захисту існуючого в країні ладу, участі, співробітництва, взаємовигоди, позиції, ролі даної держави та інших суб'єктів в міжнародних відносинах.

3. Функціональних інтересів, які досліджуються з погляду ефективності, інформування, регулювання, надійності функціонування державних інститутів, інновацій і т.ін. [10, c.180]

Б. Кухта розглядає міжнародну роль політичної розвідки та зазначає, що найважливішою функцією політичної розвідки на міжнародному рівні є представницько-інформаційна. Бо загалом керівництво та управління державою тісно пов’язані з отриманням, обробкою, передачею та збереженням інформації [43, c.336].

Політична розвідка також є важливим засобом впливу суб'єктів міжнародних відносин на внутрішній політичний розвиток інших держав, зокрема використання методів спецслужб (легальних, нелегальних) для зміни політики певного уряду. Спектр неправових методів може бути дуже широким: від тиску на діючих політиків аж до зміни або знищення ключових постатей, від яких залежить напрямок дій правлячої еліти суспільства [10, c.275].

Політична розвідка координує міжнародну політику держави та задовольняє інформаційні потреби держави задля забезпечення міжнародних інтересів держави та налагодження взаємних стосунків з іншими державами.

Внутрішні функції політичної розвідки визначають діяльність розвідки, спрямовану на події в державі. До внутрішніх функцій належить:

1. Соціальна функція, де розвідка бере найактивнішу участь у організації безпеки та захисту громадян в суспільстві, виявляючи тенденції розвитку соціальних небезпек (зростання рівня безробіття, злочинності, торгівлі людьми тощо).

2. У сфері господарсько-економічної діяльності політична розвідка може виконувати допоміжну функцію постачальника інформації, важливої для прийняття рішень в області господарської діяльності, економіки, у таких ключових галузях, як космічна, атомна, енергетична, військово-промислова, науково-технічна.

3. Функція підтримки порядку. Розвідка виявляє небезпечні елементи, що загрожують існуванню політичної системи (терористичних угруповань, нелегальних операцій, злочинів, спрямованих на підрив діяльності уряду), та захищає суспільний устрій від політичної дестабілізації та деструкції.

4. Боротьба з тероризмом, наркотиками та торгівлею зброєю — здійснення аналізу всієї інформації по тероризму, наркобізнесу та торгівлею зброєю, розробка та проведення спецоперативних заходів щодо виявлення та нейтралізації таких груп та небезпечних організацій задля забезпечення політичної, соціальної, економічної, наукової та екологічної безпеки в країні.

5. Науково-дослідницька функція, коли в межах розвідслужб здійснюються фундаментальні та прикладні науково-технічні дослідження в різних областях (зв'язку, радіоперехоплення інформації, датчикових систем, штучного інтелекту, моделювання процесорів), винаходу та експлуатації великих технічних систем збору інформації. [19, c. 277]

6. Функція політичної комунікації забезпечує розповсюдження і передавання політичної та стратегічно важливої інформації між різними елементами політичної системи, між правителями й тими, ким керують. У принципі функція політичної комунікації діє у двох напрямках вгору та вниз політичної системи, тим самим забезпечуючи двобічний зв’язок та взаємообмін інформацією.

7. Функція зв’язків з громадськістю забезпечує підтримку контактів розвідслужб з суспільними організаціями та ЗМІ, організацію зустрічей представників преси, наукових і ділових кіл зі співробітниками спецслужб, поширення несекретних матеріалів, виступи від особи розвідника з офіційними заявами.

Проте існують і інші критерії класифікації функцій розвідки, за яких останні розглядаються не з погляду реалізації цілей та інтересів (внутрішніх, зовнішніх), а з позицій характеру реалізованих цілей. Такий підхід, що враховує тенденції до міжнародної, політичної, економічної, екологічної залежності, не потребує поділу функцій розвідки на внутрішні та зовнішні [10, c.113].

Отже, з погляду науки про розвідку, розвідувальна діяльність — це складне оперативне, політичне і соціально-психологічне явище. Будучи одним із проявів політичної боротьби, вона, з одного боку, є протиборством спеціальним службам супротивника (реальним або потенційним), з іншого боку — постійний своєрідний психологічний двобій суб'єктів розвідувальної діяльності (розвідників) із зовнішніми об'єктами інтересу розвідки.

Потрібні або не потрібні розвідка і контррозвідка — питання риторичне. Жодна держава не здатна обійтися без них. Звертаючись до питання про те, наскільки моральна робота спецслужб та приватних розвідувальних відділів, головним методом яких є розробка і здійснення вербувальних операцій, залучення цих агентів у діяльність, здатну завдати шкоди його Батьківщині або організації, в якій він працює, можна зробити висновок, що розвідка і контррозвідка не більш і не менш моральні, ніж державна влада або політична організація, що їх використовує.

Таким чином, для успішного функціонування політичної організації суспільства необхідним є специфічний інститут, призначенням якого є добування різнобічної інформації. З розгляду сутності та функцій політичної розвідки випливає, що головним обов’язком розвідки є попередження суб'єктів політики про небезпеку таким чином, щоб керівництво могло своєчасно вжити необхідних заходів. А це, в свою чергу, детермінує більшою чи меншою мірою діяльність державних та недержавних суб'єктів політики як на міжнародній арені, так і в країні, стримуючи тим самим агресивні наміри потенційних супротивників та забезпечуючи захист власних внутрішніх та зовнішніх інтересів і налагодження стосунків з іншими державами та політичними організаціями так само, як і стабільність і самозбереження самої політичної системи та діяльності політичної організації.

1.2 Комунікативні засади політичної розвідки

У класичному розумінні розвідка — це збір інформації, оцінка її вірогідності й об'єднання окремих фактів в аналітичну картину. Тому розвідка — це та ж комунікативна діяльність. Інформація надходить як від людей, що роблять це спеціально або випадково, так і від технічних засобів інформації (супутникова фотозйомка, прослуховування радіопередач тощо). Тут постійно відбувається переміщення інформації, і робота багато в чому зводиться до пошуку необхідної інформації. Особливу роль вона відіграє під час кризових ситуацій, бо однією з центральних проблем, що виникають під час кризи, це колосальний дефіцит інформації. Криза розриває інформаційні потоки, що склалися. Вони здійснюються, але опиняються не в змозі виконати свої звичні функції. Для кризових комунікацій характерним елементом стає не тільки дефіцит інформації, але і втрата довіри до її джерел. А це стає значною проблемою для розвідки, яка мусить ефективно діяти і в умовах кризи, блокуючи непотрібну інформацію, яка своєю циркуляцією може призвести до самознищення системи. Головним же чином розвідка концентрується на обробці інформації. Не останнім у розвідувальній діяльності, як вважає Г. Почепцов, є спілкування [51, c.192].

Є і менш явні комунікативні операції. Це так звані «активні заходи» або «таємні операції», тобто спроби впливу на суспільну думку окремих діячів засобами розвідки. В Америці їм надається особливе значення на всіх рівнях управління. Досвід показує, що в роки «холодної війни» це був гострий, ефективний інструмент в руках розвідок.

Сьогодні спеціальні спецслужби розвинених країн світу активно використовують мережу Інтернет задля моніторингу інформаційних потоків чи відслідковування змісту веб-сайтів, електронної пошти, інформаційних запитів тощо [26, c.86].

У теорії комунікації, яка знаходить своє практичне втілення у паблік рилейшнз, існує дещо спільне з політичною розвідкою. У всіх країнах організаційно взаємини першої особи і керівника розвідки будуються так, як у ПР: у системі безпосереднього підпорядкування. Однак це спричинює також за собою серйозну дилему, відмічену фахівцями з розвідки: якщо перша особа розвідки виражає об'єктивну думку, вона може втратити доступ до керівництва; якщо ж вона буде видавати неприємну інформацію, тільки знайшовши потрібні контексти, вона збільшить свій вплив, але зменшить цінність розвідки [56, c.479].

М. Хендель виділяє два етапи підтримки розвідкою процесів прийняття рішень. З одного боку, інформація й аналітика допомагають лідеру прийняти рішення, потім розвідслужба відслідковує успіх або провал цього рішення і реакцію на нього опонентів. З іншого боку, розвідслужби можуть оцінювати і критикувати успішність політики першої особи, що особливо важливо для варіантів довгострокової політики [50, c.331].

Існує визначене зближення методологій ПР і розвідки, хоча є й елементи повної розбіжності. Політична розвідка спрямована на самозбереження та безпеку суб'єктів політики та орієнтована на таємність, у той час як ПР спрямовані на забезпечення взаємовигідного співробітництва та бажаної поведінки громадськості та орієнтовані на інформування. Керівники спецслужб намагаються не зустрічатися з пресою, крім особливих випадків, у той час як керівники інших структур шукають підтримки від ЗМІ у своїх починаннях і своїй роботі. Якщо для спецслужб характерним є гасло «без контактів» і «без коментарів», то воно є зовсім неприйнятним і виразно помилковим у ситуаціях ПР. При цьому зближеним із ПР стає акцент на непрямих підходах до інформування, на непрямих методах впливу, характерних як для ПР, так і для розвідки.

Розвідка містить у собі повний набір комунікативних процесів, що умовно поділяються на чотири класи:

І. Робота з фактами:

а) збирання;

б) оцінка вірогідності;

в) аналітична робота, зіставлення факту із системою.

ІІ. Робота з носіями фактів:

а) вербування;

б) допит;

в) підвищення іміджу спецслужб.

ІІІ. Поширення фактів:

а) пропаганда;

б) політичні акції;

в) підтримка необхідних засобів масової комунікації [45, c.53].

М.Тревертон, що працював у Сенатській комісії з розвідки, присвятив свою книгу «Приховані операції» саме цим аспектам розвідувальної діяльності. Під пропагандою він має на увазі передачу невеликих сум грошей іноземним журналістам для написання вигідних для США статей. Політична акція — це підтримка більш значними сумами партій, політичних об'єднань з метою зміни балансу сил у відповідній країні. Пропаганда вигідна ще і тим, що ті ж статті, приміром, розсилаються потім через ЦРУ в інші держави, де передруковуються [56, с. 481].

ІV. Передача фактів.

Факт є тією центральною одиницею, на якій будуються всі комунікативні процеси, пов’язані з розвідкою. Факт може бути достовірним та недостовірним. Наприклад, під час війни англійська розвідка оцінювала факти системою букв і цифр від А1 до Д5. Буквою позначалася надійність джерела, цифрою — ступінь відповідності інформації дійсності.

Д. Маклахлан у книзі 'Таємниці англійської розвідки" пише: «Одержувана інформація часто нагадує пропозицію без контексту» [39, c.114]. ЇЇ ще потрібно співвіднести з іншими фактами. Наприклад, інформація, отримана завдяки перехопленим радіо-, телеграмам або прослуховуванню телефонних розмов, часто оцінюється найвищою оцінкою А1 як першоджерело. Але супротивник може видати інформацію спеціально, знаючи, що його коди відомі або що його телефони прослуховуються.

В. Плетт у своїй книзі «Інформаційна робота стратегічної розвідки» пише, що факт сам по собі нічого не вартий. Він повинний бути вписаний в систему [46, c.67]. В. Плетт формулює такі головні принципи інформаційної роботи розвідки:

1. Визначення понять. Необхідно чітко домовитися, що мається на увазі під такими термінами, як можливості, вразливі місця, наміри і т.п.

2. Використання всіх джерел. Потрібно використовувати всі можливі джерела інформації, щоб можна було їх зіставляти і перевіряти.

3. Розкриття значення фактів. Необхідно розкривати зміст «сирих» фактів. Це можливо, якщо зіставити їх з даними минулих років або інших країн. Якщо вказане значення факту, то тим самим збільшується його корисність.

4. Встановлення причин і наслідків. Встановлення причин тих або інших явищ полегшує роботу використання розвідувальної інформації органами, що визначають політику.

5. Врахування національного характеру народу. Культура, релігія фольклор допомагають встановити особливості національного характеру, що допомагають збільшувати або зменшувати можливості цієї країни.

6. Визначення тенденцій розвитку. Варто визначити тип тенденції, яка вона: постійна, циклічна, незмінна. Це у великому ступені допомагає прогнозуванню як складової частини аналітичної роботи.

7. Ступінь вірогідності. Читач документа повинний мати повне уявлення про вірогідність і правильність найбільш важливих фактів, що там викладені.

8. Висновки. Це найважливіша частина будь-якого документа, оскільки читач часто звертає увагу тільки на висновки. Тому складання висновків В. Плетт відносить до найбільш важливого елемента майстерності.

Факти, з якими працює розвідка, не завжди є істинними. У випадку дезінформації факт може виявитися неправдою. Причому зрозуміти це часто дуже важко. Аналітична робота — це сьогодні головна і вирішальна сфера розвідки, оскільки саме вона надає фактам того вигляду, що і дозволяє їм бути основою для прийняття політичних рішень.

Першими в нашій державі комунікації з громадськістю поставили на професійну основу саме силові структури і спецслужби, створивши в себе відповідні відділи. І це зрозуміло, тому що саме для цих структур характерна особлива увага до кризових ситуацій, вирішення і пом’якшення яких стає основним у їхній роботі з громадськістю.

Імідж розвідки досить складний, точніше нетрадиційний — він будується не на розкритті позитива, а скоріше на процесах замовчання. З іншого боку, відомо, що розвідка не може «кричати» про свої успіхи, не може вона і виправдовуватися у разі провалу, тому що в цьому випадку вона намагається не визнавати, що відбувалося. Але все рівно через цей ореол таємничості, з одного боку, і всесильності, з іншої, розвідки завжди привертають увагу громадськості.

Так, наприклад, ФБР займалося створенням свого образа довгі роки, відкриваючи архіви, з одного боку, і спираючись на досвід фабрики мрій — Голівуду, з іншого. У результаті на іншому континенті люди, вихованці, до того ж, іншої ідеології, дивляться фільм або читають книгу і захоплюються інтелектом, мужністю агента ФБР, хвилюються за його долю, хоча і знають заздалегідь, що агент ФБР усе рівно переможе. Виходить, мета створення іміджу досягнута. Тому, наприклад, в межах ЦРУ є окреме Управління по зв’язках із громадськістю. При цьому ефемерна репутація в ряді випадків стає вагомою матеріальною силою. У такий спосіб символічна реальність має таку ж цінність, як і справжня [19, c.223].

Г. Почепцов говорить про те, що кожна нація має потребу в героях. Америка знайшла свого героя. В Україні ж, відмовившись від набору Павлік Морозов, Зоя Космодем’янська, не змогли прийняти також і набір Бандера-Петлюра. Але як і будь-яка держава, Україна не може існувати поза героїкою. Тому і виникають часом спроби зв’язати Трою і Троєщину. Хоча, як вважає Г. Почепцов, процес пошуку героїки в минулому цілком правильний. Наприклад, коли Америка відокремлювалася від Великобританії, їй також довелося знайти свій власний список героїв. Росія в цьому плані виявилася в більш виграшному положенні, вона прийняла на себе весь пантеон, що у минулому був спільним. І саме він асоціюється в усьому світі з Росією.

Саме за такою схемою створюється імідж спецслужб: незвичайні обставини і незвичайні герої. В результаті люди симпатизують агенту ФБР, ЦРУ як своєму рідному і близькому, відкидаючи цінності ворогів. З вищесказаного зрозуміло, що ФБР скористалося досвідом Голівуда для створення іміджу своєї структури, при цьому ґрунтуючись на двох основних положеннях. Перше — преса може зробити героєм того, хто очолює операцію. Друге — преса ґрунтується на інтерпретації, що їй дає висока посадова особа. З 1935 р. Голівуд став робити фільми так названого «Г-циклу» (G-type cycle) на замовлення держструктур [53, c.198].

Що стосується співробітників Служби безпеки, політичної та військової розвідки, то основними лініями поводження, на яких буде будуватися імідж, тут повинні бути практично ті ж, що використовує Захід. Це боротьба «проти», але боротьба сучасного рівня, де інтелект діє нарівні з фізичними уміннями. Навіть у рекламному повідомленні може бути реалізована комунікація «за або проти». Наприклад, за допомогою застосування у рекламних сюжетах позитивних чи негативних образів, що стосуються силових структур чи секретних служб. Тут також повинні бути закладені посилання як на чисто чоловічі якості (уміння стріляти, водити машину), так і на сучасні якості інтелектуального порядку, що показують роль аналітичних структур у сучасному світі. При цьому відношення суспільної думки далеко не так однозначно, оскільки німб КДБ усе ще витає над даними структурами. Його старе розуміння, відбите в численних анекдотах, чітко відбиває взаємини КДБ і населення [55, c.224].

Одним з важливих складових елементів політичної розвідки є поняття таємниці, як принципово властивого розвідці поняття. Таємниця дозволяє не тільки ховати помилки, вона діє за законом айсберга, за яким, на думку тих, хто не посвячений у неї, може стояти набагато більше, ніж реально там знаходиться.

Силові структури і спецслужби повинні постати перед населенням як більш професійні, більш освічені, ніж це є в дійсності. Звідси повинне піти зростання рівня довіри, що повинне також формуватися завдяки зовсім іншій системі інформування населення про результати роботи. Сьогодні ж це просто звіти для вищестоящих структур. Але ж інша аудиторія вимагає й іншої постановки комунікації. Щоб уникнути чи зменшити кількість пліток, спецслужбам треба бути більш відкритими з пресою. Але в силу специфіки роботи робітники спецслужб не прагнуть до спілкування. Тому часто і про перемоги і про поразки широка громадськість так і не довідується у зв’язку зі специфікою роботи розвідки.

Пильність розвідки, завчасне попередження нею про небезпеку вже самі по собі могли б стати одним з найефективніших засобів захисту держави від внутрішніх та зовнішніх небезпек. Тому той факт, що такий засіб є, не повинний зберігатися в секреті, а навпаки, про нього слід широко сповіщати світ, збільшувати довіру до нього та створювати в людей позитивні стереотипи, адже діяльність розвідки не повинна бути забороненою темою для розмов. Але в силу специфіки роботи розвідки, методи та заходи, що нею використовуються, повинні зберігатися в таємниці.

Отже, суттєвим елементом розвідувальної діяльності є комунікація. Технологічний підхід до неї стає закладом успіху в цих сферах. Вміння збирати, обробляти інформацію, приймати на основі її рішення і передавати їх аудиторії стає однією з головних складових ефективної роботи розвідки, а, отже, забезпечує виконання всіх її функцій та стоїть на захисті тих суб'єктів політики, що її використовують.

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА РОЗВІДКА НА МІЖДЕРЖАВНОМУ РІВНІ

2.1 Політична розвідка як елемент здійснення зовнішньої політики

Ще наприкінці XVI ст. дослідники (переважно конспірологи) виявили вплив латентних структур на політичну динаміку планетарної макроструктури. Раціоналістична політологія, на думку М. Сенченко, досить часто залишає за межами і не враховує впливу на політику та всю суспільну систему різних латентних політичних елементів: розвідувальних організацій, спецслужб тощо. Водночас динаміка світової політики багато в чому визначається лише такими структурами. Тому без урахування латентного елемента більшість схем і моделей, які створюються політологами, є ідеалізованими і зрештою дають далеку від реалій картину політичного життя [61, c.3].

В державах світу, як правило, зовнішня та внутрішня розвідка є відокремленими, тобто належать до різних державних структур (наприклад, ЦРУ та ФБР в США, СВР та ФСБ в Росії). І хоча механізми та засоби роботи з інформацією в них схожі, зовнішня розвідка має більш прихований характер, оскільки її діяльність може тлумачитися як втручання у внутрішні справи суверенних країн або як підривні, протизаконні дії. Вона покликана забезпечити органи державного управління оперативною та якісною інформацією, що висвітлювала б можливості, плани та окремі заходи у політичній, економічній, військово-технічній та інших сферах для прийняття вищим керівництвом держави зважених і оптимальних рішень. Логічно обумовленим завданням спеціальним службам зовнішнього спрямування для вирішення цих питань є формування суспільної міжнародної думки, вплив на внутрішньополітичні процеси в суміжних державах, опосередковане лобіювання вигідних державі проектів [13, c.38].

Об'єктами політичної розвідки тут, як і на інших рівнях політичної системи, є всі явища політичного та суспільного життя, на які спрямована прихована діяльність суб'єктів політики. В першу чергу це можуть бути елементи політичної, економічної, військової, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціум і окремі особи.

На думку М. Сенченко, невід'ємною ознакою сучасної демократичної держави є наявність могутнього розвідувального апарата — так званого розвідувального співтовариства й органа, що координує діяльність розвідок. Особливо це необхідно в нових умовах, коли немає чітко визначеного ворога, але існують державні інтереси, що іноді перетинаються з інтересами інших держав, а також негативні явища, що не визнають кордонів. Тому в кожній країні є служби, про діяльність яких відомо небагато, але робота яких часом значно впливає на прийняття багатьох політичних рішень, — служби зовнішньої розвідки. Особливості сьогоднішньої світової ситуації в тому, що конфронтація між спецслужбами держав знижується. Відбулася досить глибока інтеграція в міжнародне співтовариство спеціальних служб. При вирішенні глобальних питань, що стосуються боротьби з економічними злочинами, міжнародним тероризмом, наркобізнесом, нерозповсюдженням ядерної зброї, спецслужби все частіше діють спільно на основі досягнутих домовленостей.

Зовнішня розвідка не завжди існувала окремо від внутрішньої. В епоху Античності та раннього Середньовіччя державного інституту розвідки не існувало. В ті часи характерною була поліцентричність діяльності агентів, відсутність спеціалізації, єдиного центру, оскільки кожен мав своїх розвідників (король, королева, кардинал і т. д.). Особливо важливою була роль церкви, яка мала найсильнішу розвідку того часу. Єзуїтська розвідка була організатором десятків успішних змов, вбивств, палацевих інтриг, в ході яких вирішувались важливі політичні справи, укладались і розривались союзи між державами, отримували владу чи були скинуті королівські особи.

На відміну від Середньовіччя, у XVII-XVIII ст. закордонна розвідка стає головним напрямком уваги розвідувальної служби, яка вже концентрується не при самій особі монарха, а у відомствах МЗС, поліції, війська. Було покладено початок науці криптографії, розвідка завдяки кількості залучених до розвідувальної діяльності осіб набуває ознаки масовості. У XIX-ХХ ст. пройшла змістовна диференціація розвідок Європи, вони почали ділитися на військові та політичні, в апарати прийшли професійно навчені люди, фінансування відбувалося з державного бюджету. До 20-х років XX століття розвідка стала сукупністю організованих заходів державних установ, спрямованих на одержання інформації, приховуваної супротивником, перевірку її у всіх деталях і систематизацію в одне ціле, що дозволяє передбачати хід подій.

З ІІ пол. 40-х і до кінця 80-х рр. ХХ ст. у міжнародній політиці проходило достатньо гостре протистояння розвідувальних служб НАТО на чолі з США та країн Варшавського Договору, очолюваного СРСР. Спираючись на аналіз досвіду діяльності розвідок у часи війни, супротивники зосередили свою увагу на політичній, військовій, науково-технічній розвідці; саме це стало головними стратегічними напрямами їхньої роботи. Незважаючи загалом на мирний час (відсутність прямого військового зіткнення між НАТО та Варшавським Договором), діяльність розвідок з роками зростала. Особливо це ставало помітно під час регіональних військових конфліктів (Корея, Куба, Близький Схід, В'єтнам, Афганістан). Деякі з політичних конфліктів, які мали системний характер, підігрівалися працею розвідслужб (Берлін, Угорщина, Чехословаччина Польща). Існувала об'єктивна основа для політичних і соціально-економічних суперечностей, однак й заходи натовських розвідок теж не сприяли відновленню тимчасової стабільності в цих районах, зрештою, як і діяльність радянської розвідки щодо експорту соціалістичної революції в держави Латинської Америки, Африки та Азії [28, с. 201].

У деякі гострі моменти інформація, добута розвідками, не просто служила основою для прийняття політичних рішень, а використовувалася розвідувальними інституціями для спроб нав’язати своє бачення розвитку подій суб'єктам світової політики. Певною мірою це пояснюється тим, що ці інститути в останні десятиріччя, отримуючи значні фінансові дотації з державних бюджетів, за суттю перебували в «автономному плаванні», стаючи інколи «державами в державах». Це дає підстави говорити про існування стійкої тенденції до автономізації діяльності спецслужб, яка посилюється в умовах загострення політичних та міжнародних ситуацій, коли цінність достовірної, своєчасно зібраної інформації зростає.

Розвиток НТР у ХХ ст. створив небачені технічні можливості для розвідки загалом, що різко підвищило її ефективність (радіопідслуховування, перехоплення розмов і повідомлень, аерокосмічна розвідка, біологічні й психотропні засоби тощо). Розвідоперації інколи проводилися паралельно з заходами диверсійного характеру, що загалом піднімало рівень насильства в світі.

Набрав поширення спосіб отримування інформації державної ваги за допомогою так званих «кротів», глибоко законспірованих агентів, які працювали у вищому керівництві розвідок тієї чи іншої держави.

Спробуємо довести, що сьогодні, незважаючи на закінчення холодної війни, суперництво розвідок продовжується в інших формах, розвідка й надалі залишається важливим елементом зовнішньої політики та концентрується у спеціально створених для цього державних службах.

У Великій Британії зовнішньою розвідкою займається Секретна розвідувальна служба (515), відома також як МІ-6. Вона є основною розвідувальною службою, для прикриття включена в структуру міністерства закордонних справ. Очолює МІ-6 генеральний директор, що одночасно є постійним першим заступником міністра закордонних справ. Таким чином, МІ-6 знаходиться під контролем британського МІДа, однак, поряд з цим, вона має прямий вихід на прем'єр-міністра і часто діє по його вказівках або самостійно. [25, c.58]

У структурі МІ-6 п’ять директоратів. До їх числа входять:

ѕ Адміністративно-кадровий директорат.

ѕ Директорат постановки завдань і підготовки розвідувальної продукції. Одержує завдання від міністерств закордонних справ і оборони. Обробляє й аналізує одержувану розвідувальну інформацію, готує і реалізує вихідні документи розвідки.

ѕ Директорат регіональних контролерів.

ѕ Директорат зовнішньої контррозвідки і безпеки. Здійснює розробку спецслужб іноземних держав, забезпечує безпеку роботи англійської розвідки.

ѕ Директорат спеціальної підтримки. Забезпечує підрозділ розвідки сучасними оперативно-технічними засобами ведення оперативної роботи.

Крім того, ще діє група радників з питань міжнародних відносин, група зв’язку зі спецслужбами США та інших країн.

США. Розвідувальне співтовариство США, що нараховує десятки спецслужб, є чи не найбагатшим у світі серед подібних організацій. У Сполучених Штатах внутрішня і зовнішня розвідки відділені одна від одної. Внутрішня розвідка знаходиться в компетенції Федерального бюро розслідувань, що є, головним чином, правоохоронним відомством. Зовнішня ж розвідка перебуває у віданні АНБ (Агентство Національної Безпеки) та ЦРУ (Центральне Розвідувальне Управління), що грають ведучу роль у розвідувальному співтоваристві [25, c.62−63].

Розвідслужба АНБ здійснює:

ѕ збір та обробку даних, які надходять з більш ніж 250 представництв цього відомства за кордоном;

ѕ вивчення впливу іноземних держав на міжнародну політику;

ѕ вивчення діяльності різних міжнародних організацій та економічних союзів, здатних вплинути на світову політику;

ѕ ведення економічної розвідки.

Структура ЦРУ є наступною:

1. Оперативний директорат. Вирішує задачі по добуванню інформації силами агентурної розвідки. Організовує і здійснює таємні операції, здійснює контррозвідувальне забезпечення агентурно-оперативних заходів. До складу директорату входять Управління зовнішньої розвідки, Управління зовнішньої контррозвідки, Управління таємних операцій, Управління технічних служб, Фінансово-планове управління, Центр по боротьбі з тероризмом, Центр по боротьбі з наркотиками.

2. Науково-технічний директорат. Робить дослідження і розробки в області технічних засобів добування інформації.

3. Інформаційно-аналітичний директорат. Головний підрозділ по обробці й аналізу розвідувальної інформації і підготовці її для Президента, Ради національної безпеки і Конгресу. Основними структурними підрозділами директорату є п’ять регіональних управлінь, що спеціалізуються на аналізі інформації з СНД, з європейських країн, з Близького Сходу і Південної Азії, зі Східної Азії, з країн Африки та Латинської Америки.

У веденні цього директорату також знаходиться оперативний центр ЦРУ, що цілодобово аналізує інформацію з метою виявлення ознак виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці США.

4. Адміністративний директорат. Займається питаннями підбору та підготовки кадрів, здійснює шифрозв’язок з резидентурами.

5. Директорат планування. Займається плануванням і координацією діяльності розвідки, відслідковує нові напрямки в спеціалізації розвідувальної інформації, а також забезпечує тісний зв’язок і співробітництво розвідки з основними споживачами її інформації.

Про вплив МІ-6, ЦРУ та АНБ на сучасну світову політику свідчить, наприклад, їхня роль у створенні підстав для вторгнення коаліційних сил в Ірак у 2003 р. і повалення політичного режиму Саддама Хусейна.

Одна з найсильніших розвідок світу — ізраїльський «Моссад». Найбільшим серед його підрозділів є відділ збору інформації. Сюди стікається інформація з усіх країн світу. Один з підрозділів спеціалізується на ядерній тематиці. Секретний відділ «Моссад» поділений на невеликі групи людей, що діють за кордоном проти об'єктів, що представляють загрозу безпеці Ізраїлю. Його співробітники не зупиняються перед проведенням підривних операцій і убивствами лідерів радикальних, екстремістських палестинських організацій [25, c.66].

В Україні зовнішньою розвідкою займаються:

ѕ Комітет з питань розвідки при Президентові України (створений у 1993 році);