Проблеми і перспективи нового законопроекту про судоустрій (реферат)

Реферат на тему:

Проблеми і перспективи нового законопроекту про судоустрій У Верховній Раді України 27 грудня 2006 р. зареєстровано за № 2834 та № 2835 проекти законів України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» та «Про вне­сення змін до Закону України «Про статус суддів» ], які були внесені Президентом України.

І хоча в назві цих законопроектів йдеться про зміни до чинних аналогічних законів, парламенту пропонується фактично прийняти нові редакції законів «Про судоустрій України» та «Про статус суддів» .

Законопроекти стали логічним продовжен­ням затвердженої 10 травня 2006 р. Указом Прези­дента України «Концепції вдосконалення судів-ництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандар-тів» [2].

Незважаючи на ряд позитивних новацій, перше враження від даних законопроектів не­однозначне, зокрема насторожує половинчастий характер змін та удосконалень, що пропонується внести в чинне законодавство в галузі судоустрою та статусу суддів. При цьому має місце ігноруван­ня думки вітчизняної правової науки та суддів­ського корпусу й відірваність проектів від реаль­ного стану речей.

Саме на недосконалість чинного законодав­ства, яке регулює судоустрій та статус суддів, в своїх працях та публікаціях вказують відомі вчені В. Бринцев[3], А. Селіванов[4], І.Марочкін[5], Л. Москвич[6], А. Стрижак[7] та інші.

Внаслідок цього, законопроекти, на жаль, породжують більше проблем в становленні та реформуванні судової влади в Україні ніж усува­ють існуючі проблеми. Насамперед насторожує незрозумілий теоретичний підхід до підготовки законопроекту про судоустрій. Автори його в пер­шому ж реченні пишуть, що цей закон визначає правові засади функціонування судівництва в Україні - організації судової влади та здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, систему органів, відповідальних за належний рівень суддівського корпусу, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів[8].

Тобто, як бачимо, завдання законопроекту набагато ширші ніж судоустрій, тому що він охо­плює здійснення судовою владою однієї із її головних функцій — правосуддя, яка відповідно до Конституції України реалізується у формі кри­мінального, цивільного, господарського, адміні­стративного судочинства та судочинства у спра­вах про адміністративні правопорушення. А, як відомо, здійснення судочинства регулюється від­повідними процесуальними кодексами, а не зако­ном про судоустрій.

Звичайно така позиція, в намаганні охопити одним поняттям «судівництво» організацію судо­вої влади, здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, систему органів, відпові­дальних за належний рівень суддівського корпусу, систему та порядок здійснення суддівського сам­оврядування, а також загальний порядок забезпе­чення діяльності судів, заслуговує на увагу, однак вона, на жаль, не підкріплена як теоретично, так і практично.

Фактично автори проекту поспіхом повтори­ли основні помилки проблем судоустрою, які мають місце, як в Конституції України, так і в чинних законах України «Про судоустрій Украї­ни» та «Про статус суддів», і, таким чином, карди­нально нового нічого не запропонували.

Що ж таке правосуддя? Правосуддя — це функція реалізації судової влади, яка здійснюєть­ся судом шляхом розгляду та вирішення в судово­му засіданні з додержанням передбаченої законом процесуальної форми на засадах демократичних принципів цивільних, кримінальних, адміністра­тивних та господарських справ і застосування на цій основі до осіб, що порушили закон, норм матеріального права[9]. Таке визначення право­суддя дають вчені кафедри організації судових та правоохоронних органів Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого.

Дивно, але навіть в Конституції України, роз­діл який фактично складає правову основу судової влади, названо: «Правосуддя», а не «Судова влада», хоча «правосуддя» є лише однією із багатьох функцій судової влади.

Доктор юридичних наук, професор Є.Мартинчик ще в 1992 р. наголошував, що до цього часу було загальновизнано, що основний напрям діяльності судів (функція) полягає у здійсненні правосуддя, ця традиційна концепція для судової влади є неприйнятною. Тим більше, що раніше суди, а нині судова влада здійснювали і здійсню­ють не одну, а різні функції[10].

Поставивши за основну мету створення цілеспрямованої, науково обґрунтованої методо­логічної основи розвитку правосуддя в Україні, автори проекту намагаються розвинути та врегу­лювати даним законопроектом лише одну із багатьох функцій судової влади — правосуддя.

Постає закономірне питання: а як розвиток інших функцій, таких, наприклад, як судовий кон­троль, дозвільна функція, функція суду звільнен­ня від покарання засуджених тощо?

Основна теоретична проблема названих законопроектів — відсутність всебічного, систем­ного і повного вдосконалення організації функ­ціонування судової влади в Україні в цілому, а не окремих її функцій, суб'єктів та інститутів.

Це далеко не повний перелік теоретичних недоліків законопроекту, однак глобальною про­блемою, яку повинен був вирішити даний законо­проект, — створення в Україні простої, зрозумілої і доступної судової системи, котру можна було створити за рахунок бюджетних коштів, що виді­ляються на утримання судової влади в країні.

Чи справилися із цим завданням автори зако­нопроекту? Звичайно ж, ні.

Які ж основні недоліки нині чинної судової системи? Це — відсутність належної касаційної інстанції в кримінальному та цивільному судо­чинстві і перевантаженість більшої частини міс­цевих загальних судів, що породжує тяганину у розгляді справ у першій інстанції.

Вирішення першої проблеми полягало в тому, як свідчить практика, що Верховний Суд України, в силу своєї малочисельності, не зміг стати дієвою касаційною інстанцією. Слід було б або збільшити чисельність суддів цього Суду, або створити відповідні касаційні інстанції на зразок вищих спеціалізованих (господарського та адміні­стративного) судів.

Автори проекту пропонують йти саме дру­гим шляхом тобто створенням касаційної інстан­ції у формі Вищого кримінального та Вищого цивільного судів, Вищого господарського та Вищого адміністративного судів (ч. 2 ст. 29 проекту)[8, 8].

Відповідними судовими палатами Верховно­го Суду України пропонується розглядати справи за виключними обставинами.

Як бачимо, при створенні цих судових ланок чітко дотримується принцип спеціалізації.

Світовій практиці відомі два основні підходи формування судової системи: перший — кожна адміністративно-територіальна одиниця має свій відповідний загальний судовий орган і другий — створення спеціалізованих судів з розгляду певної категорії справ. В цьому випадку структура судо­вих органів може не збігатися з адміністративно-територіальним устроєм в державі. Тобто в осно­ву організації судоустрою, як правило, покладені принципи територіальності або спеціалізації.

На сьогодні в Україні до першого виду можна віднести загальні міжгалузеві суди, а до другого — спеціалізовані господарські та адміні­стративні, які створюються в даний час.

У законодавстві слід чітко визначити принци­пи побудови єдиної системи судів загальної юрис­дикції, яка ґрунтується на засадах територіальності і спеціалізації, дати визначення її єдності, показати, чим вона забезпечується і насамперед: єдиними принципами організації та діяльності суду[11], — наголошує відомий український вче­ний Г. Мурашин.

Однак ці же принципи вже порушуються при створенні апеляційних судів, оскільки п. 2 ст. 24 проекту передбачено функціонування спеціалізо­ваних адміністративних та господарських апеля­ційних судів і міжгалузевих апеляційних судів з розгляду кримінальних та цивільних справ.

Постає питання, а чи не доцільніше було б об'єднати цивільні та господарські апеляційні суди? Адже, навіть юрист-початківець скаже, що в цивільному судочинстві набагато більше спільно­го з господарським, аніж з кримінальним.

Та справжня вакханалія розпочинається при створенні місцевих судів загальної юрисдикції. Відповідно до ст. 20 проекту місцевими судами є дільничні та окружні суди[1, 8]. Дільничні суди це районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди. Окружні суди — окружні господарські суди, окружні адміністративні суди та окружні кримі­нальні суди.

Логічно напрошується питання, чому не передбачено створення цивільних окружних судів?

Відповідь на нього знаходимо у п. 2 ст. 21 проекту, де зазначено, що місцеві дільничні суди розгляда­ють усі цивільні справи, а також адміністративні, кримінальні та інші справи, віднесені до їх підсуд­ності. Тобто всі цивільні справи будуть розглядати суди найнижчої ланки — місцеві дільничні суди.

Тепер з’ясуємо, які ж справи розглядатимуть місцеві окружні суди? Окружні господарські суди розглядатимуть справи, пов’язані з приватно-правовими відносинами у сфері господарювання, що віднесені до їх підсудностіокружні адміністра­тивні суди — адміністративні справи, пов’язані з публічно-правовими відносинами, що віднесені до їх підсудностіокружні кримінальні суди — кримінальні справи, віднесені до їх підсудності. В цих судах для розгляду окремих категорій справ планується утворення суду присяжних.

Що до повноважень окружних кримінальних судів, то на цьому слід зупинитися детальніше. Концепцією вдосконалення судівництва для утвер­дження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів передбачається роз­гляд окружними кримінальними судами кримі­нальних справ, які на даний час розглядають апеляційні суди у першій інстанції. Так, на даний час апеляційним судам у першій інстанції підсудні злочини, передбачені невеликим переліком статей КК України, де санкцією встановлено довічне позбавлення волі, зокрема ст. 112- ч. 2 ст. 115- ч. З ст. 258- статті 348- 379- 400- ч. 4 ст. 404- ч. 2 ст. 438- ч. 1 ст. 442 КК України, більша половина яких на практиці не застосовувалася і в найближчій перс­пективі застосовуватися не буде.

Зазначене стверджує і статистика: так, за 2006 р. апеляційними судами Рівненської та Львівської областей розглянуто у першій інстанції відповідно 12 та 26 кримінальних справ. Про яке створення оружних кримінальних судів можна вести мову?

Слід зауважити, що практика розгляду обла­сними судами справ у першій інстанції склалася, коли не було апеляційної інстанції, і ці суди функ­ціонували як касаційна інстанція.

Адже апеляційна інстанція при надходженні скарги або апеляційного подання прокурора має завжди можливість розглянути справу по суті, аналогічно суду першої інстанції, і вирок місцево­го суду не вступить в закону силу до розгляду справи в апеляційному суді, відповідно він не буде звернутий і до виконання.

Як бачимо, через незначну кількість справ утворювати окремі суди із новими приміщеннями, адмінперсоналом явно не доцільно як з правової точки зору, так і з економічної.

Статистика також свідчить, що місцеві суди (в проекті - дільничні) на даний час розглядають біля 90% всіх судових справ України у першій інстанції. Відповідно, у кожного судді місцевого суду, який має стати дільничним суддею, законо­мірно постає питання: яким чином покращить роботу місцевих судів даний проект? Ніякого покращення не бачимо, адже місцеві суди і надалі розглядатимуть ті ж самі справи і таку саму їх кількість. А зміна назви на дільничні не тільки не сприяє покращенню роботи цих судів, а лише принижує їх авторитет.

Одним із важливих завдань судової реформи, є не тільки розвантаження місцевих загальних судів за кількістю розглянутих справ, а й звужен­ня категорії справ, які розглядають місцеві загаль­ні суди. При сьогоднішній плинності законодав­ства, постійному внесенні змін один суддя не може одночасно якісно розглянути кримінальну справу, справу про адміністративне правопору­шення, трудовий і цивільно-правовий спір та адміністративний позов.

Названі законопроекти явно не спрощують діяльність судді місцевого дільничного суду, а лише ускладнюють. Він вже повинен досконало знати чотири процеси: кримінальний, цивільний, адміністративний і порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення.

При такому стані речей важко детально вив­чити матеріальні правові норми, які регулюють вирішення даних судових спорів, а тут ще й ускладнення процесу, яке явно не сприяє успіш­ному розгляду, оскільки збільшується вірогідність допущення помилки не тільки норм матеріально­го, а й процесуального права.

Таким чином, проект не вирішує другу і основну проблему функціонування судової систе­ми в Україні, зокрема, зменшення навантаження на суддів в діючих місцевих судах.

Не є панацеєю від наведеної проблеми вве­дення спеціалізації з розгляду конкретних справ в місцевому загальному суді, що пропонують авто­ри в п. 2 ст. 17 проекту. Реально втілити спеціалі­зацію можна лише за наявності не менше шести суддів в місцевому дільничному суді, оскільки під час відпустки судді (яка складає майже два міся­ці), хвороби, відрядження або очікування на обрання судді безстроково парламентом, а воно інколи затягується до 3−6 місяців, справи певної категорії просто не будуть розглядатися в суді.

Тим більше це не можна буде реалізувати на практиці відповідно до п. 5 ст. 20 проекту, де заз­начено, що місцевий суд складається не менш як із трьох суддів[1, 5].

Слід врахувати, що спеціалізація одного судді з розгляду конкретних справ потягне ряд інших проблем, таких, наприклад, як повторний розгляд справи в даному суді після скасування рішення місцевого суду апеляційною інстанцією або розгляд справ в колегіальному складі суддів, коли кожний суддя буде спеціалізуватися в різно­му судочинстві? В результаті автори проекту про­понують нам громіздку та складну і явно недеше­ву та неефективну п’ятиступеневу судову систе­му: дільничний — окружний — апеляційний — касаційний суди та судова палата Верховного Суду України.

Більше того, в самій системі автори схрести­ли спеціалізовані та міжгалузеві судові ланки, які переплелися в судовий клубок, що незрозумілий не лише простому обивателю, а навіть й профе­сійному юристові.

При такій судовій системі судді місцевих діль­ничних судів приречені на допущення значної кіль­кості помилок у вирішенні судових справ, оскільки на них з одного боку буде давити вал справ, розгляд яких обмеженим процесуальними строками, а з іншого — лавина змін в нормах матеріального та процесуального права, за якими вони фізично не зможуть простежити. В результаті в суспільстві знову виникне невдоволеність та справедливі нарі­кання на стан здійснення правосуддя та судочин­ства в державі. Фактично нам пропонують насту­пити в черговий раз на ті ж самі граблі.

Складається враження, що система судів за даним проектом створювалася не для громадян України, а під чиїсь конкретні посади.

Разом з тим, в законопроекті є багато надзви­чайно цікавих і корисних новел, на необхідність яких і вказував автор в багатьох своїх публікаціях, однак стратегічна проблема, над якою б'ємося більше п’ятнадцяти років, невирішена: суспіль­ству не запропоновано просту, зрозумілу, доступ­ну та ефективну систему судів.

Використані матеріали:

1. Див. http zakonl .rada.gov.ua.IIpoeKT Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судо­устрій України». — СІ.

2. Концепція удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відпо­відно до європейських стандартів. Офіційний текст. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвер­дження верховенства права. — К., 2006. — С. 27.

3. Бринцев В. Д. «Медовий місяць» судової реформи. — X., 2006. — С. 218.

4. Селіванов А.О. Організація судової влади в Україні. — К., 2002. — СІП.

5. Марочкін І.Є., К р ю ч к о Ю.І., Москвич Л. М., Назаров І.В., Т р, а г н ю к P.P. Статус судів. — X., 2006. — С 583.

6. Москвич Л. М. Статус суддів: теоретичний та порівняльно-правовий аналіз. — X., 2004. — С 222.

7. Стрижак А. А. Судове управління в Україні. — Ужгород, 2004. — С 119.

8. Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України». — СІ. Див. http zakonl.rada.gov.ua.

9. Марочкін І.Є., С і б і л ь о в, а Н.В., Т о л о ч к о О.М. Організація судових та правоохоронних орга­нів. — X., 2000. — С 40.

10. Мартинчик Є. Про судову владу // Право України. — 1992. — № 11. — С 12.

11. Погорілко В.Ф., Кривснко Л .Т., Авєр'янов В.Б., Мурашин Г. О. та ін. Проблеми реа­лізації Конституції України. Теорія і практика. — К., 2003. — С 434.