Природа, властивості та феноменологія сприймання

План

Вступ

1. Поняття про сприймання

2. Природа сприймання

3. Властивості сприймання

4. Феноменологія сприймання Висновки Додатки Список використаної літератури

Вступ

Життєдіяльність людини відбувається у складному та мінливому середовищі, тому вона потребує вміння орієнтуватися в навколишніх умовах і пристосовувати до них свої дії. Знання про зовнішній і свій внутрішній світ людина набуває в ході чуттєвого та логічного пізнання дійсності за допомогою пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприймання, мислення, уяви. Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях та сприйманні.

Відображаючи предмети та їхні властивості, сприймання і відчуття являють собою різні за повнотою, глибиною й адекватністю ступені чуттєвого пізнання невичерпного багатства світу. Але значення відчуттів та сприймання в діяльності людини не обмежується інформуванням про події у внутрішньому та зовнішньому середовищі. Чуттєвий образ для людини є сигналом про значущість цих подій і, отже, регулятором її поведінки в середовищі. Сприймаючи, наприклад, зміну погодних умов (відчуваючи холод, спеку чи вітер), людина може пристосуватися до них чи уникнути їх. Виконуючи різні трудові дії, за допомогою відчуттів — передусім м’язових і дотикових — вона точно відображає окремі властивості та цілісні ознаки речей і тільки на цій основі координує з ними свої дії. Втрата м’язової чутливості при деяких захворюваннях робить людину безпорадною у використанні найзвичніших предметів.

Роль відчуття та сприймання в нашому житті настільки значна, що існує потреба у підтриманні інформаційного балансу з середовищем, порушення якого веде до дезорганізації особистості та розладів у функціонуванні організму. Про це свідчать дослідження із штучним створенням інформаційного голоду через обмеження зорових, слухових, дотикових, рухових та інших стимулів, які завжди слугують звичним фоном життєдіяльності людини. У стані інформаційного голоду в досліджуваних людей з’являлися галюцинації, вони відчували сильний неспокій і просили припинити експеримент.

Відображення дійсності у відчуттях та сприйманні властиве як людині, так і тваринам, але результати цього відображення — чуттєві образи — дуже відрізняються за своїм змістом та функціями. Образна сфера людини розвивається в суто людських формах активності — діяльності, спілку ванні, навчанні. Тому вона відображає соціальні умови життя, предмети, створені людською працею, природу, на яку людина активно впливає. Тварини відтворюють у своїх образах тільки біологічно значущі умови існування. Чуттєве відображення є для них вищою формою орієнтування у світі. Для людини, повторюємо, це лише початковий ступінь пізнання світу, пізнання, яке триває і розгортається в уяві й мисленні.

У даній роботі розглядається поняття сприймання: його природа, властивості, феноменологія. Також у додатку описано тест Мюнстерберга на сприймання.

1. Поняття про сприймання

Безпосередньо контактуючи з навколишнім світом, людина одержує не лише інформацію про певні властивості та якості тих чи інших об'єктів чи явищ через відчуття їх, а й відомості про самі об'єкти як цілісні утворення. Цілісне їх відображення людиною характеризує другу ланку єдиного процесу чуттєвого пізнання — сприймання.

Сприймання — це психічний процес відображення людиною предметів і явищ у цілому, в сукупності всіх їхніх якостей і властивостей при безпосередньому їх впливі на органи чуттів.

У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивостей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на співвідношення між його якостями. У результаті сприймання виникають образи об'єктів, що сприймаються, —уявлення.

Процес сприймання відбувається у взаємозв'язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об'єкт сприймання), мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяльність).

Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан особистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Емоції постають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та явищ.

У продуктивності сприймання предметів та явищ навколишнього світу важливу роль відіграють активність, дієвість особистості. Вона виявляється вже в рухах органів чуттів, спрямованих на об'єкти, які сприймаються, в їх обмацуванні, обстеженні зором їхніх контурів, окремих частин.

В усіх різновидах сприймання моторний компонент сприяє виокремленню предмета з-поміж інших об'єктів. На це звертав увагу ще І. М. Сєченов, вказуючи, що сенсорний і моторний апарати в набутті досвіду об'єднуються в єдину відображувальну систему. Практичні дії - це одна з головних передумов адекватного сприймання предметів і явищ об'єктивної дійсності.

2. Природа сприймання

Онтогенез сприймання, за даними досліджень, відбувається в зв’язку з ускладненням стосунків дитини з довколишнім середовищем. Це означає, що перцептивний образ формується не внаслідок прямого впливу фізичного подразни ка на аналізатори, а в ході активного «зустрічного» процесу з боку індивіда. Так, якщо для виникнення відчуттів потрібна елементарна рухова активність, наприклад у вигляді механізму уподібнення, то сприймання передбачає виконання перцептивних дій — спеціалізованої активності, яка забезпечує побудову перцептивного образу. Такі дії відбуваються в структурі певної — внутрішньої або зовнішньої діяльності і є засобами досягнення її мети. Однак сприймання може бути й самостійною — перцептивною діяльністю, що спонукається предметом (мотивом), даним в органах чуттів. Прикладом є спостереження — цілеспрямоване сприймання індивідом якогось об'єкта. Спостерігаючи, він активно розв’язує задачу на сприймання: шукаючи, наприклад, фігуру, замасковану в «загадковому малюнку», — обстежує, аналізує, зіставляє, відтворює, тобто активно діє.

Перцептивні дії постають у формі різноманітних рухів: руки, яка обмацує предмет, гортані, що відтворює звук, ока, яке простежує контур предмета, зрештою всього тіла. Саме тіло забезпечує безпосередньо-практичний контакт людини зі світом, і без цього неможливе існування образу. Без рухів тіла образ взагалі не виникає: людина не бачитиме предмета, стабілізованого відносно сітківки її ока. Відчуття, які дає рух, створюють чуттєву тканину образу, насичують образ чуттєвим змістом. Так забезпечується зв’язок образу з реальністю, хоча це й не завжди позначається на його будові. Певною мірою образ навіть незалежний від відчуттів, і це дає змогу розрізняти у разі зорового сприймання зорове поле — потік зорових відчуттів і видимий світ — власне сприймання цілісних предметів.

У зв’язку з практикою сприймання, перцептивні дії істотно змінюють свою форму і час. Проте це тривалий процес. Лише у віці 16 тижнів немовлята починають тягнутися рукою до об'єкта. 20-тижневі діти вже доторкуються до об'єкта, виконуючи рухи, які визначаються як «кутово-колове ковзне наближення». До 28 тижнів життя рухи набувають вигляду «колового петлеподібного наближення». Вік 36 тижнів характеризується «злегка коловим плановим наближенням», а вік 52 тижні — «прямим плановим наближенням». Та мине ще багато часу, доки дитина почне обходитися без руки і повноцінно сприйматиме предмет лише за допомогою зору. Відтоді око нібито бере на себе функції руки: обстежує, досліджує. Проте в складних випадках сприймання людина знову звертається до рухів руки: коли бачить новий для себе об'єкт, то прагне доторкнутися до нього, щоб пізнати його властивості.

Розгорнуті в часі і просторі перцептивні дії називаються сукцесивними, миттєві — симультанними. Відповідно сукцесивним або ж симультанним буває сприймання. Дорослий сприймає предмети і явища переважно симультанно, а коли ці предмети нові або малознайомі — сукцесивно. Дитина раннього віку робить це сукцесивно, виокремлюючи в предметі його найінформативніші ознаки (мал. 1).

Загалом же, під впливом досвіду сприймання, часові і просторові характеристики перцептивних дій змінюються в напрямку до скорочення. На прикладі зорового аналізатора це відбувається шляхом зменшення кількості і тривалості фіксацій зору: у школярів від першого до випускного класу при читанні 100 слів кількість таких фіксацій зменшується в середньому у 3,2 раза, а тривалість — з 0,33 с до 0,23 с. Обсяг розпізнавання в момент фіксації зростає при цьому від 0,42 до 1,33 умовної одиниці.

Мал. 1. Рухи очей дитини під час сприймання обличчя матері

Перцептивні дії розрізняють також за функціями. Зокрема, ті з них, які відповідають за пошук об'єкта, установку та коригування позиції аналізатора, є підготовчими, а ті, які забезпечують вимірювання просторових характеристик об'єкта і побудову перцептивного образу, — виконавчими. Уточнюючись, змінюючись, скорочуючись, останні дедалі більше підпорядковуються властивостям об'єкта, відтворюють його істотні характеристики, переводять їх у нову систему координат.

Таким є шлях переходу об'єктивних, фізичних характеристик об'єкта в суб'єктивні, психічні. Предмет сприймання зі стану незалежного від суб'єкта існування, переходить у стан самого суб'єкта. Це відбувається за рахунок таких перцептивних дій, як знаходження, розрізнення, ідентифікація і розпізнавання. Фактично це різні рівні перцептивної діяльності.

Перші два рівні забезпечують виокремлення предмета серед інших і вимірювання тих його властивостей, що виступають на перший план.

Вони дають початкові характеристики перцептивного образу, які згодом конкретизуються та узагальнюються. При цьому процес знаходження і розрізнення — це порівняння створюваного у такий спосіб перцептивного образу з еталонним, тобто досвідом сприймання, який зберігається у пам’яті індивіда.

Ідентифікація — звіряння еталонного образу з образом, що будується, та включення останнього в систему значень, якими володіє індивід. За звичайних умов цей процес відбувається симультанна, а якщо з’являється перешкода, то сукцесивно — шляхом висування та перевірки гіпотез стосовно предмета сприймання. Людина за цих умов начебто губиться: їй потрібно пояснити собі, з яким предметом вона має справу, відповісти на питання: що це? для чого? Така обставина підкреслює суспільно-історичну зумовленість сприймання — індивід має справу з предметами, позначеними діяльністю попередніх поколінь. Тому, коли він не знає, що це за предмети, то шукає значення, які відповідають їм, завдяки цьому вони й усвідомлюються; усвідомленим є й перцептивний образ індивіда. Процес такого усвідомлення пов’язаний з наступним рівнем перцептивної діяльності.

Розпізнавання — усвідомлення предмета сприймання шляхом позначення. Фактично, йдеться про сукцесивний або ж симультанний аналіз значень. Адже розпізнавання спирається на цілісні, інформативні, а не поодинокі елементи предмета сприймання. На цьому наголошує і когнітивна психологія, для якої побудова перцептивного образу є звірянням предмета сприймання з образами пам’яті та висновком про ступінь їх відповідності. За її даними, про це свідчить зміна часу сприймання залежно від змісту стимулів. Коли досліджувані натисканням на кнопку секундоміра реагували на появу слів, серед яких траплялися й нецензурні, то на сприймання останніх витрачалося майже вдвічі більше часу, ніж на сприймання слів нейтрального змісту. Після продовження експерименту ця різниця зменшилася, а коли досліджуваних заздалегідь попереджали про характер слів, то на нецензурні вони реагували навіть швидше, ніж на нейтральні.

Як і в попередніх випадках, перцептивні дії цього рівня також відбуваються за рахунок рухів. Навіть у симультанному розпізнаванні мають місце мікрорухи в мікроінтервали часу: стабілізація зображення щодо сітківки ока супроводжується зміною чутливості її окремих ділянок.

Отже, сприймання — активний процес побудови перцептивного образу за допомогою перцептивних дій. Можна сказати, що сприймання — живий зв’язок людини зі світом. Цей висновок підтверджують і випадки сприймання після хірургічного видалення вродженої катаракти. Хворий, розплющивши очі, не бачить оточення таким, яким його бачать люди з нормальним зором, проте немає й хаосу відчуттів, оскільки він одразу починає розрізняти фігури на якомусь тлі. Він спроможний фіксувати зір на предметі, розглядати його, стежити очима за його переміщенням. Тобто функціональна система, що обслуговує зорове сприймання, працює, хоч і недосконало. Так, хворий у змозі розрізняти предмети, розміщені в полі його сприймання, але не може ні ідентифікувати, ні розпізнати їх (хоч упізнає на дотик). Не може він визначити і відстань до предмета, тому тягнеться до нього рукою, незважаючи на те, що той розташований за кілька метрів. Мине час, перш ніж світ, що оточує цю людину, набуде свого реального вигляду. І це час набуття людиною досвіду життя у світі.

Виразними щодо цього є і результати експериментів з псевдоскопом — оптичним приладом, який спотворює рельєф предмета (близько розміщені точки здаються далекими, а далекі — близькими). Знайомий предмет спершу сприймається досліджуваним без спотворень, а потім починає на очах «вивертатися», що породжує нове значення. Так, рука з накладеними на неї джгутами видається жолобом з глибокими борознами, вистеленими людською шкірою. Та коли досліджуваний бачить поруч голову людини і її гіпсовий зліпок, то лише останній сприймається як увігнута маска. Якщо миска з рідиною сприймається як желе на перевернутій мисці, то достатньо сколихнути рідину, щоб у досліджуваного виник адекватний образ.

Подібна картина спостерігається у досліджуваних, які тривалий час користувалися замість окулярів лінзами, що перевертали зображення щодо центра сітківки на 180°. Спочатку в них виникало яскраве враження перевернутості навколишніх предметів, але на шостий-сьомий день починало повертатися правильне бачення світу. Щоправда, для цього досліджувані мали переміщуватись у просторі, тобто рухатись.

Мал. 2. Зображення відрізків однакової довжини на сітківці ока людини.

У всіх цих випадках сприймання є сукупністю активних перцептивних дій, що відтворюють реальну будову об'єктів навіть усупереч зоровій стимуляції. Отже, бачить не око (а слухає, відповідно, не вухо і т. п.), а індивід за допомогою аналізаторів, серед яких провідну роль відіграє руховий. Тому і свічку (поширений приклад з курсу оптики, див. мал.2) він бачить не перевернутою, не зменшеною, і не на сітківці свого ока (хоча мало б бути саме так, якби сприймання підпорядковувалося фізичним, а не психологічним закономірностям).

Звичайно, сприймання ґрунтується на роботі мозку. Це складно організована взаємодія різних фізіологічних механізмів, що обслуговують перцептивну діяльність. Зорове сприймання, наприклад, починається з моменту, коли збудження, що виникає на сітківці ока, досягає первинної (проекційної) зони зорової ділянки кори. Але вже неврони сітківки виконують спеціалізовані функції. Коли групу кошенят до двомісячного віку позбавляли можливості бачити більшу частину оточення і своє тіло, то вони так і не змогли навчитись орієнтуватися в навколишньому середовищі. В іншій групі, яка мала можливість бачити те, що їх оточувало лише з одного боку, така орієнтація згодом відновилася. Вочевидь відповідні неврони сітківки належать до різних структур функціональної системи зору.

Ще більш спеціалізованими є неврони первинної зони. Тут кожен реагує тільки на чітко визначену властивість подразника (одні збуджуються лише плавними, інші — лише гострими лініями, одні — рухом справа наліво, інші — зліва направо). Потім підключаються вторинні зони цієї ділянки, де раніше виокремлені ознаки об'єднуються, кодуються та у вигляді команд передаються еферентними нервами окорухової системи. Ці зони перебувають під контролем нижньотім'яних і лобових часток мозку. Перші, приймаючи інформацію від кіркових апаратів вестибулярного і шкірно-рухового аналізатора, зумовлюють просторову будову образу: його тривимірність. Від других залежить пошук істотних елементів зорової інформації, їх зіставлення, висування і перевірка гіпотез про предмет сприймання.

Особливу роль у зоровому сприйманні відіграє функціональна асиметрія в роботі мозку. Так, при ураженні тім'яно-потиличних відділів домінантної півкулі хворий починає ставитися до літер як до малюнків: нечітко сприймає їх просторове розміщення, не розуміє значень. Очевидно, ця півкуля відповідає за ідентифікацію та розпізнавання. Субдомінантна півкуля обробляє наочну, немовну інформацію: хворий з відповідними ушкодженнями не розпізнає навіть добре знайомих об'єктів. Крім того, дослідження функцій бінокулярного зору показало, що праве око (субдомінантна півкуля) бере участь у побудові образу, а ліве (домінантна) — у його відтворенні.

Не менш складними є фізіологічні механізми виникнення перцептивних образів іншої модальності. Але, як у випадку зорового сприймання, їхній аналіз не дає змоги з’ясувати природу образу. Він лише показує, що ці механізми обслуговують перцептивні дії, тоді як останні завжди відбуваються на основі спільної роботи різних систем мозку, комплексу аналізаторів. Якийсь із них може відігравати провідну роль, однак не визначатиме властивостей сприймання.

Загалом перцептивний образ людини не має модальності, оскільки не існує поза значеннями, які є амодальними, надчуттєвими.

3. Властивості сприймання

Властивостями сприймання є: предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість.

Предметність — властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об'єктивній системі координат. Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці (див. мал. 13). До того ж, між зображенням на сітківці і образом немає прямої відповідності. По-перше зображення двовимірне, а образ тривимірний; по-друге, стимуляція сітківки змінюється залежно від розміщення, освітленості, віддаленості предмета, тим часом як його образ є відносно стабільним; по-третє, одне й те саме зображення може породжувати невеликий предмет з близької відстані і великий — з далекої, хоча зорові образи у цьому разі будуть різними.

Саме предметність щоразу відновлювалася в експериментах, описаних вище. Загалом це фундаментальна властивість чуттєвого образу, яка на рівні відчуттів має вигляд психофізіологічного парадоксу.

Таким чином, продукт чуттєвого відображення завжди збігається у просторі з його предметом. Однак це не означає, що вони ідентичні. Образ завжди є суб'єктивним відображенням предмета об'єктивного, тобто такого, що існує незалежно від індивіда, світу. Його відповідність предмету досягається за рахунок перцептивних дій, які знаходять предмет там, де він справді існує — у реальному просторі і часі. Відтак, критерієм адекватності образу є діяльність, у межах якої функціонують перцептивні дії і яка позначає і перевіряє результати чуттєвого пізнання.

Цілісність — властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Це те, що передусім відрізняє сприймання від відчуттів.

Гештальтпсихологія показала, що сприйманню цілісного предмета передує сприймання його частин. Вже маленькі діти сприймають предмет в цілому: спочатку його загальні риси, а потім окремі елементи. Цілісність образу зберігається й тоді, коли об'єкт подається схематично (наприклад, як на мал. 3). Принагідне зауважимо, що комп’ютер у такому разі його не «розпізнає». Вочевидь, еталонні образи у людини і технічного пристрою — якісно різнорідні явища.

Ґештальтпсихологи визначали цілісність образу як властивість, незалежну від досвіду людини. Проте дослідження засвідчили, що ця властивість формується в процесі дій, що відтворюють предмети такими, якими вони є, тобто цілісно, в сукупності їхніх ознак.

Структурність — властивість перцептивкого образу відображати будову предмета сприймання. Це, власне, й дає змогу розрізняти образи, близькі за змістом. У пам’яті, наприклад, зберігаються сліди великої кількості раніше почутих мелодій, однак завдяки різній будові їх розрізняють і розпізнають під час повторного прослуховування. І що простішою є будова, то швидше відбуваються ідентифікація та розпізнавання: народні і класичні мелодії щодо цього вимагають менше часу, ніж джазові композиції.

Ґештальтпсихологами встановлено залежність структурності від того, що в образі предмета є центральною частиною — фігурою, а що периферійною — тлом. Коли якась частина структури сприймається як фігура, то тло немовбито відступає на задній план. На мал. 4 показано, як змінюється перцептивний образ однієї й тієї структури залежно від того, що є фігурою: ваза чи профілі облич.

З’ясовано також, що тло завжди менш структуроване, ніж фігура, а фігура має завершені лінії, які в образі з'єднуються навіть тоді, коли насправді їх немає. Цікаво, що вже немовля виявляє здатність розрізняти фігуру і тло.

Константність — властивість, яка полягає у відносній незалежності перцептивного, головним чином зорового, образу від умов, у яких перебуває предмет сприймання. Наприклад, зміна дистанції між спостерігачем та предметом нерідко помітно не позначається на образі, хоч його зображення на сітківці ока буде різним. Тому й разюча відмінність розмірів двох людей на фотографії не видається дивною за реальних обставин сприймання.

Та й форма предмета сприймання залишається начебто такою самою при зміні кута зору. Прямокутний аркуш паперу для того, хто сприймає, буде таким самим, незалежно від відстані до нього, рівня освітленості, кута зору. Втім це, швидше, відносні, ніж абсолютні відомості: збільшення віддаленості все-таки супроводжується зменшенням міри константності.

Ця, як і інші властивості сприймання, також формується в ході перцептивної діяльності, котра під час багаторазового сприймання одних і тих самих предметів виділяє постійні, інваріантні структури. Вони зберігаються в пам’яті у вигляді еталонного образу, який, будучи наявним у будь-якому акті сприймання, коригує його результати у бік стабільності. Через це ігноруються мінливі фізичні умови сприймання, а предмети та явища сприймаються в сукупності їх стійких рис. Проте це не означає, що умови сприймання не позначаються на особливостях перцептивного образу. Коли такі умови стабільні, вони відповідним чином відбиваються на константності. Про це свідчить, зокрема, живопис: художники-європейці і художники-африканці чи східноазіати зображають предмети і простір між ними по-різному. Водночас африканська чи японська дитина, яка народилась і виросла в Європі, бачить простір таким, яким його бачать європейці.

Осмисленість — властивість перцептивного образу відбивати певне значення, отже, бути усвідомленим. Вона характеризує сприймання індивіда як акт категоризації — співвіднесення образу предмета з певним класом еталонних образів, причому образів, що несуть у собі досвід людської діяльності. Отже, сприймання невіддільне від значень, що входять до складу перцептивного образу як притаманна йому характеристика. Ця властивість дає змогу зрозуміти сприймання як процес, витоки якого приховані в історії людства.

Поряд зі значеннями — засобами осмислення — перцептивний образ має певний особистісний смисл, який характеризує ставлення індивіда до предмета сприймання. Про це свідчить явище аперцепції — сприймання) — властивість перцептивного образу нести в собі досвід та індивідуальність суб'єкта сприймання. Випадком аперцепції можна вважати й ефекти психології спілкування. Апперцептивним по суті, є будь-який образ, але на перший план це явище виступає у вигляді очевидних «внесків» суб'єкта в нього. Особливо помітні вони за наявності перешкод. Суб'єкт за таких умов не стільки осмислює предмет, скільки «домислює» його, вкладаючи в нього зміст, що йде від нього самого. Розглядаючи, наприклад, чорнильні плями, люди майже завжди розпізнають в їх обрисах хмари, озера, тварин, людські обличчя тощо. При цьому одні зосереджують увагу на контурах, інші — на дрібних деталях, ігноруючи загальну конфігурацію плями. Практика психологічної діагностики показала, що реакції на такі невизначені стимули вельми надійно характеризують і розрізняють людей. Ця закономірність стала підґрунтям для побудови різноманітних проективних тестів, за допомогою яких психолог визначає індивідуально-психологічні особливості досліджуваних.

Аперцепція нерідко спричиняється дією настановлення. Так, якщо досліджуваний тривалий час обмацуватиме лівою рукою велику кулю, а правою — маленьку, а потім обома руками — однакові кулі, то куля, яка у нього в правій руці, здаватиметься йому більшою, ніж та, що в лівій. Йдеться, очевидно, про операційне настановлення. Дією цільового настановлення пояснюється й виокремлення фігури з фону: під час пред’явлення досліджуваним двозначних малюнків як фігура сприйматиметься та, на яку сформовано готовність.

Аперцепція — невід'ємна властивість сприймання і тому не може розглядатись як чинник, що знижує рівень адекватності перцептивного образу. Натомість нерідко саме завдяки цій властивості він відповідає об'єктові при зміні умов сприймання. Псевдоскопічного ефекту, наприклад, не буває під час сприймання добре відомого предмета. Досліджуваний не помічає нічого незвичайного, коли дивиться на добре знайому йому людину, яка перебуває у так званій кімнаті Еймса, що спотворює розміри.

Якщо аперцепція привносить у перцептивний образ характерні зміни, то ілюзії сприймання, фактично, спотворюють його. Йдеться про помилкове відображення предметів, спричинене здебільшого особливостями їх будови або навколишнім середовищем.

Про це ж свідчить і відома ілюзія місяця. Хоч би в якій точці небосхилу був у певний час місяць, величина його зображення на сітківці залишається незмінною. Та коли він сягає зеніту, то здається меншим, ніж коли перебуває над горизонтом. Здається також, що відстань від спостерігача до місяця є меншою тоді, коли він опиняється біля горизонту. Але якщо його розглядати крізь отвір у картоні, ілюзія зникає: місяць має такий самий вигляд, як і тоді, коли він у зеніті.

Впливає на виникнення ілюзій і попередній досвід індивіда. З’ясувалося, що ілюзія, при якій з двох Т-подібних однакового розміру ліній вертикальна видається довшою, ніж горизонтальна, не спостерігається осіб, які постійно живуть у круглих будівлях. Крім того встановлено, що ілюзорного сприймання часто не виникає у малоосвічених людей. Про те, що ілюзії зникають мірою психічного розвитку дитини, свідчить ефект Паже Є низка теорій, які прагнуть пояснити природу ілюзій сприймання. Одні розглядають ілюзії як результат взаємодії елементів перцептивного образу, інші пов’язують їх із рухами очей, треті — з нервовими процесами, що відбуваються у периферичній або центральній частинах аналізатора. Проте далеко не всі ілюзії дістали задовільне пояснення.

Таким чином, сприймання — активне відтворення довколишнього в його істотних і стійких рисах, що не зводиться до механізмів функціонування того чи того аналізатора. Ця обставина не дає можливості класифікувати сприймання стосовно роботи провідного аналізатора, як це було у випадку відчуттів.

Сприймання класифікується за особливостями предмета чуттєвого відображення. На цій підставі виокремлюється сприймання простору, часу і руху.

4. Феноменологія сприймання

Сприймання простору — відображення взаємного розміщення предметів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані.

Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного. Наприклад, за рахунок м’язових рухів предмет виділяють в навколишньому середовищі, встановлюють його властивості. Бінокулярний зір і відчуття м’язових зусиль від рухів ока забезпечують сприймання предмета у трьох вимірах. Вестибулярний аналізатор сигналізує про зміни положення тіла в просторі і визначає точку відліку, порівняно з якою цей предмет оцінюється. Ці аналізатори функціонують у структурі перцептивних дій, завдяки яким забезпечується сприймання всіх складників простору.

Сприймання форми здійснюється внаслідок перцептивних дій, які виявляють інформативні ознаки предмета сприймання, насамперед його контур і організацію елементів. Гештальтпсихологія дослідила принципи такої організації і встановила, що вони можуть спричинити ілюзії сприймання. Це принципи «гарного продовження» (відтинки ліній, які є продовженням одна одної, сприймаються як одна форма), близькості (розміщені поруч елементи сприймаються як частини цілого), схожості (ділянки, зафарбовані схожими кольорами, об'єднуються в одне ціле), замкненості (елементи, що утворюють замкнене ціле, сприймаються як такі, що мають певну форму), «фігури і тла» (вибір предмета сприймання залежить від особливостей його оточення, розмірів і міри симетричності побудови, ступеня контрастності кольорів), орієнтації (вертикальної чи горизонтальної). Дія цих принципів поширюється не лише на зорове, а й на слухове та дотикове сприймання форми.

Сприймання віддаленості в глибину також передбачає дії, які забезпечують тривимірність перцептивного образу. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.

Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв’язок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), перекриття (предмет, шо частково приховує інший, здається розміщеним попереду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близько), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс — зміна положення предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому що ближче предмет, то більшою здається швидкість його відносного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного руху.

Дослідження показали наявність паралакса руху навіть у немовлят і дитинчат мавп. Отже, перцептивні дії спираються на вроджену систему координат. Про існування такої системи свідчить експеримент, за умовами якого дитину садовили на непрозоре місце серед великого скляного листа. З одного боку відкривалася «глибина», а з іншого — матова поверхня. З’ясувалося, що діти, які вміють повзати, а також дитинчата багатьох тварин демонструють неприязнь до «глибини» й рухаються у протилежному напрямку. Для того, щоб визначити, чи дійсно дитина раннього віку сприймає глибину, в неї вимірювали частоту серцевих скорочень, яка зростала у відповідь на спроби наблизити дитину до «глибини». Так реагували навіть діти, яким було всього шість тижнів.

Вроджена система координат виявляє себе й за інших видів сприймання.

Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку описує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений предмет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється прямо пропорційно розмірові його зображення на сітківці. Проте під дію цього закону не підпадає явище константності сприймання розміру, яке виникає в результаті зіставлення інформації про зоровий кут та про віддаленість предмета від спостерігача. Тим часом, це явище нерідко зумовлює невідповідність зображення предмета на сітківці його реальній величині (права рука, яку піднято до очей, і ліва, витягнута уперед, сприймаються як однакові). Константність сприймання розміру підпорядковується законові Еммерта, за яким між величиною послідовного образу і віддаленістю проекційного екрана, на якому він відбивається, є прямо пропорційна залежність. Вивчення немовлят і дітей тварин показало, що появі цієї константності передує досвід сприймання, причому досвід, отриманий в умовах, коли організм або ж предмет перебувають у русі.

Сприймання напрямку — відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях. Під час слухового сприймання напрямок задається джерелом звуку, що слугує сигналом повороту голови на певний кут, а також площинами, які проходять через голову. Так, звук, що йде зверху або знизу, локалізується стосовно горизонтальної площини; той, що надходить спереду або ззаду — фронтальної площини; справа або зліва — медіанної. Найточніше напрямок, з якого іде звук, оцінюється, коли джерело розташоване справа або зліва від медіанної площини. В основі цієї закономірності — явище бінаурального паралаксу — зміни характеристик образу звукової хвилі залежно від того, якого вуха вона досягає раніше.

Під час зорового сприймання напрямку істотне значення має взаємне розміщення предметів відображення на сітківці ока. Тут є своя система координат. Положення предмета задається в ній вектором, що виходить з точки між очима. Центр, щодо якого визначається місце предмета, розташовується на вертикальній осі повертання голови, в одній горизонтальній площині з центрами очей. Це, очевидно, робота відповідної вродженої і стереотипно діючої функціональної системи. Принаймні, курча, яке щойно вилупилося, відразу ж починає клювати пшоно з високою точністю; застосування маски з призмами, що зміщують реальний напрямок предмета, призводить при клюванні до постійних помилок. Аналогічні досліди з людьми показали, що завдяки рухам очей вони навчаються враховувати нові співвідношення між зображенням на сітківці і предметом.

Сприймання часу — відображення тривалості і послідовності явищ дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора. Вважається, що механізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Особливе значення має у цьому випадку послідовність, ритмічність дії стимулів. Зокрема, штучне гальмування рухів людини під час сприймання нею звукових ритмів зумовлює стійкі помилки при їх відтворенні, У середовищі, де немає звукових подразників, оцінка часу спотворюється.

Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприймання тривалості і орієнтування в часі.

Сприймання послідовності ґрунтується на нерівномірності, ритмічності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку. На точність сприймання послідовності впливають різні чинники, особливе значення серед яких мають пам’ять і увага. Стимул, що очікується, вирізняється з-поміж інших з порушенням послідовності їх появи.

Сприймання тривалості, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. При цьому важче порівнювати тривалість інтервалів, позначених подразниками різної якості (звук — світло — звук), ніж інтервалів, позначених однорідними подразниками (звук — звук — звук або світло — світло — світло). Речення зв’язного тексту видається коротшим, ніж такого ж розміру набір безглуздих поєднань літер. Виявлена й тенденція переоцінювати відрізки часу менші однієї секунди і недооцінювати більші. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правило, з помилкою у бік збільшення, а незаповнений — у бік зменшення. Зменшує оцінку тривалості часу дія алкоголю, гашишу, прискорює — кофеїну, закису азоту.

Орієнтування в часі має місце при великих інтервалах між подіями, які вимірюються днями, тижнями, роками. Це складна форма сприймання часу, що спирається на систему координат з точками відліку: «теперішнє», «минуле», «майбутнє». Важливими елементами цієї системи є зміна дня і ночі, пори року, історичні і пам’ятні події. На рівні особистості — це психологічний час, що відбиває особливості життєвого шляху особистості. Значущі події, які трапляються на цьому шляху, надають орієнтуванню в часі виразного суб'єктивного відтінку.

Система орієнтування в часі складається здебільшого на сьомий рік життя дитини. Експерименти свідчать, що один і той самий проміжок часу у десятирічної дитини може «пройти» уп’ятеро швидше, ніж у шістдесятилітнього дорослого. В однієї і тієї самої людини орієнтування в часі залежить від її стану: під час фрустрації час плине повільніше, у стані афекту він взагалі порушується. Впродовж життя психологічний час змінює свої характеристики та ніби рухається з різною швидкістю і по колу: повільніше в перші і останні вікові періоди життя, швидко — в середні.

Сприймання руху— відображення зміни положення предметів в просторі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори. При фіксованому погляді рух відображається за рахунок зміни положення зображення предмета на сітківці; при нефіксованому — внаслідок функціонування окорухової системи. В останньому випадку має значення оточення, серед якого перебуває рухомий предмет: від цього залежить, правильно чи неправильно оцінюється швидкість руху.

Погляд на нерухомі об'єкти нерідко породжує ілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху.

Індукований рух виникає під час сприймання непорушного предмета. Наприклад, місяць, що ховається за хмари, часто здається таким, що рухається. В цьому та подібних випадках «рухається» той предмет, який є фігурою щодо тла, створюваного іншим, рухомим, предметом. Стробоскопічний рух виникає при швидкій зміні нерухомих картин, як наприклад у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним. Це явище пояснюється невронною взаємодією слідів подразників, що чергуються, а також судженням індивіда про наявність руху. Автокінетичний має місце при фіксованому погляді на точку, що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: вбік, уперед або вниз. Напевно, це зумовлюється наявністю мимовільних мікро-рухів, властивих оку. Таким чином, сприймання здійснюється опосередкованістю складно організованих процесів, що змінюють свої характеристики залежно від особливостей предмета відображення і мають вигляд перцептивних дій. Останні виконуються, спираючись на систему вроджених і набутих індивідом координат, що дає змогу людині правильно орієнтуватися в просторі і часі та адекватно відображати рух даного в органах чуття об'єктивного світу.

Сприймання невіддільне від пам’яті — важливого складника пізнавальної функції психіки.

Додаток

Тест Мюнстерберга на сприймання

ІНСТРУКЦІЯ: Серед буквенного тексту є слова. Ваша задачапереглядаючи рядок за рядком, як можна швидше знайти ці слова. Знайдені слова підкреслюйте.

Час виконання завдання — 2 хв.

БЛАНК:

бсолнцевтргщоцрайонзгучновостьхэьгчяфактуекэкзаментроч ягшгцкпрокуроргурстабюетеорияентсджэбьамхоккейтрсицы фцуйгзхтелевизорсолджщзхюэлгщьбапамятьшогхеюжпждргщ хэнздвосприятиейцукенгшщзхъвафыапролдблюбовьавфырпл ослдспектакльячсмитьбюжюерадостьвуфцпэждлорпкнародш лджьхэшщгиенакуыфйшрепортажэждорлафывюефбьконкурс йфячыцувскапрличностьзхжэьеюдшщглоджэпрплаваниедтлж эзбьтрдщшжнпркывкомедияшлдкцуйфотчаяниейфоячвтлджэ хьфтасенлабораториягщдщнруцтргшщтлроснованиезщдэркэ нтаопрукгвсмтрпсихиатриябплмстчьйсмтзацэъагнтэхт

ОЦІНКА РЕЗУЛЬТАТІВ: Методика направлена на визначення вибірковості уваги. Оценюється кількість виділених слів та кількість помилок, тобто пропущених та неправильно виділених слів.

В тексті міститься 25 слів.

КЛЮЧ:

бсолнцевтргщоцрайонзгучновостьхэьгчяфактуекэкзаментроч ягшгцкпрокуроргурстабюетеорияентсджэбьамхоккейтрсицы фцуйгзхтелевизорсолджщзхюэлгщьбапамятьшогхеюжпждргщ хэнздвосприятиейцукенгшщзхъвафыапролдблюбовьавфырпл ослдспектакльячсмитьбюжюерадостьвуфцпэждлорпкнародш лджьхэшщгиенакуыфйшрепортажэждорлафывюефбьконкурс

йфячыцувскапрличностьзхжэьеюдшщглоджэпрплаваниедтлж эзбьтрдщшжнпркывкомедияшлдкцуйфотчаяниейфоячвтлджэ хьфтасенлабораториягщдщнруцтргшщтлроснованиезщдэркэ нтаопрукгвсмтрпсихиатриябплмстчьйсмтзацэъагнтэхт

Висновки

Отже, зі всього вище написаного можна зробити висновок, що сприймання відіграє в житті людини дуже важливу роль, оскільки інформаційний голод є смертельним для людей.

На відміну від відчуттів, що відображають тільки властивості предметів і явищ, сприймання — цілісний перцептивний сприймання), що містить в собі сукупність властивостей, які отримує індивід за допомогою органів чуттів. Отже, слухові, зорові, дотикові, нюхові, смакові відчуття стають складниками більш високого рівня відображення дійсності. Людині і тваринам це дає змогу орієнтуватись у світі предметів, що їх оточують, і відповідним чином поводити себе.

Сприймання нібито надбудовується над відчуттями, про що свідчить філогенез психіки: спочатку виникає стадія елементарної сенсорної психіки, яка орієнтує організм у властивостях його оточення, а пізніше — стадія перцептивної психіки — відображення носіїв цих властивостей. Відбувається це в процесі діяльності живої істоти, і ця діяльність відповідає умовам, в яких перебуває предмет з притаманними йому властивостями. Хоча перцептивний образ приходить на зміну сенсорному, проте він вміщує і сенсорний як складову.

Онтогенез у такому випадку загалом повторює філогенез: сприймання з’являється пізніше відчуттів і розвивається на їхньому ґрунті. У немовляти є лише здатність відображати окремі властивості предметів, а здатність відображати предмети в сукупності їх ознак формується пізніше. При цьому, як і відчуття, сприймання виникає в процесі пізнавальної діяльності.

Список використаної літератури

Ананьев Б. Г. Психология чувственного познания. — М.: Изд-во АПН РСФСР, 1960.

Ананьев Б.Г., Дворяшина М. Д., Кудрявцева Н. А. Индивидуальное развитие человека й константность восприятия. — М.: Просвещение, 1968. — 334 с.

Артамонов Й. Д. Иллюзии зрения. — 3-е изд., перераб. — М.: Наука, 1969.

Барабанщиков В. А. Околомоторные структуры восприятия. — М.; Ин-т психологи. РАН, 1997. — 138 с.

Валеологія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти: у 2 ч. / В.І. Бобрицька, М. В. Гриньова та ін. — Полтава, 2000. — 306 с.

Воложин А.И., Субботин Ю. К., Чикин С. Я. Путь к здоровью. — М., 1990. — 160 с.

Ганс Селье. Стресс без дистресса. — М., 1982. — 127 с.

Козін О.Л. Валеологічні основи психічної культури: В кн. Валеологія — наука про здоровий спосіб життя — К., 1996.

Китаев-Смык Л. А. Психология и концепция стресса.// Хрестоматия по психологии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов / Под ред. А. В. Петровского. — М., 1987. — С. 250−260.

Максименко С. Д. Загальна психологія, — Вінниця, Нова книга, 2004, — С. 702.

М’ясоїд П. А. Загальна психологія, — К., Вища школа, — С. 488.

Програми з валеології для вищих закладів освіти / В.І.Бобрицька, М. В. Гриньова та ін. — Полтава, 1998. — 56 с.

Психологія. Підручник. / За ред. Ковалевської М.І. — Харків, 1999.

Словник-довідник психолога. — К., 2000.