Виборча система в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Чорноморський державний університет ім. Петра Могили Реферат На тему: «Виборча система в Україні.»

Виконала:

Студентка 163 групи Круглова Владислава

Перевірив:

Старший викладач Шведова Г. Л.

Миколаїв-2012

Зміст

Вступ Розділ 1. Загальна характеристика виборчої системи.

1.1. Вибори в історії людства.

1.2. Етапи становлення і формування виборчої системи в Україні.

Розділ 2. Виборча система в Україні.

2.1. Види виборчих систем

2.2. Принципи проведення та головні процедури виборчої кампанії.

Висновки Список використаної літератури

Вступ

Якою бути виборчій системі - одне з найважливіших інституційних рішень для будь-якої демократичної держави. І все ж майже в усіх випадках вибір конкретної виборчої системи має неабиякий вплив на майбутнє політичне життя країни, і в більшості випадків один раз запроваджена виборча система залишається практично незмінною, а політичні інтереси стабілізуються навколо неї, виходячи із закладених нею реалій.

Осмислений вибір виборчої системи є рідкісним явищем, але ще рідше зустрічається скрупульозно сконструйована виборча система, пристосована до конкретних суспільно-історичних умов країни. Кожна молода демократична держава обирає (чи успадковує) виборчу систему для обрання парламенту, але на такий вибір часто впливає один з двох факторів. Або учасники політичного процесу не володіють елементарними знаннями та інформацією про особливості виборчих систем і наслідки їх запровадження, або ж вони використовують такі знання про виборчі системи, які дозволять створити систему, що відповідатиме їх власним партійним інтересам. У будь-якому разі такий вибір може виявитися не найкращим для збереження на довгий час здорового політичного клімату в державі чи навіть призвести до руйнівних наслідків для демократичних перспектив країни. [10, c.7]

Становлення України як демократичної держави спонукає її всіма засобами забезпечувати реалізацію прав людини і громадянина, визначених у Конституції України. Як відомо, Конституція України закріплює досить широкий спектр прав, які можна класифікувати на різні групи. Але серед цього спектра можна виділити ті права, які є найнеобхіднішими кожному громадянину. Такими, звісно, крім особистих прав, є політичні права, зокрема право громадян на управління державою. Так, ст. 21 Загальної декларації прав людини стверджує, що воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля має проявлятися у періодичних нефальсифікованих виборах. [2]

В залежності від виборчої системи, яка встановлена в державі, права громадян при формуванні органів державної влади, можуть або розширюватись, або ж звужуватись.

Вихід України на демократичний шлях розвитку спонукає до глибокого вивчення сучасного стану її виборчої системи та перспектив її розвитку. Адже вибори є одним з найосновніших механізмів отримання влади в демократичній державі.

Вибори, як політичне явище, існували ще в первісному суспільстві, де вигравав сильніший. Але кожен етап розвитку суспільства приносив нові нюанси у цей інститут.

Розділ 1. Загальна характеристика виборчої системи

1.1 Вибори в історії людства

Вибори та голосування як способи народоправства, прийняття спільнотою рішень, обов’язкових для всіх, практикуються в історії людства здавна. В стародавні часи створення публічної влади та її функціонування ґрунтувалися на виборності кращих (старших, мудріших, сильніших) членів общини для управління суспільним життям. Це так звана первіснообщинна демократія. Саме на родовій раді, сході дорослих співродичів первісні люди обирали тих, хто має управляти общиною. Народні збори й виявлення спільної волі голосуванням на них, вотування (лат. «votum» — спільна думка, бажання, воля) — це прояви прямої або безпосередньої демократії.

Витоки представництва, коли громадянин делегує шляхом виборів свої владні повноваження, можна віднайти в політичній історії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. В Стародавніх Афінах виборними були такі соціальні інститути: рада чотирьохсот (реформи Солона), а потім п’ятисот (реформи Клісфена), геліея (суд присяжних), магістратура. Центральними органами Римської республіки (609 р. до н.е.) були: сенат, який обирався громадянами, народні збори, магістрати, народні трибуни. До речі, саме від тих часів походить саме поняття «кандидат». У Давньоримській республіці громадянин, котрий претендував на високу державну посаду, надягав білий одяг (латинською мовою «Candida») і ходив вулицями, закликаючи громадян віддати за нього свої голоси.

Елементи виборності органів врядування та колективного волевиявлення можна прослідкувати й у суспільствах доби Середньовіччя. Перші парламенти, куди громадяни обирають своїх представників, виникають в Європі в XI—XIV ст. (генеральні штати у Франції, парламент в Англії). Слово «парламент» походить від французького «рагіег» — говорити, висловлювати думку. Першим європейським парламентом, що запрацював на постійній основі, був парламент Англії (наприкінці 90-х років ХНІ ст. почав діяти регулярно). У Франції перші Генеральні штати були скликані Філіпом IV Красивим і були лише дорадчим органом, не маючи реальної влади.

Незважаючи на те, що станово-представницькі збори виникали ще в XII ст., вибори як ліберально-демократичний спосіб організації взаємовідносин політичної влади і громадян поширюються в деяких країнах Європи та США лише з XVIII ст. Однак то були не ті виборі, які ми звикли бачити сьогодні. Більше того, історія цілого ряду країн Старого Світу (Англія, Франція та ін.) показує постійну боротьбу різних соціальних груп суспільства за свої виборчі права. В Англії на початку XIX ст. процес обирання до парламенту відбувався за досить примітивними правилами.

Тільки в XX ст. принцип загального виборчого права починає успішно втілюватись в життя. В Англії, наприклад, з 1918 р. право голосу дістали всі чоловіки від 21 року і жінки від 30 років. Сучасні суспільно-політичні вибори, формування органів влади та державного управління шляхом вільного і загального волевиявлення громадян стали незаперечною цінністю суспільства XX ст., однією з головних ознак справедливого суспільного устрою. Ця норма зафіксована в ряді міжнародно-правових документів. Приміром, ст. 21 Загальної декларації прав людини проголошує: «1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. 2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні. 3. Воля народу має бути основою влади уряду: ця воля повинна виявлятися у періодичних і не сфальсифікованих виборах, які мають проводитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування…» [6]

1.2 Етапи становлення і формування виборчої системи в Україні

Науковий аналіз сучасного стану виборчої системи в Україні вимагає вивчення витоків виборів і виборчих процедур, дослідження історичного процесу становлення та розвитку політичного представництва, інших аспектів світового демократичного розвитку, а також виявлення та з’ясування теоретико-методологічної основи щодо проблеми співвідношення виборчої системи та найважливіших політичних процесів, що відбуваються в Україні на нинішньому етапі її державотворчого процесу. [13]

Можна виділити кілька етапів формування сучасної партійної системи в Україні:

I етап (1990—1993 pp.) — період початкової багатопартійності (так званий «національно-романтичний»). Його характерними рисами були:

* правове оформлення багатопартійності в 1990 р. внаслідок скасування 6 і 7 статей Конституції СРСР, в яких закріплювалася однопартійна система;

* визначальним при створенні партій був ідеологічний чинник;

* нові партії були нечисленними, мало відповідали реальним потребам громадян та не були залученими до вироблення державної політики;

* партійні структури, маючи лише попередні програми без механізмів їх реалізації, не могли стати повноцінними суб'єктами політичної системи.

Закінчується перший етап партійної еволюції в 1993 р. з перетворенням Народного Руху України (НРУ) у політичну партію і реєстрацією забороненої Комуністичної партії України (КПУ).

II етап (1993 р. —1998 p.). Дослідники визначають цей період партійного розвитку як етап атомізованої багатопартійності.

Основні риси даного періоду:

* на тлі соціально-економічних проблем, що охопили українське суспільство в цей період, спостерігається організаційне оформлення партій і подальше зростання їх кількості. Станом на 1.01.1996 р. було зареєстровано 40 партій;

* однак партії ще не мали такого рівня впливу, який допоміг би їх фракціям створити більшість у парламенті та місцевих представницьких органах, формувати склад уряду та органів виконавчої влади на місцях;

* створюються партії, що відбивають і захищають інтереси державно-політичної еліти (створення так званих «партій влади»), фінансово-промислових груп (НДП, АПУ).

III етап (1998—2006 pp.) — період формування системи поляризованого плюралізму. Початком цього етапу є проведення виборів 1998 р. на новій мажоритарно-пропорційній основі, яка діяла до парламентських виборів 2006 р. Зміна виборчої системи з мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану мажоритарно-пропорційну стимулювала трансформацію партійної системи з атомізованої в систему поляризованого плюралізму. Про це свідчать такі характеристики:

* значна поляризація серед політичних сил, ідеологічна несумісність крайніх екстрем політичного спектру;

* існування політичного центру і двосторонньої опозиції;

* наявність політичних сил, які відмовляються визнавати чи ставлять під сумнів легітимність існуючих у державі порядків;

* зростає чисельність політичних партій, утворюються їхні структури в регіонах;

* зменшення кількості безпартійних депутатів та зміцнення статусу політичних партій завдяки проведенню виборів на партійній основі;

* скорочення кількості політичних партій, представлених у парламенті.

Посиленню ролі партій у суспільстві сприяло не тільки запровадження змішаної виборчої системи, а й прийняття у 2001 році Закону «Про політичні партії України», яким регламентовано основи партійної діяльності. [4]

За результатами парламентських виборів 2002 року, які також відбувалися за змішаною системою, в загальнодержавному багатомандатному округу до Верховної Ради України потрапило шість політичних партій, незважаючи на те, що у виборчому бюлетені було 33 партії/виборчих блоків.

У період з 1998 по 2006 pp. в розвитку партійної системи чітко простежувалися процеси дроблення та консолідації політичних сил. Особливо відчутними були процеси дроблення після виборів 1998 р. Розкол відбувся в партії «Громада», Народному Русі України, Народно-демократичній партії, Ліберальній партії, Демократичній партії України, Партії зелених України. Розколи в партіях привели до створення нових політичних об'єднань і фракцій у Верховній Раді. Але вже в 2002 р. на зміну стадії партійної роздрібненості приходить етап консолідації провідних політичних сил насамперед під час виборів і задля вирішення виборчих завдань. Це реалізовується через створення виборчих об'єднань та блоків.

IV етап розпочався після проведення парламентських виборів 2006 р. на новій партійній основі. Система пропорційного представництва з закритими партійними списками сприяла розгортанню передвиборної боротьби між партіями як організаціями та заохочувала кандидатів дотримуватися їхніх партійних брендів. Основна боротьба на виборах 2006 року відбувалася між партіями та блоками, які орієнтовані на конкретних політичних лідерів — В. Ющенка, О. Мороза, В. Януковича, Ю. Тимошенко, В. Литвина. виборча система партійний україна За результатами виборів 2006 року у Верховній Раді здобули представництво 5 політичних сил.

Результати виборів до Верховної Ради України 2006 р.

Серед основних результатів виборів 2006 р. слід відзначити наступні моменти.

* Підсумки виборів вказують на суто регіональну підтримку основних політичних партій, яка відтворює «розкол» за віссю «схід-захід». Так, на виборах народних депутатів України виборці заходу країни в середньому по 20—30% голосів віддали Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) і Політичній партії «Народний Союз Наша Україна» (ПП НСНУ), півночі і центру — 30—40% БЮТ, 10—20% ПП НСНУ, натомість виборці сходу і півдня — 40— 70% Партії регіонів (ПР).

* Вибори 2006 р. є підтвердженням кризи моделі суспільного розвитку, яка була запроваджена за часів президентства Л. Кравчука та Л. Кучми. На виборах 2006 основні політичні сили, які уособлювали собою попередній режим, не змогли потрапити до парламенту (Народний блок Литвина, Опозиційний блок «Не так!», Блок Народно-демократичної партії, Партія «Відродження», Селянська партія, Виборчий блок «Держава — Трудовий Союз»).

На думку А. Романюка, парламентські вибори 2006 р. мають такі наслідки для розвитку партійної системи:

По-перше, українські партії поступово перетворюватимуться з формальних партійних структур у парламентські партії, які будуть здійснювати класичні партійні функції, тобто партії де-факто мають стати партіями.

По-друге, дрібні політичні партії повинні або зійти з політичної арени, або влитися у більші, потужні партії, внаслідок чого абсолютна чисельність політичних партій в Україні зменшиться, відповідно зростатиме частка великих партій.

По-третє, триватиме ідеологічна структуризація діючих політичних партій в право-лівому спектрі, яка буде стимулювати не лише ідеологічну визначеність, але і переважну взаємодію, блокування ідеологічно близьких партій.

Аналізуючи розвиток багатопартійності в Україні, варто визначити, наскільки вітчизняна партійна система відповідатиме кількісним стандартам парламентської демократії.

Тож, 1991 по 2006 рр. партійна система незалежної України здійснила складний перехід від аморфної нестійкої багатопартійності до системи поляризованого плюралізму. На думку окремих дослідників (Ю. Остапець, Ю. Шведа), сучасний етап розвитку партійної системи вже можна характеризувати як перехідний від системи поляризованого плюралізму до партійної системи поміркованого плюралізму. [6]

Розділ 2. Виборча система в Україні

2.1 Види виборчих систем

Виборче право в об'єктивному сенсі — інститут конституційного права України, що регулює відносини, пов’язані з формуванням представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування.

Виборче право в суб'єктивному сенсі — право громадянина України обирати і бути обраним до органів державної влади і місцевого самоврядування.

В У країні існують такі види виборів:

ь вибори народних депутатів України;

ь вибори Президента України;

ь вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

ь вибори депутатів місцевих рад;

ь вибори сільських, селищних і міських голів.

Виборча система — це спосіб розподілу депутатських мандатів залежно від результатів голосування; це сукупність встановлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати виборів представницьких органів. Вибір тієї чи іншої виборчої системи залежить від особливостей країни та стану розвитку політичної системи. Розрізняються мажоритарні, пропорційні та змішані системи:

· мажоритарна система. Відповідно до цієї системи, створюються територіальні виборчі округи, у кожному з яких усі мандати одержує той (кандидат, партійний список), хто зібрав найбільшу кількість голосів виборців. Зазвичай застосування мажоритарної системи кваліфікованої й абсолютної більшості відразу не дає результату, тому проводиться другий тур голосування, у якому беруть участь двоє кандидатів (партійних списків), що набрали найбільшу кількість голосів. Для перемоги в другому турі голосування достатньо відносної більшості голосів. [7, c.178; с. 180] Мажоритарна виборча система — це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій. Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж уся його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. [15]

· пропорційна система. При використанні пропорційної виборчої системи депутатські місця розподіляються пропорційно зібраним голосам виборців. У країні утворюється або єдиний загальнодержавний багатомандатний округ, або кілька багатомандатних округів. Політичні партії чи їхні блоки формують списки кандидатів у депутати. Виборці голосують не за конкретного кандидата, а за партійний список. Депутатські мандати розподіляються пропорційно числу поданих за партійним списком голосів. При чому, як правило, партії, що набрали менше законодавчо встановленого відсотка голосів, до розподілу мандатів не допускаються. [7, c.180] Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 48 країнах світу, в тому числі у 24 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті. Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за звичайним списком кандидатів і жорсткий список (звичайний список кандидатів — це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному порядку; жорсткий — це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку). [15]

· змішана (мажоритарно-пропорційна) — виборча система, яка покликана пом’якшити недоліки мажоритарної та пропорційної систем, використовуючи при цьому їхні переваги. [7, c.180] Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажоритарної і пропорційної виборчих систем. В Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії. Змішані виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду. Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі. [15]

Слід зазначити, що як мажоритарна, так і пропорційна виборчі системи мають певні недоліки. Так, мажоритарна система — досить результативна і проста у застосуванні, але вона сприяє неадекватному відображенню у складі представницького органу політичного спектра суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів, а це має наслідком послаблення представництва в парламенті чи іншому виборному органі.

Пропорційна система теж має істотні недоліки: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори — виборчі списки партій формуються партійним керівництвом келійно і виборці фактично голосують за кандидатів, про яких їм нічого невідомо; по-друге, пропорційна система вимагає сталої багатопартійності, яка характеризувалася би досить чіткою поляризацією політичних сил, що дозволяє після виборів сформувати стабільну парламентську більшість. [9]

Відповідно до Закону України Про вибори народних депутатів України, прийнятого Верховною Радою України 17 листопада 2011 року, вибори до Верховної Ради України повинні відбутися восени 2012 року.

Згідно із законом, який набуде чинності після підпису президента Віктора Януковича, парламентські вибори проводитимуть за змішаною системою. Таким чином половину мандатів — 225 народних депутатів, — як і в попередніх парламентських виборах, буде обрано за пропорційною системою і буде розподілено між партіями пропорційно до кількості отриманих голосів, тоді як решта 225 депутатів буде обрано за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах. [16]

Це вже четверта зміна виборчого законодавства в історії незалежності. Як показує практика, виборча система в Україні змінюється кожні 6−7 років. [14]

Прохідний бар'єр депутати підняли з нинішніх 3% до 5%. Крім того, до участі в парламентських виборах не допускатимуть блоки.

Закон, розроблений спеціальної комісією Верховної Ради, підтримали 366 депутатів.

" За" проголосували 187 депутатів від фракції правлячої Партії регіонів, 62 — від «БЮТ-Батьківщини», 36 — НУ-НС, 24 — КПУ, «Реформи заради майбутнього» — 19, Народна партія — 20, позафракційні - 18.

Відповідно до ухваленого парламентом закону, висувати кандидатів у депутати мають партії та громадяни шляхом самовисування. Передвиборча кампанія має триватиме 90 днів, а самі вибори, відповідно до документу, проходять в останню неділю жовтня 5-го року повноважень Верховної Ради.

Крім того, у виборчих списках більше не буде рядка «Проти всіх» .

Навколо законопроекту про вибори депутатів, в кінці осені минулого року, точилися запеклі дискусії, на розгляд парламенту були подані одразу кілька проектів. При чому різниця між провладним та опозиційними проектами була докорінна: опозиція наполягала на збереженні пропорційної системи, більшість же прагнула запровадити змішану.

Крім того, два опозиційні законопроекти пропонували запровадити пропорційну виборчу систему з відкритими списками. Про необхідність такого нововведення не раз заявляла переважна більшість українських політиків, це радили і фахівці Венеціанської комісії.

Директор і секретар Венеціанської комісії Томас Маркерт наприкінці жовтня заявив, що хоча змішана мажоритарно-пропорційна система діє у низці країн Європи, однак в Україні є негативний досвід її застосування у попередні роки.

Верховна Рада нинішнього скликання була обрана за пропорційною системою, тобто — за партійними списками, з прохідним бар'єром у 3%. [12]

2.2 Принципи проведення та головні процедури виборчої кампанії

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: референдум,; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням. [8]

Вибори — це процес формування складу представницького органу чи зайняття посади шляхом голосування. [7, c.178] Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного та кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особи. [6]

Основні принципи проведення виборів:

ь Вільні вибори. Це означає, що ніхто не може бути примушений до здійснення волевиявлення. Виборцям забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні. Застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється. [7, c. 179]

ь Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Виборче право може бути активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним). Право голосу мають усі громадяни України, які досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних недієздатними. Для пасивного виборчого права потрібен більш високий віковий ценз і деякі інші якості. [7, c. 179]

ь Рівність виборчих прав. Це означає, що в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи інші групи; закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації. Кожен виборець має рівну з усіма кількість голосів. Наприклад, на чергових виборах народних депутатів України кожен виборець має два голоси: один з них він подає за кандидата в депутати по одномандатному округу, другий — за виборчий список партії чи виборчого блоку. На виборах Президента України кожен виборець володіє одним голосом. [7, c. 179]

ь Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи кандидата. Між виборцем і кандидатом, що обирається ним, немає ніяких проміжних структур (колегії вибірників). [7, c. 179]

ь Таємне подання голосів. Виключається контроль за волевиявленням виборців. На кожній виборчій дільниці обладнуються кабіни для таємного заповнення виборчих бюлетенів. [7, c. 179] Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця. [6]

ь Обов’язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний термін, визначений Конституцією і законами про вибори. [6]

ь Принцип свободи вибору. Виборець сам вирішує брати чи не брати участь у голосуванні. Ніхто не може бути змушений брати участь у голосуванні або відмовитися від нього. Ніхто не може примусово стати кандидатом на посаду або відмовитися від цього. Інакше кажучи, виключається тиск на волевиявлення виборця чи кандидата на виборчу посаду. [7, c. 179]

Головні процедури виборчої кампанії:

Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі. [6]

Порядок проведення виборів Президента України Порядок виборів Президента України визначається ст. 103 Конституції України і Законом «Про вибори Президента України» (5 березня 1999 р.). [3]

Посада Президента — перша і головна у системі державної служби України. Тому до кандидата в Президенти України, поряд зі звичайними (наявність громадянства, права голосу і відсутність судимості), ставляться особливі вимоги:

ь досягнення тридцяти п’яти років. Наявність такого високого вікового цензу цілком виправдана. Посаду голови держави повинна обіймати людина, яка має життєвий досвід;

ь проживання в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років. Президентом України може стати лише людина, яка розуміє сутність проблем, що стоять перед державою та її громадянами, знає соціальну і політичну обстановку в країні. Цей політичний досвід неможливо надбати, проживаючи за межами України;

ь володіння державною мовою. Президент України представляє державу і тому володіння державною мовою, якою в Україні є українська, обов’язкове;

ь та сама особа ке може бути Президентом України більше двох термінів поспіль. У руках Президента зосереджена величезна влада. Обмеження перебування при владі двома строками (10 років) має запобігти зловживанню владою.

Президент України обирається громадянами на засадах прямого виборчого права строком на п’ять років. Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними.

Чергові вибори проводяться в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Президента України, Позачергові (дострокові) вибори Президента проводяться в разі дострокового припинення повноважень Президента України в термін дев’яносто днів з дня припинення повноважень. Повторні вибори проводяться у випадках, якщо на чергових чи позачергових виборах жоден кандидат не був обраний або вибори були визнані недійсними.

Стадії виборчого процесу на виборах Президента України є подібними до стадій виборчого процесу на виборах народних депутатів України. Відмінності є лише на стадіях висування та реєстрації кандидатів, а також на стадії голосування:

ь утворення територіальних виборчих округів;

ь утворення виборчих дільниць;

ь утворення територіальних та дільничних виборчих комісій;

ь формування списків виборців, їх перевірка та уточнення;

ь висування та реєстрація кандидатів. Кандидата на пост Президента України може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніш як за рік до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до кого складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за рік до дня виборів. Можливе також самовисування шляхом подання відповідної заяви до Центральної виборчої комісії. На рахунок Центральної виборчої комісії вноситься грошова застава у розмірі п’ятисот тисяч гривень, яка повертається кандидатові, який набрав не менше 7 відсотків голосів виборців. На підтримку кандидата на пост Президента України має бути зібрано не менш як п’ятсот тисяч підписів виборців, які мають право голосу, в тому числі не менш як по двадцять тисяч підписів у кожному з двох третин регіонів (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь) України;

ь проведення передвиборної агітації;

ь голосування у день виборів Президента України;

ь підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів Президента України. Обраним вважається кандидат, який набрав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

У разі необхідності виборчий процес може включати і також такі етапи:

1) повторне голосування;

2) підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків повторного голосування та результатів виборів І Президента України.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України або офіційною публікацією подання Центральної виборчої комісії до Верховної Ради України щодо призначення повторних виборів Президента України.

Порядок проведення виборів народних депутатів України Вибори народних депутатів України — це процес формування складу Верховної Ради України. Порядок виборів народних депутатів визначається Конституцією України і Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р. Закон встановлює такі види виборів народних депутатів України:

1) чергові вибори народних депутатів України — відбуваються в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Верховної Ради України;

2) позачергові (дострокові) вибори — проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Вимоги до кандидата в народні депутати України:

1) громадянство України і наявність права голосу на виборах;

2) постійне проживання в Україні протягом останніх5 років;

З) вік не молодше 21 року.

Перешкодою до обрання народним депутатом є судимість за здійснення навмисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому порядку.

Вибори депутатів проводяться в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, який включає в себе всю територію України. Тобто вибори народних депутатів України проводяться за пропорційною системою.

Виборчий процес включає такі етапи:

ь складання списків виборців. Цю роботу проводять виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів народних депутатів;

ь утворення територіальних виборчих округів. Для проведення виборів депутатів територія України поділяються на 225 територіальних виборчих округів з урахуванням адміністративно-територіального поділу України та кількості виборців. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст, районів у містах. Крім того, створюється один закордонний територіальний виборчий округ, до складу якого входять, усі закордонні виборчі дільниці.

ь утворення виборчих дільниць. Для підготовки і проведення голосування та підрахунку голосів виборців територія села, селища, міста, району в місті, що входить до складу територіального виборчого округу, поділяється на виборчі дільниці. Виборчі дільниці утворюються з кількістю виборців від двадцяти осіб до трьох тисяч осіб.

ь утворення виборчих комісій. Систему виборчих комісій складають: Центральна виборча комісія (працює постійно); територіальні виборчі комісії; дільничні вибору комісії (створюються на період виборчого процесу).

ь висування та реєстрація кандидатів у депутати. Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше ніж за 365 днів до дня виборів, або виборчий блок партій щ умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за 365 днів до дня виборів. Партія (блок) може висунути кандидатом у депутати особу, яка є членом цієї: партії (членом партії, яка входить до блоку), або позапартійну особу. Висування кандидатів у депутати здійснюється у вигляді виборчого списку кандидатів у депутати від партії (блоку). Черговість кандидатів у списку визначаєтеся на з'їзді (зборах, конференції). Для реєстрації списку партія (блок) вносить на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії грошову заставу у розмірі дві з половиною тисячі мінімальних розмірів заробітної плати. Грошова застава повертається партіям (блокам), які взяли участь розподілі депутатських мандатів.

ь проведення передвиборної агітації. Передвиборна агітація розпочинається з моменту прийняття Центральною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку) закінчується о 24 годині останньої п’ятниці перед днем виборів. До передвиборної агітації належить політична реклама, яка включає будь-які не заборонені законодавством України друковані, усні, звукові та аудіовізуальні види, форми ідейного впливу на людей.

ь голосування. Голосування проводиться в день виборів з восьмої до двадцять другої години, без перерви, за допомогою виборчих бюлетенів. Виборчі бюлетені заповнюються виборцем особисто в кабіні (кімнаті) для таємного голосування. Виборець не має права передавати свій виборчий бюлетень іншим особам або виносити його за межі приміщення для голосування. У виборчому бюлетені для голосування виборець робить одну позначку «плюс» («+») або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти назви партії (блоку), за кандидатів у депутати від якої (якого) він голосує. Виборець може голосувати за кандидатів у депутати лише від однієї партії (блоку) або не підтримати кандидатів у депутати від жодної партії (блоку).

ь підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування. Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться у тому ж приміщенні, де відбувалося голосування. Протокол про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці та інші документи дільничної виборчої комісії передаються відповідній територіальній виборчій комісії на її засіданні. Територіальна виборча комісія на підставі протоколів дільничних виборчих комісій встановлює підсумки голосування в межах територіального виборчого округу.

ь встановлення результатів виборів депутатів. Центральна виборча комісія на своєму засіданні на підставі протоколів територіальних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів та протоколів закордонних дільничних виборчих комісій не пізніш як на п’ятнадцятий день з дня виборів встановлює результати виборів депутатів, про що складає протокол.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів України. [7, c.185]

Інколи вибори визнають такими, що не відбулися. В такому випадку проводиться повторне голосування. Але досить часто реальне волевиявлення спотворюється порушеннями при підрахунку голосів.

Класифікація таких порушень:

а) купівля чистих бюлетенів;

б) заміна урн для голосування;

в) перепис результатів голосування;

г) вкидання потрібних бюлетенів;

д) маніпуляція при підрахунках;

е) ліквідація (виймання) бюлетенів. Виймання бюлетенів робиться двома способами. По-перше, методом фізичного знищення бюлетенів, коли ліквідуються непотрібні бюлетені. І, по-друге, методом псування бюлетенів шляхом проставлення в бюлетені додаткової помітки. В такому разі, як відомо, бюлетень стає недійсним.

В електоральній практиці є ряд методик виявлення таких порушень, які успішно застосовуються в виборчій кампанії.

Висновки

Для знаходження шляхів удосконалення сучасної виборчої системи України досить важливо проаналізувати досвід інших країн у цій галузі. Найцікавішим для нас буде відповідний досвід тих краї, що мали з Україною подібні умови формування демократичних інститутів. Це, перш за все, країни Східної та Центральної Європи, ті з них, що мають комуністичне минуле, та інші, які мають реальні напрацювання в даній сфері.

Зараз йде пошук оптимальної виборчої системи — системи, яка б забезпечила справедливе, рівне представництво всього народу держави у законодавчому органі. Цей процес відбувається у надзвичайно складних умовах перехідного суспільства, це складний та водночас відповідальний процес.

Варто також зауважити, що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу нову модель виборчої системи.

Розгляд сильних та слабких сторін партійної та виборчої систем України, дає змогу сформулювати наступні висновки:

1. Виборча система — це система суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування.

2. Виокремлюють три основних види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування: мажоритарну, пропорційну та змішану.

3. Особливістю України можна вважати часту зміну виборчого законодавства. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України та Президента України регулювалося іншим законодавчим актом.

4. Політичні партії України посідають особливе місце і відіграють значну роль у суспільно-політичному житті, суттєво впливають на формування та діяльність органів державної влади, на економіку, соціальні процеси, суспільні відносини між громадянами.

5. Вважаю, що найоптимальніше рішення, яке б дало змогу вирішити проблеми у партійній виборчій системі України — перехід до пропорційної системи із відкритими списками.

Список використаної літератури

1. Конституція України.

2. Загальна декларація прав людини

3. Закон України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. № 474-XIV

4. Закон України «Про політичні партії України» від 05.04.2001 № 2365-III

5. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р. № 4061-VI

6. Вегеш М. М. Політологія: підручник: 3-тє вид., перероб. і доповн. — К.: Знання, 2008. — 384 с.

7. Кіпалов С.В., Музиченко П. П., Крестовська Н. М., Крижанівський А. Ф. Основи правознавства України: Навчальний посібник. Видання сьоме, доповнене. -.: «Одіссей», 2007.-440 с.

8. Копєйчиков В. В. Правознавство: Підручник.- Київ: Юрінком Інтер, 2003.

9. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2000.

10. Сеник Г., Селіванова М., Ципняк О. Посібник з розробки виборчих систем. Науково-практичне видання/ (англ. вид-тво). -168 с.

11. Ціон В. Виборчі технології. Збірник матеріалів. -Київ: ТV НОВИНАР, 1998.-200с.

12. http://bbc.co.uk/ukrainian/news/2011/11/111 117_elections_law_dt.shtml

13. http://nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2009₂₄/Gileya24/P2.pdf

14. http://pravda.com.ua/columns/2011/11/23/6 774 267/

15. http:// ua.textreferat.com/referat-7155.html

16. http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=5003